Автор невідомий – Правова деонтологія (книга)

Автор невідомий – Правова деонтологія

Людина. Громадянин. Фахівець

«Право — це те, що корисне всім або більшості»

Дігести Юстініана

Україна — це милозвучне слово, назва великої держави, народ якої 1
грудня 1991 р. схвалив всенародним голосуванням Акт проголошення
незалежності України від 24 серпня 1991 р., в якому проголосив
верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах
території України та незалежність і рівноправність у зовнішніх
відносинах.

Сьогодні Україна — сучасна Європейська суверенна правова держава, що
закріплено у Конституції України. Утворення самостійної України
вимагає суттєвого перегляду змісту, системи і структури юридичної
освіти, ; формування її концепції відповідно до норм чинної Конституції

Величезна роль в становленні права, правничої професії, правової освіти,
науки і практики належить правовій деонтології.

Чимале значення для розбудови молодої української правової держави має
її освітянський та науковий потенціал.

Проведений в Інституті законодавства Верховної Ради України аналіз
наукового потенціалу вчених-юристів нашої молодої держави засвідчує, що
в галузі правознавства сьогодні працює близько 1000 докторів і
кандидатів наук (176 докторів і 730 кандидатів юридичних наук).

Серед них 466 юристів мають вчене звання, а саме:

професорів — 143, доцентів — 278, старших наукових співробітників — 45.

Безпосередньо працюють на освітянській ниві у навчальних закладах
України 570 вчених-юристів, 90 — у науково-дослідних установах, 92 — у
практичних відомствах, установах і організаціях.

Сьогодні юридична освіта і наука, ‘їх науковий потенціал знаходяться у
розквіті творчих сил. Про це засвідчує перелік складу вчених-юристів
України. Серед них до ЗО років — 15 чоловік, від ЗО до 40 , від 40 до 50
— 241, від 50 до 60 — 256, у віці понад 60 років.

Правову (юридичну) деонтологію як навчальну дисципліну вивчають студенти
всіх юридичних вузів і факультетів на першому курсі. Це й виправдано.
Адже першокурсник повинен глибоко усвідомити свою майбутню професію
правознавця і правозахисника, наперед знати, які обов’язки його чекають
на життєвому професійному шляху, практичній, науковій і освітянській
роботі і свідомо готуватися до цього. Тому правову (юридичну)
деонтологію ще називають вступом до спеціальності

На сьогодні в Україні правова (юридична) деонтологія поступово
розвивається і удосконалюється. Цій проблемі присвятили свої праці
Бенедик І. В., Гусарєв С. Д., Горшенев В. М., Карпов О. М., Шмоткін О.
В. та інші дослідники. Проте літератури з цієї дисципліни не вистачає.
Даний підручник повинен частково вирішити цю проблему.

При написанні цієї книги виникали певні труднощі, оскільки багато
теоретичних положень і практичних рекомендацій висвітлюються вперше.
Вперше сформульовано доктрину навчальної програми одним із авторів цієї
книги — С. Сливкою — ще у 1992—1993 рр. Відсутність належної апробації
викладеного матеріалу дає підстави широко розгорнути дискусії щодо
наукових проблем правової деонтології, її практичного застосування.

Основною метою проведеного дослідження є висвітлення змісту службового
обов’язку юриста, особливо його внутрішнього імперативу з новітніх
позицій сьогодення. Для цього використані фундаментальні праці відомих
вчених у галузях права, менеджменту, психології, філософії, історії,
культурології, інформатики, біоніки, політології та ін. Використано
також матеріали Конституції України (1996), чинне законодавство України,
відомчі нормативні акти та архівні матеріали, досвід практики.

У цілому наукові зусилля авторів були спрямовані на формування нової
особистості українського національного юриста, фахівця-правознавця нової
генерації, який реалізуватиме внутрішній імператив службового
обов’язку у правовій державі Україна у XXI столітті

Вчені-юристи України К 1998

Суспільство. Право. Держава

Підготовка фахівців-правознавців»;даа будуть визначати і забезпечувати
курс внутрішньої і зовнішньої політики України в XXI столітті повинна
мати чіткі теоретичні і методологічні правові засади і орієнтири. А тому
величезна увага в правовій деонтології має бути приділена підготовці
фахівців-правознавців (освітян, науковців, практиків) нової генерації
української правової держави XXI століття.

На наш погляд, основним пріоритетним напрямком розвитку правової
деонтології є розбудова української правової держави, яка повинна
грунтуватися на таких концептуальних засадах:

І. Історія України

— Найдавніші часи

— Київська Русь

— Польсько-литовська доба

— Козацька ера

Україна у XIX—XX століттях

II. Держава Україна

— Походження назви «Україна»

Територія. Положення. Кордони. Геополітика ,— Природні ресурси

III.Населення

— Демографічна ситуація (чоловіки, жінки, діти)

—Регіональні відмінності

— Національний склад населення

— Мова

— Інтегровані етнічні групи

— Іноземці, які проживають в Україні

—-Надання громадянства

IV. Українська діаспора

— Поняття терміна «діаспора»

— Східна українська діаспора

Західна українська діаспора

V. Конституція. Державний устрій

— Основний Закон

— Конституційні органи

— Законодавча влада

— Виконавча влада

— Судова влада

— Місцеве самоврядування

— Партії і громадські організації

VI. Адміністративно-територіальний устрій ;

— Етнічні та етнографічні землі

Адміністративно-територіальний устрій та економічне районування

VII. Національна безпека України

— Внутрішня безпека

— Правопорядок

— Зовнішня безпека

VIII. Україна в світовому співтоваристві

— Зовнішня політика України

— Україна і Європа

— Україна і Азія

— Україна і країни Південної та Північної Америки

Співпраця з країнами, які розвиваються

IX. Господарство. Галузі економіки

— Промисловість

— Техніка

— Сільське господарство. Агропромисловий комплекс

— Лісове господарство

— Рибальство

— Торгівля

— Зовнішньоекономічна діяльність

— Енергетика і сировинні ресурси. Енергетична політика, політика в
галузі сировинних ресурсів

— Гроші і банки

— Транспорт (повітряний, річковий, морський, залізничний, автомобільний,
трубопроводний, гужовий)

— Пошта, телекомунікації

— Україна — перлина туризму

— Ремесла

Виставки і ярмарки в Україні і за кордоном

X. Економіка

— Економічний устрій і економічна політика

— Ринок праці

— Доходи і ціни

— Житлове будівництво і містобудування

— Захист споживачів

Охорона навколишнього середовища

XI. Соціальна ринкова економіка

— Соціальні партнери

— Спілка промисловців і підприємців

— Соціальна захищеність

— Охорона здоров’я

XII. Громадське життя

— Діти і суспільство

— Жінки і суспільство

— Сім’я

— Молодь

— Спорт

— Дозвілля і відпустки

— Спілки, об’єднання і громадські ініціативи

— Церкви і релігійні общини

— Засоби масової інформації і громадська думка

(преса, радіо, телебачення, інтернет)

XIII. Освіта і наука

— Школи

— Професійно-технічна освіта

— Вищі навчальні заклади

— Навчання дорослих

Наука, наукові дослідження та інформаційні технології

XIV. Культура і життя

— Література, бібліотеки, книжкова торгівля

— Образотворче мистецтво

— Архітектура

— Музеї, колекції, виставки

— Музичне життя

— Театр

—Юно,

— Фестивалі у

XV. Доктринальні напрямки правового забезпечення державного будівництва
України

Вказані вище пріоритети і доктринальні напрямки визначають політику
підготовки юристів нашої держави.

Історія. Політика. Майбутнє

Таким чином, книга, яку ви тримаєте в руках, в першу чергу, — для вас,
абітурієнти, що ви мрієте стати юристами ХХЇ століття; для вас,
студенти-першокурсники, що ви тільки переступили поріг альма матер —
юридичного вузу чи факультету; для вас, фахівці-правознавці (освітяни,
науковці, практики), що ви втілюєте в життя кращі традиції професії
юриста, для всіх тих, хто прагне збудувати омріяну нашими предками
заможну правову державу Україна; для вас, прийдешнє покоління, що буде
жити і працювати у

збудованій нами, юристами нової генерації, на правових засадах державі,
коріння якої виходить з сивої давнини, державі, історія якої складає
тисячоліття. В цій книзі йде мова про цікаву науку, цікаву дисципліну,
цікаву професію, яка потрібна кожній людині чи громадянину, кожній
державі чи організації.

Безумовно, що в цій книзі ви не знайдете вичерпних відомостей,
рекомендацій і відповідей на всі питання щодо реалізації юридичної
професії. Про це йде мова в загальноюридичних і професійно орієнтованих
дисциплінах, науках і фахових спецкурсах, які поглиблено і всебічно
викладаються в юридичних вузах протягом п’яти років навчання В даному
підручнику йде мова про право і юриспруденцію, законність і
правопорядок, юридичну професію і правову діяльність (освітянську,
наукову, практичну), вищу юридичну освіту і правову науку, про
законодавчу, виконавчу і судову владу та правоохоронні органи,
правозахисні організації і юридичні громадські установи та об’єднання.

Ця праця — лише компас, орієнтир, путівник на шляху до юридичної
професії, правової підготовки, побудови правової держави. В ній
сконцентрована увага на висвітленні і визначенні пріоритетів юридичної
освіти, науки і практики, професії фахівця-правознавця Це вступ до того,
що буде втілено випускником-юристом в його подальшій щоденній діяльності
(освітянській, науковій, практичній, законотворчій, виконавчій,
судово-слідчій, експертній і адвокатській).

Метою книги, яку ви тримаєте в руках, є формулювання алгоритмів,
моделей, рекомендацій, як оволодіти цією таємничою, загадковою,
романтичною професією. Ця книга — для тих, хто присвячує своє життя
праву, законності, юриспруденції, а тому кожен із вас, хто прагне нею
оволодіти, повинен знати не тільки, що уявляє собою ця професія, але і
як готувати себе до цього напрямку професійного життя, як досягти
професійної вершини, професійної майстерності, фахового статусу
висококваліфікованого спеціаліста. Все це потрібно для того, щоб з
перших днів навчання в юридичному вузі активно включитися у життя
правознавця, правозахисника, правотворця, ці леспрямовано, оптимально,
ефективно засвоювати юридичні знання, уміння, навички.

Щасливої дороги вам всім на життєвому шляху правознавця — шляху
духовності, культури, справедливості, добра, злагоди, права, законності,
правопорядку, правосвідомості бажає автор і науковий редактор

Петро Біленчук, завідувач кафедри конституційного, адміністративного та
фінансового права Академії праці і соціальних відносин

Частина перша

ТЕОРЕТИЧНІ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

Г л а в а І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСДДИ ПРАВОВОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

§ І. Об’єктивні причини виникнення правової деонтології. Характерні
ознаки правової деонтології. Становлення системи деонтологічних знань

Деонтологія, а тим більше правова (юридична) деонтологія, як наука
виникла порівняно недавно. Однак для цього існував реальний фунт:
розвиток нематеріальної (духовної) культури, що є результатом
інтелектуальної діяльності багатьох поколінь. У першу чергу, результатом
такої діяльності була філософія, зокрема етика, де описувались зовнішні
прояви діяльності людини. А внутрішні процеси, які відбуваються на
психологічному рівні, висвітлювало вчення про душу Відомо, що вчинкам
людини передують думки. Тому на основі вчинків можна «зазирнути» в душу
людини. Тобто на основі етики з’явилась деонтологія.

Поняття «етика» ввів у обіг Арістотель. У трактатах «Никоманова етика»,
«Евмедова етика», «Велика етика», «Про доброчесність та вади» він виклав
свої судження про правила поведінки людини в суспільстві.

Давньогрецьке слово «етика» до часів Гомера вживалося на означення
людського житла або лігвища звіра, а згодом — означало звичай, характер,
спосіб мислення. Нині поняттям «етика» охоплюється теорія моралі, що
відображає явища, стосунки людей у процесі соціальної діяльності. Отже,
етика — це наука про мораль, її походження, роль у суспільному та
особистому житті людини. Однак у даному разі мова йде про елементарну
етику — як науку про елементарну (земну) мораль. Водночас існує вища
етика, яка займається вивченням та дослідженням вищої моралі — моралі
Всесвіту Тут вже мова йде не про норми поведінки людини, її дії, а про
думки, ідеї, бажання, наміри тощо. Такими дослідженнями мало хто
займається, хоч вони мають першо-

10

чергове значення, оскільки закони Всесвіту саме й вимагають дотримання
«мисленних» правил поведінки, а не фізичних.

Термін «професійна етика» з’явився у результаті класифікації трудової
діяльності, виникнення різноманітніх професійних груп. З появою нових
професій у суспільстві, розвитком теоретичних фахових положень
(деонтології) він деталізується.

Основним предметом професійної етики є буття, тобто регулятивна
діяльність норм професійної моралі. Звичайно, ця мораль та її норми не є
чимось усталеним, раз і назавжди даним. Вона грунтується на
загальнолюдських цінностях і збагачується у міру розвитку суспільства,
розширення функцій кожної професії, її авторитету та актуальності у
конкретних історичних умовах.

Отже, об’єктом професійної етики є людина. Тому цілком закономірне
існування різноманітних видів професійної етики, що випливають із
розмаїття професій:

лікарська, правнича, військова, інженерна, театральна, наукова,
дипломатична та ін. Існує і надпрофесійна етика: адміністративна,
управлінська, етика спілкування тощо, оскільки її норми поширюються на
всі види трудової діяльності і стосуються кожної професії.

Звичайно, види надпрофесійної етйки\гісно пов’язані з професійною.
Тільки розвиток професійної етики забезпечує розвиток надпрофесійної. Не
виї^лючається поява нових видів професійної етики з появою нових
професій чи спеціальностей. ^

Основні функції та завдання професійної етики полягають у моральному
регулюванні ^офееійних/відно-син (у тому числі ставлення фахівця до
самого себе, власної праці, до суспільства, взаємовідносин у колективі),
зростанні професійної майстерності спеціаліста, розвиткові його
професіоналізму, виробленні напряму вдосконалення професійної моралі,
доповненні її новими нормами, традиціями та звичаями, формуванні стійких
моральних якостей спеціаліста, встановленні межі між правомірною та
неправомірною професійною поведінкою, обгрунтуванні професійного
морального ідеалу та ін.

Слід зазначити, що професійна етика як наука не створює моральних норм,
не диктує і не нав’язує їх членам суспільства, інакше вона скотилася б
на позиції моралізаторства. Вона вивчає ці норми і своїм творчим
розвитком лише спонукає до їх утворення.

11

В основу професійної етики слід покласти насамперед професійні знання,
уміння і навички, моральні норми і принципи, а також головні аспекти
професійної соціальної (у тому числі моральної, педагогічної,
політичної, дипломатичної, внутрішньої, емоційної) культури та службовий
етикет. Однак не для всіх видів професійної етики ці компоненти будуть
основними. Наприклад, якщо для юриста аспекти педагогічної культури —
головні, що для інженера — другорядні.

Підсумовуючи викладені теоретичні положення, зупинимося на визначенні
професійної етики. Зауважу, що її треба розуміти як науку і як систему
норм.

Професійна етика як наука — це система знань про певний порядок
службових відносин, правомірну поведінку спеціаліста, культуру
професійних дій, які характеризуються моральною чуйністю і
регламентовані сформованими у суспільстві соціальними нормами,
загальнолюдськими цінностями, існуючим законодавством, відомчими
нормативними актами.

Як система норм професійна етика — це кодекс правил, що визначає
поведінку спеціаліста у службовій обстановці, норм, які відповідають
існуючим законам та відомчим нормативним документам, професійним
знанням, стосункам у колективі, глибокому усвідомленню моральної
відповідальності за виконання професійних обов’язків.

Професійна етика в обох випадках регламентується не тільки нормами
моралі, а й нормами права, що мають моральне походження та моральний
зміст.

Своєрідного відображення загальних принципів моралі потребує юридична
робота. Тому окремим видом професійної етики є професійна етика юриста
(юридична, правнича етика). Юридична етика вивчає та висвітлює специфіку
вияву моралі не тільки під час виконання професійних обов’язків юристом,
а й у багатьох випадках у позаслужбових стосунках.

Юридична етика тісно пов’язана з філософією, деонтологією, педагогікою,
психологією, правом та культурологією. Звичайно, її провідними
компонентами є аспекти правової і моральної культури, а специфічними —
аспекти інформаційної культури, юридичне милосердя, етика ненасильства.
Етику юриста можна класифікувати таким чином: судова — предметом
вивчення якої є проблема етики, що виникає у процесі реалізації
правосуддя; адвокатська — яка передбачає широке коло нау-

12

кових положень, пов’язаних зі службовою діяльністю адвоката; міліцейська
— яка вивчає складні питання регулювання
етико-кримінально-адміністративних відносин у суспільстві; управлінська
— яка займається вивченням етичних проблем наукового управління
державною службою; службова — предметом якої є моральні відносини людей
у межах певного трудового колективу чи між трудовими колективами,
взаємопов’язаними за характером роботи.

Аналогічно загальній професійній етиці професійну етику юриста слід
також розглядати в двох аспектах.

Як наука — це система знань про певний порядок службових і позаслужбових
відносин, правомірну поведінку, культуру професійних дій юриста, які
характеризуються моральною чуйністю і регламентовані наявними у
суспільстві соціальними нормами, загальнолюдськими цінностями, існуючим
законодавством, нормативними документами судових та
прав6охоронттех-тїрганів>\

Як система норм професійна етика юриста — це ко- ^ декс норм, які
відповідають певним законам судових та у правоохоронних органів,
обітниці юриста, статутам/та наказам. Це також сукупність законів,
нормативів,; що регулюють відносини з іншими працівниками юридичних
органів та громадянами, визначають рівень моральної відповідальності
юриста та виконання ним службових обов’язків.

Юридична етика є специфічним видом професійної етики, яка аналізує дію,
причому закономірну, загальних принципів та норм моралі у межах
діяльності працівників.

Теорія професійної етики досліджує також механізм формування та
функціонування необхідних професійно-етичних рис юриста, тобто вона
вивчає механізм дії специфічних закономірностей формування та
функціонування професійної моралі юриста.

Отже, предметом теорії професійної етики юриста є закономірності
формування та функціонування морально-правових принципів і норм у
стосунках, які виникають як у процесі виконання службових обов’язків,
так і в окремих випадках поза юридичною службою а також механізми
впровадження цих закономірностей у практику

До методів пізнання юридичної моралі (чим займається професійна етика)
належать спостереження, вимірювання, опис, порівняння, моделювання,
ідентифіка-

13

ція, цифровий метод, анкетування, вивчення різних документів та
статистичних матеріалів тощо.

Професійна етика юриста грунтується на таких основних принципах:
вірність народу і закону, законність, самодисципліна, об’єктивність,
справедливість, ввічливість, терпимість, повага, товариськість,
гуманність, правдивість, активна життєва позиція, милосердя та
не-насильство.

До функцій юридичної етики слід віднести: конста-таційно-пояснюючу,
прогнозуючу, формуючу.

Констатаційно-пояснююча функція полягає у виявленні закономірностей
існування та розвитку професійно-етичних явищ, моральних та правових
категорій, властивих юридичним органам. Тільки розкривши ці
закономірності, можна пояснити їх виникнення. На основі вивчення
закономірностей здійснюється опис явищ:

моральних та правових норм чинного законодавства, діяльності структур
відповідних міністерств. Усе це складає основу професійної етики як
науки.

Так, українська юридична служба успадкувала від колишньої
адміністративно-командної системи таке явище, як професійна деформація.
Свого часу вважалося в основному, що вона відсутня. Проте професійна
деформація існувала в різних ланках, навіть на вищих сходинках
структурної ієрархії.

Тому вихід із становища вбачається у духовному оздоровленні нашого
суспільства і ретельному, конкурсному доборі кадрів на юридичну роботу.

Прогнозуюча функція забезпечує розкриття тенденцій розвитку
морально-правових явищ. У період будівництва правової держави вона
стоїть на сторожі гуманізації права, пропонує формувати право на
моральній основі, з дедалі більшим урахуванням моральних відносин, що
виникають у суспільстві.

Неоціненна роль формуючої функції у юридичній етиці. Вона надає формам
та методам роботи з юридичними кадрами морально-правового змісту, сприяє
підвищенню рівня професійної етики, упереджує професійну деформацію, не
допускає бюрократизму у роботі.

Отже, теорія професійної етики юриста досліджує і узагальнює ряд
положень, зокрема, позитивну практику, тобто практику належної
ефективної реалізації вимог професійної моралі; практику ефективного
формування моральності; дисциплінарно-процесуальну; факти порушення норм
професійної моралі; практику формування

14

рівня соціальної культури юриста, його духовного рівня. Вона є активною
силою у житті суспільства, покликана і здатна виконувати важливі
прикладні завдання, які стоять перед юристами України.

Практика професійної етики юриста міститься у реальних службових та
позаслужбових діях, що регулюються законодавством, відомчими
нормативними документами, обітницею тощо. Однак є необхідність створення
спеціального професійно-етичного кодексу з метою формування належної
професійної поведінки юриста.

Значна роль належить у цьому процесі юридичній деонтології як ядру
розвиненої професійної етики пр^в-ника.

§ 2. Предмет та принципи правовогОоридичж деонтології. Джерела
деонтологічтіх норм/^

Вивчення курсу юридичної деонтології має велике значення у підготовці
висококваліфікованих/юристів, які повинні знати основні положення цієї
науки, вміти проводити дослідження будь-яких суспільних явищ, зокрема
правових.

Слово «деонтологія» грецького походження і в перекладі означає «вчення
по потрібне і належне». Цей термін вперше ввів відомий англійський юрист
і філософ Ієремія Бентам у праці «Деонтологія» (1834 р.). Він вважав
деонтологію наукою про професійні обов’язки, зокрема про внутрішній
імператив обов’язку. Бентам твердив, що початок користі є основою, а
право та мораль — вирішальними чинниками деонтології.

Існують різні види деонтології залежно від професії. На сьогодні в
Україні найбільш розробленою є медична деонтологія. Напевно, причиною
такого успіху є те, що найбільш цінним для людини є її здоров’я та
життя, що в значній мірі залежить від лікарів. Юристи мають справу з
аналогічними цінностями, але деонтологія цієї професії перебуває в
початковій стадії дослідження.

Проте вже є певні успіхи у дослідженнях вітчизняних вчених у сфері
професійної етики юриста, особливо судової та міліцейської. Важливо
вміти встановлювати співвідношення між цими двома науками. Звичайно, між
юридичною деонтологією та професійною етикою юриста (правнича етика) є
спільні риси: практично однакові складові елементи (компоненти), спільні
принципи та функції. Важливою ознакою є те, що обидві науки нормативні,
обидві спрямовані на особу юриста, його професійну поведінку, на
поліпшення взаємостосунків тощо. Але юридична деонтологія та правнича
етика мають і суттєві відмінності.

Правнича етика виробляє загальні норми для всіх юристів і для всіх
випадків юридичної практики. Тому ряд принципів та функцій цієї науки
мають декларативний характер. Крім того, професійна етика — це наука про
професійну мораль, що є зовнішньою оболонкою деонтології, а деонтологія
— серцевина професійної етики, її душа, тобто професійна етика є
зовнішнім виявом деонтології. З одного боку можна сказати, що
деонтологія є розділом професійної етики. З іншого — лише вступом до
професійної етики, до спеціальності. Насправді це — самостійні, хоча
міцно пов’язані науки. Адже професійна етика є однією із можливостей
формування деонтології. Хоча і деонтологічні норми безпосередньо
впливають на формування норм професійної етики. Професійна етика є
основним джерелом деонто-логічних норм. Крім того, деонтологічні норми
проявляються раніше від норм професійної етики, передують їм (інколи на
долі секунди). Можна сказати, що юридична деонтологія — це наслідок
діяльності професійної етики та інших соціальних норм.

Отже, зміст юридичної деонтології полягає в тому, що вона є одним із
способів формування нормативних обов’язків самою для себе. Тобто
юридична деонтологія на відміну від професійної етики не розробляє для
людини готових норм, вона спонукає особу сформувати свою норму, і що
характерно — для кожного випадку іншу.

Практично двох однакових деонтологічних норм не буває, вони не можуть
бути ідентичними для всіх. Деон-тологічна норма формується у кожному
конкретному випадку для себе. Це норма для однієї людини і тільки в
даному випадку. Інша людина, яка потрапить в аналогічну ситуацію,
сформує для себе іншу, свою норму.

Деонтологія — це внутрішній імператив обов’язку, сформований людиною
самою для себе під впливом нормативних чинників (соціальних норм) і
конкретних обставин, у які вона потрапила. Це конкретний обов’язок для
людини (за велінням душі та волі), обов’язок разовий.

Предметом юридичної деонтології є особа, юрист, норми його професійної,
поведінки. Цей предмет можна

умовно зобразити формулою: право — юрист — норма — дія (практика).
Дослідження цієї науки спрямовані на розвиток правосвідомості юриста,
його правового почуття, покликання, сумління та веління серця.

Як і кожна наука, юридична деонтологія теж має складові елементи
(компоненти). Компоненти юридичної деонтології практично співпадають із
компонентами професійної етики юриста, хоча виконують різні функції: для
деонтології — внутрішню, для етики — зовнішню. Для зручності їх доцільно
згрупувати у спеціальні блоки (хоча таке групування є досить умовним).
Зокре-іма: •

/ Професійна спрямованість: окремі аспекти професійної культури,
правової культури, інформаційної куль-^тури, державної (конституційної)
культури, економічної ‘ культури, акторської культури, фізичної
культури, бойо-.вої культури. Останні дві є обов’язковими компонентами
для працівників органів внутрішніх справ, для інших ‘ юристів —
другорядними.

Психологічні особливості: окремі аспекти психологічної культури,
педагогічної культури, інтелектуальної культури, емоційної культури,
внутрішньої культури.

Духовні аспекти: окремі аспекти духовної культури, політичної культури,
дипломатичної культури, національної культури, наукової (творчої)
культури, управлінської (організаційної) культури.

Моральне обгрунтування: окремі аспекти моральної культури, естетичної
культури, зовнішньої культури, особистої (побутової) культури, а також
службовий етикет, етикет ненасильства та юридичне милосердя.

Слід зауважити, що одні структурні елементи кожного компонента
професійної етики юриста для юридичної деонтології «спрацьовують»
миттєво, оскільки вони є основними, а інші створюють відповідні
передумови, готують основу для вироблення норм. Тобто не всі структурні
елементи кожного компонента правничої етики належать до юридичної
деонтології І навпаки, юридична деонтологія, крім згаданих, ще
складається зі своїх специфічних структурних елементів кожного виду
культури, які до правничої етики мають лише дотичне відношення.

Крім того, одні компоненти юридичної деонтології є основними для одних
юристів, а для інших — інші. Це залежить від спеціалізації, від напряму
юридичної діяльності. Щодо студентів ви;ш^ого^д|вдальД)го закладу, то

компоненти юридичної деонтології спрямовані на вироблення готовності до
практичної роботи, на вивчення позитивної та негативної практики
діяльності юристів. Звичайно, для цього потрібен спеціалізований збірник
типових практичних ситуацій, якого, на жаль, на сьогодні немає.

Отже, юридична деонтологія — це наука про внутрішній імператив
службового обов’язку, який створює передумови та мотиви вибору юристом
норм поведінки у практичній діяльності, формування власних норм для
кожної ситуації зокрема.

Доцільно зосередити увагу на зв’язку юридичної деонтології з іншими
науками. Перш за все, вона пов’язана з усіма галузями права. Найчастіше
— з теорією держави та права і професійною етикою юриста. Крім того,
принципи юридичної деонтології базуються на культурології права,
філософії, психології тощо. В цілому юридична деонтологія — це правнича
дисципліна, і вивчення її обов’язкове у процесі навчання майбутніх
юристів.

Велике значення для розвитку юридичної деонтології має соціологія.
Відомо, що юрист постійно перебуває під впливом професійної
спеціалізації, яка відбивається на формуванні власних норм поведінки.
Адже щоб вчинити як належить, юрист повинен мати певний досвід юридичної
практики, пройти етап становлення у професійній діяльності через спроби
і незначні помилки, після чого його дії будуть досконалішими, а
внутрішній імператив службового обов’язку матиме вищу якість.

Юридична деонтологія грунтується на відповідних принципах. Ці принципи
(зокрема гуманність, справедливість, милосердя тощо) співпадають в
основному з принципами професійної етики юриста. Але є і свої власні
принципи.

Так, основним принципом юридичної деонтології є нормативність. Це
означає, шо кожен професійний крок юриста підпорядкований певним нормам.
Але це не обов’язково мають бути правові норми, які б регулювали всю
життєдіяльність особи. Та це й не потрібно. Мова йде про
загальноприйняті моральні норми, і особливо власні норми юриста, які він
виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що теоретичні положення юридичної
деонтології стосуються кожної особи зокрема. Юрист самостійно формує
свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності правоохоронної
діяльності щодо громадян і суспільства в цілому. Також самостійно
виробляє у себе почуття внутрішнього імперативу службового обов’язку за
велінням серця та покликанням сумління.

Що стосується принципу індивідуальності, то слід наголосити, що
деонтологічна норма для кожного юриста—це його особиста норма. Її не
може використати інший юрист. Якщо така спроба і буде, то тоді, хоча б
частково, але настануть зміни у самій нормі, і вона вже не
характеризуватиметься індивідуальністю. Для будь-якого іншого юриста,
який потрапить в аналогічну ситуацію, деонтологічна норма буде вже
іншою.

Із принципом неповторності юрист зустрічається часто. Практика
підтверджує, що в житті різні люди навіть у подібних ситуаціях чинять
по-різному. На перший погляд, дії двох юристів видаються ідентичними,
але певні відмінності все ж існують. Недарма кажуть, що немає навіть
подібних двох крапель води, не кажучи вже про норми поведінки чи рівень
усвідомлення службового обов’язку.

Унікальним принципом юридичної деонтології є нестандартність. Суть цього
принципу полягає в тому, що деонтологічні норми розраховані не на
взірцеві, ідеальні ситуації, а на несподівані, неподібні, нестандартні.
Деонтологічні норми мають найбільшу цінність саме у нестандартних
умовах, коли практично не можливо застосувати шаблонний підхід, що
доволі часто трапляється в юридичній практиці.

Моментальність характеризує високий ступінь кмітливості юриста, його
здатності швидко і безпомилково приймати обфунтоване правильне рішення.
Таке мистецтво вирішення юридичних справ формують деонтологічні норми.

Дуже близьким за змістом до принципу моменталь-ності є принцип
непередбаченості. Адже у багатьох випадках дії юриста не запрограмовані.
Виникають ситуації, до яких юрист не готовий. Тому деонтологічні норми
розраховані на такі явища і скеровують юриста на відповідні правомірні
дії.

Головне у професійній діяльності юриста — вчасно прийняти оптимальне
рішення. Цьому сприяє такий принцип юридичної деонтології, як
своєчасність. «Сире» рішення або невелике запізнення істотно впливають
на кінцевий результат або на ефективність роботи. Своєчасність
забезпечується добре розвиненою інтуїцією, внутрішнім переконанням і
навіть певним професійним ризиком.

Юридична деонтологія характеризується ще й таким принципом, як
практичність. Саме на практиці, а не під час теоретичних занять, формує
кожен юрист норми своєї поведінки. Теорія норм поведінки юриста може
передбачати його дії, але не деталізувати їх. У конкретних випадках дії
особи значно деталізуються, що фактично не має аналогів.

Зрозуміло, що важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності
Мова йде про конкретне рішення юриста, про конкретний внутрішній
імператив службового обов’язку. Загальні рішення не характеризують особу
юриста як професіонала, хоча вони можуть мати конфіденційний, тимчасовий
характер. У підсумку юрист повинен прийняти рішення щодо себе чи своїх
дій.

Безсумнівно, вищенаведені принципи юридичної деонтології об’єднує такий
принцип, як законність. Справа в тому, що формування юристом своїх
власних норм поведінки має відбуватись під кутом зору дотримання вимог
чинного законодавства. Незважаючи на такі особливості, як
моментальність, непередбачуваність, нестандартність, самостійність,
юрист повинен діяти згідно із законом. Порушення законності юристом — це
проступок або навіть злочин. Деонтологія саме застерігає від будь-якого
порушення законності.

Звичайно, кожен принцип діє не окремо, а в певній сукупності, іноді
підсилюючи один одного. В деяких правових явищах «спрацьовують»
практично всі принципи юридичної деонтології. У цьому полягає і єдність
принципів як необхідна умова дії деонтологічних норм.

Запропонований перелік принципів юридичної деонтології не є вичерпним.
Без сумніву, існують також інші принципи. У процесі розвитку
українського суспільства та юридичної науки з’являться нові принципи,
зокрема ті, які відображають менталітет нашого народу, ідеї державності
тощо.

Важливо визначити своєрідні джерела формування внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста або так звані джерела деонтологічних норм

Зрозуміло що такі норми випливають із існуючої те ори професійної етики
професійно-етичних кодексів, що є результатом використання духовних,
моральних та правових норм. Багато цінного для формування деонтологічних
норм можна взяти з принципів та функцій морально-психологічної служби,
яка нині набуває поширення в юридичних установах.

Але оскільки деонтологічні норми є нормами, які юрист одноособове
виробляє для себе на основі індивідуальної моралі, то потрібно здійснити
такий акт, який би спонукав юриста до цього. Думається, що таким актом є
урочисте складання присяги, що має давню добру традицію. Зауважимо, що
слова «присяга», «клятва», «обіцянка» у багатьох випадках суперечать
духовному праву. Тому видається більш доцільним вживати відоме з давнини
українське слово «обітниця». Розгляньмо зміст і роль обітниці для
юридичної деонтології.

Практично всі спеціалісти у галузі права та представники деяких інших
професій (наприклад, лікарі), наймаючись на роботу, складають відповідну
обітницю. Під обітницею розуміють офіційну й урочисту обіцянку щодо
належного виконання службового обов’язку.

Для юристів обітниця потрібна для вироблення свідомої відповідальності
перед народом і державою у боротьбі за зміцнення правопорядку. Це
своєрідна добровільна згода чесно служити народові, це також перевірка
на вірність обраній професії. Крім того, обітниця надихає на формування
внутрішнього особистого (індивідуального) правового і морального
почуттів. Ці почуття мають зовнішній вияв у вигляді самодисципліни та
самоконтролю. __

Моральний самоконтроль, який полягає у здатності самостійно регулювати
та спрямовувати свою поведінку залежить від вимогливості юриста до себе,
самокритичності, а також рівня свідомості, духовного розвитку та
моральної культури особистості. Тому складання обітниці проводиться не у
перший день праці, а після певної адаптації, осмислення свого
призначення, здачі заліків.

Чинне законодавство не передбачає санкції за порушення обітниці
працівником міліції. Це пояснюється тим, що обітниця є основним
індивідуально-моральним «законом», основною моральною нормою для особи,
яка склала цю обітницю. Тобто обітниця є джерелом деонтологічних норм
юриста. Адже усвідомивши свою внутрішню відповідальність перед
суспільством, правоохоронець виробляє власні моральні норми на основі
обітниці. Ці в-ироблені норми є його особистим здобутком, і він несе
персональну відповідальність за привселюдно дану обіцянку. Це його
авторитет серед народу та колег по службі.

Але обітниця сприяє формуванню і власних соціальних норм, які регулюють
поведінку юриста, хоча правові норми й мають наказовий характер. Справа
в тому, що особа, яка склала обітницю, формує власну правосвідомість,
власний стиль у юридичній діяльності, які мають систематично звірятися з
суттю обітниці.

Головне значення обітниці — це вираз громадського обов’язку юриста.

Обов’язки, які закріплені у обітниці, — моральні вимоги до професії, що
отримали правове закріплення. Однак це не формалізовані правові норми,
які лише описують потрібний варіант поведінки, а норми аксіо-логічного
типу, які фіксують суспільне корисну мету та цінності і залишають
юристові можливість вибору засобів і форм їх досягнення. Норми, які
передбачають обов’язки юриста у обітниці, поєднують у собі якості
юридичного веління з якостями морально-ідеологічного імперативу: це такі
правові норми, які визначають належну поведінку юриста у сфері його
професійної діяльності не тільки з погляду права, але і моралі.

Обумовлений обітницею варіант належної і бажаної поведінки юриста
здебільшого абстрактний. Тут немає того ступеня конкретизації правових
вимог, який дав би можливість застосувати санкції.

Виконання юристом обов’язків, покладених на нього присягою, опирається
на моральні установки, які склалися у нього і підтримуються силою
громадської думки. Внесення ж тих узагальнених вимог належної і бажаної
поведінки юриста в текст обітниці є показником того, що саме ці
обов’язки мають для держави особливу значимість. Вони є основою для
законодавчого формування обов’язків юриста.

Сумлінне виконання юристом обов’язків, які випливають із обітниці,
виявляється у діях, спрямованих на охорону правопорядку. Обов’язки, які
передбачені у обітниці, є невід’ємним структурним елементом юридичної
деонтології.

Отже, факт прийняття обітниці юристом визначає майбутній професійний
шлях, формує свідому правову поведінку, стає передумовою правоохоронної
діяльності. Така самостійність має постійно супроводжуватися духом права
і моралі. Тобто у випадку зміни політичної влади не на користь народу,
дух права і дух української національної моралі має підтримувати у
юриста здоровий глузд і допомагати йому виконувати дані обіцянки.

Відступ від обітниці юристом — це зрада народу. Особа, яка це вчинила,
мусить визнати цей факт, добровільно залишити службу і бути готовою
нести не тільки моральну, а також юридичну відповідальність за свої
вчинки.

Тобто працювати за обітницею — це означає працювати за велінням серця,
чого вимагають принципи юридичної деонтології.

Глава II, МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

§ 1. Функції правової деонтології

Правові та моральні норми у взаємодії складають сутність юридичної
деонтології. Вони виконують певну специфічну роль. Саме у зв’язку з
реальним нормативним змістом юридичної деонтології виникають своєрідні
функції цієї науки. До таких функцій належать: формування у юриста
внутрішнього імперативу службового обов’язку; вироблення у нього
професійної правомірної поведінки; сприяння вибору юристом справедливого
рішення; вироблення у юриста норм мистецтва спілкування; виховання у
працівників почуття юридичної та моральної відповідальності,
конкретизація правосвідомості юристів; підвищення рівня правового
почуття у працівників правоохоронних органів; утвердження національного
духу українського права; забезпечення панування права; виховання у
юристів поваги до права; обгрунтування індивідуального регулювання
професійних дій юристів; вироблення у працівників юридичної
саморегуляції, юридичної репутації, юридичного самоутвердження і
юридичної оцінки; створення необхідних передумов функціонування
української національно-правової теорії, сприяння формуванню
цивілізованого правопорядку в Україні.

Розглядаючи функції юридичної деонтології, слід звернути особливу увагу
на ті, які недостатньо або зовсім не висвітлені у спеціальній літературі

Так, складним поняттям є внутрішній імператив службового обов’язку
юриста. Адже тут мова йде про розмежування змісту двох різних понять
того, що у російській мові позначають словом «долг», і поняття
«обов’язок». «Долг» — це категорія етики, моральні обов’язки людини, які
виконуються зі спонукань сумління.

Під обов’язком розуміють те, чого треба беззастережно дотримуватися, що
слід безвідмовно виконувати відповідно до вимог суспільства або виходячи
з власного сумління. Синонімом слова «обов’язок» є слово «повинність».
Повинність — це обов’язок, який мусять виконувати всі громадяни для
задоволення державних або місцевих громадських потреб. Тобто в усіх
випадках мова йде про певний обсяг роботи осіб відповідних звань, по-єад
тощо. Тому доцільно розглядати обов’язок як зовнішній та внутрішній
імператив (наказ) Зовнішній імператив обов’язку виробляє для конкретного
юриста інша особа, держава чи різні організації. Це своєрідна
повинність, яку незалежно від своєї волі зобов’язаний виконувати юрист.
Існують різновиди обов’язку: державний, трудовий, професійний,
юридичний, моральний та ін. Ми зосереджуємо увагу на службовому
обов’язку. Для юриста — це система обов’язкових, самостійних і правових
дій у різних соціальних явищах, пов’язаних із моральною і великою
внутрішньою потребою служіння суспільству. Саме під зовнішнім
імперативом службового обов’язку слід розуміти службовий обов’язок
взагалі (і навпаки)

Внутрішній імператив службового обов’язку — це той самий службовий
«долг», хоча вислів цей досить умовний і не зовсім вдалий (подібно до
морального імперативу Канта). Зміст внутрішнього імперативу службового
обов’язку полягає в тому, що він є свідомим, мотивованим чинником
реальної поведінки юриста, його певною позицією та добровільно прийнятим
рішенням. Тобто цей імператив є внутрішнім, особисто виробленим
«законом» для юриста. Цей «закон» діє залежно від ситуації. Під впливом
добровільно накладеного на себе імперативу юрист сам себе примушує
діяти, проявляти свої особисті якості (зокрема, людяність), а також
демонструвати свободу розумної волі, веління серця, покликання сумління
тощо.

Отже, між внутрішнім і зовнішнім імперативами службового обов’язку
загалом є як спільні, так і відмінні риси. Але перше поняття для
юридичної діяльності є ціннішим, оскільки юрист усвідомлює свої вчинки,
які мають цільову спрямованість. Якщо зовнішній імператив службового
обов’язку розрахований на певну імпульсивність юриста, то внутрішній —
на систематичність. Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній
— ні, бо він не розрахований на повторюваність однотипних випадків.
Зовнішній імператив службового обов’язку є також державним імперативом,
тому він захищає, перш за все, інтереси держави, а внутрішній — власний
імператив — захищає інтереси окремих громадян, що має більшу цінність.
Характерною відмінністю є те, що внутрішній імператив службового
обов’язку юрист не тільки усвідомлює, а ще й виконує, що службовому
обов’язку невластиво Зовнішній імператив обов’язку можна виконувати і не
замислюючись, а внутрішній — ні.

Важливо зауважити, що внутрішній імператив службового обов’язку не
регулюється жодним нормативним документом, оскільки він не підвладний
нормам. Але це не означає, що внутрішній імператив не несе
відповідальності за дії. Хоча юрист чинить за велінням серця, але дії
його можуть суперечити законові. Це саме стосується і наслідків дій.
Тому в даному випадку можливі всі види відповідальності, незважаючи на
те, що в якійсь ситуації мав би «спрацювати» тільки внутрішній імператив
обов’язку, а не зовнішній. Тобто внутрішній імператив має свою межу,
перехід за рамки якої карається законом. Це один із видів порушення
юристом законності, де зусилля юриста спрямовані не на якийсь
розрахунок, власну вигоду чи користь, а на загальне благо, інколи для
торжества справедливості.

Зрозуміти глибинний зміст внутрішнього імперативу службового обов’язку
допомагають його складові елементи. Сюди, перш за все, слід віднести:
правовий прагматизм, моральні цінності, інтелектуально-вольове зусилля,
позитивний фанатизм та сумління.

Безумовно, що внутрішній імператив службового обов’язку юриста керується
певними принципами, серед яких: логічність, вірність ідеї,
обов’язковість, спонукання, незапрограмованість (непланованість),
внутрішнє переконання, інтуїція та ін. Юрист, який діє за цими та іншими
принципами внутрішнього імперативу, ніби дає собі слово чинити саме так,
а не інакше, що викликає

глибоку повагу до особи юриста, підкреслює його людяність.

Внутрішній імператив службового обов’язку юриста виконує в свою чергу
певні функції. В основному вони співпадають із функціями юридичної
деонтології і полягають у виробленні соціального регулятора для юриста
та спрямованості на активний захист моральних і правових принципів
суспільства. Це означає, що внутрішній імператив є не тільки
особистосним почуттям, але і законною вимогою членів суспільства щодо
юриста.

На внутрішній імператив службововго обов’язку юриста впливає багато
чинників; юридична та загальна соціалізація, правові та моральні норми;
принципи суспільства; державний, а також професійний, юридичний,
службовий, трудовий, громадський, моральний обов’язки, обітниця.
Найбільшу користь у формуванні внутрішнього імперативу дають
загальнолюдські цінності, які увібрав у себе юрист.

Юридична деонтологія виконує функцію обов’язкового формування у юриста
внутрішнього імперативу службового обов’язку. Без цієї функції пропала б
уся цінність юридичної науки, оскільки внутрішній імператив відповідає
на важливе питання: в ім’я чого і чому юристові потрібно діяти належним
чином. Хоча внутрішній імператив — це одночасно і моральна, і правова,
категорія, але більше він тяжіє до моралі. А мораль цінніша від права і
пов’язана з внутрішніми переконаннями та поглядами юриста. Тому юридична
деонтологія виробляє вольовий характер внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста, у дечому — закон суспільного життя та долю
українського народу Для юриста внутрішній імператив є громадянським
патріотичним обов’язком, проявом милосердя та ненасильства у службовій
діяльності.

Важливою функцією юридичної деонтології є підвищення рівня правового
почуття у юристів. Взагалі, почуття — це особливий вид емоційних
переживань, які мають чітко виражений предметний характер та належну
стійкість. Тобто право, закон, сприймається юристом на емоційній основі,
і почуття — це наслідок комплексного емоційного сприйняття Іншого шляху
до свідомості (в т ч. правосвідомості) юриста немає. Тому тут доречно
вести мову про культуру почуттів, емоційну культуру. Емоційна культура
складається зі стриманості, самоволодін-ня та самоконтролю Вона
проявляється в основному під час вибору рішення.Тобто правові почуття
юриста проявляються у здатності усвідомлювати явище, переживати за
наслідки, розуміти людей. Почуття пов’язані з уявленням його про певний
об’єкт. Зміст цього уявлення і визначає правові почуття юриста.

Правові почуття юриста слід розглядати у двох аспектах:
емоційно-правовому і власного обов’язку (внутрішній імператив службового
обов’язку). Емоційно-правовий аспект складається із емоцій, ідей, знання
права, законності, почуття вини, співпереживання, осуду чи розкаяння.
Другий аспект правових почуттів — це почуття власного обов’язку
(внутрішній імператив службового обов’язку), своєї індивідуальної
професійної відповідальності та прагнення до встановлення істини і
справедливості. Обидва аспекти спрямовані на вироблення уміння
проникнути у внутрішній світ людини, на знаходження найбільш ефективних
методів юридичної діяльності у кожному конкретному випадку. Тобто
правове почуття забезпечує створення такої атмосфери, в якій юрист міг
би встановити істинність правового явища, оскільки право безсиле без
відображення у свідомості юриста його ставлення до дійсності, яке
обумовлене дією права. Це забезпечує правові почуття службової особи.
Без них неможливо вести боротьбу за справедливість, тому що для юриста
властиво психологічне ставлення, певна настроєність щодо правових явиш.

Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його припису, скільки в
межах сприйняття закону через почуття. Звичайно, почуття — суто
індивідуальне, воно націлює поведінку юриста на ту частину припису
закону, яку сприймають його почуття. Здебільшого це та частина припису,
що викликає певну зацікавленість, потребу тощо. Та частина і
виконується, а все інше у законі може залишитися поза увагою юриста.
Тому ніколи юрист не виконує закон повністю. В цьому полягає
індивідуальність правових дій (і відповідальність за них)-кожної
конкретної особи, юриста в тому числі. Для не-виконуваної частини
приписів характерний дух права, який впливає на поведінку юриста,
орієнтує його на правомірність.

На основі вищесказаного можна зробити висновок, Що складовими елементами
правового почуття юриста є почуття законності, власного обов’язку,
милосердя, інтелектуальні почуття, культура оволодіння технікою
юриспруденції, культура юридичного мислення, правова, нормативна
культура, почуття світоглядності та ін.

Існують і специфічні принципи правового почуття юриста. Це, перш за все,
індивідуальність, зацікавленість, емоційність, відповідальність,
стійкість,- дух права тощо.

Правові почуття юриста пов’язані з іншими правовими категоріями.
Зокрема, це стосується правосвідомості, що містить сукупність поглядів,
почуттів, емоцій, Ідей, теорій, компетенцій та приписів права.
Зрозуміло, що правові почуття є складовим елементом правосвідомості
юриста, як і будь-якої іншої особи, підсвідомим проявом правової
психології.

– На формування правового почуття юриста впливають: ерудиція, рівень
соціалізації, вольові якості, творче мислення, впевненість у собі
(твердість духу), комунікабельність, розсудливість, наполегливість,
уміння керуватися здоровим глуздом тощо. Основний критерій правового
почуття — прийняття юристом правильних рішень у конкретній ситуації. Як
бачимо, правові почуття юриста проходять довгий шлях синтезу у процесі
професійної діяльності, набуття певного досвіду практичної роботи і
теоретичних знань.

Отже, ця функція юридичної деонтології сприяє підг вищенню престижу
професії юриста, якості його правосвідомості, утвердженню справедливості
та усвідомленню важливості верховенства права.

Вагомим внеском юридичної деонтології є формування національного духу
українського права.

Вперше проблему духу права було порушено давньоримськими юристами, а
потім — видатним французьким політичним мислителем Шарлем Монтеск’є у
йогр основоположній праці «Про дух законів». Щоправда, його твердження у
багатьох випадках є дискусійними.

Німецький філософ Гегель у своїх дослідженнях досягнув більшого. У
працях «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських
наук», «Філософія права» та ін. він розкрив поняття суб’єктивного духу
(проблема волі), дійсного духу (питання договору, злочину і покарання
законом), об’єктивного духу (право, мораль), абсолютного духу, філософії
духу, духу логіки, волі духу та ін. Вчений довів, що в законах
відображається національний характер певного народу, ступінь його
історичного розвитку тощо.

Що ж слід розуміти під духом? По-перше, дух людини — це її ідеї, віра,
сподівання, думки і творіння. Це означає, що дух вічний, безсмертний,
він притаманний лише одній конкретній людині. По-друге, дух — це
внутрішній вияв людини, її моральна та інтелектуальна могутність.
Причому дух сильніший від самої людини і проявляє себе не одразу, а
через тривалий час, створюючи своєрідну атмосферу. Створені людиною
матеріальні речі повністю їй не належать, а дух — це її власність. Тобто
кожна людина має право на власний дух. Відсутність духу у людини
характеризує її негативно, тому неможливо порівнювати тіло людини з її
духом. Це різні речі.

Для юридичної деонтології’ важливо з’ясувати поняття духу права, який
виявляється в законах та різних нормативних документах. Адже право
творять юристи, члени суспільства, що є відображенням величі духу народ)
Звідси можна зробити висновок, їло .пух права — це внутрішній вияв
законів, їх структура та досконала сила регулювання суспільних відносин.
Тобто дух права відображає зміст законів, а правові почуття юриста
спрямовані, перш за все, на сприйняття духу законів і права в цілому
Звідси виникає необхідність розмежувати поняття духу права і духу
законів.

Звичайно, з одного боку дух права складається із духу законів. Але тут є
кілька застережень. Зокрема, не кожен закон заслуговує на всенародне
схвалення, на корисність та цінність. Тому в деяких його приписах, а
інколи в цілому законі відсутній здоровий дух. Також, крім законів, дух
права формує сам рівень моральності суспільства, оскільки закони
приймаються постійно і, як правило, цілковито нові, що не дає можливості
стверджувати про вичерпність законів щодо конкретного моменту. Тобто
правотворчість завжди відстає від мо-ралетворення, що на практиці
відображається стійкою відсутністю норм правового регулювання суспільних
відносин. Та, зрештою, з розвитком суспільства завжди з’являються нові
прецеденти, що вимагають появи нових правових норм.

Існує істотна різниця між духом закону і «буквою закону». Так, буква
закону відображає обов’язковий припис поведінки особи, незважаючи на її
внутрішню реакцію, а дух закону спрямований на відображення ідей
законодавця. Тобто дух закону є значно складнішим від букви закону, хоча
вони одне одного доповнюють У ці дому дух закону виражає історично
зумовлену мету бук ви закону Всупереч духу права часто приймаються ві
домчі нормативни акти спрямовані на суб єктивне тлу мачення закону У
такому випадку дотримуються букви закону, а дух права змінюють або
взагалі ігнорують. Тому деонтологічні норми, які особа виробляє для
себе, сформовані так, що правомірна поведінка юриста орієнтована на
дотримання не стільки букви закону, скільки духу права. Цей момент
зафіксувати у чинному законодавстві, відобразити на письмі дуже важко.
Здебільшого поведінка юриста скеровується на дотримання лише букви
закону, що не зовсім справедливо.

Отже, право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки
для членів суспільства. Але дія права забезпечується відповідними
інститутами, які покликані реалізувати його норми на практиці. У випадку
нестворення таких інститутів право втрачає цінність, але діяти не
перестає. Річ у тім, що дію права забезпечує його ідея, дух. Це саме
стосується і того моменту, коли вказані інститути ліквідовані. Тут знову
ж таки дух права продовжує діяти. Існує ще й третій випадок, коли раніше
прийняті закони ліквідовані, але дух цих законів продовжує діяти. Це не
почуття страху чи боязні (хоча і таке буває, але нетривалий період), а
глибока повага до права, норми якого схвалило суспільство, оскільки вони
відображають інтереси більшості, особливо найнижчих верств населення. У
такому випадку говорять про національний дух права.

Національний дух права розкривають історико-юри-дичні факти. У них
відображаються історичні традиції та національні звичаї, психологічні
властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови
та можливості життя. Адже право — це продукт людської цивілізації, її
надбання. Воно виражає загальнолюдські інтереси, національні ідеї, є
унікальним, неповторним витвором людського розуму, одним із знарядь
забезпечення соціальної справедливості, прав та інтересів людини. Через
право практично виражаються національні, загальнолюдські цінності і
особливо національна мораль. Це все сприяє формуванню національного духу
права. Тому без знання історії національного духу формувати новітнє
право неможливо. Лише окремі особи прагнуть обходитися без знання
історії, що є їхньою великою помилкою. Історія правильно визначає шляхи
майбутнього і гарантує неповторюваність помилок, що потрібно враховувати
у законотворчому процесі, який триває в Україні. Адже новітнє українське
право покликане виражати рівень загальної правової культури українського
народу, бути інструментом духовного оздоровлення.

У чому ж цінність національного духу українського

права? Звичайно, її потрібно шукати у витоках. Так, вигідне геополітичне
становище України-Русі сприяло високому рівню організованості. Відносини
з Візантією, римською імперією, із скандинавськими та багатьма іншими
державами сприяли утвердженню демократичності внутрішніх суспільних
відносин, терпимості, толерантності, високої правової та політичної
культури, запровадження писаного права тощо. Тобто стародавнє київське
право почало творити міцну правову традицію.

На розвиток права Київської Русі позитивно вплинуло прийняття
християнства, правові ідеї Візантійської держави, проникнення біблійних
правових норм, рецепція світського та церковного візантійського права.
Міцність українського права передусім полягає в тому, що воно побудоване
на звичаєвому (було витворено значну кількість норм народного звичаєвого
права) та церковному праві. Зокрема, значну роль відігравали церковні
суди. Вони схвалювали родинне право, сприяли виборам священиків,
ігуменів та митрополитів. Тобто полі-тико-правовий устрій Київської Русі
був на той час зразком для інших держав, оскільки панував
високороз-винутий національний дух, одвічне і природне прагнення
українцями миру. Ментальність формувалася під впливом компонентів
правових культур багатьох держав, особливо західних. Тому в Україні
завжди переважала система саме західноєвропейських (а не азіатських)
цінностей. Таким чином, українське право за походженням західне, але
збагачувалося й азіатськими компонентами. В основному воно розвивалося
на Західній Україні під потужним впливом європейської правової культури,
і тому український народ є народом західної культури. Український дух
права є вищим від усіх інших, оскільки основа правових норм полягає в
прагненні до індивідуальної свободи та рівноправності, зростанні
інтересу до права, а національний дух українського права завжди
виділяється своєю неповторністю, оригінальністю та самобутністю.

Отже, національний дух українського права не вби-рає у себе розумовий
потенціал лише української нації, а використовує традиції, кращі способи
та методи правового регулювання інших народів. При цьому важливо, Щоб
надбання інших націй знайшли своє визнання, практичне застосування у
нашій правовій системі. Тому національний дух українського права — це
внутрішній вираз права в контексті історичного розвитку та формування
культурних та правових надбань цивілізованих держав.

Варто зауважити, що в українському праві зберігається історична
наступність та спадковість, що пов’язано з розвитком нашої державності.
Першими зразками українського національного права є, звичайно, збірники
чинного законодавства Київської держави: «Руська .Правда», Устав
Володимира Мономаха, Устав (Статут) Ярослава Мудрого та міжнародні
договори Русі і Візантії. «Руська Правда» була першою збіркою писаних
законів, що грунтувалися на звичаєвому праві. Тому в цьому збірнику і на
сьогодні зберігається важливий для нас правотворчий дух українського
народу. Зокрема, у «Руській Правді» не передбачено смертної кари,
тілесних покарань, тюремних ув’язнень тощо, незважаючи на те, що в той
час у Західній Європі широко використовувались тортури. Фактично «Руська
Правда» є збірником найгуманніших законів українського народу, засобом
утвердження української нації. Тому відродження і використання
політичних, моральних, культурних, національних, загальнолюдських
цінностей, закладених у «Руській Правді», дасть можливість оздоровити
українську націю, створити українську національно-правову еліту, яка
виведе нашу державу на гідне місце у європейській спільноті.

Основу національного права складають також такі твори як «Повчання
Володимира Мономаха», «Слово о полку Ігоревім», «Слово про Закон і
Благодать» їларіо-на, а також правові та політичні погляди київських та
галицько-волинських князів, християнських мислителів. Правотворчі
традиції Київської Русі підхопила Галиць-ко-Волинська Русь, а потім
Литовсько-Українська держава. Це сприяло розвиткові нового українського
права. -Відомо, що принципи українського права широко використовували
литовські князі. Тому Литовський статут вважається українським
національним кодексом.

Значний внесок у формування національного духу права зробила українська
козацька держава, оскільки втрата власної державності і визвольна війна
1648— 1654 рр. відродили давнє козацьке право, яке вже існувало, і
почали розвивати нове. В устрої козацької держави було багато принципів
давнього державного устрою Київської держави. Але «Березневі статті» Б.
Хмельницького, «Вивід прав України» (як перший український
міжнародно-правовий документ), конституція (угода) Пилипа Орлика, кодекс
українського права «Права, за якими судиться малоросійський народ»,
«Історія Ру-сів» та інші важливі документи відображали українську
національно-правову ідею, стали своєрідною духовною субстанцією,
мобілізували духовно-моральні сили усієї української нації, піднесли
життєдіяльність національного духу права.

Звичаї, більшість яких побутувала на Запорізькій Січі, склали «козацьке
право». Крім цього, джерелом звичаєвого права запорожців були
трансформовані норми давньоруського права, а також запозичені традиції
та правові норми сусідніх народів. Звичаєве право запорожців — це
приклад ранньої стадії формування правових норм. Мета покарання полягає
в основному у відшкодуванні збитків, хоча були і жорстокі покарання, які
в той час використовували турки.

Епоха козацтва характеризувалася доволі високою правовою культурою.
Демократичні вибори гетьмана, сприйняття лідера як першого серед рівних
громадян, парламентський устрій конституції Пилипа Орлика та інші
чинники підтверджують, що український народ не був схильний до
монархічної влади. Державні питання вирішувалися колегіальне. А це
важлива основа національного духу українського права.

Не слід забувати про позитивний вплив магдебурзького права та ухвал
польсько-литовського сейму на формування нового українського
законодавства. Вони дали змогу зміцнювати основні правові ідеї України.

В історії національного духу українського права велике значення мають
представники української правової і політичної думки. Це, зокрема,
Микола Костомаров, Василь Подолинський, Маркіян Шашкевич, Іван
Ваги-левич, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов,
Іван Франко, Станіслав Дністрянський, Микола Хвильовий, Микола Скрипник,
Вячеслав Липинський та багато інших. Їхні наукові праці істотно вплинули
на українське право. Але жорстока деспотія російського царизму його
зруйнувала. Негативний вплив на національний дух права українського
народу мала облудна великодержавна ідеологія Росії. Різноманітні
домисли, неправдива інформація про Б. Хмельницького, І. Мазепу та інших
гетьманів, фальсифікація подій та фактів, їх перекручення значно
нашкодили українському праву. Але національний дух права попри все це
зберігся, У 1917—1920 рр. разом із
відродженням Української держави почали відроджуватися демократичні
засади українського права. Чотири Універсали Центральної Ради стали
важливими нормативно-правовими актами нового українського законодавства
і підтвердженням думки Гегеля, що дух виступає тільки в реакції.

Звичайно, український консерватизм у XX столітті придушував національне
питання як основу політико-правової концепції держави. Тому у 1990—1991
рр. почалось відродження українського новітнього права, яке має
незаперечну цінність, оскільки є інструментом духовного оздоровлення
українського суспільства.

Отже, відтворення національного духу українського права є важливою
функцією сучасної юридичної деонтології. Навіть найкращі знання не
підносять професіоналізм юриста настільки, наскільки це робить
національний дух права. Будівництво правової, високоцивілі-зованої
держави немислиме без знання правдивої історії України, менталітету
народу, національних здобутків у юридичній науці. Без національного духу
українське суспільство знову може обрати хибний шлях свого розвитку
всупереч волі народу. Ситуація часто підштовхує іти проти національного
духу права, але такі дари духу, як любов, радість, мир, терпимість,
милосердя, доброта, віра, поміркованість, стриманість, є тими моральними
чинниками, які мають бути притаманні кожному сучасному юристові (а
українському юристові вони чи не найбільш необхідні).

Вагомий внесок у розвиток юридичної деонтології робить така функція, як
забезпечення панування права, що має велику юридичну силу; Право — це
універсальний витвір людського розуму, інструмент духовного оздоровлення
суспільства, частина культури народу. Воно утримує суспільство від хаосу
і безладдя, об’єднує людей, створює правові відносини та суспільні
зв’язки і може існувати без держави. Оскільки право є моральною
суспільною силою, то поза ним не перебуває жодна особа. Принципи права
обмежують людину і позбавляють її певної свободи, здебільшого свободи
тіла, а не душі. Право — це також правда, яка не завжди ототожнюється з
державою. Держава гине, коли право не діє. Адже завдяки правовим нормам
громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ, здійснюють
державне та місцеве самоврядування, мобілізують духовно-моральні сили
усієї нації.

У суспільстві існує певна ієрархія норм, у якій підза-конні акти,
відомчі нормативні документи підпорядковані відповідним законам. А закон
— це зовнішній вияв права як системи норм. Тому доцільно розмежувати
такі поняття, як верховенство закону, всесилля закону, панування закону,
верховенство права, всесилля права та панування права. Слід зазначити,
що закон не повинен бути під чиєюсь владою, він має відповідати
суспільним вимогам. Але закон може містити у собі суперечливі, навіть
шкідливі норми, оскільки народ сам мусить пропонувати суспільству
ідеальні норми. Це озна^ чає, що верховенство закону не завжди
виправдане, хоча таке верховенство може виникнути з моменту прийняття
закону Поряд з верховенством закону існує верховенство людини,
державного апарату, а це не завжди доцільно. Що стосується всесилля
закону, то воно може бути тимчасовим явищем, розрахованим на певний
період, при умові, що такого всесилля потребує конкретна ситуація в
суспільстві. Постійного всесилля закону не буває.

Панування закону частіше зустрічається в демократичному суспільстві.
Здебільшого діють лише окремі частини закону через те, що його деякі
положення не виконуються. Наприклад, це стосується законів України про
міліцію, про мову та ін. Рідко який закон виконується повністю, що не
відповідає умовам панування.

Всесилля права теж не відповідає дійсності, бо воно не всесильне В
окремих випадках більшу силу мають мораль, звичаї чи інші соціальні
норми. Верховенство права — це один із принципів держави. До
верховенства права повинні прагнути всі члени суспільства. Але окремі
регіони, здебільшого віддалені від великих міст населені пункти, майже
не відчувають верховенства права, вони використовують у своїй
життєдіяльності вплив різних соціальних норм, звичаїв тощо.

Зміст панування права полягає в тому, що право має домінуючу позицію
порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів
громадян. Панування права означає, що право не може бути залежним від
політичних сил та ідеології. Воно втілене у звичаєвому праві, реально
існуючих стосунках, не залежить від ста-т!» суспільного становища,
національності тощо У пануванні права значну роль відіграє моральна
сила, яка не може бути утворена державою. Моральна сила права вища, ніж
сила держави. Пануванню права передує панування національної моралі,
загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно
обумовлене природно-історичними правами людини і опирається на моральні
засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але
завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, що
держава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відповідає за
панування права в суспільстві.

Панування права має певні передумови. Сюди можна віднести: визнання
державою та її органами пріоритету права, підпорядкування владних
сруктур праву, наявність високої правової культури посадових осіб (у т.
ч. юристів), високопрофесійна діяльність юристів, додержання державою
основних прав людини, наявність чіткого законодавства, злагоджені дії
кожної з трьох гілок влади: законодавчої, судової та виконавчої, —
налагоджений високий контроль за пануванням права з боку Конституційного
Суду, прокуратури, адвокатури, суду і громадськості. Це означає, що
держава наближена до правової держави, оскільки абсолютне, повне
панування права можливе лише у такій державі, а не в тоталітарній.

Крім вказаних передумов, існують ще й специфічні ознаки панування права.
Це, зокрема, висока правова культура, правосвідомість і
законослухняність громадян;

повага до права усіх членів суспільства; регулювання відносин у всіх
сферах; видання законів, які не суперечать інтересам суспільства;
забезпечення виконання правових норм не стільки державним примусом,
скільки переконаннями; відсутність верховенства людини чи ідеології над
правом, сприяння держави відкритому доступу людини до здійснення і
реалізації її основних прав; високий рівень законності.

Право як волевиявлення держави і як права людини панує у трьох сферах:
у,.повсякденному житті громадян, у державних апаратах і в міжнародній
діяльності. Це ознака правової держави, завдяки чому утверджуються ідеї
добра та справедливості.

Звичайно, панування права базується на певних принципах. Серед них:
корисність, забезпечення інтересів загального блага, позитивні погляди
на закон, загальнообов’язкова сила, незалежність від дій окремих осіб,
принцип «дозволено все, що не заборонено законом».

До функцій панування права належать: забезпечення

існування правової держави, захист загальнолюдських. цінностей та
інтересів, турбота про громадян, регуляція державного примусу, розподіл
прав і обов’язків, об’єднання української нації, створення правовідносин
та системи суспільних зв’язків, формування правил поведінки,
національної системи норм та правосвідомості у громадян.

У цілому основна функція юридичної деонтології — забезпечення панування
права — має на меті підготувати юристів до формування держави Україна.
Вона дає певну настроєність працювати в такій державі і орієнтувати
громадян на її будівництво. Крім того, юристи, які працюють у вищих
державних структурах над проектами законів, повинні виробляти свої
власні норми діяльності, які сприяли б пануванню права в Українській
державі.

Велику роль у юридичній деонтології відіграє така її функція, як
створення передумов функціонування української національно-правової
теорії. Першою у світовій науці з’явилася німецька національно-правова
теорія. Для українського народу вона була реальним фунтом для створення
свого національного права. А воно в свою чергу стало основою української
національно-правової теорії та політико-правової доктрини, яка
відповідає національному духові народу, підкреслює національну рису
правової системи, утверджує право української нації.

Національно-правова теорія грунтується на звичаєвому праві, яке
відтворює специфіку правотворчого процесу в Україні, і визначається як
поєднання норм, що виражають соціальну солідарність згуртованого у націю
народу. Це продукт української нації (і держави, коли вона існувала), це
виразник правової свідомості народу. Тому національно-правова теорія
розкривається через вивчення історії українського права та державності.

Так, кожен політико-правовий документ, створений українцями у будь-яку
епоху, наголошував на автономії, обмежував вплив імперій. Були спроби
створити суто національні законодавчі акти. Наприклад, велику історичну
цінність в цьому аспекті має конституція Пилипа Орлика, кодекс «Права,
за якими судиться малоросійський народ» та ін. У козацькій гетьманській
державі право було побудоване на засадах військової демократії, хоча
саме право не було письмово зафіксоване.

Крім того, магдебурзьке право давало можливість самостійності,
незалежності від управління і суду феодалів, створення цензових перешкод
у питаннях кадрової

політики.

На всіх етапах розвитку українського суспільства національно-правова
теорія захищала своє національне право, виробляла власні правові норми.
Характерною рисою було утвердження повноважень права не тільки через
примус чи насильство, а в основному через силу громадської думки та
переконання. При цьому велику роль відігравали християнські моральні
норми, які і сьогодні допомагають формувати право (особливо це
стосується західного регіону України). Тобто ідеї національної
державності були (і повинні бути) поряд з ідеями національного права.

Україна стала незалежною державою. Разом з тим багатовіковий
економічний, політичний і моральний занепад, негативний досвід творення
держави як об’єднання республік дають підстави вважати, що будівництво
правової держави, в якій панували б повновладдя народу, міцні гарантії
прав і свобод кожного громадянина, потрібно починати з
національно-правової теорії.

Акт проголошення незалежності України, Декларація про державний
суверенітет України — це не тільки, державні документи, а й відповідна
дія українського, народу, що знайшла своє відображення в цих документах,
це рівень його політичної свободи. Тут закладені основи
національно-правової теорії, які необхідно реалізувати на практиці.
Тобто Акт проголошення незалежності України створив умови для процесу
формування нової правової системи з відображенням національних рис. Крім
того, цей документ дав поштовх до обгрунтування національно-правової
теорії, вираженої у Конституції України, — тим більше, що до цього
зобов’язує повернення нашої держави до європейської

спільноти.

Враховуючи те, що правова система України має змішаний характер (мова
йде про публічне і приватне право), потрібно орієнтуватися на міжнародне
право, міжнародні стандарти, але із збереженням своїх традицій у
формуванні національно-правової теорії. Для цього необхідною є
комплексна, фундаментальна теоретична розробка національної правової
системи України, цілісна демократична законодавча основа та гуманістична
спрямованість, що притаманні нашому народові.

Виходячи з цього, сучасна юридична деонтологія спрямовує українського
юриста на створення дієвої національно-правової теорії, яка служила б
гарантом будівництва суверенної правової держави з утвердженням
цивілізованого правопорядку.

Тому однією із важливих функцій юридичної деонтології є сприяння
формуванню цивілізованого правопорядку в Україні.

Цивілізація — це синонім культури і означає певний рівень, ступінь
суспільного розвитку й матеріальної культури. Протилежним поняттям
цивілізації є варварство, жорстокість, грубість. А правопорядок — це
такий спосіб життя громадян, який грунтується на правових нормах, коли
вимоги держави виконуються незалежно від волі членів суспільства. Проте
досягнути правопорядку можна різними способами, зокрема, жорстокістю чи
тортурами і цивілізовано: формуванням загальної культури,
законослухняності, правосвідомості тощо, що випливає із цілеспрямованого
правового виховання громадян.

Існує тісний зв’язок між правопорядком і законністю. Правопорядок — це
наслідок законності, ЇЇ результат. Можна говорити про те, що який рівень
законності у державі, такий і стан правопорядку, оскільки правопорядок
перебуває під захистом закону та й держави в цілому.

Отже, цивілізований правопорядок — це результат достатньо високого рівня
загальної нормативної культури та правосвідомості громадян, підсумок
ефективного правового регулювання правовідносин і їх стабільність, а
також надійні юридичні гарантії прав і свобод членів суспільства.
Цивілізований правопорядок — це основна цінність народу. Він несумісний
із приниженням гідності людини і можливий лише у правовій державі.

Правова держава забезпечує зміцнення саме свідомої дисципліни громадян,
виховує повагу до права, створює умови для нормального функціонування
суспільства з використанням традицій, звичаїв та культури народу. У
такій державі основними засобами дотримання високого ступеня
правопорядку є не стільки покарання, скільки переконання, виховання, а
також сила, міцність та авторитет державної влади, авторитет правосуддя.
При цьому важливо прислуховуватись до сумління людини, вірити в неї.
Головне у цивілізованому правопорядку — це забезпечення охорони прав і
свобод громадян, шанобливе ставлення до них (у тому числі і в державних
установах), утвердження віри населення у державу та її органи. Адже у
нецивілізованому суспільстві держава несвідомо спонукає громадян самим
знаходити вихід з будь-якого становища, щоб вижити. Тому суспільні
відносини регулюються через насильство, розширюється мережа місць
позбавлення волі тощо.

За відсутності цивілізованого правопорядку з’являється щонайменше дві
крайнощі: тоталітарний режим або організована злочинність, що призводить
до національної біди — розкрадання багатства країни, жорстокості
злочинів. Неусвідомлення хоча б цих явищ призводить до хибної думки про
те, що причина росту злочинності — у незадовільній роботі правоохоронних
органів, а не в механізмі юридичного захисту прав людини в суспільстві
чи відсутність умов для правомірної поведінки громадян.

У цілому досягнути ідеального правопорядку неможливо. Але звести до
мінімуму скоєння злочинів можна. Основне — піднести рівень життя народу,
підвищити його правосвідомість, досягти високого рівня професіоналізму
юристів та працівників вищих державних органів. При цьому вся
правоохоронна діяльність і нормативна база повинні мати національне
підґрунтя, а при врегулюванні різноманітних конфліктів треба викорис-.
товувати релігійні норми, законослухняність населення,, цивілізовані
способи співжиття.

Підсумовуючи розгляд цього питання, слід звернути увагу на те, що
кінцева мета юридичної деонтології як науки полягає в тому, щоб
допомогти юристові виробити такі власні норми поведінки, які допомагали
б будувати суспільство, що в ньому панував би цивілізований !
правопорядок для забезпечення життєдіяльності україського народу.

Доцільно ще раз наголосити, що юридична деонтологія сприяє виробленню
індивідуальних норм поведінки. Причому ці норми є як духовними,
моральними, такі і правовими. Індивідуальні норми можуть відповідати ;

загальноприйнятим або суперечити їм. Зміст і ступінь відхилення
індивідуальних норм від інших можуть бути різними залежно від причин та
інтенсивності існуючої невідповідності. На вироблення юристом власних
норм поведінки впливають також знання юриста (особливо духовні і
юридичні), його ерудиція, ступінь інтелекту, психологічний стан, певна
ситуація тощо. Проте найбільший вплив мають духовні (релігійні норми).

Духовні норми є основою моральних, правових та інших видів соціальних
норм. Вони є основою духовності, орієнтують юриста на добро, а не на зло
і мають опосередкований вплив на юридичну практику через свідо-‘ мість
людей. Відомо, що дотримання духовних норм — це запорука виконання норм
права, адже скоєння гріха призводить до порушення правових норм. Правові
і духовні норми виробляють певну систему норм поведінки Хоча деякі
духовні норми зафіксовані у праві, проте юристи ними користуються
(інколи й несвідомо). Ефективність їх використання полягає в тому, що
юрист чинить згідно зі своїми переконаннями, а не зі страху перед
законом. Це — вагомий здобуток юриста, крок до цивілізованого
суспільства, особливо, коли на зло він відповідає добром (звичайно, така
дія юриста досить умовна).

Відомо, що духовні норми ще з дитинства виховують особу в межах
дотримання встановлених правил поведінки, в покорі законам, владі. Тому
вони функціонують і будуть функціонувати у громадській думці. Ця думка
спонукає і юристів до гуманності у виконанні службових обов’язків.

У давнину право та релігія були одним цілим. Тому правова та духовна
свідомості повинні співпадати, і правова культура має будуватись на
духовності. Якщо ж роль духовних норм незначна, то знецінюється право,
мораль і падає духовність, оскільки правові норми регулюють частину
суспільних відносин, а духовні — всі відносини, хоча й багато духовних
норм трансформувались у законодавство. Відокремлення держави від церкви
зовсім не означає відокремлення права від релігії. Соціальні норми
повинні розвиватися на тлі духовних, діяти паралельно, що підкреслює
єдність нормативних і ненормативних правил поведінки. У правовому
регулюванні завжди зацікавлена держава, але де держава безсила — там
діють інші соціальні норми, зокрема духовні.

Юрист мусить керуватися духовними нормами у своїй діяльності, оскільки,
щоб вирішити долю людини, яка потрапила у складну життєву ситуацію, її
потрібно, перш за все, зрозуміти, поставити себе на її місце. Згідно з
духовними нормами кожну людину юрист повинен любити, поважати її честь
та гідність. У правоохоронній’ роботі потрібно любити і поважати навіть
тих, хто не любить і не поважає себе, оскільки це призводить до єдності
людства, до виживання. Щоб зрозуміти людину, потрібне юридичне
милосердя. І лише тоді громадяни прислухаються до слів юриста. Адже від
кожного слова юриста може залежати доля людини, її майбутня поведінка.
Юрист порушує, наприклад, одну із Заповідей Божих «Не убий» тоді, коли
вбиває людину словом, доводить її до відчаю, а інколи й самогубства. Від
приниження юристом людини успіху не буде, він позбавить її останнього
шансу виправитися, повернутися до нормального життя.

Звідси стає зрозумілим, чому саме духовні норми повинні формувати у
юриста його власну професійну мораль. Адже тільки на основі Заповідей
Божих юрист зуміє правильно оцінити людей, прийняти справедливе, гуманне
рішення. Гуманність — це стрижнева риса українського суспільства, і щоб
її ефективно використовувати, потрібно уміти тлумачити релігійні
джерела, зокрема Біблію, де зафіксований основний метод виправлення
негідної поведінки щирим каяттям

Юридична деонтологія в цілому може бути побудована на біблійних
тлумаченнях. Справа в тому, що Біблія вчить людину (юриста теж)
виробляти свій внутрішній імператив обов’язку, свою власну поведінку, що
стає основою оцінки людини за конкретними справами, а не за словами.
Мета цих індивідуальних норм — утримати юриста від неправомірної
поведінки, перебороти насильство, виробити внутрішнє переконання,
формувати правильні думки, регулювати думки.

Що ж потрібно юристові брати за основу у виробленні власних норм
поведінки та формуванні внутрішнього імперативу службового обов’язку?
Основне питання — пізнати самого себе, що є великим мистецтвом Юрист,
який не може себе пізнати, не зможе себе регулювати, об’єктивно себе
оцінити. Також кожен юрист повинен знайти своє місце у правоохоронній
діяльності, оскільки в цьому криється велике щастя. Як кажуть в народі:
потрібно втрапити у свої сани.

Важкий шлях юридичної роботи доцільно супроводжувати такими
рекомендаціями: розмірковування є джерелом юридичної сили, читання є
джерелом юридичної мудрості, любов до інших є проявом добра у світі,
юридичне милосердя — це ключ до самоутвердження в суспільстві, приязнь є
дорогою до щасливих результатів, дарування і віддавання застерігає від
самолюбства, спокій потрібен душі юриста, усмішка є музикою душі людини,
розумна розвага — таємниця вічної молодості.

Виходячи з цього, юрист формує у собі основні де-онтологічні норми, які
необхідні для процесу сучасного державотворення в Україні.

§ 2. Філософія правової деонтології

філософія юридичної деонтології — це наука, яка займається поясненням
змісту, закономірностей, основ- і них напрямів деонтологічного процесу в
юридичній діяльності, а також методів його пізнання. Оскільки юридична
деонтологія є наукою про службовий обов’язок юриста, то її філософія
досліджує зміст цього обов’язку (особливо його внутрішнього імперативу),
а також особу юриста як професіонала.

Обов’язок юриста проявляється (існує) у різних суспільних явищах. Тому
завдання юриста полягає в тому, щоб дослідити ці явища і пізнати
службовий обов’язок, зрозуміти його. Тут важливо виявити внутрішню
природу обов’язку, його сутність.

Службовий обов’язок тісно пов’язаний з різноманітними явищами, і щоб
його пізнати, слід відрізнити істотне явище від неістотного,
другорядного, випадкового, відчути свою причетність до нього. Потім в
отриманих відомостях визначити загальну закономірність, створити єдине
ціле, необхідне в юридичній діяльності і призначене для регулювання
певних суспільних відносин. Такий процес дає можливість юристові уявити
явище обов’язку.

Явище обов’язку, як відомо, має різні прояви, які постійно
видозмінюються. Але у кожному такому вияві можуть бути моменти обов’язку
юриста, пов’язані з правовими відносинами. Тому потрібно виважено
підходити до виявлення рис службового обов’язку, його ознак,
властивостей та очікуваних наслідків його невизнання.

Можна зробити висновок, що існує істотна різниця між сутністю обов’язку
і явищем обов’язку юриста. Аналогічно до теорії права сутність
службового обов’язку характеризується загальними закономірностями,
відображає внутрішні, глибинні процеси юридичної діяльності. Крім того,
сутність обов’язку є поняттям постійним, що виражене як у правових, так
і в неправових явищах. Розгляньмо цю різницю докладніше.

У свою чергу явище обов’язку (можливого обов’язку) має одиничні,
специфічні закономірності, харакеризу-ється другорядними, неосновними
властивостями, ознаками чи рисами. На відміну від сутності обов’язку
явище є зовнішнім, поверховим і часто випадковим. У ньому
прослідковується мінливість, варіантність, що випливає з його стихійного
та безпосереднього виникнення, незалежно від криміногенної ситуації.

Звідси висновок, що кожен юрист повинен самостійно виявити сутність
свого службового обов’язку у різних правових та неправових явищах
(явищах можливого

обов’язку).

Сутність службового обов’язку не обов’язково ототожнювати з його
закономірностями. Точніше, таких закономірностей повинно бути доволі
багато. Але у цих закономірностях важливо виділити один аспект
службового обов’язку — волю держави чи юридичних інстанцій. Тобто
зовнішній імператив службового обов’язку позначається на сутності. На
явище можливого обов’язку такого впливу немає. Тут вплив держави та
інстанцій може не відповідати сутності службового обов’язку. Іншими
словами, за основу сутності службового обов’язку слід брати його
внутрішній імператив, який знаходить своє відображення у можливих явищах
обов’язку.

Неважко зрозуміти, що сутність службового обов’язку є зовнішнім проявом
будь-якого явища, а явище, в свою чергу, виражає зовнішній бік сутності.
Тобто щоб проникнути у сутність обов’язку, потрібно глибоко осмислити
зовнішній прояв явища. Щоб зрозуміти глибинне, слід подолати певні
інтелектуальні бар’єри, які перебувають на так званій зовнішній «орбіті»
суспільного явища. Інколи ці бар’єри нездоланні. Це в тому випадку, коли
внутрішній вияв явища не містить у собі сутності службового обов’язку
юриста.

Що стосується змін двох досліджуваних понять, варто зауважити, що
швидкість зміни явища більша, ніж . швидкість зміни сутності, оскільки
на перше суспільне життя впливає більше. Іншими словами, явище, перш за
все, деформується під впливом різних суспільних чинників, воно є
проміжною ланкою між юристом і його службовим обов’язком. У деяких
випадках, коли одне явище обов’язку стихійно змінюється іншим явищем,
сутність обов’язку може бути незмінною. Це підкреслює постійність
службового обов’язку, його цінність для членів суспільства та надійність
у забезпеченні нормальної життєдіяльності.

Немає сумніву в тому, що сутність службового обов’язку юриста мусить
міститися тільки у явищах. Потрібно з’ясовувати, в яких явищах: правових
чи неправових. Звичайно, щодо правових то це — аксіома, бо службові
обов’язки юриста, перш за все, пов’язані з правовими явищами у зв’язку з
соціальним призначенням прав-ника у суспільстві. А як бути з неправовими
явищами?

Невже юрист повинен бути осторонь від них? Невже його не повинна
цікавити доля людей чи суспільства у цих випадках? Вважаю, що в даному
випадку сутність службового обов’язку юриста набирає своєї реальної
об’єкт-ності і в неправових явищах. Щоправда, існують явища, в яких
сутність службового обов’язку юриста відсутня.

Слід зауважити, що не лише явище обов’язку мусить виявляти всю сутність
службового обов’язку. Це можуть бути його окремі частини, сторони і
навіть риси, а також особливі чи окремі моменти сутності обов’язку.
Іншими словами, явище обов’язку є лише проявом сутності обов’язку або
сутністю в його існуванні. Крім того, враховуючи, що не кожне явище
обов’язку нормативне (не передбачене законодавством, відомчими
нормативними документами), юристові слід вдаватись до внутрішнього
імперативу службового обов’язку. Також залежно від конкретної
спеціалізації юриста одну і ту ж сутність службового обов’язку
сприймають (і сама вона виявляється) по-різному. Але якщо в одному явищі
є сутність обов’язку для одного юриста, то хоча б невелика частина
обов’язку повинна бути і для іншого.

Отже, сутність і явище обов’язку не тотожні, не співпадають. Це різні
поняття. Але сутність обов’язку ніби захована у явищах обов’язку.
Завдання юриста полягає в тому, щоб її знайти. У цьому також і полягає
сутність наукових досліджень щодо службового обов’язку юриста.

Пізнання сутності службового обов’язку залежить від особистості юриста,
рівня його цивілізованості і професійної культури. Адже в усіх явищах
зберігається великий потенціал обов’язку, існують різноманітні типології
обов’язку. Тому виявлення сутності обов’язку в явищі безпосередньо
впливає на якість юридичної діяльності, на правозаконність у
суспільстві. Але при цьому необхідно розуміти можливі колізії у
службовому .обов’язку юриста. Тут можливі три випадки.

Перший полягає в тому, що сформований зовнішній імператив службового
обов’язку відстає від розвитку суспільного життя. Тобто держава ставить
перед юристом завдання вчорашнього дня. Виконання таких обов’язків не
приносить особливої користі у юридичній діяльності, а для суспільства
такі застарілі обов’язки не мають ніякої цінності.

У другому випадку визначений зовнішній імператив службового обов’язку ще
не відповідає рівню цивілізова-! ного суспільства. Тобто держава
випереджає події і хід роз-

витку суспільства, тому юрист не в силі виконати сформованих для нього
завдань. Цей випадок притаманний в основному перехідному періодові
будівництва держави.

Трапляється і третій випадок, який характеризується конфліктологічно у
зовнішньому імперативі службового обов’язку. Це явище в юридичній
діяльності дуже поширене. Особливо це стосується розбіжностей між
вимогами законодавства та відомчими нормативними актами, а

також прогалин у праві.

У всіх цих і можливих інших випадках юрист вдається до внутрішнього
імперативу службового обов’язку, до пізнання сутності власного обов’язку
у кожному явищі. Саме внутрішній імператив відіграє роль методу
згладжування у теорії конфліктології обов’язку.

Якість методу згладжування залежить від рівнів пізнання обов’язку. Як
правило, існує дві групи рівнів:

1) практичний, аналітичний, соціологічний (соціологія обов’язку); 2)
філософія юридичної деонтології. Перед юристом постає проблема вибору
рівнів пізнання свого обов’язку. Від правильності прийнятого рішення
залежить ефективність пізнання сутності службового обов’язку.

У юридичній деонтології значну роль відіграють емоції юриста. Адже
внутрішній імператив службового обов’язку в основному сприймається на
емоційній основі. У даному випадку емоції дають внутрішній поштовх, |
без якого неможлива професійна діяльність. Вищий сту-1

пінь емоцій переходить у почуття.

Через збудження мозок юриста сприймає правову дійсність, опрацьовує
різноманітну інформацію, яка надходить, і знаходить відповідний
службовий обов’язок. Але цей обов’язок потрібно не тільки знайти, але й
відчути, сприйняти як психологічне явище. Практично у кожного юриста є
бажання діяти так, щоб підсилити свої позитивні почуття з певною
мотивацією. А позитивне почуття завжди пов’язане із внутрішнім
імперативом

службового обов’язку.

Проте відчуття юристом внутрішнього імперативу

службового обов’язку ще не гарантує його сприйняття. Тут можуть існувати
деякі перешкоди, бар’єри, що призведуть до гальмування у мозку. У таких
випадках гальмом може бути думка: «Для чого мені це потрібно?». І тоді
юрист може знехтувати внутрішнім імперативом службового обов’язку,
посилаючись на необхідність виконувати лише зовнішній імператив.

Причини такого явища очевидні. Перш за все, це по-

яснюється тим, що юрист сприймає службовий обов’язок цілісно Його
бачення сутності обов’язку грунтується на єдності всіх зовнішніх
особливостей явища обов’язку, незважаючи на існування самостійних ознак
чи сторін

явища. . .

По-друге, в даному випадку негативну роль відіграє певна сталість
відображення цілісної системи явища обов’язку, негативна принциповість
чи впертість. Тобто мова йде про небажання юриста змінити свою думку,
навіть незважаючи на зміни в певному діапазоні. Така контрастність
сприйняття внутрішнього імперативу службового обов’язку не розвиває
творчого мислення у юриста, не передбачає наслідків його юридичної
діяльності.

Третя причина полягає в тому, що юрист може не побачити взаємного
зв’язку між службовим обов’язком, його внутрішнім імперативом і своїм
соціальним призначенням. Тому і виникає сумнів щодо доцільності
сприйняття обов’язку.

Ці міркування наводять на думку, що, крім відчуття та сприйняття, існує
щось більше і вище, що забезпечує дієвість внутрішнього імперативу
службового обов’язку. Адже ці явища ще не дають можливості зрозуміти
сутність обов’язку, зосередитись на відповідальності тощо. Тому вищим
від поняття сприйняття є уявлення.

Під уявленням тут ми розуміємо зміст явища обов’язку, сутність обов’язку
.^тевну, модель поведінки юриста і особливо настання наслідків
невиконання взятих на себе обов’язків. Уявлення відтворює образи, зразки
службового обов’язку, порівняння своїх дій з діями колег. У таких
випадках юрист часто замислюється над своїм моральним ідеалом, зокрема
шукає відповіді на запитання: «Як би вчинив на моєму місці той чи інший
юрист?». Крім того, юриста не обходить, що про нього

думають члени сім’ї, товариші по роботі, керівництво та жші особи.

У спеціальній літературі розрізняють такі види уявлень: активне і
пасивне, творче (продуктивне) і відтворююче (репродуктивне). Крім того,
у правоохоронній Діяльності велику роль відіграє юридичне уявлення про
службовий обов’язок. Такий вид уявлення характеризує професійну
спрямованість ставлення юриста до виконання зовнішнього імперативу
службового обов’язку . Юридичне уявлення тісно пов’язане з сумлінням та

мисленням юриста, його професійною культурою, а також із законністю.

До .особливих видів уявлення про службовий обов’язок юриста слід
віднести мету і фантазію. Звичайно, мета повинна бути підпорядкована
інтересам служби та народу, а не власній вигоді. Також у розумінні мети
повинна бути і фантазія, яка наближається до реальної дійсності. Це
допомагає юристові окреслити перспективи, бачити майбутні результати
своєї діяльності, розумно планувати цю діяльність, керувати нею тощо.

Для уявлення службового обов’язку важливе значення мають певні стимули,
тобто спонукання до дії. До таких стимулів належать, зокрема, умови
праці і житлово-побутові умови. Але основним стимулом є бажання бути
потрібним людям, творити щось нове, корисне. Це — вище почуття
службового обов’язку юриста.

У цілому уявлення для юриста необхідне, щоб захистити його від
неправомірних дій, запобігти порушенню законності, допомогти пізнати
правову дійсність, утвердити справедливість у прийнятті рішень тощо.
Звичайно, що рівні уявлення про службовий обов’язок залежать від
багатьох чинників, зокрема від рівня інтелекту юриста.

Отже, чуттєве відображення обов’язку у правовій дійсності стає для
юриста відомим вже на стадії пізнай-, ня явища обов’язку, коли відбулось
накопичення певної

кількості емпіричних відомостей про нього.

Як потрібно пізнавати явище обов’язку? Про важливість цього питання було
сказано вище Тепер слід замислитись над процесом пізнання, послідовністю
певних дій. Вони проходять кілька етапів.

Перший етап полягає у розчленуванні явища обов’язку на окремі до певної
міри самостійні частини. Головне у розчленуванні — це припущення
існування хоча б на деякий час (період) незалежних мікроявищ обов’язку.
Звичайно, ці окремі частини не можуть функціонувати самостійно в
досліджуваному явищі, оскільки вони створювали б своє явище обов’язку.
Хоча така ситуація можлива у складних явищах, де замість мікроявищ є
доволі

містке явище службового обов’язку.

На другому етапі процесу пізнання відбувається докладніший аналіз кожної
частини явища обов’язку. Цей аналіз проводять, щоб встановити відношення
їх до особи юриста, їх значення для юридичної діяльності, черговість
прийняття до виконання. Також беруть до уваги можливі наслідки
невиконання кожної частини, припускають якість громадської думки і
головне — результат вирішення юридичної ситуації. Причому цього
результату

не треба досягати будь-якою ціною, будь-яким способом. дналіз повинен
проводитись згідно із нормами моралі.

Наступний етап присвячений синтезу (з’єднанню) оаніше штучно
відокремлених частин явища службового обов’язку юриста. Це дасть
можливість знову побачити цілісність даної правової дійсності й відчути
її динаміку. Відтворену сукупність мікроявищ по-іншому сприйматиме
юрист. Для нього відкривається своєрідний простір, поле юридичної
діяльності, створюється відчуття соціального призначення тощо. Але для
остаточного прийняття рішення потрібно знову провести аналіз.

Мова йде про четвертий етап — етап повторного аналізу. Тобто юрист
повинен дати об’єктивну характеристику явища службового обов’язку з
нових, раніше не побачених позицій. Іншими словами, потрібно подивитись
на досліджуване явище іншими очима або без своєрідного забарвлення, яке
виникло спочатку. Фактично такий аналіз вже проводиться без негативних
емоцій чи професійних амбіцій. Він відображає правову дійсність і
здоровий глузд.

Після цих етапів відбувається розуміння сутності явища службового
обов’язку і виникає почуття його внутрішнього імперативу. Таким способом
сформований внутрішній імператив службового обов’язку буде достатньо
обгрунтованим.

Зауважу, що явище службового обов’язку юриста не є сумою окремих
мікроявищ, оскільки, крім них, існують інші чинники, які формують ціле.
Це можуть бути певні ідеї, концепції, навіть соціальна атмосфера. Юрист
не може охопити весь комплекс чинників, які визначають явище обов’язку.
Проте за можливості юристові необхідно провести якомога дрібніше
розчленування з наступним докладним аналізом. Такі дії є обов’язковими.

Крім того, неможливо сумувати і властивості мікроявищ, оскільки у
будь-якому випадку розчленування є далеко не повним. Важливо лишень
знайти діалектичні зв’язки між частинами досліджуваного явища і відчути
Дух свого обов’язку в кожній частині цілого.

Щоб глибше усвідомити процес пізнання явища обов’язку, слід вміти
розрізняти такі філософські категорії, як конкретне і поняття. Поняття
отримує дослідник на стадії чуттєвого пізнання явищ, воно є логічною
основою конкретного, своєрідним вузловим пунктом. Поняття виникають на
основі конкретних випадків. Тому у педагогічній діяльності часто після
ознайомлення з поняттями вдаються до прикладів, до конкретного, до
практики. Тобто існує відомий в науці зв’язок теорії з

практикою.

З вишевисловленого випливає, шо у процесі пізнання відіграють важливу
роль поняття службового обов’язку і чуттєве сприйняття службового
обов’язку. Що є первинним для юриста? У практиці юридичної діяльності
зустрічаються три випадки.

У першому випадку юрист спочатку сприймає юридичні поняття службового
обов’язку, як правило, його зовнішній імператив. Тобто юрист або
поставлений в такі «рамки», де не вистачає часу для роздумів, або не
передбачає сутності явища обов’язку. Так чи інакше, він прийняв
повинність обов’язку до виконання, оскільки ці юридичні поняття є одним
із проявів його правосвідомості. Але наступний етап процесу має бути
обов’язково пов’язаний із чуттєвим сприйняттям службового обов’язку.
Якщо ж юрист не вдається до цього, то він бездумно, подібно до робота,
виконає вимоги зовнішнього імперативу обов’язку.

Більш цінним для суспільства є випадок, коли юридичному поняттю
службового обов’язку передує його чуттєве сприйняття. Це творчий процес
пізнання явища обов’язку. Юрист відчуває як внутрішній, так і зовнішній
імператив службового обов’язку. Цим самим він запобігає порушенню
законності, але тут виникає можливість побоювання, небажання йти на
професійний ризик.

Зрозуміло, що трапляються випадки, коли юридичне поняття службового
обов’язку і чуттєве його сприйняття виникають одночасно. Здебільшого це
спостерігається у досвідчених юристів із високими інтелектуальними
почуттями та емоційною культурою.

Тому не слід віддавати перевагу юридичному поняттю чи чуттєвому
сприйняттю службового обов’язку окремо. Для правоохоронної діяльності
вони рівноцінні. Хоча як засіб пізнання явища обов’язку, більш реальним
і наочним є юридичне поняття. Воно є своєрідним інструментарієм пізнання
сутності службового обов’язку юриста.

Отже, процес пізнання явища обов’язку відбувається за допомогою складних
законів філософії з використанням досягнень психологічної науки. Це
допомагає глибоко дослідити внутрішню будову службового обов’язку юриста
і покращити правову діяльність в цілому.

У пізнанні сутності обов’язку юриста велику роль відіграє юридична
абстракція Студенти вже зустрічалисьд

із абстракцією під час вивчення математики у середній

загальноосвітній школі. Але в процесі вивчення деонтології ми переносимо
в багатьох випадках математичну абстракцію на юридичну діяльність. Ї з
урахуванням інших чинників отримуємо юридичну абстракцію. Юридична
абстракція також не є матеріальною річчю. Вона не передається за
допомогою аналізаторів — це результат мислення юриста.

у юридичній абстракції існує своєрідний процес сходження від
абстрактного до конкретного. Власне кажучи, в цьому полягає суть
абстракції. Адже конкретне в юридичній діяльності — це те, чого потребує
практика, це результати впровадження у практику. І щоб юристові
розібратися у правовій дійсності, йому необхідно знайти певну
закономірність, яка властива даному явищу.

Абстрагуючись від конкретних умов, юрист скеровує своє мислення на
теорію права, поєднує свої раніше набуті знання з тими, які він повинен
опанувати для пізнання конкретних проявів правової дійсності. Це
складний, але необхідний процес. Він змушує виокремити головні та
другорядні умови з певним теоретичним обгрунтуванням.

Наступним етапом юридичної абстракції є погодження теоретичних положень
правової дійсності із законністю та можливими наслідками. Це, по суті,
початок формування внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста.
За терміном він може бути короткочасним і тривалим залежно від
теоретичної підготовки юриста, рівня його професіоналізму та відведених
законодавством термінів. Фактично в даному випадку здійснюється
поступовий перехід до конкретного у прояві дійсності.

Що ж таке конкретне? У філософії під конкретним розуміють реально
існуючий об’єкт (окрема річ чи система речей) як цілісне утворення у
внутрішній суттєвій єдності всіх його сторін, зв’язків і відношень,
єдине ціле у всіх його часткових і особливих проявах. Тобто конкретне у
пізнанні є духовним відтворенням об’єктивної конкретності досліджуваного
об’єкта в цілісній системі теоретичного знання.

У праві конкретне відображає саму сутність явища. Мова йде про правове
явище, де всі його складові елементи є конкретним вщображенням
дійсності, фактичним матеріалом для діяльності юриста. Звичайно,
спочатку юрист може і не побачити всіх конкретних ознак правового явища,
але він зобов’язаний зробити це якнайшвидше.

Із осмислення конкретного у правовому явищі почи- . нається наступний
етап. Він полягає в тому, що юрист повинен співставити отриману раніше
абстракцію з конкретним. Тут саме відбувається поєднання теорії з
практикою, точніше — застосування (реалізація) правових знань у
службовій діяльності. Важливо виявити вміння перейти від
відокремленості, ізольованості до реально існуючих юридичних фактів, що
характеризує сходження мислення юриста від абстрактного до конкретного.

Потрібно усвідомити, що абстрактне не існує само по собі, а служить
своєрідним інструментом осмислення конкретного у правовій дійсності.
Такий хід пізнання правового явища тісно переплітається з аналізом і
синтезом, про що йшлося вище.

Слід зауважити, що моделювання юридичної абстракції — не єдиний спосіб
пізнання правового явища. Але він найбільш якісний, цінний, хоча досить
складний. Його використовують ті юристи, які найбільш підготовлені
теоретично ї хочуть самостійно знайти істину.

У цілому юридична абстракція є необхідним процесом у службовій
діяльності. З одного боку, вона виступає як аналіз правового явища, з
іншого, — як синтез, певне узагальнення. Уміння використовувати її
свідчить про високу професійну майстерність юриста, хоча й виникають
різні суперечності.

Розв’язання суперечностей між абстрактним і конкретним, допомагає
мисленню юриста, яке часто називають юридичним.

Так, що стосується суперечностей між абстрактним і конкретним, то слід
вдатись до самого процесу юридичного мислення У цьому випадку
суперечності виникають тоді, коли не враховуються всі особливості
правового явища. Тобто конкретне може суперечити абстрактному, оскільки
не враховується повне і конкретне. Це пояснюється тим, що конкретне у
праві постійно доповнюється новими особливостями, які пов’язані із
розвитком суспільства.

Подолати такі можливі протиріччя може лише правильно побудоване мислення
юриста. Саме процес мислення повинен бути побудований так, щоб охопити
конкретне з усіма його наявними і можливими рисами та ознаками, щоб не
пропустити найменшої деталі. Звичайно, зробити це нелегко, але то єдиний
шлях сходження від сутності службового обов’язку до конкретним його
проявів.

Механізм процесу мислення полягає в тому, що юрист повинен осмислити
найелементарніші прояви сутності службового обов’язку. Перш за все, це
стосується зовнішнього імперативу, тобто тих вимог, які висунуто до
юриста: знання правових норм, готовність до їх реалізації, недопущення
порушення законності тощо. Із врахуванням цих характерних властивостей
юриста належним чином формуватиметься і внутрішній імператив службового
обов’язку. Важливим є те, що юрист вдається до співставлення цих двох
імперативів, встановлює повне їх співвідношення один щодо одного.

Аналогічно до дослідження явища обов’язку і сутності службового
обов’язку потрібно спрямовувати юридичне мислення. Мова йде про аналіз і
синтез, сходження від сутності обов’язку до конкретних юридичних
обов’язків.

Так, завдяки аналізові обов’язок розпадається на окремі частини, що є
своєрідною абстракцією. Ці частини є складовими елементами службового
обов’язку, це — абстрактне поняття, тому і потребують докладного
аналізу, а потім переходу до конкретного (на основі з’єднання частин і
аналізу цілого).

Безумовно, що у процесі юридичного мислення юрист наштовхується на нові
поняття та юридичні категорії службового обов’язку. Кожне поняття чи
категорія вносить своє у розуміння сутності службового обов’язку,
доповнює і уточнює його. Тому буває важко зрозуміти одну частину
обов’язку без якоїсь іншої, оскільки створена єдина система цілого.

Мислення юриста завжди оригінальне, неповторне, нестандартне. Немає
навіть двох юристів, які мислили б однаково. Кожен юрист має свою думку
стосовно службового обов’язку, він по-своєму сприймає не тільки
зовнішній імператив службового обов’язку, але і внутрішній. Крім того,
уява про внутрішній імператив — це інтелектуальна власність юриста, це
його думки та творчість.

Отже, філософське розуміння юридичної деонтології Допомагає глибше
проникнути у сутність службового обов’язку, виробити власний варіант
внутрішнього імперативу на основі аналізу, синтезу та сходження від
конкретного до абстрактного.

Частина друга

ДУХОВНІСТЬ, КУЛЬТУРА, МОРАЛЬ – ОСНОВНІ СКЛАДОВІ У ФОРМУВАННІ ПРОФЕСІЙНОЇ
МАЙСТЕРНОСТІ СПЕЦІАЛІСТА-ЮРИСТА

Глава І. КОМПОНЕНТИ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

§ 1.Професійні аспекти культури службової діяльності юриста

Спочатку зауважу, що професійні аспекти культури службової діяльності
юриста мають включати практично всі види культури. Адже професійна
майстерність юриста й полягає в тому, як володіє у процесі реалізації
правових норм, здійснення правового виховання громадян результатами
існуючих субкультур. Тобто професія юриста зобов’язує відповідальну
особу вбирати у себе всі без винятку духовні і моральні цінності людства
(в тому числі зарубіжних держав, навіть різних історичних

періодів).

Тому духовна культура справедливо «претендує» на перше місце в ієрархії
культур, оскільки вона включає всі інші види культури, об’єднує їх.
Наступними для юридичної роботи повинні бути: моральна, правова,
естетична та інші види культури. Усі ці види формують своєрідні галузі:
духовне право, моральне право, юридичне право, естетичне право і чуттєве
право. Останнє — це індивідуальне, особисто сформоване кожним юристом
для себе право, яке виникло на основі засвоєних норм вищевказаних видів
права.

Але деонтологія як наука про внутрішній імператив обов’язку юриста
вимагає своєї ієрархії. Зокрема, на формування внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста, в першу чергу, впливає знання права,
економіки, навики користування інформацією, акторськими та
психологічними здібностями. А духовна, моральна (в тому числі
національна, політична, дипломатична, естетична, особиста та інші)
культура виховується в юриста з дитинства. У вищому навчальному закладі
і в процесі практичної діяльності вони (так само, як інші) формуються,
накопичуються, навіть удосконалюються.

Тому для кожної професії створюється своя ієрархія навіть не культур (бо
це неможливо), а лише субкультур, де на першому місці перебуває
професійна — з її основними чинниками, а потім — інші в порядку
необхідності. Це зовсім не означає другорядну роль духовної та моральної
культури.

Отже, запропоноване групування в умовні блоки субкультур з вказаним
порядком, хоча й не цілком відповідає дійсності, проте вказує на
першочерговість набуття студентами вищих юридичних навчальних закладів
знань з урахуванням результатів попередньої і майбутньої соціалізації.
Це саме стосується також інших (не вказаних тут) субкультур, які мають
пряме відношення до конкретної спеціалізації юриста. Наприклад,
екологічної, технічної, космічної, виробничої, парламентської культури
тощо.

Запропоноване групування і класифікація субкультур є загальними,
універсальними. Для кожного юриста тієї чи іншої галузі народного
господарства, для кожної спеціалізації існують своя ієрархія, групування
і класифікація субкультур.

§ 2. Культурологічна концепція юридичної деонтології

Дослідники культури виокремлюють різні її функції. Серед них:
пізнавальна (в тому числі людинотворча), світоглядна (в т. ч. ціннісна),
комунікативна (в т. ч. знакова і транслятивна), регулятивна (в т, ч.
оціночно-нормативна), інтегративна (в т. ч. освітньо-виховна). Усі ці
функції мають багато підфункцій, кожна з яких виконує певну конкретну
роль.

Дослідженням вищезгаданих та інших питань займається теорія культури,
яку ще називають культурологією. Ми розглянемо ту частину проблем
дослідження, що стосується загальних закономірностей культури, її змісту
та суті як соціально-історичного явища. Мова йде

про один із видів субкультури — професійну зокрема юридичну

Під юридичною субкультурою слід розуміти систему правових цінностей, їх
норм та еталонів правомірної по-

ведінки. Звичайно, юридична субкультура побудована на загальній культурі
та моралі, до яких додаються специфічні особливості правничої професії.

Для юридичної деонтології важливо дослідити її ком-поненти з погляду
культури, а також культурологічний зміст службового обов’язку, особливо
його внутрішнього імперативу

Відомо, що компонентами юридичної деонтології є

чотири групи видів культур таких спрямувань: професійного,
психологічного, духовного і морального. Тому культурологія повинна
дослідити змішування (дифузію) цих видів культур, їхній вплив на
формування внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста, при
цьому особливу увагу слід звернути на можливі конфлікти.

Так, складним питанням є з’ясування структурних

елементів кожного виду культури, оскільки дослідники ще не дійшли
спільної думки. Виходячи з аналізу елементів культури взагалі, де
компонентами є знання, цінності та поведінка, можна твердити, що
провідним є знання з певної галузі культури Наприклад, у правовій
культурі — це знання права, в економічній культурі — знання економіки,
психологічній культурі — знання психології, психіки людини тощо. Крім
того, необхідні знання з теорії загальної культури. Ці сумарні
теоретичні відомості дають можливість починати будувати абстрактну
теорію конкретного виду культури. Проте цього замало.

Особливо складним є дослідження цінностей кожного виду культури для
юридичної практики. Тут існують щонайменше два напрями дослідження.
Перший характеризується тим, що він спрямований на дослідження загальної
професійної діяльності (в т. ч. юридичної етики), а другий — на
дослідження внутрішнього імперативу службового обов’язку.

Цінність як складовий елемент окремого виду культури для юриста полягає
в тому, що вона містить певний перелік професійних моральних якостей.
Незважаючи на те, що до кожного виду культури входять всі загальні
моральні якості (загальнолюдська мораль), особливе (провідне) місце
належить професійним моральним якостям, які мають пряме або дотичне
відношення до конкретної культури. Тобто цінність окремого виду культури
дорівнює сумі загальнолюдської і професійної моралі.

Юридична деонтологія не займається дослідженням професійної моралі — це
завдання професійної етики, яка крім того, проводить класифікацію цієї
моралі, в тому числі визначає складові елементи професійної мо-палі для
юридичної деонтології. Правнича деонтологія зобов’язана визначити, як
впливають прямі чи дотичні елементи професійної моралі на формування
внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста. Тобто доводиться
розподіл елементів професійної моралі між правничою етикою і юридичною
деонтологією. Зрозуміло що при такому розподілі є складові елементи, що
належать одночасно до однієї та другої науки, до одного та другого виду
культури. Це явище називається дифузією культур.

Завдання культурології полягає в тому, щоб дослідити «мирне
співіснування» спільних елементів двох дисциплін і двох або більше видів
культур з іншими структурними елементами. Також культурологія повинна
визначити рівень впливу кожного елемента професійної моралі на кожному
етапі дослідження, вказати на можливі гальмування чи протиріччя
(культурні конфлікти).

Як бачимо, це завдання досить складне, і здійснити цю класифікацію не
так просто, хоча у цьому є велика потреба.

Професійні моральні якості кожного виду культури безпосередньо впливають
на поведінку юриста. У даному випадку акцентується увага на правомірній
поведінці, що грунтується на свідомому виконанні юристом норм моралі та
права, яке виявляється у дотриманні, застосуванні та використанні цих
норм. Тут підкреслюється добровільність і свідомість виконання вказаних

норм, що утворює своєрідний взірець поведінки юриста.

Взагалі правомірна поведінка правника залежить від рівня його загальної
культури, загальнолюдської моралі. Але професійна правомірна поведінка —
це багатовимірний простір, де важливу роль відіграють дисциплінарні
елементи, які мають специфічні ознаки правоохоронної діяльності. Тому,
щоб впоратись із дослідженням Цих та інших правничих питань, в т. ч.
компонентів юридичної деонтології, культурологія юридичної деонтології
повинна діяти спільно із загальною культурологією. Одержані результати
будуть вагомішими.

У даному випадку об’єктом дослідження є внутрішній імператив службового
обов’язку. Тобто мова йде про структуру як породження внутрішнього
імперативу, так і Реалізацію його юристом на практиці. Культурологія має
дати відповідь хоча б на два запитання, чи морально обгрунтованим виник
внутрішній імператив службового обов’язку у юриста і чи дотримався юрист
культури впровадження цього обов’язку в службових діях? Від цього
залежить правомірність чи неправомірність поведінки юриста.

Отже, викладена культурологічна концепція у юридичній деонтології
допомагає глибше зрозуміти внутрішній імператив службового обов’язку,
дає можливість дослідити його у кожному виді культури. Юристові така
концепція допомагає сформувати не тільки культурологічну думку, а й
культурологічну службову дію.

§ 3. Культурологія права у юридичній деонтології

Слово «культура» (з лат. — якість обробітку фунту, догляд, освіта,
розвиток, шанування, спосіб життя) — полісемантичне, в процесі
історичного розвитку значення його розширювалось, доповнювалось,
зазнавало змін. Але завжди термін «культура» був пов’язаний із
сукупністю матеріальних або духовних цінностей, із результатами фізичної
чи інтелектуальної праці людини. Матеріальні цінності становлять
матеріальну культуру. Досягнення в галузі науки, освіти, літератури,
мистецтва тощо є духовною культурою суспільства. Слово «культура» часто
вживають на позначення різних понять.

Наша мета — визначити, що є предметом культурології права як нової
науки, дослідження в галузі якої тільки розпочались. Відомо, що основу
предмета культурології права становлять поняття і категорії соціальної
(загальної) культури. Вони відіграють методологічну роль у дослідженні
проблем культури права. Тому виникає необхідність зупинитися на аналізі
співвідношення деяких понять, що мають відношення до проблеми культури
права, а саме: «етика», «мораль», «етичність», «моральність», «етикет»,
«культура поведінки», «естетика», «загальнолюдські цінності»,
«цивілізація».

Слово «мораль» (тогі8) латинського походження і означає норму поведінки
людини стосовно себе самої, суспільства, заради вищого блага людини і
всього людства. Моральні норми, як уже зазначалось, бувають двох видів,
елементарні (земні) і вищі (абсолютно духовні), » якщо елементарні
моральні норми зобов’язують людину не скоювати певних вчинків, то вищі
моральні застерігають від негативних, агресивних думок, намірів.
Недотримання вищих моральних норм може спричинити всесвітню катастрофу.

Елементарні моральні норми усунути значно легше, ніж вищі. Справа в
тому, що вищі моральні норми притаманні підсвідомому в єстві людини, яке
діє непомітно, стихійно, але завдає значної шкоди суспільним відносинам.
якщо їх не знати або не виконувати.

Певна різниця існує між поняттями «етика» та «етичність». Останнє
характеризує певну властивість наукового дослідження. Зокрема, визначає
«кут зору», позицію, ставлення до висвітлюваних проблем. Так, говорять
про етичні методи, етичні норми, етичні висновки і т. ін.

Термін «моральність» стосується, власне, реальних. людських відносин,
які оцінюються встановленими загальноприйнятими зразками чи правилами
поведінки. Моральність багато важить у людському житті, оскільки
гідність людини як члена суспільства оцінюється насамперед за її
моральними якостями. Зокрема, в науці прийнято вважати, що поняття
«моральної якості» особистості включає ніби три категорії: філософську
(якість), соціологічну (особистість) та етичну (моральність).

Звичайно, моральні якості можуть бути позитивними та негативними. Хоча
інколи одна і та сама якість, наприклад, упертість, гнучкість,
обережність, педантичність тощо, одночасно може належати до обох
категорій.

Без належного опанування моралі як основи людських відносин і
життєдіяльності людину можуть зіпсувати такі речі, як добробут, краса,
посада тощо. Освіта, талановитість, сила волі й енергія, якщо вони
притаманні людині, яка не дбає про мораль, правила відповідного способу
життя, завдадуть більше шкоди, ніж користі. Властиві людині знання і
здібності можуть набути повного розквіту тільки у поєднанні з моральними
чи релігійними вимогами.

Побутує, думка, що моральне вдосконалення (впорядкування) життя залежить
тільки від розвитку розумових здібностей людини та розширення її
наукового пізнання. Безперечно, знання — могутня сила, але й вона може
бути скерована чи у бік добра, чи зла. У той же час відсутність глибоких
знань у конкретній галузі не перешкоджає людині бути високоморальною
особою. От-^ ставити мораль у залежність тільки від освіти не

Таким чином, коли мова йде про поведінку людини виправдано вживати
термін «морально-етичний». Це виключає будь-яке дублювання, забезпечує
поєднання науки і практики у суспільних відносинах та діях.

Що стосується такого поняття, як «етикет» (з франц. — зведення норм
поведінки, в широкому розумінні — правила поведінки), то він є зовнішнім
виявом моралі і за своєю структурою та функціями простіший від моралі.
Етикет призначений для регулювання здебільшого професійної чи побутової
діяльності. Він є показником моральної вихованості, важливою умовою
створення атмосфери довіри і відповідного соціально-психологічного
клімату в цілому. Етикет допомагає також ніби заново народитися, стає
своєрідним додатком до спеціального правового статусу людини, допомагає
вступати у правовідносини.

Зовнішнім виявом моралі є «культура поведінки». Вона характеризується
способом вияву морально-етичної свідомості саме у зовнішніх проявах.
Тобто культура поведінки людини виявляється в тому, як людина виявляє
свої знання, досягнення, чи дотримується правил певних дій, норм
спілкування та ін. Джерелом всього цього мають бути традиції і звичаї
народу, що пройшли багатовікове випробування. Слід зауважити, що далеко
не кожні «власні творіння» поведінки можуть одержати схвалення.

«Естетика» (з грец. — здатний відчувати) також відіграє певну роль у
культурології, це — наука про загальні закони художнього пізнання й
освоєння дійсності, розвитку мистецтва, ще під «естетичним» розуміють
лише безпосереднє сприйняття людиною світу. Це — її первинне сприйняття,
яке має подальший вплив на глибинне пізнання дійсності. Мова йде про
зовнішню та внутрішню гармонію, точніше, про вплив зовнішнього на
внутрішнє і навпаки.

Поряд із поняттям «культура» дослідники часто вживають терміни
«загальнолюдські цінності» і «загальнолюдська культура». Під
загальнолюдськими цінностями розуміються вартісні здобутки народу в
сфері як матеріального, так і нематеріального розвитку. Слід наголосити,
що здобутки мають бути саме вартісними, надзвичайно цінними. Але який
при цьому обрати критерій цінностей? Що взяти за основу? Можливо, в
оцінці духовних надбань людства слід звертатись до Біблії, її законів,
основ. Адже вона має всесвітнє, універсальне

значення. Її вимоги без жодних обмежень, однаково стосуються кожного,
незважаючи на професійні, культурні, релігійні чи національні зв’язки.

Щоправда, не все, що створюється людьми схвалюється Біблією, часом
навіть суперечить їй. Подібні «тво-піння» не становлять релігійної
цінності, а релігійні цінності — це основа загальнолюдських цінностей.
(Досить нагадати про розкішні палаци, занадто модний одяг тощо — із
сфери матеріальної культури; наукові дослідження атеїзму та ін. — із
сфери нематеріальної культури).

Загалом духовними цінностями можуть бути: моральні, національні,
психологічні, педагогічні, наукові, політичні, естетичні і т. ін. Це ті
позитивні здобутки людства, які узгоджуються з релігійними нормами. У
сукупності ці цінності утворюють правові цінності, а ті —

правову культуру, що і є предметом дослідження культурології права.

Загальнолюдські цінності базуються на загальнолюдській моралі. Хоча й
моральні норми еволюційно формуються людством, однак цінностями вони
стають за умови, якщо не суперечать релігійній моралі. Тобто та частина
моральних норм, яка збігається із релігійними

нормами, набуває, можна сказати, статусу загальнолюдської моралі.

Доречно з’ясувати і таке поняття, як «загальнолюдська культура», що
охоплює загальнолюдські цінності, загальнолюдську мораль і навіть ті
здобутки, які засуджує релігія. Тобто мова йде про всілякі творіння
людей, які визнаються ними, примножуються еволюційно.

Окремо слід зупинитися на понятті «цивілізація» (з лат. — суспільний,
вихований). Це слово означає не тільки рівень суспільного розвитку
матеріальної та духовної культури, а й історичні типи культур. Культура
за своїм змістом наближається до поняття «цивілізація», але це — різні
речі. Слід зауважити, що цивілізація є результатом культури, її
продуктом. Тому культура повинна постійно підживлювати цивілізацію,
інакше остання буде заперечувати, руйнувати культуру. Тобто цивілізацію
створює, породжує культура, хоча й сама може зазнати від неї знищення. В
цілому рівень цивілізації не обов’язково повинен збігатися з рівнем
культури суспільства чи окремої особи. Це пояснюється тим, що культура
спрямована на духовний розвиток членів суспільства, а цивілізація, як
правило, — на фізичний. Тому при розкритті змісту цивілізованого
суспільства та цивілізованого правопорядку необхідно враховувати вплив
культури та її рівень.

У культурології права велике значення мають такі категорії, як-,
культурна норма, культурні процеси, культурний розвиток, культурна
політика, культурне співробітництво, культурна подія, культурна
ситуація, культурне середовище, культурні зв’язки, культурні відносини,
культурний контекст, культурний організм, культурний потенціал,
культурна модель, культурна свідомість культурні структури, культурні
парадигми, культурні тенденції, культурологічна концепція, культурні
традиції, культурна різноманітність та ін. Культурні категорії ніколи не
мають логічно завершеного змісту. Кожна людина, кожна історична епоха
можуть наповнювати певним змістом ці поняття.

Розгляньмо деякі із цих категорій. Особливе місце серед них посідає
«культурна норма». Під нею розуміється кількісний та якісний бік
матеріальних і духовних надбань, необхідних для природного життя людства
на конкретний період часу. Якщо ж сукупність культури відстає від норми,
то розвиток людства не має прогресу. Право в такому випадку неспроможне
врегулювати найбільш важливі суспільні відносини. Тоді кажуть, що в
такому суспільстві відсутня цивілізація, в тому числі й цивілізований
правопорядок. І навпаки, коли є надлишок культури, то цивілізація завдає
шкоди суспільству. У правовому полі це означає, шо правові норми
дублюються або суперечать одна одній і в результаті частина суспільних
відносин не має конкретного спрямування

«Культурними процесами» можна вважати рух (хід) і послідовність
накопичення соціальних норм, які відбуваються у погодженні між галузями
та напрямами розвитку культури. Це складні дії, які пронизують усі
суспільні структури без винятку Культурні процеси проникають не тільки у
зовнішній, а й у внутрішній світ людини. Такими процесами
характеризуються релігійні та моральні норми, що повинні служити взірцем
для правових норм.

Із культурними процесами тісно пов’язана «культурна політика» як їх
основна (генеральна) лінія. Тут має бути конкретна мета, якої необхідно
досягти. Правова політика є різновидом культурної політики, її як основи
законності мають дотримуватись усі члени суспільства, а метою її є
утвердження цивілізованого правопорядку. Для дослідження правових явищ
велике значення має така категорія, як «культурна подія». Культурна
подія — це очікуване або неочікуване суспільне явище, яке внесло певні
зміни у матеріальний чи духовний розвиток людства. Очікуваність
підкреслює якість сподівання результатів фізичних чи інтелектуальних
зусиль окремих осіб або групи осіб. Неочікуваність підкреслює певну
стихійність, хоча відображає цілковиту закономірність, яку на перший
погляд важко помітити. Культурна по-д^ _ це різновид широкого кола
подій, в тому числі правових. Підтвердженням цього є існування правових
і неправових явищ (подій). Так чи інакше кожна подія у правовому полі
залишає свій відбиток у суспільних відносинах. Причому з боку права
повинна бути своєрідна реакція. Саме культурні події завжди вимагають
правового регулювання, оскільки виникають нові, неповторні прецеденти,
які завершуються змінами (доповненнями) правових норм. Це і визначає
постійну недосконалість права.

Право має одержувати схвалення в культурному середовищі, що означає
об’єднання однодумців, які визначають культурну політику, домагаються
певних результатів фізичної чи інтелектуальної діяльності Прикладом
можуть бути творчі спілки юристів, які прагнуть максимально врегулювати
суспільні відносини ефективними правовими нормами. Здобутки культурного
середовища правників рано чи пізно знаходять своє відображення на
практиці у зв’язку з тим, що результат є підсумком поміркованої,
виваженої, погодженої творчої праці юристів.

У культурології часто вживається термін «культурний контекст». Ця
категорія означає розуміння єдності всіх напрямків розвитку (формування)
культури, характеризується множиною культур. По суті, культурний
контекст визначає зміст загальної культурології, ідеальний зв’язок;
Оскільки кожна галузь домагається своїх результатів, норм, культурний
контекст допомагає зрозуміти єдність всіх соціальних норм. Неможливо
правові норми відокремити від інших, бо це будуть штучні, «мертві»
норми. А за допомогою так званого «культурного» кута зору людина може
усвідомити природу, розвиток і цінність права.

Така категорія культурології права, як «культурний потенціал», означає
ще не досліджений, не врахований запас можливих досягнень культури, її
здатності. Іншими словами, культурний потенціал визначає здатність
людини осмислити створені цінності і використати їх для регулювання
суспільних відносин. Саме в цьому і полягає основна причина
недосконалості правових норм, якщо не враховується повністю культурний
потенціал суспільства, нації та держави в усіх напрямах їх розвитку. А
зразком може слугувати, наприклад, культурна модель права, де
зосереджені здобутки усіх видів культур, що дало підстави створити міцні
діючі норми.

Кожна наука має свої «парадигми» (від грец. — приклад, взірець).
Зокрема, під «культурними парадигмами» розуміємо визнані світовою
практикою взірці, здобутки матеріальної чи інтелектуальної праці. Тобто
це ті культурні ідеали, яких необхідно прагнути досягти. Так, у праві
культурною парадигмою може бути римське приватне право. Воно найбільш
наближене до досконалості, тому вивчається і сьогодні в університетах. А
рецепція римського права поширена в деяких країнах і нині.

Важливим у культурології права є бачення «культурних тенденцій». Тут
простежується напрям розвитку надбань людства, його основні ідеї, які
ведуть до конкретної мети. Хоча на перший погляд здається, що культурні
тенденції ніби виникають стихійно, але це далеко не так. Справа в тому,
що їх генератором є інтелект нації, який формується не стихійно, а
завдяки цілеспрямованим зусиллям (прикладом може бути Японія). У праві
культурні тенденції часто мають вияв у формуванні конституції як
основного закону. До речі, Конституція України, прийнята 28 червня 1996
р., відображає основні культурні тенденції українського народу і
передових держав світу, оскільки враховувались реально існуючі здобутки
людства у сфері права. ї

Слід зауважити, що з’ясовані культурологічні катего* рії дають
можливість зрозуміти інші, нерозкриті намиї категорії. Усе це допомагає
кращому розумінню поняття «культура» і, зокрема, «культурологія права».
Але для цього необхідно зупинитись ще на деяких поняттях. Перш за все,
вважаю за доцільне розкрити зміст понять «контркультура», «антикультурна
підміна», «окультурення права».

Так, під контркультурою слід розуміти «культуру У відповідь на
культуру». Тобто проти одного досягнення суспільства спрямовується інше.
Тут можливі два випадки: 1) якщо спочатку культура (або окремий вид)
розвивається за природними законами Всесвіту, то часто знаходяться сили,
які це заперечують і спрямовують розвиток в інше, протилежне, русло; 2)
якщо розвиток культури силоміць здійснюється, незважаючи на природні
чинники то, рано чи пізно, це все одно призведе до виконання’законів
природи. Іншими словами, культурні надбання відбуваються: природно
(стихійно), еволюційно або штучно (революційне). Причому у першому
випадку це здійснюється за законами Всесвіту, а у другому — за
людськими. Тому у першому випадку контркультура недопустима, а у другому
— просто необхідна. Звідси випливає потреба здійснити своєрідну
контр-культуру (культурну революцію) в українському праві, наблизивши її
до вимог Біблії, виключивши при цьому будь-які антикультурні підміни’,
можливі штампи тощо.

«Окультурення права» (культурне право) — це максимальне використання
результатів, здобутків інтелектуальної праці людства при формуванні
правових норм. Взагалі будь-яке право — це вже результат культури Але
мова йде саме про культуру, а не антикультурну підміну. У протилежному
випадку це не буде окультурення права, а фальшиве (некультурне) право,
яке не має ніякої цінності і не є справжнім, ефективним регулятором
суспільних відносин. Тобто неокультурене право буде шкідливим для
суспільства, яке позбавлене етики нена-сильства, і призведе до
жорстокого невиправданого примусу.

Зрозуміло, що культурологія права має певні культу-ровалентні об’єкти та
культурологічну проблематизацію. Так, під культуровалентними об’єктами
слід розуміти ті об’єкти дослідження, які визначають міру здатності
культури творити правові норми. Це ‘свого роду визначення сили
правотворчості та могутності культури. Такими культуровалентними
об’єктами у праві є релігійні норми, моральні норми, практично всі види
культури і т. ін. У цілому використанню цих об’єктів сприяє правильно
створена культурологічна проблематизація, що, як було зазначено вище,
залежить від глибинного бачення проблем права.

Право, як відомо, є наслідком нематеріальної культури, п результатом,
одним із критеріїв цивілізації, і взагалі унікальним, неповторним
витвором людського розуму (шедевром людської мудрості). Через право
практично виражаються загальнолюдські інтереси та цінності, національна
мораль, що є важливими елементами людської культури. Для прикладу можна
згадати хоча б перше писане право нашої держави — «Руську Правду», яке
виникло на грунті міцного звичаєвого права та християнської моралі.

Зрозуміло, що формуванню права повинні сприяти відповідні інститути, які
покликані забезпечити найефективніший вплив у регулюванні складних
суспільних відносин. Тобто право мусить увібрати у себе всі надбання,
досягнення людства. Ці надбання мають бути всебічними, коли враховуються
всі, без винятку, галузі людської діяльності. І чим скрупульозніше
добирати досягнення кожного напряму суспільного розвитку, тим міцнішим
стає право, тим більшу соціальну цінність воно має.

Таким чином, право включає компоненти національної культури, без яких
воно не існує. Дослідженням цих аспектів і займається культурологія
(культурознавство, теорія культури) права як наука про множину культур у
праві. У цілому право характеризується багатьма видами (множиною)
культур (культура не існує абстрактно, а лише у множині), яких сьогодні
налічується кілька десятків. Проте не сумарна кількість видів культури
визначає право, оскільки це — здобутки загальної національної культури.
Мова йде про окремі складові елементи (культурологічні аспекти) кожної
окремої культури, які мають пряме або хоча б дотичне вщношення до права.

Право тісно пов’язане з такими видами культури, як:

духовна, моральна, національна, державна, суспільна, політична,
економічна, психологічна, інтелектуальна, педагогічна, наукова,
інформаційна, управлінська, парламентська, законодавча, професійна,
побутова та ін. Зауважу, що окремі елементи цих видів культури формують
правову культуру суспільства.

Виникає проблема: чи пролягає шлях до формування права тільки через види
культури, чи існують інші визначальні чинники, які перебувають за межами
культури? На перший погляд здається, що однієї культури для цього
недостатньо, оскільки є ще вимоги часу (періоду, ситуації), вимоги
перших державних осіб, досягнення конкретної мети тощо. Безумовно, ці
чинники мають величезний вплив на формування права. Але будь-який
волюнтаризм характеризує відповідний ступінь цивілізації того чи іншого
суспільства, а цивілізація — це, як уже зазначалось, продукт культури.
Тобто є .підстави вважати, що так чи інакше множина культур є необхідною
і достатньою умовою формування права.

Таким чином, у праві відображаються лише культурні тенденції Ці
тенденції необхідно вловити, оскільки они надалі формуватимуть дух
права. У кожному структурному елементі культурні тенденції дають
можливість підкреслити перспективу розвитку права, визначити
закономірності розвитку культури суспільства, які слід впегулювати
правовими нормами. Іншими словами, для поава особливо для духу права,
важливу роль відіграє культурологічна концепція, своєрідна позиція і
вироблена лінія дії культури у праві, шо дає змогу обгрунтувати мораль
як критерій права.

Зміст культурології права полягає також у дослідженні такого явища, як
спектр (мозаїка) культур у праві. Справа в тому, шо кожен із видів
культури не впливає^ на право самостійно, ізольовано. Тут
спостерігається^ явище дифузії (змішування) культур. Адже між усіма
видами культури існують і спільні структурні елементи. Ці елементи у
кожній культурі відіграють певну роль зі своїм відтінком, виконують
певну функцію. Внаслідок цього можливе виникнення культурних конфліктів
у праві, які можна вирішити методом згладжування.

Суть методу згладжування у культурології права полягає у наданні
переваги одній культурі, нехтуючи при цьому іншою, яка у даному випадку
має менше значення для права. Це означає, що вимушено створюються
культурні східці, які ще називають ієрархією культур. Така ієрархія
залежить від ступеня важливості кожного структурного елемента
конкретного виду культури для певної норми права.

Отже, висновок: предметом культурології права є вивчення загальних і
спеціальних законів розвитку» культури та права; система знань про
сутність, суспільне призначення культури та права, їх зв’язки з іншимид
соціальними явищами, про загальні закономірності ви-;» никнення і
розвитку права, вплив різних видів цінностей (множини культур) на право,
його формування та реалізацію, утворення культурно-правової реальності.

Предмет культурології права дає відповідь на питання, які закономірності
досліджуваних явищ вивчає наука, яка сутність і призначення даних явищ.
Тобто культурологія права — проблемна, суспільна, філософсько-юридична,
теоретична наука, що випливає із природи Цієї науки, яка має власний
предмет.

У цілому можна сказати що культурологія права — це вступ до права. Вона
впливає на юридичну думку особи, формує її мислення і стимулює справжню
пра-вотворчість.

Культурологія права характеризується нескінченним процесом розвитку
думки у пізнання явищ. Для цього потрібні високий рівень абстрактності,
творче теоретичне мислення, уміння досліджувати релігійні та моральні
норми. Завданням культурології права є створення теорії «мирного
співіснування» всіх видів культури з метою блокування гальмування і
протиріч їх складових елементів, які формують національне право.

Кожна наука, як відомо, грунтується на відповідних теоретичних засадах,
у тому числі принципах, які допомагають кращому розумінню її змісту,
визначають конкретні тенденції розвитку тощо. Особливо це стосується
культурології права як нової науки, що тільки-но розвивається.

Вважаю, що культурологія права побудована на основних спеціальних і
загальних принципах. До групи спеціальних принципів слід віднести:
єдність права, культури і моралі (в погодженні з релігійними нормами) та
необхідність (постійні вимоги) суспільства у регулюванні правовідносин.
У загальних рисах про ці принципи йшлося у попередньому параграфі. Тому
зупинімось на характеристиці окремих специфічностей цих принципів.

Оскільки культурні норми щодо правових мають первинний характер, тобто
існує ознака дочерності права щодо культури, то правові норми повинні
постійно зазнавати своєрідної культурної кореляції. Такою кореляцією
служать, як відомо, релігійні норми і моральні, узгоджені з першими.

Суть принципу єдності права, культури і моралі полягає у формуванні
правових норм. Тобто законодавча влада має постійно враховувати цю
єдність у процесі скла дання законопроектів, їх обговорення та прийняття
закс нів. Необхідно намагатись, щоб мораль (особливо загалі нелюдські
цінності) безпосередньо впливала на формї вання правових норм. У той же
час право не повинно бї ти результатом псевдокультури, культурною
підміною то що. Така єдність найбільше забезпечить ефективніс правового
регулювання суспільних відносин.

Одночасно вона характеризується необхідністю сис тематичного оновлення
права з урахуванням нових надбань духовної культури та її видів.

Другий принцип культурології права — вимога сус пільства створювати
правові норми, яка пояснюється Їм що життєва ситуація потребує певного
регулятора. тпйто члени суспільства відчувають, що окремі прецеденти
мають бути вміщені у правове поле, іншими словами будь-які здобутки
культури повинні бути узаконеними згідно з бажанням (проханням) членів
суспільства І що характерно, після появи «випрошених» правових норм вони
отримують суспільне схвалення, що надає їм правової цінності та
корисності.

Слід зауважити, що другий принцип відображає своєрідне перетворення
стихійного на законне. Адже людина так чи інакше використовує підсвідоме
певні звичаї та соціальні норми, які бажала б узаконити. У такому
випадку соціальні норми мимовільно підкоряються певним правовим.

Таким чином, спеціальні принципи культурології права висвітлюють
імплементацію загальних культурних норм (норми практично кожного виду
культури) у правові норми, забезпечують збереження культурного
потенціалу і культурних тенденцій у праві. Крім того, вони зберігають
дух культури у праві. Тобто ідеї, досягнення кожного виду культури
панують (і повинні панувати) у всіх правових нормах як діюча сила, що
відповідає змістові окультурення права.

У цілому можна сказати, що спеціальні принципи культурології права
допомагають повно, цілісно і всебічно втілювати досягнення культури у
право, визначають співрозмірність культури та права, що робить право
натуральним (а не штучним), чуттєвим, умілим і виваженим регулятором
суспільних відносин.

Загальні принципи культурології права здебільшого відповідають принципам
права в цілому, серед яких є нормативність, демократизм, гуманізм,
справедливість, рівність усіх перед законом, науковість, законність і т.
ш. Однак у культурології права ці принципи слід розглядати у культурному
контексті з урахуванням досягнень народу в кожному напрямі діяльності.

Зрозуміло, що культурологія права виконує певні функції. Серед них
найбільшу вагомість мають: 1) відображення культурних тенденцій у праві;
2) перетворення стихійного у правові норми; 3) втілення національних
ідей у право, 4) правове регулювання соціокультурною

Функцію формування у громадян ціннісної правової орієнтації. Це також
культурологічні функції у праві ще раз наголошу, де право має культурну
цінність

воно відображає ідеї всіх видів культури. Якщо ж тенденція
нематеріальної культури полягає у творчому роз виткові розумових
здібностей людини з метою система точного оздоровлення духовності членів
суспільства -п ця ж тенденція відображається й у праві. Ця основна І
функція культурології права дозволяє виявити шлях підвищення якості
права. Адже зневага до держави в» являється, перш за все, через
недосконале право, чег те, що право не вважається культурним здобутком,
є культурна різноманітність, культурне розмаїття т впливають на
формування юридичних норм, що праві стає регулятором духовного
оздоровлення народу.

Культурологія виконує також пояснюючу функції щодо перетворення
стихійного у правові норми. Спрац в тому, що так звані стихійні
суспільні явища, які сто суються поведінки людей, можуть мати велику
руйнівн силу, якщо їх не розуміти і не розмістити у правовою полі. Адже
ці явища тільки на перший погляд здаютьй стихійними, а в цілому вони
регулюються законам Всесвіту Тому культурологія допомагає наблизити прії
вові норми до вищих законів Всесвіту. Звідси і випливі роль людини: вона
як носій культури практично не тво рить нічого нового, а лише вивчає
стихійне і переводив його на рейки земних законів. Цим і пояснюється,
культура є соціальною пам’яткою людства, де доміно чою цінністю є
релігія, без якої культура не існує.

Відомо, що зміст законів відображає рівень культ;

суспільства, в якому вони приймаються, оскільки наї ональна культура, в
тому числі ідея, вбирає у себе пі треби нації у самоутвердженні. Тому
однією з функції культурології права є втілення національних ідей у пр|
во. Адже національна ідея — це рушійна сила народі перспективна
орієнтація нації. Вона формує українську національну реальність,
відображає мету існування на ції. Недарма ж вважається, що знищення
національні ідеї призводить до знищення самого народу, що нам^ .ґався
зробити більшовизм із нашою нацією.

Сьогодні в Україні ведуться пошуки національні ідей, духу нації,
поступово здійснюється націоналів відродження як оновлення життя, що
сприяє розвитку!) збагаченню національної культури. Таке збагачені)
потрібне для того, щоб не відривати людину від ріднч культури, у
протилежному випадку буде змінюватись і психіка. Із цієї причини через
право повинна реалізовУ ватись українська національна ідея. В результаті
се п.пної заангажованості права національними щеями юридичні норми
формуватимуть у населення національну правосвідомість.

Розглядаючи четверту функцію культурології права, слід зазначити, що
соціокультурна ситуація характеризується станом досягнення культури
людства, п рівнем та оцінкою в конкретний історичний період часу. Тут
велику роль відіграє визначення впливу різних чиннків на культуру:
історико-національних, внутрішніх та зовнішніх факторів суспільства.
Причому визначають соціо-культурну ситуацію конкретні процеси, тенденції
та різні соціокультурні феномени (наприклад, традиції). Функція
культурології права полягає в тому, щоб визначення і регулювання
соціокультурною ситуацією відбувалось у правовому полі. Тим самим
культурологія права здійснює нормативні відносини зі світом і утворює
двосторонній зв’язок культури та права, забезпечує со-ціокультурність
правових явищ. Оскільки культура існує незалежно від соціального
середовища, то кожна ситуація (зокрема, поведінка людей) потребує
правового регулювання. Це означає, що правове регулювання
соціокультурною ситуацією допомагає культурі згуртувати, інтегрувати
людей, врегулювати їхню поведінку.

Культурологія права сприяє і формуванню ціннісної правової орієнтації
членів суспільства (п’ята функція). Зміст цієї функції полягає в тому,
що культурологія права допомагає людині обрати необхідне їй ставлення до
духовно-правових цінностей, яке забезпечить правомірну поведінку. Така
система установок та переконань людини окультурює її правосвідомість,
формує власну, індивідуальну правову культуру. Звичайно, культурологія
права в даному випадку скеровує процес соціалізації людини у правове
поле, виробляє почуття законності формує в цілому цивілізований
правопорядок.

§ 4. Професійна культура юриста

Поняття професійної культури тісно пов’язане з культурою праці. Однак ці
поняття не ідентичні. Адже коли мова йде про будь-яку працю, в тому
числі неквадіфіко-вану, повсякденну, побутову, де не потрібно
спеціальних знань, то в такому випадку доцільніше вживати термін
«культура праці». Але у поняття «культура праці» може входити і
кваліфікована праця, яка пов’язана зі спеціалізацією, професіоналізмом,
виробничою діяльністю. Це означає, що у поняття «культура праці» входить
і професійна культура, тобто перше поняття ширше від другого.

Професійна культура тісно пов’язана із культурою особи, яку
характеризує, перш за все, праця, діяльність, виконання службових
обов’язків і особливо їх ступінь, оскільки тільки працею, її якістю
людина перетворює світ і опредмечує свої сили та здібності. Крім того,
культура особи — це філософська категорія, що відображає рівень
соціалізації людини, її придатність для того чи іншого виду професійної
діяльності.

Що стосується юридичної праці, то слід зазначити, щ вона базується на
міцних теоретичних юридичних знав нях, практичних навиках, котрі
становлять основу професійної діяльності.

Професійну діяльність юриста характеризують такі тегорії: професійна
орієнтація, професійне самоутвердження, професійна майстерність, талант,
соціальні почуття, професіоналізм, продуктивна діяльність та ін.

Так, професійне самоутвердження юриста не може бі ти відокремленим від
культурного та морального ста| суспільства. Будучи ним обумовленим, воно
лежить в його основі, утворюючи ціннісну серцевину, оскільки заст| рігає
від багатьох негативних явищ. Слід зауважити, їй процес самоутвердження
повинен регулюватись загальна людськими цінностями та морально-правовими
нормам

Професійна майстерність юриста складається із вис кого рівня теоретичної
підготовленості, продуктивної, яльності і таланту; високих моральних
якостей спеціал та та його вихованості, коректності, розвинутих соціаг
них почуттів.

Із цих основних рис особливої уваги заслуговує тала та соціальні
почуття. Під талантом ми розуміємо висок ступінь здібностей юриста до
правоохоронної роботи, я вирізняється високою обдарованістю, а також
значний результатами у службовій діяльності.

Талант — це вроджена якість. Зрозуміло, що талановитим юристом може бути
не кожний, оскільки це більш природний чинник, що залежить від інтелекту
особи.

Не менш важливою рисою майстерності є соціальні почуття юриста. Вони
характеризуються професійним видом емоційних переживань, який має чітко
виражений правовий і моральний характер і певну стійкість. У
правоохоронній діяльності можна вести мову про здатність юриста
сприймати чуже горе як власне. Але без емоцій, метушні вживати
конкретних заходів до вирішення проблеми.

Одним із критеріїв професіоналізму юриста є вироб- ^ лення власного
почерку у правоохоронній діяльності, ефективність виконання службового
обов’язку, постійна, потреба у продуктивності праці, що характеризує
такі психічні властивості як навики та звички.

Виходячи із цього, під професіоналізмом юриста слід розуміти ступінь
знання права, практику юридичної діяльності, навички застосування
правових норм, мистецтво спілкування, що відображаються у повсякденній
звичці.

Важливість продуктивної праці у професійній культурі юриста пояснюється
тим, що він прагне встановити істину і прийняти правильне рішення не
традиційними засобами, а новими, прогресивними, які не принижують честі
та гідності людини. Звичайно, продуктивна діяльність яку можна назвати
ще й творчою діяльністю, пов’язана з виробленням нової мети і
відповідних до неї прийомів Така діяльність повинна базуватися на
глибоких та міцних теоретичних спеціально-правових знаннях, практичних
навиках, котрі становлять основу професійної юридичної діяльності.

Вказані етапи формування професійної культури впливають на професійну
мораль юриста, основною метою якої є регулювання суспільних взаємин, що
має своїм завданням допомогти особі знайти правильний вибір при
виконанні службових обов’язків, найбільш оптимально реалізувати прийняте
рішення в практичній діяльності.

Професійна мораль певним чином регулюється. Особливості цього
регулювання диктують правила — певну поведінку, виконання функціональних
обов’язків, реалізацію права. Тому професійна мораль не є чимось
незмінним, усталеним. Вона динамічна, варіантна, враховує соціальні
умови, напрями розвитку суспільства чи певної професії.

Отже, професійна мораль — це система моральних та морально-правових
норм, які регулюють дії та поведінку особи у професійній діяльності.

Предметом професійної моралі правника є загальнолюдська мораль, на якій
позначається характер юридичної роботи. Професійна мораль юриста
видозмінюється у зв’язку із наповненням соціальної культури новим
змістом, відродженням загальнолюдських цінностей, прийняттям нового
законодавства, стажем роботи тощо. Формування професійної моралі
здійснюється завдяки рівням різних видів культури, якими володіє юрист.

Таким чином, професійна культура — це результати трудової діяльності,
які обумовлені високим ступенем професійної моралі та загальноприйнятими
нормами поведінки особи. У свою чергу, професійна культура юриста — це
результати професіоналізму, розуміння правових явищ, переконання у
цінності права, які обумовлені науковою організацією праці, інтелектом
правника, юридичною мораллю, психологічним та педагогічним вмінням і

службовим етикетом.

Із визначення можна вивести компоненти професійної культури юриста. До
них належать практично усі види культури особи юриста. Слід звернути
увагу на те, шо кожний вид культури особи юриста увібрав у себе
необхідні аспекти виду культури в цілому. Причому це можуть бути як
правові, так і неправові аспекти, оскільки для професійної діяльності
юриста важливе значення має

кожне досягнення культури.

Різні види культури юриста є також і критеріями його

поофесійної культури, серед яких знаходиться культура —фесійних дій,
правових відносин, мислення, діловодства і т. ін. Ці критерії велике
значення мають для підтвердження правового статусу юриста.

Правовий статус юриста визначається Конституцією України, законами
України «Про статус суддів», «Про адвокатуру», «Про міліцію», «Про
прокуратуру», «Про нота-оіат» та ін., а також відомчими нормативними
документами

Суть правового статусу юриста складають його права

та обов’язки, які визначені вищезгаданими законами. Вони розкривають
значення кожного юриста в суспільстві, дають можливість зміцнити свої
правові позиції, обстоювати інтереси народу. Правовий статус —
динамічний. Він постійно модифікується, удосконалюється в залежності від
розвитку суспільства. Для професійної культури правовий статус є
методологічною основою, він впливає на професійну дисципліну, поведінку
юриста, законність, службові стосунки, організацію праці та ін.

Оскільки професійна культура юриста об’єднує всі види культури особи
правника, то всі принципи та функції цих видів культури належать також і
професійній культурі. Але тут є і свої особливості. Зокрема, існують
власні принципи та функції.

Так, власні принципи професійної культури юриста мають загальний та
спеціальний характер. До загальних принципів слід віднести: захист прав
юриста; рівність усіх юристів перед законом; підпорядкування всіх
відомчих актів закону; єдність прав та обов’язків юриста; презумпція
невинуватості юриста.

Принцип захисту прав юриста передбачений у вищезгаданих законах. Однак
для його реалізації необхідно як мінімум дві умови: притаманність
юристам високих моральних якостей; віра у дії юристів під час виконання
ними службових обов’язків. На даний час реалізація наданих юристам прав
часто викликає сумніви з боку держави.

Принцип єдності прав та обов’язків гарантує міцність правових норм,
забезпечує виконавську дисципліну юристів. Справа в тому, що лише одні
права чи лише одні обов’язки знижують наполовину юридичні служби.
Звичайно, за наявності прав обов’язкове їх використання, а при наявності
обов’язків — неухильність їх виконання. Таким чином, використання та
виконання є основними засадами необхідної і достатньої умови професійної
культури юриста.

У праві кожного демократичного суспільства принцип презумпції
невинуватості особи посідає чільне місце. На юристів як окрему частину
суспільства теж поширюється цей загальноправовий принцип. Мова йде про
недопущення поспішності у звільненні юристів з роботи у випадку
порушення проти них кримінальної справи. Адже винуватість визначається
тільки судом.

До спеціальних принципів професійної культури юриста належать:
«дозволяється те, що дозволяє закон»;

уміння користуватися владними повноваженнями; самовідданість юриста;
оптимальність і ефективність юридичної діяльності; диференційований
підхід у правоохоронній роботі; гласність, гуманізація юридичної
діяльності; законність.

Принцип «дозволяється те, що дозволяє закон» стосується лише службових
осіб, у тому числі юристів. Тут майже не відводиться місця альтернативі,
плюралізму. Принцип розрахований на можливі прогалини в законодавстві,
появу нових прецедентів та ін. Він має на меті забезпечити правомірну
поведінку юриста, застерегти його від порушення законності. Професійна
мораль у цьому випадку допомагає юристові правильно реалізувати цей
принцип.

Однак у реалізації цього принципу чітко виявляється потреба захищеності
юристів. Юрист повинен бути впевненим, що під час рішучих дій при
виконанні службових обов’язків навіть після негативної, штучно створеної
реакції населення, його дії будуть оцінюватися заслужено, не
ставитимуться під сумнів, не підлягатимуть ревізії з боку вищих чинів та
інстанцій і що йому не загрожує покарання.

На противагу цьому принципові існують інші загальноправові принципи:
«усе, що не забороняється законом, дозволяється», «дозволяється все, що
не забороняє закон», «забороняється все, що не дозволяється законом».
Однак ці принципи не притаманні професійній культурі юриста.

Уміння користуватися владними повноваженнями — принцип найбільш
притаманний юристам, оскільки вони наділені значною владою. Реалізація
його на практиці базується на володінні представником державної влади
високими моральними якостями. Багатопрофільність юридичної діяльності
вимагає оптимального вибору професійно-правових відносин із громадянами,
які обумовлені нормами поведінки юристів, їх службовим етикетом,
простими нормами моралі і відрізняють їх від діяльності членів інших
професійних груп. Суть даного принципу професійної культури полягає у
співставленні законних прав юриста з його інтелектом, здібностями,
внутрішньою культурою, фізіологічними можливостями особистості тощо. При
такому співставленні прослідковуються такі специфічні негативні якості:
так званий «чад влади», захмеління владою, запрофесійованість,
зверхність, грубість деяких юристів. Такі якості виявляються у
застосуванні (правомірному чи ні) юридичних норм, обмеженні прав та
свобод громадян, їх дієздатності з метою демонстрування свого правового
становища у суспільстві.

Диференційований підхід у правоохоронній роботі враховує як загальну
мету, так і конкретні обставини кожного правопорушення. Крім того, даний
принцип професійної культури полягає й у роботі з кожним окремим
суб’єктом правопорушення, в індивідуальних правовідносинах із ним.
Організовуючи необхідні заходи правоохоронної діяльності, кожен юрист із
високим рівнем професійної культури проводить їх із врахуванням
особливостей певної категорії людей, їх морально-психологічного стану,
специфіки, характеру, способу їх життя. Так виробляєте ся власний стиль,
свій почерк юридичної діяльності.

Для професійної культури юриста дуже характерним є принцип гласності.
Він передбачає три напрями: участь широкого кола громадськості, органів
влади у виробленні заходів зміцнення правопорядку; реалізація
правоохоронної діяльності за участю громадян; інформування органів влади
і управління, трудових колективів, громадських організацій, населення і
засобів масової інформації про свою діяльність, як цього вимагають
відповідні закони України. Гласність діяльності юристів визначає рівень
їх професійної культури, сприяє його підвищенню, запобігає значною мірою
поширенню професійної деформації. При цьому юристові важливо уміти
зберігати державну і службову таємницю, а також конфіденційність
службових відомостей.

Гуманізація юридичної роботи як принцип професійної культури полягає у
переконанні громадян, які схильні до скоєння правопорушень, у
невичерпних можливостях людини та її здатності свідомо підкорятися
закону, дотримуватися загальноприйнятих правил поведінки, сформованих на
основі загальнолюдських цінностей. Потрібне

переконання розумом, а не силою

Для професійної культури юриста дуже важливий принцип режиму законності,
який прийнятий в нашій державі. Законність у правоохоронних органах
визначається рівнем професійної культури кожного юриста, який
характеризується ступенем використання і застосування норм закону, інших
правових актів. Існує залежність між професійною культурою і службовою
дисципліною, які є засобом зміцнення законності в діяльності юристів.
Зневага до професійної культури призводить до морального зубожіння, що в
свою чергу веде до зниження рівня законності.

Найбільш повну характеристику тієї ролі, яку професійна культура
відіграє у юридичній діяльності, можна дати аналіз її функцій. Сама
специфічна суть юридичної культури конкретно розкривається у взаємодії з
традиційно сформованими функціями.

Тому природа професійної культури юриста розкривається у таких тісно
взаємопов’язаних основних функціях формування почуття моральної та
юридичної відповідальності; сприяння дотриманню сформованого позитивного
стереотипу поведінки; вироблення моральної обгрунтованості службових
взаємовідносин; виховання готовності бездоганно виконати свій службовий
обов’язок; вироблення культури професійних дій, погодження суспільних
(віддаючи їм перевагу) і особистих інтересів юриста; попередження
професійної деформації; застереження від проявів бюрократизму.

Функція моральної та юридичної відповідальності багатогранна. Це
випливає з того, що моральна відповідальність — це вкорінений у
загальнолюдських цінностях і забезпечуваний громадською думкою моральний
обов’язок юриста. Моральна відповідальність настає у будь-якому випадку
діяльності юриста чи його бездіяльності. Вона не знає ніяких меж і стає
могутньою силою професійної культури. Юридична відповідальність — це
закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний
обов’язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних
цінностей, що йому належали. Тобто професійна культура виконує запобіжні
заходи, що полягають у недопущенні юридичної відповідальності юриста за
скоєні вчинки. Це дозволяє замість юридичне забороненої поведінки юриста
спрямувати його юридичне дозволену, правомірну поведінку.

Сформований позитивний стереотип поведінки юриста має соціальну
цінність, оскільки є масовим явищем, яке корисне як для самої держави,
так і для громадян. Він полягає у свідомому виконанні моральних та
правових вимог, що утворює певний зразок поведінки юриста, професійну
звичку. Професійна культура сприяла формуванню позитивного стереотипу
поведінки, оскільки ступінь засвоєння моральних та правових категорій,
високий рівень володіння юристом загальнолюдськими цінностями спонукають
його до правової діяльності омірних дій під час виконання службових
обов’язків.

Культура службових правовідносин у правоохоронних органах — процес, який
немислимий без моральної обгрунтованості. В основі службових відносин
лежить не тільки право, але й мораль, традиції, звичаї, які склалися в
Юридичних органах. Дієвість цих категорій забезпечується відображенням
їх вимог у різноманітних статутах, інструкціях та відомчих нормативних
актах, які регулюють службові відносини. Морально обгрунтовані статутні
вимоги слугують основою формування юридичної культури.

Уміння бездоганно виконати свій службовий обов’язок дається юристам не
одразу, воно виховується формується шляхом розвитку професійної
культури. Сама бездоганність потребує міцного засвоєння правових норм,
вміння застосовувати їх у нестандартних ситуаціях, що супроводжується
високою культурою професійних дій. Звичайно, кожен юрист намагається
виконати свій службовий обов’язок, але виконує його по-різному, на
власний розсуд. Наприклад, якщо виконання обов’язку підпорядковане
страху перед покаранням, то в більшості випадків принижується роль
культури дій. Тому критерієм професійної культури є виховання свідомого
почуття відповідальності за доручену справу, бажання працювати сумлінно,
без права на помилку чи нетактовність.

Важливою функцією професійної культури є вироблення такого стереотипу
мислення, при якому суспільні інтереси поставлені вище від особистих.
Цього досягає більшість юристів, оскільки впливає контроль інстанцій за
їхньою службовою діяльністю. Але мова йде про внутрішні мотиви таких
дій, яким притаманна закономірність чи певне правило. Формування таких
мотивів відбувається ще задовго до вибору юридичної професії, по суті, з
дня народження. На перешкоді тут стають егоїзм, користолюбство та інші
негативні моральні якості, які спонукають у майбутньому юриста дбати в
першу чергу про свої власні інтереси. Звичайно, для попередження таких
тенденцій необхідні певні соціальні умови життя та праці юристів. Роль
професійної культури полягає у виробленні адекватної позиції юриста, в
умілому поєднанні особистих і суспільних чинників, профілактиці
зловживань службовим становищем чи порушень закону, норм моралі тощо.

Чи не найважливішою функцією професійної культури є попередження
професійної деформації юриста, оскільки саме вона (деформація) завдає
величезної шкоди правоохоронній діяльності, по суті, паралізує, виводить
із ладу кожного, хто потрапив під цей вплив.

На жаль, в юридичних органах на сьогодні доводиться констатувати у
багатьох випадках наявність значної забю-рократизованості. У професійній
культурі (у сфері ведення документації) повинно існувати розмежування
поняття бюрократизму. Тут є два аспекти цього розуміння: допустимі
елементи бюрократизму; безмежні прояви бюрократизму.

Так, культура професійних дій інколи вимагає певної формальності,
елементів бюрократизму, що регламентується законом і тільки нам.
Наприклад, обов’язковими є різні протоколи, пояснення осіб, причетних до
скоєння злочинів, висновки експертів, довідки, ухвали і т. ін. Однак
відомчі нормативні документи шляхом «деталізування», «уточнення»,
«доповнення» часто насичені своєю регламентацією, власними вигадками,
застереженнями у регулюванні юридичної діяльності. Також цьому сприяють
різні усні вказівки інстанцій, телеграми, службові перевірки тощо. Таке
поширене явище створює складності У юридичній роботі; тому шлях до його
вирішення вбачається у підвищенні рівня професійної культури.

Отже, професійна культура юриста покликана визначати межі поширення
моральних норм на службову діяльність, відтворюва