Автор невідомий – Правова деонтологія (книга)

Автор невідомий – Правова деонтологія

Людина. Громадянин. Фахівець

«Право — це те, що корисне всім або більшості»

Дігести Юстініана

Україна — це милозвучне слово, назва великої держави, народ якої 1
грудня 1991 р. схвалив всенародним голосуванням Акт проголошення
незалежності України від 24 серпня 1991 р., в якому проголосив
верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах
території України та незалежність і рівноправність у зовнішніх
відносинах.

Сьогодні Україна — сучасна Європейська суверенна правова держава, що
закріплено у Конституції України. Утворення самостійної України
вимагає суттєвого перегляду змісту, системи і структури юридичної
освіти, ; формування її концепції відповідно до норм чинної Конституції

Величезна роль в становленні права, правничої професії, правової освіти,
науки і практики належить правовій деонтології.

Чимале значення для розбудови молодої української правової держави має
її освітянський та науковий потенціал.

Проведений в Інституті законодавства Верховної Ради України аналіз
наукового потенціалу вчених-юристів нашої молодої держави засвідчує, що
в галузі правознавства сьогодні працює близько 1000 докторів і
кандидатів наук (176 докторів і 730 кандидатів юридичних наук).

Серед них 466 юристів мають вчене звання, а саме:

професорів — 143, доцентів — 278, старших наукових співробітників — 45.

Безпосередньо працюють на освітянській ниві у навчальних закладах
України 570 вчених-юристів, 90 — у науково-дослідних установах, 92 — у
практичних відомствах, установах і організаціях.

Сьогодні юридична освіта і наука, ‘їх науковий потенціал знаходяться у
розквіті творчих сил. Про це засвідчує перелік складу вчених-юристів
України. Серед них до ЗО років — 15 чоловік, від ЗО до 40 , від 40 до 50
— 241, від 50 до 60 — 256, у віці понад 60 років.

Правову (юридичну) деонтологію як навчальну дисципліну вивчають студенти
всіх юридичних вузів і факультетів на першому курсі. Це й виправдано.
Адже першокурсник повинен глибоко усвідомити свою майбутню професію
правознавця і правозахисника, наперед знати, які обов’язки його чекають
на життєвому професійному шляху, практичній, науковій і освітянській
роботі і свідомо готуватися до цього. Тому правову (юридичну)
деонтологію ще називають вступом до спеціальності

На сьогодні в Україні правова (юридична) деонтологія поступово
розвивається і удосконалюється. Цій проблемі присвятили свої праці
Бенедик І. В., Гусарєв С. Д., Горшенев В. М., Карпов О. М., Шмоткін О.
В. та інші дослідники. Проте літератури з цієї дисципліни не вистачає.
Даний підручник повинен частково вирішити цю проблему.

При написанні цієї книги виникали певні труднощі, оскільки багато
теоретичних положень і практичних рекомендацій висвітлюються вперше.
Вперше сформульовано доктрину навчальної програми одним із авторів цієї
книги — С. Сливкою — ще у 1992—1993 рр. Відсутність належної апробації
викладеного матеріалу дає підстави широко розгорнути дискусії щодо
наукових проблем правової деонтології, її практичного застосування.

Основною метою проведеного дослідження є висвітлення змісту службового
обов’язку юриста, особливо його внутрішнього імперативу з новітніх
позицій сьогодення. Для цього використані фундаментальні праці відомих
вчених у галузях права, менеджменту, психології, філософії, історії,
культурології, інформатики, біоніки, політології та ін. Використано
також матеріали Конституції України (1996), чинне законодавство України,
відомчі нормативні акти та архівні матеріали, досвід практики.

У цілому наукові зусилля авторів були спрямовані на формування нової
особистості українського національного юриста, фахівця-правознавця нової
генерації, який реалізуватиме внутрішній імператив службового
обов’язку у правовій державі Україна у XXI столітті

Вчені-юристи України К 1998

Суспільство. Право. Держава

Підготовка фахівців-правознавців»;даа будуть визначати і забезпечувати
курс внутрішньої і зовнішньої політики України в XXI столітті повинна
мати чіткі теоретичні і методологічні правові засади і орієнтири. А тому
величезна увага в правовій деонтології має бути приділена підготовці
фахівців-правознавців (освітян, науковців, практиків) нової генерації
української правової держави XXI століття.

На наш погляд, основним пріоритетним напрямком розвитку правової
деонтології є розбудова української правової держави, яка повинна
грунтуватися на таких концептуальних засадах:

І. Історія України

— Найдавніші часи

— Київська Русь

— Польсько-литовська доба

— Козацька ера

Україна у XIX—XX століттях

II. Держава Україна

— Походження назви «Україна»

Територія. Положення. Кордони. Геополітика ,— Природні ресурси

III.Населення

— Демографічна ситуація (чоловіки, жінки, діти)

—Регіональні відмінності

— Національний склад населення

— Мова

— Інтегровані етнічні групи

— Іноземці, які проживають в Україні

—-Надання громадянства

IV. Українська діаспора

— Поняття терміна «діаспора»

— Східна українська діаспора

Західна українська діаспора

V. Конституція. Державний устрій

— Основний Закон

— Конституційні органи

— Законодавча влада

— Виконавча влада

— Судова влада

— Місцеве самоврядування

— Партії і громадські організації

VI. Адміністративно-територіальний устрій ;

— Етнічні та етнографічні землі

Адміністративно-територіальний устрій та економічне районування

VII. Національна безпека України

— Внутрішня безпека

— Правопорядок

— Зовнішня безпека

VIII. Україна в світовому співтоваристві

— Зовнішня політика України

— Україна і Європа

— Україна і Азія

— Україна і країни Південної та Північної Америки

Співпраця з країнами, які розвиваються

IX. Господарство. Галузі економіки

— Промисловість

— Техніка

— Сільське господарство. Агропромисловий комплекс

— Лісове господарство

— Рибальство

— Торгівля

— Зовнішньоекономічна діяльність

— Енергетика і сировинні ресурси. Енергетична політика, політика в
галузі сировинних ресурсів

— Гроші і банки

— Транспорт (повітряний, річковий, морський, залізничний, автомобільний,
трубопроводний, гужовий)

— Пошта, телекомунікації

— Україна — перлина туризму

— Ремесла

Виставки і ярмарки в Україні і за кордоном

X. Економіка

— Економічний устрій і економічна політика

— Ринок праці

— Доходи і ціни

— Житлове будівництво і містобудування

— Захист споживачів

Охорона навколишнього середовища

XI. Соціальна ринкова економіка

— Соціальні партнери

— Спілка промисловців і підприємців

— Соціальна захищеність

— Охорона здоров’я

XII. Громадське життя

— Діти і суспільство

— Жінки і суспільство

— Сім’я

— Молодь

— Спорт

— Дозвілля і відпустки

— Спілки, об’єднання і громадські ініціативи

— Церкви і релігійні общини

— Засоби масової інформації і громадська думка

(преса, радіо, телебачення, інтернет)

XIII. Освіта і наука

— Школи

— Професійно-технічна освіта

— Вищі навчальні заклади

— Навчання дорослих

Наука, наукові дослідження та інформаційні технології

XIV. Культура і життя

— Література, бібліотеки, книжкова торгівля

— Образотворче мистецтво

— Архітектура

— Музеї, колекції, виставки

— Музичне життя

— Театр

—Юно,

— Фестивалі у

XV. Доктринальні напрямки правового забезпечення державного будівництва
України

Вказані вище пріоритети і доктринальні напрямки визначають політику
підготовки юристів нашої держави.

Історія. Політика. Майбутнє

Таким чином, книга, яку ви тримаєте в руках, в першу чергу, — для вас,
абітурієнти, що ви мрієте стати юристами ХХЇ століття; для вас,
студенти-першокурсники, що ви тільки переступили поріг альма матер —
юридичного вузу чи факультету; для вас, фахівці-правознавці (освітяни,
науковці, практики), що ви втілюєте в життя кращі традиції професії
юриста, для всіх тих, хто прагне збудувати омріяну нашими предками
заможну правову державу Україна; для вас, прийдешнє покоління, що буде
жити і працювати у

збудованій нами, юристами нової генерації, на правових засадах державі,
коріння якої виходить з сивої давнини, державі, історія якої складає
тисячоліття. В цій книзі йде мова про цікаву науку, цікаву дисципліну,
цікаву професію, яка потрібна кожній людині чи громадянину, кожній
державі чи організації.

Безумовно, що в цій книзі ви не знайдете вичерпних відомостей,
рекомендацій і відповідей на всі питання щодо реалізації юридичної
професії. Про це йде мова в загальноюридичних і професійно орієнтованих
дисциплінах, науках і фахових спецкурсах, які поглиблено і всебічно
викладаються в юридичних вузах протягом п’яти років навчання В даному
підручнику йде мова про право і юриспруденцію, законність і
правопорядок, юридичну професію і правову діяльність (освітянську,
наукову, практичну), вищу юридичну освіту і правову науку, про
законодавчу, виконавчу і судову владу та правоохоронні органи,
правозахисні організації і юридичні громадські установи та об’єднання.

Ця праця — лише компас, орієнтир, путівник на шляху до юридичної
професії, правової підготовки, побудови правової держави. В ній
сконцентрована увага на висвітленні і визначенні пріоритетів юридичної
освіти, науки і практики, професії фахівця-правознавця Це вступ до того,
що буде втілено випускником-юристом в його подальшій щоденній діяльності
(освітянській, науковій, практичній, законотворчій, виконавчій,
судово-слідчій, експертній і адвокатській).

Метою книги, яку ви тримаєте в руках, є формулювання алгоритмів,
моделей, рекомендацій, як оволодіти цією таємничою, загадковою,
романтичною професією. Ця книга — для тих, хто присвячує своє життя
праву, законності, юриспруденції, а тому кожен із вас, хто прагне нею
оволодіти, повинен знати не тільки, що уявляє собою ця професія, але і
як готувати себе до цього напрямку професійного життя, як досягти
професійної вершини, професійної майстерності, фахового статусу
висококваліфікованого спеціаліста. Все це потрібно для того, щоб з
перших днів навчання в юридичному вузі активно включитися у життя
правознавця, правозахисника, правотворця, ці леспрямовано, оптимально,
ефективно засвоювати юридичні знання, уміння, навички.

Щасливої дороги вам всім на життєвому шляху правознавця — шляху
духовності, культури, справедливості, добра, злагоди, права, законності,
правопорядку, правосвідомості бажає автор і науковий редактор

Петро Біленчук, завідувач кафедри конституційного, адміністративного та
фінансового права Академії праці і соціальних відносин

Частина перша

ТЕОРЕТИЧНІ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

Г л а в а І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСДДИ ПРАВОВОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

§ І. Об’єктивні причини виникнення правової деонтології. Характерні
ознаки правової деонтології. Становлення системи деонтологічних знань

Деонтологія, а тим більше правова (юридична) деонтологія, як наука
виникла порівняно недавно. Однак для цього існував реальний фунт:
розвиток нематеріальної (духовної) культури, що є результатом
інтелектуальної діяльності багатьох поколінь. У першу чергу, результатом
такої діяльності була філософія, зокрема етика, де описувались зовнішні
прояви діяльності людини. А внутрішні процеси, які відбуваються на
психологічному рівні, висвітлювало вчення про душу Відомо, що вчинкам
людини передують думки. Тому на основі вчинків можна «зазирнути» в душу
людини. Тобто на основі етики з’явилась деонтологія.

Поняття «етика» ввів у обіг Арістотель. У трактатах «Никоманова етика»,
«Евмедова етика», «Велика етика», «Про доброчесність та вади» він виклав
свої судження про правила поведінки людини в суспільстві.

Давньогрецьке слово «етика» до часів Гомера вживалося на означення
людського житла або лігвища звіра, а згодом — означало звичай, характер,
спосіб мислення. Нині поняттям «етика» охоплюється теорія моралі, що
відображає явища, стосунки людей у процесі соціальної діяльності. Отже,
етика — це наука про мораль, її походження, роль у суспільному та
особистому житті людини. Однак у даному разі мова йде про елементарну
етику — як науку про елементарну (земну) мораль. Водночас існує вища
етика, яка займається вивченням та дослідженням вищої моралі — моралі
Всесвіту Тут вже мова йде не про норми поведінки людини, її дії, а про
думки, ідеї, бажання, наміри тощо. Такими дослідженнями мало хто
займається, хоч вони мають першо-

10

чергове значення, оскільки закони Всесвіту саме й вимагають дотримання
«мисленних» правил поведінки, а не фізичних.

Термін «професійна етика» з’явився у результаті класифікації трудової
діяльності, виникнення різноманітніх професійних груп. З появою нових
професій у суспільстві, розвитком теоретичних фахових положень
(деонтології) він деталізується.

Основним предметом професійної етики є буття, тобто регулятивна
діяльність норм професійної моралі. Звичайно, ця мораль та її норми не є
чимось усталеним, раз і назавжди даним. Вона грунтується на
загальнолюдських цінностях і збагачується у міру розвитку суспільства,
розширення функцій кожної професії, її авторитету та актуальності у
конкретних історичних умовах.

Отже, об’єктом професійної етики є людина. Тому цілком закономірне
існування різноманітних видів професійної етики, що випливають із
розмаїття професій:

лікарська, правнича, військова, інженерна, театральна, наукова,
дипломатична та ін. Існує і надпрофесійна етика: адміністративна,
управлінська, етика спілкування тощо, оскільки її норми поширюються на
всі види трудової діяльності і стосуються кожної професії.

Звичайно, види надпрофесійної етйки\гісно пов’язані з професійною.
Тільки розвиток професійної етики забезпечує розвиток надпрофесійної. Не
виї^лючається поява нових видів професійної етики з появою нових
професій чи спеціальностей. ^

Основні функції та завдання професійної етики полягають у моральному
регулюванні ^офееійних/відно-син (у тому числі ставлення фахівця до
самого себе, власної праці, до суспільства, взаємовідносин у колективі),
зростанні професійної майстерності спеціаліста, розвиткові його
професіоналізму, виробленні напряму вдосконалення професійної моралі,
доповненні її новими нормами, традиціями та звичаями, формуванні стійких
моральних якостей спеціаліста, встановленні межі між правомірною та
неправомірною професійною поведінкою, обгрунтуванні професійного
морального ідеалу та ін.

Слід зазначити, що професійна етика як наука не створює моральних норм,
не диктує і не нав’язує їх членам суспільства, інакше вона скотилася б
на позиції моралізаторства. Вона вивчає ці норми і своїм творчим
розвитком лише спонукає до їх утворення.

11

В основу професійної етики слід покласти насамперед професійні знання,
уміння і навички, моральні норми і принципи, а також головні аспекти
професійної соціальної (у тому числі моральної, педагогічної,
політичної, дипломатичної, внутрішньої, емоційної) культури та службовий
етикет. Однак не для всіх видів професійної етики ці компоненти будуть
основними. Наприклад, якщо для юриста аспекти педагогічної культури —
головні, що для інженера — другорядні.

Підсумовуючи викладені теоретичні положення, зупинимося на визначенні
професійної етики. Зауважу, що її треба розуміти як науку і як систему
норм.

Професійна етика як наука — це система знань про певний порядок
службових відносин, правомірну поведінку спеціаліста, культуру
професійних дій, які характеризуються моральною чуйністю і
регламентовані сформованими у суспільстві соціальними нормами,
загальнолюдськими цінностями, існуючим законодавством, відомчими
нормативними актами.

Як система норм професійна етика — це кодекс правил, що визначає
поведінку спеціаліста у службовій обстановці, норм, які відповідають
існуючим законам та відомчим нормативним документам, професійним
знанням, стосункам у колективі, глибокому усвідомленню моральної
відповідальності за виконання професійних обов’язків.

Професійна етика в обох випадках регламентується не тільки нормами
моралі, а й нормами права, що мають моральне походження та моральний
зміст.

Своєрідного відображення загальних принципів моралі потребує юридична
робота. Тому окремим видом професійної етики є професійна етика юриста
(юридична, правнича етика). Юридична етика вивчає та висвітлює специфіку
вияву моралі не тільки під час виконання професійних обов’язків юристом,
а й у багатьох випадках у позаслужбових стосунках.

Юридична етика тісно пов’язана з філософією, деонтологією, педагогікою,
психологією, правом та культурологією. Звичайно, її провідними
компонентами є аспекти правової і моральної культури, а специфічними —
аспекти інформаційної культури, юридичне милосердя, етика ненасильства.
Етику юриста можна класифікувати таким чином: судова — предметом
вивчення якої є проблема етики, що виникає у процесі реалізації
правосуддя; адвокатська — яка передбачає широке коло нау-

12

кових положень, пов’язаних зі службовою діяльністю адвоката; міліцейська
— яка вивчає складні питання регулювання
етико-кримінально-адміністративних відносин у суспільстві; управлінська
— яка займається вивченням етичних проблем наукового управління
державною службою; службова — предметом якої є моральні відносини людей
у межах певного трудового колективу чи між трудовими колективами,
взаємопов’язаними за характером роботи.

Аналогічно загальній професійній етиці професійну етику юриста слід
також розглядати в двох аспектах.

Як наука — це система знань про певний порядок службових і позаслужбових
відносин, правомірну поведінку, культуру професійних дій юриста, які
характеризуються моральною чуйністю і регламентовані наявними у
суспільстві соціальними нормами, загальнолюдськими цінностями, існуючим
законодавством, нормативними документами судових та
прав6охоронттех-тїрганів>\

Як система норм професійна етика юриста — це ко- ^ декс норм, які
відповідають певним законам судових та у правоохоронних органів,
обітниці юриста, статутам/та наказам. Це також сукупність законів,
нормативів,; що регулюють відносини з іншими працівниками юридичних
органів та громадянами, визначають рівень моральної відповідальності
юриста та виконання ним службових обов’язків.

Юридична етика є специфічним видом професійної етики, яка аналізує дію,
причому закономірну, загальних принципів та норм моралі у межах
діяльності працівників.

Теорія професійної етики досліджує також механізм формування та
функціонування необхідних професійно-етичних рис юриста, тобто вона
вивчає механізм дії специфічних закономірностей формування та
функціонування професійної моралі юриста.

Отже, предметом теорії професійної етики юриста є закономірності
формування та функціонування морально-правових принципів і норм у
стосунках, які виникають як у процесі виконання службових обов’язків,
так і в окремих випадках поза юридичною службою а також механізми
впровадження цих закономірностей у практику

До методів пізнання юридичної моралі (чим займається професійна етика)
належать спостереження, вимірювання, опис, порівняння, моделювання,
ідентифіка-

13

ція, цифровий метод, анкетування, вивчення різних документів та
статистичних матеріалів тощо.

Професійна етика юриста грунтується на таких основних принципах:
вірність народу і закону, законність, самодисципліна, об’єктивність,
справедливість, ввічливість, терпимість, повага, товариськість,
гуманність, правдивість, активна життєва позиція, милосердя та
не-насильство.

До функцій юридичної етики слід віднести: конста-таційно-пояснюючу,
прогнозуючу, формуючу.

Констатаційно-пояснююча функція полягає у виявленні закономірностей
існування та розвитку професійно-етичних явищ, моральних та правових
категорій, властивих юридичним органам. Тільки розкривши ці
закономірності, можна пояснити їх виникнення. На основі вивчення
закономірностей здійснюється опис явищ:

моральних та правових норм чинного законодавства, діяльності структур
відповідних міністерств. Усе це складає основу професійної етики як
науки.

Так, українська юридична служба успадкувала від колишньої
адміністративно-командної системи таке явище, як професійна деформація.
Свого часу вважалося в основному, що вона відсутня. Проте професійна
деформація існувала в різних ланках, навіть на вищих сходинках
структурної ієрархії.

Тому вихід із становища вбачається у духовному оздоровленні нашого
суспільства і ретельному, конкурсному доборі кадрів на юридичну роботу.

Прогнозуюча функція забезпечує розкриття тенденцій розвитку
морально-правових явищ. У період будівництва правової держави вона
стоїть на сторожі гуманізації права, пропонує формувати право на
моральній основі, з дедалі більшим урахуванням моральних відносин, що
виникають у суспільстві.

Неоціненна роль формуючої функції у юридичній етиці. Вона надає формам
та методам роботи з юридичними кадрами морально-правового змісту, сприяє
підвищенню рівня професійної етики, упереджує професійну деформацію, не
допускає бюрократизму у роботі.

Отже, теорія професійної етики юриста досліджує і узагальнює ряд
положень, зокрема, позитивну практику, тобто практику належної
ефективної реалізації вимог професійної моралі; практику ефективного
формування моральності; дисциплінарно-процесуальну; факти порушення норм
професійної моралі; практику формування

14

рівня соціальної культури юриста, його духовного рівня. Вона є активною
силою у житті суспільства, покликана і здатна виконувати важливі
прикладні завдання, які стоять перед юристами України.

Практика професійної етики юриста міститься у реальних службових та
позаслужбових діях, що регулюються законодавством, відомчими
нормативними документами, обітницею тощо. Однак є необхідність створення
спеціального професійно-етичного кодексу з метою формування належної
професійної поведінки юриста.

Значна роль належить у цьому процесі юридичній деонтології як ядру
розвиненої професійної етики пр^в-ника.

§ 2. Предмет та принципи правовогОоридичж деонтології. Джерела
деонтологічтіх норм/^

Вивчення курсу юридичної деонтології має велике значення у підготовці
висококваліфікованих/юристів, які повинні знати основні положення цієї
науки, вміти проводити дослідження будь-яких суспільних явищ, зокрема
правових.

Слово «деонтологія» грецького походження і в перекладі означає «вчення
по потрібне і належне». Цей термін вперше ввів відомий англійський юрист
і філософ Ієремія Бентам у праці «Деонтологія» (1834 р.). Він вважав
деонтологію наукою про професійні обов’язки, зокрема про внутрішній
імператив обов’язку. Бентам твердив, що початок користі є основою, а
право та мораль — вирішальними чинниками деонтології.

Існують різні види деонтології залежно від професії. На сьогодні в
Україні найбільш розробленою є медична деонтологія. Напевно, причиною
такого успіху є те, що найбільш цінним для людини є її здоров’я та
життя, що в значній мірі залежить від лікарів. Юристи мають справу з
аналогічними цінностями, але деонтологія цієї професії перебуває в
початковій стадії дослідження.

Проте вже є певні успіхи у дослідженнях вітчизняних вчених у сфері
професійної етики юриста, особливо судової та міліцейської. Важливо
вміти встановлювати співвідношення між цими двома науками. Звичайно, між
юридичною деонтологією та професійною етикою юриста (правнича етика) є
спільні риси: практично однакові складові елементи (компоненти), спільні
принципи та функції. Важливою ознакою є те, що обидві науки нормативні,
обидві спрямовані на особу юриста, його професійну поведінку, на
поліпшення взаємостосунків тощо. Але юридична деонтологія та правнича
етика мають і суттєві відмінності.

Правнича етика виробляє загальні норми для всіх юристів і для всіх
випадків юридичної практики. Тому ряд принципів та функцій цієї науки
мають декларативний характер. Крім того, професійна етика — це наука про
професійну мораль, що є зовнішньою оболонкою деонтології, а деонтологія
— серцевина професійної етики, її душа, тобто професійна етика є
зовнішнім виявом деонтології. З одного боку можна сказати, що
деонтологія є розділом професійної етики. З іншого — лише вступом до
професійної етики, до спеціальності. Насправді це — самостійні, хоча
міцно пов’язані науки. Адже професійна етика є однією із можливостей
формування деонтології. Хоча і деонтологічні норми безпосередньо
впливають на формування норм професійної етики. Професійна етика є
основним джерелом деонто-логічних норм. Крім того, деонтологічні норми
проявляються раніше від норм професійної етики, передують їм (інколи на
долі секунди). Можна сказати, що юридична деонтологія — це наслідок
діяльності професійної етики та інших соціальних норм.

Отже, зміст юридичної деонтології полягає в тому, що вона є одним із
способів формування нормативних обов’язків самою для себе. Тобто
юридична деонтологія на відміну від професійної етики не розробляє для
людини готових норм, вона спонукає особу сформувати свою норму, і що
характерно — для кожного випадку іншу.

Практично двох однакових деонтологічних норм не буває, вони не можуть
бути ідентичними для всіх. Деон-тологічна норма формується у кожному
конкретному випадку для себе. Це норма для однієї людини і тільки в
даному випадку. Інша людина, яка потрапить в аналогічну ситуацію,
сформує для себе іншу, свою норму.

Деонтологія — це внутрішній імператив обов’язку, сформований людиною
самою для себе під впливом нормативних чинників (соціальних норм) і
конкретних обставин, у які вона потрапила. Це конкретний обов’язок для
людини (за велінням душі та волі), обов’язок разовий.

Предметом юридичної деонтології є особа, юрист, норми його професійної,
поведінки. Цей предмет можна

умовно зобразити формулою: право — юрист — норма — дія (практика).
Дослідження цієї науки спрямовані на розвиток правосвідомості юриста,
його правового почуття, покликання, сумління та веління серця.

Як і кожна наука, юридична деонтологія теж має складові елементи
(компоненти). Компоненти юридичної деонтології практично співпадають із
компонентами професійної етики юриста, хоча виконують різні функції: для
деонтології — внутрішню, для етики — зовнішню. Для зручності їх доцільно
згрупувати у спеціальні блоки (хоча таке групування є досить умовним).
Зокре-іма: •

/ Професійна спрямованість: окремі аспекти професійної культури,
правової культури, інформаційної куль-^тури, державної (конституційної)
культури, економічної ‘ культури, акторської культури, фізичної
культури, бойо-.вої культури. Останні дві є обов’язковими компонентами
для працівників органів внутрішніх справ, для інших ‘ юристів —
другорядними.

Психологічні особливості: окремі аспекти психологічної культури,
педагогічної культури, інтелектуальної культури, емоційної культури,
внутрішньої культури.

Духовні аспекти: окремі аспекти духовної культури, політичної культури,
дипломатичної культури, національної культури, наукової (творчої)
культури, управлінської (організаційної) культури.

Моральне обгрунтування: окремі аспекти моральної культури, естетичної
культури, зовнішньої культури, особистої (побутової) культури, а також
службовий етикет, етикет ненасильства та юридичне милосердя.

Слід зауважити, що одні структурні елементи кожного компонента
професійної етики юриста для юридичної деонтології «спрацьовують»
миттєво, оскільки вони є основними, а інші створюють відповідні
передумови, готують основу для вироблення норм. Тобто не всі структурні
елементи кожного компонента правничої етики належать до юридичної
деонтології І навпаки, юридична деонтологія, крім згаданих, ще
складається зі своїх специфічних структурних елементів кожного виду
культури, які до правничої етики мають лише дотичне відношення.

Крім того, одні компоненти юридичної деонтології є основними для одних
юристів, а для інших — інші. Це залежить від спеціалізації, від напряму
юридичної діяльності. Щодо студентів ви;ш^ого^д|вдальД)го закладу, то

компоненти юридичної деонтології спрямовані на вироблення готовності до
практичної роботи, на вивчення позитивної та негативної практики
діяльності юристів. Звичайно, для цього потрібен спеціалізований збірник
типових практичних ситуацій, якого, на жаль, на сьогодні немає.

Отже, юридична деонтологія — це наука про внутрішній імператив
службового обов’язку, який створює передумови та мотиви вибору юристом
норм поведінки у практичній діяльності, формування власних норм для
кожної ситуації зокрема.

Доцільно зосередити увагу на зв’язку юридичної деонтології з іншими
науками. Перш за все, вона пов’язана з усіма галузями права. Найчастіше
— з теорією держави та права і професійною етикою юриста. Крім того,
принципи юридичної деонтології базуються на культурології права,
філософії, психології тощо. В цілому юридична деонтологія — це правнича
дисципліна, і вивчення її обов’язкове у процесі навчання майбутніх
юристів.

Велике значення для розвитку юридичної деонтології має соціологія.
Відомо, що юрист постійно перебуває під впливом професійної
спеціалізації, яка відбивається на формуванні власних норм поведінки.
Адже щоб вчинити як належить, юрист повинен мати певний досвід юридичної
практики, пройти етап становлення у професійній діяльності через спроби
і незначні помилки, після чого його дії будуть досконалішими, а
внутрішній імператив службового обов’язку матиме вищу якість.

Юридична деонтологія грунтується на відповідних принципах. Ці принципи
(зокрема гуманність, справедливість, милосердя тощо) співпадають в
основному з принципами професійної етики юриста. Але є і свої власні
принципи.

Так, основним принципом юридичної деонтології є нормативність. Це
означає, шо кожен професійний крок юриста підпорядкований певним нормам.
Але це не обов’язково мають бути правові норми, які б регулювали всю
життєдіяльність особи. Та це й не потрібно. Мова йде про
загальноприйняті моральні норми, і особливо власні норми юриста, які він
виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що теоретичні положення юридичної
деонтології стосуються кожної особи зокрема. Юрист самостійно формує
свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності правоохоронної
діяльності щодо громадян і суспільства в цілому. Також самостійно
виробляє у себе почуття внутрішнього імперативу службового обов’язку за
велінням серця та покликанням сумління.

Що стосується принципу індивідуальності, то слід наголосити, що
деонтологічна норма для кожного юриста—це його особиста норма. Її не
може використати інший юрист. Якщо така спроба і буде, то тоді, хоча б
частково, але настануть зміни у самій нормі, і вона вже не
характеризуватиметься індивідуальністю. Для будь-якого іншого юриста,
який потрапить в аналогічну ситуацію, деонтологічна норма буде вже
іншою.

Із принципом неповторності юрист зустрічається часто. Практика
підтверджує, що в житті різні люди навіть у подібних ситуаціях чинять
по-різному. На перший погляд, дії двох юристів видаються ідентичними,
але певні відмінності все ж існують. Недарма кажуть, що немає навіть
подібних двох крапель води, не кажучи вже про норми поведінки чи рівень
усвідомлення службового обов’язку.

Унікальним принципом юридичної деонтології є нестандартність. Суть цього
принципу полягає в тому, що деонтологічні норми розраховані не на
взірцеві, ідеальні ситуації, а на несподівані, неподібні, нестандартні.
Деонтологічні норми мають найбільшу цінність саме у нестандартних
умовах, коли практично не можливо застосувати шаблонний підхід, що
доволі часто трапляється в юридичній практиці.

Моментальність характеризує високий ступінь кмітливості юриста, його
здатності швидко і безпомилково приймати обфунтоване правильне рішення.
Таке мистецтво вирішення юридичних справ формують деонтологічні норми.

Дуже близьким за змістом до принципу моменталь-ності є принцип
непередбаченості. Адже у багатьох випадках дії юриста не запрограмовані.
Виникають ситуації, до яких юрист не готовий. Тому деонтологічні норми
розраховані на такі явища і скеровують юриста на відповідні правомірні
дії.

Головне у професійній діяльності юриста — вчасно прийняти оптимальне
рішення. Цьому сприяє такий принцип юридичної деонтології, як
своєчасність. «Сире» рішення або невелике запізнення істотно впливають
на кінцевий результат або на ефективність роботи. Своєчасність
забезпечується добре розвиненою інтуїцією, внутрішнім переконанням і
навіть певним професійним ризиком.

Юридична деонтологія характеризується ще й таким принципом, як
практичність. Саме на практиці, а не під час теоретичних занять, формує
кожен юрист норми своєї поведінки. Теорія норм поведінки юриста може
передбачати його дії, але не деталізувати їх. У конкретних випадках дії
особи значно деталізуються, що фактично не має аналогів.

Зрозуміло, що важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності
Мова йде про конкретне рішення юриста, про конкретний внутрішній
імператив службового обов’язку. Загальні рішення не характеризують особу
юриста як професіонала, хоча вони можуть мати конфіденційний, тимчасовий
характер. У підсумку юрист повинен прийняти рішення щодо себе чи своїх
дій.

Безсумнівно, вищенаведені принципи юридичної деонтології об’єднує такий
принцип, як законність. Справа в тому, що формування юристом своїх
власних норм поведінки має відбуватись під кутом зору дотримання вимог
чинного законодавства. Незважаючи на такі особливості, як
моментальність, непередбачуваність, нестандартність, самостійність,
юрист повинен діяти згідно із законом. Порушення законності юристом — це
проступок або навіть злочин. Деонтологія саме застерігає від будь-якого
порушення законності.

Звичайно, кожен принцип діє не окремо, а в певній сукупності, іноді
підсилюючи один одного. В деяких правових явищах «спрацьовують»
практично всі принципи юридичної деонтології. У цьому полягає і єдність
принципів як необхідна умова дії деонтологічних норм.

Запропонований перелік принципів юридичної деонтології не є вичерпним.
Без сумніву, існують також інші принципи. У процесі розвитку
українського суспільства та юридичної науки з’являться нові принципи,
зокрема ті, які відображають менталітет нашого народу, ідеї державності
тощо.

Важливо визначити своєрідні джерела формування внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста або так звані джерела деонтологічних норм

Зрозуміло що такі норми випливають із існуючої те ори професійної етики
професійно-етичних кодексів, що є результатом використання духовних,
моральних та правових норм. Багато цінного для формування деонтологічних
норм можна взяти з принципів та функцій морально-психологічної служби,
яка нині набуває поширення в юридичних установах.

Але оскільки деонтологічні норми є нормами, які юрист одноособове
виробляє для себе на основі індивідуальної моралі, то потрібно здійснити
такий акт, який би спонукав юриста до цього. Думається, що таким актом є
урочисте складання присяги, що має давню добру традицію. Зауважимо, що
слова «присяга», «клятва», «обіцянка» у багатьох випадках суперечать
духовному праву. Тому видається більш доцільним вживати відоме з давнини
українське слово «обітниця». Розгляньмо зміст і роль обітниці для
юридичної деонтології.

Практично всі спеціалісти у галузі права та представники деяких інших
професій (наприклад, лікарі), наймаючись на роботу, складають відповідну
обітницю. Під обітницею розуміють офіційну й урочисту обіцянку щодо
належного виконання службового обов’язку.

Для юристів обітниця потрібна для вироблення свідомої відповідальності
перед народом і державою у боротьбі за зміцнення правопорядку. Це
своєрідна добровільна згода чесно служити народові, це також перевірка
на вірність обраній професії. Крім того, обітниця надихає на формування
внутрішнього особистого (індивідуального) правового і морального
почуттів. Ці почуття мають зовнішній вияв у вигляді самодисципліни та
самоконтролю. __

Моральний самоконтроль, який полягає у здатності самостійно регулювати
та спрямовувати свою поведінку залежить від вимогливості юриста до себе,
самокритичності, а також рівня свідомості, духовного розвитку та
моральної культури особистості. Тому складання обітниці проводиться не у
перший день праці, а після певної адаптації, осмислення свого
призначення, здачі заліків.

Чинне законодавство не передбачає санкції за порушення обітниці
працівником міліції. Це пояснюється тим, що обітниця є основним
індивідуально-моральним «законом», основною моральною нормою для особи,
яка склала цю обітницю. Тобто обітниця є джерелом деонтологічних норм
юриста. Адже усвідомивши свою внутрішню відповідальність перед
суспільством, правоохоронець виробляє власні моральні норми на основі
обітниці. Ці в-ироблені норми є його особистим здобутком, і він несе
персональну відповідальність за привселюдно дану обіцянку. Це його
авторитет серед народу та колег по службі.

Але обітниця сприяє формуванню і власних соціальних норм, які регулюють
поведінку юриста, хоча правові норми й мають наказовий характер. Справа
в тому, що особа, яка склала обітницю, формує власну правосвідомість,
власний стиль у юридичній діяльності, які мають систематично звірятися з
суттю обітниці.

Головне значення обітниці — це вираз громадського обов’язку юриста.

Обов’язки, які закріплені у обітниці, — моральні вимоги до професії, що
отримали правове закріплення. Однак це не формалізовані правові норми,
які лише описують потрібний варіант поведінки, а норми аксіо-логічного
типу, які фіксують суспільне корисну мету та цінності і залишають
юристові можливість вибору засобів і форм їх досягнення. Норми, які
передбачають обов’язки юриста у обітниці, поєднують у собі якості
юридичного веління з якостями морально-ідеологічного імперативу: це такі
правові норми, які визначають належну поведінку юриста у сфері його
професійної діяльності не тільки з погляду права, але і моралі.

Обумовлений обітницею варіант належної і бажаної поведінки юриста
здебільшого абстрактний. Тут немає того ступеня конкретизації правових
вимог, який дав би можливість застосувати санкції.

Виконання юристом обов’язків, покладених на нього присягою, опирається
на моральні установки, які склалися у нього і підтримуються силою
громадської думки. Внесення ж тих узагальнених вимог належної і бажаної
поведінки юриста в текст обітниці є показником того, що саме ці
обов’язки мають для держави особливу значимість. Вони є основою для
законодавчого формування обов’язків юриста.

Сумлінне виконання юристом обов’язків, які випливають із обітниці,
виявляється у діях, спрямованих на охорону правопорядку. Обов’язки, які
передбачені у обітниці, є невід’ємним структурним елементом юридичної
деонтології.

Отже, факт прийняття обітниці юристом визначає майбутній професійний
шлях, формує свідому правову поведінку, стає передумовою правоохоронної
діяльності. Така самостійність має постійно супроводжуватися духом права
і моралі. Тобто у випадку зміни політичної влади не на користь народу,
дух права і дух української національної моралі має підтримувати у
юриста здоровий глузд і допомагати йому виконувати дані обіцянки.

Відступ від обітниці юристом — це зрада народу. Особа, яка це вчинила,
мусить визнати цей факт, добровільно залишити службу і бути готовою
нести не тільки моральну, а також юридичну відповідальність за свої
вчинки.

Тобто працювати за обітницею — це означає працювати за велінням серця,
чого вимагають принципи юридичної деонтології.

Глава II, МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

§ 1. Функції правової деонтології

Правові та моральні норми у взаємодії складають сутність юридичної
деонтології. Вони виконують певну специфічну роль. Саме у зв’язку з
реальним нормативним змістом юридичної деонтології виникають своєрідні
функції цієї науки. До таких функцій належать: формування у юриста
внутрішнього імперативу службового обов’язку; вироблення у нього
професійної правомірної поведінки; сприяння вибору юристом справедливого
рішення; вироблення у юриста норм мистецтва спілкування; виховання у
працівників почуття юридичної та моральної відповідальності,
конкретизація правосвідомості юристів; підвищення рівня правового
почуття у працівників правоохоронних органів; утвердження національного
духу українського права; забезпечення панування права; виховання у
юристів поваги до права; обгрунтування індивідуального регулювання
професійних дій юристів; вироблення у працівників юридичної
саморегуляції, юридичної репутації, юридичного самоутвердження і
юридичної оцінки; створення необхідних передумов функціонування
української національно-правової теорії, сприяння формуванню
цивілізованого правопорядку в Україні.

Розглядаючи функції юридичної деонтології, слід звернути особливу увагу
на ті, які недостатньо або зовсім не висвітлені у спеціальній літературі

Так, складним поняттям є внутрішній імператив службового обов’язку
юриста. Адже тут мова йде про розмежування змісту двох різних понять
того, що у російській мові позначають словом «долг», і поняття
«обов’язок». «Долг» — це категорія етики, моральні обов’язки людини, які
виконуються зі спонукань сумління.

Під обов’язком розуміють те, чого треба беззастережно дотримуватися, що
слід безвідмовно виконувати відповідно до вимог суспільства або виходячи
з власного сумління. Синонімом слова «обов’язок» є слово «повинність».
Повинність — це обов’язок, який мусять виконувати всі громадяни для
задоволення державних або місцевих громадських потреб. Тобто в усіх
випадках мова йде про певний обсяг роботи осіб відповідних звань, по-єад
тощо. Тому доцільно розглядати обов’язок як зовнішній та внутрішній
імператив (наказ) Зовнішній імператив обов’язку виробляє для конкретного
юриста інша особа, держава чи різні організації. Це своєрідна
повинність, яку незалежно від своєї волі зобов’язаний виконувати юрист.
Існують різновиди обов’язку: державний, трудовий, професійний,
юридичний, моральний та ін. Ми зосереджуємо увагу на службовому
обов’язку. Для юриста — це система обов’язкових, самостійних і правових
дій у різних соціальних явищах, пов’язаних із моральною і великою
внутрішньою потребою служіння суспільству. Саме під зовнішнім
імперативом службового обов’язку слід розуміти службовий обов’язок
взагалі (і навпаки)

Внутрішній імператив службового обов’язку — це той самий службовий
«долг», хоча вислів цей досить умовний і не зовсім вдалий (подібно до
морального імперативу Канта). Зміст внутрішнього імперативу службового
обов’язку полягає в тому, що він є свідомим, мотивованим чинником
реальної поведінки юриста, його певною позицією та добровільно прийнятим
рішенням. Тобто цей імператив є внутрішнім, особисто виробленим
«законом» для юриста. Цей «закон» діє залежно від ситуації. Під впливом
добровільно накладеного на себе імперативу юрист сам себе примушує
діяти, проявляти свої особисті якості (зокрема, людяність), а також
демонструвати свободу розумної волі, веління серця, покликання сумління
тощо.

Отже, між внутрішнім і зовнішнім імперативами службового обов’язку
загалом є як спільні, так і відмінні риси. Але перше поняття для
юридичної діяльності є ціннішим, оскільки юрист усвідомлює свої вчинки,
які мають цільову спрямованість. Якщо зовнішній імператив службового
обов’язку розрахований на певну імпульсивність юриста, то внутрішній —
на систематичність. Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній
— ні, бо він не розрахований на повторюваність однотипних випадків.
Зовнішній імператив службового обов’язку є також державним імперативом,
тому він захищає, перш за все, інтереси держави, а внутрішній — власний
імператив — захищає інтереси окремих громадян, що має більшу цінність.
Характерною відмінністю є те, що внутрішній імператив службового
обов’язку юрист не тільки усвідомлює, а ще й виконує, що службовому
обов’язку невластиво Зовнішній імператив обов’язку можна виконувати і не
замислюючись, а внутрішній — ні.

Важливо зауважити, що внутрішній імператив службового обов’язку не
регулюється жодним нормативним документом, оскільки він не підвладний
нормам. Але це не означає, що внутрішній імператив не несе
відповідальності за дії. Хоча юрист чинить за велінням серця, але дії
його можуть суперечити законові. Це саме стосується і наслідків дій.
Тому в даному випадку можливі всі види відповідальності, незважаючи на
те, що в якійсь ситуації мав би «спрацювати» тільки внутрішній імператив
обов’язку, а не зовнішній. Тобто внутрішній імператив має свою межу,
перехід за рамки якої карається законом. Це один із видів порушення
юристом законності, де зусилля юриста спрямовані не на якийсь
розрахунок, власну вигоду чи користь, а на загальне благо, інколи для
торжества справедливості.

Зрозуміти глибинний зміст внутрішнього імперативу службового обов’язку
допомагають його складові елементи. Сюди, перш за все, слід віднести:
правовий прагматизм, моральні цінності, інтелектуально-вольове зусилля,
позитивний фанатизм та сумління.

Безумовно, що внутрішній імператив службового обов’язку юриста керується
певними принципами, серед яких: логічність, вірність ідеї,
обов’язковість, спонукання, незапрограмованість (непланованість),
внутрішнє переконання, інтуїція та ін. Юрист, який діє за цими та іншими
принципами внутрішнього імперативу, ніби дає собі слово чинити саме так,
а не інакше, що викликає

глибоку повагу до особи юриста, підкреслює його людяність.

Внутрішній імператив службового обов’язку юриста виконує в свою чергу
певні функції. В основному вони співпадають із функціями юридичної
деонтології і полягають у виробленні соціального регулятора для юриста
та спрямованості на активний захист моральних і правових принципів
суспільства. Це означає, що внутрішній імператив є не тільки
особистосним почуттям, але і законною вимогою членів суспільства щодо
юриста.

На внутрішній імператив службововго обов’язку юриста впливає багато
чинників; юридична та загальна соціалізація, правові та моральні норми;
принципи суспільства; державний, а також професійний, юридичний,
службовий, трудовий, громадський, моральний обов’язки, обітниця.
Найбільшу користь у формуванні внутрішнього імперативу дають
загальнолюдські цінності, які увібрав у себе юрист.

Юридична деонтологія виконує функцію обов’язкового формування у юриста
внутрішнього імперативу службового обов’язку. Без цієї функції пропала б
уся цінність юридичної науки, оскільки внутрішній імператив відповідає
на важливе питання: в ім’я чого і чому юристові потрібно діяти належним
чином. Хоча внутрішній імператив — це одночасно і моральна, і правова,
категорія, але більше він тяжіє до моралі. А мораль цінніша від права і
пов’язана з внутрішніми переконаннями та поглядами юриста. Тому юридична
деонтологія виробляє вольовий характер внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста, у дечому — закон суспільного життя та долю
українського народу Для юриста внутрішній імператив є громадянським
патріотичним обов’язком, проявом милосердя та ненасильства у службовій
діяльності.

Важливою функцією юридичної деонтології є підвищення рівня правового
почуття у юристів. Взагалі, почуття — це особливий вид емоційних
переживань, які мають чітко виражений предметний характер та належну
стійкість. Тобто право, закон, сприймається юристом на емоційній основі,
і почуття — це наслідок комплексного емоційного сприйняття Іншого шляху
до свідомості (в т ч. правосвідомості) юриста немає. Тому тут доречно
вести мову про культуру почуттів, емоційну культуру. Емоційна культура
складається зі стриманості, самоволодін-ня та самоконтролю Вона
проявляється в основному під час вибору рішення.Тобто правові почуття
юриста проявляються у здатності усвідомлювати явище, переживати за
наслідки, розуміти людей. Почуття пов’язані з уявленням його про певний
об’єкт. Зміст цього уявлення і визначає правові почуття юриста.

Правові почуття юриста слід розглядати у двох аспектах:
емоційно-правовому і власного обов’язку (внутрішній імператив службового
обов’язку). Емоційно-правовий аспект складається із емоцій, ідей, знання
права, законності, почуття вини, співпереживання, осуду чи розкаяння.
Другий аспект правових почуттів — це почуття власного обов’язку
(внутрішній імператив службового обов’язку), своєї індивідуальної
професійної відповідальності та прагнення до встановлення істини і
справедливості. Обидва аспекти спрямовані на вироблення уміння
проникнути у внутрішній світ людини, на знаходження найбільш ефективних
методів юридичної діяльності у кожному конкретному випадку. Тобто
правове почуття забезпечує створення такої атмосфери, в якій юрист міг
би встановити істинність правового явища, оскільки право безсиле без
відображення у свідомості юриста його ставлення до дійсності, яке
обумовлене дією права. Це забезпечує правові почуття службової особи.
Без них неможливо вести боротьбу за справедливість, тому що для юриста
властиво психологічне ставлення, певна настроєність щодо правових явиш.

Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його припису, скільки в
межах сприйняття закону через почуття. Звичайно, почуття — суто
індивідуальне, воно націлює поведінку юриста на ту частину припису
закону, яку сприймають його почуття. Здебільшого це та частина припису,
що викликає певну зацікавленість, потребу тощо. Та частина і
виконується, а все інше у законі може залишитися поза увагою юриста.
Тому ніколи юрист не виконує закон повністю. В цьому полягає
індивідуальність правових дій (і відповідальність за них)-кожної
конкретної особи, юриста в тому числі. Для не-виконуваної частини
приписів характерний дух права, який впливає на поведінку юриста,
орієнтує його на правомірність.

На основі вищесказаного можна зробити висновок, Що складовими елементами
правового почуття юриста є почуття законності, власного обов’язку,
милосердя, інтелектуальні почуття, культура оволодіння технікою
юриспруденції, культура юридичного мислення, правова, нормативна
культура, почуття світоглядності та ін.

Існують і специфічні принципи правового почуття юриста. Це, перш за все,
індивідуальність, зацікавленість, емоційність, відповідальність,
стійкість,- дух права тощо.

Правові почуття юриста пов’язані з іншими правовими категоріями.
Зокрема, це стосується правосвідомості, що містить сукупність поглядів,
почуттів, емоцій, Ідей, теорій, компетенцій та приписів права.
Зрозуміло, що правові почуття є складовим елементом правосвідомості
юриста, як і будь-якої іншої особи, підсвідомим проявом правової
психології.

– На формування правового почуття юриста впливають: ерудиція, рівень
соціалізації, вольові якості, творче мислення, впевненість у собі
(твердість духу), комунікабельність, розсудливість, наполегливість,
уміння керуватися здоровим глуздом тощо. Основний критерій правового
почуття — прийняття юристом правильних рішень у конкретній ситуації. Як
бачимо, правові почуття юриста проходять довгий шлях синтезу у процесі
професійної діяльності, набуття певного досвіду практичної роботи і
теоретичних знань.

Отже, ця функція юридичної деонтології сприяє підг вищенню престижу
професії юриста, якості його правосвідомості, утвердженню справедливості
та усвідомленню важливості верховенства права.

Вагомим внеском юридичної деонтології є формування національного духу
українського права.

Вперше проблему духу права було порушено давньоримськими юристами, а
потім — видатним французьким політичним мислителем Шарлем Монтеск’є у
йогр основоположній праці «Про дух законів». Щоправда, його твердження у
багатьох випадках є дискусійними.

Німецький філософ Гегель у своїх дослідженнях досягнув більшого. У
працях «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських
наук», «Філософія права» та ін. він розкрив поняття суб’єктивного духу
(проблема волі), дійсного духу (питання договору, злочину і покарання
законом), об’єктивного духу (право, мораль), абсолютного духу, філософії
духу, духу логіки, волі духу та ін. Вчений довів, що в законах
відображається національний характер певного народу, ступінь його
історичного розвитку тощо.

Що ж слід розуміти під духом? По-перше, дух людини — це її ідеї, віра,
сподівання, думки і творіння. Це означає, що дух вічний, безсмертний,
він притаманний лише одній конкретній людині. По-друге, дух — це
внутрішній вияв людини, її моральна та інтелектуальна могутність.
Причому дух сильніший від самої людини і проявляє себе не одразу, а
через тривалий час, створюючи своєрідну атмосферу. Створені людиною
матеріальні речі повністю їй не належать, а дух — це її власність. Тобто
кожна людина має право на власний дух. Відсутність духу у людини
характеризує її негативно, тому неможливо порівнювати тіло людини з її
духом. Це різні речі.

Для юридичної деонтології’ важливо з’ясувати поняття духу права, який
виявляється в законах та різних нормативних документах. Адже право
творять юристи, члени суспільства, що є відображенням величі духу народ)
Звідси можна зробити висновок, їло .пух права — це внутрішній вияв
законів, їх структура та досконала сила регулювання суспільних відносин.
Тобто дух права відображає зміст законів, а правові почуття юриста
спрямовані, перш за все, на сприйняття духу законів і права в цілому
Звідси виникає необхідність розмежувати поняття духу права і духу
законів.

Звичайно, з одного боку дух права складається із духу законів. Але тут є
кілька застережень. Зокрема, не кожен закон заслуговує на всенародне
схвалення, на корисність та цінність. Тому в деяких його приписах, а
інколи в цілому законі відсутній здоровий дух. Також, крім законів, дух
права формує сам рівень моральності суспільства, оскільки закони
приймаються постійно і, як правило, цілковито нові, що не дає можливості
стверджувати про вичерпність законів щодо конкретного моменту. Тобто
правотворчість завжди відстає від мо-ралетворення, що на практиці
відображається стійкою відсутністю норм правового регулювання суспільних
відносин. Та, зрештою, з розвитком суспільства завжди з’являються нові
прецеденти, що вимагають появи нових правових норм.

Існує істотна різниця між духом закону і «буквою закону». Так, буква
закону відображає обов’язковий припис поведінки особи, незважаючи на її
внутрішню реакцію, а дух закону спрямований на відображення ідей
законодавця. Тобто дух закону є значно складнішим від букви закону, хоча
вони одне одного доповнюють У ці дому дух закону виражає історично
зумовлену мету бук ви закону Всупереч духу права часто приймаються ві
домчі нормативни акти спрямовані на суб єктивне тлу мачення закону У
такому випадку дотримуються букви закону, а дух права змінюють або
взагалі ігнорують. Тому деонтологічні норми, які особа виробляє для
себе, сформовані так, що правомірна поведінка юриста орієнтована на
дотримання не стільки букви закону, скільки духу права. Цей момент
зафіксувати у чинному законодавстві, відобразити на письмі дуже важко.
Здебільшого поведінка юриста скеровується на дотримання лише букви
закону, що не зовсім справедливо.

Отже, право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки
для членів суспільства. Але дія права забезпечується відповідними
інститутами, які покликані реалізувати його норми на практиці. У випадку
нестворення таких інститутів право втрачає цінність, але діяти не
перестає. Річ у тім, що дію права забезпечує його ідея, дух. Це саме
стосується і того моменту, коли вказані інститути ліквідовані. Тут знову
ж таки дух права продовжує діяти. Існує ще й третій випадок, коли раніше
прийняті закони ліквідовані, але дух цих законів продовжує діяти. Це не
почуття страху чи боязні (хоча і таке буває, але нетривалий період), а
глибока повага до права, норми якого схвалило суспільство, оскільки вони
відображають інтереси більшості, особливо найнижчих верств населення. У
такому випадку говорять про національний дух права.

Національний дух права розкривають історико-юри-дичні факти. У них
відображаються історичні традиції та національні звичаї, психологічні
властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови
та можливості життя. Адже право — це продукт людської цивілізації, її
надбання. Воно виражає загальнолюдські інтереси, національні ідеї, є
унікальним, неповторним витвором людського розуму, одним із знарядь
забезпечення соціальної справедливості, прав та інтересів людини. Через
право практично виражаються національні, загальнолюдські цінності і
особливо національна мораль. Це все сприяє формуванню національного духу
права. Тому без знання історії національного духу формувати новітнє
право неможливо. Лише окремі особи прагнуть обходитися без знання
історії, що є їхньою великою помилкою. Історія правильно визначає шляхи
майбутнього і гарантує неповторюваність помилок, що потрібно враховувати
у законотворчому процесі, який триває в Україні. Адже новітнє українське
право покликане виражати рівень загальної правової культури українського
народу, бути інструментом духовного оздоровлення.

У чому ж цінність національного духу українського

права? Звичайно, її потрібно шукати у витоках. Так, вигідне геополітичне
становище України-Русі сприяло високому рівню організованості. Відносини
з Візантією, римською імперією, із скандинавськими та багатьма іншими
державами сприяли утвердженню демократичності внутрішніх суспільних
відносин, терпимості, толерантності, високої правової та політичної
культури, запровадження писаного права тощо. Тобто стародавнє київське
право почало творити міцну правову традицію.

На розвиток права Київської Русі позитивно вплинуло прийняття
християнства, правові ідеї Візантійської держави, проникнення біблійних
правових норм, рецепція світського та церковного візантійського права.
Міцність українського права передусім полягає в тому, що воно побудоване
на звичаєвому (було витворено значну кількість норм народного звичаєвого
права) та церковному праві. Зокрема, значну роль відігравали церковні
суди. Вони схвалювали родинне право, сприяли виборам священиків,
ігуменів та митрополитів. Тобто полі-тико-правовий устрій Київської Русі
був на той час зразком для інших держав, оскільки панував
високороз-винутий національний дух, одвічне і природне прагнення
українцями миру. Ментальність формувалася під впливом компонентів
правових культур багатьох держав, особливо західних. Тому в Україні
завжди переважала система саме західноєвропейських (а не азіатських)
цінностей. Таким чином, українське право за походженням західне, але
збагачувалося й азіатськими компонентами. В основному воно розвивалося
на Західній Україні під потужним впливом європейської правової культури,
і тому український народ є народом західної культури. Український дух
права є вищим від усіх інших, оскільки основа правових норм полягає в
прагненні до індивідуальної свободи та рівноправності, зростанні
інтересу до права, а національний дух українського права завжди
виділяється своєю неповторністю, оригінальністю та самобутністю.

Отже, національний дух українського права не вби-рає у себе розумовий
потенціал лише української нації, а використовує традиції, кращі способи
та методи правового регулювання інших народів. При цьому важливо, Щоб
надбання інших націй знайшли своє визнання, практичне застосування у
нашій правовій системі. Тому національний дух українського права — це
внутрішній вираз права в контексті історичного розвитку та формування
культурних та правових надбань цивілізованих держав.

Варто зауважити, що в українському праві зберігається історична
наступність та спадковість, що пов’язано з розвитком нашої державності.
Першими зразками українського національного права є, звичайно, збірники
чинного законодавства Київської держави: «Руська .Правда», Устав
Володимира Мономаха, Устав (Статут) Ярослава Мудрого та міжнародні
договори Русі і Візантії. «Руська Правда» була першою збіркою писаних
законів, що грунтувалися на звичаєвому праві. Тому в цьому збірнику і на
сьогодні зберігається важливий для нас правотворчий дух українського
народу. Зокрема, у «Руській Правді» не передбачено смертної кари,
тілесних покарань, тюремних ув’язнень тощо, незважаючи на те, що в той
час у Західній Європі широко використовувались тортури. Фактично «Руська
Правда» є збірником найгуманніших законів українського народу, засобом
утвердження української нації. Тому відродження і використання
політичних, моральних, культурних, національних, загальнолюдських
цінностей, закладених у «Руській Правді», дасть можливість оздоровити
українську націю, створити українську національно-правову еліту, яка
виведе нашу державу на гідне місце у європейській спільноті.

Основу національного права складають також такі твори як «Повчання
Володимира Мономаха», «Слово о полку Ігоревім», «Слово про Закон і
Благодать» їларіо-на, а також правові та політичні погляди київських та
галицько-волинських князів, християнських мислителів. Правотворчі
традиції Київської Русі підхопила Галиць-ко-Волинська Русь, а потім
Литовсько-Українська держава. Це сприяло розвиткові нового українського
права. -Відомо, що принципи українського права широко використовували
литовські князі. Тому Литовський статут вважається українським
національним кодексом.

Значний внесок у формування національного духу права зробила українська
козацька держава, оскільки втрата власної державності і визвольна війна
1648— 1654 рр. відродили давнє козацьке право, яке вже існувало, і
почали розвивати нове. В устрої козацької держави було багато принципів
давнього державного устрою Київської держави. Але «Березневі статті» Б.
Хмельницького, «Вивід прав України» (як перший український
міжнародно-правовий документ), конституція (угода) Пилипа Орлика, кодекс
українського права «Права, за якими судиться малоросійський народ»,
«Історія Ру-сів» та інші важливі документи відображали українську
національно-правову ідею, стали своєрідною духовною субстанцією,
мобілізували духовно-моральні сили усієї української нації, піднесли
життєдіяльність національного духу права.

Звичаї, більшість яких побутувала на Запорізькій Січі, склали «козацьке
право». Крім цього, джерелом звичаєвого права запорожців були
трансформовані норми давньоруського права, а також запозичені традиції
та правові норми сусідніх народів. Звичаєве право запорожців — це
приклад ранньої стадії формування правових норм. Мета покарання полягає
в основному у відшкодуванні збитків, хоча були і жорстокі покарання, які
в той час використовували турки.

Епоха козацтва характеризувалася доволі високою правовою культурою.
Демократичні вибори гетьмана, сприйняття лідера як першого серед рівних
громадян, парламентський устрій конституції Пилипа Орлика та інші
чинники підтверджують, що український народ не був схильний до
монархічної влади. Державні питання вирішувалися колегіальне. А це
важлива основа національного духу українського права.

Не слід забувати про позитивний вплив магдебурзького права та ухвал
польсько-литовського сейму на формування нового українського
законодавства. Вони дали змогу зміцнювати основні правові ідеї України.

В історії національного духу українського права велике значення мають
представники української правової і політичної думки. Це, зокрема,
Микола Костомаров, Василь Подолинський, Маркіян Шашкевич, Іван
Ваги-левич, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов,
Іван Франко, Станіслав Дністрянський, Микола Хвильовий, Микола Скрипник,
Вячеслав Липинський та багато інших. Їхні наукові праці істотно вплинули
на українське право. Але жорстока деспотія російського царизму його
зруйнувала. Негативний вплив на національний дух права українського
народу мала облудна великодержавна ідеологія Росії. Різноманітні
домисли, неправдива інформація про Б. Хмельницького, І. Мазепу та інших
гетьманів, фальсифікація подій та фактів, їх перекручення значно
нашкодили українському праву. Але національний дух права попри все це
зберігся, У 1917—1920 рр. разом із
відродженням Української держави почали відроджуватися демократичні
засади українського права. Чотири Універсали Центральної Ради стали
важливими нормативно-правовими актами нового українського законодавства
і підтвердженням думки Гегеля, що дух виступає тільки в реакції.

Звичайно, український консерватизм у XX столітті придушував національне
питання як основу політико-правової концепції держави. Тому у 1990—1991
рр. почалось відродження українського новітнього права, яке має
незаперечну цінність, оскільки є інструментом духовного оздоровлення
українського суспільства.

Отже, відтворення національного духу українського права є важливою
функцією сучасної юридичної деонтології. Навіть найкращі знання не
підносять професіоналізм юриста настільки, наскільки це робить
національний дух права. Будівництво правової, високоцивілі-зованої
держави немислиме без знання правдивої історії України, менталітету
народу, національних здобутків у юридичній науці. Без національного духу
українське суспільство знову може обрати хибний шлях свого розвитку
всупереч волі народу. Ситуація часто підштовхує іти проти національного
духу права, але такі дари духу, як любов, радість, мир, терпимість,
милосердя, доброта, віра, поміркованість, стриманість, є тими моральними
чинниками, які мають бути притаманні кожному сучасному юристові (а
українському юристові вони чи не найбільш необхідні).

Вагомий внесок у розвиток юридичної деонтології робить така функція, як
забезпечення панування права, що має велику юридичну силу; Право — це
універсальний витвір людського розуму, інструмент духовного оздоровлення
суспільства, частина культури народу. Воно утримує суспільство від хаосу
і безладдя, об’єднує людей, створює правові відносини та суспільні
зв’язки і може існувати без держави. Оскільки право є моральною
суспільною силою, то поза ним не перебуває жодна особа. Принципи права
обмежують людину і позбавляють її певної свободи, здебільшого свободи
тіла, а не душі. Право — це також правда, яка не завжди ототожнюється з
державою. Держава гине, коли право не діє. Адже завдяки правовим нормам
громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ, здійснюють
державне та місцеве самоврядування, мобілізують духовно-моральні сили
усієї нації.

У суспільстві існує певна ієрархія норм, у якій підза-конні акти,
відомчі нормативні документи підпорядковані відповідним законам. А закон
— це зовнішній вияв права як системи норм. Тому доцільно розмежувати
такі поняття, як верховенство закону, всесилля закону, панування закону,
верховенство права, всесилля права та панування права. Слід зазначити,
що закон не повинен бути під чиєюсь владою, він має відповідати
суспільним вимогам. Але закон може містити у собі суперечливі, навіть
шкідливі норми, оскільки народ сам мусить пропонувати суспільству
ідеальні норми. Це озна^ чає, що верховенство закону не завжди
виправдане, хоча таке верховенство може виникнути з моменту прийняття
закону Поряд з верховенством закону існує верховенство людини,
державного апарату, а це не завжди доцільно. Що стосується всесилля
закону, то воно може бути тимчасовим явищем, розрахованим на певний
період, при умові, що такого всесилля потребує конкретна ситуація в
суспільстві. Постійного всесилля закону не буває.

Панування закону частіше зустрічається в демократичному суспільстві.
Здебільшого діють лише окремі частини закону через те, що його деякі
положення не виконуються. Наприклад, це стосується законів України про
міліцію, про мову та ін. Рідко який закон виконується повністю, що не
відповідає умовам панування.

Всесилля права теж не відповідає дійсності, бо воно не всесильне В
окремих випадках більшу силу мають мораль, звичаї чи інші соціальні
норми. Верховенство права — це один із принципів держави. До
верховенства права повинні прагнути всі члени суспільства. Але окремі
регіони, здебільшого віддалені від великих міст населені пункти, майже
не відчувають верховенства права, вони використовують у своїй
життєдіяльності вплив різних соціальних норм, звичаїв тощо.

Зміст панування права полягає в тому, що право має домінуючу позицію
порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів
громадян. Панування права означає, що право не може бути залежним від
політичних сил та ідеології. Воно втілене у звичаєвому праві, реально
існуючих стосунках, не залежить від ста-т!» суспільного становища,
національності тощо У пануванні права значну роль відіграє моральна
сила, яка не може бути утворена державою. Моральна сила права вища, ніж
сила держави. Пануванню права передує панування національної моралі,
загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно
обумовлене природно-історичними правами людини і опирається на моральні
засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але
завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, що
держава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відповідає за
панування права в суспільстві.

Панування права має певні передумови. Сюди можна віднести: визнання
державою та її органами пріоритету права, підпорядкування владних
сруктур праву, наявність високої правової культури посадових осіб (у т.
ч. юристів), високопрофесійна діяльність юристів, додержання державою
основних прав людини, наявність чіткого законодавства, злагоджені дії
кожної з трьох гілок влади: законодавчої, судової та виконавчої, —
налагоджений високий контроль за пануванням права з боку Конституційного
Суду, прокуратури, адвокатури, суду і громадськості. Це означає, що
держава наближена до правової держави, оскільки абсолютне, повне
панування права можливе лише у такій державі, а не в тоталітарній.

Крім вказаних передумов, існують ще й специфічні ознаки панування права.
Це, зокрема, висока правова культура, правосвідомість і
законослухняність громадян;

повага до права усіх членів суспільства; регулювання відносин у всіх
сферах; видання законів, які не суперечать інтересам суспільства;
забезпечення виконання правових норм не стільки державним примусом,
скільки переконаннями; відсутність верховенства людини чи ідеології над
правом, сприяння держави відкритому доступу людини до здійснення і
реалізації її основних прав; високий рівень законності.

Право як волевиявлення держави і як права людини панує у трьох сферах:
у,.повсякденному житті громадян, у державних апаратах і в міжнародній
діяльності. Це ознака правової держави, завдяки чому утверджуються ідеї
добра та справедливості.

Звичайно, панування права базується на певних принципах. Серед них:
корисність, забезпечення інтересів загального блага, позитивні погляди
на закон, загальнообов’язкова сила, незалежність від дій окремих осіб,
принцип «дозволено все, що не заборонено законом».

До функцій панування права належать: забезпечення

існування правової держави, захист загальнолюдських. цінностей та
інтересів, турбота про громадян, регуляція державного примусу, розподіл
прав і обов’язків, об’єднання української нації, створення правовідносин
та системи суспільних зв’язків, формування правил поведінки,
національної системи норм та правосвідомості у громадян.

У цілому основна функція юридичної деонтології — забезпечення панування
права — має на меті підготувати юристів до формування держави Україна.
Вона дає певну настроєність працювати в такій державі і орієнтувати
громадян на її будівництво. Крім того, юристи, які працюють у вищих
державних структурах над проектами законів, повинні виробляти свої
власні норми діяльності, які сприяли б пануванню права в Українській
державі.

Велику роль у юридичній деонтології відіграє така її функція, як
створення передумов функціонування української національно-правової
теорії. Першою у світовій науці з’явилася німецька національно-правова
теорія. Для українського народу вона була реальним фунтом для створення
свого національного права. А воно в свою чергу стало основою української
національно-правової теорії та політико-правової доктрини, яка
відповідає національному духові народу, підкреслює національну рису
правової системи, утверджує право української нації.

Національно-правова теорія грунтується на звичаєвому праві, яке
відтворює специфіку правотворчого процесу в Україні, і визначається як
поєднання норм, що виражають соціальну солідарність згуртованого у націю
народу. Це продукт української нації (і держави, коли вона існувала), це
виразник правової свідомості народу. Тому національно-правова теорія
розкривається через вивчення історії українського права та державності.

Так, кожен політико-правовий документ, створений українцями у будь-яку
епоху, наголошував на автономії, обмежував вплив імперій. Були спроби
створити суто національні законодавчі акти. Наприклад, велику історичну
цінність в цьому аспекті має конституція Пилипа Орлика, кодекс «Права,
за якими судиться малоросійський народ» та ін. У козацькій гетьманській
державі право було побудоване на засадах військової демократії, хоча
саме право не було письмово зафіксоване.

Крім того, магдебурзьке право давало можливість самостійності,
незалежності від управління і суду феодалів, створення цензових перешкод
у питаннях кадрової

політики.

На всіх етапах розвитку українського суспільства національно-правова
теорія захищала своє національне право, виробляла власні правові норми.
Характерною рисою було утвердження повноважень права не тільки через
примус чи насильство, а в основному через силу громадської думки та
переконання. При цьому велику роль відігравали християнські моральні
норми, які і сьогодні допомагають формувати право (особливо це
стосується західного регіону України). Тобто ідеї національної
державності були (і повинні бути) поряд з ідеями національного права.

Україна стала незалежною державою. Разом з тим багатовіковий
економічний, політичний і моральний занепад, негативний досвід творення
держави як об’єднання республік дають підстави вважати, що будівництво
правової держави, в якій панували б повновладдя народу, міцні гарантії
прав і свобод кожного громадянина, потрібно починати з
національно-правової теорії.

Акт проголошення незалежності України, Декларація про державний
суверенітет України — це не тільки, державні документи, а й відповідна
дія українського, народу, що знайшла своє відображення в цих документах,
це рівень його політичної свободи. Тут закладені основи
національно-правової теорії, які необхідно реалізувати на практиці.
Тобто Акт проголошення незалежності України створив умови для процесу
формування нової правової системи з відображенням національних рис. Крім
того, цей документ дав поштовх до обгрунтування національно-правової
теорії, вираженої у Конституції України, — тим більше, що до цього
зобов’язує повернення нашої держави до європейської

спільноти.

Враховуючи те, що правова система України має змішаний характер (мова
йде про публічне і приватне право), потрібно орієнтуватися на міжнародне
право, міжнародні стандарти, але із збереженням своїх традицій у
формуванні національно-правової теорії. Для цього необхідною є
комплексна, фундаментальна теоретична розробка національної правової
системи України, цілісна демократична законодавча основа та гуманістична
спрямованість, що притаманні нашому народові.

Виходячи з цього, сучасна юридична деонтологія спрямовує українського
юриста на створення дієвої національно-правової теорії, яка служила б
гарантом будівництва суверенної правової держави з утвердженням
цивілізованого правопорядку.

Тому однією із важливих функцій юридичної деонтології є сприяння
формуванню цивілізованого правопорядку в Україні.

Цивілізація — це синонім культури і означає певний рівень, ступінь
суспільного розвитку й матеріальної культури. Протилежним поняттям
цивілізації є варварство, жорстокість, грубість. А правопорядок — це
такий спосіб життя громадян, який грунтується на правових нормах, коли
вимоги держави виконуються незалежно від волі членів суспільства. Проте
досягнути правопорядку можна різними способами, зокрема, жорстокістю чи
тортурами і цивілізовано: формуванням загальної культури,
законослухняності, правосвідомості тощо, що випливає із цілеспрямованого
правового виховання громадян.

Існує тісний зв’язок між правопорядком і законністю. Правопорядок — це
наслідок законності, ЇЇ результат. Можна говорити про те, що який рівень
законності у державі, такий і стан правопорядку, оскільки правопорядок
перебуває під захистом закону та й держави в цілому.

Отже, цивілізований правопорядок — це результат достатньо високого рівня
загальної нормативної культури та правосвідомості громадян, підсумок
ефективного правового регулювання правовідносин і їх стабільність, а
також надійні юридичні гарантії прав і свобод членів суспільства.
Цивілізований правопорядок — це основна цінність народу. Він несумісний
із приниженням гідності людини і можливий лише у правовій державі.

Правова держава забезпечує зміцнення саме свідомої дисципліни громадян,
виховує повагу до права, створює умови для нормального функціонування
суспільства з використанням традицій, звичаїв та культури народу. У
такій державі основними засобами дотримання високого ступеня
правопорядку є не стільки покарання, скільки переконання, виховання, а
також сила, міцність та авторитет державної влади, авторитет правосуддя.
При цьому важливо прислуховуватись до сумління людини, вірити в неї.
Головне у цивілізованому правопорядку — це забезпечення охорони прав і
свобод громадян, шанобливе ставлення до них (у тому числі і в державних
установах), утвердження віри населення у державу та її органи. Адже у
нецивілізованому суспільстві держава несвідомо спонукає громадян самим
знаходити вихід з будь-якого становища, щоб вижити. Тому суспільні
відносини регулюються через насильство, розширюється мережа місць
позбавлення волі тощо.

За відсутності цивілізованого правопорядку з’являється щонайменше дві
крайнощі: тоталітарний режим або організована злочинність, що призводить
до національної біди — розкрадання багатства країни, жорстокості
злочинів. Неусвідомлення хоча б цих явищ призводить до хибної думки про
те, що причина росту злочинності — у незадовільній роботі правоохоронних
органів, а не в механізмі юридичного захисту прав людини в суспільстві
чи відсутність умов для правомірної поведінки громадян.

У цілому досягнути ідеального правопорядку неможливо. Але звести до
мінімуму скоєння злочинів можна. Основне — піднести рівень життя народу,
підвищити його правосвідомість, досягти високого рівня професіоналізму
юристів та працівників вищих державних органів. При цьому вся
правоохоронна діяльність і нормативна база повинні мати національне
підґрунтя, а при врегулюванні різноманітних конфліктів треба викорис-.
товувати релігійні норми, законослухняність населення,, цивілізовані
способи співжиття.

Підсумовуючи розгляд цього питання, слід звернути увагу на те, що
кінцева мета юридичної деонтології як науки полягає в тому, щоб
допомогти юристові виробити такі власні норми поведінки, які допомагали
б будувати суспільство, що в ньому панував би цивілізований !
правопорядок для забезпечення життєдіяльності україського народу.

Доцільно ще раз наголосити, що юридична деонтологія сприяє виробленню
індивідуальних норм поведінки. Причому ці норми є як духовними,
моральними, такі і правовими. Індивідуальні норми можуть відповідати ;

загальноприйнятим або суперечити їм. Зміст і ступінь відхилення
індивідуальних норм від інших можуть бути різними залежно від причин та
інтенсивності існуючої невідповідності. На вироблення юристом власних
норм поведінки впливають також знання юриста (особливо духовні і
юридичні), його ерудиція, ступінь інтелекту, психологічний стан, певна
ситуація тощо. Проте найбільший вплив мають духовні (релігійні норми).

Духовні норми є основою моральних, правових та інших видів соціальних
норм. Вони є основою духовності, орієнтують юриста на добро, а не на зло
і мають опосередкований вплив на юридичну практику через свідо-‘ мість
людей. Відомо, що дотримання духовних норм — це запорука виконання норм
права, адже скоєння гріха призводить до порушення правових норм. Правові
і духовні норми виробляють певну систему норм поведінки Хоча деякі
духовні норми зафіксовані у праві, проте юристи ними користуються
(інколи й несвідомо). Ефективність їх використання полягає в тому, що
юрист чинить згідно зі своїми переконаннями, а не зі страху перед
законом. Це — вагомий здобуток юриста, крок до цивілізованого
суспільства, особливо, коли на зло він відповідає добром (звичайно, така
дія юриста досить умовна).

Відомо, що духовні норми ще з дитинства виховують особу в межах
дотримання встановлених правил поведінки, в покорі законам, владі. Тому
вони функціонують і будуть функціонувати у громадській думці. Ця думка
спонукає і юристів до гуманності у виконанні службових обов’язків.

У давнину право та релігія були одним цілим. Тому правова та духовна
свідомості повинні співпадати, і правова культура має будуватись на
духовності. Якщо ж роль духовних норм незначна, то знецінюється право,
мораль і падає духовність, оскільки правові норми регулюють частину
суспільних відносин, а духовні — всі відносини, хоча й багато духовних
норм трансформувались у законодавство. Відокремлення держави від церкви
зовсім не означає відокремлення права від релігії. Соціальні норми
повинні розвиватися на тлі духовних, діяти паралельно, що підкреслює
єдність нормативних і ненормативних правил поведінки. У правовому
регулюванні завжди зацікавлена держава, але де держава безсила — там
діють інші соціальні норми, зокрема духовні.

Юрист мусить керуватися духовними нормами у своїй діяльності, оскільки,
щоб вирішити долю людини, яка потрапила у складну життєву ситуацію, її
потрібно, перш за все, зрозуміти, поставити себе на її місце. Згідно з
духовними нормами кожну людину юрист повинен любити, поважати її честь
та гідність. У правоохоронній’ роботі потрібно любити і поважати навіть
тих, хто не любить і не поважає себе, оскільки це призводить до єдності
людства, до виживання. Щоб зрозуміти людину, потрібне юридичне
милосердя. І лише тоді громадяни прислухаються до слів юриста. Адже від
кожного слова юриста може залежати доля людини, її майбутня поведінка.
Юрист порушує, наприклад, одну із Заповідей Божих «Не убий» тоді, коли
вбиває людину словом, доводить її до відчаю, а інколи й самогубства. Від
приниження юристом людини успіху не буде, він позбавить її останнього
шансу виправитися, повернутися до нормального життя.

Звідси стає зрозумілим, чому саме духовні норми повинні формувати у
юриста його власну професійну мораль. Адже тільки на основі Заповідей
Божих юрист зуміє правильно оцінити людей, прийняти справедливе, гуманне
рішення. Гуманність — це стрижнева риса українського суспільства, і щоб
її ефективно використовувати, потрібно уміти тлумачити релігійні
джерела, зокрема Біблію, де зафіксований основний метод виправлення
негідної поведінки щирим каяттям

Юридична деонтологія в цілому може бути побудована на біблійних
тлумаченнях. Справа в тому, що Біблія вчить людину (юриста теж)
виробляти свій внутрішній імператив обов’язку, свою власну поведінку, що
стає основою оцінки людини за конкретними справами, а не за словами.
Мета цих індивідуальних норм — утримати юриста від неправомірної
поведінки, перебороти насильство, виробити внутрішнє переконання,
формувати правильні думки, регулювати думки.

Що ж потрібно юристові брати за основу у виробленні власних норм
поведінки та формуванні внутрішнього імперативу службового обов’язку?
Основне питання — пізнати самого себе, що є великим мистецтвом Юрист,
який не може себе пізнати, не зможе себе регулювати, об’єктивно себе
оцінити. Також кожен юрист повинен знайти своє місце у правоохоронній
діяльності, оскільки в цьому криється велике щастя. Як кажуть в народі:
потрібно втрапити у свої сани.

Важкий шлях юридичної роботи доцільно супроводжувати такими
рекомендаціями: розмірковування є джерелом юридичної сили, читання є
джерелом юридичної мудрості, любов до інших є проявом добра у світі,
юридичне милосердя — це ключ до самоутвердження в суспільстві, приязнь є
дорогою до щасливих результатів, дарування і віддавання застерігає від
самолюбства, спокій потрібен душі юриста, усмішка є музикою душі людини,
розумна розвага — таємниця вічної молодості.

Виходячи з цього, юрист формує у собі основні де-онтологічні норми, які
необхідні для процесу сучасного державотворення в Україні.

§ 2. Філософія правової деонтології

філософія юридичної деонтології — це наука, яка займається поясненням
змісту, закономірностей, основ- і них напрямів деонтологічного процесу в
юридичній діяльності, а також методів його пізнання. Оскільки юридична
деонтологія є наукою про службовий обов’язок юриста, то її філософія
досліджує зміст цього обов’язку (особливо його внутрішнього імперативу),
а також особу юриста як професіонала.

Обов’язок юриста проявляється (існує) у різних суспільних явищах. Тому
завдання юриста полягає в тому, щоб дослідити ці явища і пізнати
службовий обов’язок, зрозуміти його. Тут важливо виявити внутрішню
природу обов’язку, його сутність.

Службовий обов’язок тісно пов’язаний з різноманітними явищами, і щоб
його пізнати, слід відрізнити істотне явище від неістотного,
другорядного, випадкового, відчути свою причетність до нього. Потім в
отриманих відомостях визначити загальну закономірність, створити єдине
ціле, необхідне в юридичній діяльності і призначене для регулювання
певних суспільних відносин. Такий процес дає можливість юристові уявити
явище обов’язку.

Явище обов’язку, як відомо, має різні прояви, які постійно
видозмінюються. Але у кожному такому вияві можуть бути моменти обов’язку
юриста, пов’язані з правовими відносинами. Тому потрібно виважено
підходити до виявлення рис службового обов’язку, його ознак,
властивостей та очікуваних наслідків його невизнання.

Можна зробити висновок, що існує істотна різниця між сутністю обов’язку
і явищем обов’язку юриста. Аналогічно до теорії права сутність
службового обов’язку характеризується загальними закономірностями,
відображає внутрішні, глибинні процеси юридичної діяльності. Крім того,
сутність обов’язку є поняттям постійним, що виражене як у правових, так
і в неправових явищах. Розгляньмо цю різницю докладніше.

У свою чергу явище обов’язку (можливого обов’язку) має одиничні,
специфічні закономірності, харакеризу-ється другорядними, неосновними
властивостями, ознаками чи рисами. На відміну від сутності обов’язку
явище є зовнішнім, поверховим і часто випадковим. У ньому
прослідковується мінливість, варіантність, що випливає з його стихійного
та безпосереднього виникнення, незалежно від криміногенної ситуації.

Звідси висновок, що кожен юрист повинен самостійно виявити сутність
свого службового обов’язку у різних правових та неправових явищах
(явищах можливого

обов’язку).

Сутність службового обов’язку не обов’язково ототожнювати з його
закономірностями. Точніше, таких закономірностей повинно бути доволі
багато. Але у цих закономірностях важливо виділити один аспект
службового обов’язку — волю держави чи юридичних інстанцій. Тобто
зовнішній імператив службового обов’язку позначається на сутності. На
явище можливого обов’язку такого впливу немає. Тут вплив держави та
інстанцій може не відповідати сутності службового обов’язку. Іншими
словами, за основу сутності службового обов’язку слід брати його
внутрішній імператив, який знаходить своє відображення у можливих явищах
обов’язку.

Неважко зрозуміти, що сутність службового обов’язку є зовнішнім проявом
будь-якого явища, а явище, в свою чергу, виражає зовнішній бік сутності.
Тобто щоб проникнути у сутність обов’язку, потрібно глибоко осмислити
зовнішній прояв явища. Щоб зрозуміти глибинне, слід подолати певні
інтелектуальні бар’єри, які перебувають на так званій зовнішній «орбіті»
суспільного явища. Інколи ці бар’єри нездоланні. Це в тому випадку, коли
внутрішній вияв явища не містить у собі сутності службового обов’язку
юриста.

Що стосується змін двох досліджуваних понять, варто зауважити, що
швидкість зміни явища більша, ніж . швидкість зміни сутності, оскільки
на перше суспільне життя впливає більше. Іншими словами, явище, перш за
все, деформується під впливом різних суспільних чинників, воно є
проміжною ланкою між юристом і його службовим обов’язком. У деяких
випадках, коли одне явище обов’язку стихійно змінюється іншим явищем,
сутність обов’язку може бути незмінною. Це підкреслює постійність
службового обов’язку, його цінність для членів суспільства та надійність
у забезпеченні нормальної життєдіяльності.

Немає сумніву в тому, що сутність службового обов’язку юриста мусить
міститися тільки у явищах. Потрібно з’ясовувати, в яких явищах: правових
чи неправових. Звичайно, щодо правових то це — аксіома, бо службові
обов’язки юриста, перш за все, пов’язані з правовими явищами у зв’язку з
соціальним призначенням прав-ника у суспільстві. А як бути з неправовими
явищами?

Невже юрист повинен бути осторонь від них? Невже його не повинна
цікавити доля людей чи суспільства у цих випадках? Вважаю, що в даному
випадку сутність службового обов’язку юриста набирає своєї реальної
об’єкт-ності і в неправових явищах. Щоправда, існують явища, в яких
сутність службового обов’язку юриста відсутня.

Слід зауважити, що не лише явище обов’язку мусить виявляти всю сутність
службового обов’язку. Це можуть бути його окремі частини, сторони і
навіть риси, а також особливі чи окремі моменти сутності обов’язку.
Іншими словами, явище обов’язку є лише проявом сутності обов’язку або
сутністю в його існуванні. Крім того, враховуючи, що не кожне явище
обов’язку нормативне (не передбачене законодавством, відомчими
нормативними документами), юристові слід вдаватись до внутрішнього
імперативу службового обов’язку. Також залежно від конкретної
спеціалізації юриста одну і ту ж сутність службового обов’язку
сприймають (і сама вона виявляється) по-різному. Але якщо в одному явищі
є сутність обов’язку для одного юриста, то хоча б невелика частина
обов’язку повинна бути і для іншого.

Отже, сутність і явище обов’язку не тотожні, не співпадають. Це різні
поняття. Але сутність обов’язку ніби захована у явищах обов’язку.
Завдання юриста полягає в тому, щоб її знайти. У цьому також і полягає
сутність наукових досліджень щодо службового обов’язку юриста.

Пізнання сутності службового обов’язку залежить від особистості юриста,
рівня його цивілізованості і професійної культури. Адже в усіх явищах
зберігається великий потенціал обов’язку, існують різноманітні типології
обов’язку. Тому виявлення сутності обов’язку в явищі безпосередньо
впливає на якість юридичної діяльності, на правозаконність у
суспільстві. Але при цьому необхідно розуміти можливі колізії у
службовому .обов’язку юриста. Тут можливі три випадки.

Перший полягає в тому, що сформований зовнішній імператив службового
обов’язку відстає від розвитку суспільного життя. Тобто держава ставить
перед юристом завдання вчорашнього дня. Виконання таких обов’язків не
приносить особливої користі у юридичній діяльності, а для суспільства
такі застарілі обов’язки не мають ніякої цінності.

У другому випадку визначений зовнішній імператив службового обов’язку ще
не відповідає рівню цивілізова-! ного суспільства. Тобто держава
випереджає події і хід роз-

витку суспільства, тому юрист не в силі виконати сформованих для нього
завдань. Цей випадок притаманний в основному перехідному періодові
будівництва держави.

Трапляється і третій випадок, який характеризується конфліктологічно у
зовнішньому імперативі службового обов’язку. Це явище в юридичній
діяльності дуже поширене. Особливо це стосується розбіжностей між
вимогами законодавства та відомчими нормативними актами, а

також прогалин у праві.

У всіх цих і можливих інших випадках юрист вдається до внутрішнього
імперативу службового обов’язку, до пізнання сутності власного обов’язку
у кожному явищі. Саме внутрішній імператив відіграє роль методу
згладжування у теорії конфліктології обов’язку.

Якість методу згладжування залежить від рівнів пізнання обов’язку. Як
правило, існує дві групи рівнів:

1) практичний, аналітичний, соціологічний (соціологія обов’язку); 2)
філософія юридичної деонтології. Перед юристом постає проблема вибору
рівнів пізнання свого обов’язку. Від правильності прийнятого рішення
залежить ефективність пізнання сутності службового обов’язку.

У юридичній деонтології значну роль відіграють емоції юриста. Адже
внутрішній імператив службового обов’язку в основному сприймається на
емоційній основі. У даному випадку емоції дають внутрішній поштовх, |
без якого неможлива професійна діяльність. Вищий сту-1

пінь емоцій переходить у почуття.

Через збудження мозок юриста сприймає правову дійсність, опрацьовує
різноманітну інформацію, яка надходить, і знаходить відповідний
службовий обов’язок. Але цей обов’язок потрібно не тільки знайти, але й
відчути, сприйняти як психологічне явище. Практично у кожного юриста є
бажання діяти так, щоб підсилити свої позитивні почуття з певною
мотивацією. А позитивне почуття завжди пов’язане із внутрішнім
імперативом

службового обов’язку.

Проте відчуття юристом внутрішнього імперативу

службового обов’язку ще не гарантує його сприйняття. Тут можуть існувати
деякі перешкоди, бар’єри, що призведуть до гальмування у мозку. У таких
випадках гальмом може бути думка: «Для чого мені це потрібно?». І тоді
юрист може знехтувати внутрішнім імперативом службового обов’язку,
посилаючись на необхідність виконувати лише зовнішній імператив.

Причини такого явища очевидні. Перш за все, це по-

яснюється тим, що юрист сприймає службовий обов’язок цілісно Його
бачення сутності обов’язку грунтується на єдності всіх зовнішніх
особливостей явища обов’язку, незважаючи на існування самостійних ознак
чи сторін

явища. . .

По-друге, в даному випадку негативну роль відіграє певна сталість
відображення цілісної системи явища обов’язку, негативна принциповість
чи впертість. Тобто мова йде про небажання юриста змінити свою думку,
навіть незважаючи на зміни в певному діапазоні. Така контрастність
сприйняття внутрішнього імперативу службового обов’язку не розвиває
творчого мислення у юриста, не передбачає наслідків його юридичної
діяльності.

Третя причина полягає в тому, що юрист може не побачити взаємного
зв’язку між службовим обов’язком, його внутрішнім імперативом і своїм
соціальним призначенням. Тому і виникає сумнів щодо доцільності
сприйняття обов’язку.

Ці міркування наводять на думку, що, крім відчуття та сприйняття, існує
щось більше і вище, що забезпечує дієвість внутрішнього імперативу
службового обов’язку. Адже ці явища ще не дають можливості зрозуміти
сутність обов’язку, зосередитись на відповідальності тощо. Тому вищим
від поняття сприйняття є уявлення.

Під уявленням тут ми розуміємо зміст явища обов’язку, сутність обов’язку
.^тевну, модель поведінки юриста і особливо настання наслідків
невиконання взятих на себе обов’язків. Уявлення відтворює образи, зразки
службового обов’язку, порівняння своїх дій з діями колег. У таких
випадках юрист часто замислюється над своїм моральним ідеалом, зокрема
шукає відповіді на запитання: «Як би вчинив на моєму місці той чи інший
юрист?». Крім того, юриста не обходить, що про нього

думають члени сім’ї, товариші по роботі, керівництво та жші особи.

У спеціальній літературі розрізняють такі види уявлень: активне і
пасивне, творче (продуктивне) і відтворююче (репродуктивне). Крім того,
у правоохоронній Діяльності велику роль відіграє юридичне уявлення про
службовий обов’язок. Такий вид уявлення характеризує професійну
спрямованість ставлення юриста до виконання зовнішнього імперативу
службового обов’язку . Юридичне уявлення тісно пов’язане з сумлінням та

мисленням юриста, його професійною культурою, а також із законністю.

До .особливих видів уявлення про службовий обов’язок юриста слід
віднести мету і фантазію. Звичайно, мета повинна бути підпорядкована
інтересам служби та народу, а не власній вигоді. Також у розумінні мети
повинна бути і фантазія, яка наближається до реальної дійсності. Це
допомагає юристові окреслити перспективи, бачити майбутні результати
своєї діяльності, розумно планувати цю діяльність, керувати нею тощо.

Для уявлення службового обов’язку важливе значення мають певні стимули,
тобто спонукання до дії. До таких стимулів належать, зокрема, умови
праці і житлово-побутові умови. Але основним стимулом є бажання бути
потрібним людям, творити щось нове, корисне. Це — вище почуття
службового обов’язку юриста.

У цілому уявлення для юриста необхідне, щоб захистити його від
неправомірних дій, запобігти порушенню законності, допомогти пізнати
правову дійсність, утвердити справедливість у прийнятті рішень тощо.
Звичайно, що рівні уявлення про службовий обов’язок залежать від
багатьох чинників, зокрема від рівня інтелекту юриста.

Отже, чуттєве відображення обов’язку у правовій дійсності стає для
юриста відомим вже на стадії пізнай-, ня явища обов’язку, коли відбулось
накопичення певної

кількості емпіричних відомостей про нього.

Як потрібно пізнавати явище обов’язку? Про важливість цього питання було
сказано вище Тепер слід замислитись над процесом пізнання, послідовністю
певних дій. Вони проходять кілька етапів.

Перший етап полягає у розчленуванні явища обов’язку на окремі до певної
міри самостійні частини. Головне у розчленуванні — це припущення
існування хоча б на деякий час (період) незалежних мікроявищ обов’язку.
Звичайно, ці окремі частини не можуть функціонувати самостійно в
досліджуваному явищі, оскільки вони створювали б своє явище обов’язку.
Хоча така ситуація можлива у складних явищах, де замість мікроявищ є
доволі

містке явище службового обов’язку.

На другому етапі процесу пізнання відбувається докладніший аналіз кожної
частини явища обов’язку. Цей аналіз проводять, щоб встановити відношення
їх до особи юриста, їх значення для юридичної діяльності, черговість
прийняття до виконання. Також беруть до уваги можливі наслідки
невиконання кожної частини, припускають якість громадської думки і
головне — результат вирішення юридичної ситуації. Причому цього
результату

не треба досягати будь-якою ціною, будь-яким способом. дналіз повинен
проводитись згідно із нормами моралі.

Наступний етап присвячений синтезу (з’єднанню) оаніше штучно
відокремлених частин явища службового обов’язку юриста. Це дасть
можливість знову побачити цілісність даної правової дійсності й відчути
її динаміку. Відтворену сукупність мікроявищ по-іншому сприйматиме
юрист. Для нього відкривається своєрідний простір, поле юридичної
діяльності, створюється відчуття соціального призначення тощо. Але для
остаточного прийняття рішення потрібно знову провести аналіз.

Мова йде про четвертий етап — етап повторного аналізу. Тобто юрист
повинен дати об’єктивну характеристику явища службового обов’язку з
нових, раніше не побачених позицій. Іншими словами, потрібно подивитись
на досліджуване явище іншими очима або без своєрідного забарвлення, яке
виникло спочатку. Фактично такий аналіз вже проводиться без негативних
емоцій чи професійних амбіцій. Він відображає правову дійсність і
здоровий глузд.

Після цих етапів відбувається розуміння сутності явища службового
обов’язку і виникає почуття його внутрішнього імперативу. Таким способом
сформований внутрішній імператив службового обов’язку буде достатньо
обгрунтованим.

Зауважу, що явище службового обов’язку юриста не є сумою окремих
мікроявищ, оскільки, крім них, існують інші чинники, які формують ціле.
Це можуть бути певні ідеї, концепції, навіть соціальна атмосфера. Юрист
не може охопити весь комплекс чинників, які визначають явище обов’язку.
Проте за можливості юристові необхідно провести якомога дрібніше
розчленування з наступним докладним аналізом. Такі дії є обов’язковими.

Крім того, неможливо сумувати і властивості мікроявищ, оскільки у
будь-якому випадку розчленування є далеко не повним. Важливо лишень
знайти діалектичні зв’язки між частинами досліджуваного явища і відчути
Дух свого обов’язку в кожній частині цілого.

Щоб глибше усвідомити процес пізнання явища обов’язку, слід вміти
розрізняти такі філософські категорії, як конкретне і поняття. Поняття
отримує дослідник на стадії чуттєвого пізнання явищ, воно є логічною
основою конкретного, своєрідним вузловим пунктом. Поняття виникають на
основі конкретних випадків. Тому у педагогічній діяльності часто після
ознайомлення з поняттями вдаються до прикладів, до конкретного, до
практики. Тобто існує відомий в науці зв’язок теорії з

практикою.

З вишевисловленого випливає, шо у процесі пізнання відіграють важливу
роль поняття службового обов’язку і чуттєве сприйняття службового
обов’язку. Що є первинним для юриста? У практиці юридичної діяльності
зустрічаються три випадки.

У першому випадку юрист спочатку сприймає юридичні поняття службового
обов’язку, як правило, його зовнішній імператив. Тобто юрист або
поставлений в такі «рамки», де не вистачає часу для роздумів, або не
передбачає сутності явища обов’язку. Так чи інакше, він прийняв
повинність обов’язку до виконання, оскільки ці юридичні поняття є одним
із проявів його правосвідомості. Але наступний етап процесу має бути
обов’язково пов’язаний із чуттєвим сприйняттям службового обов’язку.
Якщо ж юрист не вдається до цього, то він бездумно, подібно до робота,
виконає вимоги зовнішнього імперативу обов’язку.

Більш цінним для суспільства є випадок, коли юридичному поняттю
службового обов’язку передує його чуттєве сприйняття. Це творчий процес
пізнання явища обов’язку. Юрист відчуває як внутрішній, так і зовнішній
імператив службового обов’язку. Цим самим він запобігає порушенню
законності, але тут виникає можливість побоювання, небажання йти на
професійний ризик.

Зрозуміло, що трапляються випадки, коли юридичне поняття службового
обов’язку і чуттєве його сприйняття виникають одночасно. Здебільшого це
спостерігається у досвідчених юристів із високими інтелектуальними
почуттями та емоційною культурою.

Тому не слід віддавати перевагу юридичному поняттю чи чуттєвому
сприйняттю службового обов’язку окремо. Для правоохоронної діяльності
вони рівноцінні. Хоча як засіб пізнання явища обов’язку, більш реальним
і наочним є юридичне поняття. Воно є своєрідним інструментарієм пізнання
сутності службового обов’язку юриста.

Отже, процес пізнання явища обов’язку відбувається за допомогою складних
законів філософії з використанням досягнень психологічної науки. Це
допомагає глибоко дослідити внутрішню будову службового обов’язку юриста
і покращити правову діяльність в цілому.

У пізнанні сутності обов’язку юриста велику роль відіграє юридична
абстракція Студенти вже зустрічалисьд

із абстракцією під час вивчення математики у середній

загальноосвітній школі. Але в процесі вивчення деонтології ми переносимо
в багатьох випадках математичну абстракцію на юридичну діяльність. Ї з
урахуванням інших чинників отримуємо юридичну абстракцію. Юридична
абстракція також не є матеріальною річчю. Вона не передається за
допомогою аналізаторів — це результат мислення юриста.

у юридичній абстракції існує своєрідний процес сходження від
абстрактного до конкретного. Власне кажучи, в цьому полягає суть
абстракції. Адже конкретне в юридичній діяльності — це те, чого потребує
практика, це результати впровадження у практику. І щоб юристові
розібратися у правовій дійсності, йому необхідно знайти певну
закономірність, яка властива даному явищу.

Абстрагуючись від конкретних умов, юрист скеровує своє мислення на
теорію права, поєднує свої раніше набуті знання з тими, які він повинен
опанувати для пізнання конкретних проявів правової дійсності. Це
складний, але необхідний процес. Він змушує виокремити головні та
другорядні умови з певним теоретичним обгрунтуванням.

Наступним етапом юридичної абстракції є погодження теоретичних положень
правової дійсності із законністю та можливими наслідками. Це, по суті,
початок формування внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста.
За терміном він може бути короткочасним і тривалим залежно від
теоретичної підготовки юриста, рівня його професіоналізму та відведених
законодавством термінів. Фактично в даному випадку здійснюється
поступовий перехід до конкретного у прояві дійсності.

Що ж таке конкретне? У філософії під конкретним розуміють реально
існуючий об’єкт (окрема річ чи система речей) як цілісне утворення у
внутрішній суттєвій єдності всіх його сторін, зв’язків і відношень,
єдине ціле у всіх його часткових і особливих проявах. Тобто конкретне у
пізнанні є духовним відтворенням об’єктивної конкретності досліджуваного
об’єкта в цілісній системі теоретичного знання.

У праві конкретне відображає саму сутність явища. Мова йде про правове
явище, де всі його складові елементи є конкретним вщображенням
дійсності, фактичним матеріалом для діяльності юриста. Звичайно,
спочатку юрист може і не побачити всіх конкретних ознак правового явища,
але він зобов’язаний зробити це якнайшвидше.

Із осмислення конкретного у правовому явищі почи- . нається наступний
етап. Він полягає в тому, що юрист повинен співставити отриману раніше
абстракцію з конкретним. Тут саме відбувається поєднання теорії з
практикою, точніше — застосування (реалізація) правових знань у
службовій діяльності. Важливо виявити вміння перейти від
відокремленості, ізольованості до реально існуючих юридичних фактів, що
характеризує сходження мислення юриста від абстрактного до конкретного.

Потрібно усвідомити, що абстрактне не існує само по собі, а служить
своєрідним інструментом осмислення конкретного у правовій дійсності.
Такий хід пізнання правового явища тісно переплітається з аналізом і
синтезом, про що йшлося вище.

Слід зауважити, що моделювання юридичної абстракції — не єдиний спосіб
пізнання правового явища. Але він найбільш якісний, цінний, хоча досить
складний. Його використовують ті юристи, які найбільш підготовлені
теоретично ї хочуть самостійно знайти істину.

У цілому юридична абстракція є необхідним процесом у службовій
діяльності. З одного боку, вона виступає як аналіз правового явища, з
іншого, — як синтез, певне узагальнення. Уміння використовувати її
свідчить про високу професійну майстерність юриста, хоча й виникають
різні суперечності.

Розв’язання суперечностей між абстрактним і конкретним, допомагає
мисленню юриста, яке часто називають юридичним.

Так, що стосується суперечностей між абстрактним і конкретним, то слід
вдатись до самого процесу юридичного мислення У цьому випадку
суперечності виникають тоді, коли не враховуються всі особливості
правового явища. Тобто конкретне може суперечити абстрактному, оскільки
не враховується повне і конкретне. Це пояснюється тим, що конкретне у
праві постійно доповнюється новими особливостями, які пов’язані із
розвитком суспільства.

Подолати такі можливі протиріччя може лише правильно побудоване мислення
юриста. Саме процес мислення повинен бути побудований так, щоб охопити
конкретне з усіма його наявними і можливими рисами та ознаками, щоб не
пропустити найменшої деталі. Звичайно, зробити це нелегко, але то єдиний
шлях сходження від сутності службового обов’язку до конкретним його
проявів.

Механізм процесу мислення полягає в тому, що юрист повинен осмислити
найелементарніші прояви сутності службового обов’язку. Перш за все, це
стосується зовнішнього імперативу, тобто тих вимог, які висунуто до
юриста: знання правових норм, готовність до їх реалізації, недопущення
порушення законності тощо. Із врахуванням цих характерних властивостей
юриста належним чином формуватиметься і внутрішній імператив службового
обов’язку. Важливим є те, що юрист вдається до співставлення цих двох
імперативів, встановлює повне їх співвідношення один щодо одного.

Аналогічно до дослідження явища обов’язку і сутності службового
обов’язку потрібно спрямовувати юридичне мислення. Мова йде про аналіз і
синтез, сходження від сутності обов’язку до конкретних юридичних
обов’язків.

Так, завдяки аналізові обов’язок розпадається на окремі частини, що є
своєрідною абстракцією. Ці частини є складовими елементами службового
обов’язку, це — абстрактне поняття, тому і потребують докладного
аналізу, а потім переходу до конкретного (на основі з’єднання частин і
аналізу цілого).

Безумовно, що у процесі юридичного мислення юрист наштовхується на нові
поняття та юридичні категорії службового обов’язку. Кожне поняття чи
категорія вносить своє у розуміння сутності службового обов’язку,
доповнює і уточнює його. Тому буває важко зрозуміти одну частину
обов’язку без якоїсь іншої, оскільки створена єдина система цілого.

Мислення юриста завжди оригінальне, неповторне, нестандартне. Немає
навіть двох юристів, які мислили б однаково. Кожен юрист має свою думку
стосовно службового обов’язку, він по-своєму сприймає не тільки
зовнішній імператив службового обов’язку, але і внутрішній. Крім того,
уява про внутрішній імператив — це інтелектуальна власність юриста, це
його думки та творчість.

Отже, філософське розуміння юридичної деонтології Допомагає глибше
проникнути у сутність службового обов’язку, виробити власний варіант
внутрішнього імперативу на основі аналізу, синтезу та сходження від
конкретного до абстрактного.

Частина друга

ДУХОВНІСТЬ, КУЛЬТУРА, МОРАЛЬ – ОСНОВНІ СКЛАДОВІ У ФОРМУВАННІ ПРОФЕСІЙНОЇ
МАЙСТЕРНОСТІ СПЕЦІАЛІСТА-ЮРИСТА

Глава І. КОМПОНЕНТИ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

§ 1.Професійні аспекти культури службової діяльності юриста

Спочатку зауважу, що професійні аспекти культури службової діяльності
юриста мають включати практично всі види культури. Адже професійна
майстерність юриста й полягає в тому, як володіє у процесі реалізації
правових норм, здійснення правового виховання громадян результатами
існуючих субкультур. Тобто професія юриста зобов’язує відповідальну
особу вбирати у себе всі без винятку духовні і моральні цінності людства
(в тому числі зарубіжних держав, навіть різних історичних

періодів).

Тому духовна культура справедливо «претендує» на перше місце в ієрархії
культур, оскільки вона включає всі інші види культури, об’єднує їх.
Наступними для юридичної роботи повинні бути: моральна, правова,
естетична та інші види культури. Усі ці види формують своєрідні галузі:
духовне право, моральне право, юридичне право, естетичне право і чуттєве
право. Останнє — це індивідуальне, особисто сформоване кожним юристом
для себе право, яке виникло на основі засвоєних норм вищевказаних видів
права.

Але деонтологія як наука про внутрішній імператив обов’язку юриста
вимагає своєї ієрархії. Зокрема, на формування внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста, в першу чергу, впливає знання права,
економіки, навики користування інформацією, акторськими та
психологічними здібностями. А духовна, моральна (в тому числі
національна, політична, дипломатична, естетична, особиста та інші)
культура виховується в юриста з дитинства. У вищому навчальному закладі
і в процесі практичної діяльності вони (так само, як інші) формуються,
накопичуються, навіть удосконалюються.

Тому для кожної професії створюється своя ієрархія навіть не культур (бо
це неможливо), а лише субкультур, де на першому місці перебуває
професійна — з її основними чинниками, а потім — інші в порядку
необхідності. Це зовсім не означає другорядну роль духовної та моральної
культури.

Отже, запропоноване групування в умовні блоки субкультур з вказаним
порядком, хоча й не цілком відповідає дійсності, проте вказує на
першочерговість набуття студентами вищих юридичних навчальних закладів
знань з урахуванням результатів попередньої і майбутньої соціалізації.
Це саме стосується також інших (не вказаних тут) субкультур, які мають
пряме відношення до конкретної спеціалізації юриста. Наприклад,
екологічної, технічної, космічної, виробничої, парламентської культури
тощо.

Запропоноване групування і класифікація субкультур є загальними,
універсальними. Для кожного юриста тієї чи іншої галузі народного
господарства, для кожної спеціалізації існують своя ієрархія, групування
і класифікація субкультур.

§ 2. Культурологічна концепція юридичної деонтології

Дослідники культури виокремлюють різні її функції. Серед них:
пізнавальна (в тому числі людинотворча), світоглядна (в т. ч. ціннісна),
комунікативна (в т. ч. знакова і транслятивна), регулятивна (в т, ч.
оціночно-нормативна), інтегративна (в т. ч. освітньо-виховна). Усі ці
функції мають багато підфункцій, кожна з яких виконує певну конкретну
роль.

Дослідженням вищезгаданих та інших питань займається теорія культури,
яку ще називають культурологією. Ми розглянемо ту частину проблем
дослідження, що стосується загальних закономірностей культури, її змісту
та суті як соціально-історичного явища. Мова йде

про один із видів субкультури — професійну зокрема юридичну

Під юридичною субкультурою слід розуміти систему правових цінностей, їх
норм та еталонів правомірної по-

ведінки. Звичайно, юридична субкультура побудована на загальній культурі
та моралі, до яких додаються специфічні особливості правничої професії.

Для юридичної деонтології важливо дослідити її ком-поненти з погляду
культури, а також культурологічний зміст службового обов’язку, особливо
його внутрішнього імперативу

Відомо, що компонентами юридичної деонтології є

чотири групи видів культур таких спрямувань: професійного,
психологічного, духовного і морального. Тому культурологія повинна
дослідити змішування (дифузію) цих видів культур, їхній вплив на
формування внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста, при
цьому особливу увагу слід звернути на можливі конфлікти.

Так, складним питанням є з’ясування структурних

елементів кожного виду культури, оскільки дослідники ще не дійшли
спільної думки. Виходячи з аналізу елементів культури взагалі, де
компонентами є знання, цінності та поведінка, можна твердити, що
провідним є знання з певної галузі культури Наприклад, у правовій
культурі — це знання права, в економічній культурі — знання економіки,
психологічній культурі — знання психології, психіки людини тощо. Крім
того, необхідні знання з теорії загальної культури. Ці сумарні
теоретичні відомості дають можливість починати будувати абстрактну
теорію конкретного виду культури. Проте цього замало.

Особливо складним є дослідження цінностей кожного виду культури для
юридичної практики. Тут існують щонайменше два напрями дослідження.
Перший характеризується тим, що він спрямований на дослідження загальної
професійної діяльності (в т. ч. юридичної етики), а другий — на
дослідження внутрішнього імперативу службового обов’язку.

Цінність як складовий елемент окремого виду культури для юриста полягає
в тому, що вона містить певний перелік професійних моральних якостей.
Незважаючи на те, що до кожного виду культури входять всі загальні
моральні якості (загальнолюдська мораль), особливе (провідне) місце
належить професійним моральним якостям, які мають пряме або дотичне
відношення до конкретної культури. Тобто цінність окремого виду культури
дорівнює сумі загальнолюдської і професійної моралі.

Юридична деонтологія не займається дослідженням професійної моралі — це
завдання професійної етики, яка крім того, проводить класифікацію цієї
моралі, в тому числі визначає складові елементи професійної мо-палі для
юридичної деонтології. Правнича деонтологія зобов’язана визначити, як
впливають прямі чи дотичні елементи професійної моралі на формування
внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста. Тобто доводиться
розподіл елементів професійної моралі між правничою етикою і юридичною
деонтологією. Зрозуміло що при такому розподілі є складові елементи, що
належать одночасно до однієї та другої науки, до одного та другого виду
культури. Це явище називається дифузією культур.

Завдання культурології полягає в тому, щоб дослідити «мирне
співіснування» спільних елементів двох дисциплін і двох або більше видів
культур з іншими структурними елементами. Також культурологія повинна
визначити рівень впливу кожного елемента професійної моралі на кожному
етапі дослідження, вказати на можливі гальмування чи протиріччя
(культурні конфлікти).

Як бачимо, це завдання досить складне, і здійснити цю класифікацію не
так просто, хоча у цьому є велика потреба.

Професійні моральні якості кожного виду культури безпосередньо впливають
на поведінку юриста. У даному випадку акцентується увага на правомірній
поведінці, що грунтується на свідомому виконанні юристом норм моралі та
права, яке виявляється у дотриманні, застосуванні та використанні цих
норм. Тут підкреслюється добровільність і свідомість виконання вказаних

норм, що утворює своєрідний взірець поведінки юриста.

Взагалі правомірна поведінка правника залежить від рівня його загальної
культури, загальнолюдської моралі. Але професійна правомірна поведінка —
це багатовимірний простір, де важливу роль відіграють дисциплінарні
елементи, які мають специфічні ознаки правоохоронної діяльності. Тому,
щоб впоратись із дослідженням Цих та інших правничих питань, в т. ч.
компонентів юридичної деонтології, культурологія юридичної деонтології
повинна діяти спільно із загальною культурологією. Одержані результати
будуть вагомішими.

У даному випадку об’єктом дослідження є внутрішній імператив службового
обов’язку. Тобто мова йде про структуру як породження внутрішнього
імперативу, так і Реалізацію його юристом на практиці. Культурологія має
дати відповідь хоча б на два запитання, чи морально обгрунтованим виник
внутрішній імператив службового обов’язку у юриста і чи дотримався юрист
культури впровадження цього обов’язку в службових діях? Від цього
залежить правомірність чи неправомірність поведінки юриста.

Отже, викладена культурологічна концепція у юридичній деонтології
допомагає глибше зрозуміти внутрішній імператив службового обов’язку,
дає можливість дослідити його у кожному виді культури. Юристові така
концепція допомагає сформувати не тільки культурологічну думку, а й
культурологічну службову дію.

§ 3. Культурологія права у юридичній деонтології

Слово «культура» (з лат. — якість обробітку фунту, догляд, освіта,
розвиток, шанування, спосіб життя) — полісемантичне, в процесі
історичного розвитку значення його розширювалось, доповнювалось,
зазнавало змін. Але завжди термін «культура» був пов’язаний із
сукупністю матеріальних або духовних цінностей, із результатами фізичної
чи інтелектуальної праці людини. Матеріальні цінності становлять
матеріальну культуру. Досягнення в галузі науки, освіти, літератури,
мистецтва тощо є духовною культурою суспільства. Слово «культура» часто
вживають на позначення різних понять.

Наша мета — визначити, що є предметом культурології права як нової
науки, дослідження в галузі якої тільки розпочались. Відомо, що основу
предмета культурології права становлять поняття і категорії соціальної
(загальної) культури. Вони відіграють методологічну роль у дослідженні
проблем культури права. Тому виникає необхідність зупинитися на аналізі
співвідношення деяких понять, що мають відношення до проблеми культури
права, а саме: «етика», «мораль», «етичність», «моральність», «етикет»,
«культура поведінки», «естетика», «загальнолюдські цінності»,
«цивілізація».

Слово «мораль» (тогі8) латинського походження і означає норму поведінки
людини стосовно себе самої, суспільства, заради вищого блага людини і
всього людства. Моральні норми, як уже зазначалось, бувають двох видів,
елементарні (земні) і вищі (абсолютно духовні), » якщо елементарні
моральні норми зобов’язують людину не скоювати певних вчинків, то вищі
моральні застерігають від негативних, агресивних думок, намірів.
Недотримання вищих моральних норм може спричинити всесвітню катастрофу.

Елементарні моральні норми усунути значно легше, ніж вищі. Справа в
тому, що вищі моральні норми притаманні підсвідомому в єстві людини, яке
діє непомітно, стихійно, але завдає значної шкоди суспільним відносинам.
якщо їх не знати або не виконувати.

Певна різниця існує між поняттями «етика» та «етичність». Останнє
характеризує певну властивість наукового дослідження. Зокрема, визначає
«кут зору», позицію, ставлення до висвітлюваних проблем. Так, говорять
про етичні методи, етичні норми, етичні висновки і т. ін.

Термін «моральність» стосується, власне, реальних. людських відносин,
які оцінюються встановленими загальноприйнятими зразками чи правилами
поведінки. Моральність багато важить у людському житті, оскільки
гідність людини як члена суспільства оцінюється насамперед за її
моральними якостями. Зокрема, в науці прийнято вважати, що поняття
«моральної якості» особистості включає ніби три категорії: філософську
(якість), соціологічну (особистість) та етичну (моральність).

Звичайно, моральні якості можуть бути позитивними та негативними. Хоча
інколи одна і та сама якість, наприклад, упертість, гнучкість,
обережність, педантичність тощо, одночасно може належати до обох
категорій.

Без належного опанування моралі як основи людських відносин і
життєдіяльності людину можуть зіпсувати такі речі, як добробут, краса,
посада тощо. Освіта, талановитість, сила волі й енергія, якщо вони
притаманні людині, яка не дбає про мораль, правила відповідного способу
життя, завдадуть більше шкоди, ніж користі. Властиві людині знання і
здібності можуть набути повного розквіту тільки у поєднанні з моральними
чи релігійними вимогами.

Побутує, думка, що моральне вдосконалення (впорядкування) життя залежить
тільки від розвитку розумових здібностей людини та розширення її
наукового пізнання. Безперечно, знання — могутня сила, але й вона може
бути скерована чи у бік добра, чи зла. У той же час відсутність глибоких
знань у конкретній галузі не перешкоджає людині бути високоморальною
особою. От-^ ставити мораль у залежність тільки від освіти не

Таким чином, коли мова йде про поведінку людини виправдано вживати
термін «морально-етичний». Це виключає будь-яке дублювання, забезпечує
поєднання науки і практики у суспільних відносинах та діях.

Що стосується такого поняття, як «етикет» (з франц. — зведення норм
поведінки, в широкому розумінні — правила поведінки), то він є зовнішнім
виявом моралі і за своєю структурою та функціями простіший від моралі.
Етикет призначений для регулювання здебільшого професійної чи побутової
діяльності. Він є показником моральної вихованості, важливою умовою
створення атмосфери довіри і відповідного соціально-психологічного
клімату в цілому. Етикет допомагає також ніби заново народитися, стає
своєрідним додатком до спеціального правового статусу людини, допомагає
вступати у правовідносини.

Зовнішнім виявом моралі є «культура поведінки». Вона характеризується
способом вияву морально-етичної свідомості саме у зовнішніх проявах.
Тобто культура поведінки людини виявляється в тому, як людина виявляє
свої знання, досягнення, чи дотримується правил певних дій, норм
спілкування та ін. Джерелом всього цього мають бути традиції і звичаї
народу, що пройшли багатовікове випробування. Слід зауважити, що далеко
не кожні «власні творіння» поведінки можуть одержати схвалення.

«Естетика» (з грец. — здатний відчувати) також відіграє певну роль у
культурології, це — наука про загальні закони художнього пізнання й
освоєння дійсності, розвитку мистецтва, ще під «естетичним» розуміють
лише безпосереднє сприйняття людиною світу. Це — її первинне сприйняття,
яке має подальший вплив на глибинне пізнання дійсності. Мова йде про
зовнішню та внутрішню гармонію, точніше, про вплив зовнішнього на
внутрішнє і навпаки.

Поряд із поняттям «культура» дослідники часто вживають терміни
«загальнолюдські цінності» і «загальнолюдська культура». Під
загальнолюдськими цінностями розуміються вартісні здобутки народу в
сфері як матеріального, так і нематеріального розвитку. Слід наголосити,
що здобутки мають бути саме вартісними, надзвичайно цінними. Але який
при цьому обрати критерій цінностей? Що взяти за основу? Можливо, в
оцінці духовних надбань людства слід звертатись до Біблії, її законів,
основ. Адже вона має всесвітнє, універсальне

значення. Її вимоги без жодних обмежень, однаково стосуються кожного,
незважаючи на професійні, культурні, релігійні чи національні зв’язки.

Щоправда, не все, що створюється людьми схвалюється Біблією, часом
навіть суперечить їй. Подібні «тво-піння» не становлять релігійної
цінності, а релігійні цінності — це основа загальнолюдських цінностей.
(Досить нагадати про розкішні палаци, занадто модний одяг тощо — із
сфери матеріальної культури; наукові дослідження атеїзму та ін. — із
сфери нематеріальної культури).

Загалом духовними цінностями можуть бути: моральні, національні,
психологічні, педагогічні, наукові, політичні, естетичні і т. ін. Це ті
позитивні здобутки людства, які узгоджуються з релігійними нормами. У
сукупності ці цінності утворюють правові цінності, а ті —

правову культуру, що і є предметом дослідження культурології права.

Загальнолюдські цінності базуються на загальнолюдській моралі. Хоча й
моральні норми еволюційно формуються людством, однак цінностями вони
стають за умови, якщо не суперечать релігійній моралі. Тобто та частина
моральних норм, яка збігається із релігійними

нормами, набуває, можна сказати, статусу загальнолюдської моралі.

Доречно з’ясувати і таке поняття, як «загальнолюдська культура», що
охоплює загальнолюдські цінності, загальнолюдську мораль і навіть ті
здобутки, які засуджує релігія. Тобто мова йде про всілякі творіння
людей, які визнаються ними, примножуються еволюційно.

Окремо слід зупинитися на понятті «цивілізація» (з лат. — суспільний,
вихований). Це слово означає не тільки рівень суспільного розвитку
матеріальної та духовної культури, а й історичні типи культур. Культура
за своїм змістом наближається до поняття «цивілізація», але це — різні
речі. Слід зауважити, що цивілізація є результатом культури, її
продуктом. Тому культура повинна постійно підживлювати цивілізацію,
інакше остання буде заперечувати, руйнувати культуру. Тобто цивілізацію
створює, породжує культура, хоча й сама може зазнати від неї знищення. В
цілому рівень цивілізації не обов’язково повинен збігатися з рівнем
культури суспільства чи окремої особи. Це пояснюється тим, що культура
спрямована на духовний розвиток членів суспільства, а цивілізація, як
правило, — на фізичний. Тому при розкритті змісту цивілізованого
суспільства та цивілізованого правопорядку необхідно враховувати вплив
культури та її рівень.

У культурології права велике значення мають такі категорії, як-,
культурна норма, культурні процеси, культурний розвиток, культурна
політика, культурне співробітництво, культурна подія, культурна
ситуація, культурне середовище, культурні зв’язки, культурні відносини,
культурний контекст, культурний організм, культурний потенціал,
культурна модель, культурна свідомість культурні структури, культурні
парадигми, культурні тенденції, культурологічна концепція, культурні
традиції, культурна різноманітність та ін. Культурні категорії ніколи не
мають логічно завершеного змісту. Кожна людина, кожна історична епоха
можуть наповнювати певним змістом ці поняття.

Розгляньмо деякі із цих категорій. Особливе місце серед них посідає
«культурна норма». Під нею розуміється кількісний та якісний бік
матеріальних і духовних надбань, необхідних для природного життя людства
на конкретний період часу. Якщо ж сукупність культури відстає від норми,
то розвиток людства не має прогресу. Право в такому випадку неспроможне
врегулювати найбільш важливі суспільні відносини. Тоді кажуть, що в
такому суспільстві відсутня цивілізація, в тому числі й цивілізований
правопорядок. І навпаки, коли є надлишок культури, то цивілізація завдає
шкоди суспільству. У правовому полі це означає, шо правові норми
дублюються або суперечать одна одній і в результаті частина суспільних
відносин не має конкретного спрямування

«Культурними процесами» можна вважати рух (хід) і послідовність
накопичення соціальних норм, які відбуваються у погодженні між галузями
та напрямами розвитку культури. Це складні дії, які пронизують усі
суспільні структури без винятку Культурні процеси проникають не тільки у
зовнішній, а й у внутрішній світ людини. Такими процесами
характеризуються релігійні та моральні норми, що повинні служити взірцем
для правових норм.

Із культурними процесами тісно пов’язана «культурна політика» як їх
основна (генеральна) лінія. Тут має бути конкретна мета, якої необхідно
досягти. Правова політика є різновидом культурної політики, її як основи
законності мають дотримуватись усі члени суспільства, а метою її є
утвердження цивілізованого правопорядку. Для дослідження правових явищ
велике значення має така категорія, як «культурна подія». Культурна
подія — це очікуване або неочікуване суспільне явище, яке внесло певні
зміни у матеріальний чи духовний розвиток людства. Очікуваність
підкреслює якість сподівання результатів фізичних чи інтелектуальних
зусиль окремих осіб або групи осіб. Неочікуваність підкреслює певну
стихійність, хоча відображає цілковиту закономірність, яку на перший
погляд важко помітити. Культурна по-д^ _ це різновид широкого кола
подій, в тому числі правових. Підтвердженням цього є існування правових
і неправових явищ (подій). Так чи інакше кожна подія у правовому полі
залишає свій відбиток у суспільних відносинах. Причому з боку права
повинна бути своєрідна реакція. Саме культурні події завжди вимагають
правового регулювання, оскільки виникають нові, неповторні прецеденти,
які завершуються змінами (доповненнями) правових норм. Це і визначає
постійну недосконалість права.

Право має одержувати схвалення в культурному середовищі, що означає
об’єднання однодумців, які визначають культурну політику, домагаються
певних результатів фізичної чи інтелектуальної діяльності Прикладом
можуть бути творчі спілки юристів, які прагнуть максимально врегулювати
суспільні відносини ефективними правовими нормами. Здобутки культурного
середовища правників рано чи пізно знаходять своє відображення на
практиці у зв’язку з тим, що результат є підсумком поміркованої,
виваженої, погодженої творчої праці юристів.

У культурології часто вживається термін «культурний контекст». Ця
категорія означає розуміння єдності всіх напрямків розвитку (формування)
культури, характеризується множиною культур. По суті, культурний
контекст визначає зміст загальної культурології, ідеальний зв’язок;
Оскільки кожна галузь домагається своїх результатів, норм, культурний
контекст допомагає зрозуміти єдність всіх соціальних норм. Неможливо
правові норми відокремити від інших, бо це будуть штучні, «мертві»
норми. А за допомогою так званого «культурного» кута зору людина може
усвідомити природу, розвиток і цінність права.

Така категорія культурології права, як «культурний потенціал», означає
ще не досліджений, не врахований запас можливих досягнень культури, її
здатності. Іншими словами, культурний потенціал визначає здатність
людини осмислити створені цінності і використати їх для регулювання
суспільних відносин. Саме в цьому і полягає основна причина
недосконалості правових норм, якщо не враховується повністю культурний
потенціал суспільства, нації та держави в усіх напрямах їх розвитку. А
зразком може слугувати, наприклад, культурна модель права, де
зосереджені здобутки усіх видів культур, що дало підстави створити міцні
діючі норми.

Кожна наука має свої «парадигми» (від грец. — приклад, взірець).
Зокрема, під «культурними парадигмами» розуміємо визнані світовою
практикою взірці, здобутки матеріальної чи інтелектуальної праці. Тобто
це ті культурні ідеали, яких необхідно прагнути досягти. Так, у праві
культурною парадигмою може бути римське приватне право. Воно найбільш
наближене до досконалості, тому вивчається і сьогодні в університетах. А
рецепція римського права поширена в деяких країнах і нині.

Важливим у культурології права є бачення «культурних тенденцій». Тут
простежується напрям розвитку надбань людства, його основні ідеї, які
ведуть до конкретної мети. Хоча на перший погляд здається, що культурні
тенденції ніби виникають стихійно, але це далеко не так. Справа в тому,
що їх генератором є інтелект нації, який формується не стихійно, а
завдяки цілеспрямованим зусиллям (прикладом може бути Японія). У праві
культурні тенденції часто мають вияв у формуванні конституції як
основного закону. До речі, Конституція України, прийнята 28 червня 1996
р., відображає основні культурні тенденції українського народу і
передових держав світу, оскільки враховувались реально існуючі здобутки
людства у сфері права. ї

Слід зауважити, що з’ясовані культурологічні катего* рії дають
можливість зрозуміти інші, нерозкриті намиї категорії. Усе це допомагає
кращому розумінню поняття «культура» і, зокрема, «культурологія права».
Але для цього необхідно зупинитись ще на деяких поняттях. Перш за все,
вважаю за доцільне розкрити зміст понять «контркультура», «антикультурна
підміна», «окультурення права».

Так, під контркультурою слід розуміти «культуру У відповідь на
культуру». Тобто проти одного досягнення суспільства спрямовується інше.
Тут можливі два випадки: 1) якщо спочатку культура (або окремий вид)
розвивається за природними законами Всесвіту, то часто знаходяться сили,
які це заперечують і спрямовують розвиток в інше, протилежне, русло; 2)
якщо розвиток культури силоміць здійснюється, незважаючи на природні
чинники то, рано чи пізно, це все одно призведе до виконання’законів
природи. Іншими словами, культурні надбання відбуваються: природно
(стихійно), еволюційно або штучно (революційне). Причому у першому
випадку це здійснюється за законами Всесвіту, а у другому — за
людськими. Тому у першому випадку контркультура недопустима, а у другому
— просто необхідна. Звідси випливає потреба здійснити своєрідну
контр-культуру (культурну революцію) в українському праві, наблизивши її
до вимог Біблії, виключивши при цьому будь-які антикультурні підміни’,
можливі штампи тощо.

«Окультурення права» (культурне право) — це максимальне використання
результатів, здобутків інтелектуальної праці людства при формуванні
правових норм. Взагалі будь-яке право — це вже результат культури Але
мова йде саме про культуру, а не антикультурну підміну. У протилежному
випадку це не буде окультурення права, а фальшиве (некультурне) право,
яке не має ніякої цінності і не є справжнім, ефективним регулятором
суспільних відносин. Тобто неокультурене право буде шкідливим для
суспільства, яке позбавлене етики нена-сильства, і призведе до
жорстокого невиправданого примусу.

Зрозуміло, що культурологія права має певні культу-ровалентні об’єкти та
культурологічну проблематизацію. Так, під культуровалентними об’єктами
слід розуміти ті об’єкти дослідження, які визначають міру здатності
культури творити правові норми. Це ‘свого роду визначення сили
правотворчості та могутності культури. Такими культуровалентними
об’єктами у праві є релігійні норми, моральні норми, практично всі види
культури і т. ін. У цілому використанню цих об’єктів сприяє правильно
створена культурологічна проблематизація, що, як було зазначено вище,
залежить від глибинного бачення проблем права.

Право, як відомо, є наслідком нематеріальної культури, п результатом,
одним із критеріїв цивілізації, і взагалі унікальним, неповторним
витвором людського розуму (шедевром людської мудрості). Через право
практично виражаються загальнолюдські інтереси та цінності, національна
мораль, що є важливими елементами людської культури. Для прикладу можна
згадати хоча б перше писане право нашої держави — «Руську Правду», яке
виникло на грунті міцного звичаєвого права та християнської моралі.

Зрозуміло, що формуванню права повинні сприяти відповідні інститути, які
покликані забезпечити найефективніший вплив у регулюванні складних
суспільних відносин. Тобто право мусить увібрати у себе всі надбання,
досягнення людства. Ці надбання мають бути всебічними, коли враховуються
всі, без винятку, галузі людської діяльності. І чим скрупульозніше
добирати досягнення кожного напряму суспільного розвитку, тим міцнішим
стає право, тим більшу соціальну цінність воно має.

Таким чином, право включає компоненти національної культури, без яких
воно не існує. Дослідженням цих аспектів і займається культурологія
(культурознавство, теорія культури) права як наука про множину культур у
праві. У цілому право характеризується багатьма видами (множиною)
культур (культура не існує абстрактно, а лише у множині), яких сьогодні
налічується кілька десятків. Проте не сумарна кількість видів культури
визначає право, оскільки це — здобутки загальної національної культури.
Мова йде про окремі складові елементи (культурологічні аспекти) кожної
окремої культури, які мають пряме або хоча б дотичне вщношення до права.

Право тісно пов’язане з такими видами культури, як:

духовна, моральна, національна, державна, суспільна, політична,
економічна, психологічна, інтелектуальна, педагогічна, наукова,
інформаційна, управлінська, парламентська, законодавча, професійна,
побутова та ін. Зауважу, що окремі елементи цих видів культури формують
правову культуру суспільства.

Виникає проблема: чи пролягає шлях до формування права тільки через види
культури, чи існують інші визначальні чинники, які перебувають за межами
культури? На перший погляд здається, що однієї культури для цього
недостатньо, оскільки є ще вимоги часу (періоду, ситуації), вимоги
перших державних осіб, досягнення конкретної мети тощо. Безумовно, ці
чинники мають величезний вплив на формування права. Але будь-який
волюнтаризм характеризує відповідний ступінь цивілізації того чи іншого
суспільства, а цивілізація — це, як уже зазначалось, продукт культури.
Тобто є .підстави вважати, що так чи інакше множина культур є необхідною
і достатньою умовою формування права.

Таким чином, у праві відображаються лише культурні тенденції Ці
тенденції необхідно вловити, оскільки они надалі формуватимуть дух
права. У кожному структурному елементі культурні тенденції дають
можливість підкреслити перспективу розвитку права, визначити
закономірності розвитку культури суспільства, які слід впегулювати
правовими нормами. Іншими словами, для поава особливо для духу права,
важливу роль відіграє культурологічна концепція, своєрідна позиція і
вироблена лінія дії культури у праві, шо дає змогу обгрунтувати мораль
як критерій права.

Зміст культурології права полягає також у дослідженні такого явища, як
спектр (мозаїка) культур у праві. Справа в тому, шо кожен із видів
культури не впливає^ на право самостійно, ізольовано. Тут
спостерігається^ явище дифузії (змішування) культур. Адже між усіма
видами культури існують і спільні структурні елементи. Ці елементи у
кожній культурі відіграють певну роль зі своїм відтінком, виконують
певну функцію. Внаслідок цього можливе виникнення культурних конфліктів
у праві, які можна вирішити методом згладжування.

Суть методу згладжування у культурології права полягає у наданні
переваги одній культурі, нехтуючи при цьому іншою, яка у даному випадку
має менше значення для права. Це означає, що вимушено створюються
культурні східці, які ще називають ієрархією культур. Така ієрархія
залежить від ступеня важливості кожного структурного елемента
конкретного виду культури для певної норми права.

Отже, висновок: предметом культурології права є вивчення загальних і
спеціальних законів розвитку» культури та права; система знань про
сутність, суспільне призначення культури та права, їх зв’язки з іншимид
соціальними явищами, про загальні закономірності ви-;» никнення і
розвитку права, вплив різних видів цінностей (множини культур) на право,
його формування та реалізацію, утворення культурно-правової реальності.

Предмет культурології права дає відповідь на питання, які закономірності
досліджуваних явищ вивчає наука, яка сутність і призначення даних явищ.
Тобто культурологія права — проблемна, суспільна, філософсько-юридична,
теоретична наука, що випливає із природи Цієї науки, яка має власний
предмет.

У цілому можна сказати що культурологія права — це вступ до права. Вона
впливає на юридичну думку особи, формує її мислення і стимулює справжню
пра-вотворчість.

Культурологія права характеризується нескінченним процесом розвитку
думки у пізнання явищ. Для цього потрібні високий рівень абстрактності,
творче теоретичне мислення, уміння досліджувати релігійні та моральні
норми. Завданням культурології права є створення теорії «мирного
співіснування» всіх видів культури з метою блокування гальмування і
протиріч їх складових елементів, які формують національне право.

Кожна наука, як відомо, грунтується на відповідних теоретичних засадах,
у тому числі принципах, які допомагають кращому розумінню її змісту,
визначають конкретні тенденції розвитку тощо. Особливо це стосується
культурології права як нової науки, що тільки-но розвивається.

Вважаю, що культурологія права побудована на основних спеціальних і
загальних принципах. До групи спеціальних принципів слід віднести:
єдність права, культури і моралі (в погодженні з релігійними нормами) та
необхідність (постійні вимоги) суспільства у регулюванні правовідносин.
У загальних рисах про ці принципи йшлося у попередньому параграфі. Тому
зупинімось на характеристиці окремих специфічностей цих принципів.

Оскільки культурні норми щодо правових мають первинний характер, тобто
існує ознака дочерності права щодо культури, то правові норми повинні
постійно зазнавати своєрідної культурної кореляції. Такою кореляцією
служать, як відомо, релігійні норми і моральні, узгоджені з першими.

Суть принципу єдності права, культури і моралі полягає у формуванні
правових норм. Тобто законодавча влада має постійно враховувати цю
єдність у процесі скла дання законопроектів, їх обговорення та прийняття
закс нів. Необхідно намагатись, щоб мораль (особливо загалі нелюдські
цінності) безпосередньо впливала на формї вання правових норм. У той же
час право не повинно бї ти результатом псевдокультури, культурною
підміною то що. Така єдність найбільше забезпечить ефективніс правового
регулювання суспільних відносин.

Одночасно вона характеризується необхідністю сис тематичного оновлення
права з урахуванням нових надбань духовної культури та її видів.

Другий принцип культурології права — вимога сус пільства створювати
правові норми, яка пояснюється Їм що життєва ситуація потребує певного
регулятора. тпйто члени суспільства відчувають, що окремі прецеденти
мають бути вміщені у правове поле, іншими словами будь-які здобутки
культури повинні бути узаконеними згідно з бажанням (проханням) членів
суспільства І що характерно, після появи «випрошених» правових норм вони
отримують суспільне схвалення, що надає їм правової цінності та
корисності.

Слід зауважити, що другий принцип відображає своєрідне перетворення
стихійного на законне. Адже людина так чи інакше використовує підсвідоме
певні звичаї та соціальні норми, які бажала б узаконити. У такому
випадку соціальні норми мимовільно підкоряються певним правовим.

Таким чином, спеціальні принципи культурології права висвітлюють
імплементацію загальних культурних норм (норми практично кожного виду
культури) у правові норми, забезпечують збереження культурного
потенціалу і культурних тенденцій у праві. Крім того, вони зберігають
дух культури у праві. Тобто ідеї, досягнення кожного виду культури
панують (і повинні панувати) у всіх правових нормах як діюча сила, що
відповідає змістові окультурення права.

У цілому можна сказати, що спеціальні принципи культурології права
допомагають повно, цілісно і всебічно втілювати досягнення культури у
право, визначають співрозмірність культури та права, що робить право
натуральним (а не штучним), чуттєвим, умілим і виваженим регулятором
суспільних відносин.

Загальні принципи культурології права здебільшого відповідають принципам
права в цілому, серед яких є нормативність, демократизм, гуманізм,
справедливість, рівність усіх перед законом, науковість, законність і т.
ш. Однак у культурології права ці принципи слід розглядати у культурному
контексті з урахуванням досягнень народу в кожному напрямі діяльності.

Зрозуміло, що культурологія права виконує певні функції. Серед них
найбільшу вагомість мають: 1) відображення культурних тенденцій у праві;
2) перетворення стихійного у правові норми; 3) втілення національних
ідей у право, 4) правове регулювання соціокультурною

Функцію формування у громадян ціннісної правової орієнтації. Це також
культурологічні функції у праві ще раз наголошу, де право має культурну
цінність

воно відображає ідеї всіх видів культури. Якщо ж тенденція
нематеріальної культури полягає у творчому роз виткові розумових
здібностей людини з метою система точного оздоровлення духовності членів
суспільства -п ця ж тенденція відображається й у праві. Ця основна І
функція культурології права дозволяє виявити шлях підвищення якості
права. Адже зневага до держави в» являється, перш за все, через
недосконале право, чег те, що право не вважається культурним здобутком,
є культурна різноманітність, культурне розмаїття т впливають на
формування юридичних норм, що праві стає регулятором духовного
оздоровлення народу.

Культурологія виконує також пояснюючу функції щодо перетворення
стихійного у правові норми. Спрац в тому, що так звані стихійні
суспільні явища, які сто суються поведінки людей, можуть мати велику
руйнівн силу, якщо їх не розуміти і не розмістити у правовою полі. Адже
ці явища тільки на перший погляд здаютьй стихійними, а в цілому вони
регулюються законам Всесвіту Тому культурологія допомагає наблизити прії
вові норми до вищих законів Всесвіту. Звідси і випливі роль людини: вона
як носій культури практично не тво рить нічого нового, а лише вивчає
стихійне і переводив його на рейки земних законів. Цим і пояснюється,
культура є соціальною пам’яткою людства, де доміно чою цінністю є
релігія, без якої культура не існує.

Відомо, що зміст законів відображає рівень культ;

суспільства, в якому вони приймаються, оскільки наї ональна культура, в
тому числі ідея, вбирає у себе пі треби нації у самоутвердженні. Тому
однією з функції культурології права є втілення національних ідей у пр|
во. Адже національна ідея — це рушійна сила народі перспективна
орієнтація нації. Вона формує українську національну реальність,
відображає мету існування на ції. Недарма ж вважається, що знищення
національні ідеї призводить до знищення самого народу, що нам^ .ґався
зробити більшовизм із нашою нацією.

Сьогодні в Україні ведуться пошуки національні ідей, духу нації,
поступово здійснюється націоналів відродження як оновлення життя, що
сприяє розвитку!) збагаченню національної культури. Таке збагачені)
потрібне для того, щоб не відривати людину від ріднч культури, у
протилежному випадку буде змінюватись і психіка. Із цієї причини через
право повинна реалізовУ ватись українська національна ідея. В результаті
се п.пної заангажованості права національними щеями юридичні норми
формуватимуть у населення національну правосвідомість.

Розглядаючи четверту функцію культурології права, слід зазначити, що
соціокультурна ситуація характеризується станом досягнення культури
людства, п рівнем та оцінкою в конкретний історичний період часу. Тут
велику роль відіграє визначення впливу різних чиннків на культуру:
історико-національних, внутрішніх та зовнішніх факторів суспільства.
Причому визначають соціо-культурну ситуацію конкретні процеси, тенденції
та різні соціокультурні феномени (наприклад, традиції). Функція
культурології права полягає в тому, щоб визначення і регулювання
соціокультурною ситуацією відбувалось у правовому полі. Тим самим
культурологія права здійснює нормативні відносини зі світом і утворює
двосторонній зв’язок культури та права, забезпечує со-ціокультурність
правових явищ. Оскільки культура існує незалежно від соціального
середовища, то кожна ситуація (зокрема, поведінка людей) потребує
правового регулювання. Це означає, що правове регулювання
соціокультурною ситуацією допомагає культурі згуртувати, інтегрувати
людей, врегулювати їхню поведінку.

Культурологія права сприяє і формуванню ціннісної правової орієнтації
членів суспільства (п’ята функція). Зміст цієї функції полягає в тому,
що культурологія права допомагає людині обрати необхідне їй ставлення до
духовно-правових цінностей, яке забезпечить правомірну поведінку. Така
система установок та переконань людини окультурює її правосвідомість,
формує власну, індивідуальну правову культуру. Звичайно, культурологія
права в даному випадку скеровує процес соціалізації людини у правове
поле, виробляє почуття законності формує в цілому цивілізований
правопорядок.

§ 4. Професійна культура юриста

Поняття професійної культури тісно пов’язане з культурою праці. Однак ці
поняття не ідентичні. Адже коли мова йде про будь-яку працю, в тому
числі неквадіфіко-вану, повсякденну, побутову, де не потрібно
спеціальних знань, то в такому випадку доцільніше вживати термін
«культура праці». Але у поняття «культура праці» може входити і
кваліфікована праця, яка пов’язана зі спеціалізацією, професіоналізмом,
виробничою діяльністю. Це означає, що у поняття «культура праці» входить
і професійна культура, тобто перше поняття ширше від другого.

Професійна культура тісно пов’язана із культурою особи, яку
характеризує, перш за все, праця, діяльність, виконання службових
обов’язків і особливо їх ступінь, оскільки тільки працею, її якістю
людина перетворює світ і опредмечує свої сили та здібності. Крім того,
культура особи — це філософська категорія, що відображає рівень
соціалізації людини, її придатність для того чи іншого виду професійної
діяльності.

Що стосується юридичної праці, то слід зазначити, щ вона базується на
міцних теоретичних юридичних знав нях, практичних навиках, котрі
становлять основу професійної діяльності.

Професійну діяльність юриста характеризують такі тегорії: професійна
орієнтація, професійне самоутвердження, професійна майстерність, талант,
соціальні почуття, професіоналізм, продуктивна діяльність та ін.

Так, професійне самоутвердження юриста не може бі ти відокремленим від
культурного та морального ста| суспільства. Будучи ним обумовленим, воно
лежить в його основі, утворюючи ціннісну серцевину, оскільки заст| рігає
від багатьох негативних явищ. Слід зауважити, їй процес самоутвердження
повинен регулюватись загальна людськими цінностями та морально-правовими
нормам

Професійна майстерність юриста складається із вис кого рівня теоретичної
підготовленості, продуктивної, яльності і таланту; високих моральних
якостей спеціал та та його вихованості, коректності, розвинутих соціаг
них почуттів.

Із цих основних рис особливої уваги заслуговує тала та соціальні
почуття. Під талантом ми розуміємо висок ступінь здібностей юриста до
правоохоронної роботи, я вирізняється високою обдарованістю, а також
значний результатами у службовій діяльності.

Талант — це вроджена якість. Зрозуміло, що талановитим юристом може бути
не кожний, оскільки це більш природний чинник, що залежить від інтелекту
особи.

Не менш важливою рисою майстерності є соціальні почуття юриста. Вони
характеризуються професійним видом емоційних переживань, який має чітко
виражений правовий і моральний характер і певну стійкість. У
правоохоронній діяльності можна вести мову про здатність юриста
сприймати чуже горе як власне. Але без емоцій, метушні вживати
конкретних заходів до вирішення проблеми.

Одним із критеріїв професіоналізму юриста є вироб- ^ лення власного
почерку у правоохоронній діяльності, ефективність виконання службового
обов’язку, постійна, потреба у продуктивності праці, що характеризує
такі психічні властивості як навики та звички.

Виходячи із цього, під професіоналізмом юриста слід розуміти ступінь
знання права, практику юридичної діяльності, навички застосування
правових норм, мистецтво спілкування, що відображаються у повсякденній
звичці.

Важливість продуктивної праці у професійній культурі юриста пояснюється
тим, що він прагне встановити істину і прийняти правильне рішення не
традиційними засобами, а новими, прогресивними, які не принижують честі
та гідності людини. Звичайно, продуктивна діяльність яку можна назвати
ще й творчою діяльністю, пов’язана з виробленням нової мети і
відповідних до неї прийомів Така діяльність повинна базуватися на
глибоких та міцних теоретичних спеціально-правових знаннях, практичних
навиках, котрі становлять основу професійної юридичної діяльності.

Вказані етапи формування професійної культури впливають на професійну
мораль юриста, основною метою якої є регулювання суспільних взаємин, що
має своїм завданням допомогти особі знайти правильний вибір при
виконанні службових обов’язків, найбільш оптимально реалізувати прийняте
рішення в практичній діяльності.

Професійна мораль певним чином регулюється. Особливості цього
регулювання диктують правила — певну поведінку, виконання функціональних
обов’язків, реалізацію права. Тому професійна мораль не є чимось
незмінним, усталеним. Вона динамічна, варіантна, враховує соціальні
умови, напрями розвитку суспільства чи певної професії.

Отже, професійна мораль — це система моральних та морально-правових
норм, які регулюють дії та поведінку особи у професійній діяльності.

Предметом професійної моралі правника є загальнолюдська мораль, на якій
позначається характер юридичної роботи. Професійна мораль юриста
видозмінюється у зв’язку із наповненням соціальної культури новим
змістом, відродженням загальнолюдських цінностей, прийняттям нового
законодавства, стажем роботи тощо. Формування професійної моралі
здійснюється завдяки рівням різних видів культури, якими володіє юрист.

Таким чином, професійна культура — це результати трудової діяльності,
які обумовлені високим ступенем професійної моралі та загальноприйнятими
нормами поведінки особи. У свою чергу, професійна культура юриста — це
результати професіоналізму, розуміння правових явищ, переконання у
цінності права, які обумовлені науковою організацією праці, інтелектом
правника, юридичною мораллю, психологічним та педагогічним вмінням і

службовим етикетом.

Із визначення можна вивести компоненти професійної культури юриста. До
них належать практично усі види культури особи юриста. Слід звернути
увагу на те, шо кожний вид культури особи юриста увібрав у себе
необхідні аспекти виду культури в цілому. Причому це можуть бути як
правові, так і неправові аспекти, оскільки для професійної діяльності
юриста важливе значення має

кожне досягнення культури.

Різні види культури юриста є також і критеріями його

поофесійної культури, серед яких знаходиться культура —фесійних дій,
правових відносин, мислення, діловодства і т. ін. Ці критерії велике
значення мають для підтвердження правового статусу юриста.

Правовий статус юриста визначається Конституцією України, законами
України «Про статус суддів», «Про адвокатуру», «Про міліцію», «Про
прокуратуру», «Про нота-оіат» та ін., а також відомчими нормативними
документами

Суть правового статусу юриста складають його права

та обов’язки, які визначені вищезгаданими законами. Вони розкривають
значення кожного юриста в суспільстві, дають можливість зміцнити свої
правові позиції, обстоювати інтереси народу. Правовий статус —
динамічний. Він постійно модифікується, удосконалюється в залежності від
розвитку суспільства. Для професійної культури правовий статус є
методологічною основою, він впливає на професійну дисципліну, поведінку
юриста, законність, службові стосунки, організацію праці та ін.

Оскільки професійна культура юриста об’єднує всі види культури особи
правника, то всі принципи та функції цих видів культури належать також і
професійній культурі. Але тут є і свої особливості. Зокрема, існують
власні принципи та функції.

Так, власні принципи професійної культури юриста мають загальний та
спеціальний характер. До загальних принципів слід віднести: захист прав
юриста; рівність усіх юристів перед законом; підпорядкування всіх
відомчих актів закону; єдність прав та обов’язків юриста; презумпція
невинуватості юриста.

Принцип захисту прав юриста передбачений у вищезгаданих законах. Однак
для його реалізації необхідно як мінімум дві умови: притаманність
юристам високих моральних якостей; віра у дії юристів під час виконання
ними службових обов’язків. На даний час реалізація наданих юристам прав
часто викликає сумніви з боку держави.

Принцип єдності прав та обов’язків гарантує міцність правових норм,
забезпечує виконавську дисципліну юристів. Справа в тому, що лише одні
права чи лише одні обов’язки знижують наполовину юридичні служби.
Звичайно, за наявності прав обов’язкове їх використання, а при наявності
обов’язків — неухильність їх виконання. Таким чином, використання та
виконання є основними засадами необхідної і достатньої умови професійної
культури юриста.

У праві кожного демократичного суспільства принцип презумпції
невинуватості особи посідає чільне місце. На юристів як окрему частину
суспільства теж поширюється цей загальноправовий принцип. Мова йде про
недопущення поспішності у звільненні юристів з роботи у випадку
порушення проти них кримінальної справи. Адже винуватість визначається
тільки судом.

До спеціальних принципів професійної культури юриста належать:
«дозволяється те, що дозволяє закон»;

уміння користуватися владними повноваженнями; самовідданість юриста;
оптимальність і ефективність юридичної діяльності; диференційований
підхід у правоохоронній роботі; гласність, гуманізація юридичної
діяльності; законність.

Принцип «дозволяється те, що дозволяє закон» стосується лише службових
осіб, у тому числі юристів. Тут майже не відводиться місця альтернативі,
плюралізму. Принцип розрахований на можливі прогалини в законодавстві,
появу нових прецедентів та ін. Він має на меті забезпечити правомірну
поведінку юриста, застерегти його від порушення законності. Професійна
мораль у цьому випадку допомагає юристові правильно реалізувати цей
принцип.

Однак у реалізації цього принципу чітко виявляється потреба захищеності
юристів. Юрист повинен бути впевненим, що під час рішучих дій при
виконанні службових обов’язків навіть після негативної, штучно створеної
реакції населення, його дії будуть оцінюватися заслужено, не
ставитимуться під сумнів, не підлягатимуть ревізії з боку вищих чинів та
інстанцій і що йому не загрожує покарання.

На противагу цьому принципові існують інші загальноправові принципи:
«усе, що не забороняється законом, дозволяється», «дозволяється все, що
не забороняє закон», «забороняється все, що не дозволяється законом».
Однак ці принципи не притаманні професійній культурі юриста.

Уміння користуватися владними повноваженнями — принцип найбільш
притаманний юристам, оскільки вони наділені значною владою. Реалізація
його на практиці базується на володінні представником державної влади
високими моральними якостями. Багатопрофільність юридичної діяльності
вимагає оптимального вибору професійно-правових відносин із громадянами,
які обумовлені нормами поведінки юристів, їх службовим етикетом,
простими нормами моралі і відрізняють їх від діяльності членів інших
професійних груп. Суть даного принципу професійної культури полягає у
співставленні законних прав юриста з його інтелектом, здібностями,
внутрішньою культурою, фізіологічними можливостями особистості тощо. При
такому співставленні прослідковуються такі специфічні негативні якості:
так званий «чад влади», захмеління владою, запрофесійованість,
зверхність, грубість деяких юристів. Такі якості виявляються у
застосуванні (правомірному чи ні) юридичних норм, обмеженні прав та
свобод громадян, їх дієздатності з метою демонстрування свого правового
становища у суспільстві.

Диференційований підхід у правоохоронній роботі враховує як загальну
мету, так і конкретні обставини кожного правопорушення. Крім того, даний
принцип професійної культури полягає й у роботі з кожним окремим
суб’єктом правопорушення, в індивідуальних правовідносинах із ним.
Організовуючи необхідні заходи правоохоронної діяльності, кожен юрист із
високим рівнем професійної культури проводить їх із врахуванням
особливостей певної категорії людей, їх морально-психологічного стану,
специфіки, характеру, способу їх життя. Так виробляєте ся власний стиль,
свій почерк юридичної діяльності.

Для професійної культури юриста дуже характерним є принцип гласності.
Він передбачає три напрями: участь широкого кола громадськості, органів
влади у виробленні заходів зміцнення правопорядку; реалізація
правоохоронної діяльності за участю громадян; інформування органів влади
і управління, трудових колективів, громадських організацій, населення і
засобів масової інформації про свою діяльність, як цього вимагають
відповідні закони України. Гласність діяльності юристів визначає рівень
їх професійної культури, сприяє його підвищенню, запобігає значною мірою
поширенню професійної деформації. При цьому юристові важливо уміти
зберігати державну і службову таємницю, а також конфіденційність
службових відомостей.

Гуманізація юридичної роботи як принцип професійної культури полягає у
переконанні громадян, які схильні до скоєння правопорушень, у
невичерпних можливостях людини та її здатності свідомо підкорятися
закону, дотримуватися загальноприйнятих правил поведінки, сформованих на
основі загальнолюдських цінностей. Потрібне

переконання розумом, а не силою

Для професійної культури юриста дуже важливий принцип режиму законності,
який прийнятий в нашій державі. Законність у правоохоронних органах
визначається рівнем професійної культури кожного юриста, який
характеризується ступенем використання і застосування норм закону, інших
правових актів. Існує залежність між професійною культурою і службовою
дисципліною, які є засобом зміцнення законності в діяльності юристів.
Зневага до професійної культури призводить до морального зубожіння, що в
свою чергу веде до зниження рівня законності.

Найбільш повну характеристику тієї ролі, яку професійна культура
відіграє у юридичній діяльності, можна дати аналіз її функцій. Сама
специфічна суть юридичної культури конкретно розкривається у взаємодії з
традиційно сформованими функціями.

Тому природа професійної культури юриста розкривається у таких тісно
взаємопов’язаних основних функціях формування почуття моральної та
юридичної відповідальності; сприяння дотриманню сформованого позитивного
стереотипу поведінки; вироблення моральної обгрунтованості службових
взаємовідносин; виховання готовності бездоганно виконати свій службовий
обов’язок; вироблення культури професійних дій, погодження суспільних
(віддаючи їм перевагу) і особистих інтересів юриста; попередження
професійної деформації; застереження від проявів бюрократизму.

Функція моральної та юридичної відповідальності багатогранна. Це
випливає з того, що моральна відповідальність — це вкорінений у
загальнолюдських цінностях і забезпечуваний громадською думкою моральний
обов’язок юриста. Моральна відповідальність настає у будь-якому випадку
діяльності юриста чи його бездіяльності. Вона не знає ніяких меж і стає
могутньою силою професійної культури. Юридична відповідальність — це
закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний
обов’язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних
цінностей, що йому належали. Тобто професійна культура виконує запобіжні
заходи, що полягають у недопущенні юридичної відповідальності юриста за
скоєні вчинки. Це дозволяє замість юридичне забороненої поведінки юриста
спрямувати його юридичне дозволену, правомірну поведінку.

Сформований позитивний стереотип поведінки юриста має соціальну
цінність, оскільки є масовим явищем, яке корисне як для самої держави,
так і для громадян. Він полягає у свідомому виконанні моральних та
правових вимог, що утворює певний зразок поведінки юриста, професійну
звичку. Професійна культура сприяла формуванню позитивного стереотипу
поведінки, оскільки ступінь засвоєння моральних та правових категорій,
високий рівень володіння юристом загальнолюдськими цінностями спонукають
його до правової діяльності омірних дій під час виконання службових
обов’язків.

Культура службових правовідносин у правоохоронних органах — процес, який
немислимий без моральної обгрунтованості. В основі службових відносин
лежить не тільки право, але й мораль, традиції, звичаї, які склалися в
Юридичних органах. Дієвість цих категорій забезпечується відображенням
їх вимог у різноманітних статутах, інструкціях та відомчих нормативних
актах, які регулюють службові відносини. Морально обгрунтовані статутні
вимоги слугують основою формування юридичної культури.

Уміння бездоганно виконати свій службовий обов’язок дається юристам не
одразу, воно виховується формується шляхом розвитку професійної
культури. Сама бездоганність потребує міцного засвоєння правових норм,
вміння застосовувати їх у нестандартних ситуаціях, що супроводжується
високою культурою професійних дій. Звичайно, кожен юрист намагається
виконати свій службовий обов’язок, але виконує його по-різному, на
власний розсуд. Наприклад, якщо виконання обов’язку підпорядковане
страху перед покаранням, то в більшості випадків принижується роль
культури дій. Тому критерієм професійної культури є виховання свідомого
почуття відповідальності за доручену справу, бажання працювати сумлінно,
без права на помилку чи нетактовність.

Важливою функцією професійної культури є вироблення такого стереотипу
мислення, при якому суспільні інтереси поставлені вище від особистих.
Цього досягає більшість юристів, оскільки впливає контроль інстанцій за
їхньою службовою діяльністю. Але мова йде про внутрішні мотиви таких
дій, яким притаманна закономірність чи певне правило. Формування таких
мотивів відбувається ще задовго до вибору юридичної професії, по суті, з
дня народження. На перешкоді тут стають егоїзм, користолюбство та інші
негативні моральні якості, які спонукають у майбутньому юриста дбати в
першу чергу про свої власні інтереси. Звичайно, для попередження таких
тенденцій необхідні певні соціальні умови життя та праці юристів. Роль
професійної культури полягає у виробленні адекватної позиції юриста, в
умілому поєднанні особистих і суспільних чинників, профілактиці
зловживань службовим становищем чи порушень закону, норм моралі тощо.

Чи не найважливішою функцією професійної культури є попередження
професійної деформації юриста, оскільки саме вона (деформація) завдає
величезної шкоди правоохоронній діяльності, по суті, паралізує, виводить
із ладу кожного, хто потрапив під цей вплив.

На жаль, в юридичних органах на сьогодні доводиться констатувати у
багатьох випадках наявність значної забю-рократизованості. У професійній
культурі (у сфері ведення документації) повинно існувати розмежування
поняття бюрократизму. Тут є два аспекти цього розуміння: допустимі
елементи бюрократизму; безмежні прояви бюрократизму.

Так, культура професійних дій інколи вимагає певної формальності,
елементів бюрократизму, що регламентується законом і тільки нам.
Наприклад, обов’язковими є різні протоколи, пояснення осіб, причетних до
скоєння злочинів, висновки експертів, довідки, ухвали і т. ін. Однак
відомчі нормативні документи шляхом «деталізування», «уточнення»,
«доповнення» часто насичені своєю регламентацією, власними вигадками,
застереженнями у регулюванні юридичної діяльності. Також цьому сприяють
різні усні вказівки інстанцій, телеграми, службові перевірки тощо. Таке
поширене явище створює складності У юридичній роботі; тому шлях до його
вирішення вбачається у підвищенні рівня професійної культури.

Отже, професійна культура юриста покликана визначати межі поширення
моральних норм на службову діяльність, відтворювати загальнолюдські
цінності.

§ 5. Інформаційна культура юриста

Одним із важливих важелів регулювання суспільних | процесів є
інформація. Інформація — це філософське | поняття, що істотно
відрізняється від понять «відомос- І ті», «повідомлення», «дані»,
«новини» тощо. Дослщжен- І ня інформації проводиться у таких чотирьох
напрямах: 1 одержання, використання, поширення та зберігання, чим
займається наука інформатика.

У Законі України «Про інформацію» вказується, що інформація — це
документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що
відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному
середовищі. Із цього визначення випливають властивості ін-формації:
корисність, повнота, достовірність, новизна та з цінність, що підкреслює
особливе ставлення до будь-яких відомостей чи повідомлень. Особливо слід
пам’ятати про те, що достовірність породжує дезінформацію (викривлення
фактів та їх значення) і реінформацію (відновлення природної
достовірності).

З інформацією тісно пов’язані такі основні поняття-інформаційна
діяльність, інформаційний запит, документ в інформаційних відносинах,
інформаційна продукція, інформаційна послуга, інформаційні потоки,
інформаційні бар’єри, інформаційний потенціал, інформаційний режим,
інформаційні системи, інформаційнії процеси, інформаційний фонд.

Зокрема, в Законі України «Про інформацію» вказано, що під інформаційною
діяльністю слід розуміти сукупність дій, спрямованих на задоволення
інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Під
інформаційним запитом розуміється звернення з вимогою про надання
можливості ознайомлення з офіційними документами. Документи в офіційних
відносинах — це передбачена законом матеріальна .форма одержання,
зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на
папері, магнітній кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві. До
інформаційної продукції належить матеріалізований результат
інформаційної діяльності, призначений для задоволення інформаційних
потреб громадян, державних органів, підприємств, установ, організацій.
Інформаційна послуга — це здійснення у визначеній законом формі
інформаційної діяль-ності з доведення інформаційної продукції до
споживачів щоб заловільнити їх інформаційні потреби (статті 12/27, 32.
40, 41).

Зрозуміло, що інформація має певні види: статистична інформація, масова
інформація, інформація про особу та ін., а також правова інформація.

Так, правова інформація — це сукупність документованих або публічно
оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію,
юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення, боротьбу з
ними та їх профілактику. Із визначення випливає, що правова інформація
має надзвичайно широкий зміст, що пояснюється значною кількістю об’єктів
і джерел інформації. Тому розгляньмо окремі види правової інформації.

Уся правова інформація, виходячи із характеру її джерел, поділяється на
дві основні групи: офіційну і неофіційну. Офіційна правова інформація
міститься в документах трьох видів: нормативних, правозастосовних і
статистичних, але спільним є те, що джерелом цієї інформації є державні
органи і посадові особи Така інформація має велике значення у
державотворенні. Наприклад, на сучасному етапі враховується вікова
практика, яка відображає об’єктивні умови розвитку українського народу.
Неофіційна правова інформація міститься у матеріалах наукових
досліджень, лекціях, доповідях з правової тематики.

Важливо зауважити, що у офіційної та неофіційної правової інформації
різна мета, різні властивості. Зокрема, якщо для першої з них
обов’язкова повнота інформації, то для другої ця влистивість не є
обов’язковою.

Інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом. Обмеження
права на одержання відкритої інформації не допускається законом.

Для здійснення окремих форм державної діяльності відкритої інформації
недостатньо. Необхідною виявляється інформація з обмеженим доступом, яка
поділяється на конфіденційну і таємну. Вважається, що конфіденційна
інформація — це відомості, якими володіють, користуються та
розпоряджаються фізичні чи юридичні особи, і які поширюються на їх
власний розсуд відповідно до умов, здебільшого передбачених законом.
Проте до таємної інформації належить інформація, що містить відомості,
які мають передбачену законом таємни-Цю, розголошення якої
забороняється, оскільки це мо-^ завдати значної шкоди особі, суспільству
і державі.

Таким чином, до процесів одержання, використаня, поширення та зберігання
інформації мають бути певні вимоги. Це забезпечить прояви вищезгаданих
властивостей інформації. Звідси випливає, що юрист повинен володіти
певною інформаційною культурою, оскільки його діяльність тісно пов’язана
з багатьма поняттями, особливо в галузі інформаційної діяльності.

Гадаю, що інформаційна культура юриста — це ступінь володіння ним
належним обсягом інформації для забезпечення прав і свобод громадян,
вміння одержувати й ефективно реалізовувати її у правоохоронній
діяльності згідно із Законом України «Про інформацію».

Основними компонентами інформаційної культури юриста є деякі аспекти
таких видів культури: інтелектуальної, психологічної, професійної,
моральної, педагогічної, духовної, правової, логічної, технічної та ін.

Для глибшого розуміння компонентів інформаційної культури важливо
розглянути її загальні принципи. Їх доцільно досліджувати за основними
видами інформаційної діяльності, одержання, використання, поширення та
зберігання.

Основними принципами культури одержання інформації є забезпеченість
права на інформацію, достовірність, точність, повнота, необхідність та
корисність.

Так, принцип забезпеченості права на інформацію полягає в тому, що кожен
юрист має можливість отримати необхідну йому інформацію. Для цього існує
достатньо джерел інформації, які доступні кожному щоб отримати нові
відомості, які цікавлять особу. Одак цей принцип має значні перешкоди.
Зокрема, це право забезпечується лише щодо відкритої інформації, а для
інших видів — число споживачів (навіть серед юристів) обмежне. Крім
того, через відсутність належного рівня комп’ютеризації отримати
інформацію буває надто важко, для чого доводиться витрачати багато часу,
що характеризує відсутність інформаційного підходу.

Достовірність і точність як принципи забезпечуються повнотою інформації,
своєчасністю її одержання. Тобто достовірність і точність тісно
пов’язані з повнотою. Також цей принцип прямо залежить від інтелекту
реципієнта (особи, яка приймає інформацію). Уміння вибрати достовірну і
точну інформацію далеко не кожному під силу. При цьому важливо
абстрагуватись від власних емоцій, симпатій і антипатій. Значну роль у
цьому відіграють фактор часу і використання різнома-

нітних джерел інформації, а також сумлінність реципієнта.

Для інформаційної культури дуже важливим є принцип необхідності. Серед
інформаційних потоків потрібно одержати таку інформацію, яка необхідна
для конкретної справи. Нагромадження великої кількості будь-якої
інформації значною мірою впливає на психіку юриста, не дає можливості
зосередитись на головному, призводить до розсіяності. Важливо відчувати
ступені необхідності одержання інформації, адже вона може знадобитися
ненадовго. Роль пам’яті юриста полягає в тому, щоб зосередити основну
увагу на необхідному, а другорядну інформацію запам’ятати лише в
основному разом з джерелом її надходження.

Своєрідним для культури одержання інформації є принцип корисності. Не
вся необхідна інформація є корисною. Справа в тому, що ця інформація,
яку і необхідно було б одержати, в окремих випадках може стати шкідливою
для людини (наприклад, у подружньому житті). Тобто корисність потрібна
для конкретної інформаційної системи, для вирішення конкретного
завдання.

Для культури використання інформації основними принципами є
справедливість, раціональність та доцільність.

У задоволенні інформаційних потреб споживачів інформації важливим
принципом є справедливість. Суть цього принципу полягає в тому, що
використовувати інформацію потрібно, не приховуючи окремих відомостей і
не применшуючи їх значимість. Правильний розподіл інформації сприяє
ефективному задоволенню інформаційних потреб і підвищенню інформаційної
культури. Однак на практиці цього досягнути важко, оскільки ін-‘коли
негативну роль відіграє суб’єктивний чинник, особиста моральна чи навіть
матеріальна зацікавленість.

Із тактичних міркувань використання інформації можна здійснювати певними
дозами, економне, ефективно. Значення принципу раціональності особливо
зростає у випадку недосвіченого споживача-юриста. При цьому споживач
повинен розуміти, що після використання однієї дози інформації він
отримає наступну. Важливо правильно регулювати дозування, враховуючи
‘наступність, послідовність. Це сприятиме поступовому підвищенню
культури використання інформації.

Часто у використанні інформації на перший план

виступає доцільність. Завданням цього принципу є застереження юриста від
отримання того чи іншого виду інформації. При цьому вдаються до
з’ясування мети використання. У випадку вірогідності при задоволенні
потреб інформація -видається повно і об’єктивно.

Розглядаючи культуру поширення інформації, слід зосередитися на таких
провідних принципах: вільного обміну, об’єктивності, відповідальності.

Принцип вільного обміну інформацією — це розповсюдження, обнародування
інформації, якою володіє особа. Цей обмін здійснюється різними шляхами,
в будь-якій формі і через різні джерела інформації. Практично не існує
обмежень у поширенні інформації, але при умові, що цей процес не
суперечить чинному законодавству. Тим більше, обмін інформацією — це
необхідний процес в інформаційній діяльності. В іншому випадку
знижується рівень інформативності спілкування, втрачається зворотний
зв’язок. Для розвитку інформаційної культури потрібен систематичний та
вільний обмін інформацією.

Принцип об’єктивності культури поширення інформації забезпечує її
правдивість, відповідність реальній дійсності. Тобто поширення
інформації тісно пов’язане з вірогідністю подій, правильним розумінням
ситуації, що запобігає дезінформації та інформаційному галасу. У
практичній діяльності цей принцип часто порушується. Як правило, причина
полягає у боротьбі за першодже-рельство коли фактор часу для перевірки
вірогідності інформації, на жаль, не є основним.

У зв’язку з тим, що існує принцип вільного обміну інформацією, повинен
діяти принцип відповідальності за її об’єктивність чи таємність. Кожна
особа, поширюючи інформацію, зобов’язана відчувати, що на будь-яку
інформацію потрібно мати гарантію її об’єктивності, в іншому випадку
вона скоїть правопорушення. Факти поширення фальшивої інформації
зустрічаються у житті часто, однак відповідальність настає рідко, що
дуже шкодить інформаційній культурі.

Нарешті, основним принципом культури зберігання інформації є надійність.
Тобто в інформаційному фонді , повинна бути гарантія забезпеченості
збереження належного стану інформації та її матеріальних носіїв,
забезпечення її охорони. Перш за все, це забезпечується відповідними
правилами зберігання, обмеженим доступом до цього фонду. Важливими для
цього принципу є

недопущення розголошення інформації Вона повинна видаватись згідно з
вимогами інформаційних запитів Значну роль тут відіграє також принцип
відповідальності.

Слід зауважити, що спільними принципами вищезгаданих видів інформаційних
культур є законність, етичність, своєчасність.

Суть принципу законності випливає з того, що правові основи одержання,
використання, поширення та зберігання інформації встановлює закон,
зокрема Закон України «Про інформацію». Законність залежить від видів
інформації та режиму доступу до неї.

Принцип етичності інформаційної культури забезпечується високими
моральними якостями учасників інформаційних відносин, вимогами
загальнолюдських’ цінностей, етичних правил, моральних кодексів Важливо
у цьому принципі не допустити завдання моральних збитків особам, які
потерпіли від дезінформації.

Слід підкреслити загальність принципу своєчасності. Тобто для одержання,
використання та зберігання інформації своєчасність потрібна тоді, коли
цього вимагає^ ситуація.

Ці та інші принципи інформаційної культури відображаються в
інформаційній діяльності через відповідні методи. Такими основними
методами слугують: повсякденне спілкування, ознайомлення з матеріалами
засобів масової інформації, отримання офіційних зведень, інформаційні
запити, спеціальні методи.

Метод повсякденного спілкування — це традиційний обмін інформацією між
людьми. Людське суспільство не могло б існувати, якби люди не
спілкувалися між собою Накопичена таким чином інформація передається з
покоління у покоління. В цілому даний метод відповідає принципові
повноти, але юристові потрібно вміти володіти високою інформаційною
культурою Нинішній час настирливо вимагає таких форм, діалогів,
суперечок, які не стали б претензією щодо монополії на істинність
інформації. Тому для підвищення ефективності цього методу необхідне
підвищення рівня загальної культури населення.

. Ознайомлення з матеріалами засобів масової інформації як метод має
велике значення для інформаційної культури. Завдяки цьому методові кожна
особа спроможна самостійно в міру потреби задовольнити власні
інформаційні запити і неквапливо сформувати свою

особисту думку. Однак джерела усної та письмової інформації не завжди
містять у собі потрібну інформацію оскільки цьому методу, на відміну від
попереднього’ притаманний односторонній безадресний зв’язок. Тому, в
даному випадку інколи можливе зниження рівня інформаційної культури.

В інформаційних взаєминах часто вдаються до тако-і го методу, як
отримання офіційних зведень, статистичних документів тощо. Зокрема, таке
явище поширене у;

органах внутрішніх справ, де щодобово готуються оперативні зведення для
передачі їх у вищі інстанції. Звичайно така своєчасність і точність для
інформаційної культури має велике значення. Просто важливо ці факти
вміло аналізувати, співставляти і тлумачити. Тут важ-і ливу роль
відіграє компетентність споживача інформації та його інтелектуальний
рівень.

До методу інформаційного запиту часто вдаються посадові особи юридичних
установ. Він особливо корисний здебільшого у двох випадках: для
документального! підтвердження окремих фактів і для розширення чи
деталізації відомостей. Рівень інформаційної культури виявляється тут як
особою, яка надавала інформаційний запит, так і працівниками органів
законодавчої, виконавчої та судової влад. Із погляду інформаційної
культу-| ри запит повинен бути обгрунтованим, а відповідь —і повною і
достовірною,

Спеціальні методи інформаційної культури стосу-і ються інформації з
обмеженим доступом, що передбачено законом. Низький рівень інформаційної
культури тих осіб, які допущені до даної інформації, завдає значної
шкоди виконанню функціональних обов’язків, а також державі в цілому.

Інформаційна культура існує серед різноманітних соціальних явищ, які
впливають на неї, а також сама має здатність вносити корективи у
суспільні процеси. Тому для глибшого розуміння сутності, глибинних
закономірностей розгляньмо функції інформаційної культури.

Роль, яку виконує інформаційна культура, виявляється у таких двох групах
функцій: теоретико-пізнаваль-ній та практично-прикладній. Перша з них
покликана пізнавати, теоретично вивчати закономірності розвитку» її
культурології і на цій основі розробляти науково общ грунтовані
висновки. Друга сприяє розвиткові інформа-1 ційного законодавства,
вдосконаленню діяльності поса

дових осіб, раціоналізації інформаційних процесів, підвищенню загальної
культури громадян та ін.

Нас більше цікавить група практично-прикладних аункцій. Вона складається
з таких основних функцій:

Гуманістичної, управлінської, комунікативної, орієнта-ційної, режимної,
а також функції формування моральної та юридичної відповідальності.

Так гуманістична функція призначена для захисту прав людини. Перш за
все, це стосується захисту Української держави, недоторканності її
кордонів, недопущення посягань на волю народу. Тут роль достовірності та
повноти інформації випереджає дії осіб, які повинні здійснювати цей
процес. Крім того, ця функція стоїть на сторожі забезпечення і захисту
основних прав громадян України як на території своєї держави, так і в
міжнародних відносинах. Через різноманітні інформаційні канали надходить
такий потік інформації про нашу країну, який потребує спеціального
«фільтру», чим служить передусім культура інформації. Тим самим
гуманістична функція бере на себе обов’язки з охорони і захисту
державно-конституційного ладу України.

Велике значення має управлінська функція. Вона передбачає створення умов
для формування й діяльності органів державної влади, участі у
розв’язанні глобальних господарських і наукових проблем, виробленні у
посадових осіб бездоганності у виконанні службових обов’язків. Тобто
інформація, особливо культура її одержання та використання, стає начебто
четвертою владою у державі. І той, хто володіє інформацією, — той
володіє всім. Справді, в управлінській діяльності в основному вся
інформація акумулюється у осіб, які обіймають керівні посади. Оскільки
весь потік інформації керівна особа сприймати не може, тому вміння
керівника здійснювати інформаційний підхід стає передумовою вироблення
необхідної інформаційної культури. Іншими словами, становлення керівника
починається з уміння отримувати інформацію і використовувати її
в.адміністративній діяльності. Його професійна культура — це насамперед
його інформаційна культура. Адже в іншому випадку не керівник вершитиме
справи, а навпаки — справи, інформація маніпулюватимуть ним. Значення
управлінської функції полягає в тому, щоб допомогти керівникові охопити
якомога ширше коло відомостей і правильно використати їх при виконанні
службових обов’язків.

– Комунікативна функція забезпечує спілкування між членами суспільства
під час інформаційних відносин яке повинно здійснюватись на культурних,
моральних засадах. Ця функція розвиває інформаційну культуру, збагачує
її, прискорює вирішення існуючих проблем тощо. Завдяки комунікативній
функції інформаційна культура має властивість обміну інформацією між
учасниками інформаційних відносин (поширення передового досвіду тощо).

Для інформаційної культури орієнтаційна функція сприяє не тільки
обгрунтуванню та пропаганді суспільних процесів, але й одержанню
інформації для себе, часто навіть не обнародуючи джерела її надходження.
У практичній діяльності доволі часто доводиться одержувати і поширювати
інформацію лише для особистого орієнтування При цьому важливою є
культура володіння нею, тобто застереження від шкоди завдання збитків
загальній справі. Звичайно, орієнтаційна функція виконує роль
своєрідного трампліна, оскільки отримання інформації «для орієнтування»
втілюється у практичне життя значно пізніше — в міру необхідності.

У жодних інших суспільних явищах режимна функція не відіграє такої ролі,
як в інформаційній культурі. Вважається, що кожна інформація має значну
цінність і потребує певного режиму зберігання. Мова йде не тільки про
інформацію з обмеженим доступом, а й про будь-яку іншу. Саме режимна
функція виробляє в осіб, які володіють інформацією професійного,
ділового, виробничого та іншого характеру, специфічну систему її захисту
Це не приховування, а раціональне використання і поширення. Недарма в
народі існує вислів: «Думай, що говориш, але не говори, що думаєш».
Глибокий зміст цієї фрази змушує виробити такий рівень інформаційної
культури, який сприяв би впорядкованості обігу інформації і своєчасності
її обнародування. Тобто для режимної функції властивий специфічний
інформаційний бар’єр, який юрист встановлює для себе самостійно.

За інформацію, особливо за її поширення і використання, носій-юрист
повинен відповідати. Тому інформаційна культура володіє такою функцією,
як формування моральної та юридичної відповідальності.

Під моральною відповідальністю в даному випадку слід розуміти втілений у
загальнолюдських цінностях і забезпечуваний громадським осудом
моральний

лйлв’язок юриста визначити правомірність позбавлення °евних вартостей,
що йому належали, у випадку порушення ним встановлених правил
інформаційних відносин А юридична відповідальність — це закріплений у
чинному законодавстві та забезпечений державою юридичний обов’язок
правопорушника-юриста зазнати примусового позбавлення певних юридичних
прав і встановлення обов’язків, деяких цінностей, що йому належали.
Отже, одним із обов’язків учасників інформаційних відносин є
використання інформації згідно із законом або договором (угодою).

Можна було б відзначити також інші функції, які діють у інформаційних
відносинах, але і вищезазначені переконливо вказують на необхідність
вирішення проблеми підвищення рівня інформаційної культури.

Можна зробити висновок, що інформаційна культура юриста призначена, перш
за все, для розвитку його професійної культури. Адже вміння володіти
інформацією сприяє професійній діяльності, дає можливість правильно
приймати відповідні юридичні рішення, передбачати різноманітні ситуації,
прогнозувати правоохоронну діяльність. Крім того, інформаційна культура
необхідна для збереження психічного стану юриста. Великий потік
інформації надто втомлює, призводить до втрати його працездатності.
Також інформаційна культура застерігає юриста від румінації (непотрібні
розмови у зв’язку з інформаційним голодом), оскільки протилежне може
призвести до неінтелектуальних захоплень. І нарешті інформаційна
культура є однією із запорук дотримання законності та правопорядку,
оскільки підвищує правосвідомість, скеровує юриста на правомірні вчинки.

§ б. Інші субкультури професійного спрямування

Розгляньмо деякі інші субкультури юриста, які мають безпосереднє
відношення до його професійних дій.

Так, державна культура юриста грунтується на принципах та функціях
діяльності державного апарату, що відображені у Законі України «Про
державну службу» від 16.12.1993 р. Зокрема, слід наголосити, що держава
має спеціальні правоохоронні органи, наділені повноваженнями влади для
реалізації державних завдань. Із погляду культури державних дій
зауважимо, що юрист повинен чітко усвідомити, зрозуміти характер
держави. Крім

того, необхідно пам’ятати, що силою державного примусу, влади, її
авторитету не завжди можна досягти успіхів у правоохоронній діяльності.
Адже в історії України вже був такий період, коли держава перетворила
правоохоронні органи у каральні. Тоді державна культура юриста була
штучною, вимушеною і навіть шкідливою для суспільства.

Суть державної культури повинна полягати у державно-демократичному
мисленні юриста. І якщо державні закони є вершиною людської мудрості, то
реалізація влади юристів здійснюється тільки через право, його цінності,
а не завдяки авторитарному методові.

У державній культурі юриста передбачається усвідомлення того, що у
державі панує не єдина ідеологія (як було раніше), а значний вплив мають
різні політичні партії та рухи. Тому можливі різні зміни у зовнішній та
внутрішній політиці. У зв’язку із цим у державній службі існують
щонайменше три проблеми: управління, влади та політики. Ці проблеми
частково можна розв’язати через контроль із боку моралі за політикою.

Виходячи із цього, можна визначити основні функції державної культури
юриста на сучасному етапі, при цьому слід враховувати різницю між
державними та національними правоохоронними органами. Сюди можна
віднести: підтримання державного суверенітету та національного
відродження українського народу, допомогу у створенні національної
держави, сприяння переходу України від східноєвропейської до
центральноєвропейської держави, підтримання певного порядку поведінки
громадянина, сприяння утвердженню справедливості та мудрості в
суспільстві, захист статусу члена суспільства, сприяння формуванню
державної еліти та ін.

Отже, юрист має бути носієм державних ідей, активним учасником державних
процесів.

Важливим поняттям у культурології службового обов’язку є економічна
культура юриста.

Перехід України до ринкових відносин вимагає економічних реформ, які
мають отримати правове забезпечення. Тому за останні роки прийнято
значну кількість законодавчих актів, які регулюють підприємницьку і
комерційну діяльності, визначають правовий статус підприємств та
господарських товариств, правові форми майна державних підприємств,
приватизацію тощо.

Звідси випливає особлива потреба у систематичному вивченні юристом
нормативних документів щодо цих

пооблем. Це зобов’язує юриста по-новому пропагувати основні вимоги
законів, правильно застосовувати їх у практичній діяльності, запобігати
правопорушенням у сфері економіки, не допускати зловживань у процесі
приватизації чи у вирішенні господарських справ тощо Відомо що економіка
— це певна система цінностей, яку здобула держава та її народ. Що
стосується України, то вона вийшла із колишнього СРСР найбільш
економічно знищеною. Крім того, ми успадкували колоніальну систему
управління, психологію, аморальні погляди і т. ін. Це все позначилося на
національній економіці, яка призначена забезпечувати загальну безпеку
України. І тепер, коли кожен державний крок потребує фінансової
підтримки, відчувається значне безсилля. Адже зміна форм
господарювання, недооцінка економічних обов’язків багатьох службових
осіб призводить до прямого невиконання законів України в сфері
економіки.

Зрозуміло, що виконувати службові обов’язки юристові в такій ситуації
дуже непросто. У нього складається своєрідна економічна культура, яка
безпосередньо залежить від економічного стану в Україні.

Звідси випливає, що суть економічної культури юриста полягає в його
умінні здійснювати економічні зв’язки з різними відомствами,
організаціями та безпосередньо з громадянами. Велике значення для
економічної культури має наукова організація праці, ефективність
службової діяльності, а також економічне (матеріальне) стимулювання та
інші чинники.

Щодо акторської культури юриста слід зауважити, що цей термін досить
умовний, оскільки мова не йде про театр чи сцену, а про мистецтво
виконання службових обов’язків через своєрідну професійну гру. У цьому
випадку професійна гра стає шляхом до пізнання істини. Але відбувається
вщтворення (фактично імітація форм) правового явища у конкретній
ситуації. Відмінність від театру полягає в тому, що учасники справи не
знають про виконання акторської ролі юристом.

Основне завдання у акторській культурі — це перевтілення юриста у певну
роль, яка імпонує його співрозмовникові (злочинцю, його рідним,
знайомим, потерпілому, свідкам і т. ін.). Тут завдання полягає в тому,
щоб розпізнати людину, її характер та вподобання. Культура Цих дій
полягає в умінні ввійти в роль і не показати себе наївним чи штучним.
Усе має виглядати природно, точа й акторська роль — це образне
перетворення суспільних явищ за допомогою вщповщних специфічних засобів.

До таких засобів можна віднести специфічність мови (в тому числі
жаргонної), процес мислення і кмітливість, систему вчинків, емоційний
стан. Чималу роль відіграє обстановка в кабінеті чи іншому місці,
створення розслабленої чи навпаки напруженої ситуації тощо.

Важливим для акторської культури юриста є також уміння вийти з ролі, не
потрапити під вплив професійної деформації. Адже юристи вільні у виборі
своєї поведінки, але в межах загальної професійної культури та
законності.

Отже, професійна спрямованість компонентів юридичної деонтології полягає
у культурології службових обов’язків через призму розглянутих видів
культур Головне — бачити у цих видах культур ті аспекти, які мають
безпосереднє відношення до професії юриста.

Глава II. ПСИХОЛОГІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ КУЛЬТУРИ ЮРИДИЧНОЇ ПРАКТИКИ

§ 1. Деякі субкультури психологічного напряму

У юридичній роботі надзвичайно суттєву роль відіграє психологічна
культура. Щоб забезпечити ефективність впливу на правопорушників,
сприяти створенню умов для якомога повнішого розкриття схильностей
людини, охоронцям правопорядку важливо знати психологічну структуру,
закономірності мислення, пам’яті, методи формування волі та рис
особистості.

Під психологічною культурою юриста ми розуміємо рівень володіння
психологічними знаннями, навичками і прийомами, в тому числі
автотренінгу та саморегуляції, а також розвитку власної волі та
професійно-психологічних якостей з метою ефективного впливу на
регулювання правовідносин у суспільстві.

Звідси випливає, що юрист повинен володіти високими особистими душевними
якостями. Зрозуміло, що особливий наголос робиться на результаті
юридичної соціалізації: знання, навички, прийоми, автотренінг,
саморегуляція, воля тощо. Це примушує особу працювати над собою,
формувати у собі психічні процеси, властивості і

власний душевний стан, що визначає зміст життєдіядьг-ності юриста.
_

Проте цього явно недостатньо. Юрист може особисто уяоактеризуватися
високими душевними якостями, але втілювати їх в практичну діяльність не
може. У результаті не буде ефективного психологічного впливу на
громадян, що негативно відіб’ється на правоохоронній діяльності.

Зрозуміло, що психологічна культура юриста не існує абстрактно. Її слід
розуміти у сукупності видів. Так, можна класифікувати психологічну
культуру за юридичними спеціальностями. Тоді матимемо психологічну
культуру судді, адвоката, прокурора, працівника міліції і т. ін. Зміст
цих видів психологічних культур містить багато спільних ознак, але
існують істотні відмінності, які пояснюються специфікою службових
обов’язків.

Доцільніше розглянути види психологічної культури за темпераментом особи
юриста, тобто за відносно стійкою характеристикою з боку динаміки,
тонусу і врівноваженості психічної діяльності. Це пояснюється тим, що
течії психологічного життя у різних юристів проходять по-своєму. Мова
йде про такі відомі типи темпераментів (типи нервових систем):
сангвіністичний, холеристичний, флегматичний, меланхолічний Це наводить
на думку про існування психологічної культури юриста-сангвініка,
юриста-холерика, юриста-флегматика, юриста-меланхоліка.

Можна здійснити класифікацію психологічної культури юриста за знаками
Зодіаку (гороскоп). Тоді матимемо:

психологічну культуру юриста-Козерога, юриста-Рака і т. ін.

Можна зробити висновок, що психологічна культура існує тільки в
одиничному, в окремому, що обґрунтовує -існування лише індивідуальної
культури. Тим більше, що цьому сприяють компоненти психологічної
культури.

Психологічна культура юриста має такі компоненти:

інтелектуальна культура, емоційна культура, внутрішня культура і деякі
аспекти педагогічної культури юриста. За-уважу, що інтелектуальна,
внутрішня, емоційна повністю входять у психологічну культуру, оскільки
мають спільні предмети дослідження. Іншими словами, ці види культур

в основному визначають психологічну культуру особи юриста.

Що стосується педагогічної культури, то не всі її складові елементи
мають пряме відношення до психологічної культури юриста. У цілому можна
сказати, що висококваліфікований юрист повинен володіти глибокими

знаннями психології і деякими методами педагогіки. Така вимога потрібна
для здійснення правового виховання населення (особливо молоді), яке
юрист повинен здійснювати і систематично, і першочергово.

Тобто юрист має бути вихователем громадян у правовому полі. Тому він
повинен володіти бодай елементарними педагогічними навиками, особливо
педагогічною спостережливістю і педагогічною завбачливістю.

Перша допомагає йому швидко і безпомилково відрізняти найсуттєвіші
моменти у поведінці людини, визначати на основі окремих деталей якісні
зміни в характері, інтуїтивно відчувати схильність людини до
правопорушень через ті чи інші обставини. Це суттєве підґрунтя для
правовиховної роботи.

Спостереження, вивчення здійснюється не стільки споглядальне, скільки
цілеспрямовано, щоб вплинути на людину, допомогти їй перебороти
внутрішні протиріччя й’ удосконалитись. Це необхідно юристові також і
для об єк тивної оцінки власних дій, для самоаналізу та коригування
поведінки.

Знання різних типів характерів, розуміння неповторності особливостей
людей дозволяє юристові зі значною вірогідністю передбачати вчинки
конкретної особи в тій чи іншій ситуації. Така здатність завжди є
супутником почуття нового. А оволодіти нею — значить бачити перспективу
в регулюванні правовідносин, знаходити найбільш конструктивні шляхи
вирішення нагальних проблем.

Педагогічна майстерність юриста полягає ще й у безпомилковому
орієнтуванні, особливому такті, ввічливому тоні, здатності до ризику та
експерименту.

У роботі з людьми необхідно враховувати безліч чинників’ вік людини,
інтелектуальний рівень, смаки, тип нервової системи тощо — і в
залежності від них обирати тактику взаємин. При цьому треба дорожити
довір’ям населення, не хизуватись своєю владою над людьми, а тим паче —
не демонструвати зверхність. Відважитись на будь-який серйозний крок,
перебуваючи у стані розчарування чи роздратування, означає загубити
справу.

Зрозуміло, що при контакті з неповнолітніми педагогічна культура юриста
набирає особливого значення. Тому авторитет юриста залежить від його
доступності та розуміння проблем молоді.

Можна зробити висновок, що педагогічна культура ториста — це ступінь
володіння необхідними педагогічни-

навичками (педагогічною спостережливістю і педагогічною завбачливістю),
а також вияв високого такту у вза-минах із метою здійснення правового
виховання населення.

Крім того, педагогічну культуру юриста характеризують і такі субкультури
педагога: внутрішня, зовнішня та деякі елементи дипломатичної культури.
Тобто юрист для здійснення правового виховання повинен увібрати всі
кращі зовнішні й внутрішні риси педагога.

Висвітлення інтелектуальної культури почну зі з’ясування поняття
інтелекту.

Переважно інтелект ототожнюють із розумом, хоча це не точно, оскільки
треба враховувати також мудрість особи, рівень її мислення, набуті
знання, ерудицію, компетентність, інтуїцію, глибину осмислення явищ,
правильне їх розуміння, уміння аналізувати тощо. Тобто інтелект є
одночасно якісним і кількісним розумовим показником, своєрідним
критерієм для кожної певної людини. І коли ми, не замислюючись,
запитуємо, чи ця людина має розум, то маємо на увазі рівень інтелекту. В
цілому можна сказати, що розум людині даний від природи, а інтелект в
основному є результатом соціалізації.

Важливо вдатись до певної інтелектуальної схеми, яка полягає у
розчленуванні розумової структури на поняття, правила і логічні
операції. За допомогою цих елементів людина сприймає, переосмислює та
зберігає важливі відомості. Проте тут на перешкоді часто стає душевний
стан людини, розладнана психіка, хвилювання, різні почуття тощо.
Наприклад, часто говорять: розум мовчить, якщо серце ридає, що не завжди
можна сказати про інтелект. Навпаки у таких випадках найбільше
виявляється рівень інтелекту.

Крім того, існують певні інтелектуальні властивості. До них належать
особливості сприйняття пам’яті, мислення, уяви, а також творчість, яка
виявляється у практичному мисленні. Щоб краще зрозуміти поняття
інтелекту, треба знати такі категорії, як інтелектуальна глибина
пізнання, інтелектуальна творчість, інтелектуальний потенціал,
інтелектуальна свобода, інтелектуальні емоції тощо. Із професійною
майстерністю прямо пов’язана Розвинута інтелектуальна активність. Ця
творча пошукова активність характеризує багатьох професіоналів, на
основі чого можна ввести своєрідний коефіцієнт інтелектуальності.
Зрозуміло, що природні задатки, зокрема розум, мають велике
значення для юриста. Проте розумовими задатками, своїм інтелектом треба
вміти користатися, тобто має бути певна інтелектуальна культура або
культура «прояву» інтелекту і розуму в тому числі. Адже самовихваляння,
надмірна віра у свій розум, впевненість у неперевершеності власної
розумової діяльності свідчать про низьку інтелектуальну культуру юриста.
Критерієм інтелектуальної культури має бути громадська думка, результати
творчої праці.

Інтелектуальна культура виявляється найбільше в процесі творчої
діяльності, особливо в умовах нестандартності. Це яскраво видно на
прикладі осіб, які обіймають керівні посади. Адже говорять у народі:
хочеш дізнатися, чи розумна людина, — дай їй владу (зрозуміло, що на
короткий час). І що характерно, чим вищу посаду обіймає юрист, тим легше
виявити рівень його інтелектуальної культури.

Слід зауважити, що юристи повинні дбати не тільки про себе, а й
підтримувати, розвивати інтелектуальну культуру української нації. Це —
одне із важливих завдань.

Тому інтелектуальна культура юриста — це ступінь накопичення особою
певної суми загальноосвітніх і професійних знань, а також культура та
широта мислення, загальна ерудиція.

Однією із психологічних характеристик компонентів юридичної деонтології
є емоційна культура. Спочатку зауважу, що емоції з’являються в
емоціогенній ситуації. Тобто проявам емоцій передує певна ситуація, яка
безпричинно не виникає. Причиною цього можуть бути такі факти, явища,
які зачіпають душевні інтереси юриста. У результаті цього з’являється
душевне переживання, хвилювання, певні почуття тощо. Тоді юрист ніби
виходить із стану спокою, його організм починає функціонувати напружено.

Звернімось до характеру емоцій. Після народження емоції дитини мають
врождений характер, а в міру збільшення життєвого досвіду їх характер
стає набутим. Нас більше цікавить професійний характер емоцій, оскільки
У юриста повинно вироблятися правове почуття. Доведено, що правове
почуття — це наслідок комплексу емоційного сприйняття юристом правових
явищ. Проте правові почуття юриста на основі емоцій можуть бути різними,
оскільки виникнення емоцій не завжди супроводжується іншими
переживаннями. Тому постає необхідність поняття, як емоційна культура
юриста.

Емоційна культура юриста є, перш за все, його внут-іпіньою
дисциплінованістю і зібраністю. Вона виявляться здебільшого у момент
вибору правового рішення. З емоційною культурою, із силою волі пов’язана
могутня зброя формування морального образу юриста — самовиховання. Юрист
сам може коригувати недоліки своєї особистості, долаючи негативні прояви
завдяки силі волі. Стриманість, володіння собою і самоконтроль — важливі
елементи емоційної культури, які покликана розвивати психологічна
культура юриста.

Психологічна культура розвиває також внутрішню культуру юриста, основою
якої є психологічні та моральні якості. Внутрішня культура
характеризується різноманітними чинниками. Серед- них — здатність юриста
творити благородні вчинки, щире бажання допомагати іншим, ділитися з
ними, уміння розуміти людей, переживати не тільки за свої невдалі дії, а
й за дії інших, уміння вибачати іншим і не ображатись ні на кого.
Важливою ознакою високої внутрішньої культури юриста є уміння не
розголошувати таємниць, володіння розвинутою емоційністю, інтуїцією та
інтелектуальними почуттями тощо. Крім того, характерним для внутрішньої
культури є вдумливість, поміркованість, толерантність, доброзичливість
тощо. У цілому можна сказати, що внутрішня культура є наслідком
генетичної спадковості. Це — душа людини, яка розвивається у процесі
соціалізації юриста, залежить і збагачується від духовної культури.

Отже, психологічні характеристики культури юридичної практики мають своє
конкретне спрямування: як на особу юриста, так і на його сферу
спілкування, а також на уміння змінювати психологію людей від старого
стереотипу до нового.

§ 2. Культурологія деонтологічної правосвідомості юриста

Дослідженням свідомості займається багато наук, се-рєд яких —
психологія, філософія та соціологія. Тому й Результати досліджень у
цьому напрямі залежать від стану розвитку цих наук. Також не можна
розглядати свідомість поза релігією. Навпаки ґрунтовні знання Біблії
Допомагають збагнути глибинні процеси, які відбуваються у свідомості
людини. Зрозуміло, що панування атеїстичної ідеології в Україні впродовж
багатьох десятиліть дуже негативно вплинуло на розвиток психології
філософії та соціології, особливо щодо проблем, які стосуються природи
людської свідомості. Лише сучасні наукові праці позбавлені ідеологічних
нашарувань та заборон, а отже, з’явилась можливість для справжнього
творчого та наукового пошуку.

На сьогодні, як на мене, оригінальними здобутками у галузі дослідження
людини як особистості є монографії філософа В Нестеренка та психологів Р
Немова З Фрейда.

Так, В. Нестеренко вважає, що поняття «свідомість» виникло у
європейській філософії у XVII ст. За триста років воно зазнавало різних
еволюційних змін, наукових підходів, що призводило до неоднозначних
тлумачень свідомості. Проте так чи інакше свідомість пов’язана із
мисленням, що характеризує її людську природу. Тобто свідомість є дуже
важливою властивістю людської психіки.

Існує багато визначень свідомості. Зокрема, Р. Немов вважає, що
свідомість — це вищий рівень психічного відображення людиною дійсності,
її реалізація у вигляді узагальнених образів і понять.

Частими є випадки змішування поняття «свідомість» з іншими поняттями,
насамперед, із такими, як «душа», «сумління», «пам’ять», «знання»,
«досвід», «інтелект», «розум» тощо. Тож слід бачити різницю між ними.

Так, у розуміння душі людини входить до певної міри і свідомість. Тобто
свідомість є вершиною частини душі. Однак хоч кожна людина має душу, але
свідомість властива не кожній особі (зокрема, втрата свідомості
внаслідок нещасних випадків). А душа, на противагу свідомості, існує
постійно, оскільки людина умовно складається з тіла, душі й духу. До
речі, доведено, що душа кожної людини має однакову масу, що не можна
,сказати про свідомість.

Сумління наближається за змістом до свідомості Різниця між цими
поняттями полягає в тому, що сумління повинне мати конкретний вияв в
практичній діяльності чи поведінці, а свідомість може мати прихований
характер. Крім того, сумління випливає із свідомості, тобто свідомість є
первинним елементом, а сумління — похідним

Знання та досвід теж мають велике значення для сві-мості людини.
Зокрема, знання відіграють роль буття помості. Тобто щоб перевірити
свідомість людини, ^тоібно перевірити, що вона знає, якість та
достовірність цих знань. Досвід, у свою чергу, впливає на рівень

іломості. І Що характерно: чим різноманітнішим є досвід, сліди
пережитого, тим стабільнішою є свідомість та вищим її рівень.

Часто у психологічній літературі зустрічаються такі теоміни:
«безсвідоме», «несвідоме», «передсвідоме», «надсвідоме», «усвідомлюване»
та ін. Під «безсвідомим» ми розуміємо ознаки явища втраченої людиною
свідомості, тобто того, що людина раніше усвідомлювала. У цій ситуації
людина перестала усвідомлювати навколишній світ і саму себе, а попередні
одержані результати свідомості «зникли» безслідно.

Проте «несвідоме» — це той стан, в якому людина не здогадується, що вона
усвідомила якусь інформацію, подію тощо. Причини тут можуть бути як
об’єктивні (невміння керувати інформаційними процесами), так і
суб’єктивні (незнання психічних властивостей людини, існування
надприродних сил тощо). Іншими словами, людина розуміє, що всі інші
явища усвідомити неможливо, що існує ще й неусвідомлене. Крім того,
людина неусвідомлено «викидає» зі своєї пам’яті непотрібну інформацію.

Передсвідоме — такий стан людини, коли вона ще не знає і не розуміє
своїх дій: не знає, усвідомлювати їх чи ні. Фактично це — початкова
стадія формування свідомості. А отже, у передсвідомому є багато
таємничого і несподіваного.

Надсвідоме характеризується певним виробленим рефлексом, який виник у
людини внаслідок набутої свідомості. Особа діє вже механічно, не
усвідомлюючи цього.

Слід сказати, що усвідомлення і неусвідомлення — Це закономірні процеси
самої свідомості, які у кожній ситуації мають свій зміст. Особливо це
стосується переходів від свідомого у несвідоме і навпаки. Такі ж
пере-тоди можливі і з безсвідомим.

Гелер доцільно створити певну рівневу структуру свідомості. Як вказують
В. Нестеренко та 3. Фрейд, її

краще подати у порядку зростання: «несвідоме» — «пе-редсвідоме» —
«свідоме» — «надсвідоме»

Однак, на нашу думку, така структура не є повною. Згідно з дослідженнями
С. Лазарева у теорії свідомості існує ще й підсвідоме. Вважаємо, що
підсвідоме відіграє роль «лійки» у свідомому.

Тобто інформація, яка надходить від несвідомого та передсвідомого, далі
може передаватися двома шляхами:

1) у свідоме; 2) у підсвідоме. Після одного чи другого шляху вона
потрапляє у надсвідоме.

Розгляньмо ці два шляхи більш докладно. При цьому будемо пам’ятати, що
інформація може бути позитивною (корисною) і негативною (шкідливою) як
для самої людини, так і для людей, що її оточують. У цілому під час
розгляду позитивної чи корисної інформації особливої небезпеки немає.
Така небезпека очікується при негативній чи шкідливій інформації, яка
містить у собі негативні моральні якості, емоції, особливо — ненависть,
заздрість, агресію, образу, роздратованість, злість, насильство, гнів,
осуд, погорду, ревність, хвалькуватість, нарікання, презирство тощо, а
також думки, ідеї тощо.

Якщо негативна інформація надійшла безпосередньо у свідоме, то людина
усвідомлює, якої шкоди вона завдала навколишнім. Тут усі негативні
моральні якості відкрито виявляють себе і переходять у надсвідоме. Цей
>і шлях руху інформації не є таким небезпечним, як інший. Річ у тім, що
людина може не знати, не усвідомлювати, що негативна інформація надійшла
у підсвідоме. Тоді негативні моральні якості теж шкідливо діють на
навколишніх, але вже приховано Ці якості приховано, неусвідомлено
потрапляють у надсвідоме. Наприклад, ми інколи не розуміємо, чому так
важко спілкуватись із певною людиною, яка ззовні нічим поганим не
характеризується. А суть такого явища можна пояснити дією негативних
моральних якостей із сфери підсвідомого.

Можливий також перехід інформації з підсвідомого у свідоме і навпаки. У
першому випадку умовно назвемо його «випаровуванням», а у другому —
«осадом». Знову ж таки, «випаровування» не є таким небезпечним, як
«осад». Це можна пояснити тим, що відкритій, усвідомлюваній негативній
інформації легше запобігти, а негативні моральні якості та думки із
свідомого легше виправити. Тобто шлях негативної інформації у підсвідоме
має бути закритим.

На основі вищезазначеного можна зробити висновок про існування
самосвідомості як вищої форми свідомості. Відомо, що самосвідомість
випливає зі свідомості особи і означає усвідомлення людиною самої себе у
суспільстві, своїх взаємостосунків із навколишнім світом та членами
суспільства, своїх дій та вчинків, думок і почуттів, різних якостей
особистостей.

Зрозуміло, що самосвідомість народжує індивідуальну свідомість кожної
людини, яка охоплює весь духовний світ особистості. Усе це дає підстави
стверджувати, що свідомість людини має певні скерування, різновиди,
серед яких. суспільна, державна, національна, політична, патріотична,
громадянська, релігійна, моральна, естетична, професійна, правова та ін.

У юриста повинен бути добре розвинутий кожен із .цих різновидів
свідомості. Наприклад, значну користь у юридичній роботі приносять
моральна та релігійна свідомості, оскільки вони є складовими елементами
вищої етики людини. Ці різновиди свідомості дають можливість правникові
осмислювати вищі закони духовного світу, формувати духовні думки,
розуміти душевні якості інших людей, впливати на тіло через дух і душу,
розуміти причини і наслідки втрати земних благ та ін.

У даному випадку нас найбільше цікавить правова свідомість. Тому
розгляньмо її докладніше.

Кожен із дослідників намагається дати своє визначення правосвідомості.
Найбільше авторів вважають, що правосвідомість — це сукупність ідей,
поглядів, уявлень, почуттів, у яких виявляється ставлення до дійсно–го
чи бажаного права як до справедливого чи несправедливого і до дій людей
як до правомірних чи неправомірних.

В. Котюк пише, що правосвідомість особистості — це така форма
відображення правових явищ, яка включає психічні, інтелектуальні,
емоційні й вольові процеси та стани: знання чинного права і
законодавства, правові вміння і навики, правове мислення, правові емоції
і почуття, правові орієнтації, позиції, мотиви, правові переконання та
установки, які синтезуються в прийнятих рішеннях і спрямовані на
пізнання, спілкування і взаємодію в процесі правової діяльності й
поведінки у сфері правовідносин.

Можна по-іншому підійти до визначення правосвідомості, зокрема «через»
інформацію. Так, під правосвідомістю юриста слід розуміти координаційну
систему багатовимірності одержання, використання, поширення та
зберігання інформації у правовому полі, що характеризує ставлення
правника до правової дійсності та встановлення об’єктивної істини.

Як бачимо, правосвідомість грунтується на інформації, яку юрист повинен
усвідомити Однак не всю інформацію юрист усвщомлює Тому неусвідомлена
ін- ‘ формація стає надалі значним потенціалом для усвідомлення. Тобто
вона стає «в нагоді» у потрібний момент.

Мова йде про матеріальну форму одержання, використання, поширення та
зберігання інформації юристом, що складає певну систему. Сюди потрібно
віднести також різноманітні ідеї, уявлення, емоції, почуття та
інтелектуальну здатність особи юриста. При цьому згадана система
відіграє координаційну, інтеграційну роль у професійній діяльності. Саме
завдяки цій системі юрист реалізує своє ставлення до правової дійсності,
до права взагалі. Хоча таку координаційну роль для нього виконують ще й
світоглядні принципи за допомогою вольових зусиль

Багатовимірний підхід до інформації взагалі необхідний, адже кожен юрист
не повинен задовольнятись од-новимірністю своїх поглядів. Інтелектуальна
культура юриста має бути спрямована на творчий багатоаспект-ний підхід
до одержання, використання, поширення та зберігання інформації. Це
піднесе рівень правосвідомості.

Варто зауважити, що всі операції з інформацією повинні відбуватись у
правовому полі, що є активною формою правосвідомості юриста, розуміння
того, що система права потрібна для належного регулювання суспільних
відносин. Це означає, що правове поле має значний вплив на
правосвідомість юриста, особливо коли воно посилюється прийнятими новими
законами Нині діє активне правове поле довкола Конституції України, що
скеровує правосвідомість юриста на державницьку позицію.

Зрозуміло, що істина — це результат, наслідок, атрибут правосвідомості
правника, оскільки немає користі з високого рівня правосвідомості, якщо
юрист не може встановити об’єктвної істини у правовій дійсності. Тобто
вся дія правосвідомості повинна бути спрямована на здобуття істини.

Як бачимо, у правосвідомість юриста входять усі основні елементи
світоглядної духовності, саме культурне життя та культурне надбання
людства. Тобто самі професійні знання ще не визначають змісту
правосвідомості юриста Важливу роль відіграють певні власні критерії,
оцінки, серед яких слід виділити емоційний стан юриста, його ставлення
до права. Тут велике значення має процес перетворення юридичних знань у
звичку.

Таким чином, ми розглянули складові елементи правосвідомості юриста, до
яких відносимо різні процеси, пов’язані з інформацією у правовому полі,
що впливають на особу юриста з метою встановлення об’єктивної дійсності.

Поряд із цим у спеціальній літературі вказуються зовнішні та внутрішні
структурні елементи індивідуальної правосвідомості. Зокрема, до
зовнішніх елементів належать: 1) правові знання; 2) повага до права, до
закону на основі правових переконань 3) соціально-правова активність
особи, а точніше готовність (установка) до такої діяльності та
поведінки. У свою чергу внутрішні компоненти — це: 1) інтелектуальні
(раціональні) процеси і стани; 2) емоційні процеси і стани; 3) вольові
процеси і стани.

О. Скакун та М. Подберезський вважають, що правосвідомість має такі
складові елементи: психологічна правосвідомість (правова психологія),
ідеологічна правосвідомість (правова ідеологія), поведінкова
правосвідомість (передбачає вихід на правову поведінку).

Оскільки у будь-якому випадку на правосвідомість юриста впливають різні
чинники — як об’єктивні, так і суб’єктивні, то її рівень залежить від
професійних чинників, від стану законності в державі та цивілізованого
правопорядку

Це означає, що правосвідомість юриста мусить мати професійний характер
(а не буденний), що є складовим елементом всієї правової системи в
державі. Тобто професійна правосвідомість є пріоритетним напрямом
діяльності, який націлений на пізнання правових явищ та розуміння їх
сутності. Проте професійну правосвідомість не слід ототожнювати зі
спеціалізованою.

Так, М. Соколов дослідив, що професійна правосвідомість є структурним
елементом суспільної правосвідо-

мості. Суспільну правосвідомість можна поділити на професійну і
непрофесійну, а спеціалізовану — за об’єктом осіб різних професій:
судовий медик, судовий експерт, викладач права, журналіст із правової
тематики і т. ін. Звідси випливає, що коли ми ведемо мову про
правосвідомість юриста, то обов’язково повинні враховувати його
професійну спеціалізацію. Тобто для різних юридичних спеціальностей
правосвідомість є різною, вона чітко характеризується індивідуальністю і
неповторністю.

Крім того, зауважу, що правосвідомість юриста не завжди зберігається на
досягнутом рівні. У різні моменти професійної діяльності вона
здебільшого буває різна. Іншими словами, вона коливається, полегшує або
ускладнює процес виконання службових обов’язків, що залежить від
багатьох чинників.

Передусім слід сказати, що кожен юрист має своє індивідуально-правове
поле. І тому дії та вчинки юриста випливають із його власного поля
правових поглядів, які залежать від обставин, психічного стану,
отримання певних знань тощо. Цим обумовлене твердження, що один і той
самий юрист може мати різні рівні або ступені правосвідомості в
конкретний момент часу. Нас у даному випадку цікавить дія так званої
«точкової» правосвідомості у виконанні службового обов’язку юристом.
Зокрема, доцільно з’ясувати, що спонукало юриста до певної дії: свідоме
чи несвідоме.

Вважаю, що свідоме «керує» юристом у спокійній, творчій ситуації, а в
критичній, в екстремальних випадках, у момент прийняття складного і
відповідального рішення юристом опановує надсвідомий стан. Тоді і
виявляється так звана деонтологічна правосвідомість, тобто рівень
правосвідомості, якого юрист досяг раніше на етапі свідомості.

Деонтологічна правосвідомість передбачає, перш за все, усвідомлення
юристом свого призначення. І навпаки, посада, яку обіймає юрист,
визначає рівень деонто-логічної правосвідомості. Адже чим вища посада,
тим більше очікується позитивних результатів від того юриста, який на
ній перебуває.

Можна зробити висновок, що деонтологічна правосвідомість — це
інтелектуальна власність юриста, оскільки вона пов’язана з інтелектом та
моральними принципами; це конкретизація його правосвідомості, що
відповідає одній із функцій юридичної деонтології.

Деонтологічна правосвідомість юриста, таким чином, є результатом його
загальної правосвідомості, конкретним критерієм правосвідомості. Вона
також є певним рівнем правосвідомості юриста взагалі, оскільки перебуває
на «вершині» правосвідомості і слугує ніби «піковою» правосвідомістю.

Знаючи сутність змісту юридичної деонтології, можна сказати, що
деонтологічна правосвідомість характеризується так званою юридичною
евристикою. Іншими словами, юрист щоразу приходить до нового висновку
під час розгляду юридичних справ. Зрозуміло, що це неповторний
індивідуальний вияв загальної правосвідомості в конкретних умовах, тому
її і називають деонто-логічною.

Вищенаведені міркування дають можливість стверджувати, що деонтологічна
правосвідомість випливає із внутрішнього імперативу службового
обов’язку, оскільки останній є свободою розумної волі, передбачає
юридичні наслідки професійної діяльності і не є стабільно виробленою
позицією юриста. Як і внутрішній імператив службового обов’язку,
деонтологічна правосвідомість юриста часто співпадає з потребою
суспільства, оскільки тісно пов’язана з милосердям та сумлінням.

Таким чином, деонтологічна правосвідомість юриста — це неповторний
результат його правосвідомості, одержаний під впливом раніше сформованої
правової інформаційної культури у момент виконання службового обов’язку.

Як бачимо, деонтологічна правосвідомість юриста грунтується на його
загальній правосвідомості, правовій інформаційній культурі, на
внутрішньому імперативі права.

Що стосується правової інформаційної культури, то слід звернути увагу на
її попереднє формування. Тобто У момент прояву деонтологічної
правосвідомості юрист не отримує нової правової інформації, а діє на
основі раніше одержаної. Водночас рівень інформаційної культури
безпосередньо впливає на ступінь деонтологічної правосвідомості.

Джерелом деонтологічної правосвідомості є внутрішній імператив права,
адже в кожному законі є той внутрішній зміст, який юрист повинен
відчути. На письмі він не зафіксований, а через правове почуття у юриста
формується власна деонтологічна правосвідомість. У цілому на таке
формування впливає і дух права.

Що стосується присяги, яку складають юристи, то, як відомо, це вираз
громадського, суспільного, національного та інших обов’язків юриста.
Тому деонтологіч-на правосвідомість повинна завжди випливати із цих
обов’язків. У протилежному випадку вона не збігатиметься із вимогами
суспільства, інтересами нації. А це призводить до невиконання
внутрішнього імперативу службового обов’язку юристом, що не відповідає
вимогам деонтологічної правосвідомості.

Цікавим є питання стадій загальної та деонтологічної правосвідомості.
Вважаю, що загальна правосвідомість юриста повинна мати такі три стадії:
теоретична, практична і досконала. На першій стадії у юриста формується
теоретична правосвідомість, на другий під впливом професійної
соціалізації в процесі практичної діяльності юрист формує таку
правосвідомість, якої вимагає життя; третя стадія пов’язана з великим
досвідом юридичної роботи. Оригінальність вирішення конкретних справ,
високорозвинута інтуїція та інші чинники дають можливість досягти вершин
юридичної майстерності.

Виходячи зі змісту юридичної деонтології, деонтоло-гічна правосвідомість
має теж три стадії готовності: не-очікувано-раптова, очікувано-раптова і
постійна. Зрозуміло, що юрист-початківець потрапляє в ситуацію, коли він
не очікує моменту прояву своєї правосвідомості. І, як правило, до таких
дій він внутрішньо не готовий. Проте друга стадія передбачає сподівання
на такі прояви, і юрист заздалегідь готується до такої ситуації, навіть
про всяк випадок. Третя стадія відображає ті факти, коли юриста не можна
нічим здивувати у професійній діяльності. Рівень його правосвідомості
має енциклопедичний характер, і він завжди готовий виявити високу
професійну кмітливість.

Слід зазначити, що всі ці стадії грунтуються на принципах
індивідуальності і неповторності.

Доцільно зупинитися на проявах деонтологічної правосвідомості юриста.
Прояви деонтологічної правосвідомості — це своєрідний «вибух» діяльності
юриста, це дія мозку з використанням великої енергії. Така діяльність не
може бути довготривалою, але вона разова і неповторна. Тут відсутні
стереотипи, ідентичність, це — результат загальної правосвідомості. У
проявах деонтологічної правосвідомості велику роль відіграють талант і
творчість. Оригінальний рівень загальної правосвідомості виявляється в
той момент, коли юрист не чекає відповідної ситуації, не передбачає часу
та конкретних обставин.

Можуть бути прояви деонтологічної загальної свідомості, що не стосуються
службового обов’язку. Зокрема, це окремі імпульси у професійній
діяльності- прояви любові, милосердя, агресії, помсти, ненависті тощо.
Такі імпульси допомагають або шкодять юридичній роботі.

Відомо, що прояви деонтологічної правосвідомості є у всіх видах
юридичної діяльності, наприклад, на кожному етапі розгляду кримінальної
справи у момент оголошення звинувачувального вироку, встановлення змісту
закону, який вклав у нього законодавець, тощо. Також за написаним
текстом можна встановити рівень загальної правосвідомості і
деонтологічну правосвідомість юриста в кожному місці документа

Отже, деонтолопчна правосвідомість є конкретизацією загальної
правосвідомості, її актуалізацією, що характеризується загостреним
правовим почуттям юриста, який перебуває у правовому полі.

Багато науковців тісно пов’язують правосвідомість із правовою культурою.
Це виправдано, оскільки правосвідомість є одним із основних компонентів
правової культури. Так, зокрема, вказується, що правова культура особи є
певним рівнем (станом), сукупністю певних характеристик її
правосвідомості. Цей стан правосвідомості відзначається такими її
властивостями, як повага до права, знання права, позитивна настанова
щодо повсякденної правомірної поведінки, а стан самої поведінки
характеризується безумовною правомірністю (відповідністю вимогам
юридичних норм) та соціально-правовою активністю.

Під час аналізу поняття правосвідомості не можливо не зупинитись на
моралі як основі права, адже мораль позитивніше від права впливає на
формування правосвідомості юриста. Крім того, цей вплив є самостійним,
незалежним від права.

Зовнішнім виявом моралі є культура поведінки Вона характеризується
способом вираження моральної та етичної свідомості у зовнішніх виявах.
Тому мораль грунтується на таких засадах: традиціях, звичаях, мові,
історії народу, громадській думці, співставленні особистих та суспільних
інтересів, якими визначається добровільний вибір поведінки, регульований
сумлінням Ці

атрибути моралі дають змогу відрізнити її від інших понять.

Для глибшого розуміння моралі важливим є знання моральних принципів та
моральних категорій. Принципи моралі покликані висвітлювати характер
відносин між суспільством і особою. Це така оцінка людей, в якій
знаходять вияв погляди на необхідність утвердження тих чи інших відносин
суб’єктів між собою та ставлення до суспільства. Моральні принципи не
мають значення абстрактності, яка в умовах ненаукового, емпіричного
світогляду створює передумови для формального дотримання вимог моралі,
тобто для підміни обов’язку, добра, сумління тощо. Хоча принципи моралі
відображають соціальні потреби, але в духовному світі вони відносно
самостійні.

Отже, до моральних принципів належать усі вимоги суспільства до особи,
що зобов’язують добровільно виявляти у житті порядність, чесність,
гуманність, вірність, справедливість, ввічливість тощо.

Зміст моральних принципів, моральних норм та вимог визначається
історичними умовами життєдіяльності та світоглядом, життєвими потребами
та інтересами людини, становищем у суспільстві.

У понятті моралі у певних умовах життєдіяльності конкретизується
загальнолюдське, яке залежить від доглядів, світогляду тих людей, які
користуються певними моральними гаслами. Світогляд формується системою
поглядів на довкілля, самим суспільством, людським буттям, а також
обсягом і глибиною мислення особи. Зрозуміло, що носієм світогляду є
людина, а фундаментом — загальнолюдський зміст.

Основою загальнолюдського змісту є загальнолюдська мораль, яка
виявляється у елементах поведінки, універсальних принципах
загальнолюдської моралі. Слід зазначити, що ці елементи поведінки та
принципи втілюються у життя не у період її формування, а значно пізніше,
з набуттям людиною життєвого досвіду.

Загальнолюдська мораль містить у собі елементи (компоненти), на які
впливають взаємовідносини людей на різних стадіях розвитку суспільства.
Ці загальнолюдські елементи протягом багатьох епох були стабільні,
Їх-.ній моральний зміст практично не змінювався, вони — моральна
скарбниця і наслідок величезних епохальних

надбань людства.

Зрозуміло, що звичаєве право виникло з потреб людей і було пристосоване
до умов тогочасного життя. У звичаєвому праві немає відбитків
бюрократизму, тому воно повинно відігравати роль основ законодавства. Це
правило стало критерієм оцінки сутності будь-якого права, критерієм
справедливості. Тільки те правило поведінки може мати силу закону, яке
пройшло через свідомість і практику народу та ним ухвалене як право.

Отже, суспільство без моралі існувати не може, оскільки суспільні
відносини неодмінно вступають у протиріччя зі здоровим глуздом, а часто
і елементарною логікою, що призводить до деформації моралі, а згодом до
свавілля та беззаконня.

Соціальне призначення моралі полягає у тому, щоб постійно відтворювати
відносини моральної залежності між людьми. Особа повинна усвідомити, що
ця залежність є необхідною умовою свободи вибору та моральної
відповідальності перед суспільством, провідним чинником підтримання
функціонування суспільства, демократизації та удосконалення
законодавства.

Що ж впливає на моральне регулювання суспільних відносин?

Перш за все, позитивне ставлення до моралі з боку державної влади,
сприяння всебічному розвитку моральних цінностей. Моральні оцінки в
політиці держави мають бути самостійними, вони не повинні бути
механічним додатком до політичних оцінок. Також неприпустиме узурпування
моральної волі колективами, службовими особами. Моральне регулювання не
слід ототожнювати зі сліпою слухняністю, адже при моральному регулюванні
повинна розвиватись власна етична експертиза волі індивідуума.

Що ж таке право? Під правом, у першу чергу, розуміють мінімум моралі.
Мораль є критерієм права, законодавства, державної політики, а також
оцінки з точки зору суспільства.

Такі висновки можна зробити на прикладі нашої держави України. Перше
писане право «Руська Правда» виникло на міцному звичаєвому праві, хоча
користуватися останнім продовжували ще протягом кількох століть.

Отже, право і мораль — це важливі елементи людської культури. Вони
завжди виступають у тісному взаємозв’язку, характер якого визначається
конкретно історичними умовами та соціальною структурою суспільства. Така
взаємодія об’єктивно зумовлена, оскільки походження і реальне буття
права та моралі визначається єдиними сферами суспільних відносин, в яких
розгортаються складні, часом суперечливі, зв’язки цих соціальних
регуляторів. Правове життя суспільства не може розвиватися поза
моральними категоріями гуманізму і соціальної справедливості, сумління і
честі, добра і людської гідності.

Право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки для
членів суспільства. Дія права забезпечується відповідними інститутами,
які покликані реалізувати його норми на практиці. У випадку нестворен-ня
таких інститутів право втрачає цінність, але діяти не перестає. Це саме
стосується і того моменту, коли вказані інститути ліквідовані. Справа в
тому, що дію права забезпечують його ідея, дух, і право продовжує діяти.
Існує ще й третій випадок, коли раніше прийняті закони ліквідовані, але
дух цих законів продовжує діяти. Керує людьми не почуття страху (хоча і
таке буває, але нетривалий період), а глибока повага до права, норми
якого схвалило суспільство, оскільки вони відображають інтереси
більшості, особливо найнижчих верств населення. У такому випадку
говорять про національний дух права.

Національний дух права розкривають історико-юри-дичні факти. У них
відображаються історичні традиції та нальні звичаї,, психологічні
властивості характеру особливості ії потреб та інтересів, умови та
можності життя, аджее право — це продукт людської цивілізації надбання.
Воно виражає загальнолюдські інтересів и національні ідіеї, право є
унікальним, неповторним твором людськогсо розуму, одним із знарядь
забезпечення соціальної спіраведливості прав та інтересів людини.

Через право щрактично виражаються національні, чагальнолюдські
ціїнності, а особливо — національна мораль. . .

Без знання, розугміння національного духу формувати новітнє право
неможливо. Лише окремі особи прагнуть обходитись без знажь історії, що є
їхньою великою помилкою. Історія праівильно визначає шляхи майбутнього і
гарантує уникненнія помилок, а це потрібно враховувати в законотворчому
процесі, який проходить в Україні. Новітнє українське і національне
право повинно виражати рівень загальної травової культури українського
народу, бути інструментом духовного оздоровлення.

Отже, мораль і мюральна основа права безпосередньо впливають на
правосівідомість юриста. Ці чинники формують таку правосвідошість, якої
вимагає суспільне життя.

Відомо, що правосвідомість посідає чільне місце у юридичній деонтолсогії
та професійній етиці юриста і включає у себе їхні іпринципи. Так,
загальна теорія права вивчає основні (головні) принципи права. До них
можна віднести: поввновладдя народу; принципи розподілу влади на
закожодавчу, виконавчу, судову; відповідальність держави шеред людиною і
суспільством і навпаки, людини перед, державою, верховенство права
Конституції над всіма згаконами і підзаконними нормативними актами}
принщип законності; принцип демократизму; принцип спіраведливості;
принцип гуманізму, принцип «дозволено лиш те, що визначене законом» (для
юриста і держави). Тому правосвідомість юриста повинна, в першу чергу,
відповідати вищенаведеним принципам.

Однак щоб вищезазначені принципи втілити у практичну діяльність юржста,
потрібно врахувати ще й своєрідні професійно-етжчні принципи: вірність
народові й закону, самодисципліну, об’єктивність, справедливість,
ввічливість, терпиміість, повагу, товариськість, гуманність,
правдивість, ажтивну життєву позицію, милосердя та ненасильство.
Заівдяки цим принципам правосвідомість юриста отримає моральну
спрямованість, наближається до вимог, які висуває перед правником
суспільство, громадяни. Тобто ці принципи професійної етики є для юриста
віхами у формуванні його правосвідомості.

Крім того, такі принципи юридичної деонтології, як нормативність,
самостійність, індивідуальність, неповторність, нестандартність,
моментальність, непередбачливість, своєчасність, практичність та
конкретність впливають на правосвідомість юриста у кожній окремій
ситуації. У силу існування цих принципів правосвідомість юриста
наближається до правової дійсності, до реальних умов професійної
діяльності.

Зрозуміло, що правосвідомість правника грунтується ще й на власних
принципах. Так, принцип розуміння права свідчить про те, що
правосвідомість саме юриста може мати вияви лише при глибокому знанні
системи правових знань. Усвідомлення правової інформації як принцип
важливе тим, що правник повинен не тільки одержати правову інформацію, а
й осмислити, проаналізувати її. Це позначається на ступені
правосвідомості.

Такий принцип, як цілеспрямованість вказує, що правосвідомість має
конкретне спрямування, певну мету, до якої звернені, спрямовані зусилля
юриста. Принцип готовності характеризує правника як професіонала, який у
будь-яку хвилину здатний виявити власну правосвідомість у конкретній
справі. Неможливо також обійтись без таких принципів, як емпіричність та
інтуїтивність. Хоча ці категорії дають здебільшого
біологічно-психологічне пояснення, все ж вони повинні розвиватися в
юриста, і для його індивідуальної правосвідомості мають велику цінність.
Близькою до двох останніх принципів є ймовірність, що характеризується
певним числом випадковостей, випробуванням тощо. Щоправда, коли
кількість таких випробувань надто велика, то результати виявів
правосвідомості виникають закономірно, у цьому полягає суть теорії
ймовірності у праві.

Правосвідомість особи побудована ще й на принципі евристичності,
новизни, оскільки юрист кожен раз робить для себе певні
науково-практичні відкриття, підтверджує одержані раніше результати. При
цьому проявляються такі принципи, як впевненість і воля, оскільки без
них зникла б уся цінність власної правосвідомості. Тільки наполегливість
та віра у власні сили приводять до успіху. Важливо наголосити на
існуванні такого принципу правосвідомості, як самодисциплінованість.

Справа в тому, що самодисципліна юриста сприяє контролю його дій та
вчинків, звіряє їх з вимогами моралі, присяги, Конституції, забезпечує
здатність всесто-ронньо оцінювати свою особистість із позиції цих вимог.

Отже, вищезгадані принципи (до речі, вони притаманні і деонтологічній
правосвідомості) — це ті засади, на яких грунтуються професійні дії
юриста у сфері вияву правосвідомості. Вони допомагають глибше зрозуміти
природу досліджуваного явища, будувати нові теоретичні правові
концепції.

Для глибшого розуміння сутності правової свідомості юриста необхідно
розглянути функції, які вона виконує в процесі застосування правових
норм.

В. Котюк зазначає, що функції правосвідомості конкретизують її суть,
завдання і призначення. Без свого функціонування правосвідомість юриста
не розвивається, вона знаходиться в стані застою або може існувати
потенційно. Поняття функції правосвідомості правника можна визначити
через соціально-правову діяльність юриста, тому що без психічної,
інтелектуальної і фізичної правової діяльності вони не виявляються.
Функція правосвідомості виражає взаємозв’язок і взаємовплив правових
явищ і особистості. Та чи інша правова діяльність вказує, яка функція
здійснюється, і навпаки, якщо ми знаємо функції, то можемо свідомо
визначити особливості і напрями діяльності. Функцію можна визначити як
основний напрям психічної, інтелектуальної ді-‘яльності, впливу
взаємозв’язків правосвідомості і особистості з навколишнім правовим
середовищем, які виявляються в різноманітній діяльності.

У спеціальній літературі висвітлюються різні функції правосвідомості
особи. Так, за інформаційним і діяль-нісним підходом автори подають такі
функції, як функції відображення, пізнання, правового мислення,
оціночні, орієнтовні, регулюючі, праксеологічні (досвіду), прогнозуючі,
моделюючі, конструктивні і деструктивні, цілеспрямовуючі, евристичні,
мотиваційні, комунікативні (спілкування), трансформаційні (обробка
інформації). За структурою правосвідомості особи — емоційні функції,
інтелектуальні, вольові і т. ін.

Видається доцільним здійснити дещо інший, нетрадиційний підхід до
визначення функцій правосвідомості юриста. Перш за все, правосвідомість
виконує функцію вироблення індивідуальної правової концепції юриста.
Справа в тому, що ця функція сприяє формуванню юриста як особистості,
дотриманню тієї концепції, яка забезпечує йому гідне місце в
суспільстві. Юрист з індивідуальною правовою концепцією не буде
вдаватись до крайнощів з метою прийняття оптимального рішення, а буде
дотримуватися вивіреної власної лінії у правовому полі

На основі цієї функції виникає інша — формування почуття правоти і
справедливості. Якщо юрист займає правильну власну позицію, то це
гарантує йому об’єктивність і справедливість у прийнятті рішень. Рівень
правосвідомості забезпечить йому правоту, переконає інших у правильності
його поглядів.

Важливою функцією є забезпечення свободи прийняття рішень. Це випливає
із самої специфіки професійної діяльності, оскільки юрист (особливо
слідчий) діє за своїм внутрішнім переконанням Жодні зовнішні сили не
повинні впливати на його юридичну практику.

Зрозуміло, що правосвідомість сприяє реалізації внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста. Ця функція дає можливість юристові показати
себе у справі, виявити свої потенційні здібності, вміння та навики.

Крім того, завдяки таким функціям, як вироблення активності в роботі і
досягненні мети, діяльність набирає активного характеру, підкреслює
домагання, бажання юриста довести, що він насправді служить народові і
готовий гідно захищати його інтереси. Тобто завдяки цим функціям
правосвідомість дає конкретні результати у правовому полі

Але такі дії підтримує ще й функція формування професійно-юридичної
думки. Дійсно, для того щоб прийняти певне рішення юрист повинен мати
сформовану чітку установку, яка в потрібний момент реалізується На
основі цього з’являється нова функція — вироблення професійних звичок.
Якщо часто виявляється правосвідомість із позитивними наслідками, то
юрист відчуває своє місце у просторі. Така функція має реальний грунт
адже юрист утверджує себе як фахівець, як службова особа, здатна
впроваджувати правову політику в життя.

Активне виявлення правосвідомості виконує ще й таку функцію, як
застереження від правового нігілізму, тобто юрист не допускає свідомого
ігнорування норм права та моралі Саме за цих умов він відчуває всі цін’
ності права, вірить у їх могутність щодо регулювання іпьних відносин.

Ми проаналізували в основному дії функцій правосвідомості, що цілком
відповідає функціям деонтологіч-ної правосвідомості юриста. Слід сказати
і про можливість існування інших функцій та принципів, особливо тоді,
коли мова йде про забезпечення панування права, реалізацію надбань
інформаційної культури, реалізацію теоретичних знань, динамічність
юридичної роботи, формування мотивів поведінки, комунікативність тощо,
але цього достатньо, щоб зробити висновок про надзвичайно важливе
значення пізнання сутності правосвідомості юриста.

Отже, високий рівень правосвідомості має велике значення для юридичної
практики. У цілому він відтворює форми юридичної діяльності, змушує
юриста оцінити своє призначення в суспільстві. Високий рівень завжди
спонукає правника до певних змін, допомагає прогнозувати і т. ін. За
допомогою такого рівня правосвідомості юрист може досягти мети.

Формування правосвідомості забезпечується відповідними інститутами, які
покликані виробити у юриста власний варіант правосвідомості. Тобто
правосвідомість повинна увібрати всі надбання, досягнення людства. Ці
надбання мають бути всебічними, враховувати всі без винятку галузі
людської діяльності.

Правосвідомість має компоненти націнальної культури, що є її основою.
Дослідженням цих аспектів займається культурологія (культурознавство
теорія культури) права і правосвідомості, як наука про множину культур.
У цілому правосвідомість характеризується багатьма різновидами
(множиною) культур. Взагалі культура не існує абстрактно, а лише в
множині культур, яких на сьогодні налічується близько шестиде-сяти.
Проте не сумарна кількість різновидів культур визначає правосвідомість,
оскільки це здобутки загальної національної культури. Мова йде про
окремі складові елементи (культурологічні аспекти) кожної окремої
культури, які мають безпосереднє або дотичне відношення до
правосвідомості.

Якщо право тісно пов’язане з такими різновидами культури, як духовна,
моральна, національна, державна, суспільна, політична, економічна,
психологічна, інтелектуальна, педагогічна, наукова, інформаційна,
управлінська, парламентська, законодавча, професійна, побутова — то для
правосвідомості велике значення мають ці та інші різновиди культури. До
них належать, правова, інтелектуальна, емоційна, внутрішня,
дипломатична, естетична, зовнішня і т. ін.

Тут виникає проблема: чи пролягає шлях до формування правосвідомості
тільки через різновиди культури, чи існують інші визначальні чинники,
які перебувають за межами культури? На перший погляд видається, що
однієї культури для цього недостатньо, оскільки є ще вимоги часу
(періоду, ситуації), вимоги керівників, прагнення певної мети, особисті
моральні якості особи юриста тощо Безумовно ці чинники мають величезний
вплив на формування правосвідомості Проте будь-який волюнтаризм
характеризує ступінь цивілізації певного суспільства, а цивілізація — це
продукт культури. Тобто є підстави вважати, що так чи інакше множина
культур є необхідною і достатньою умовою формування правосвідомості.

Це означає, що у правосвідомості відображаються лише культурні
тенденції. У кожному структурному елементі культурні тенденції дають
можливість накреслити перспективу розвитку культури суспільства, які
потрібно врегулювати правовими нормами. Іншими словами, для
правосвідомості важливу роль відіграє культурологічна концепція,
своєрідна позиція і вироблена лінія Д11 культури у свідомості юриста.

Зміст культурології правосвідомості полягає у дослід’ женні такого явища
як спектру, мозаїки культур. Справа що кожен із різновидів культури не
впливає на невідомість самостійно, ізольовано. Тут спостерігає явище
дифузії (змішування) культур. Адже між усім різновидами культур існують
спільні структурні елементи у кожній культурі відіграють певну роль
своїми відтінками, виконують чітко свою функцію. Наслідок цього можливе
виникнення культурних конфліктів У правосвідомості. Це більше стосується
моментів у правосвідомості, коли важливим є чинник часу.

Розгляньмо, який вплив мають деякі різновиди культури на формування
правосвідомості юриста.

Так, вирішальну роль у правосвідомості юриста відіграє інформаційна
культура як ступінь володіння належним обсягом інформації для
забезпечення прав і свобод громадян, вміння отримувати й ефективно
реалізовувати її у правоохоронній діяльності згідно із Законом України
«Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.

У сучасних умовах проблему підвищення рівня правосвідомості юриста на
основі розвитку його інформаційної культури слід розглядати в контексті
масштабного розуміння творення новітньої правової держави України,
оскільки інформація є вихідним інструментом управлінських операцій. У
цьому і полягає значення, цінність та корисність інформаційної культури
для правосвідомості юриста.

Особливу роль у цьому відіграють головні принципи інформаційної
культури. Серед них — принципи культури одержання інформації:
достовірність, точність, необхідність, корисність; принципи культури
використання інформації: справедливість, раціональність, доцільність;
культури поширення інформації: об’єктивність, відповідальність; культури
зберігання інформації — надійність. Кожен із цих принципів дуже
наближений до принципів правосвідомості.

Кожен юрист зобов’язаний систематично отримувати необхідну інформацію.
Без цього не формуватиметься його правосвідомість. Сьогодні існує
достатньо дже-рєл інформації, які доступні кожному, але в цьому є певні
перешкоди. Мова йде про конфіденційну та таєм-чу інформацію. Уміння
вибрати достовірну і точну інформацію із цих джерел без порушення
законності залежить від рівня правосвідомості юриста. Правосвідомість
понукає відчувати ступені необхідності одержання інформацц, а також
шкідливість зайвої інформації, яка не стосується конкретної юридичної
справи.

Інформаційна культура дозволяє використовувати одержані відомості, не
приховуючи окремі поняття і ц применшуючи їх значення. Правильний
раціональна розподіл інформації допомагає ефективному задоволен ню
інформаційних потреб і підвищенню рівня правосві домості юриста.

Також необхідним процесом у правосвідомості є обмін інформацією
дотримання принципу об’єктивності’ правдивості. Тому юрист усвідомлює,
що за порушення цих принципів може настати відповідальність.

Принцип надійності дає можливість сформувати належний рівень професійної
правосвідомості при якому недопущення розголошення та просочування
інформації є першою вимогою у правоохоронній діяльності.

Значне місце у формуванні правосвідомості юриста посідає рівень його
інтелектуальної культури.

Гадаю, що складовими елементами інтелекту особи є розум, мудрість,
мислення, знання, ерудиція, компетентність, інтуїція тощо. Тобто
інтелект є якісним і кількісним станом розуму, його критерієм.
Інтелектуальну культуру людини визначають певні інтелектуальні
властивості особливості сприйняття пам’яті мислення уя ви а також
творчість яка виявляється у практичному мисленні. Кращому розумінню
інтелектуальності культури допомагає знання таких категорій, як
інтелектуальна глибина пізнання, інтелектуальний потенціал
інтелектуальна свобода, інтелектуальні емоції тощо.

Зрозуміло, що інтелект має велике значення для правосвідомості юриста.
Мова йде про те, що розумовими задатками, своїм інтелектом треба уміло
користатися, тобто повинна бути певна культура виявлення інтелекту. Адже
надмірна віра у свій розум, вивищування свого інтелекту, впевненість у
розумовій діяльності дуже шкодить формуванню правосвідомості. У
протилежному випадку правосвідомість, яка сформована завдяки низькій
інтелектуальній культурі є фальшивою Вона в такому випадку не відповідає
реальності, і юридична діяльність буде викривленою.

Неоціненну користь у формуванні правосвідомості

юриста приносить внутрішня культура, яка служить якісною характеристикою
душі людини У цілому мож на сказати, що внутрішня культура в основному є
наслідком генетичної спадковості, але розвивається разом зі свідомістю
у процесі соціалізації юриста.

Такі основні принципи внутрішньої культури, , толерантність,
взаємоповага, невпевненість та ін. надають правосвідомості юриста
правильної оріієнтації. Тобто ці принципи скеровують правосвідомість до
загальнолюдських цінностей, до співжиття у спільстві. Адже юрист, в
першу чергу, — людина, а професіонал – У Другу чергу. Тому йому треба
будувати

ою правосвідомість на таких засадах, які б відповідає досконалості у
духовному розумінні

Тепер погляньмо., як впливають на формування правосвідомості функції
внутрішньої культури.

Так, одна з функцій внутрішньої культури, як на мене полягає у
запобіганні виникнення ненависті, агресії, роздратованості,
озлобленості, насильства, гніву заздрості, лихослів’я, осуду себе та
інших. Неважко уявити наслідки, якби юристи поряд із правосвідомістю
володіли б цими негативними моральними якостями. Це означає, що ця
функція внутрішньої культури формує правосвідомість у бік добра,
загального блага, на користь людям і суспільству в цілому.

Друга функція — виплекання почуття любові, дисципліни, свідомості,
щирості, уміння прощати, бажання роз-с каюватись — допомагає
правосвідомості зосередити головну увагу на законах вищої етики на
законах Всесвіту .Адже професійна свідомість юриста тоді має значну цін
ність, коли вона підтримуватиме у юриста почуття любові. У першу чергу,
це має бути любов до Бога, а потім — до рідних, близьких, знайомих та
ін. Юрист повинен затямити, що його правосвідомість має звірятися з
релігійними нормами, вимогами Біблії тощо, тоді він досягне успіху у
правоохоронній діяльності.

Поряд зі значенням культури великий вплив має ] обітниця у формуванні
правосвідомості юриста. Адже у І змісті самої обітниці повинні бути
відображені основні культурологічні концепції.

Акт прийняття обітниці має значення для формування правосвідомості,
оскільки вона надихає кожного юриста на плекання власного правового
почуття, удосконалення самоконтролю

Так, моральний самоконтроль полягає у здатності юриста самостійно
регулювати внутрішні переконання, спрямовувати свої професійні дії на
встановлення об’єктивної істини. Слід зауважити, що моральний
самоконтроль залежить від рівня самокритичності, загальної свідомості
тощо. Тому прийняття обітниці проводиться лише після осмислення юристом
свого призначення, після здачі заліків на знання професійних, службових,
функціональних та інших обов’язків.

Прийнявши обітницю, юрист виробляє власний варіант правосвідомості на
основі усвідомлення тексту. Звичайно, текст обітниці кожен розуміє
по-своєму, але це не повинно негативно відображатись на виконанні
службового обов’язку. Більше того, власна правосвідомість спонукає
юриста працювати творчо, вирбляти належну професійну, правомірну
поведінку та законне юридичне веління.

Отже, у процесі розвитку юридичної діяльності значення культурології
правосвідомості розширюється, до-\ повнюється, зазнає змін. Але так чи
інакше, ми не повинні відмежовувати правосвідомість від духовних
(біблійних) норм. Навпаки, такий напрям дослідження підносить ав-
торитет юридичної науки, гарантує певний успіх.

§ 3. Формування та значення деонтологічної правосвідомості юриста

Юрист — це громадянин України, який, як і кожен інший, повинен
сповідувати позитивну національну мораль, дотримуватися добрих традицій
та звичок. Щоправда, загальнолюдські цінності були закладені ще задовго
що існування Київської Русі і по-різному примпожувалися впродовж
століть. Проте згубний вплив різних ідеологій завдав серйозної шкоди
через запровадження штучних, непритаманних українцям норм поведінки.
Звичайно, такі «традиції» не прижилися у нас повністю, але забуто багато
власних цінностей. Звідси завдання, яке повинен поставити кожен юрист
перед самим собою, з цього потрібно починати формувати внутрішній
імператив службового обов’язку та деонтологіч-ну правосвідомість.

Необхідною умовою формування деонтологічної правосвідомості є виховання
належної професійної моралі, системи моральних та морально-правових
норм, які регулюють дії та поведінку юриста у професійній діяльності.
Оскільки професійна мораль є динамічною, варіантною, вбирає у себе
соціальні умови і напрями розвитку юридичної професії, то вона
безпосередньо впливає на формування деонтологічної правосвідомості.
Тобто професійна мораль допомагає юристові зробити правильний вибір при
виконанні службових обов’язків, найбільш повно реалізувати прийняте
оптимальне рішення в кожному випадку практичної діяльності.

Деонтологічцій правосвідомості передує моральна свідомість. Це означає,
що формування моральної свідомості безпосередньо позитивно впливає на
формування деонтологічної правосвідомості юриста. Адже моральна
свідомість — це, перш за все, погляди, які відображають моральні
цінності суспільства, інтереси правничої професії, і тому саме вона
повинна випереджати юридичну практику і правову свідомість. Хоча
моральна свідомість історично змінюється, проте такі моральні поняття як
добро і зло, залишаються сталими Саме на цих двох поняттях в основному
грунтується моральна, а відтак — і деонтологічна правосвідомість.

Із цього випливає ще один шлях формування деонтологічної правосвідомості
— підвищення рівня морального самоконтролю юриста. Це означає, що юрист
повинен виробити у собі такі принципи та правила життєдіяльності, які
обмежували б його у скоєнні антиморальних вчинків. Тобто кожна дія
юриста має надсвідо-мо контролюватись мораллю. Такий принцип юристом
виробляється на основі високих моральних якостей та життєвого досвіду.

Значний вплив на формування деонтологічної правосвідомості має
соціалізація особи юриста Соціалізація спрямована на вироблення власних
життєвих установок через активне пізнання юристом оточуючого світу,
набуття соціального досвіду, засвоєння навиків правомірної поведінки
тощо. Варто зауважити, що на формування деонтологічної правосвідомості
впливає як загальна, так і професійна соціалізація. Ці процеси проходять
паралельно і навіть незалежно один від одного. Не можна твердити, що
юрист потребує лише професійної соціалізації. Його місце в суспільстві
вимагає знань про всі події в житті, навіть про ті, які не пов’язані з
правовими явищами. Зрозуміло, що найшвидше сформувати деонтологічну
правосвідомість юриста через активну професійну (спеціальну)
соціалізацію.

Суттєвим фактом деонтологічної правосвідомості є правове виховання
юриста, тобто систематичне оволодіння необхідним мінімумом як
загальнотеоретичних, так і спеціальних юридичних знань. Правове
виховання юристів істотно знижує рівень соціального конформізму, сліпого
наслідування чужих поглядів, бездумного виконання вказівок «згори».
Через правове виховання найбільш повно сприймається моральна мета
суспільства, яка впливає на внутрішній імператив службового обов’язку та
деонтологічну правосвідомість. При регулярному вивченні права ширше
розвиваються деонтоло-гічні принципи правосвідомості, зрозумілішими
стають її функції, що застерігає юриста від скочування до лише
практичного рівня правосвідомості.

Одним із шляхів формування деонтологічної правосвідомості є постійний
аналіз практики у вирішенні правових ситуацій Тобто юрист повинен
постійно своєрідно сповідатися перед самим собою про причини прийнятих
неправильних рішень. Його мусить мучити сумління за скалічені долі
людей. Це впливає як на загальну, так і на деонтологічну
правосвідомість.

Соціальне призначення деонтологічної правосвідомості полягає у
підвищенні інформаційної культури юриста. Це шлях до глибоких усебічних
пізнань усіх процесів службової діяльності. Правильний розподіл
інформації сприяє задоволенню внутрішнього імперативу службового
обов’язку. На основі таких властивостей інформації, як корисність,
повнота, новизна і цінність формується правдива правосвідомість юриста,
що дає можливість проявити себе в той момент, коли цього вимагає
конкретна ситуація.

В умовах будівництва правової держави України значно зростає роль
дисципліни та поведінки. Вони є важливими засобами активізації людського
чинника, що призводить до формування деонтологічної правосвідомості. Для
юриста службова дисципліна та професійна правомірна поведінка є тими
рушійними силами, які, з одного боку, забезпечують досягнення нового
якісного стану, подолання всього негативного, застійного, а з іншого —
стимулюють розвиток гуманізму та соціальної справедливості у юридичній
діяльності. Актуальність проблем, пов’язаних із дисципліною та
поведінкою випливає з потреб правосвідомості, зміцнення законності серед
юристів.

Велике значення у формуванні деонтологічної правосвідомості має
професійна культура як результат професіоналізму, розуміння правових
явищ, переконання у цінності права що обумовлено науковою організацією
праці, інтелектом юриста, спеціальною правничою мораллю, психологічним
та педагогічним вмінням і службовим етикетом. Розуміння правових явищ
істотно впливає на деонтологічну правосвідомість, яка призначена
правильно, об’єктивно оцінювати криміногенну ситуацію, враховувати
закономірності суспільного розвитку тощо.

Крім розглянутих шляхів формування деонтологічної правосвідомості
юриста, існують також інші Серед них — підвищення економічного стану
суспільства, поліпшення соціально-побутових умов і соціальної
захищеності, розвиток суспільної, політичної та інших видів свідомості,
підвищення значущості релігійних, культурних і моральних цінностей
піднесення рівня національного духу права, наявність професійно-етичного
кодексу юриста та деякі інші.

Деонтологічна правосвідомість призначена для реалізації внутрішнього
примусу виконання службових обов’язків, що ми називаємо внутрішнім
імперативом Без прояву цієї свідомості юрист не в змозі виконати
внутрішній імператив обов’язку. Проте зовнішній імператив, як відомо
можна виконати бездумно, без прояву деонтологічної правосвідомості Також
деонтолопчна правосвідомість актуалізує внутрішню ціннісно-нормативну
систему юриста. Тобто вона змушує зосередитись, виробити деонтологічну
норму, із користю для справи виконати юридичну дію.

Із такої актуалізації випливає, що деонтолопчна правосвідомість має
велике значення для конкретизації юридичних норм стосовно практичної
ситуації. Причому така конкретизація повинна проходити доволі швидко,
навіть моментально, і основне — вміло.

Зрозуміло, що деонтологічна правосвідомість у цілому впливає на
застосування і виконання норм права. Хоча в більшості випадків це
виконує загальна правосвідомість юриста. Але мова йде про критичний
момент, про темп і швидкість застосування та виконання, а також про
неповторність таких дій.

Крім того, корисність деонтологічної правосвідомості виявляється і в
тому, що вона випробовує різноманітні моделі можливих правових ситуацій.
Це пояснюється принципом неповторності, в результаті чого з’являється
ціла система прикладів вирішення правових ситуацій. Аналіз цієї практики
наводить на думку, що юридична деонтологія є нормативною, і цінність
деонтологічної правосвідомості полягає у її впливі на нормативний
характер загальної правосвідомості. Юрист завжди виробляє власні
деонтологічні норми, які він ніби переносить

на загальну правосвідомість. Тим самим він доповнює правосвідомість
новими нормами. Важливе значення де-онтологічна правосвідомість має для
правовідносин і для правопорядку. Вона допомагає юристові впевнено
вступати у різноманітні правовідносини, підтримувати належний
цивілізований правопорядок. Завдяки добре розвинутій деонтологічній
правосвідомості юрист завжди готовий для цієї діяльності.

У цілому можна сказати, що деонтологічна правосвідомість значно
випереджає саме право, є його ідейним джерелом. Саме у деонтологічних
проявах правосвідомості зароджується нова правова думка, яка надалі
вимагає нормування, конкретизації юридичної норми.

¶

U

–

z

@1

B1

`?

d?

U

6–

„–

†–

1/4–

VI

?I

0I

2I

?o

¤o

??????????$?Таким чином, деонтологічна правосвідомість прогнозує
право, живить його новими прикладами. Тому вона допомагає праву знайти
своє місце у правовій системі. Тобто на основі деонтологічної
правосвідомості відбуваєься практична реалізація норм права, їх дієве
застосування.

Як бачимо, деонтологічна правосвідомість призначена для вирішення
складних і відповідальних життєвих завдань. Особливо вона стає у пригоді
в екстремальних ситуаціях. Саме тоді вона приносить найбільшу користь,
зрозуміло, за умови, що у юриста добре розвинута загальна
правосвідомість.

Безсумнівно, що деонтологічна правосвідомість вкрай необхідна для обміну
правовою інформацією особливо між юристами. Така комунікативна
властивість потрібна для методичної діяльності щодо уміння подавати і
сприймати необхідні відомості. Це пояснюється емоційною дією
деонтологічної правосвідомості, її емоційним забарвленням.

З огляду на особу юриста деонтологічна правосвідомість відображає рівень
його підготовки, стан практичного досвіду і навіть моральних та
професійно-моральних якостей. Тобто за професійними діями юриста можна
скласти уявлення про його особу.

Принципове значення деонтологічної правосвідомості полягає у вияві
ставлення юриста до правової дійсності. Іншими словами, можна побачити,
як юрист сприймає правові явища, як намагається вирішувати їх. Тут чітко
видно старання юриста, його вольові зусилля, внутрішній імператив
службового обов’язку.

На основі деонтологічної правосвідомості можна формувати громадську
думку про юриста. Така думка з’являється навіть після одиничних проявів,
хоча бажано робити висновки після певної їх системи.

Отже, деонтологічна правосвідомість прямо впливає на розвиток і
формування професійної культури. Мова йде про професійні знання правових
і моральних норм та принципів, про професійне ставлення до норм права
(солідарність із ними, переконаність у справедливості, корисності і
необхідності), про професійне вміння, прийоми і навички, про звичку
дотримуватись закону, про професійний етикет і такт, а також про наукову
організацію праці. Тут деонтологічна правосвідомість приносить
неоціненну користь.

Відомо, що кожен із видів культури має свої складові елементи. Внутрішні
стосуються юридичної деонтології, зовнішні — професійної етики юриста і
т. ін. Але виявити основні елементи допомагає деонтологічна
правосвідомість. Зробити це іншими способами досить складно.

Напевно існують деякі труднощі щодо виявлення у юриста основних аспектів
різних видів свідомості (моральної, правової, політичної тощо). Однак
деонтологічна правосвідомість може впоратись із цим завданням досить
успішно

У практичній діяльності юрист, по суті, не замислюється над вибором
принципів професійної моралі. Але підсвідоме це виконує деонтологічна
правосвідомість.

Зрозуміло, такий вибір можливий після проведеного аналізу своїх дій,
їхніх наслідків.

Отже, деонтологічна правосвідомість має велике значення для юридичної
практики. У цілому вона безпосередньо впливає на формування власної
загальної правосвідомості, відтворює форми юридичної діяльності, змушує
юриста оцінити своє призначення в суспільстві. Вона завжди націлює
юриста на певні зміни, допомагав прогнозувати тощо. За допомогою
високого рівня деон- 1 тологічної правосвідомості юрист може досягти
поставленої певної мети.

Глава III. ДУХОВНІ НАПРЯМИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ПРОФЕСІЙНИХ ДІЙ

Українське суспільство почало жити, на жаль, без опори на тверді духовні
принципи. А на цьому терені у значної частини людей розвинулися такі
риси, як корисливість, афесивність, егоїзм, ворожнеча, поширилося
пияцтво. На превеликий жаль, іноді все це буває притаманне і юристам. .

Вчинки юриста завжди віддзеркалюють рівень духовності, який існує у
юридичному колективі. У середовищі юристів нині, як, можливо, ніколи
раніше, відчувається духовна ницість, невігластво, дефіцит сумління,
відсутність того духовного стрижня, який стримує особу від негідних
вчинків.

Такий стан утворився тому, що юристи (і громадяни також) недостатньо
обізнані з нормами духовного права. У більшості випадків орієнтація
здійснюється на дотримання моральних норм, які, до речі, регулюють в
основному всі дії юристів. Оскільки діям передують думки, то останні
потребують регулювання в першу чергу. Духовні норми пронизують усі інші
норми, вони практично їх можуть замінити. Справа в тому, що
впорядкування думок, їх культура призводять до впорядкування культури
професійних дій юриста.

Розглядаючи духовну культуру юриста, слід зауважити, що у людини є два
народження: фізичне і духовне. Причому конкретної дати духовного
народження не існує. Це може статися (а може й ні) у будь-якому віці,
навіть у похилому. Трапляються випадки, коли людина духовно так і не
народилася, оскільки не відбулося осмислення законів духовного права.

Духовну культуру можна умовно назвати «культурою харчування». І саме
якість духовної ‘їжі найбільше характеризує (спочатку) духовну культуру.
Зрозуміло, що кожному юристу потрібно дбати про духовне харчування, про
підвищення духовності свого світогляду. Цього вимагає багатопрограмна
юридична праця, постійне контактування з громадянами та представниками
різних професій.

Під духовною культурою юриста ми розуміємо ступінь засвоєння і володіння
духовним правом, духовними надбаннями людства в галузі права, реалізації
його норм та використання цих цінностей у регулюванні суспільно-правових
відносин.

Відомо, що рівень духовної культури юристів випливає, здебільшого, з
рівня духовної культури суспільства. Тому, щоб піднести початковий стан
духовної культури юристів, потрібно спершу духовно оздоровити
український народ. Це найшвидше можна зробити через піднесення рівня
духовної освіченості. Тому через активне духовне навчання, виховання
молоді можна досягти ефективного результату.

Для духовного зростання українського народу важливим є вивчення Біблії
як невичерпного джерела мудрості. Саме Біблія підносить до того рівня
духовної чистоти, який забезпечує успіх у всіх сферах життя.

Крім того, зневага до історичних, філософських, політологічних,
соціологічних, релігійних, правових книг — одна з ознак бездуховності. В
душі людини, яка не читає, виникає своєрідний вакуум, який із часом
обов’язково заповниться чимось негативним. У результаті — відсутність
правильного міркування, обгрунтування своїх дій, співчуття, нахабна
безпринципність, зневага один до одного, пригніченість таких рис, як
чесність та сумління.

Але духовна культура охоплює цілий ряд цінностей, пов’язаних з
інтелектуальною діяльністю людей, сукупність усіх форм суспільної
свідомості.

Отже, духовна культура суспільства, яку часто називають інтелігентністю,
успішно протидіє деформаціям у правоохоронній сфері. Особливо ефективна
ця протидія в умовах будівництва правової Української держави.

Тому одна з головних проблем у духовному вихованні Й навчанні юристів —
це актуалізація в їхніх думках, почуттях, вчинках гуманістичної суп
всього потенціалу духовної культури суспільства. Звідси випливає
завдання:

розвивати потреби в духовних цінностях як обов’язковому доповненні до
службової діяльності, створювати благодатний грунт для образного
мислення, інтуїції, уяви.

Юрист у силу службових обставин також постійно перебуває у полі
політичних поглядів різних людей. Він повинен бути у курсі достовірних
політичних фактів, знати і розуміти форми ведення політичних дискусій та
діалогів, орієнтуватися у розстановці політичних сил у державі тощо. На
основі цього у юриста виробляється певна політична свідомість, яка
впливає на рівень та характер його політичних поглядів, на політичні
знання та переконання. Зрозуміло, що політична свідомість повинна мати
орієнтаційний характер, вона не повинна впливати на хід юридичної
справи. Звідси бере початок поняття політичної культури юриста. Зміст
політичної культури у виробленні позиції юриста щодо політичних явищ та
подій, у виборі власної лінії поведінки без урахування симпатії чи
антипатії до окремих політичних течій. Адже відомо, що від політичної
реформи залежить економічна реформа, на терені якої дії юриста мають
бути виваженими політичне з урахуванням національних інтересів. Від
цього залежить і стан правопорядку в державі.

Думається, що політична культура юриста — це ступінь свідомого засвоєння
і теоретичного осмислення історичних і політичних знань, уміння
застосовувати їх при аналізі й оцінці явищ суспільного життя, вироблення
переконань і усвідомлення політичних цінностей, здатність передбачати
політичні наслідки правоохоронної діяльності.

Завдяки високій політичній культурі у юристів виробляється стійкий
політичний імунітет до деформації почуттів і переконань, непохитна віра
в людину, навіть у ту, яка схибила, і принцип справедливого гуманного
ставлення до неї. Особиста політична орієнтація юриста жодною мірою не
повинна позначатися на виконанні ним службових обов’язків. У той же час
кожен юрист України, прийнявши обітницю на вірність служінню
українському народові, повинен бути патріотом своєї держави.

Посада юриста зобов’язує його бути своєрідним дипломатом, перебувати
систематично у дипломатичному полі, де діють різні дійові особи. На
жаль, на практиці в силу великого перевантаження юристів нервозної
ситуації часто проявляється дефіцит спілкування, відхід від
встановленого віками дипломатичного етикету, недотримання азбуки
дипломатичної культури і взагалі культури спілкування. Такий стан
повинен насторожувати всіх. Адже йдеться про методи становлення істини
та справедливості.

Тут на допомогу приходить стиль, мистецтво (в т. ч. ораторське), талант
спілкування, уміння володіти собою, що є основою дипломатичної культури
юриста. Дипломатична культура є наслідком професійної соціалізації, в
результаті чого виробляється цілий арсенал прийомів та методів
дипломатичної діяльності. Адже людське спілкування — це обмін думками,
почуттями та емоціями тож зрозуміти нашу людину буває інколи дуже важко

До інтелектуального потенціалу дипломатичної культури слід віднести,
перш за все, гуманізацію спілкування, задоволення вимог у спілкуванні,
досягнення у розмові консенсусу, вміння мовчати і вміння слухати,
говорити доказово, не заперечувати категорично, утримуватись від
прогнозів і перестраховок, і взагалі бути приємним співрозмовником.

Слід зауважити що дипломатична культура юриста виявляється як в усній
так і письмовій формі, а також у поведінці, манерах тощо. Це залежить
від форм службових дій юриста та інших чинників.

Важливе значення для юридичної деонтології має національна культура. Щоб
краще зрозуміти її зміст, необхідно усвідомити такі поняття, як «етнос»
(стійка спільність людей) і «нація» (вдосконалений етнос у зв’язку з
існуванням держави). Тому всі питання, які пов’язані з нацією
стосуються, перш за все, держави. У будь-якому випадку вектором нації є
національна ідея, яка відображає національну свідомість, національний
характер, національний менталітет. Тобто національні ідеї є культурною
програмою громадян, яку реалізовує національна інтелігенція в тому числі
і національні юристи

Об єднує ці національні ідеї право як вагомий внесок У світову скарбницю
культури і загальнолюдські цінності, що підсилюють національну гордість
і національний характер. Іншими словами, у праві ми вбачаємо національну
культуру суспільства, а у формах і способах реалізації — національну
культуру юриста. Це означає, що під національною культурою слід розуміти
уміння вико ристовувати і впроваджувати культурно-правові здобут ки та
загальнолюдські цінності, розуміння політичнп” мети нації.

Одним із складових елементів національної культупч є фактичний державний
режим, мова, географічне поло ження, державний і національний
суверенітет, національна свобода і т. ін. Значне місце посідають тут
наука, церква і національні кадри юристів. Звичайно суттєво доповнюють
національну культуру юриста’його правова, політична, духовна, особиста
та інші види культури.

Неоціненну роль у культурології службового обов’язку юриста відіграє
наука, в тому числі наукова культура. Спочатку люди розуміли науку як
звичайне навчання батьківські поради, різні рекомендації, рецепти життя
тощо, які відображають національні традиції, духовну діяльність та
культурно-історичні надбання. Так чи інакше постійно йшлося про здобуття
істинного знання. Із XX ст. основою науки стала дослідницька діяльність
для достовірного пізнання суспільних явищ. Цим інтенсивно почала
займатись особлива верства людей — найбільш освічені практичні
працівники, які мали нахил до науково-дослідницької діяльності, яких
пізніше назвали вченими.

Дослідження проводять практичні і теоретичні Практичне пізнання
дійсності називається народним пізнанням, яке грунтується на тривалому
досвіді проб і помилок. Цим, як правило, займаються практичні
працівники. Теоретичний метод притаманний вченим

Так чи інакше кожен юрист протягом усієї практичної діяльності робить
для себе багато відкриттів, тобто вчиться на своїх власних помилках. Ці
відкриття є частками науки, і при правильному виборі методів практичних
досліджень завдяки їм можна досягти неоціненних результатів.

Виходячи з цього, внутрішнім обов’язком юриста повинно бути
науково-практичне дослідження. При цьому, обираючи метод дослідження,
важливо відкрити загальне, спільне і закономірне (на основі одиничного).
Тут виникає своєрідний вид культури — науковий.

У науковій культурі основну роль відіграє самотне знання як метод
визначення юристом власних якостей та можливостей. Завдяки самопізнанню
юрист може як розвивати, так і гальмувати свої дослідницькі дії. Таке
усвідомлення юристом самопізнання підносить його на й рівень
цивілізованості, розкриває творчі здібності і задатки.

Щоб розкрити зміст управлінської культури юриста, рпіл зауважити, що
поняття «управління» ширше від поняття «керівництво». Це пояснюється
тим, що управління має зовнішній і внутрішній аспекти. Саме зовнішній
аспект управління відображає в основному суть керівництва. А внутрішній
аспект характеризується рівнем духовності і реалізується, перш за все,
через управління особою і службовими справами, якими займається юрист.

Незважаючи на те, що управління є внутрішньою властивістю особи, воно
має свідомий впорядковуючий вплив на іншу особу для створення певної
єдності у правоохоронній діяльності. Мова йде про вимогу виконання своєї
волі (не обов’язково щодо підлеглого, можна і старших за посадою),
використання також владних повноважень у процесі виконання
функціональних обов’язків.

Щоб виконати функції управління, юрист повинен відчути свою здатність до
вольової регуляції службової діяльності Тому й існують такі поняття як
управлінська культура, управлінська етика та ін Управлінську культуру
можна розуміти як єдність духовних, моральних, психологічних,
практичних, матеріальних та інших надбань з професійними якостями
юриста. Це мистецтво впливу на людей за допомогою переконання і
особистого прикладу для необхідних дій у відповідному напрямі.
Зрозуміло, що юрист повинен мати певні організаторські здібності (не
обов’язково такі, як у керівника — віддавати накази чи розпорядження) і
володіти високою правовою і моральною свідомістю. Особливу роль в
управлінській культурі юриста відіграє деонтологічна правосвідомість.

Отже, духовні напрями формування культури професійних дій збагачують
професійний світогляд юриста, дають реальний грунт для вироблення
деонтологічних орм поведінки під час виконання службових обов’язків.

Глава IV. МОРАЛЬНЕ ОБГРУНТУВАННЯ КОМПОНЕНТІВ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

§ 1. Поняття моралі та моральної культури

Зміст моралі, моральних норм визначається історичними умовами
життєдіяльності та світоглядом людини, життєвими потребами, інтересами,
становищем у суспільстві.

У конкретних умовах життєдіяльності у моралі конкретизується
загальнолюдське, яке залежить від поглядів, світогляду тих людей, які
користуються певними моральними гаслами. Світогляд формується системою
поглядів на навколишнє середовище, самим суспільством, людським буттям,
а також обсягом і глибиною мислення особи. Зрозуміло, що носієм
світогляду є людина, а фундаментом — загальнолюдський зміст.

Основою загальнолюдського змісту світогляду є загальнолюдська мораль,
яка виявляється у загальнолюдських елементах поведінки, універсальних
принципах загальнолюдської моралі. Слід зазначити, що ці елементи
поведінки та принципи втілюються у життя не у період її формування, а
значно пізніше, з набуттям людиною життєвого досвіду.

Загальнолюдська мораль містить у собі елементи (компоненти), на які
впливають взаємовідносини людей на різних стадіях розвитку суспільства.
Ці загальнолюдські елементи протягом багатьох епох були стабільні, їхній
моральний зміст практичо не змінювався. Це моральна скарбниця і наслідок
величезних надбань людства.

Ми зосереджуватимемо увагу на моральних та правових нормах, їхній
єдності і відмінності. Думається, що існує третій вид цих норм:
морально-правові (тобто норми моралі, які закріплені у праві). Адже не
кожна юридична норма збігається з відповідною моральною нормою. На нашу
думку, зворотної залежності також не існує. Тому морально-правові норми,
думається, виступають основним регулятором службових відносин у системі
МВС, одним із важелів механізму міліцейської етики.

У науковій літературі даються різноманітні визначення моральних та
правових норм.

З моєї точки зору, моральна норма — це правило поведінки особи, яке має
загальний характер, встановлюється суспільством у процесі його
еволюційного розвитку, санкціонується громадською думкою (осудом) з
метою регулювання службових і суспільних відносин та забезпечується
альтернативною поведінкою.

Право є більш динамічною системою, ніж мораль. Правові норми швидше
пристосовуються до зміни суспільних відносин, але і швидше старіють та
потребують змін, не охоплюють поведінки людей через сувору
рег-ламентованість. Моральні норми, яким не властива детальна
регламентація та конкретизація, створюються століттями, вони передаються
з покоління в покоління, перетворюються у звичаї, загальноприйняті
правила та цінності, які міцно вкорінюються у свідомості людей. Тобто їм
властива еволюційність. Штучно створені моральні норми у суспільстві не
приживаються.

Засобами забезпечення моральних норм є громадська думка, громадський
осуд. Вони відіграють особливу роль у період розвитку демократії.

Моральні норми утверджують та підтримують певні соціальні цінності,
орієнтують особу шляхом повелінь і заборон на їх практичне здійснення
соціальне санкціонованим способом. Це забезпечує альтернативу вибору
поведінки залежно від свідомості особи.

Отже, складна система моральних норм включає в себе відповідні правила,
зразки поведінки, цінності, оцінки та мотиви створює певний моральний
порядок. Норми моралі тоді стають ефективними, коли вони діють спільно з
правом у взаємному нормативному і психологічному погодженні.
Переслідуючи однакову мету, завдання і принципи, стають загальним
правилом поведінки людини. Це засвідчує їхній неантагоністичний
характер.

Як правило, всі норми права приймаються з урахуванням моралі,
справедливості. Відтак право в широкому розумінні є моральним явищем.

Як правова, так і моральна норма має свою структуру. З нашої точки зору,
структура моральної норми — це об’єктивно зумовлена потребами морального
регулювання її внутрішня організація в поділі на складові елементи та в
певних зв’язках між ними. Такими елементами моральної норми є
диспозиція, гіпотеза, санкція.

Диспозиція — частина норми, в якій зазначаються права або обов’язки
суб’єктів. Це — центральна, основна частина моральної норми, яка описує
дозволену (можливу), обов’язкову (необхідну) чи заборонену (недопустиму)
поведінку суб’єкта,

Гіпотеза — це частина норми, в якій зазначаються умови, обставини, з
настанням котрих можна чи необхідно здійснювати її диспозицію. Ці
обставини позначаються поняттям «моральні явища». Призначення гіпотези —
визначити сферу і межі регулювання диспозиції моральної норми.

Санкція — частина норми, в якій зазначаються заходи громадського осуду у
випадку невиконання, порушення її диспозиції. Призначення санкції —
забезпечувати здійснення диспозиції моральної норми.

Моральна норма опирається і на такий вид санкції, як самоосуд. Санкція,
караюча функція виконується в мора-1 лі громадською думкою (зовнішній
примус) і судом совіс-! ті (внутрішній примус) Звичайно, у праві
самоосуд чи суд сумління для санкції основної ролі не відіграють, хоча
це і враховується при розв’язанні конкретної справи.

Крім обов’язкових елементів моральної норми, існують ще й факультативні,
зокрема, заохочення та оцінка.

Заохочення — це частина норми, в якій зазначаються певні цінності,
блага. Суб’єкт може отримати їх у випадку добровільного здійснення ним
диспозиції норми.

Оцінка не може бути ототожнена з санкцією. Санкція — це наслідок
конкретної дії, яка порушує норми моралі, а оцінка може бути дана
поведінці людини в цілому як характеристика особи.

У свідомості людей моральні норми розрізняються за:

характером диспозиції — уповноважуючі (дозволяючі) вказують на права, на
можливу поведінку суб’єктів, містять схвалення певних мотивів поведінки;
зобов’язуючі вказують на необхідну з точки зору суспільства поведінку;
заборонні вказують на недопустиму, недозволе-ну поведінку, зобов’язують
особу утримуватися від шкідливих як для суспільства, так і для себе
вчинків;

норми повсякденної поведінки орієнтують особу на втілення в її
практичній діяльності певних соціально-моральних цінностей, відображають
наукові потреби у вигляді добрих цілей, активізують та організують
індивідуальну мотивацію, зобов’язують здійснювати позитивні дії;
позиційні визначають правомірність дій громадян, певним чином дотримання
конкретно визначеної орієнтації; альтернативні передбачають декілька
варіантів дій особи, оцінка їх у кожному випадку буде ідентичною,
причому вибір однієї дії виключає в такому випадку інші; обмежувальні
полягають у граничних діях особи, оцінювання — неоднозначне залежно від
ступеня здійсненого;

сферою територіальної дії (загальні, локальні);

дією на коло суб’єктів (загальні діють на всіх однойменних суб’єктів;
спеціальні діють на певну групу однойменних суб’єктів, виняткові у
передбачених мораллю випадках вилучають, усувають дію норм щодо пев-,них
суб’єктів).

Що стосується морально-правових норм, то вони докладного аналізу не
потребують, оскільки достатньо .висвітлені у юридичній літературі як
правові норми.

. У теорії професійної етики велике значення мають .такі категорії, як
моральний ідеал, моральна оцінка, моральні почуття, моральні погляди,
моральні якості, моральна діяльність, моральні відносини, сфера дії
моралі, моральні цінності, моральний конфлікт, моральний вибір, моральна
культура, моральний обов’язок, моральні вимоги, моральне переконання,
моральна свобода, .етичне мислення, моральні потреби, моральний вчинок,
моральна свідомість та ін. Моральні категорії ніколи не мають логічно
закінченого змісту. Кожна людина, кожна історична епоха вкладають свій
зміст у ці поняття.

Розгляньмо деякі із цих категорій Особливе місце серед них посідає
моральний ідеал. Він є абстрактним, уявним. Це — зразок моральної
поведінки, до якої прагне людина. Це — орієнтир, який визначає
спрямованість цілей. Це — комплексна, граничне узагальнена норма, яка
діє лише, будучи глибоко засвоєною, прийнятою, опосередкованою
індивідуальною свідомістю. Це — синтез теперішнього, минулого і бажаного
майбутнього. Прикладом у цьому випадку може слугувати прагнення
українського народу до побудови незалежної, : суверенної держави.

На мій погляд, моральний ідеал — це сукупність високих моральних
якостей, притаманних конкретній особі або суспільній групі, які є
орієнтиром у їхній життєдіяльності. Слід підкреслити, що моральний ідеал
постійно оновлюється, змінюється, доповнюється дедалі новими моральними
вимогами.

Практичне застосування у всіх сферах життя суспільства має така
категорія, як моральна оцінка. Предметом її ; є вчинок, дія,
бездіяльність, висловлювання тощо. На нашу думку, моральна оцінка — це
ставлення суб’єкта до існуючих моральних принципів і норм, а також до
здійснюваних моральних вчинків.

У професійній діяльності особи, зокрема працівника органів внутрішніх
справ, одну із провідних ролей відіграє моральна свобода. Вона
передбачає такий вибір поведінки, який відповідає як суспільним вимогам
моралі, так і внутрішнім переконанням індивідуума.

Вважаю, що моральна свобода — це вільний вибір людиною варіанту її
поведінки у конкретній ситуації з усвідомленням вимог моральних норм і
принципів та відповідальності за свої дії.

Професійна діяльність особи значною мірою визначається її моральними
звичками, тобто встановленим способом поведінки у певних ситуаціях, який
не викликає негативної реакції; соціальною послідовністю у здійсненні
моральних вчинків; готовністю до правильного вчинку, умінням без
роздумів підпорядковувати особисте суспільному, у критичній ситуації
сміливо йти назустріч небезпеці, виконати завдання; єдністю внутрішнього
настрою (потреби, стремління) і зовнішнього способу робити певним чином,
що є характерною рисою стійкості моральної поведінки.

Думається, що моральна звичка — це вироблені послідовні, стабільні дії
особи у різних ситуаціях відповідно до моральних норм і рівня
моральності.

Про моральний вчинок говорять, що це — спонукання особи до тієї чи іншої
дії, схвалення чи осуд з точки зору морального критерію, «зв’язуюча
ланка» у системі моральної свідомості та відношень, момент поведінки.

Видається, що моральний вчинок — це заснована на вимогах позитивної
моралі звичайна, властива особі поведінка у конкретних^зптєвих
ситуаціях.

Основними складовими елементами морального вчинку є мотив та намір, які
тісно пов’язані з поведінкою, моральними почуттями, моральними
переживаннями тощо. Слід зауважити, що кожна особа має власний мотив чи
намір у скоєнні вчинку, які в свою чергу, як відомо, класифікуються як
моральні та аморальні.

Основним мотивом вчинку є переконання. Моральні переконання — це
невід’ємна індивідуальна гідність особи, важлива ланка, яка пов’язує
почуття і знання, волю і поведінку.

Моральні переконання можуть передаватися іншій особі, а здебільшого вони
формуються у кожної особи самостійно. І формування залежить від
життєвого досвіду, рівня соціальної культури, особистих моральних
якостей, наукового світогляду тощо.

Важливою категорією моралі є також моральний обов’язок людини. Про нього
багато пишуть. Зокрема вважають, що моральний обов’язок передбачає
поєднання зовнішньої поведінки та її внутрішніх спонукань, їхню
органічну єдність, це він відображає суспільну необхідність у вигляді
певних моральних вимог, які висуваються до окремої особи та особою до
суспільства.

Моральний обов’язок — це необхідність певної поведінки суб’єктів, що
грунтується на моральних вимогах у певних конкретних життєвих ситуаціях.

Із морального обов’язку о’соби випливає її моральна відповідальність,
під якою розуміють відповідальність за вибір форм поведінки, діалектичну
єдність об’єктивних, суспільне значимих і суб’єктивних, особистих
елементів, міру того, наскільки глибоко вимоги усвідомлені самою особою
і стали ціннісною орієнтацією у діяльності та поведінці.

З нашої точки зору, моральна відповідальність — це вкорінений у
загальнолюдських цінностях і забезпечуваний громадською думкою моральний
обов’язок особи визнати у випадках неналежної поведінки правомірність
позбавлення її певних цінностей.

Моральна відповідальність не знає відомчих та службових бар’єрів. Її не
можна дозувати «від і до», і якщо людина лише споглядає недоліки навколо
себе, то виявляє тим самим відсутність моральної культури, яка відбиває
цілісність її морального обличчя. Отже, моральна відповідальність
повинна наступати у будь-якому випадку діяльності особи чи її
бездіяльності.

Розгляньмо таку моральну категорію, як моральна свідомість. Під нею
розумітимемо систему понять, поглядів, уявлень та почуттів особи на
загальнолюдські цінності, а також діяльність, пов’язану з вимогами
моральних норм.

Думається, що моральна свідомість має такі елементи:

1. За змістом моральних поглядів: інформаційний (когнітивний) — знання
моральних норм; оціночний (аксіологічний) — оцінка моралі; регулятивний
— психологічна установка щодо поведінки, врегульованої моральними
нормами.

2. За формою (способом) відбиття моральної дійсності: поняття про
моральні явища; моральні погляди;

моральні уявлення; моральні почуття.

3. За територіальною поширеністю: загальна моральна свідомість; локальна
(місцева, релігійна) моральна свідомість.

4. За рівнем відбиття моральної дійсності: моральна психологія; моральня
ідеологія.

5. За суб’єктами (носіями) моральної свідомості: індивідуальна;
колективна: а) суспільна, загальносоціаль-на (загальнонародна); б)
національна; в) класова; г) гру, пова.

Моральна свідомість особи тісно пов’язана з моральними потребами. Це —
моральна цінність не людини а норми. З точки зору останньої, оцінюється
і все інше, в тому числі людина.

Тому моральні потреби особи — це життєво важливий комплекс соціальних
цінностей, необхідний для всебічного розвитку особи та людського
спілкування.

Моральні потреби постійно змінюються, оновлюються залежно від розвитку
суспільства. Вони не знають меж, із часом, із появою нових цілей,
можливостей та мотивів ускладнюються.

В етичній теорії існує така категорія, як моральний конфлікт.

Моральний конфлікт визначається по-різному, зокрема, як зумовлене різним
чином усвідомлення гострого протиріччя думок, інтересів, установок,
способів досягнення мети різними людьми чи групами, які співпрацюють або
безпосередньо спілкуються; як суспільний процес, в якому індивід (група)
прагнуть досягти мети (задоволення потреб, реалізація інтересів) шляхом
ліквідації, знищення чи підкорення особі іншого індивіда (групи), котрий
переслідує ідентичні цілі, як ситуація, в якій суб’єкт діяльності
поставлений перед необхідністю вибрати одну із двох взаємно виключених
форм поведінки, або одну із двох моральних цінностей.

У нашому розумінні моральний конфлікт — це така ситуація, в якій
сторони, що активно розв’язують проблему, стали на шлях приниження
гідності та інших моральних якостей один одного.

Психологічна, духовна напруженість зростає у такому ряді конфліктів: між
моральною і позаморальною вимогами до поведінки; між двома моральними
вимогами (між вимогами двох різних систем моралі та між вимогами однієї
і тієї ж системи моралі). Моральний конфлікт остаточно долається не в
момент прийняття рішення, переваги в цілях і засобах, а в процесі
реалізації пішення на практиці, ліквідації чи зміни тієї ситуації, а
його зумовлює.

У реальному житті часто-густо мовлять про етичне ислення, його культуру
та рівень. Воно характеризує юдину і визначає ступінь її моральної
культури, профе-ійної моралі. Етичне мислиння передбачає уміння
опе-увати моральними поняттями та оцінками, мотивувати поведінку та
вчинки, давати моральні оцінки і характеристики суспільним явищам.
Етичне мислення опирається на такі постулати чи парадигми: мораль є там,
де є духовно-практичне ставлення суб’єкта моралі до дійсності, моралі
немає там, де відсутня «автономія людського ду-уу»’ загальнолюдським
чинником морального спілкування є золоте правило моральності: «Чого не
хочеш сам, не бажай іншому»; необхідним атрибутом є принцип
толерантності, терпимості до висловлювання іншої людини, повага до
самостійності вибору поведінки; «добро сильніше від зла»; мораль
неминуща цінність людської культури, яку потрібно берегти, примножувати,
можлива й екологія моральності; сучасне людство може загинути від
бездуховності, спричиненої девальвацією моральних цінностей у результаті
зростання жорстокості.

У зв’язку із цим виникає проблема моральної якості

особистості. Вона належить до найдавніших етичних проблем.

В. Блюмкін запропонував систематизацію моральних якостей особистості.
Спочатку він виділяє чотири типи моральних якостей, які мають найбільш
чітко виражений моральний зміст- 1) почуття солідарності і
товариськості, усвідомлення обов’язку і відповідальності;

2) гуманістичні якості (людяність, доброзичливість, благородство,
чуйність, делікатність, свідомість, почуття власної гідності, гордість,
скромність та ін.); 3) комплексні якості, які характеризують здійснення
особою основних цілей морального регулювання у їх єдності та
взаємозв’язку (моральна активність, справедливість та ін.; 4) якості,
пов’язані з особливостями морального Регулювання поведінки (почуття
честі, сорому, чесність,

порядність, принциповість, щирість, моральна чистота та ін.).

Загальні негативні моральні якості, як думається, охоплюють нечесність,
пияцтво, неуважність, заздрість, цинізм, наклепництво, мстивість,
підступність, ненависть та ін. Спеціальні негативні моральні якості
складаються з халатності, грубіянства, зловживання, користолюбства,
черствості, байдужості, неуважності, лицемірства, бюрократизму,
брутальності, кар’єризму, чванства, зради (інтересам служби) зазнайства,
боягузтва хабарництва, фарисейства та ін.

Умовність такого поділу цілком очевидна. Одна і та ж моральна якість
(наприклад, хитрість) може бути в кожній із цих чотирьох груп. Але ми
виходимо з того, де та чи інша якість найбільше виявляється. Наше
завдання полягає у дослідженні здебільшого спеціальних (професійних)
моральних якостей (як позитивних, так і негативних).

. На основі вищенаведених міркувань слід сформулювати визначення
моральної культури юриста Вона полягає в умінні володіти моральними
категоріями при виконанні службового обов’язку, рівень яких забезпечує
формування високих професійних якостей.

Тобто моральна культура визначає єдність щонайменше двох суспільних явищ
культури та моралі Це означає, що моральна культура відображає моральну
цінність культури, вона розкриває глибинні взаємозв’язки між культурою і
мораллю, є загальнолюдським у мо-| ралі і невід’ємною частиною
соціальної культури.

Зміст моральної культури юриста полягає в органічній єдності моральних
норм і якостей, а також принци-1 пів службової діяльності. Крім того,
важливу роль відіграють моральна свідомість, моральна активність та
моральність нормативної регуляції дій які здійснює юрист.

Будучи одним із важливих компонентів юридичної деонтології, моральна
культура юриста становить систему створення, збереження, обміну і
використання моральних цінностей і за допомогою норм, принципів,
категорій етики сприяє формуванню індивідуальної правосвідомості
правника.

Моральна культура юриста є, з одного боку, наслідком людського
спілкування, з іншого — вона остаточно виявляється лише у процесі цього
спілкування. У спілкуванні встановлюється духовно-практичний зв’язок між
людьми, який характеризує зміст контактів, взаємодії і взаємовпливу
людей.

Отже, моральна культура юриста виявляється в активній творчо-правовій
діяльності. Вона пронизує культуру юридичних дій, є основою особистої
професійної поведінки юриста.

§ 2. Естетична та особиста культура юриста

У юридичну працю міцно входить естетика. Звичайно, віднесення естетики
до морального контексту компонентів юридичної деонтології є спірним
питанням. Зокрема, існує три точки зору, де естетичну культуру правника
можна віднести до:

1) психологічних особливостей, оскільки естетичні норми безпосередньо
залежать від психічного розвитку людини, від розвиненого відчуття та
сприйняття;

2) духовних аспектів, тому що більшість естетичних норм людина не
створює — їх треба досліджувати, шукати як результат природи;

3) морального обгрунтування через те, що частина естетичних норм
створюється людиною в процесі еволюційного розвитку суспільства.

Найбільша прийнятність третьої позиції пояснюється тим, що, незважаючи
на еволюційний характер формування естетичних норм, юридична робота, в
першу чергу, вимагає певних стандартів, зразків, моделей. Це — завдання
держави, юридичних установ, соціальних груп (колективів), сім’ї юриста
тощо. Тобто в даному випадку прослідковуються аналогії з професійною
мораллю, професійно-етичними нормами, які пов’язані із усталеними
нормами естетики.

Крім того, у моральній групі компонентів юридичної деонтології естетична
культура юриста має найбільше проявів. Це пояснюється тим, що деякі
елементи естетичної культури є складовими елементами водночас особистої
і зовнішньої культури юриста, а також його службового етикету, що
грунтуються на загальній та професійній моралі.

У кожної людини існує певна естетична орієнтація, яка постійно
розвивається у процесі соціалізації з метою подолання одновимірності у
людському розвитку, з ог ляду на те, що естетичні цінності та естетичне
сприйнят тя людини мають природний характер, естетична свілгк мість
потребує певного формування, а не виховання.

Найбільшої уваги потребують дослідження естетизо-ваних стосунків юриста
3′ громадянами, суспільством та природою. У цих відносинах є можливість
відчути добро і красу як зовнішньолюдські цінності. Тобто у службовому
обов’язку юриста є естетичний елемент, який потребує систематичного
розвитку.

Естетичні засади у службовій діяльності юриста, зокрема естетична форма
внутрішнього імперативу службового обов’язку, вимагають певної культури
цієї діяльності.

Це стосується естетичної культури юриста, основним складовим елементом
якої є правова естетика.

Основним завданням правової естетики є підвищення рівня професійної
естетичної свідомості юриста, що здійснюється не тільки через опанування
творів літератури, а й мистецтва взагалі. Тут потрібно, щоб юрист мав
власне бачення естетики, перш за все, з позиції колористики.

Колористика дає можливість ознайомитись з єдиною мовою кольорів. Справа
в тому, що кожен колір по-різному впливає на людину, позначається на її
самопочутті, емоціях, поведінці, навіть змінює пульс та кров’яний тиск.
Знання законів колористики допомагає у стресових ситуаціях. Тобто колір
для людини є духовною їжею, здоров’ям, стимулятором, смаком, змістом та
мовою, що потрібно враховувати при оформленні робочих місць, створенні
умов праці для юриста.

Наступним елементом правової естетики є як зовнішній, так і внутрішній
бік проведення обрядів, церемоній, ритуалів, святкування знаменних дат
тощо. Тут прояви естетичної культури юриста мають значення, тим більше,
що це в якійсь мірі регулюється правовими нормами (наприклад, ритуал
судового засідання).

Одним із елементів правової естетики є встановлення правил естетики у
поведінці юриста. Це — один із зовнішніх проявів його естетичної
культури.

У професійній діяльності юриста значну роль віді’ грає його особиста
культура. Її високий рівень допомагає юристові знайти своє місце у
колективі, визначити як, де і коли вступати в розмову, не допускати
пишномовності і фразерства, знати правила вітання тощо.

До складових елементів особистої культури належить

догляду за тілом і одягом, побутова культура культуру принципів
особистої культури є

доброзичливість, вірність, надійність,

Особиста культура виконує такі функції: формуван-норм службового етикету
та зовнішньої культури;

розвиток естетичної культури; формування авторитету;

ппияння дотриманню службової та загальної таємниці;

формування почуття товариськості; виховання вимогливості до себе;
розвиток моральних та професійно-моральних якостей; підвищення рівня
юридичної компетенції; уміння критикувати і вислуховувати критику;
дотримання норм сімейного і побутового етикету; вправлення приємного
враження.

Зрозуміло, що особиста культура залежить від рівня соціалізації юриста,
а також від інтелектуальної, емоційної внутрішньої, естетичної,
психологічної, педагогічної’культури. Великий вплив на юриста мають
особиста культура його батьків та другого члена подружжя. Напевно, менше
впливає на формування особистої культури соціальне походження, місце
народження і виховання (село чи місто), наявність додаткової освіти
тощо. Дуже шкодять формуванню особистої культури показуха і формалізм.

У цілому слід вказати, що особиста культура сучасного юриста повинна
відображати менталітет українського народу, пропагувати національний дух
української інтелігенції.

Отже, істотною ознакою, яка визначає сутність юридичної деонтології, є
її моральні проблеми. Вони полягають у тому, що сучасні юристи ще
недостатньо володіють належними нормами моралі, незважаючи на те, що
моральна культура пронизує будь-яку професійну діяльність і стає міцним
фундаментом формування внутрішнього імперативу службового обов’язку.

§ 3. Зовнішня культура юриста

Зовнішня культура — це не окремий, самостійний загальної (соціальної)
культури, а категорія, яка в основному визначається певними видами
культури (ін-ВДектуальною, моральною, естетичною, психологічною,
особистою культурою тощо).

Хоча характер професійної діяльності накладає свій відбиток на зовнішню
культуру особи. Сьогодні стоїть завдання створити механізм регулювання
поведінки юриста у різних сферах його діяльності, беручи за основу такі
характеристики, як порядність, людяність, працелюбність, тактовність,
стриманість, скромність та ін. Процес створення національних юридичних
органів вимагає посиленої уваги до утвердження в свідомості особового
складу цих рис, що сприятиме піднесенню рівня морального змісту
професійної діяльності, виробленню поваги до національного права та
обов’язку повсякчасно виступати на його захист і відповідним чином
формуватиме зовнішню культуру правоохоронців.

Основні функції зовнішньої культури юриста зводяться до того, що вона є
компонентом юридичної етики, підґрунтям культури професійних дій, слугує
основою професійно-етичного кодексу.

На початку цього дослідження ми перелічили основні компоненти
професійної етики юриста, розкрили їхній зміст, сформулювали визначення.
Тепер спробуємо висвітлити роль зовнішньої культури у розкритті змісту
професійної етики. Слід зазначити, що за зовнішньою культурою юриста
визначають його особистість. Це первинне враження про правника формує
наступну думку про нього, здебільшого не як про фахівця чи професіонала,
а як про людину. Зовнішня культура начебто наштовхує, виробляє віхи, за
якими потрібно формувати важливі аспекти правової, моральної,
професійної, інформаційної, фізичної та інших видів культур. Цей процес,
звичайно, відбувається сам собою, але свідомість юриста при цьому
повинна орієнтуватися на зовнішній вияв цих компонентів, тобто на
зовнішню культуру.

Друга функція зовнішньої культури юриста полягає у створенні підґрунтя
такої культури його професійних дій, якої вимагає нинішнє суспільство.
Сьогодні юрист своєю поведінкою, професійними діями повинен довести, що
він є співробітником саме національних правоохоронних органів. Тут
особлива роль відводиться як поважанню нових відзнак, пропаганді
форменого одягу, так і співпереживанню за подальшу долю України.

Для професійної етики має значення така функція зовнішньої культури, як
вироблення основ професійно-етичного кодексу юриста. На жаль, нині
відсутні нормативні документи, які б регулювали зовнішню культуру
юристів. Навіть з прийняттям нових статутів, окремі йа елементи
грунтуватимуться на загальноприйнятих правилах. На нашу думку, назріла
потреба у розробці професійно-етичного кодексу юриста або кодексу
юридичної етики. Звичайно, кодекс розцінювався б як відомчий нормативний
документ, але його невиконання спричинювало б не тільки громадський
осуд, а й дисциплінарну відповідальність. Доцільною видається також
розробка навчальних посібників з питань юридичної етики, зовнішньої
культури, які б містили, крім теоретичних викладок, ділові ігри,
різноманітні поради тощо. Адже моральну ситуацію потрібно відчути на
реальному прикладі

Основи професійно-етичного кодексу юридичної діяльності повинні
охоплювати такі три сфери: професійна діяльність, спілкування, особисте
життя.

Особливістю першої сфери є спрямованість інтересів юриста на виконання
головної мети і сенсу життя служіння людям, піклування про них. Саме це
є джерелом натхнення для власного морального удосконалення. Чим глибша
захопленість правоохоронною роботою, тим більше сил на боротьбу із
правопорушниками та злочинцями віддає юрист, тим більшою мірою саме
життя накладає відбиток на формування його професійної моралі.

Юрист не зможе досягти високого рівня професіона’ лізму без умілої
організації власної праці, доцільно три валого перебування на службі,
пошуку раціональних способів компенсації часу, відновлення фізичної
енергії, зняття емоційної напруги тощо. Цьому повинні допомогти
правильно організований відпочинок та дозвілля розумне використання
вільного часу Ці чинники створюють ще й реальні можливості для
формування особистості, невимушеного згуртування колективу. У такому
колективі стихійно складаються позитивні позаслужбові стосунки,
засновані на спільності інтересів, захоплень, симпатій, відбувається
процес пізнання співробітників з нового, часто несподіваного боку.

Важливим компонентом сфери професійної діяльності запорукою правомірних
дій юристів є культура фізичних дій Вона застерігає від перевищення
владних повноважень, порушення законності тощо.

Однією з передумов належної професійної діяльності юриста є стиль його
поведінки. Загальна поведінка особи визначається двома, на наш погляд,
чинниками:

инутрішнім (знання та уміння керуватися загальноприйнятими нормами
поведінки) та зовнішнім (реальні дії, вчинки, манери, формений одяг,
володіння літератуп ною мовою).

Норми (правила) поведінки формуються і вдоскона люються протягом всієї
життєдіяльності особи. Однау нас цікавить більшою мірою власне процес
реалізацґ цих норм у практичній юридичній роботі Важливу роль тут
відіграють манери, жести та зовнішній вигляд юриста. Спостерігаючи за
його діями та зовнішністю, можна’ дати йому моральну оцінку, яка часто
залишається остаточною.

Манери — це стійкі постійні навики та звички у поведінці особи, які
виявляються у ставленні до оточуючих, формі спілкування, різноманітних
деталях поведінки, навіть у дрібних рухах, які постійно повторюються
Манери можуть бути позитивними та негативними залежно від рівня
моральності, вихованості людини. Для юриста важливо формувати манеру
володіти собою, від чого залежить ефективний правовий вплив на
правопорушника чи громадянина взагалі. Юрист повинен обмежувати себе у
жестах, оскільки при виконанні службових обов’язків будь-який із них
може тлумачитися неправильно. Так, нестриманий, розхлябаний жест
засвідчуватиме незібраність, відсутність внутрішнього контролю за
особистою поведінкою, а тому насторожуватиме.

Такою ж важливою складовою частиною процесу реалізації загальноприйнятих
норм поведінки є зовнішній вигляд, гарна постава, тверда, врівноважена
хода, припасований до фігури формений одяг, начищене взуття тощо.
Неохайний зовнішній вигляд не викликає довір’я. У форменому одязі юрист
виступає як службова особа,

яка приймає відповідне правове рішення.

Узагальнюючи, можна ввести поняття індивідуального стилю юриста. Взагалі
під стилем поведінки, як думається, слід розуміти сукупність тих чи
інших дій особи, які характеризують її місце в оточуючому середовищі
Враховуючи це, працівник міліції повинен вміти об’єктивно оцінити себе.
Проте надмірна увага до власної персони, бажання привернути до себе
увагу, вирізнитися якимись екстравагантними якостями призводить до
створення штучного авторитету, який дуже шкодить У

правоохоронній діяльності.

Культура спілкування не наслідується, не програмується генетичне.
Засвоєння норм спілкування — наслідок виховання Юриста треба навчити
спілкуватися, допомогти йому засвоїти прийняту модель поведінки. У
складних умовах сучасного життя покладатися на стихійний вплив обставин
щодо роботи з особовим складом як суб’єктом спілкування було б великою
легковажністю.

Як правило, юрист спілкується зі співробітниками (рівними собі за
посадою, підлеглими, керівниками), з населенням, зі знайомими та
родичами.

У сфері спілкування велике значення має насамперед культура мови, яка
дає відчуття впевненості у собі, у власній здатності переконати
співрозмовника. Оволодіння культурою мови — це постійний процес. Адже зі
збільшенням обсягу правової інформації, інформаційного потоку загалом
дуже важливо стисло, правильно і доречно формулювати думку як усно, так
і письмово Вбога, невиразна мова засвідчує обмеженість світогляду,
низький рівень моральності. Оскільки юрист є суб’єктом права, то його
мовна культура зобов’язує дотримуватися певних норм та правил у бесідах
з громадянами як на службі, так і поза нею.

З існуючих мовних стилів у юридичній роботі переважає, звичайно,
діловий. Він застосовується у бесідах із неповнолітніми, заарештованими,
небезпечними злочинцями при затриманні тощо. При цьому мова є не тільки
засобом спілкування, а й виразником ставлення розмовника. Це означає, що
у юридичній роботі велике значення має мовна інтонація, яка допомагає
^повідним чином вплинути на конкретну обстановку. Проте важливу роль
відіграє діловодство, тобто мова писемна. Ділове мислення тут суворо та
детально регламентоване. Важливим при цьому є дотримання службової
таємниці Уміння вести службове листування — це настійна вимога.

Дуже важливим для юриста є повсякденне спілкування зі своїми
співробітниками. Невміння контактувати, небажання знати наміри, а також
вияв зневаги до того, хто може вислухати твою «душу», потенційно містять
у собі небезпеку самоізоляції, вимушеної самотності у, колективі, що
нерідко призводить до неправильних вчинків.

В юридичних органах існує певна специфіка у взаємовідносинах між
співробітниками Зокрема, це стосується надмірного інтересу до роботи
товариша. Відомчі нормативні документи передбачають, що без службової
необхідності і без санкції безпосередньо начальника не слід цікавитися,
чим займається той чи інший працівник. Недопустиме також безцеремонне
втручання у службову діяльність один одного. Тактовність і делікатність
у цій справі не порушать, а тільки зміцнять дружбу, повагу і довір’я між
співробітниками.

Практично в усіх юридичних колективах працюють на посадах жінки. Тому
часто виникає запитання: чи потрібно дотримуватися на службі особливих
правил стосунків між чоловіками і жінками? На наш погляд, у цьому є
необхідність. Хоча тут можливі відхилення, зумовлені службовим
становищем осіб протилежної статі. У погодженні з керівництвом через
поважні причини можна робити певні поступки жінці (не ставити її на
нічні чергування, на охорону громадського порядку в місцях підвищеної
оперативної обстановки тощо), але за умови, що це не позначиться на
службовій діяльності.

Збідненим, невиразним стає спілкування між юристами, якщо з нього
вилучається більшою чи меншою мірою оціночне, емоційне ставлення до
предмета розмови. Дискусія, навіть суперечка, часто допомагає знайти
нестандартне розв’язання службової проблеми, яка стоїть перед
колективом. У дружному колективі не бояться плюралізму думок,
співставлення і порівняння різних поглядів. Проте будь-яка надмірність в
цьому таїть небезпеку конфліктної ситуації, може спровокувати емоційний
зрив. Конфлікт, який уже виник і розвивається, вимагає свого
розв’язання. При цьому психологічно ефективними вважаються заходи, які
попереджають нагромадження розбіжностей в оцінках, поглядах, меті членів
колективу; у досягненні взаєморозуміння з метою прийняття компромісного
рішення; у переведенні конфлікту з емоційного на інтелектуальний рівень,
поступове згладжування протиріч.

У юридичному колективі практично не можна обійтися без ділової,
конструктивної критики, яка використовується як засіб висловлення
колективної, громадської думки з єдиною метою — усунути перешкоди і
недоліки у житті та діяльності окремих юристів. Культура критики
передбачає рівноправність опонентів, однакові можливості аргументації.
Нічого спільного із конструктивною критикою не мають такі негідні
методи, як намагання викорінити негативне одним махом, загнати один
одного в глухий кут тощо. Рівень культури критики повинен засвідчувати,
наскільки рельєфно проступає в ній позитивне, творче начало, які
конструктивні елементи вона несе в собі.

Показником рівня спілкування в’юридичному колективі є культура стосунків
між керівником та підлеглим і навпаки. Зокрема, згідно з принципами
юридичної етики таке спілкування має наказовий, категоричний характер.
Це не повинно прикро вражати підлеглого, проте і з боку керівника
подібна категоричність не має переходити за межі норм моралі.

Виконуючи службові обов’язки, юрист мимоволі потрапляє у центр
взаємостосунків між різними за соціальним станом, психічними
особливостями, рівнем культури та виховання людьми. Ця обставина
накладає на нього особливу відповідальність, вимагає граничної
коректності у спілкуванні. Адже те, що зійде з рук будь-якій людині, не
залишиться непоміченим стосовно юриста. І тоді суворі дії особового
складу вважатимуться справедливими та зрозумілими населенню, коли у
спілкуванні з ним чітко вирізнятимуться повага людської гідності, певний
інтелектуальний та культурний рівень. Неабияке значення має емоційний
бік спілкуван-; ня юриста з громадянами. Емоційна глухота, якщо така
^має місце, може зумовити зневагу до тих норм поведінки, які
працівникові добре відомі, але які не прийняті ним особисто як значимі,
необхідні в практиці спілкування. Емоційна глухота призводить до
черствості, байдужості, дає грунт для професійної деформації.

Спілкуючись із населенням, юристові часто доводиться проникати у глибини
життя конкретної особистості. Це вимагає від нього вміння застосовувати
різноманітні засоби індивідуального підходу до людей Наприклад, під час
прийому громадян виникає пробле ма «надокучливих» відвідувачів.
Думається, що праців^ ник правоохоронних органів повинен відрізняти
надо’ кучливих від наполегливих у досягненні мети. Виходячи із цього, і
ставлення до таких людей має бути суто індивідуальним.

Юрист не живе ізольовано. Він неминуче спілкується з рідними, близькими
та знайомими, з якими навчався в школі, разом працював, служив в армії
Звичайно із цими людьми уникати контактів не слід Також не можна не
брати до уваги їхнє прохання посприяти у життєвих клопотах. Проте
важливо щоб доброзичливість не зашкодила правоохоронній діяльності, не
суперечила нормам професійної моралі. Найбільш небезпечною для юриста є
нерозбірливість у знайомствах, панібратство з людьми, які чинять певний
тиск, намагаючись незаконним шляхом отримати певні послуги. Дехто
зумисне, прикриваючись знайомством з юристом, вершить протиправні або
злочинні справи.

Отже, спілкуючись із близькими та знайомими людьми, юрист не повинен
розголошувати службові відомості, демонструвати власну поінформованість,
брати на себе обов’язок вирішувати питання, які не входять до кола його
службових обов’язків.

Ще одна важлива сфера професійно-етичного кодексу юридичної діяльності
стосується особистого життя охоронця правопорядку, зокрема його сімейних
стосунків, особистих зацікавлень, дозвілля.

Чуйність, тактовність, гостинність, вміння не вивищувати себе в оточенні
сусідів — ці та інші подібні риси повинні визначати поведінку юриста в
позаслужбовий час, у домашніх умовах.

Сім’я юриста чи не найбільш обділена увагою свого голови. Незручності,
пов’язані з характером його роботи, повинні компенсуватися доброзичливим
ставленням дружини, взаєморозумінням і моральною підтримкою з боку
членів сім’ї.

Професія юриста накладає на його сім’ю специфічний відбиток і диктує
певні вимоги. Це передусім бездоганність з погляду моральності. Вже сам
факт, що гла^ ва сім’ї — юрист, має засвідчувати її високий моральний
рівень. Бо не має права той, хто стоїть на варті закону і правопорядку,
у вузькому коп’ близьких людей сповіду’ ти погляди, відмінні від тих,
які він обстоює на служ-

Отже, специфічний характер праці в юридичних ор-янах диктує особливі
вимоги до зовнішньої культури юристів і морального змісту їхньої
професійної діяльності. Це зумовлюється насамперед тим, що міліція
по-ояд із правоохоронною виконує ще й соціальну функцію. Важливо
наповнити діяльність юристів соціально-творчим, глибоким людським
змістом, свідомим ставленням до культурних надбань суспільства з тим,
щоб сформувати таку зовнішню культуру, яка б стала визначальним
компонентом юридичної деонтології.

§ 4. Службовий етикет юриста

Правоохоронні органи демократичної суверенної держави України
переживають докорінні зміни, що обумовлені національним відродженням
усіх сфер суспільного життя. Ця реорганізація передбачає вирішення
різноманітних політичних та правових проблем. Однією із суттєвих проблем
є виконання законів, встановлення причин, що впливають на цей процес.

Розв’язання цих завдань залежить від багатьох чинників. Одним із них є
службовий етикет юриста. Адже успішна діяльність юристів у цьому напрямі
немислима без виховання у працівників правоохоронних органів якостей,
які впливають на їх психіку, піднесення впевненості та віри у себе. При
цьому важливо пам’ятати, що право — не тільки у законах та указах. Його
потрібно пізнавати у різних явищах, пам’ятках, правилах і документах.

Право знаходить своє відображення також у юридичному етикеті, оскільки
він має законодавче закріплення та правове регулювання інституту прав
людини (юриста). Службовий етикет визначає критерії, які повинні
задовольняти вимогам реалізації сучасних законів. Тобто юридичний етикет
є зовнішньою стороною професійної Діяльності працівників усіх
правоохоронних органів, допомагає ніби заново народиться, стає
своєрідним додат-і^ом до спеціального правового статусу юриста,
підносить рівень правової культури, забезпечує прогресивний розвиток
юридичних служб, сприяє динамічній (функціональній) стороні правової
культури: реалізації норм “Рава, правозастосування, правомірної
поведінки, допомагає вступати у правовідносини.

Службовий етикет у юридичній роботі призначений

для регулювання діяльності як юристів, так громадян завдяки йому
закріплюються існуючі і утворюються нові правові цінності.

Юрист — самостійна особа, він виробляє для себе власні норми поведінки,
його службове становище це завжди дозволяє займатись чимось побічним,
вивищувати свою пишномовність, оскільки це не краща сторона обрадування
правника, його здібностей тощо. Але створити такий порядок у
правоохоронних органах, сукупність правил поведінки, що стосуються
зовнішнього вияву ставлення до людей, стосунків між собою вимагає певних
зусиль. Тому громадянин, який потрапляє у юридичну установу і за звичкою
отримує послугу, але не усвідомлює, що це — результат особливих зусиль
усіх хто причетний до навчання, виховання та формування
морально-професійних якостей юриста.

Тому службовий етикет юриста є показником його моральної вихованості і
свідченням його загальної культури, важливою умовою створення довір’я і
сприятливого соціально-психологічного клімату в цілому.

Можна стверджувати, що службовий етикет виявляється передусім у
юридичному колективі під час виконання службових обов’язків. Зокрема, це
дотримання встановленої субординації, носіння форменого одягу, культура
діловодства, утримання реманенту, техніки, зброї тощо. У роботі з
населенням, крім загальних моральних та морально-правових правил,
службовий етикет вимагає належної мовної культури, манер та жестів,
уміння слухати, розмовляти по телефону, робити зауваження, поводитися в
громадських місцях тощо.

Основу службового етикету юриста становлять певні поняття та категорії.
Вони відіграють методологічну роль у дослідженні проблем юридичної
етики. Тому виникає необхідність у докладному аналізі деяких із них.

Спочатку висвітлимо співвідношення понять «етикет» і «службовий етикет».

Французьке слово еіі-оиейе (етикет) означає ярлик, етикетку, порядок
проведення якогось ритуалу. Взагалі етикет є в основному зовнішнім
виявом моралі, але за своєю структурою, функціями він порівняно
простіший від моралі, повністю Їй не підпорядкований.

Поняття «етикет» слід сприймати як форму поведін_ ки, зокрема її
моральний зміст, а «службовий етикет», я було сказано вище, — рівень
зовнішньої реалізації пр°

. д.йних норм. Тобто моральний зміст поведінки не зав-фе відповідає
вимогам функціональних обов’язків, але ^є безпосередній вплив на якісне
їх виконання. Крім цього, службовий етикет регулюється нормативними
актами відомчими наказами та ін., оскільки він є обов’язковим атрибутом
професійної діяльності. У будь-якому випадку ЦІ поняття є складовими
культури. Саме культура сприяла розвиткові як етикету, так і службового
етикету.

Щодо службового етикету різних професій, то слід

зауважити, що тут існують свої специфічні особливості. Тому, звичайно,
існує, наприклад, різниця між службовим етикетом юриста та службовим
етикетом інженера Критерієм такої відмінності є предмет, принципи,
функції та інші визначальні чинники.

Службовий етикет юриста можна назвати ще й юридичним етикетом. Це —
ідентичні поняття.

У юридичному етикеті велике значення мають такі категорії, як юридична
позиція, юридичний самоконтроль, юридична захищеність, юридична
зацікавленість, юридична творчість, юридичний комфорт, юридична
соціалізація, юридичні вміння, юридичні звички, юридичні потреби,
юридична саморегуляція, юридична репутація, юридичні традиції, юридичне
мислення, юридична оцінка, юридичне самоутвердження, юридична свобода,
юридична свідомість та ін. Ці категорії ніколи не мають логічно
закінченого змісту. Кожна юридична служба, а також історична епоха
вкладає свій зміст у ці поняття.

Розгляньмо деякі із цих категорій. Особливе місце серед них посідає
юридична позиція.

Для сучасних правоохоронних органів важливою умовою є формування
національного духу юридичного етикету. Адже етикет українських юристів
вироблявся багатьма поколіннями людей. У його основу покладено етикет
старійшин: жерців, служителів культу, бояр, князів, гетьманів, кошових,
отаманів та ін. Крім того, вічним зразком для юристів є службовий етикет
правників стародавнього Риму, зокрема, Панініяна, Павлтоса, Уль-“іяна,
Модестина та Гая. Також правники цивілізованих Держав світу вносили і
вносять у юридичний етикет свої “правки та доповнення. Усе це сприяє
кращому поро-умінню юристів світу, полегшує їх сумісну діяльність.

Українські юристи призвичаїлись до існування наявного службового етикету
і керуються ним механічно. Але кожен крок юридичної діяльності існуючим
нормам етикету підпорядкований. Наявність національного юридичного
етикету вимагає не тільки того, щоб застосовувати норми, але й виробляти
новий світогляд, формувати нові внутрішні переконання. Службовий етикет
українського національного юриста примушує використовувати правові
звичаї, коритися їх приписам. Він є тією правовою свідомістю, що
спонукає діяти так, як діяли і діють кращі знавці права. Тобто службовий
етикет виробляє рису повинності, яка випливає із правового звичаю. У
цьому також полягає народний дух службового етикету, фундаментом якого є
звичаєве право яке діє і народжується в наші часи, звичаєві юридичні
норми, які закладені в українському національному звичаєвому праві.

Можна зробити висновок про існування певних закономірностей, які
визначають становлення та розвиток юридичного етикету. Сюди належать:
залежність змісту службового етикету від соціально-економічної
інформа-‘;| ції, її культури, еволюційність у виробленні самостійного
інституту юридичного етикету, врахування епохальних надбань людства та
історичної наступності розвитку, службового етикету, прогнозування і
бачення перепективи його розвитку.

Для юридичної деонтології службовий етикет є одним І із компонентів. Це
означає, що кожен юрист повинен,! виробити для себе власні норми
поведінки дотримуватись встановленої для себе регламентації у різних
ситуаціях, знайти власні способи зберігання професійної таємниці,
домагатися виконання своїх правомірних розпоряджень, маневрувати своїм
етикетом у кожному окремому випадку та ін. Проте уміння і рішучість дій
щодо суворого покарання самого себе за допущені промахи в службовій
діяльності чи скоєні проступки — вершина юридичного етикету, вона є
одним із критеріїв службової діяльності працівника правоохоронних
органів. Хоча для деонтології має також велике значення вироблення
висновків для себе з критики чи покарання з метою збереження свого
обличчя.

Зміст службового етикету юриста полягає в тому, що він є правовим
інструментарієм, визначає систему взаємних юридичних прав та обов’язків
держави і особи і регулює поведінку юриста. Він базується не на сліпому
послуху, а на розумі, внутрішній потребі, на повазі до права і держави,
є важелем ефективного правового регулювання суспільних відносин.
Юридичний етикет є чинником інтенсифікації управління процесом
правоохоронної діяльності.

Службовий етикет є складовою частиною духовної куяьтури юриста, відтак —
системою законодавче закріплених, історично складених та природно
встановлених правил поведінки і спілкування у різних сферах службової та
позаслужбової діяльності, які відповідають моральним вимогам суспільства
і принципам української національної моралі. Його специфіка полягає в
тому, що правила мають не тільки моральне значення, але правове
закріплення, так як вони віднесені до обов’язкових правил, що
регламентуються статутами, наказами, інструкціями та іншими нормативними
актами.

Згідно з вимогами службового етикету симпатії чи антипатії між юристами
не повинні відбиватися на службовій діяльності. Виконання спільних
обов’язків повинно будуватися на рівності, терпимості, благополуччі.

Отже, службовий етикет юриста — це традиційно встановлена у
правоохоронних органах і підтверджена документами форма дотримання
службових норм і правил правомірності поведінки у взаєминах особового
складу та спілкуванні з населенням.

Службовий етикет юриста має кілька видів, наприклад: суддівський,
прокурорський, адвокатський, міліцейський тощо. Кожен вид службового
етикету регла монтується відповідним законодавством — Конституцією,
законами України («Про статус суддів», «Про прокуратуру», «Про
адвокатуру», «Про міліцію», «Про державну службу» та ін.), указами
Президента, відомчими наказами, інструкціями, статутами тощо. Слід
зауважи ти, що ці види службового етикету тісно пов’язані з
дипломатичним, загальноцивільним, а міліцейський етикет — ще й з
військовим. Так у службовому етикеті міліції є акуратність у носінні
форменого одягу, сувора виправка, подання команд тощо, закріплені у
законодавчому порядку. Деякі спільні ознаки у юридичного етикету є з
іншими видами етикету: релігійного, національного, сімейно-побутового, —
а також окремими видами професійного медичного, педагогічного, наукового
працівника та ін.

Предметом службового етикету юриста є морально-правовий статус
працівника правоохоронних органів, факти, яким закон
(нормативно-правовий акт) надає юридичного значення, методика надання
юридичних послуг, а також основні аспекти правової естетики та особистої
культури службової особи.

На основі викладеного матеріалу можна визначити складові елементи
(компоненти) службового етикету юриста. Доцільно ці компоненти
розглянути у двох аспектах: нормативних і атрибутивних.

ДЇ> нормативного аспекту слід віднести, в першу чергу, поєднання прав і
обов’язків (внутрішня сила етикету), внутрішня саморегуляція,
відображення правової діяльності, єдності духовних, юридичних, моральних
та естетичних норм

Ця група компонентів юридичного етикету сприяє розвиткові у юридичному
колективі доброзичливості, ввічливості, відвертості, виконавчості,
справедливості. Також вона формує правомірну поведінку, законність,
субординацію у службовій діяльності.

Другий аспект містить в собі різноманітну систему юридичних ритуалів,
які необхідні для виконання професійних обов’язків. Сюди можна віднести
прийняття обітниці атрибути судового засідання тощо

Можна ще окремо розглянути деякі відносно умов ні компоненти службового
юридичного етикету Це, зокрема, — куріння (в т. ч. у службовому
кабінеті), естетичність оформлення службового приміщення (дизайн),
естетичність утримання робочого місця, оформлення службових документів
стиль дідового мовлення зовнішній вигляд, манери, жести, уміння слухати,
культура критики тощо. Але це — елементи загально-цивільного етикету,
дотримання їх є обов’язковим для кожного громадянина, і регулюються вони
в основному нормами моралі.

Важливе місце у юридичному етикеті посідають нормативні приписи. Важливо
наголосити, що норми службового етикету призначені, в першу чергу,
забезпечити юридичну захищеність юриста тобто здійсню вати ефективну
охорона та захист його основних прав. Для цього існують спеціальні акти,
які регулюють службовий етикет. Про них мова йшла вище. Але, крім них, є
ще ухвали певних громадських об’єднань, деякі ухвали трудових
колективів, судові рішення, протести і подання прокуратури тощо Як і
правові норми, норми службового етикету мають також диспозицію,
гіпотезу, санкцію. Їхня дієвість залежить від особистої вимогливості
юриста і вимогливості керівників до підлеглих.

Взагалі, законом життя юристів, в першу чергу, повинні стати прості,
елементарні норми загальнолюдської моралі. Вони визначають на ділі
людські відносини, які грунтуються на взаємній повазі, гуманності та
справедливості. Без дотримання цих норм неможлива праця юриста на
користь суспільства, держави та людей, неможливе уникнення багатьох
конфліктних ситуацій чи успішне їх вирішення.

Зрозуміло, що регламентувати всі сторони службового етикету неможливо.
Однак суворої регламентації потребують взаємостосунки юристів із
громадянами, оскільки ці спілкування дають можливість обстоювати реальну
юридичну позицію, розвивати у відвідувачів юридичну зацікавленість та
піднести на високий рівень юридичну репутацію. Тобто норми юридичного
етикету сприяють умінню владнувати над собою, не дозволяють
орієнтуватись на фальшиві дії, а дають можливість бачити у кожній людині
гідність, поважати її честь та кращі моральні якості.

Найбільше норм службового етикету існує у міліцейській етиці. Вони є
системою нормативних вимог, залежать від діяльності, поведінки і
спілкування в умовах міліцейської служби, яка складається із ряду ланок:

загальні нормативні вимоги військового етикету, норми етикету, які
визначають способи поведінки в оперативно-слідчій групі, по охороні
громадського порядку, в оперативно-розшуковій діяльності, по
забезпеченню статутної дисципліни, у взаємостосунках між працівниками
міліції (в т. ч. із керівним складом) у стройовій виправці та поза
строєм, по дотриманню особистої культури, при проведенні міліцейських
ритуалів, у сім’ї та побуті. Кожен вид цих та інших норм формує
службовий етикет міліцейської служби, як соціальну норму, що залежить
від суб’єктивності юриста, тобто є суб’єктивною нормою.

У цілому можна стверджувати; юридичний етикет має нормативний,
імперативний характер, що є важливою умовою функціонування
правоохоронних органів.

Із цього випливає, що службовий етикет юриста має спеціальний механізм
як сукупність правових та моральних засобів, за допомогою яких
приводиться у відповідність службова поведінка згідно з встановленими
вимогами. До механізму юридичного етикету належать норми права і моралі.

Характеристика механізму юридичного етикету дозволяє з’ясувати, якою
мірою юридичне забезпечено здійсненність, ефективність реалізації
правових норм, рівень професійної майстерності юриста, його ерудицію та
загальну культуру. Система засобів, яку утворює цей механізм, дозволяє
виявити нерегульовані елементи поведінки, різноманітні вади у діяльності
юриста, накреслити шляхи ліквідації існуючих прогалин.

Процес правового регулювання службового етикету — це досить складне і
тривале у часі явище, в якому можна визначити певні стадії: розробки
юридичних норм, які регулюють службовий етикет; виникнення правовідносин
на основі прийнятих норм службового етикету юриста; реалізації
суб’єктивних прав, юридичних обов’язків у процесі прояву етикету на
практиці.

Ці стадії повністю висвітлюють зміст юридичного етикету, його динаміку
та дію у часі.

Службовий етикет юриста має свої сфери поширення. Мова йде про сферу
правоаналізуючого, право-застосовчого регулювання, тобто про ту ділянку
професійної діяльності, де фактично здійснюються правові норми. Крім
того, сфера службового етикету поширюється і на трудові колективи,
громадські місця, спілкування з посадовими особами, громадянами, а також
у сім’ї та побуті. Особливо слід виділити сфери спілкування з
правопорушниками, відвідання квартир громадян, спілкування з іноземними
громадянами, роботу з документами, які підлягають оголошенню,
організацію проведення прийому громадян. Саме тут розкривається юрист як
професіонал, як знавець своєї справи, як представник державної влади.
Але однією із сторін службового етикету є моральна вимога бережливого
ставлення до народного надбання, як вияву ставлення юриста до різних
професій, до людей праці;

Сфера юридичного етикету також поширюється і на уміння долати прогалини
у законодавстві, тобто використовувати аналогію закону. Межі впливу
службового етикету на особистість юриста визначаються чинним
законодавством, зумовлюються загальносоціаль-ними потребами та
інтересами керівної верхівки суспільства, які відображає держава, а
також певними властивостями суспільних відносин і суб’єктів права, і

Мета службового етикету юриста полягає в тому, щоб сформувати таку
«модель» працівника національних правоохоронних органів, яка потрібна
українській правовій державі, зокрема, у сфері культури людського
спілкування, поваги до гідності людини.

Юридичний етикет тісно пов’язаний із різними вченнями. Зокрема — з усіма
галузями права, юридичними дисциплінами, філософією, соціологією,
педагогікою, психологією, культурологією.

Існує тісний зв’язок службового етикету з духовними нормами. Реальне
дотримання їх у юридичній роботі забезпечить успіх юриста у зовнішній
поведінці, взаємостосунках з громадянами тощо.

Як компонент юридичної деонтології службовий етикет тісно межує з іншими
компонентами: правовою, професійною, інформаційною, педагогічною,
психологічною, емоційною, моральною культурою та ін. Деякі складові
елементи цих видів культури безпосередньо визначають зміст юридичного
етикету та його предмет.

Важливо зосередити увагу і на засобах службового етикету, тобто
сукупності атрибутів, ознак, завдяки яким визначається його зовнішня та
внутрішня форми. Сюди слід віднести зовнішній вигляд, акуратність у
носінні форменого одягу, культуру мовлення, культуру спілкування, уміння
організувати відпочинок тощо. Іншими словами, можна сказати, що
основними засобами юридичного етикету є: зовнішній вигляд, слово, дії
особи та результат цих дій.

Службовий етикет юриста грунтується на певних принципах. Вони
відображають у стислому вигляді ‘ найсуттєвіші риси службового етикету.
У першу чергу, юридичний етикет побудований на загальнолюдських
принципах, таких, як: єдність прав та обов’язків; захист суб’єктивних
прав юриста; презумпція невинуватості юриста, а також спеціальних —
«дозволено те, що дозволено законом», обгрунтованість юридичних дій,
доцільність застосування правових норм, дотримання службової таємниці,
дотримання встановленої субординації, встановлення істини тощо.

Особливість принципів юридичного етикету полягає в тому, що вони
постійно доповнюються новими, більш значущими. У міру удосконалення
структури правоохоронних органів, утвердження ідей української
Державності, визнання українського менталітету проявлятимуться інші
принципи службового етикету, які відображатимуть взірець українського
національного юриста, спрятимуть формуванню цивілізованого правопорядку
у правовій державі Україні.

Формування службового етикету передбачає застосування різноманітних
методів, тобто сукупність прийомів та операцій, за допомогою яких
здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість і поведінку юриста. До
таких методів належать персональні вимоги до юриста, власний
(індивідуальний) контроль за своїми діями, підвищення фахового та
культурного рівня, зв’язок з наукою, створення комфортної обстановки,
формування здорового мікроклімату, підвищення особистої культури,
заняття фізкультурою тощо.

Для юридичного етикету важливим є уяснити його форми як спосіб
внутрішньої організації, а також зовнішнього прояву правових і моральних
норм, який засвідчує їх професійну загальнообов’язковість. Тобто форма
службового етикету має внутрішній і зовнішній аспекти. До внутрішнього
належить структура етикету юриста, нормативно-правові акти, а до
зовнішнього — правила службової поведінки, службовий прецедент.

Більший інтерес представляє зовнішній аспект, до якого належить:
обов’язковість вітання один з одним незалежно від відносин, уміння
поважати і цінувати свій та чужий час; недопустимість пліток та
нетовариських відносин; ненав’язування своїх правил малознайомому
товариству; прислуховування до порад старших за віком і повага до них
(незалежно від займаної посади) тощо. Звичайно, перелічити всі форми
юридичного етикету практично неможливо, адже практика засвідчує їх
незліченну кількість.

Службовий етикет має свої функції. У першу чергу, вони збігаються із
функціями теорії права: управлінська, оціночна, виховна, пізнавальна.

Зокрема, управлінська функція службового етикету складається з таких
підфункцій: забезпечення консенсусу між учасниками правовідносин,
розширення сфери правового регулювання, стимулювання, сприяння
утвердженню засад правової Української держави, культурного
функціонування юридичні’ установи та ін.

Оціночна функція включає у себе вироблення умінь та навичок практичної
юридичної діяльності, збереження джерела об’єктивного юридичного права,
зумовлення правотворчості юриста, погодження та систематизацію моральних
і правових норм тощо.

До виховної функції слід віднести: додержання та гарантію законності,
вибір доцільного і оптимального варіанту правомірної поведінки —
виховання поваги до права, використання умінь та навичок у
правоохоронній діяльності, піднесення рівня справедливості у
застосуванні заходів юридичного примусу, формування «моделі»
українського національного юриста та ін.

Пізнавальна функція теж має свої складові: усвідомлення прав людини (її
інтересів та свобод) як головної цінності суспільства, виявлення
правових норм у різних суспільних явищах, формування українського
національного духу права, розстановка юристів відповідно до рівня
підготовленності та внутрішнього покликання. Завдяки цим основним та
іншим функціям, службовий етикет посідає чільне місце у юридичній
деонтології, є її визначальним компонентом.

Виходячи з цього, можна висловити думку про значення службового етикету
юриста. У першу чергу, він необхідний для дотримання належного
державного режиму як способу здійснення державної влади. Адже юрист як
працівник державної служби є зв’язуючою ланкою між державними органами і
громадянами. Його грамотні професійні дії, виваженні рішенння спонукають
членів суспільства на дотримання встановленого правопорядку.

Службовий етикет юриста має значний вплив і тривалу чинність у юридичних
колективах. Мова йде не тільки про одну юридичну установу, а про
підтримання контактів між усіма правоохоронними органами. Наявність
високого рівня службового етикету сприяє успішному вирішенню спільних
завдань, які поставлені перед юридичними службами.

Також службовий етикет сприяє створенню певних підстав, виникненню
службових обов’язків у юридичній роботі. Тобто норми етикету
зобов’язують ефективно виконувати обов’язки, сумлінно ставитися до
державної служби, працювати творчо і натхненно.

Важливо зосередити увагу і на завданнях службового етикету юриста.
Насамперед, службовий етикет передбачає підвищення рівня засвоєння
юристами загальнолюдського етикету, загальної культури та
загальнолюдських цінностей.

Як на мене, важливим завданням є боротьба з грубістю, невихованістю,
жорстокістю окремих юристів, застереження від професійної деформації.
Завдання

службового етикету юриста полягає також у недопущенні порушення прав
людини (куріння серед інших несправедливе присоромлення своїх товаришів
чи громадян тощо). Нарешті юридичний етикет має своїм завданням
підносити український національний дух права, сприяти пануванню права у
нашому суспільстві, утверджувати сучасний цивілізований правопорядок.

Але на шляху вирішення цих завдань завжди стоятимуть перешкоди. Це, в
першу чергу, міцно вкорінений бюрократизм у наших юридичних структурах,
який залишився у спадок від минулого тоталітарного режиму. Зробити нові
кроки у службовому етикеті національного юриста надзвичайно важко.

Гальмує розвиток етикету також професійна деформація працівника
правоохоронних органів. А цю перешкоду усунути надзвичайно важко.

На основі вищевикладеного доцільно окреслити; напрями формування
службового етикету юриста в сучасних умовах.

Насамперед, потрібно українське право будувати на духовній національній
основі з використанням кращих надбань світової практики.

Необхідно також вирішувати питання про житлово-побутові умови. Це
стосується як службових приміщень, так і квартирного питання юристів, а
також забезпечення їх необхідним обладнанням та сучасною технікою.

Існує нагальна потреба в оперативному отриманні інформації про зміни у
законодавстві України, її систематизації. Не менш важливим напрямом є
збільшення юридичних служб, розвантаження юристів поточною роботою, що
дало б змогу більше працювати над собою, над розвитком духовної,
інтелектуальної та професійної культури.

Звичайно, юридичний етикет формується всіма іншими засобами. Важливо
пам’ятати, що на формування належного професійного етикету впливає весь
існуючий суспільний устрій, вся система державного, конституційного ладу
України.

Отже, службовий етикет юриста покликаний бути інструментом духовного
оздоровлення працівників правоохоронних органів. Реалізація його норм у
суспільній практиці сприяє появі почуття захищеності юриста, стимулює
розвиток відчуття юридичної свобо-

ди, росту правосвідомості, дотримання законності, зміцнення
правопорядку.

Варто зосередити увагу на рекомендаціях Д. Карне-гі які також мають
значення для юридичного етикету:

розвивайте у собі глибоке ділове бажання до оволодіння принципами
людських стосунків; проявляйте щирий інтерес до інших людей,
усміхайтесь; пам’ятайте, що для людини звучання її імені — саме солодке
і саме важливе звучання людської мови; будьте добрим слухачем,
заохочуйте інших розповідати вам про себе;

ведіть розмову у колі інтересів вашого співрозмовника; давайте людям
відчути їх значимість у роботі, єдиний спосіб досягти найкращого
результату у суперечці, — це ухилитись від суперечки; проявляйте повагу
до думок інших, ніколи не говоріть людині, що вона неправа; якщо ви
неправі, приймайте це одразу і щиросердно; спочатку покажіть своє дружнє
ставлення;

нехай ваш співрозмовник від самого початку буде вимушений відповідати
вам ствердно; постарайтесь, щоб ваш співрозмовник говорив більше, ніж
ви; нехай ваш співрозмовник відчує, що ідея належить йому; чесно
прагніть стати на точку зору іншого; виявляйте співчуття до думок і
бажань інших людей; надавайте своїм ідеям наочності, інсценізуйте їх;
починайте з похвали і щирого визнання достоїнств людини, звертаючи увагу
людей на їх помилки, робіть це у побіжній формі; перш ніж критикувати
іншого, скажіть про свої власні помилки; порушуйте питання замість того,
щоб віддавати накази; давайте людині можливість зберегти своє обличчя;
хваліть людину за кожен навіть скромний успіх і будьте при цьому щирі у
своєму визнанні та щедрі у похвалах; створіть людині добре ім’я, щоб
вона стала жити у відповідності з ним; користуйтесь заохоченням. Зрбіть
так, щоб недолік, який ви хочете в людині виправити, видавався легко
виправним, а справа, якою ви хочете її охопити, легко виконуваною;

робіть так, щоб було приємно виконувати те, що ви хочете.

Службовий етикет юриста вимагає володіння етикою ненасильства та
юридичним милосердям.

У широкому розумінні насильство слід розглядати як усяке приниження
людини, що призводить до Ущемлення фізичних та духовних потенцій, у
вузькому — як пряме застосування, шантаж, пограбування тощо. При
широкому тлумаченні насильства акцент робиться на меті людської
діяльності, при вузькому –на засобах. Насильство взагалі — це певний
тип відносин між людьми, панування волі однієї людини над волею іншої
Типовою реакцією на насильство є покірливість, пасивність або
контрнасильство і ненасильство. Також існує дві форми принципового
ненасильства:

мінімальне ненасильство, яке передбачає відмову тільки від фізичного
насильства, і максимальне ненасильство, яке передбачає відмову від
насильства як фізичного, так і психологічного. Тим самим показується
різниця між принциповим ненасильством, яке морально обґрунтовується, і
прагматичним ненасильством, яке цього обмеження не має, а є тільки
соціальне політич-но, економічно і національне обмежене.

Однак діяльність юридичних органів поки що немислима без насильства, але
фізична сила, спеціальні засоби, зброя, які застосовуються проти
злочинця, є меншим злом, ніж те, яке творить злочинець. Це — вимушене
насильство, оскільки воно захищає особу,’-суспільство від злочинного
насильства. Це — контрнасильство, право на яке дає юристам суспільство.
Воно має і моральне, і правове обгрунтування. Тому юридичне насильство,
зумовлене відповідними законами,’ є принциповим і законним. Проте воно
не повинно’ знищувати загальнолюдські цінності. Йдеться про те, щоб як у
мінімальному, так і максимальному насильстві провідними були духовні,
моральні і правові норми, щоб фізичне чи психологічне насильство не
здійснювалося всупереч духовним та юридичним законам у тій частині, де
воно не повинно здійснюватися взагалі: домагання показань шляхом
фізичного чи психологічного тиску, погроз, утримання затриманих осіб у
камерах понад норму тощо. Тобто юрист повинен володіти етикою
ненасильства, переконувати правопорушника розумними доводами, власною
загальною культурою.

Звідси випливає, що етика ненасильства юриста — це система професійних
духовно-моральних поглядів, відчуттів, переконань стосовно
правопорушника, а також усвідомлення правником духовно-моральної та
правової відповідальності за перевищення своїх повноважень.

Щоб насильство у юридичній практиці було дійовим, воно повинно
підтримуватися духовними і моральними принципами, істотним і наріжним
серед яких є принцип милосердя. У цьому понятті поєднується два аспекти:
духовно-емоційний (переживання чужого болю, як свого) і
конкретно-практичний (прагнення реально допомогти).

Однак специфіка юридичної роботи вимагає більш витонченого підходу до
милосердя, оскільки воно стосовно правопорушника повинно мати межі, а
емоції правника не мають впливати на розвиток ситуації. Інша справа,
коли на безневинну людину падає підозра у скоєнні правопорушення. Тоді
жалість і співпереживання, готовність допомогти з боку юриста стають
професійним обов’язком.

Суть юридичного милосердя полягає в тому, що людині, яка позбавлена волі
і не може захищатися, потрібна кваліфікована юридична допомога.

Тому юридичне милосердя — це вияв юристом у рамках закону почуття
переживання і прагнення допомогти особі, яка скоїла правопорушення,
потерпіла чи не причетна до цього. Фактично це — зовнішній вияв
внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста.

Отже, істотною ознакою, яка визначає сутність юридичної деонтології, є
моральні проблеми; Вони полягають у тому, що сучасні юристи ще
недостатньо володіють належними нормами моралі, незважаючи на те, що
моральна (як і духовна) культура пронизує будь-яку професійну діяльність
і стає міцним фундаментом формування внутрішнього імперативу службового
обов’язку.

Глава V. ПРОФЕСІЯ ЮРИСТА. ОСОБА ЮРИСТА ТА ЙОГО ОБОВ’ЯЗКИ

§ 1. Формування юриста як професіонала

Професія юриста — одна із найдавніших у людському суспільстві. Спочатку
роль знавців права виконували старші досвідчені і найбільш авторитетні,
здібні члени громади, рядові старійшини, жерці, «волхви», служителі
релігійного культу, а пізніше — духовенство (єпископи, священики). Із
часом виникла потреба мати окрему групу людей, яка б займалася
правотворчою діяльністю і охороною громадського порядку. Велика увага
приділялась тлумаченню правових норм, вирішенню різноманітних конфліктів
та суспільних проблем. Ці питання належали до компетенції еліти, яка
стала прототипом сучасних юристів та представників деяких інших
професій.

Слово «юрист» грецького походження, в літературній українській мові
існує слово «правник», а в розмовній мові — «правовик», «законник». Так
чи інакше, ці слова характеризують особу як фахівця з правознавства, в
галузі права, що вміє логічно, стисло та конкретно мислити і якого
готують у вищих школах.

Так, перший юридичний факультет в Європі був створений в університеті м.
Болонья (Італія). Ця подія відбулася у XII ст. На Україні спочатку деякі
відомості з права викладалися в монастирях Києва, Чернігова, Галича,
Луцька, а у 1661 році було засновано Львівський університет, серед
чотирьох факультетів якого був і юридичний. Це — перший університет в
Україні, і треба сказати, що на сьогодні рейтинг його досить високий в
Європі.

Вічний зразок юристів започаткований у VI ст. в Римі. Римські юристи
Панініян, Павлюс, Ульпіян, Модес-тин, Гай — перші юристи у світі, які
стали творцями правознавства. Римське право настільки було досконалим,
що з XII ст. його почали вивчати у європейських університетах. Це була
спочатку так звана школа «гльо-сарів», а пізніше школа «коментаторів»,
які згодом отримали назву юристів. Вивчається римське право і сьогодні в
багатьох університетах. Рецепція (визнання) римського права поширена в
деяких державах понині.

На сьогодні в Україні юристів готують в університетах, інститутах,
середніх спеціальних закладах, а основи права викладають багатьом
майбутнім спеціалістам інших професій. Фах юриста нині став таким
популярним, що без нього не може обійтися жодна галузь народного
господарства, апарат державного управління, місцевого самоврядування, не
кажучи вже про законодавчу владу чи приватні структури. Та, на жаль,
юристів в Україні все ж не вистачає. Практика засвідчує, що їх потрібно
хоча б у 3—4 рази більше. Особливо гостру потребу в юристах відчувають
правоохоронні органи, які сьогодні перевантажені роботою, що не дає
можливості займатися якісним регулюванням суспільних відносин.

Сучасні вищі навчальні заклади юридичного профілю повинні готувати поряд
зі знавцями «букви», знавців духу права. Для цього потрібно більше уваги
приділити вивченню історико-теоретичних юридичних дисциплін, щоб
розширити загальну правничу ерудицію, оскільки право завжди відстає від
розвитку суспільства. Вивчати право слід на основі української
національно-правової теорії і норм міжнародного права. Для цього
навчальні плани, підручники та посібники треба готувати відповідно до
наукових концепцій. Крім того, якість підготовки підручників могла б
бути кращою. Бажано практикувати написання курсів навчальних дисциплін з
більшою кількістю тем, замість загальних підручників, що дасть
можливість вибору чи самостійного опрацювання з урахуванням змін у
суспільному житті.

У юридичних навчальних закладах повинна вчитись національне свідома
молодь із високими моральними якостями, для якої робота юриста має бути
внутрішнім покликанням, а не «модною», престижною чи вигідною професією.
Цей орієнтир сьогодні дуже актуальний. Справа в тому, що рівень знань у
сучасних школярів не відповідає рівню соціальної зрілості. Здебільшого
випускники середніх шкіл мають непогані теоретичні знання з основ наук,
але рівень їх свідомості низький. А юрист повинен бути, перш за все,
особистістю із високим ступенем соціалізації. Адже по професії юриста
було завдано удар командно-адміністративною системою, де все
вирішувалось партійно-господарським активом, партійними функціонерами,
які бажали довести верховенство соціалізму будь-якою ціною.

Тому у час розбудови правової держави України діяльність юристів має
політичний характер, а сучасні закони відстають від життя. Необхідно
вдаватись до юридичної творчості з урахуванням того, що юрист діє від
імені держави, «лікує» хворе суспільство, здійснює юридичний контроль.
Тут небезпека криється в одновимір-ності юриста. Одномірний простір для
правника є неприпустимим. Розуміння права особою вимагає багатовимірного
простору, врахування індивідуальних, колективних та загальносоціальних
інтересів, психологічних особливостей своєї діяльності та багато іншого.

Виходячи з цього, можна дещо спрогнозувати розвиток юридичної освіти.
Перш за все, мова повинна йти про професійну орієнтацію старшокласників
загальноосвітніх шкіл. Це є проблемою, яка хвилює всіх. Загальноосвітня
підготовка має бути такою, щоб особа, яка вступила до юридичного вузу,
була здатна і могла сприймати належним чином поданий матеріал і розуміти
його. Студент першого курсу мусить бути готовим до засвоєння
фундаментальних історико-теоретичних юридичних дисциплін. Він повинен
мати теоретичні знання і виявляти практичні навики із соціальної
культури, етики та психології, оскільки досконале знання і навики із цих
дисциплін дають змогу належно професійно зорієнтувати їх. Досягти цього
— завдання Міністерства освіти.

Особливі вимоги повинні висуватись при вступі до юридичного вищого
навчального закладу Абітурієнт має подати приймальній комісії реферат на
одну із тем, розроблених науковцями. Звичайно, основне завдання реферету
полягатиме в огляді спеціальної літератури, історії проблематики, шляхів
і орієнтовного плану майбутнього наукового дослідження. Як правило, цей
реферат повинен бути історико-теоретичного спрямування з виходом,
здебільшого, на конкретну галузь права.

На першому курсі має розпочатись наукова робота;

студента з обраної теми дослідження під керівництвом професора чи
доцента. Подальше навчання повинно здійснюватись згідно із загальним
планом науково-дослідної роботи факультету (вузу, кафедр).

Зокрема, на семінарських заняттях має бути не переказування лекції, а
обговорення наукових проблем, розкриття їх змісту в межах вивченого
матеріалу На практичних заняттях повинні вироблятися пропозиції до і
чинного законодавства, розроблятись нові проекти ко- | дексів, статутів,
положень тощо. У залученні студентів до проблемного навчання мають бути
зацікавлені відповідно і наукові товариства. Як підсумок — випускник
вузу подає на захист дипломну роботу, над якою він працював протягом
всього періоду навчання.

Щоб залучити практичних працівників до наукових досліджень, слід належно
організувати стажування студентів. Адже саме завдяки практичній роботі
можна | отримати фактичний матеріал для підтвердження теоре- а тичних
досліджень. У свою чергу практичний праців^І ник-наставник повинен
сприяти науковому досліджен- ! ню свого підопічного і спільно з ним
готувати відповідні теоретичні розробки. При цьому час, витрачений на
наукову роботу зі студентами, повинен зараховуватись як професійна
діяльність. Таким чином у практичних установах повинні бути створені
наукові проблемні групи, а то й кафедри на громадських засадах.

У системі юридичних дисциплін, які вивчають у вищих навчальних закладах,
важливе місце слід відводити; тим, які безпосередньо формують професійну
культуру;

майбутнього юриста. Адже сама ідея Української Правової держави
пов’язана із культурою застосування правових й моральних норм у
вирішенні різних суспільних проблем. Серед таких дисциплін чільне місце
повинна посісти юридична деонтологія.

Потребує докорінної перебудови, реорганізації система вищої освіти.
Зокрема, слід активно впроваджувати двоступеневу освіту, що, безумовно,
вплине на якість підготовки спеціалістів. Також доцільним є введення
інтернатури. Тобто видача дипломів має здійснюватися після певного
терміну практичної роботи (наприклад, року), яку відповідно позитивно
оцінили. Для планового розподілу молодих спеціалістів необхідно ввести
правило обов’язкового п’ятирічного відпрацювання згідно з розподілом. А
для системи МВС потрібно ще й забороняти юристам після звільнення зі
служби працювати в різних комерційних, державних чи приватних
структурах. Це можна дозволити лише через певний проміжок часу,
наприклад 5 років, оскільки можливе використання службової таємниці,
форм і методів роботи міліції проти самої ж міліції Введення такого
правила також» стабілізує міграцію кадрів.

Можна створити систему необхідних і достатніх умов, які визначають
модель суіасного юриста на роботі у практичних підрозділах. Це, зокрема,
чотири групи таких чинників: покликання, вища юридична освіта, вдала
спеціалізація; національні почуття, акторська та інші види культури;
потяг до науки, принциповість, внутрішній імператив службового
обов’язку; досвід, професійна мораль, вірність обітниці.

Що стосується покликання, то слід зазначити, що юрист має любити свою
професію, бути захопленим нею, мати нахил до роботи з людьми. Адже до
нього звертаються громадяни зазвичай в екстремальних ситуаціях, у
скрутні та безвихідні моменти. Незважаючи на те, чи вірить юрист людині,
чи ні, він зобов’язаний їй допомогти. Саме покликання дасть можливість
відчути, коли винна людина говорить правду, а коли — ні. При цьому слід
пам’ятати, що кримінальне покарання є лише допоміжним засобом боротьби
зі злочинністю. Тобто Кримінальний кодекс не повинен бути мечем.
Покликання юриста дає можливість побачити у злочинці людину, працювати
не під страхом, оскільки робота під страхом — це насильство над собою
Юрист, який обирав професію за покликанням, перш за все, обстоюватиме
інтереси потерпілих і не боятиметься порушити права злочинця. У цих
поняттях потрібно вміти розбиратися, і допоможе тут освіта.

Немає сумніву в тому, що кожен юрист повинен мати вищу освіту. Особливо
це стосується працівників органів внутрішніх справ, серед яких лише
половина — юристи. Тому доцільно, щоб кожен офіцер міліції мав вищу
освіту, а молодший начальницький склад — хоча б середню спеціальну
юридичну освіту. Проте для підвищення компетенції та інтелекту юристові
необхідна не тільки юридична освіта, а й педагогічна, економічна,
журналістська тощо. У цьому аспекті добре зарекомен-дували себе річні
курси перекваліфікації з денною формою навчання. Тобто юрист повинен
бути, так би мовити, енциклопедистом, особливо це стосується знань із
психології, економіки, екології тощо.

Фактично населення визнає тих юристів, які добре знають цивільне і
трудове право та цивільний процес. Тобто юрист повинен бути не стільки
криміналістом, скільки цивілістом із добрими знаннями римського права.
Адже цивільні та трудові правовідносини виникають у суспільному житті на
кожному кроці. Проте студенти більше тяжіють до вивчення саме
кримінального права. Тому модель майбутнього юриста повинна формуватись
завдяки вдалій спеціалізації вже на першому році навчання. Цьому
сприятимуть вивчення нахилів студента, робота над науковою проблемою,
дослідження, яке може стати основою для дипломної роботи, результати
практики та інтернатури тощо. При цьому важливо, щоб випускник був
призначений саме на ту посаду, яка відповідає профілю його
спеціалізації.

Неможливо уявити собі юриста без твердих громадських установок та
національних почуттів. Кожен юрист повинен виробити власний варіант
політичної культури. Вона має грунтуватися на міцних моральних засадах,
які утвердилися в народі, на стійкому імунітеті проти всіляких панічних
настроїв. Важливо також, щоб юристів не охопила легкодухість, боязнь за
можливі наслідки власної професійної діяльності. В душі кожного юриста
повинен бути український національний патріотизм, правильне розуміння
того, що ми живемо в період творення української держави, в період
переходу від імперії до суверенності, що подальші процеси будуть більш
демократичними. Юрист мусить уміти передбачати політичні наслідки
власної правоохоронної діяльності, розуміти, що упродовж значного
періоду в зв’язку з відсутніс власної незалежної держави деяка частина
українців тала звикати до чужої думки, яку нав’язували століттями Тому і
зараз спостерігається з боку окремих українських юристів зневага до
нашої національної гідності, перехід із рідної мови на мову
співрозмовника, переважно — російську.

Модель юриста формується на всіх рівнях різних видів культури Неоціненну
користь у правоохоронній діяльності дає так звана акторська культура.
Адже юристові особливо криміналістові, доводиться виконувати різні ролі.
Зокрема це стосується розкриття злочинів, виявлення учасників злочину.
Юристові-криміналісту доводиться створювати таку ситуацію, яка б
імпонувала злочинцеві. Це і використання жаргону, і орієнтація у
відомостях про «авторитетів», і знання «блатної» атрибутики. Інколи є
потреба вдати бажання займатись злочинним ремеслом для знайомства із
середовищем, використовувати різні професійні хитрощі, які дозволені
законом. Але злочинці не повинні здогадуватись про справжні наміри
юриста. У свою чергу, юрист не повинен зрадити інтересам присяги. В
цілому акторська культура правника полягає у змаганні інтелектів, у
своєрідній але чесній боротьбі. У даному випадку така моральна якість,
як хитрість, є позитивною.

Про поєднання практики і науки, залучення студентів до діяльності у
практичних підрозділах йшла мова вище. Але слід наголосити, що юрист
мусить бути націленим на те, щоб постійно вносити нові ідеї науки у
професійну діяльність, бути завжди в курсі всіх наукових досягнень. Він
буде мислити тоді не тільки юридичними категоріями, а й
історико-філософськими. Від цього його фундаментальні та спеціалізовані
знання стануть міцнішими та кориснішими для практичної роботи.

Для юриста важливою рисою є принциповість, вдумливість. Мова йде не про
так звану «дотошність», а про уважне, ретельне ставлення до кожного
юридичного явища, до кожної деталі, яка інколи має вирішальне значення.
Це означає, що у розслідуванні — дрібниць немає. На це повинно бути
спрямовано сумління юриста, його правове почуття. Адже юрист і дослідник
багато в чому подібні. Вони обидва працюють у нестандартних умовах,
вільні у виборі предмета, шляхів пошуку.

Внутрішній імператив службового обов’язку виходить із того, що юрист є
слугою народу. Він покликаний °хороняти інтереси людей, розпоряджатися
долями людей і відповідати за них. Незважаючи на те, що юрист має певну
владу над громадянами, він мусить виробити в собі такі норми, які
спонукали б переживати за долі людей, бути поряд з ними, а не обіймати
панівне становище щодо них у суспільстві.

Безумовно, модель юриста немислима без досвіду. Але набуття досвіду
повинно здійснюватись, зумовлюючись певними орієнтирами. Це, насамперед,
— бажання набути розсудливості, володіти здоровим глуздом, вміти
обстоювати свою юридичну позицію, формувати професійне мислення тощо
Період набуття досвіду має бути спрямований на вироблення гнучкості,
тобто уміння по-різному підійти до кожного правового явища. Досвід
юридичної практики повинен увінчатися гуманізмом. Але гуманізм не варто
розцінювати як всепрощення — а як власне переконання юриста,
встановлення істини і мистецтво прийняття оптимального законного
рішення, що інколи зводиться до уміння брати відповідальність на себе.

Відомо, що моральні якості особи формуються ще в утробі матері, а потім
— у процесі виховання. Тому перевиховання у моральному аспекті дорослої
людини практично неможливе. Проте з моменту призначення випускника
вищого навчального закладу на посаду юриста починається виховання і
формування моральних якостей у професійному напрямі, звідки і виникає
професійна мораль. Немає потреби ще раз перераховувати ті професійні
моральні якості, які визначають модель сучасного юриста, оскільки вони
відображені у попередніх розділах. Але доцільно наголосити, що юрист
мусить прагнути увібрати в себе ті позитивні риси, які пропагують
загальнолюдські цінності, релігійна мораль, вимоги суспільства. Юрист не
повинен очікувати якоїсь користі, вигоди, блаженства для себе за надання
громадянам певних послуг. Принцип милосердя, любов до людей, презумпція
порядності юриста не дозволяють працювати таким чином. За зроблене добро
найкращою платою є громадська думка, повага серед людей, справжній
авторитет.

Юрист повинен уміло зберігати не тільки правову інформацію, а й
відомості про особу Поширення без потреби певних відомостей, а в гіршому
випадку — неправдивих вигадок, наклепів на громадян, приниження їхніх
моральних якостей не сумісні з моделлю юриста, якої вимагає суспільство.
В цілому професійна діяльність юриста має здійснюватись з огляду на його
етичність, мояльну свідомість. Адже юрист повинен бути носієм високої
культури, моралі та національної свідомості народу.

Наша молода Українська держава вимагає такої моді юриста, яка б
забезпечила впевненість у його діях. Тобто різні життєві ситуації не
повинні похитнути прав-ника незважаючи на можливу відсутність
морально-правових норм регулювання його діяльності. Це забезпечить
свідоме додержання присяги, яку складає особа, наймаючись на роботу. Дух
даної обітниці має проймати діяльність юриста до кінця його життя.

Жодні норми, кодекси не дадуть такого ефекту, як власна відповідальність
юриста перед самим собою, особисте сумління та веління серця. Перш ніж
прийняти якесь рішення, юрист повинен поставити собі запитання: «Чи маю
я моральне право на це?». У випадку негативної відповіді потрібно
змінювати рішення, а якщо це не вдається через певні обставини — думати
про зміну професії. У цьому полягає вірність раніше даній юристом
присязі, сила внутрішнього імперативу службового обов’язку.

Отже, до особи юриста висуваються особливі вимоги. Бути юристом далеко
не кожному під силу. Звичайно, при розбудові правової Української
держави ця професія набуває все більшого значення. Тому слід добре дбати
про правильний добір абітурієнтів, якість навчання у вищих навчальних
юридичних закладах, створення умов для наукової організації праці
представників славної професії юриста.

Г л а в а VI. СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИ ЮРИСТА

§ 1. Формування особистості

Суспільна природа юриста реально виявляється в тому, що з моменту вибору
професії і до кінця служби (а інколи і до кінця життя) його буття
підпорядковане інформаційним потокам. Чи це спілкування з людьми (як
обмін інформацією), чи з документами (як носіями інформації), чи
діяльність працівника правоохоронних органів у спеціальному напрямі
(отримання інформації з обмеженим доступом) — усе це призводить до
набуття певних знань і уміння ефективно використовувати інформаційний
підхід, що складає основу інформаційної культури юриста.

Одночасно інформаційні процеси впливають безпосередньо на особу юриста.
Вони формують його як професіонала. Тобто інформаційна культура виражає
певні процеси становлення юриста як особистості, що називається
соціалізацією юриста.

Соціалізація юриста до вибору ним професії відбувається за загальними
правилами. Цей процес багатогранний. Він спрямований на вироблення
власних життєвих установок через активне пізнання людиною оточуючого
світу, набуття соціального досвіду, засвоєння навичок правомірної
поведінки тощо. Іншими словами, особа проходить процес соціалізації
завдяки загальновідомим джерелам: сім’я, дошкільні навчальні заклади,
школа, суспільні інститути, засоби масової інформації тощо. Особливе
місце посідають тут соціальні групи (як формальні, так і неформальні), в
яких інтенсивніше відбувається цей процес.

Згодом, коли особа зорієнтувала себе на вибір професії юриста,
змінюються життєві умови та вимоги, які слугують подальшим стимулом
соціалізації. Що ж слід розуміти під соціалізацією юриста.

На нашу думку, соціалізація (від лат. зосіаііа — суспільний) юриста — це
процес засвоєння ним, перш за все, певної системи правових знань, які
дозволяють йому самоутвердитись як професіоналові, стежити за виконанням
приписів права всіма членами суспільства, приймати справедливі рішення у
кожній юридичній справі.

Іншими словами, соціалізація для юриста є діалектикою розвитку його
особистості у правоохоронній діяльності, усвідомленням свого службовго
обов’язку, виробленням почуття юридичної та моральної відповідальності.
Це означає, що соціалізація юриста тісно пов’язана з його навчанням,
вихованням та формуванням. Між цими поняттями є багато спільного та
відмінного.

Зокрема, для навчання і виховання характерним є елементи примусу, що не
притаманне формуванню соціалізації взагалі. Адже навчання — це активний
процес набуття знань, певної освіти під впливом педагогів, їхньої волі.
Слід зауважити, що цей процес планомірний, цілеспрямований та
систематичний. Педагог, який озброєний певною системою знань, на основі
переконань у цінності змісту навчального матеріалу ніби нав’язує своїм
учням ідеї науки, змушує відтворювати в основному ті думки, які він
висловив під час занять. Якщо ж в учня виникають альтернативні або
творчі думки, то всеод-но вчитель скеровує їх у певне русло. Тобто
навчальний процес має своєрідний примусовий характер, що, до речі,
виправдано.

Одним із основних завдань виховання, його основною складовою частиною є
навіювання, занесення у свідомість тих, хто виховується, якихось,
скажімо, ідей, знань, навичок, розумінь, оцінок тощо. Тобто виховання —
це примусове занесення (прищеплення) у свідомість тих моментів, у дусі
яких виховується підопічний. Виховувати — це означає впливати на
свідомість і волю іншої людини. Тож у процесі виховання відбувається
злам волі людини для підготовки її до певної діяльності.

Що ж стосується формування, то це — організація знань конкретної особи,
у якій вона сама виконує основну діяльність. Формувати людину — означає
створювати можливості для надання знань, прищеплення поглядів,
вироблення оцінок. У нашому випадку формування — це набуття знань,
навичок, умінь. Це процес не нав’язаний кимось — у ньому сама особа бере
активну участь.

Звідси випливає, що за своєю природою формування найбільш наближене до
соціалізації. Проте навчання і виховання відіграють основну роль у цьому
процесі. Це пояснюється тим, що юрист під час навчання, виховання і
формування отримує незліченну кількість інформації, виробляє свою власну
інформаційну культура, а це в свою чергу позитивно впливає на його
соціалізацію. Чим більше інформації, чим вищий ступінь інформаційної
культури юриста, тим активніше й ефективніше відбувається процес його
соціалізації.

Соціалізація має певні стадії: а) стадія несвідомого процесу
соціалізації; б) стадія свідомого процесу соціалізації. Так, у першій
стадії соціалізація людини починається з моменту її народження, де
спочатку засвоюються доцільні дії, що приносять певне задоволення. Тобто
починається взаємодія людини з соціальним середовищем, як правило,
методом «спроб», «помилок» і відчуттів (смаків). Тут здебільшого дитина
засвоює позитивну для соціалізації емпіричну інформацію. Негативна
емпірична інформація приносить дитині незадоволення і викликає
відповідну емоційну реакцію.

Стадія свідомого процесу соціалізації людини має два види: загальний і
професійний/Загальна стадія соціалізації формує у людини певні норми
поведінки у суспільстві, знання про суспільні процеси тощо. На цій
стадії особа отримує таку інформацію, яка б забезпечила її
життєдіяльність навіть без набуття професії.

Вагомішою є професійна стадія процесу соціалізації. На цій стадії людина
цікавиться тією інформацією, яка відповідає її нахилам і вподобанням.
Відомості про майбутній фах і місце в суспільстві, яке посяде людина
внаслідок соціалізації, спонукають її до постійного набуття нових знань.
Звичайно, первинні відомості про професію не загрожують інформаційному
перевантаженню, тому вести тут мову про інформаційну культуру немає
сенсу. Але після призначення молодого спеціаліста (в даному випадку
юриста) на посаду вплив інформаційного потоку на нього різко зростає,
оскільки починається активна професійна соціалізація. Тоді слід
вдаватися до інформаційної культури, яка б регулювала процес
соціалізації і скеровувала його у бажане русло. Ці дії юриста є
свідомими.

У випадку несвідомих дій у питаннях регулювання інформації, соціалізація
юриста матиме негативний зміст, що завдає шкоди суспільству. Мова йде
про розвиток особистості юриста, вироблення у нього правового почуття та
почуття службового обов’язку (повинності). Адже «соціалізація» юриста в
протилежний бік без урахування інформаційної культури не призводить до
росту професіоналізму, що часом є однією із причин деградації
особистості.

Варто зауважити, що на соціалізацію юриста впливають обидва види:
загальний і професійний. Ці процеси проходять паралельно і навіть
незалежно один від одного. Не можна сказати, що юрист потребує лише
професійної соціалізації. Його особливе місце в суспільстві вимагає
інформації про всі події життя, навіть про ті, які не пов’язані з
правовими явищами. Інша справа, що до загальної соціалізації повинен
застосовуватись культурологічний інформаційний підхід.

§ 2. Професійна соціалізація

У процесі професійної соціалізації важливу роль відіграє характер
соціалізації. Він може бути мимовільним, пасивним та активним.
Мимовільний (стихійний, спонтанний) характер соціалізації яскраво
виявляється на ранній її стадії — стадії несвідомого процесу. Але він
існує і в професійній соціалізації. Це означає, що на юриста впливає
мимовільна інформація, яка не потребує зусиль, жодної уваги. Прикладом
мимовільної соціалізації юриста може бути приміщення юридичної установи,
ритуали прийняття обітниці, ритуали судового засідання, прояв
професіоналізму колег та ін Тобто все побачене і почуте, що на перший
погляд не має ніякого відношення до юридичної відповідальності. Хоча на
основі мимовільно отриманої інформації складається певний службовий дух
юриста, який проявить себе значно пізніше Інакше кажучи, мимовільна
соціалізація здійснюється ніби невидимими інформаційними потоками, які
здебільшого непомітні. Цікавим є те, що хоча мимовільна соціалізація
залежить від інформації, вона не залежить, як правило, від інформаційної
культури. Тут інформаційна культура не має свого предмета, оскільки всі
події відбуваються поза увагою юриста.

Пасивний характер соціалізації юриста зустрічається доволі часто. Суть
полягає в тому, що юрист використовує інформаційні процеси не за своїм
бажанням, а за певних обставин, завдяки службовому становищу. Причому
сам він не є ініціатором одержання інформації. Цю роль виконують
службові особи, які перебувають на вищих щаблях ієрархічних сходинок.
Вони змушують юриста не тільки одержувати інформацію, але й
використовувати її. Але примусове переосмислення інформації теж
позитивно впливає на соціалізацію юриста. Інша справа з інформаційною
культурою. Тут є два аспекти:

а) пасивна соціалізація юриста не залежить від інформаційної культури і
навпаки; б) пасивна соціалізація залежить від інформаційної культури.

Часто бувають випадки, коли юрист «задихається» від примусової
інформації, не в силі регулювати її, тоді він вдається до інформаційної
культури. Завдяки інформаційній культурі пасивний характер соціалізації
юриста в даному прикладі набуває позитивного змісту.

Звичайно, для соціалізації юриста найбільш бажаним є активний характер.
Це означає, що, крім мимовільної і пасивної інформації, юрист сам
активно її одержує Він відчуває постійну потребу у збільшенні обсягу
інформації, уміло користуючись при цьому інформаційною культурою.
Зрозуміло, що процес соціалізації тут проходить швидко.

Щодо темпів соціалізації, то слід зауважити, що вони повинні бути
виваженими. Звичайно, у юриспруденції недопустимим є повільний темп
соціалізації особистості юриста, оскільки відбуватиметься процес певного
гальмування правозастосовної діяльності. У повільному темпі юрист не в
змозі ефективно виконувати свої службові обов’язки, він вимушений
вдаватись до консультацій, до самоосвіти, тобто шукати додаткові джерела
інформації. Такий темп прийнятний для початківців, юристів, які працюють
під керівництвом наставника. Допущення до самостійної роботи повинно
відображати темп соціалізації у подальшій діяльності.

Обережно потрібно ставитись і до швидкого темпу соціалізації. Такий темп
можливий лише протягом певного часу, а згодом він потребує свого
регулювання. Справа в тому, що під час швидкого темпу змінюється
особливість юриста, він по-іншому підходить до вирішення юридичної
справи, швидше її завершує. При цьому витрачається багато енергії, сили,
що призводить до втоми, а інколи і до перевтоми. Тому активна швидка
соціалізація юриста вимагає більшого відпочинку. В даному випадку
найкращим відпочинком є уникнення інформаційних потоків: побути
наодинці, в колі сім’ї та друзів, на дачі чи в сільській місцевості. Для
цього варто уміти регулювати інформаційні потоки.

Так, до інформаційних потоків соціалізації належать:

генетична інформація, сімейна інформація, навчальна ін-. формація,
професійно-правова інформація та деякі інші.;

Генетичну інформацію регулювати практично неможливо. Вона з моменту
народження передається від предків і закладена у структурі спадковості
організму. Така інформація перебуває у вигляді сукупності генів програми
про склад, будову і характер обміну речовин, які утворюють організм.
Тобто ми маємо справу з вродженою властивістю соціалізації юриста.

Досить поширеною у житті є сімейна інформація. Вона є там, де існують
династії юристів. Якщо в сім’ї батьки-юристи, а ще й старші брати чи
сестри теж мають юридичну освіту, або ж юристами є рідні другого чи
третього покоління, то навіть мимовільна сімейна інформація впливає на
темпи соціалізації. Хоча така інформація може бути як корисною, так і
шкідливою. Це залежить від багатьох чинників, зокрема від поваги рідних
до права, духу права, який панує в сім’ї та ін. Тому регулювати сімейну
інформацію буває дуже важко, а результати соціалізації можуть бути
зовсім протилежними.

Вище згадувалось про роль навчання у соціалізації юриста. Можна додати,
що регулювати навчальну інформацію немає потреби, оскільки цю роль
беруть на себе відповідні навчальні програми. У процесі навчання
засвоюється соціальний досвід, формується емоційно-ціннісне ставлення до
дійсності. Особливо позитивно впливає на темпи соціалізації
диференційоване навчання. Аналогічно можна вести мову про навчання під
час практичної юридичної діяльності, яка постійно проводиться у
правоохоронних органах.

Інша справа з професійно-правовою інформацією. Цей потік інформації
вимагає систематичного регулювання, інакше соціалізація особистості
юриста зазнаватиме певних перепадів, проходитиме у скачкоподібних темпах
тощо. Про це мова йтиме нижче.

Соціалізація юриста проходить ряд етапів, які залежать від просування по
службі.

Як правило, перший етап соціалізації юриста відбувається тоді, коли він
перебуває на «рядовій» посаді. Практично всю інформацію, що стосується
розкриття злочинів та запобігання їм, одержують, використовують,
поширюють та в деякій мірі зберігають юристи цієї категорії. Ці види
інформації здійснюють безпосередню соціалізацію. Слід зауважити, що це
необхідний етап, він має найбільшу цінність, оскільки рядовий юрист
найтісніше контактує з населенням і одержує інформацію здебільшого з
перших вуст. Уміння регулювати таку інформацію — результат інформаційної
культури

Наступні етапи пов’язані з призначенянм юриста на вищі посади. Оскільки
керівних посад доволі багато, то доцільно вести мову не про наступний
етап, а про ряд етапів. Для зручності розгляньмо один із них — етап
керівника юридичної установи: прокурор району, голова районного суду,
начальник райвідділу міліції, голова районної колегії адвокатів та ін.
Зазначимо, що після призначення юриста на вищу посаду процес його
соціалізації завдяки інформаційним процесам продовжується. Але між цими
етапами є певна відмінність. Юрист-керівник менше має справу
безпосередньо з населенням, але більше отримує інформації керівного
характеру. Його соціалізація на основі такої інформації якісніша, вона
більше захищає від можливої професійної деформації.

Для етапів юридичної соціалізації характерним >є інформаційна гігієна як
сукупність соціальних норм щодо регулювання інформаційного режиму Тобто
суть інформаційної гігієни полягає в тому, що юристові необхідні уміння
сприймати інформацію тезисно, не насичувати головний мозок другорядною
інформацією. Це має велике значення для організації юридичної роботи та
відпочинку працівників. Завдяки інформаційній гігієні процес
соціалізації юриста проходить планомірно. В такому випадку кожна
інформація робить певний внесок у соціалізацію.

На кожному етапі соціалізації юриста бувають випадки одержання
мінімальної кількості інформації або цілковите її неодержання. Це
свідчить про настання «інформаційного голоду». Не можна твердити, що у
період інформаційного голоду процес соціалізації зупиняється. Він
продовжується на основі переосмислення раніше одержаної інформації.

Також слід зауважити, що, крім інформації, на соці-:

алізацію впливають також інші чинники, про які мова йшла вище Але
тривале інформаційне голодування призводить до зниження темпів
соціалізації, оскільки юрист без інформації ефективно працювати не може.

Різні етапи соціалізації юриста мають свої ступені. Ступінь соціалізації
визначається ступенем усвідомлення юристом свого призначення в
суспільстві, його соціальною роллю. Адже у юридичній професії є багато
керівних посад, які вимагають певного ступеня соціалізації. Звичайно,
чим вища посада у юриста, тим ступінь соціалізації повинен бути вищим Це
пояснюється не тільки меншою скутістю творчої ініціативи меншим виявом
обдарованості, що є характерним для рядових юристів, а й практично
відсутнім інформаційним голодом. Юрист-керівник завжди перебуває у курсі
всіх подій, він має більшу можливість (завдяки посаді, яку обіймає)
навіть несвідомо підвищувати ступінь своєї соціалізації. Проте
негативний вплив на соціалізацію керівника має окозамилювання,
процентоманія та бюрократизм. Ці негативні явища гальмують процес
соціалізації, знижують її ступінь. Тут маємо випадок удаваного високого
ступеня соціалізації, що дуже шкодить юридичній роботі.

Коли юристи перебувають на рівноцінних посадах, то вони мають практично
однакову потенційну можливість одержувати, використовувати, поширювати
та зберігати інформацію. Також є можливість набувати однакових рівнів
юридичної соціалізації. Але між юристами, які перебувають в однакових
умовах, все ж різниця в соціалізації є. Тому в таких випадках говорять
про рівень соціалізації. Вищим рівнем є самоутвердження юриста у
професійній діяльності, а також реалізація внутрішніх резервів,
використання інформаційного потенціалу тощо Тобто на рівень соціалізації
впливають особисті якості юриста його інтелект та уміння володіти
інформаційною культурою.

Соціалізація юриста має свої джерела. До них належать: колектив
юридичної установи, професійна (спеціалізована) група, «неформальна
група», вищі державні та юридичні інстанції, різні суспільні інститути,
засоби масової інформації, сім’я тощо.

Найбільшу цінність у процесі соціалізації юриста має таке її джерело, як
колектив юридичної установи. Так уже склалося, що юрист у нашій державі
в основному більшу частину доби перебуває на роботі. Звичайно, це
невиправдано, але таке трапляється доволі часто. Тому мікроклімат
колективу юридичної установи, дух правової свідомості, панування
атмосфери високої моральності безпосередньо впливають на особистість
юриста Як правило, в кожному колективі є свій рівень інформаційної
культури, своє ставлення до правової інформації, реагування на неї.
Наприклад, повідомлення про злочин в одних колективах сприймається як
обов’язковість його реєстрації, а в інших — як переконування потерпілого
про недоцільність реєстрації (тобто укриття злочину). Такий дух
юридичної діяльності походить від керівника установи, його уміння
керувати та від багатьох інших чинників. Зрозуміло, що все це не минає
безслідно для соціалізації юриста.

У кожному колективі є спеціалізовані групи. Вони побудовані за
професійним принципом, за спеціальностями. Наприклад, колектив
райвідділу міліції складається із колективу слідчих, дільничих
інспекторів міліції, працівників карного розшуку і т ін У кожному із цих
відділень панує своя атмосфера, яка в основному залежить від способу
одержання інформації!’ та її використання. Тобто процес соціалізації у
таких професійних (спеціалізованих) групах проходить по-різному. Як
джерело соціалізації спеціалізовані групи є первинними, більш
стабільними та мобільними в питаннях інформаційної діяльності, ніж
колектив юридичної установи в цілому. Вони є носіями соціальних
цінностей, регуляторами соціалізації Професійна спеціалізація групи
сприяє або посиленню, або послабленню соціалізації юриста залежно від
уміння користуватися інформаційною культурою.

Важливим джерелом соціалізації є так звані неформальні групи, які
утворюються за спільними інтересами, нахилами, захопленнями тощо. Це
можуть бути групи мисливців, рибалок, автолюбителів, туристів та ін. Тут
процес соціалізації проходить інтенсивніше. Адже формування такої групи
побудовано на добровільних засадах, невимушене. Крім того, потік
інформації має більш-менш цілеспрямований, витончений характер, що до
вподоби кожному члену групи. Завдяки цьому соціалізація особистості
здійснюється з певним ефектом, з приємністю для самої людини. У
неформальних групах поширюється не тільки інформація за інтересами, але
й професійна (якщо це особи однієї професії), а також міжпрофесійна чи
державного характеру, що вкрай необхідно юристові.

Звичайно, значне місце у соціалізації юриста посідають вищі державні та
юридичні інстанції. Як одне із джерел соціалізації вони зобов’язані
постійно направляти правову інформацію в низові правоохоронні органи.
Але тут варто пам’ятати, що ця інформація вже «очищена»,
«профільтрована», «продумана». Соціалізація юриста із такого джерела
проходить з певною метою, в конкретному напрямі, із застереженням про
інакомислення.

Можливі випадки і народження професійного бюрократизму, особливо коли
мова йде про зворотну реакцію, складання різних планів, проведення
заходів тощо.

Важливу роль у соціалізації юриста відіграють різні суспільні інститути:
професійні спілки, спілки юристів, юридичні асоціації, правничі
фундації, юридичні товариства тощо. Такі джерела інформації особливо
впливають на творчу, наукову соціалізацію юриста.

У різних формах завдяки цим інститутам відбувається обмін інформацією як
практичного, так і теоретичного характеру. Науково-практичні,
науково-теоретичні конференції збагачують юриста в питаннях
державотворення, теорії права та ін.

Неоціненну роль у соціалізації юриста відіграють засоби масової
інформації. Практично вони є фундаментом для юриста, оскільки підлягають
регулюванню, поєднані з відпочинком, комфортабельною обстановкою у
різний час доби чи пори року.

Про роль сім’ї у соціалізації йшла мова вище. Але в даному випадку
йдеться про таку сім’ю, де її главою є юрист, який розглядається як
об’єкт професійної соціалізації. Тут мікроклімат, який юрист сам
створює, безпосередньо впливає на формування його як професійної
особистості. Також через сім’ю «проходить» певний потік інформації. Але
на соціалізацію юриста впливають лише результати опрацювання такої
інформації, вироблений сімейний рівень інформаційної культури.

Звичайно, ми розглянули далеко не всі джерела соціалізації юриста. Але
навіть ці наводять на думку, що існують джерела постійні й тимчасові
(або випадкові); основні й додаткові. Причому роль другорядних джерел не
слід принижувати. Інколи вони є вихідною точкою у подальшій соціалізації
юриста.

§ 3. Засоби соціалізації юриста

Кожен суспільний процес здійснюється завдяки певним засобам. Такі засоби
існують і в соціалізації юриста. Перш за все, це елементарні духовні,
технічні та рекламні види засобів. Під елементарними засобами слід
розуміти повсякденне спілкування юриста з різними категоріями людей, у
результаті чого одержується інформація.

Ці засоби універсальні, а інколи й унікальні. Все залежить від уміння
володіти інформаційною культурою. Духовні засоби соціалізації тісно
пов’язані із засобами інформаційної та духовної культури. Незважаючи на
те, що засоби масової інформації є джерелом соціалізації, вони ще
слугують і засобами соціалізації. Дійсно, періодична преса, радіо,
телебачення, кіно відіграють неоціненну роль у професійному становленні
юриста. Через ці засоби соціалізації реалізується величезний потік
інформації, який вкрай необхідний юристові.

Особливо в період державотворення в Україні юристові потрібно мати
достовірну інформацію про історію держави і права свого народу, бути
глибоко обізнаним з історичними пам’ятками держави та права. Це дасть
змогу виробити принципи українського національного права, формувати у
своєму оточенні національний дух права, утверджувати панування права в
суспільстві.

Публікації сучасних українських правників спрямовані на пошуки витоків
держави та права, на відновлення загальнолюдських цінностей у праві, на
поєднання релігійних та правових норм тощо. Тому така інформація сприяє
соціалізації юриста в сучасному аспекті, дає можливість виявити недоліки
в законодавстві й успішно їх виправляти, використовуючи аналогію закону

Звичайно, проблема використання цих засобів соціалізації полягає в
умінні одержувати та використовувати новини та відомості на правову
тематику. Адже при існуючій завантаженості роботою в українських юристів
не завжди є можливість для активної професійної соціалізації з власної
ініціативи. Проте вдало використаний інформаційний підхід сприятиме
активній соціалізації через розглянуті засоби.

Те саме стосується і таких засобів юридичної соціалізації, як мистецтво
та художня література, що безпосередньо впливають ще й на духовну
культуру особи. Зокрема, мистецтво є однією із форм суспільної
свідомості, а значить — специфічним відображенням дійсності. Також
мистецтво — це одна зі сфер людської діяльності, особлива сфера
духовного виробництва, результат якої розрахований на задоволення
духовних потреб. Це не дзеркальне відображення інформації, а її творче
переосмислення. Здатність до глибокого сприйняття мистецтва свідчить про
високий культурний рівень особистості юриста, а це в свою чергу
призводить до підвищення рівня його соціалізації.

Своєрідність художньої літератури як засобу соціалізації юриста полягає
в тому, що відображена інформація сприймається за реальність, завдяки
чому цей спосіб соціалізації несе в собі радість пізнання і в той же час
істотно відрізняється повчальністю. Тобто завдяки засобам художньої
літератури можна уникнути примусової соціалізації, оскільки читач творчо
осмислює отриману інформацію. Варто зауважити, що мистецтво і художня
література у юридичній соціалізації набувають особливого значення, коли
твори відображають правоохоронну або дотичну до неї сферу діяльності

Поряд із цими видами духовних засобів соціалізації чільне місце посідає
інформація про релігійні поняття Перш за все, це стосується Біблії як
найдавнішої, найдосконалішої, найбільш цінної для соціалізації виховної
книги, яка належить всьому людству. Через Біблію звертається до кожної
особи Спаситель світу Ісус Христос і говорить: «Прийдіть до Мене всі, та
знайдете мир, спокій та радість своїй душі». Вивчення юристами Біблії,
її дослідження відроджує духовну культуру, відкриває наміри Божі
знайомить з Ісусом Христом як особистим Спасителем Біблія написана для
всіх віків, для всіх людей і має всесвітнє призначення та універсальне
значення. Вона без жодних обмежень однаково стосується кожної людини,
незважаючи на її професійні, культурні релігійні чи національні зв’язки

‘ Особливим виявом інформаційної культури в релігії є молитва та
сповідь. У соціалізації вони відіграють важливу роль, мають велике
значення і є найпершим обов’язком у повсякденному житті. Молитва та
сповідь розв’язують різні життєві проблеми, вчать особу обирати
правильну дорогу у своїй соціалізації, у прийнятті справедливих рішень у
процесі юридичної діяльності.

Для більш ефективної юридичної соціалізації вдаються до технічних
засобів. Сучасне суспільство володіє різноманітними технічними приладами
комп ютерна техніка, відеозаписи, радіотелефонний зв’язок, факс тощо.
Такі засоби ефективно впливають на темпи соціалізації юриста. Це
пояснюється тим, що утворюються спрощені інформаційні канали, надається
оперативний та вільний доступ до інформації. Цим самим зменшується
кількість інформаційних бар’єрів, а збільшується інформаційний фонд.
Тобто технічні засоби соціалізації для юриста є найнеобхіднішими,
оскільки вони впорядковують інформаційні потоки, які безупинно
переміщуються по різних каналах.

Неабияке значення для соціалізації юриста мають рекламні засоби. Через
рекламні агентства юрист одержує різноманітну інформацію Враховуючи
специфіку своїх функціональних обов’язків він соціалізується, перш за
все, на необхідній йому інформації, яка має властивості корисності,
цінності, доцільності та новизни.

Розглядаючи питання професійної соціалізації юриста, не можливо не
зупинитись на методах цього процесу Природно, що методи соціалізації
слід розподілити на загальні і спеціальні.

Так, під впливом інформаційної культури загальні методи мають свої
структурні елементи. Серед них — спілкування, особистий приклад
керівника, створення умов, набуття життєвого досвіду. Усі загальні
методи підпорядковані меті, яка полягає в тому, що юрист повинен відчути
потребу в одержанні певної інформації чи відомостей для нормального
виконання службових обов’язків що завершується в подальшому його
професійним становленням.

Метод спілкування не новий, але оригінальний і стабільний. Юрист,
спілкуючись із населенням чи своїми колегами або керівниками, всотує
таку інформацію, яка для нього найбільш цінна та корисна. Мова йде не
про будь-яку інформацію, а про таку, яка розширює його кругозір,
правовий світогляд, виробляє юридичну позицію тощо. Причому юрист може
бути активним чи пасивним отримувачем, але під час спілкування рівень
його соціалізації хоч не набагато, але підвищується.

Також на підвищення рівня соціалізації особи впливає інформація про
свого керівника. Його особистий приклад, поведінка, вміння управляти
колективом позначаються на соціалізації підлеглих.

Юрист, який довго працює під керівництвом одного керівника, часто
мимоволі переймає його характер соціалізації та використовує його
мистецтво володіння інформаційною культурою. Для юридичної діяльності
таке наслідування має ефект тоді, коли керівник юридичної установи
дотримується принципів правомірної поведінки та професійної етики.
Справа в тому, що для прийняття правильного рішення юрист вдається до
інтуїції, до внутрішнього переконання, до свободи вибору дій, що є
характерною рисою соціалізації, яка відбувається через наслідування,
оскільки в складних ситуаціях він прагне вчинити так, як авторитетна для
нього людина, що працює поруч.

Часто буває, що для нормальної професійної соціалізації необхідно просто
створити умови. Такий метод не завжди усвідомлюють відповідальні особи,
оскільки їхня дія безпосередньо не спрямована на особу. Проте створені
належні умови дають можливість ефективно працювати з інформацією і
здійснювати процес соціалізації, враховуючи свої бажання та вподобання.
Перш за все, юристові необхідно створити умови для користування
інформаційним фондом, для налагодження інформаційних режимів, для
своєчасного одержання інформації законодавчого характеру. Тобто
достатньо знати зміни у законодавстві з часу їх прийняття (такі умови
вже є в деяких установах) — і юрист самостійно отримує нову «порцію»
соціалізації і працює згідно з новими нормативними приписами, йдучи в
ногу із законотворчим процесом.

Перелік методів соціалізації доцільно завершити таким методом, як
набуття життєвого досвіду. Зрозуміло, що рівень соціалізації молодого
юриста значно нижчий від рівня соціалізації юриста з великим стажем та
досвідом роботи. На основі довготривалого впливу інформаційних процесів
протягом багатьох років праці юрист набуває певної мудрості,
розсудливості, які застерігають його від негативних чинників
соціалізації. Великий життєвий досвід особи — це як своєрідний
інформаційний фонд, так й інформаційний потенціал. Пережиті негативні
випадки у юридичній практиці стають уроком на майбутнє, повчальним
прикладом для інших. Тому доцільно створити певний інформаційний
практикум для юриста, де систематизуватиметься як позитивна, так і
негативна практика юридичної діяльності. Для соціалізації
початківців-юристів такий практикум мав би велику цінність.

До спеціальних методів соціалізації юриста слід віднести: навчання,
виховання, моральне і матеріальне стимулювання індивідуальний підхід.
Про роль навчання та виховання згадувалося вище. Щодо морального і
матеріального стимулювання, слід зауважити, що ці методи впливають на
соціалізацію юриста психологічно. Тому є потреба в отриманні відомостей
про попередню реакцію особи на той чи інший вид стимулювання з
урахуванням індивідуальних особливостей.

Питання індивідуального підходу у соціалізації особи має реальний грунт.
Завдяки цьому методу ефективніше відбувається процес соціалізації
юриста. Але ми звертаємо увагу на одержання достовірної інформації від
морально-психологічної служби, яка почала функціонувати у деяких
правоохоронних органах. Результати досліджень юридичної психології дають
змогу морально-психологічній службі визначити напрями соціалізації
особи. Одним із її завдань є вироблення рекомендацій щодо здійснення
індивідуального підходу в подальшій соціалізації юриста, з’ясування
рівня соціалізації особи, ролі колективу у цьому процесі.

§ 4. Механізми та принципи соціалізації

Засоби та методи соціалізації здійснюються за допомогою спеціальних
механізмів. Під механізмом соціалізації слід розуміти взаємодію всіх тих
внутрішніх та зовнішніх чинників, які забезпечують процес становлення
особистості і набуття нею необхідних знань, умінь та навичок. фактично
ці чинники сприяють процесові, роблять його практично здійсненним. Такі
механізми набуття людиною соціального досвіду можливі через оволодіння
інформаційною культурою.

На основі досягнень психологічної науки розгляньмо деякі механізми
соціологізації: ідентифікація, посадово-ролева типізація, наслідування,
уселення, соціальна фа-цілітація, комфортність і дотримання норм.

Суть механізму ідентифікації полягає в тому, що юрист, одержуючи
інформацію від своїх колег, самоото-тожнюється з ними,, переймає їх
досвід юридичної практики. Часом таке ототожнення відбувається щодо
групи юристів або свого морального ідеалу. Причому інформація не
обов’язково повинна бути письмовою, документальною Частіше вона є
апріорною, візуальною, зоровою. Тобто колеги по роботі, керівники
юридичної установи стають джерелом ідентифікації, особливо для молодих
юристів.

Юрист у професійній діяльності одночасно виконує кілька ролей. Його
поведінка відповідно до статусу визначає юридичну роль і залежить від
розуміння ним цієї ролі і можливості її виконання. Зокрема, юридична
роль полягає в тому, що вона виконує певну професійну функцію, внаслідок
чого від юриста очікують певних дій. Звідси випливає існування
посадово-ролевої типізації. Це — процес розробки типової діяльності
юриста на основі загальних вимог до нього під впливом осіб, які
обіймають вищі посади Такий механізм соціалізації є моделлю для
наслідування. Підлеглим через керівників передаються певні установки,
зразки поведінки, різноманітні професійні прийоми. Суть посадово-ролевої
типізації полягає в тому, що кожен працівник правоохоронних органів
цікавиться тією інформацією, яка необхідна у його діяльності згідно з
обраною ним спеціалізацією. Наприклад, є різниця між напрямами
соціалізації юриста-криміналіста і юриста-цивіліста. Основну функцію у
посадово-ролевій типізації виконує керівник. У процесі застосування
такого механізму активно використовується інформаційна культура. І
достатньо двох-трьох років, щоб у юриста чітко відображались наслідки
соціалізації, властиві обраній спеціалізації.

Якщо посадово-ролева типізація має вихідну точку соціалізації —
керівника, то наслідування — це підлеглий Здебільшого юристи наслідують
своїх керівників Цей процес може бути свідомим і несвідомим. Через
механізм наслідування, особливо в молодих юристів, здійснюється рання
професійна соціалізація.

Такий механізм соціалізації, як уселення відбувається через певні
зусилля, значний прояв волі. При цьому можливі два випадки: уселення
іншої особи і самоусе-лення. Найбільш ефективним є другий випадок,
оскільки юрист самостійно змушує себе бути особистістю, яка відповідає
його юридичному статусові.

Механізм соціальної фацілітації у юридичній соціалізації має
безпосереднє застосування. Адже часто юристи виконують службове завдання
гуртом. Наприклад, в оперативно-слідчій групі, в підготовці юридичних
документів тощо. Тому повинна існувати психологічна сумісність юристів
однієї групи, завдяки чому підвищуєте ся ефективність професійної
діяльності, активніше проходить процес соціалізації. За відсутності
психологічної сумісності настає соціальна інгібіція, що завершується
гальмуванням згаданих процесів.

Двояке значення у соціалізації дорослої особи має механізм конформізму,
суть якого полягає у сприйманні чужої думки попри свою. Позитивне в
цьому те, що цей механізм дає можливість змінити помилкове судження
юриста, а негативне — в пристосуванстві. У першому випадку соціалізація
відбувається у позитивному руслі, а в другому — у негативному.

Універсальним механізмом соціалізації є дотримання норм. Тобто,
незважаючи на існуючий позитивний чи негативний досвід юридичної
практики, на поведінку керівників та їх професійний вплив на мікроклімат
у професійних фупах, на думку інших, юрист діє на основі вироблених
людством норм. Тут виробляється індивідуальний стиль соціалізації,
схвалений у суспільстві. Але слід застерегти від самолюбства,
індивідуалізму, певної замкненості та ін. У професійній діяльності так
чи інакше діють усі механізми соціалізації. Юрист повинен пам’ятати про
їх існування і брати на озброєння ті механізми, які дають найбільший
ефект у власній соціалізації. Вказані механізми повинні бути своєрідним
фільтром потоку інформації, що принесе позитивний очікуваний результат
соціалізації.

Взагалі для соціалізації важливою є нормативна інформація, тобто
інформація, яка виходить із нормативної системи. Така інформація
забезпечує адекватну соціалізацію. Інші відомості (які ще не є
інформацією) можуть і негативно впливати на особистість юриста. Тому
важливо застосувати певний професійно-етичний контроль у процесі
соціалізації, яким є внутрішній механізм. Зовнішній контроль здійснюють
норми права, відомчі нормативні приписи тощо.

Соціалізація юриста базується на певних принципах. Зокрема, слід
виділити такі групи принципів: інформаційні, професійно-юридичні,
моральні, національні та загальні.

До інформаційних принципів соціалізації належать усі принципи
інформаційної культури. Адже соціалізація повинна відбуватися на основі
правдивої, об’єктивної інформації. Реальний світ повинен сприйматися
дійсним, а не вдаваним чи фальшивим, що залежить, звичайно, від
правильно відрегульованого інформаціного режиму.

У ряду професійно-юридичних принципів особливе місце посідають такі;
постійність (стабільність), науковість, правотворчість, повага до права,
вірність службовому обов’язкові та ін.

Суть принципу постійності полягає в тому, що результати соціалізації
юриста залишаються назавжди, практично на все життя. Зворотного процесу,
як правило, не буває. Можлива ресоціалізація, тобто відновлення
попереднього рівня, але це дещо умовний процес. У цілому даний принцип
відображає певний соціалізацій-ний фонд.

Науковий принцип для соціалізації юриста має велике значення, оскільки
професійна діяльність невіддільна від наукових досягнень. Навіть із
застарілої інформації юрист повинен увібрати наукові цінності із
сучасною інтерпретацією. Крім того, напрям соціалізації повинен бути
зорієнтований на отримання від науковців результату, що накреслює значну
перспективу правильного застосування юридичних норм, навіть випереджаючи
правотворчий процес.

Правотворчість у юридичній роботі посідає важливе місце, оскільки юрист
не тільки застосовує правові норми на практиці, а й створює нові. Тобто
рівень соціалізації можна виявити через перевірку здатності юриста до
правотворчої діяльності. Та й взагалі, з набуттям досвіду, юрист вже
може пропонувати нові правові норми, які могли б удосконалити юридичну
діяльність. Зрозуміло, що на ранній стадії професійної соціалізації
принцип правотворчості ще не знаходить свого відображення.

У соціалізації юриста принцип поваги до права характеризує його
внутрішнє ставлення до професійної діяльності. Неможливо уявити собі
юриста, який не поважав би право. Хоча таке трапляється, що пояснюється
низьким рівнем соціалізації. Зміст принципу полягає в тому, що юрист
добровільно погоджує свою поведінку з правовими нормами, виробляє звичку
дотримуватись закону, відчуває свій юридичний обов’язок перед
суспільством. Повага до права у процесі соціалізації юриста застерігає
його від порушення законності, знаходження різних прогалин у
законодавстві, щоб обійти вимоги приписів. Завдяки принципові поваги до
права соціалізація особи спрямована на справедливість, рівність права,
повне задоволення потреб громадян, надання їм свободи, а також
вироблення чуйності, делікатності та скромності у правоохоронній роботі.

Якість соціалізації юриста визначає такий принцип, як вірність
службовому обов’язкові. Виконання обов’язків юриста посилається на
індивідуальні моральні установки, які склалися у нього і підтримуються
силою громадської думки. Сумлінне виконання юристом обов’язків
виявляється у позитивних діях, які спрямовані на охорону прав та свобод
громадян. Вірність службовому обов’язкові тим міцніша, чим вищий рівень
соціалізації юриста, чим глибше усвідомлення складеної присяги.

Групу моральних принципів соціалізації юриста складають: моральність,
ненасильство та милосердя.

Без принципу моральності соціалізація юриста немислима. Адже моральні
норми охоплюють звичаї, звички, традиції, а також громадську думку, яка
є вимогою суспільства до формування особистості юриста. Цей принцип має
загальнолюдську цінність, яка полягає у виробленні уміння юриста
регулювати суспільні відносини за велінням сумління. Навіть використання
та поширення інформації працівником правоохоронних органів здійснюється,
виходячи з рівня його соціалізації в аспекті моралі. Тобто в процесі
соціалізації присутня моральна гігієна, юрист повинен вбирати у себе
набір цінностей, які виробило людство протягом багатьох століть, його
практичний досвід, який пройшов довготривалу апробацію. Фактично цей
принцип є певним моральним стандартом, еталоном чи взірцем результату
соціалізації особистості.

Дуже важливо, щоб соціалізація особистості юриста відбувалася на основі
принципу ненасильства, оскільки він має моральну аргументацію і є
моральною позицією. Протилежним ненасильству є насильство, яке має
руйнівну силу, принижує і придушує свободу людини і виступає джерелом
несправедливості. Слід розрізняти фізичне і психологічне насильство У
правоохоронній діяльності часто зустрічаються обидва види насильства
Тому соціалізація юриста повинна проходити без орієнтації на
насильство.Інколи юристи думають, що правоохоронна діяльність побудована
лише на насильстві і фактично готують себе до цього. Це помилка. Хоча
дійсно, юридичне насильство як різновид психологічного насильства до
деякої міри існує. Але це узаконені, сан-. кціоновані державою дії. Це і
прийоми затримання правопорушника, утримання особи під вартою чи у
місцях позбавлення волі, це і обмеження в поведінці людини, способи
розкриття злочину, методи профілактичної роботи тощо. Але ці види
діяльності повинні проводитись на основі поваги до громадянина, без
обмеження фізичних та духовних можливостей людини, з переведенням
людських взаємин на основу добра, любові і правди, з відмовою юриста від
гніву. В такому випадку говорять про ненасильство, етику ненасильства.

Соціалізація юриста повинна базуватись так, щоб володіння волею людини
не мало насильницького характеру. Незважаючи на зміст отриманої
інформації, юрист повинен уникати насильства навіть в думках та словах.
А ненасильницькі дії повинні базуватись тільки .на переконаннях. У цьому
полягає нова перспектива суспільного життя, схвалена дія боротьби проти
несправедливості. Тобто юридична практика повинна грунтуватись на
приципах ненасильства, без приниження гідності людини.

Наближенням до ненасильства є принцип милосердя. Загалом ставлення до
ненасильства повинно виходити із позицій милосердя. Переконати
правопорушника можна тоді, коли є з боку юриста прояв милосердя,
милосердна любов. Соціалізація на основі милосердя створює підвалини
невмирущих загальнолюдських цінностей, які протистоять бездуховності,
черствості й егоїзму. Тому громадяни милосердного юриста цінують за його
безкорисливість і кристалічну чесність. Адже милосердя у правоохоронній
діяльності — це вияв юристом у рамках закону почуття співпереживання і
прагнення допомоги особі, яка скоїла правопорушення, потерпіла чи не
причетна до нього.

У період державотворення важливими у процесі соціалізації стали такі
національні принципи” український національний патріотизм (національний
дух права), ві дображення дійсних фактів історії українського народу.

Зрозуміло, що для українських національних право-лхооонних органів
потрібні патріотично настроєні кад-пи Тому процес професійної
соціалізації повинен базуватися на відповідному принципі. Головне у
цьому поинципі — вірити у майбутнє нашої держави і сприяти цьому. Без
українського національного патріотизму соціалізація юриста не має
відповідного політичного забарвлення, а правоохоронна робота не є
ефективною, оскільки втрачається національний аспект вболівання за долю
народу Всю інформацію юрист повинен сприймати через призму українського
національного патріотизму. Це має бути правилом професійної соціалізації
сучасного юриста.

Сучасний період характеризується значною кількістю інформаційних
потоків. Ці потоки стосуються відображення історичної дійсності щодо
українського народу. В такій ситуації важливо, щоб юрист не піддавався
на провокаційну інформацію. Основою національної соціалізації повинні
бути дійсні факти, які мали місце у суспільному житті українського
народу. Щодо чуток та пліток має бути жорстка позиція, оскільки існують
сили, яким не до вподоби суверенність нашої держави. Навіть такі
негативні факти історії слід сприймати стримано, враховуючи ті здобутки
(і надаючи їм перевагу), які виражали волю українського народу,
прагнення до незалежності.

Національний принцип соціалізації юриста включає в себе національний дух
українського права. Національний дух права — це внутрішній вияв
українського права в контексті історичного розвитку та формування
культурних і правових надбань цивілізованих держав. Відродження
політичних, моральних, культурних, національних, загальнолюдських
цінностей, які були закладені ще у «Руській Правді», дасть можливість
оздоровити українську націю, підняти рівень української національної
правової еліти, що допоможе Україні посісти гідне місце у Раді Європи.
Дух права відображає зміст законів і права в цілому на основі
отримуваної юристом інформації.

Для соціалізації юриста важливу роль відіграють загальні принципи. Серед
них — обов’зковість та макси-мальність. Справа в тому, що професійна
соціалізація — це обов’язкове явище для юриста. Воно відбувається
незалежно від волі особи. Також соціалізація юриста відбувається не в
одному напрямі, а у різних, оскільки цей вид професійної діяльності
вимагає всебічної підготовки практично з усіх сфер життєдіяльності. При
цьому важливо отримувати відомості якомога повніше, максимально. Не до
кінця з’ясовані отримані знання можуть негативно вплинути на хід
юридичної справи.

Об’єднує розглянуті принципи інформаційна культура юриста, оскільки для
здійснення соціалізації потрібна відповідна інформація. Вона є живильним
матеріалом соціалізації, необхідною умовою цього процесу.

Для соціалізації особистості юриста дуже важливо дослідити її функції,
які глибше визначають актуальність даної проблеми. Основними функціями
соціалізації юриста слід вважати: соціальну адаптацію; професійну
адаптацію; формування професійного обов’язку;

формування правового почуття; формування юридичної відповідальності.

Суть функції соціальної адаптації полягає в тому, що ‘результати
соціалізації юриста впливають на його взаємодію із суспільним
середовищем. Внаслідок соціалізації Іорист засвоює встановлені норми
поведінки, виробляє форми і методи впливу на вирішення проблем
життєдіяльності. Ця функція переважно стосується позаслужбових взаємин,
особливо в побуті, особистому житті. Вона становить цінність в нових
умовах життя, в процесі перетворення середовища тощо. Функція соціальної
адаптації — це допомога юристові ввійти в контакт з іншими особами,
трудовими колективами, державними діячами, застереження юриста від
зайвого перевантаження у зв’язку з інтенсивним потоком інформації, яку
йому необхідно сприймати. Зрозуміло, соціальна адаптація складається із
різних видів, серед яких є професійна (в даному випадку юридична)
соціалізація.

Характер соціалізації особистості юриста залежить від того, до якої фупи
він належить і чи усвідомлює себе її членом. Професійна група
характеризується колективною волею, мисленням, психологічним кліматом,
що дозволяє їй впливати певним чином на особистість юриста.
Відповідність поведінки юриста вимогам групи створює умови для успішної
професійної адаптації, що є важливою функцією соціалізації. Для
здійснення юридичної адаптації необхідно, щоб у юриста була висока
свідомість внутрішнього імперативу обов’язку, і на цій основі — інтерес
та схильність до творчої правоохоо, діяльності, ввічливе ставлення до
людей, бажанії встановити істину чесними методами. Функція професійної
адаптації успішно вирішує проблему самоут-веодження в колективі. Адже
протягом професійної діяльності юрист повинен коригувати свою діяльність
відповідно до зміни умов середовища, на когось орієнтуватися для
самоутвердження. Еволюція кожного юриста у професійному плані полягає в
тому, щоб посісти певне місце в колективі, вибрати найнеобхідніше з
того, що пропонує середовище та наявна інформація, утвердити таку
позицію, яка забезпечує йому визнання, повагу та підтримку.

Отже, зміст професійної адаптації виявляється в умінні і здатності
юриста вирішувати протиріччя, які виникають в житті, досягаючи
рівноваги. Носіями в даному випадку є професійні групи, які ввібрали
соціальні цінності. Якщо соціальні цінності починають суперечити
потребам юриста, то може виникнути конфлікт

Такий конфлікт і передбачає професійне спілкування, що локалізує рівень
соціалізації.

Формування професійного обов’язку, як функція соціалізації юриста, перш
за все, полягає в тому, що вона сприяє виробленню системи професійних
принципів, які характеризуються готовністю особи працювати у
правоохоронних органах. Крім того, ця функція зобов’язує юриста сумлінно
виконувати завдання, які поставлені перед юридичними службами, і глибоко
усвідомлювати необхідність його професійних дій для захисту прав і
свобод народу.

Функція формування правового почуття юриста забезпечує створення такої
атмосфери, в якій він міг би втановити істину правового явища Це
пояснюється тим, що право безсиле без відображення у свідомості юриста
його ставлення до дійсності, що обумовлене дією закону. Без правового
почуття неможливо вести боротьбу за справедливість, тому що для юриста
потрібне психологічне ставлення до правових явищ, певна настроєність
щодо них. Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його приписів,
скільки в межах сприйняття закону почуттям. Як правило, почуття суто
індивідуальне, воно націлює поведінку юриста на ту частину припису
закону, яку сприймають його почуття. Здебільшого це та частина припису,
що викликає певну зацікавленість, задовольняє потребу тощо Та частина і
виконується, а все інше може залишитись поза увагою

Тому юрист ніколи не виконує закон повністю. В цьому полягає
індивідуальність правових дій кожної конкретної особи, юриста в тому
числі. Для невиконуваної частини приписів характерний дух права, який
впливає на поведінку юриста, орієнтує його на правомірність.

Велике значення для соціалізації юриста має функція формування юридичної
відповідальності. Дійсно, рівень соціалізації юриста повинен бути таким,
щоб він усвідомив необхідність відповідальності за свої вчинки перед
державою та суспільством. Ця функція має запобіжне значення, застерігає
юриста від застосування примусової сили держави, що виявляється в
санкціях кримінальних, цивільних, адміністративних і дисциплінарних норм
Також функція формування юридичної відповідальності є необхідним
стимулятором правомірної поведіїнки юриста, виробляє у нього внутрішній
імператив службового обов’язку.

На основі вищезгаданих та можливих інших функцій можна відповідно
скласифікувати соціалізацію юриста та визначити деякі її критерії.
Зокрема, доцільно поділити соціалізацію на дві групи, які зорієнтовані
на зовнішнє середовище і на особу юриста. Що стосується першої групи, то
слід зазначити, що юрист повинен пристосуватися до зовнішнього
середовища. Але це пристосування має бути в позитивному розумінні, тобто
рівень соціалізації повинен бути таким, якого вимагає суспільство,
народ. У даному випадку суспільство ставить вимогу перед юристом,
висуває перспективи правоохоронної діяльності

Крім того, юрист усвідомлює, що у процесі соціалізації він росте як
особистість, що результати соціалізації потрібні йому як людині, як
спеціалістові в галузі права. Іншими словами, юрист відчуває потребу у
розширенні свого кругозору, який йому потрібен для виконання
функціональних обов’язків, у професійній діяльності. Для цього він
вважає різну інформацію цінною, потрібною та корисною.

Враховуючи запропоновану класифікацію, можна визначити критерії оцінки
соціалізації юриста. Вважаємо за доцільне розглянути такі критерії:
соціалізація для себе; соціалізація для себе і суспільства; соціалізація
для суспільства; соціалізація без конкретної мети.

Даючи оцінки соціалізації юриста за цими критеріями, слід звернути увагу
на дві крайнощі: «для себе» і «для суспільства». Перша крайність
породжує егоїзм,

чамкненість, а друга — пишномовність, демагогію, окозамилювання тощо.
Звичайно, перша крайність ще допустима, але друга — ні в якому разі,
вона завдає шкоди. Найбільш прийнятним є другий критерій. З позиції
цього критерію юриста оцінюють як знавця своєї справи, що володіє
високою інтелектуальною культурою і уміє вплинути своїми діями на
оточуюче середовище. Його юридичну майстерність сприймає громадськість,
схвалює суспільство Тобто результати соціалізації такого юриста швидше
передаються іншим особам, втілюються в життя. Останній критерій
характеризує тих юристів, які в житті нічого не хочуть, пасивні щодо
себе і щодо суспільства. Цінність такої соціалізації дуже мала.

Отже, на соціалізацію особистості юриста впливають щонайменше два
чинники: особисті та суспільні (в тому числі ділові, професійні). Для
критерію вищого рівня соціалізації, необхідний вплив обох чинників (у
відповідному режимі та системі) в сукупності.

Звідси можна зробити висновок про існування певної конкуренції
інформаційних впливів на соціалізацію особистості юриста, оскільки є
різні джерела інформації: позитивні, негативні, випадкові. Так,
позитивна інформація (із позитивного джерела) повинна нейтралізувати всі
інші види інформації. Проте випадкова інформація теж може бути різною.
Але мова йде про схильність юриста до тієї чи іншої інформації, зважаючи
на його інтереси і запити. Стоїть питання: «Яка інформація візьме гору,
яка інформація «заволодіє» юристом?». Від вирішення цього питання і
залежить напрям соціалізації особи, який регулює інформаційна культура.

Варто зауважити, що на соціалізацію юриста впливає багато негативних
чинників. Серед них: показуха, бюрократизм, сковування ініціативи,
скупість, заздрість та ін. Так, бюрократизм, який, на жаль, ще існує в
правоохоронній діяльності, дуже гальмує процес соціалізації. Точніше,
цей процес проходить, так би мовити, у бюрократичному напрямі, і юрист
засвоює вимушену «бюрократичну» інформацію, яка не має практичної
цінності.

Також трапляються випадки, коли керівники різних рангів сковують
ініціативу підлеглих, не сприяють їх творчій діяльності. Тоді у юриста
притупляється інтерес до нової інформації, або вона залишається без
аналізу, Що теж негативно впливає на стан соціалізації.

Скупість та заздрість проявляються в юридичній діяльності здебільшого в
обміні інформацією між працівниками. Це негативно впливає як на стан
правоохоронної роботи, так і на рівень соціалізації. У даному випадку—це
наслідки до професійного морального виховання особи або неправильне
розуміння специфіки юридичної роботи.

Вищезгадані та інші негативні чинники призводять до професійної
деформації юриста. Цей стан дуже небезпечний для юриста, оскільки він
межує з моральною деградацією. У професійно «деформованого» юриста або
припиняється спеціальна соціалізація, або вона проходить всупереч
моралі. Володіти інформацією «деформований» юрист може, проте ця
інформація негативно впливає на нього і на службову діяльність.

Отже, професійна соціалізація юриста відображає складний, багатогранний
процес. Він залежить від багатьох суб’єктивних та об’єктивних чинників,
викладених вище. Але варто підкреслити, що на соціалізацію особистості
юриста впливають усі види культури, умови його життєдіяльності, трудовий
шлях, характер обраної спеціалізації, сімейний стан, атмосфера в сім’ї,
місцевість проживання, перебування в соціальних групах та ін. На основі
досвіду життя юрист виробляє власні життєві установки, індивідуальний
характер соціалізації.

Здійснене дослідження стосується в основному юристів, які працюють у
державних- структурах. Що стосується приватних юристів, то обставини
змушують їх стати на активний, інтенсивний шлях соціалізації, що цілком
виправдано і бажано для юристів.

Глава VII. СЛУЖБОВИЙ ОБОВ’ЯЗОК ЮРИСТА

§ 1. Обов’язки судці, адвоката, прокурора, працівника міліції

В існуючих джерелах довідково-енциклопедичного характеру подані різні
визначення обов’язку. Загалом під обов’язком слід розуміти певну систему
принципів, конкретний перелік дій, доручень, які покладені на когось, за
невиконання яких передбачена певна відповідальність. Виконує обов’язок
юрист здебільшого під впливом різних сил. Зокрема, це може бути держава,
закон, трудовий колектив, громадськість, а також сам юрист, його
внутрішні переконання й спонукання.

На основі цього можна виділити такі види обов’язків, що певною мірою
стосуються юридичної діяльності; національний, суспільний, державний,
юридичний, громадський, моральний, духовний, трудовий, професійний,
службовий, функціональний, особистий (персональний) та ін. У спеціальній
літературі виділяють ще й морально-професійний, формально-службовий та
деякі інші види обов’язків. Між цими обов’язками є багато спільного і
відмінного. Однак доцільніше буде зупинитись на істотних відмінностях.
Для цього спочатку дамо визначення зазначених видів обов’язків юриста.

Так, під національним обов’язком юриста ми розуміємо систему узаконених
принципів буття української на–ції, його менталітету, які повинен
захищати правник у процесі правоохоронної діяльності.

У свою чергу суспільний обов’язок — це система суспільних принципів, які
характеризують готовність юриста обстоювати суспільні інтереси в ім’я
нормальної життєдіяльності громадян.

Державний обов’язок юриста — це система принципів влади, відображених у
вимогах до юристів як представників державного органу виконавчої та
судової влади для застосування і реалізації законів та інших
законодавчих актів з питань юридичної діяльності згідно Зако-ду України
«Про державну службу».

Юридичний обов’язок ми розуміємо як систему правових принципів, які
використовує юрист при розгляді .сутності правового явища, щоб
встановити істину і покарати винну особу.

Вважаємо, що громадський обов’язок — це певні необхідні дії, покладені
на нього відповідними громадськими (добровільними) організаціями. На наш
погляд, моральний обов’язок юриста — це система моральних принципів,
відображення у вимогах до впровадження у практику юридичних норм через
призму особистих якостей правника його моральної свідомості на основі
‘обов’язкового внутрішнього спонукання.

Духовним обов’язком юриста можна вважати необхідність набуття ним
певного мінімуму всебічних знань Для розвитку його загального
світогляду, ерудиції та становлення особистості.

трудовий обов’язок юриста — -це усвідомлення ним

необхідності здійснення розумових зусиль у систематичній і наполегливій
праці на благо народу.

Звідси випливає, що професійний обов’язок юриста — це система
професійно-юридичних принципів, яка характеризується готовністю
працювати у правоохоронних органах, сумлінним ставленням до виконанням
завдань, які висунуто перед юридичними службами (об’єктивний аспект) і
глибоким усвідомленням необхідності його професійних дій для захисту
законних прав та свобод громадян (суб’єктивний аспект).

Аналогічно службовий обов’язок юриста — це система необхідних,
самостійних правових дій у різних правових явищах, пов’язаних із
моральною свідомістю, чуйністю великою внутрішньою потребою служіння
своєму народові.

Слід сказати, що функціональний обов’язок юриста — його повинність у
виконанні постійного конкретного завдання (функції), яке визначається з
моменту призначення на посаду.

На основі вищенаведених визначень можна стверджувати, що особистий
(персональний) обов’язок юриста — це система його власних професійних
принципів, на основі яких він висуває вимоги до самого себе в ім’я
панування справедливості і законності.

Звичайно, існують також інші види обов’язків юриста, але й вони
випливають із його соціального призначення у суспільстві.

Для певного аналізу наведених визначень доцільної зробити умовне
групування згаданих обов’язків. Виділяють три основні групи обов’язків
юриста: соціально-державного характеру (національний, суспільний,
державний, громадський, трудовий); професійно-юридичного характеру
(професійний, юридичний, службовий, функ- :

ціональний); духовно-морального характеру (духовний, моральний,
особистий).

Що стосується певної групи, то слід зазначити, що ці обов’язки або
вимагаються від юриста, або зобов’язують його, або гарантуються чи
забезпечуються. Наприклад, виконання національного і суспільного
обов’язків вима-! гають від юриста захисту нації і суспільства,
збереження набутих культурних цінностей народу, національного духу права
тощо. Мова йде про захист у правовому аспекті, оскільки часто цього
вимагає ситуація. Проте національний обов’язок може зазнавати
переслідування з боку держави, наприклад, коли панує імперський режим. В
умовах такого режиму сильно розвинутий державний обов’язок.

Тобто юриста зобов язують до державного, а також багатьох випадках до
громадського обов’язку. Щоправда можливі випадки, коли держава
зобов’язує діяти всупереч інтересам народу (як це було у 1988—1990 рр. в
Західній Україні у період пробудження демократії, — тоді антидержавні
дії юристів розцінювали як антисуспільні). Часто на дії юриста впливає
імператив громадського обов’язку. Різні добровільні об’єднання,
асоціації зобов’язують вживати певних заходів, наприклад, щодо
забезпечення охорони громадського порядку.

Трудовий обов’язок можна віднести і до другої групи обов’язків, але
більше він підходить до першої. Мова йде про те, що в цивілізованих
державах трудовий обов’язок юриста повинен гарантуватись та
забезпечуватись державою (як і право на працю).

Тобто трудовий обов’язок може існувати, а може й ні, але головне — щоб
юрист мав право на такий обов’язок.

Друга група обов язків юриста відповідає специфіці його трудової
діяльності. Так, професійний обов’язок — це той, до якого зобов’язує
юриста професія, фах. Часто професійний обов’язок юриста збігається з
юридичним, особливо в тих випадках, коли працівник не перебуває на
службі або ще не працевлаштований. Проте для виконання професійного
обов’язку юристу обов’язково застосовувати правові норми (це може бути
профілактична? бесіда з правопорушником, різні консультації чи
рекомендації тощо), а для юридичного обов’язку характерні конкретні
санкції

Службовий обовязок є тим до якого зобов язу^ служба. Тобто у період
перебування на роботі у юриста виникає вже не професійний, не юридичний,
а, перш за все, службовий обов’язок. Різновидом службового обов’язку є
функціональний обов’язок. Останній полягає в тому, що він виникає під
час виконання якоїсь конкретної функції, ролі. Ці функціії досить
звужені, конкретні, тому на юридичній службі їх є доволі багато.
Переважно функціональні обов’язки визначають для кожного юриста зокрема.
Як правило, не допускають, Щоб юрист виконував не властиві йому функції.
У протилежному випадку можливе притягнення до певної відповідальності.

На основі третьої групи обов’язків у юриста завершується формування
емоційного сприйняття службового обов’язку, виробляється персоніфікація,
що притаманна лише конкретній особі. Зокрема, мова йде про внутрішній
імператив службового обов’язку.

Отже, проблема службового обов’язку посідає чільне місце у вченні про
юридичну деонтологію, тому що професійна діяльність юриста найбільше
контролюється сумлінням, сформованим для себе обов’язком, який має назву
внутрішнього імперативу службового обов’язку. Зауважимо, що право не
може досягти такого високого рівня, як внутрішній імператив службового
обов’язку. У цьому полягає сенс вивчення такої дисципліни, як юридична
деонтологія.

Службовий обов’язок судді визначено у Законі України «Про статус суддів»
від 15.12.1992 р. з наступними змінами та доповненнями. Слід зазначити,
що важливість цієї теми пояснюється виділенням судової влади в окремий
державний інститут.

Основні вимоги службового обов’язку судді викладені у ст. б Закону, що
виражає зовнішній імператив. Мова йде про те, що суддя зобов’язаний при
здійсненні правосуддя дотримуватись Конституції та законів України,
забезпечувати повний, всебічний та об’єктивний розгляд судових справ з
дотриманням встановлених законом строків. Тобто однієї справедливості
недостатньо, має забезпечуватись ще й своєчасність. Затягування розгляду
судових справ свідчить про невиконання службового обов’язку суддею.

Крім того, суддя повинен займатись лише правосуддям. Він не може бути
народним депутатом, належати до будь-якої політичної партії, руху,
входити до складу органів виконавчої влади, інших державних органів,
органів місцевого та релігійного самоврядування, підприємств, які мають
на меті отримання прибутку, займатись тдприємницькою діяльністю (ст. 5).
Іншими словами, діяльність судді має здійснюватись тільки в органах
судової влади для запобігання зловживань та необ’єктив-ності у вирішенні
справ. Звичайно, на ці негативні чинники можуть впливати і політичні
настрої, особливо ідейні зобов’язання. Це означає, що суддя повинен мати
належну політичну культуру, яка не позначалася б на його службовій
діяльності. Проте викладацька, наукова та інша творча діяльність у
вільний від роботи час не впливає негативно на виконання службових
обов’язків. Здається, навпаки, суддя мусить поєднувати науку і творчість
із судовою практикою, але лише тоді, якщо це не порушУ6 службову
дисципліну та розпорядок роботи суду. Закон зобов язує суддю не
розголошувати відомості,

що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську
таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя
громадян та інші відомості про які він дізнався під час розгляду справи
в судовому засіданні і про нерозголошення яких було прийнято рішення
закритого судового засідання. Проте це не означає, що всі отримані
суддею відомості є таємними. Не йдеться про ті, які містять елементи
злочину. У службовому порядку приймається відповідне рішення. Але вся
діяльність судді не повинна ставати об’єктом для розмов широкого кола
осіб, не причетних до справи.

Одним із службових обов’язків судді є недопустимість вчинків та
будь-яких дій, що ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у
його об’єктивності, неупередженості та незалежності. Тобто обов’язком
судді є повсякчас контролювати свою поведінку.

Службові обов’язки судді мають кілька видів. Наприклад, існують службові
обов’язки районних (міських), міжрайонних (окружних) суддів, службові
обов’язки судді Конституційного Суду України, службові обов’язки судді
Вищого арбітражного суду України, службові обов’язки військових судців
та ін. Ці обов’язки мають багато спільного, але є певні додаткові
вимоги, які пов’язані із специфікою юридичних справ. Тому, можливо, слід
у деяких випадках говорити про службово-повноважні обов’язки суддів.

Зрозуміло, що службові обов’язки суддів побудовані на певних принципах,
засадах. Серед таких принципів — законність, незалежність від інших
гілок влади, непід-звітність іншим гілкам влади, вирішальність, належний
практичний досвід, віковий ценз, освітній ценз, дієздатність судді,
конкурсність, недоторканність, строковість служби, відповідальність,
атестаційність, особливе моральне і соціально-побутове забезпечення та
ін. Ці та інші принципи істотно впливають на службовий обов’язок судді,
вони змушують його дотримуватись певних меж у поведінці та діяльності.
Будь-яку службову дію суддя повинен «погоджувати» з вказаними
принципами.

Також службовий обов’язок судді виконує необхідні Функції у судовій
діяльності. Це, перш за все, виховання поваги до суду і до себе
особисто; утвердження презумпції невинуватості, забезпечення збереження
службової

таємниці, сприяння судовому врядуванню тощо. У цих та інших функціях
криються глибина судової влади, суть судової практики, піднесення
авторитету особи, яка здійснює правосуддя.

Тому юрист, якого вперше обирають суддею, в урочистій обстановці дає
обітницю, яка зазначена у ст. 10 Закону «Про статус суддів»: «Урочисто
присягаю чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, здійснювати
правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і
справедливим».

Цікавим є те, що присягатись належно виконувати службові обов’язки
українського судді почали ще у період Гетьманщини (XVII—XVIII ст.).
Тоді, як вказано у «Правах, за якими судиться малоросійський народ»,
обрані судді повинні були складати в церкві присягу про те, що будуть
сумлінно виконувати свої обов’язки. Пізніше текст присяги для військових
суддів було затверджено на засіданні Ради Державних секретарів 28 січня
1919 року. Її повинні були складати не тільки військові судді, а й
службовці суду.

Ось яким був зміст присяги: «Присягаю урочисто Всемогучому Богу і
прирікаю на мою честь бути вірним Українській Народній Республіці і
повинуватися її законам і розпорядженням. Присягаю сповнити припоручені
обов’язки після мойого найліпшого знання і совісті на кождім мені як
військовому судді призначенім службовім місці — під час війни і миру,
при тім мати все на увазі найвище добро моєї Вітчизни, виконувати
закони, розпорядки, науки і поручення моїх зверхників і залишати всякого
роду надужиття моєї впасти, так. Боже, мені допоможи. Амінь»’.

Як бачимо, що для виконання службових обов’язків судді ретельно
добиралися кадри, які б свідомо могли дати відповідну обітницю. На
сьогодні згідно зі ст. 8 Закону «Про статус суддів» кандидатів у судці
добирають за результатами складання кваліфікаційного іспиту. Тільки
кваліфікаційна комісія може рекомендувати особу, що подала відповідну
заяву на посаду судді. Тобто юридичні знання ставляться на перший план.
Звичайно, до кваліфікаційного іспиту допускають свідомих юристів, тобто
віком від 25 років, з вищою юридичною освітою, дворічним юридичним
стажем.

До речі, юридичним знанням завжди приділяли увагу на Україні Хоча
готувати юристів в українських університетах почали у Львові — з 1661
року, а у Києві — з 1834 року, їх все ж не вистачало. Тому велике
значення відігравали загальна освіта, братські школи, Київська колегія
(з 1701 р. — академія), канцелярії гетьманських центральних і місцевих
органів управління, спеціальний канцелярський курінь напіввійськового
типу тощо. Здібні громадяни набували спеціальної освіти і практики в
козацькому війську чи польських державних установах. Тобто судові
функції спочатку виконував управлінський апарат гетьманської держави, де
спеціальну освіту і необхідні навики набували на практиці. Це саме
стосується періоду від часів Київської Русі до XVII ст., коли судові
функції виконували князі, представники адміністрації, церковні органи,
феодал (вотчинний суд)

Оскільки спеціальність судді серед юридичних професій найдавніша, то й
вимоги до неї значно зросли, стали суворішими. Це символізує образ
Феміди — богині правосуддя. Зав’язані очі означають несприйняття
зовнішніх чинників, а символічні терези — завершальний процес
правосуддя. Іншими словами, це — символ власного переконання судді,
незалежності його від суспільних процесів, а служіння тільки законові,
встановлення істини на основі внутрішнього імперативу службового
обов’язку.

У Законі України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 р. визначені службові
обов’язки адвоката. Зокрема, він зобов’язаний неухильно дотримуватися
вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом
засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не
має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах
якої прийняв доручення, та відмовитись від прийнятого на себе захисту
підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Мова йде про те, що адвокат
зобов’язаний допомагати кожному громадянинові, який звертається за
допомогою. До цього його зобов’язує внутрішній імператив службового
обов’язку Але коли вже адвокат взявся за захист особи, то не повинен
чинити їй зло, шукати «факти», щоб зрот^ бити її винною чи такою, що
програла судовий процес.;,

Також закон передбачає, що адвокат не має правд,’ прийняти доручення про
надання юридичної допомоги у’ випадках, коли він у даній справі надає
або раніше нада-ьав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать
інтересам тієї особи, що звернулася з проханням про ведення справи.
Тобто можна відмовитись надавати юридичну допомогу громадянинові, який
пов’язаний з тією особою, яка є чи була раніше клієнтом адвоката. Це
пояснюється як етичними мотивами справи, так і правовими. Адже не Можна
спочатку захищати громадянина, а потім проти нього вести справу,
оскільки адвокатові вже відомо багато деталей діяльності цієї особи.

Це стосується і тих випадків, коли адвокат брав участь у справах як
слідчий, особа, що проводила дізнання, прокурор, громадський обвинувач,
суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник
потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, сві-/ док,
перекладач, понятий. Одним словом, не повинно бути жодних службових
контактів у службових справах з іншою стороною.

У законі передбачений випадок, коли в розслідуванні або розгляді справи
бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних
стосунках. Такі випадки не тільки повинні бути виключені в адвокатській
діяльності, а й взагалі у юридичній практиці.

Підсумовуючи вищевикладене, слід наголосити, що загалом службовим
обов’язком адвоката є сприяння захисту прав і свобод громадян, а також
представлення законних інтересів громадян Української держави, іноземних
громадян, осіб,’які не мають громадянства та юридичних осіб. Адвокат
зобов’язаний надавати їм також іншу юридичну допомогу.

Службові обов’язки адвоката мають різні види. Зокрема, ст. 5 Закону
передбачає, що адвокати дають консультації та роз’яснення з юридичних
питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви,
скарги та інші документи правового характеру; засвідчують копії
документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді,
інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами;
надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям;
здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної
діяльності громадян і юридичних осіб; виконують свої обов’язки
відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі
дізнання та попереднього слідства. Звичайно, адвокат може здійснювати
також інші види юридичної допомоги, передбачені чинним законодавством.
Ці види службових обов’язків є вузькою спеціалізацією адвокатів.

Адвокат виконує свій службовий обов’язок на основі відповідних
принципів. Серед них: верховенство закону /права), незалежність,
демократизм, гуманізм, конфіденційність (ст. 4 Закону), а також
законність, етичність, справедливість. …..

у свою чергу функції службового обов язку адвоката зводяться в основному
до захисту та представництва запитів громадян через надання юридичних
послуг.

Службові обов’язки адвоката тісно пов’язані з його професійними правами,
про які йдеться у ст. 6 Закону. Так, при здійсненні професійної
діяльності адвокат має право: представляти і захищати права та інтереси
громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах,
підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить
вирішення відповідних питань; збирати відомості про факти, які можуть
бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних
справах і справах про адміністративні порушення. Це означає мати право:
запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ,
організацій, об’єднань, а від громадян — за їх згодою; ознайомлюватися
на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання
доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких
охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що
потребують спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби
відповідно до чинного законодавства; доповідати про клопотання і скарги
на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них
письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути присутнім
при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів
і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг. Адвокат може виконувати
й інші дії, передбачені чинним законодавством.

Важливо зауважити, що, виконуючи службові обо’яз-ки, адвокат повинен
дотримуватись професійної таємниці, що зазначено у ст. 9 Закону.
Адвокатською таємницею є питання, з якими громадянин або юридична особа
зверталася до нього, суть консультацій, порад, роз’яснень та інших
відомостей, одержаних при здійсненні своїх службових обов’язків.

Особливо важливими є відомості, які адвокат отримав під час попереднього
слідства. Ці дані можуть бути Розголошені тільки з дозволу слідчого або
прокурора. Недопустимим є використання адвокатом таємниці у своїх
інтересах або в інтересах третіх осіб Розголошення адвокатом таємниці
карається законом

Для належного виконання службового обов’язку кожний адвокат України у
визначений час приймає обітницю такого змісту: «Я, ____, беручи на себе
обов’язки ‘адвоката, урочисто клянусь: у своїй професійній діяльності
суворо додержувати законодавства України, міжнародних актів про права і
свободи людини, правил адво-•катської етики; з високою громадською
відповідальністю виконувати покладені на мене обов’язки, бути завжди
справедливим і принциповим, чесним і уважним до людей, суворо зберігати
адвокатську таємницю, всюди і завжди берегти чистоту знання адвоката,
бути вірним Присязі».

Важливим є те, що закон про адвокатуру гарантує умови виконання
адвокатом своїх службових обов’язків. Так, забороняється будь-яке
втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його
помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об’єднань
відомостей, що становлять адвокатську таємницю. Із цих питань їх не
можна допитувати як свідків. Також документи, пов’язані з виконанням
адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню
без його згоди. Не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим,
прокурором, а також винесено окрему ухвалу суду щодо правової позиції
адвоката у справі, тобто правова позиція адвоката оберігається законом.

Стаття 10 Закону гарантує непритягнення адвоката до кримінальної
відповідальності крім, як Генеральним прокурором України та його
заступниками, не враховуючи міст Києва, Севастополя і Республіки Крим.

Щоб належно виконувати службові обов’язки, посади адвоката та його
помічника мають відповідні цензи. Це повинен бути громадянин України з
вищою юридичною освітою, раніше не судимий, з практичним стажем не менше
двох років. Крім того, особа, яка претендує на посаду адвоката, повинна
скласти кваліфікаційні іспити, отримати свідоцтво на право заняття
адвокатською Ді-(Яльністю та скласти присягу.

Отже, враховуючи те, що адвокат належить до добровільного професійного
громадського об’єднання, його службові обов’язки повинні виходити із
власного сумління та моральних принципів Це і є характерним для
внутрішнього імперативу службового обов’язку адвоката.

Основним службовим обов’язком для працівника прокуратури є прокурорський
нагляд. Він здійснюється додержанням законів усіма органами,
підприємствами установами, організаціями, посадовими особами та
громадянами; за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу зі
злочинністю та іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять
ознаки злочину;

підтримання державного обвинувачення, участь у розгляді У судах
кримінальних, цивільних справ та справ про адміністративні
правопорушення і господарських спорів у арбітражних судах; за виконанням
законів у місцях утримання затриманих, попереднього ув’язнення, при
виконанні покарань та застосуванні інших заходів примусового характеру,
які призначає суд; за додержанням законів органами військового
управління, військовими об’єднаннями, з’єднаннями, частинами,
підрозділами, установами і військовими навчальними закладами та
посадовими особами Збройних Сил, Прикордонних військ, Національної
гвардії, Управління державної охорони, Служби безпеки України та інших
військових формувань, дислокованих на території України (ст. 5 Закону).

В цілому обов’язки у прокурорському нагляді здійснюються у вигляді
загального нагляду; нагляду за додержанням законів органами, що ведуть
боротьбу зі злочинністю, за участю прокурора в розгляді справ у судах;
нагляду за додержанням законів у місцях застосування заходів примусового
характеру.

Закон визначає широке коло службових обов’язків Для працівників
прокуратури. Вони стосуються практично всіх аспектів юридичної
діяльності та юриспруденції. Тобто під прокурорський нагляд .підпадає
все, що становить зміст окремих самостійних видів діяльності юриста —
слідчу роботу, судову роботу, роботу з виконання вироків у кримінальних
справах.

Для того, щоб працівники прокуратури суворо дотримувались службових
обов’язків, вони дають обітницю, затверджену Верховною Радою України.

Службові обов’язки працівників прокуратури тісно ВДвязані із правами,
які викладені в ст. 20 Закону. Так, Діиснюючи загальний нагляд, прокурор
має право: без-єрешкодно за посвідченням, що підтверджує займану ^аду,
входити у приміщення державних органів, органів місцевого та
регіонального самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ
та організацій незалежно від форм власності, підпорядкованості чи
приналежності, до військових частин, установ без особливих перепусток,
де такі запроваджено; мати доступ до документів і матеріалів, необхідних
для проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою, і таких, що
містять комерційну чи банківську таємницю або конфіденційну інформацію;
письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених
документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, в тому числі щодо
операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій для вирішення
питань, пов’язаних з перевіркою.

Також працівник прокуратури має право вимагати на перевірку рішення,
розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати
інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення; вимагати
від керівників та їх колегіальних органів проведення перевірок, ревізій
діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ,
організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також
виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і позавідомчих
експертиз; викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усні
або письмові пояснення щодо порушень закону.

Коли прокурор виявить порушення закону, то в межах своєї компетенції він
має право здійснювати такі заходи: опротестовувати акти вищих державних
органів, міністерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і
розпорядчих органів місцевих рад народних депутатів, підприємств,
установ, організацій, громадських об’єднань, а також рішення і дії
посадових осіб; вносити подання або протест на рішення місцевих рад
народних депутатів залежно від характеру порушень; порушувати у
встановленому законом порядку кримінальну справу, дисциплінарне
провадження або провадження про адміністративне правопорушення,
передавати матеріали на розгляд громадських організацій; давати приписи
про усунення очевидних порушень закону; вносити подання до державних
органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення
порушень закону та умов, що їм сприяли; звертатись до суду або
арбітражного суду з заявами про захист прав і законних інтересів
громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб.

Такі широкі повноваження прокуратури вимагають утримання суворих
принципів службового обов’язку її Йоацівниками. Зокрема, основними
принципами Пов’язку є компетентність, обов’язковість, неупередженість
етичність та ретельність. Зміст цих та можливих інших принципів
підкреслює відповідальність працівника прокуратури за стан законності в
державі.

функції службового обов’язку працівника прокурату-пи полягають в
основному у принесенні протесту на незаконні дії посадової особи, у
поновленні порушеного права; у внесенні припису органу чи посадовій
особі, які допустили порушення, або вищому у порядку підпорядкованості
органу чи посадовій особі, які правомірні усунути порушення; у внесенні
подання з вимогами усунень порушень закону, причин цих порушень і умов,
що їм сприяють; у винесенні мотивованої постанови про дисциплінарне
провадження, провадження про адміністративне правопорушення кримінальної
справи щодо цих осіб; у дачі санкції на затримання і випровадження у
примусовому порядку іноземного громадянина або особи ,без громадянства
за межі України; у дачі санкції на арешт особи (підозрюваного або
обвинуваченого) за наявності передбачених законом підстав, поданні
цивільного позову про відшкодування заподіяних злочином збитків тощо.

У ст. 46 Закону викладені вимоги до осіб, яких призначають на посади
прокурорів і слідчих. Так, прокурорами і слідчими можуть призначати
громадян України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові та
моральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за
спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до
одного року. На посади районних і міських прокурорів приймають осіб
віком до 25 років зі стажем роботи в органах прокуратури або на судових
посадах не менше трьох років. Претенденти на вищі посади повинні бути не
молодшими за ЗО років із відповідним стажем не менше ніж 7 років. На
будь-яку посаду в органах прокуратури не приймають осіб, які були
засуджені за вчинення злочину, за винятком реабілітованих. Один раз у 5
років працівники прокуратури проходять атестацію.

Отже, службовий обов’язок працівника прокуратури полягає у тому, щоб не
переоцінити роль свого високого становища в суспільстві, не допустити
«захмеління» владою, а вірно служити народу України та Закону.

Службові обов’язки працівника міліції викладені у Законі України «Про
міліцію» від 20.12.1990 р., до якого -Я вносились певні зміни.

Закон передбачає цілу низку обов’язків працівників мілії (ст. 10).
Основними серед них є: забезпечення безпеки громадян і громадського
порядку; виявлення, запобігання, припинення і розкриття злочинів,
вживання для цього оперативно-розшукових та профілактичних заходів,
передбачених чинним законодавством; приймання і реєстрація заяв і
повідомлень про злочини та адміністративні правопорушення, своєчасне
прийняття щодо них рішень; підготовка матеріалів до суду за протокольною
формою, проведення дізнання у межах, визначених
кримінально-процесуальним законодавством; припинення адміністративних
правопорушень і провадження справ по них, виявлення причин і умов що
сприяють вчиненню правопорушень, вживання в межах своєї компетенції
заходів для їх усунення, участь у правовому вихованні населення;
проведення профілактичної роботи серед осіб, схильних до вчинення
злочинів здійснення адміністративного нагляду за особами, щодо яких його
встановлено, а також контролювання засуджених до кримінальних покарань,
не пов’язаних із позбавленням волі;

застосування в межах своєї компетенції кримінальних покарань та
накладення адміністративних стягнень; розшукування осіб, які
переховуються від органів дізнання, слідства і суду, ухиляються від
виконання кримінального покарання, пропали безвісти, та інших осіб у
випадках, передбачених законодавством та ін.

Слід сказати працівники міліції зобов’язані проводити різні
криміналістичні дослідження виконувати рі шення прокурора, слідчого і
судді, забезпечувати безпеку дорожнього руху; видавати дозволи на
придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї; контролювати
дотримання громадянами правил паспортної системи;

охороняти, контролювати та тримати затриманих і взятих під варту осіб;
забезпечувати виконання загальнообов’язкових рішень місцевих органіві
самоврядування тошо.

Таким чином працівники міліції виконують адміністративну, профілактичну,
оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну
(на договірних засадах) функції. Тобто службовий обов’язок працівника
міліції має такі види: службовий обов’язок працівника кримінальної
міліції, службовий обов’язок пра^-цівника міліції громадської безпеки,
службовий лйлв’язок працівника транспортної міліції, службовий °бов’язок
працівника державної автомобільної інспекції, ггр/жбовий обов’язок
працівника міліції охорони, службовий обов’язок працівника спеціальної
міліції. У цих видах службових обов’язків є багато спільного, але є й
істотні відмінності. Це залежить від специфіки завдань, які стоять перед
тим чи іншим підрозділом.

Як і кожний працівник правоохоронних органів, працівники міліції дають
відповідну обітницю, затверджену постановою Кабінету Міністрів від 28
грудня 1992 р. № 382. Проте текст обітниці потребує серйозного
вдосконалення

Поряд із службовими обов язками працівники міліції мають порівняно
широкі права (ст. 11). Зокрема, працівник міліції має право вимагати від
громадян і службових осіб припинити правопорушення, перевіряти у них
документи, викликати їх у службове приміщення, затримувати і тримати
громадян у спеціально відведених для цьо–го приміщеннях, складати
протоколи про адміністративні правопорушення, безперешкодно у будь-який
час доби входити у визначені законом приміщення та багато іншого Проте
працівник міліції зобов’язаний законно та культурно використовувати
надані йому права, виробляти свій власний деонтологічний службовий
обов’язок.

Службові обов’язки працівника міліції побудовані на таких основних
принципах: законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної
справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими
організаціями й населенням (ст. З Закону). Але кожний принцип повинен
бути пройнятий культурою професійних дій, етикою нена-сильства,
міліцейським милосердям та ін. У цьому саме і полягає суть міліцейського
обов’язку на нинішньому етапі становлення національних правоохоронних
органів.

Функції службових обов’язків випливають із основних завдань міліції (ст.
2 Закону). Так, службові обов’язки працівника міліції повинні бути
спрямовані на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і
свобод, законних інтересів, запобігання правопорушенням та їх
припинення; охорону і забезпечення громадського порядку; виявлення і
розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили, забезпечення безпеки
дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань, виконання
кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у надан-н1
соціальної та правової допомоги громадянам; сприяння У межах своєї
компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у
виконанні покладених на них законом обов’язків тощо. Однак основною
функцією службового обов’язку працівника міліції є служіння інтересам
свого народу. Це — найвищий обов’язок.

Виконувати службові обов’язки працівника міліції у нашій державі може
далеко не кожний. Але навіть ті вимоги, які закріплені у статтях 16—18
Закону, не є достатніми. Перш за все, потрібно піднести престиж служби в
органах внутрішніх справ. Для цього оплата праці працівника міліції (ст.
19), правовий і соціальний захист (статті 20—24) повинні бути значно
вищими, на рівні захисту поліцейських розвинутих держав. Тоді можна
виробити механізм добору кадрів (справді конкурсного) для служби в
органах міліції. Звичайно, ефективність виконання службового обов’язку
значно підвищиться.

Отже, службовий обов’язок працівника міліції повинен бути розрахований
на перспективу державотворчого процесу в Україні. Зміст службового
обов’язку має полягати в тому, щоб працівники міліції брали активну
участь у моральному оздоровленні нашого суспільства. Цього можна досягти
через налагодження добору кадрів, культури застосування правових норм,
за умови значного підвищення уваги держави до міліції.

§ 2. Навчальний обов’язок студента

Розгляньмо один з основних етапів формування особи юриста — навчання у
вищому юридичному закладі. Тут студенти вперше знайомляться з
обов’язками юриста. Глибокому усвідомленню цих обов’язків передує
найперший обов’язок — навчальний. Можна також виділити і внутрішній
імператив навчального обов’язку студента. Основним джерелом формування
такого обов’язку є .Закон України «Про освіту», а також Положення про
організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, затверджене
Міністерством освіти України 2 червня 1993 р. № 161. Від рівня
внутрішнього імперативу навчального обов’язку студента залежить якість
підготовки юристів. Цьому сприяють відповідні форми організації процесу
навчання.

Студентам необхідно запам’ятати, що їхнє навчання здійснюється за
індивідуальним навчальним планом, який включає всі нормативні навчальні
дисципліни та частини вибіркових навчальних дисциплін.

Першочерговим обов’язком студента є відвідання лекцій як основної форми
проведення навчальних занять У вищому навчальному закладі. Лекція дає
наукові знання з певної дисципліни. Тут розкриваються найсуттєвіші
питання теми, вказується на основні напрями самостійного вивчення
матеріалу, даються методичні вказівки до самостійної роботи. Студенти на
лекції отримують також знання про основні напрями розвитку науки,
техніки, передового досвіду і шляхи вирішення сучасних теоретичних і
практичних проблем.

Окремі теоретичні положення навчальної дисципліни студенти докладно
розглядають на практичних заняттях, де формується вміння і навички в
організації та проведенні оперативних і технічних заходів, слідчих дій,
роботи з картами та документами, технічними засобами, в роботі на
тренажерах, навчальних полігонах тощо. Практичні заняття розраховані на
індивідуальне виконання студентом відповідно сформульованих завдань.

Важливим навчальним обов’язком студента є активна участь у семінарських
заняттях, які проводять з основних, найбільш важливих тем або розділів
навчальних дисциплін. На семінарському занятті студент повинен
висловлювати власні думки, визначати проблеми і дис-кусійно обговорювати
їх. Звичайно, цьому передує велика самостійна робота. Доповіді студентів
на семінарському занятті, їх виступи відповідно оцінює викладач. Слід
зауважити, що семінарські заняття — це не переказування змісту лекції, а
творча, навчально-наукова самостійна робота студента. Вона має на меті
перевірити, поглибити і закріпити теоретичні знання, отримані студентами
на лекціях і в процесі самостійної роботи, надати допомогу у
самостійному оволодінні матеріалом, навчити вести полеміку і, основне —
пошукову роботу. При підготовці до семінарського заняття обов’язком
студента є опрацювання вказаної літератури і виконання зазначених
завдань. У цілому можна сказати, що на семінарському занятті студенти
повинні навчитися активно вести дискусії, вміти формулювати і обстоювати
свою позицію.

Крім того, для окремих більш здібних студентів організовують у вузі
індивідуальні навчальні заняття, щоб підвищити рівень їх підготовки та
розкриття індивідуальних творчих здібностей. На цих заняттях поглиблено
відпрацьовують актуальні проблеми однієї або кількох навчальних
дисциплін. Здебільшого, це можуть бути заняття з наукової роботи над
темами, які розкриваються у рефератах у кінці семестру. Також студент
може працювати над однією із проблем протягом усього навчання у вузі з
періодичним контролем викладача чи наукового керівника за окремим
графіком

З усіх навчальних дисциплін студент має право отримувати консультації,
відповіді викладача на конкретні запитання або пояснення певних
теоретичних положень чи аспектів їх практичного застосування.
Консультації можуть бути індивідуальними і груповими. Найчастіше вони
мають характер «відпрацювання» пропущених тем чи виправлення оцінок, які
студент отримав за незадовільну підготовку до семінарських чи практичних
занять, або через погане засвоєння програмного матеріалу

Але студент зобов’язаний також виконувати і різні індивідуальні завдання
з окремих дисциплін. Викладач визначає термін, дає відповідні
консультації для самостійного виконання окремого завдання. Це можуть
бути реферати, розрахункові, графічні, курсові, дипломні проекти або
роботи та ін. Зауважимо, шо існує різниця між індивідуальними заняттями
та індивідуальною роботою. Для першого необхідний спеціальний графікі чи
розклад.

З окремих навчальних дисциплін студент зобов’язаний щорічно виконувати
курсові роботи. Вони мають на меті систематизувати, поглибити, закріпити
теоретичні знання та вміння студента, навчити самостійно застосовувати
їх при вирішенні навчально-пізнавальних та службових завдань. Курсову
роботу студенти виконують як самостійну і захищають перед спеціальною
комісією. У випадку незадовільної оцінки студент повинен вдруге виконати
курсову роботу або переробити попередню.

У багатьох вузах обов’язковим є виконання дипломних робіт на останньому
курсі навчання. Метою дипломної роботи є систематизація, закріплення,
розширення теоретичних і практичних знань за спеціальністю та
застосування їх при вирішенні конкретних наукових, технічних,
економічних, виробничих та інших завдань, а також розвиток навичок
самостійної роботи, оволодіння методикою дослідження та експерименту,
пов’язаними з темою роботи. Дипломну роботу захищають перед державною
комісією.

Навчання у вузі зобов’язує студента працювати самостійно. Самостійна
робота є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом у час,
вільний від обов’язкових навчальних занять. Для курсантів навчальних
закладів МВС України обов’язковою є самопідготовка, яку встановлюють за
розпорядком дня. Студент повинен знати, що час для самостійної роботи
відводиться практично на кожну навчальну дисципліну. Це регламентується
робочим, навчальним і тематичним планом, де вказані конкретні теми і
практичний час для обов’язкової самостійної роботи. Щоб виробити навички
самостійного пошуку додаткових джерел знань, підготовки до семінарських
та практичних занять, заліків та іспитів, викладач рекомендує студентам
відповідно списки наукової, фахової, монографічної і періодичної
літератури. Самостійна робота може проводитись згідно зі складеним
графіком. При цьому важливо запам’ятати, що навчальний матеріал певної
дисципліни, передбачений робочим навчальним планом для засвоєння
студентом у процесі самостійної роботи, відноситься на підсумковий
контроль поряд із навчальним матеріалом, який опрацьовувався при
проведенні навчальних занять.

Важливою формою становлення навчальних обов’язків є практична підготовка
студентів. Вона є обов’язковим компонентом освітньо-професійної профами
для здобуття кваліфікаційного рівня і має на меті набуття студентом
професійних навичок та вмінь. Це — дуже потрібний засіб поєднання
теоретичного навчання з практичною діяльністю правоохоронних органів.
Студенти після стажування складають звіт, який захищають перед комісією.
Незадовільний відгук про стажування чи незадовільна оцінка при захисті
звіту дають підстави для відрахування студента з навчального закладу.

Для перевірки виконання навчальних обов’язків студентів проводять
контрольні заходи. До них належать поточний та підсумковий контроль.

Поточний контроль здійснюють під час проведення практичних та
семінарських занять, він має. на меті перевірити рівень підготовки
студента щодо виконання конкретної роботи, за що викладач виставляє
відповідні оцінки.

Підсумковий контроль складається з семестрового контролю та державної
атестації студента. Семестровий контроль проводять у формі семестрового
іспиту, диференційованого заліку або заліку з конкретної навчальної
Дисципліни. Зокрема, диференційований залік і залік з певної дисципліни
проводять виключно на підставі результатів виконаних індивідуальних
завдань, а також конкретних видів робіт на практичних і семінарських
заняттях. При позитивних результатах присутність студенів на цих заліках
не обов’язкова.

Остаточне виконання навчальних обов’язків студентом леревіряють через
державну атестацію. Державну атестацію студента проводить державна
екзаменаційна комісія після

завершення навчання на певному освітньому рівні з метою встановлення
фактичної відповідності рівня освітньої підготовки вимогам освітньої
характеристики. Для цього студенти складають державні іспити та
захищають дипломні роботи, до яких допускають тих, які виконали всі
вимоги навчального плану. Державній екзаменаційній комісії подають також
матеріали, що характеризують наукову і практичну цінність виконаної
роботи, друковані статті, документи, макети, зразки матеріалів, виробів
тощо.

Студентові, який отримав підсумкові оцінки «відмінно» не менше як із 75
відсотків усіх навчальних дисциплін та індивідуальних завдань, а з інших
навчальних дисциплін та індивідуальних завдань — оцінки «добре», склав
державні іспити з оцінками «відмінно», а також «добре», проявив себе в
науковій (творчій) роботі, видають документ про освіту з відзнакою.

Слід згадати і про ще одне джерело формування навчальних обов’язків
студента — це Указ Президента України «Про основні напрямки реформування
вищої освіти в Україні» від 12 вересня 1995 р. У ньому сказано, що вища
освіта переживає нині глибоку кризу, оскільки не вистачає коштів,
підручників і посібників тощо, падає рівень освіченості та загальної
культури студентів. Проте виконавча влада держави докладає всіх зусиль,
щоб забезпечити інтенсивне формування інтелектуального потенціалу
України, здійснити добір на навчання у вищі навчальні заклади
талановитої та обдарованої молоді, забезпечуючи тим самим потребу в
спеціалістах відповідної кваліфікації Для цього додатково ввели плату за
навчання, а щоб навчання було якісним, запровадили систему ступеневої
підготовки фахівців. Ці та інші заходи повинні змусити студентів
формувати такий внутрішній імператив навчального обов’язку, який
відповідав би вимогам сучасності.

Глава VIII. ОБОВ’ЯЗОК ЮРИСТА ЩОДО ОРГАНІЗАЦІЇ САМОЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ ВІД
ЗЛОЧИННИХ ПОСЯГАНЬ

§ 1. Безпека людини і громадянина

У будь-якому суспільстві серйозною проблемою є злочинні посягання.
Звичайно, рівень завданої ними шкоди безпосередньо залежить від рівня
духовності громадян, серед яких є так звані «духовно хворі». Для цієї
категорії людей потрібен духовний лікар, функції якого пебільшого
виконує спеціально підготовлена особа — юоист. Адже завданням юриста є
не тільки надавати юридичні послуги фомадянам, а й навчати їх
організовувати самозахист від злочинних дій, духовно збіднілих осіб Тут
велике значення має інформаційна культура.

Іншими словами, інформаційна культура повинна мати перш за все,
упереджуючий характер. Вона мусить бути спрямована на виконання тієї
частини гуманної функції, яка б застерігала громадян від злочинного
свавілля. Тим самим відносини між юристами та громадянами будуть
ефективними для суспільства в цілому, що забезпечить формування
законослухняності, поваги до права та переконання у соціальній цінності
правових норм.

В організації самозахисту населення від злочинних посягань значну роль
повинно відігравати поширення інформації. Мова йде про розповсюдження
інформації про випадки із кримінальної практики юристів серед населення,
ознайомлення його зі способами правомірного захисту. Адже громадяни
здебільшого недостатньо обізнані із особливістю поведінки злочинця, його
психологією та звичками, причинами скоєння злочинів тощо. Тому цінність
інформаційної культури полягає також у такому виді діяльності.

Перш за все, інформаційна культура юриста повинна бути спрямована на
ознайомлення громадян із загальними питаннями про злочин, особу
злочинця, причини та мотиви скоєння злочинів, віктимологічний аспект у
самозахисті тощо. Тобто роль інформаційної культури юриста має бути
відображена у правовому вихованні громадян.

Так, не всі громадяни чітко усвідомлюють зміст правопорушення, не
відрізняють злочин від проступку. Багато непорозумінь виникає з
поняттями організованої злочинності, мафії, рекету та ін. Призначення
юриста полягає в тому, щоб вносити ясність у ці питання на основі
закону, адже на побутовому рівні ми зустрічаємо часто неправильні
трактування цих понять, що призводить до дезінформації про діяльність
правоохоронних органів. Тому інформаційна культура юриста на даному
етапі є гарантом авторитету юридичних служб, підно-^ть їх престиж в очах
населення.

До того ж ніхто, крім юриста, не може дати повної, вичерпної та
достовірної інформації населенню про злочинця, про ознаки що
характеризують його особистість Отже, не кожний злочинець є злочинною
особистістю У цілому злочинних особистостей значно менше, бо на
більшість правопорушників суспільство має вплив Особливо небезпечні
«злочинці-професіонали». Їх особистість різко відрізняється від
особистості інших громадян. Для злочинців така небезпечність є їх
соціальною сутністю і визначається не тільки їх діями, але і місцем, яке
вони посідають у суспільстві. Громадяни повинні бути поінформованими, що
суспільна небезпека з боку таких осіб виникає ще задовго до злочинних
дій Вона виявляється у різних порушеннях норм поведінки, яку часто
називають відхиляючою поведінкою, фактично — це сигнал про те, що
починає «формуватися» майбутній злочинець.

Не всі люди знають, які обставини впливають на таке формування.
Здебільшого вони навіть не підозрюють, яка суспільна небезпека криється
у ряді випадків. Тому юристи в міру своїх службових обов’язків повинні
доводити до відома громадян ту інформацію, якою вони володіють, про
потенційні чинники формування майбутнього правопорушника.

Основне значення має у цьому питанні сім’я, в якій росте і виховується
особа. Тут характерним є те, що освітній рівень, становище в суспільстві
батьків або відсутність одного із них на виховання дитини істотно не
впливають. Важливими є шляхи, методи та форми виховання. Практика
засвідчує, що у сім’ї повинен існувати здоровий мікроклімат, правильне
розуміння і вирішення існуючих проблем, недопущення морального нігілізму
та запозичення «чужого», не притаманного даній сім’ї стилю виховання.

Громадяни повинні мати інформацію про те, що відсутність задоволення
духовних потреб дитини призводить до утворення певного вакууму у її
душі. А заповнюється такий вакуум здебільшого негативним «матеріалом»,
який існує в оточуючому середовищі. Мова йде про коло знайомих, друзів,
товаришів дитини. Тому батькам слід пам’ятати, що вони повинні мати
повну і достовірну інформацію про поведінку дитини, її інтереси за
межами сім’ї.

Не всі батьки володіють правдивою інформацією про поведінку своєї дитини
в сім’ї, навчальних закладах чи трудових колективах. Трапляються
випадки, коли самі батьки поширюють дезінформацію про негативні методи
виховання у цих колективах, що відповідно позначаться на формуванні
молодої особи

У нинішній час через моральне зубожіння суспільства почали більше
проявлятися негативні риси окремих псіб Але не всі громадяни знають, що
ці риси є одним із чинників формування правопорушників. Сюди можна
віднести: неуміння контролювати свої вчинки, звичка до вживання
алкоголю, наркотичних речовин, а також такі риси, як жадібність,
корисливість, неповага до оточуючих, байдужість до долі інших людей чи
своєї власної безвольність, некритичне наслідування, відсутність чіткої
життєвої мети, бідність духовних інтересів, відсутність звички до праці,
озлобленість, моральна розпуста, індивідуалізм тощо. Тому юристи, які
мають великий потенціал інформації про чинники, що сприяють формуванню
правопорушника, не повинні бути байдужими, інакше втрачатиметься сенс
самої інформаційної культури.

Зовнішній прояв інформаційної культури юриста щодо його взаємостосунків
із населенням дає можливість створювати інформаційні бар’єри у мотивації
поведінки людей. Адже через мотивацію можна глибше пізнати особистість
правопорушника, його зв’язки та ін. Таким способом найкраще можна
оцінити рівень моральності особи, її культурний розвиток, духовний стан.
І навпаки, знаючи морально-етичні основи особи, яка схильна до
правопорушень, можна застерегти себе від певного виду протиправних
посягань, враховуючи можливі мотиви їх скоєння. Таким чином ми пізнаємо
внутрішній світ людини її наміри зробити добро чи зло

У кожній ситуації мотиви можуть бути усвідомленими і неусвідомленими
злочинцем. Злочинець, як правило, усвідомлює мотив, визначає мету
задовго до скоєння злочину. Він внутрішньо виправдовує свій обраний
мотив. Проте обставини можуть скластися так, що злочинець не встигне
усвідомити мотив скоєння правопорушення, або попри усвідомлений мотив
може виникнути інший — неусвідомлений, але який теж спонукає його до
антисуспільної поведінки Кожному громадянинові важливо пам’ятати, що
поява нових мотивів найчастіше виникає при вчиненні опору злочинцеві,
який інколи нічого позитивного не приносить, оскільки злочинець прагне
досягти поставленої мети будь-яким способом

Тому громадяни мусять знати, що мотив для злочинця є рушійною силою,
певним стимулятором і збудником активності у його злочинних діяннях.
Володіючи належними вольовими властивостями і враховуючи особисті
потреби, нехтуючи моральними нормами, особа схильна до правопорушень,
часто перемагає у двоборстві з жертвою.

Так чи інакше, мотив скоєння правопорушення випливає із моральних
категорій. Тобто у будь-якому випадку кожний мотив відповідно
морально-етично оцінюють. Мораль засуджує як мотив дії, так і мотив
бездіяльності. Часто зустрічаються випадки, коли окремі особи виношують
наміри скоїти правопорушення з певною метою і мотивами. Тому потрібно,
щоб всі мотиви стали відомі широкому загалу. На цій основі про особу
створюється громадська думка, яка повинна розповсюджуватися. Тоді ця
думка стане застереженням, своєрідним захистом від злочинних посягань.
Отже, громадянам слід роз’яснювати, що із поганих мотивів випливають
погані, шкідливі для суспільства вчинки. І навпаки — добрі мотиви
породжують добрі, благородні вчинки.

Здійснюючи правове виховання громадян, юристам слід наголошувати на
чинниках вибору мотивів скоєння злочинів. Перш за все, це пов’язане з
особистістю злочинця, його властивостями, особливостями, нахилами,
захопленнями та інтересами. Тут важливу роль відіграють також традиції
та звички, які склалися в суспільстві і, безумовно, впливають на
особистість. Особливо далися взнаки роки, протягом яких знецінювалась
загальнолюдська мораль, коли на перший план висувались штучні моральні
норми, які так і не прижились у суспільстві. Тому бачення майбутнього
було утопією. Такий стан справ негативно впливає на поведінку громадян.
Враховуючи безперспективність розвитку суспільства, певні особи
накреслювали для себе свою «перспективу» — злочинну. Мотиви їхньої
діяльності є в основному корисливими, які супроводжуються здебільшого
жорстокістю та цинізмом. Як засвідчує практика, правоохоронні органи не
в силі позитивно вплинути на особистість злочинця, на мотиви його
діяльності, коли суспільство нездорове, коли досвід минулого негативно
впливає на майбутнє.

Службовим обов’язком юриста є ознайомлення населення з різними групами
мотивів скоєння злочинів. Так, найбільш поширеними мотивами скоєння
злочинів є мотиви егоїстичного характеру. До них належать, зокре
корисливість, хуліганські спонукання, помста. Озлобленість, ненависть,
заздрість, незадоволені індівідуальні потреби та ін. Ці мотиви
випливають як із

особистих моральних якостей особи, її психічного стану так і з прагнення
вирішити свої життєві потреби дешевим способом. Як правило, тут рідше
зустрічаються мпадки володіння собою, наявність твердої волі чи
рішучості. .

Інші мотиви злочинів випливають з багатьох обставин які складаються у
життєвих ситуаціях. Вони виникають часто з вини самих потерпілих.
Наприклад, споювання особи, яка схильна до правопорушення, спільне
проживання членів сім’ї, між якими вже давно припинені близькі сімейні
стосунки тощо, де спонукання до скоєння злочинів виникають несподівано,
в конкретній ситуації. Здебільшого такі мотиви рідше залежать від самих
винних осіб. Тому для захисту громадян доцільно інформувати їх про те,
що стоїть за мотивами, які глибинні психологічні і зовнішні соціальні
реалії вони відображають, у чому їхній суб’єктивний зміст.

Виявлення і знання мотивів злочинних діянь окремих осіб важливе у
захисті самого себе від різних посягань. Знаючи наміри особи, можна
передбачити її дії на основі певних мотивів. Також необхідно знати, що у
більшості злочинців виникає потреба об’єднання зі своїми однодумцями.
Така потреба з’являється не тільки для оцінки своїх злочинних дій та
навичок, а й для запозичення форм і методів, удосконалення їх на основі
набутого злочинного досвіду. Тобто відомості про єднання, гуртування
злочинців є дуже цінними у питаннях самозахисту.

Одним із способів самозахисту є знання «законів», традицій та інших
чинників, які міцно вкорінені у свідомість та мораль злочинця, якими він
живе і від яких не може відмовитися. Такі відомості мають принципове
значення, оскільки нерозуміння «життя» злочинного середовища, а інколи
ігнорування певних фактів чи їх недооцінка призводять до
самозаспокоєння, до невиправданої безпечності.

Юристи повинні роз’яснювати громадянам, що серед злочинців існує
більш-менш чітка спеціалізація. Зокрема, слід розрізняти такі основні
злочинні сфери: насильницькі злочини проти особи; службові злочини;
полі-т’ичні злочини; злочини, пов’язані з порушенням громадського
порядку; «звичайні» злочини та ін.

Характерним є те, що, коли злочинець спеціалізується, наприклад, на
Кишенькових крадіжках, він рідко може скоїти інший злочин — вбивство чи
розбійний напад. Крім того, спеціалізуючись в одному виді злочинної
діяльності, злочинець отримує певне визнання у своєму середовищі,
завойовує своєрідний «авторитет». Це спостерігається як на волі, так і у
місцях позбавлені ня волі. На волі кожен злочинець спілкується зі своїми
однодумцями, підкоряється своїм «законам», удосконалює майстерність
свого ремесла тощо. Так, під керівництвом злочинців-професіоналів
проводиться спеціальне навчання початківців. У випадку «грамотних» дій
вони отримують визнання і мають право діяти у злочинній групі.

Важливу роль у злочинній діяльності відіграє спеціальний стаж такої
«роботи». Він рахується, як правило, з того часу, коли отримане певне
схвалення злочинного середовища. Також впливає на «авторитет» кількість
судимостей, вид скоєння злочину, спільна «робота» або перебування у
місцях позбавлення волі зі «знаменитостями» злочинного світу та деякі
інші чинники. Однак провідними чинниками є особисті якості особи,
зокрема так звана чесність, непродажність. Мається на увазі ненадання
інформації правоохоронним органам і неприсвоєння незапланованої частини
товарно-грошових цінностей. Для цього більшість злочинців складають
своєрідну присягу.

Населенню необхідно знати, що кожен злочинець повинен володіти достатнім
рівнем спеціальної культури, яка називається субкультурою. До елементів
суб-культури належать форми спілкування, каси взаємодопомоги, злочинна
атрибутика. Усе це таїть у собі велику небезпеку, оскільки є
обов’язковим для багатьох категорій злочинців, які в свою чергу вживають
заходи, щоб ці елементи засвоїла молодь. Щоб чимось виділитись серед
товаришів, підлітки активно засвоюють елементи субкультури, деякі охоче
спілкуються з раніше засудженими. Слід зауважити, що злочинні традиції
не залишаються усталеними. Враховуючи конкретні соціальні умови, вони
посилюються, стають більш активними і міцними.

Інформаційною продукцією юриста повинен стати весь внутрішній світ
злочинців, який яскраво характеризує специфічна мова. Спілкування
відбувається в основному на жаргоні, який свідчить про належність до
певї категорії правопорушників. Слід зазначити, шо чим І^пьша професійна
«досконалість» злочинця, тим більше ясичена його мова жаргонізмами,
спеціальними термінами Жаргон буває різним залежно від «спеціалізації»
члочинця. Деякі слова та вирази «удосконалюються», але здебільшого
лексика та функції жаргону залишаються без змін Однак окремі слова із
кримінального жаргону вживають громадяни, які характеризуються низькою
моральною культурою.

Для конспірації всі злочинці мають призвиська. Ці призвиська
відображають як авторитет злочинця, так і його соціальне походження.
Прикрим є той факт, що така манера спілкування властива молоді, що
підкреслює прагнення наслідування злочинців підлітками; Їм до вподоби
насичувати свій внутрішній світ чимось іншим, відмінним від того, що
визначає суспільство.

Кожному громадянинові важливо вміти розпізнавати злочинця за таким
елементом субкультури, як татуїровка. Спочатку злочинці; які мали
татуїровки, почали претендувати на лідерство, оскільки вони носили на
тілі символ сильної, витривалої людини. Пізніше татуїровка для злочинця
стала своєрідною таємничою мовою, яка необхідна йому для спілкування з
подібними до себе як на волі, так і в місцях позбавлення волі. Це
пояснюється тим, що, знаючи символіку зображених малюнків, написів, їх
розташування на тілі, можна визначити нахил раніше засуджених до певних
видів кримінальних проявів. Крім того, татуїровка служить для передачі
думки індивіда, його соціальних установок і ціннісних орієнтацій. Часто
тлумачення прихованої в татуїровці символіки — це ключ до розуміння
психології людини, пізнання кола її інтересів, без врахування чого важко
прийняти рішення про близьке контактування. Отже, татуїровка — це
візитна картка злочинця тому її потрібно уміти читати Правда, в даний
час засуджені ставляться до татуїровок стримано.

У своїй діяльності юристи зобов’язані надавати також інформаційні
послуги щодо особливостей «життя» засуджених. Перебування у місцях
позбавлення волі — Це по суті «друге» життя, яке значно відрізняється
від життя на волі своїми кримінальними традиціями, правилами, навіть
своєрідними законами.

Як правило, «друге» життя для особи, яка вперше ькріла злочин,
починається ще на стадії слідства — у слідчому ізоляторі. Через різну
систему передачі інформації у слідчому ізоляторі досвідчені злочинці
досить швидко дізнаються про особу новачка, його життя і скоєні ним
злочини. Фактично вид скоєного злочину, його способи стають своєрідною
перепусткою для спілкування з професіоналами. Ці відомості передаються у
різні виправно-трудові установи, де вже чекають поповнення

Які ж звичаї панують у «другому» світі. Перш за все це непідкорення
адміністрації установи, невиконання різних робіт, непідтримування
контактів з тими, які слухняно виконують розпорядок дня, а навпаки,
неухильне виконання вказівок «авторитетів». Слід зауважити, що засуджені
вельми зацікавлені у збільшенні числа непокірних, оскільки тим самим
забезпечується живучість кримінальних традицій.

Такі традиції стають основними формами «навчання», шліфування злочинних
дій, детальнішої «професіоналізації». Важливо пам’ятати, що деякі
засуджені, які віддані кримінальним традиціям, не бажають покидати місця
позбавлення волі. Вони скоюють нові злочини, щоб проводити подальше
«навчання» з засудженими.

Стало правилом для засуджених підтримувати засвоєні традиції і після
відбування терміну позбавлення волі. У їх завдання входить навести
контакти із «авторитетами», передати всю інформацію про тих, хто
залишився в зоні, викласти завдання, які необхідно виконати, і самому
взяти участь у їх виконанні.

Отже, ми бачимо, що основна причина такого становища полягає в тому, що
наше суспільство поки що не зуміло виробити такої системи профілактичних
заходів, які могли хоча б призупинити поширення «другого» життя у
злочинному світі. Цьому, можливо, допоможе інформаційна культура юриста,
адже всі відомості про злочинне середовище повинні бути доведені до
відома громадян. Така інформаційна діяльність юристів повинна бути
систематичною. Юрист у межах службових повноважень ознайомлений із
різними причинами скоєння злочинів. У тому числі йому відомі й
віктимологічні аспекти у самозахисті, про що повинні знати й громадяни.

§ 2. Віктимологічні аспекти самозахисту

Як відомо, що слово «віктимологія» — латинського походження, воно
означає «вчення про жертву», тобто про потерпілого. Суть полягає в тому,
що часто потерпілий не усвідомлює своєї вини у скоєному проти нього
злочині.

Потерпілий може впливати на розвиток подій одноразовою дією або протягом
тривалого часу. Це залежить від особистих контактів, частоти зустрічей,
способів та умов мцптя. Також пробачення потерпілими неодноразових
дрібних протиправних дій злочинцю призводить до того, що останній
відчуває свою силу і владу, тому починає нахабніти і диктувати свої
умови

Працівники правоохоронних оргаів повинні доводити, що найбільшим злом
для потерпілого є його легковажність щодо власної безпеки, честі та
гідності. Особливо це стосується поведінки в побуті, особистому житгі,
зв’язків та стосунків з іншими людьми. У цих випадках контакти ще не
набирають кримінального характеру. Але слід враховувати, що злочинне
посягання відбувається саме на завершальному етапі розвитку відносин
осіб. І легковажність майбутнього потерпілого не дає можливості оцінити
той проміжок часу, протягом якого відбувається формування злочинного
посягання. Інколи потерпілий, не розуміючи змісту такого зв’язку, своїми
діями допомагає іншій особі здійснити злочинні наміри. Але часто буває
так, що майбутній потерпілий відчуває чи дізнається про злочинне
посягання на себе або відчуває злочинну сутність минулих зв’язків. Вийти
із такого становища буває досить важко, що призводить до так званого
вікгимологічного ризику.

Важливим чинником для потерпілого є його характер, особисті моральні
якості. Найчастіше потерпілими стають особи скандальні, нестримані, з
різними вадами, вразливі, грубі, егоїстичні, скупі, нахабні, аморальні
тощо. Вони своєю поведінкою нагнітають обстановку. Особливо це
спостерігається при хуліганських діях, вбивствах із хуліганських мотивів
тощо.

Звичайно, при виборі жертви злочинці часто вдаються До шантажу, погроз,
використовують різні нікому не відомі компрометуючі матеріали тощо.
Нерідко злочинець шукає жертву серед таких осіб, які через певні причини
оояться заявити про скоєний злочин правоохоронним органам. Звідси
випливає значна латентність таких посягань.

Отже, особа потерпілого привертає до себе увагу в питаннях самозахисту.
Кожен громадянин, дізнавшись більш-менш повно про особу потерпілого,
здатний побачити і свої недоліки, які можуть бути вигідними злочин цеві
Тому в інформаційній культурі юриста віктимолопч-ний аспект у
самозахисті має надзвичайно велике значення.

Існує нагальна потреба в ознайомленні громадян з основами самозахисту:
необхідною обороною, крайньою необхідністю і затриманням злочинця Ці
правові категорії мають першочергове значення, а їх застосування надає
певним обставинам правомірного характеру.

Також громадяни слабо поінформовані у виборі шляхів, форм та методів
самозахисту. Зокрема, інколи вдаються до такої форми самозахисту, як
застосування мисливської зброї та газових пістолетів, що регламентується
чинним законодавством. На практиці ми нерідко зустрічаємося з випадками
незаконного володіння холодною зброєю Тут важливо ознайомити громадян що
не всі предмети (наприклад, ножі) належать до категорії холодної зброї.
Для неї характерні певні ознаки, зокрема такі: гострість, міцність та
зручність застосування. Про віднесення окремих предметів (ножа, кастета,
надолонника та ін.) до холодної зброї висновки дає спеціальна
експертиза.

Тобто інформаційна діяльність юриста в питаннях поширення знань щодо
самозахисту є важливою умовою життєдіяльності громадян. Цінною
інформацією для населення є деякі практичні поради щодо збереження свого
життя, здоров’я, майна, для захисту своєї честі та гідності, особливо це
стосується крадіжок особистого майна, пограбування, зґвалтування,
шахрайства, шантажу, хуліганства та інших видів злочинів.

Так, щодо крадіжок власного майна, то найбільш поширеними є квартирні
крадіжки, крадіжки автомобілів та кишенькові крадіжки. Тому населення
від юристів повинно довідатись про можливі способи охорони квартири чи
автомобіля, створення своєрідних бар’єрів на шляху до квартири,
організацію постійного нагляду за квартирою. Не всі громадяни вбачають
небезпеку квартирних крадіжок у накопиченні кореспонденції у поштовій
скриньці;

відсутності ключів від квартири у кожного члена сім’ї, сумнівному змісті
оголошень, які розміщені у під’їздах» запрошенні у квартиру незнайомих
людей тощо, інколи господарі квартири, спокусившись, ідуть на такти з
людьми, які пропонують дешево продати речі певні проблемні питання. Але
це може бути родом для проникнення у квартиру. Багато неприємностей
таїть запрошення п’яним господарем незнайомих бо малознайомих людей
додому «на каву». Особливо почастішали квартирні крадіжки, коли йдеться
про запрошення таких людей для інтимних стосунків.

Варто рекомендувати громадянам не афішувати свого майнового стану. Так,
останнім часом з’явилась незліченна кількість інформації про
купівлю-продаж різноманітних дорогих речей. При цьому вказується і
адреса, і номери телефонів, і час, зручний для звертання, а інколи і
вартість, що на руку квартирним злодіям.

Громадяни слабо обізнані із можливою поведінкою під час зустрічі зі
злодієм у своїй квартирі, хоча з цього приводу є ряд рекомендацій.

Нерідко мешканці мало уваги приділяють підвалам, льохам, гаражам,
дачам.’ Зберігають там багато цінних речей, коштовностей, залишають їх
на тривалий час без догляду, без можливої охорони. Мало хто знає, що
такі місця стають притулком для бродяг чи наркоманів, використовуються
для переховування крадених речей тощо.

Цінними для населення є рекомендації щодо запобігання крадіжок особистих
речей на робочому місці, в гардеробах, у місцях відпочинку, в
гуртожитках, готелях, у гостях тощо. Практика засвідчує, що крадіжки у
кожному із таких місць мають свої особливості, про які повинен знати
кожен.

Велика кількість злочинів скоюється щодо викрадення власних автомобілів,
мотоциклів та велосипедів. Тому потрібно рекомендувати власникам вдатися
до кількох захисних варіантів. Тут важливо переконати громадян у
доцільності повідомлення в міліцію про дії незнайомих осіб біля
автотранспорту, затримання їх. Особлива обережність потрібна і при
купівлі автотранспорту, оскільки він може виявитися краденими і при
розкритті злочину підлягає конфіскації.

. Серйозне занепокоєння викликають крадіжки грошей і Цінних речей так
званими кишеньковими злодіями. Громадяни повинні знати сам процес
здійснення кишенько-ьих крадіжок, їх місце, час та способи. Нерідко
кишенькові злодії ззовні виглядають спокійними, благородними, ввічливими
тощо. Але вони дуже артистичні, майстерні особи, здатні своїми
витонченими рухами практично на очах обікрасти людину, яка навіть цього
не вщ, чує.

У цілому надати всю конкретну інформацію громадянам неможливо. Але
інформаційна культура юриста повинна знаходити свій прояв у
застереженні, запобіганні крадіжкам особистого майна громадян.

Одним із тяжких видів злочинів є пограбування, небезпека якого полягає в
тому, що він може перерости у розбій чи вбивство Це означає, що
громадяни не повин ні створювати таких обставин, через які скоюються
пограбування чи розбійницькі напади, що виникають у будь-який час і в
будь-якому місці.

Із юридичної практики працівникам правоохоронних органів відомо, що
особисті фінансові справи громадян не повинні обговорюватись зі
сторонніми людьми, оскільки інформація про це швидко поширюється.
Особливо впливає на оточуючих потік інформації про покращення
матеріального стану так би мовити задарма’ отримання спадщини, гонорару,
процентів, «навару» тощо Ці відомості швидко доводяться до відома осіб,
які виношують злочинні наміри з метою пограбування.

Населення не завжди є обережним у повідомленні про свою поїздку за
кордон. Адже кожен із громадян розцінює це як один із способів
поліпшення матеріального становища, тому через заздрощі та втрату
пильності така людина може стати потерпілим.

Щоб дати поради щодо самозахисту від грабежів та розбійних нападів,
важливо поінформувати громадян про ті місця, де найбільша ймовірність їх
скоєння. Тобто має бути інформація про найбільш криміногенні точки щодо
цього виду злочину

Найчастіше грабежі скоюються під час поїздки за кордон чи повернення
із-за кордону на власному автомобілі. І туди, і назад громадяни їдуть із
товаром, із валютою У дорозі трапляються різні випадки, зупинки
транспорту, випадкові попутчики та ін , що дає нагоду для пограбування
Те саме стосується знайомства з людьми під час черги на кордоні, де
постійно перебувають бажаючі легкої наживи.

У правоохоронних органах достатньо інформації про грабежі пасажирами,
яких власник автомобіля вирішив підвезти Це, як правило молоді люди, що
вимагають поїздки за місто з прихованою метою заволодіти автомобілем.
Тут безпечності мало, навіть якщо автомобіль зупи няє молода дівчина

Громадяни повинні знати, що особливо небезпечними бувають прогулянки
наодинці у пізній вечірній час, неос-вгпеними місцями, парками, вхід до
підземних переходів, метро, ліфтів. Часто там гуртуються п янищ,
наркомани та інші особи, що в будь-який час готові скоїти злочин.

Громадяни повинні знати, що пограбування і розбійні напади рідко
виникають стихійно Це здебільшого — наперед запланований і добре
продуманий злочин, до якого кваліфіковані грабіжники ретельно готуються.
Цьому сприяють і різні зарубіжні кінофільми, бойовики, детективна
література тощо.

Серйозні інформаційні бар’єри потрібні жінкам, щоб не стати жертвами
зґвалтування Жінки повинні отримати від юристів максимум інформації про
різні випадки, які трапляються у кримінальній практиці.

Перш за все, кожна жінка повинна досконало володіти інтуїцією щодо
чоловіків і не сприяти їх збудженню. Зокрема, це стосується самого одягу
жінки, який дає можливість оголоти частини тіла, її погляду, манер тощо.
Порушують рівновагу чоловіків висловлювані жінкою жарти на інтимну
тематику, що часто сприймається як натяк на готовність до інтимних
стосунків. Інколи жінки свідомо хочуть подобатись чоловікам, спокусити
їх, але при цьому залишитись недосяжною. Проте така ситуація стає
основною причиною зґвалтувань.

Жінкам слід бути дуже розважливими при отриманні різних подарунків від
чоловіків, особливо це стосується парфумів, одягу, взуття Також
звертання жінок із різними проханнями, життєвими проблемами до сторонніх
чоловіків утворюють певну залежність, яка може закінчитись вимогою
«розплати»

Юристи повинні наголошувати, що часто трапляються випадки, коли жінка
охоче погоджується виїхати з чужим чоловіком на природу для відпочинку.
Хоч не було жодних натяків на близькість, проте це дає підстави для
чоловіка готувати замах на гідність запрошеної

Часто готують пастки для жінок керівники, особливо коли потрібно
зменшити службові вимоги перевіряючих із вищих інстанцій Суть полягає в
тому що жінку використовують як своєрідний «хабар» для перевіряючих Таку
пастку може організувати і «вірна» подруга, яка запрошує

до свого знайомого відзначити певну подію. Запрошена жінка не підозрює,
що вона повинна стати предметом розваги друга господаря. Зробити крок
назад у такому випадку буває досить важко, а інколи й неможливо.

Доцільно пощирювати інформацію про роль алкогольного сп’яніння у
зґвалтуванні. У такому стані вільно висловлюються різні думки, рухи
стають енергійними, дії відчайдушними, а контроль зникає. Також
небезпечними є інші стани жінки, наприклад розпач чи горе, що стає
причиною втрати володіння собою.

У даний час існує широка інформація служби знайомств. Жінки повідомляють
відомості про свою зовнішність, добрі риси характеру, вік, наявність
окремої квартири тощо. Така необачність призводить до сумнозвісних
випадків.

Зґвалтування жінок має й інший бік, коли жінки провокують до цього.
Зокрема, це поява жінки у безлюдних, часто неосвітлених місцях, на
горищах, у підвалах, у лісопарках, на пустирищах тощо. Тут до одинокої
жінки можуть приставати чоловіки, тому потрібно знати ряд прийомів
самозахисту.

Часті випадки зґвалтування трапляються, коли жінка зупиняє попутний
автомобіль, або коли сама за кермом запрошує пасажирів чи просить
зробити дрібний ремонт автомобіля в дорозі. Це відомі прийоми
заволодіння жінкою.

Особливо багато інформації потрібно надавати неповнолітній дівчині та її
батькам. Дітей потрібно всіляко оберігати від такого тяжкого наслідку.
Вони мусять про кожен свій крок чи підозріння повідомляти батькам, а
батьки ніколи не повинні залишати без нагляду дівчаток. Тут треба
батькам знати, що не слід карати дитину, якщо вона у зв’язку зі злочином
щось зробила не так. Факти, які дитина довіряє батькам, мають
використовуватись для того, щоб їй допомогти.

У свою чергу потрібно так виховувати дівчинку, щоб вона зрозуміла, що
перебування тривалий час з хлопцем наодинці, особливо в під’їздах,
порожній квартирі, а ще більше залишатись із ним ночувати — це велика
небезпека. Негативно впливають на самотніх молодих людей різні
порнографічні малюнки, сексуальні відеозаписи, «блатна» музика. Це рано
чи пізно може призвести до неприємностей.

На практиці є багато випадків зґвалтування дітей членами сім’ї, рідними,
знайомими, квартирантами. У такій ситуації мати дівчинки повинна
постійно контактувати з лочкою, бути з нею відвертою, постаратися, щоб
вона повідомляла їй найменші дрібниці, різні підозріння.

Отже, в питаннях злочинів про зґвалтування інформаційна культура повинна
бути особливо витонченою, делікатною. Потрібно, щоб юриста сприймали як
щирого порадника, як службову особу, котра бажає застерегти від
несподіванок, запобігти тяжкому злочину. Поширення інформації про
зґвалтування повинно здійснюватись із збереженням таємниці, тобто
інформація має бути таємною або конфіденційною.

Працівники правоохоронних органів у сучасних умовах повинні отримувати
повний тезаурус про шахрайство, азартні ігри, вимагательство. Адже в
умовах переходу до ринкової економіки у нашій державі з’явилось багато
осіб, які шукають легкого заробітку нечесним шляхом. Даний період в
багатьох випадках спонукає громадян до помилок і до участі в скоєнні
злочину.

Сьогодні найбільш поширеним видом шахрайства є обмін валюти Зокрема,
фальшиві купюри виготовляють злочинці на множильній апаратурі
(ксероксі), а також шляхом наклеювання відповідіної цифри при іншому
текстовому написі. Тому не треба міняти валюту у приватних осіб.

Інколи шахрайством можуть займатись і службові особи, які працюють в
«канторах». Прийнявши справжню купюру, вони повідомляють, що вона
фальшива. Для цього демонструють фальшивість спеціально приготовленої
купюри на відповідному приладі. Якщо громадянин не буде мати записаного
номеру купюри, то нічим не доведе свою причетність до розповсюдження
фальшивої валюти.

Також поширеним видом шахрайства з валютою є продаж її у заломленому
(складеному) вигляді з використанням так званої «ляльки», звертання у
кульки тощо. Така інформація повинна постійно поширюватись серед
населення, щоб не дати можливість попастись у руки спритним ділкам.

Здійснюється шахрайство під час продажу фальшивих залізничних квитків,
лотерейних білетів, фальшивих картин, ікон, предметів антикваріату,
поношених промислових товарів тощо. Як правило це здійснюється у
багатолюдних місцях з нагнітанням ситуації поспішності. Нерідко шахраї
приходять у квартиру, щоб продати золоті та інші

Дорогоцінні вироби, які, як правило, бувають підробленими.

Населення повинно бути добре поінформованим у питаннях приватизації
житла через оголошення в пресі, про складання фальшивих договорів для
влаштування на роботу з певною умовою, перерахування грошей за фальшивим
рахунком у банку для купівлі, наприклад, автомобіля, отримання фальшивих
ордерів на квартиру, різні махінації при купівлі-продажі автомобіля на
ринку та ін.

Великої шкоди в житті завдають різні ворожки, знахарі, гіпнотизери,
екстрасенси. Як правило, розкрити такі злочини важко, про що повинні
знати громадяни

Окремі шахраї «спеціалізуються» на одруженні. Це можуть бути як
чоловіки, так і жінки з фальшивими паспортами. Під виглядом виїзду за
кордон пропонують продати речі, а потім присвоюють гроші і зникають.

Частіше потрібно нагадувати громадянам, що одним із видів шахрайства є
азартні ігри, серед яких — ігри в наперсток, рулетку, мильницю, карти та
інші. Такі ігри проводяться в спеціально обумовлених місцях, у поїздах,
на пляжах. Здебільшого ці шахраї працюють бригадно по 5—6 чоловік, які
діляться потім виграними грішми. Суть будь-якої гри полягає в
справжньому запланованому обмані, на який Ідуть люди

Більш жорстоким злочином на відміну від шахрайства є вимагательство. Тут
злочинці своїх послуг не пропонують, а діють нахабно, відкрито,
переважно погрожуючи вогнепальною чи холодною зброєю. Також вдаються до
інших видів погроз: спалення квартири, машини чи гаражу; викрадення
дитини чи іншого члена сім’ї тощо

Своєрідним видом вимагательства є шантаж.

Вимагательство та шантаж найчастіше застосовують до посадових осіб,
бізнесменів, заможних громадян. Юристи повинні інформувати громадян про
різні випадких цих злочинів, рекомендувати їм не потрапляти у залежність
від злочинних структур, повідомляти про такі випадки правоохоронні
органи.

Чи не найпоширенішим видом злочину є хуліганство. Громадяни в основному
мають непогану інформацію про хуліганські дії окремих осіб Але
працівникам правоохоронних органів слід на основі інформації, якою вони
володіють, викривати причини хуліганських проявів, вказувати місця
найбільш ймовірного їх скоєння, запобігати цьому

Тому громадяни повинні пам’ятати, що їм потрібно захистити себе від
демонстрування фізичної сили хулігана, оскільки він не хоче бути
підкореним, виконувати чиюсь волю, що призводить до вчинення опору. І
тут за можливостію не варто потрапляти в такі ситуації, при яких
виявляються амбіції хулігана, вивищення свого «я», домагання мети
будь-яким способом.

– Причинами хуліганських дій є суперечки, реагування на чяуваження,
заступництво за інших, зведених рахунків, провокування громадян на
грубощі. Хуліганські дії скоюють часто з причин, які не залежать від
самих громадян. Це буває тоді, коли такі особи перебувають не в
«настрої» або просто «чешуться руки», коли їм не подобається щось у
перехожих (одяг, мова, дії). Здебільшого хуліганські дії виникають на
основі надмірно вжитого алкоголю, який збуджує нервову систему.

Отримання громадянами широкої інформації про хуліганство дасть
можливість уникати різних конфліктних ситуацій. Тобто у питаннях
самозахисту громадян від хуліганських дій потрібно вибирати прості
правила особистої безпеки.

Суть інформаційної культури юриста у питаннях самозахисту від злочинних
посягань повинна полягати і в тому, щоб кожна людина усвідомила, що
злочинці шукають задоволення своїх матеріальних і фізичних потреб. Тому,
щоб захистити себе, необхідні як фізична, так і психологічна готовність
до надзвичайної ситуації. В усіх випадках потрібно шанувати своє
здоров’я, оскільки матеріальну чи грошову втрату можна компенсувати, а
ушкоджене здоров’я чи навіть життя ніколи не вдасться повернути. Для
цього слід -враховувати і психологічний чинник своєї поведінки.
Злочинцям легше подолати опір боязкої й нерішучої людини, аніж спокійної
та впевненої в собі. Проте така впевненість повинна мати свої межі і
гнучкість. У кожному конкретному випадку доцільно використовувати
деонтологічні (свої власні) норми поведінки, які стосуються самого себе
тільки в даній ситуації і тільки один раз. У інший час, навіть для тієї
самої особи, деонтологічні норми будуть іншими. Ці норми залежать від
багатьох чинників: від фізичного і психічного стану особи, її інтелекту,
знань основ самооборони, місця події, кількості нападаючих і
обороняючих, темпераменту, емоційного стану та багато ін.