.

Економічні трансформації ХХ ст.

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 54982
Скачать документ

Економічні трансформації ХХ сторіччя

Лукінов І.І.

Зміст

Вступ

Частина І. Методологічні і політичні аспекти економічної трансформації

Розділ 1. Теоретичні основи стратегії економічного розвитку

Нова соціально-економічна парадигма

Потреба в новій стратегії та її зміст

Соціалізм чи капіталізм?

Етапи і характер здійснення трансформаційної стратегії

Характер і причини кризових явищ

Особливості економічної ситуації в Україні

Загострення промислової кризи

Кризові явища в аграрно-продовольчій сфері

Потрібні принципово нові підходи

Деякі напрями курсу ринкових реформ

Умови політики економічних зрушень

До основи економічної безпеки

Економічний зміст моделі перехідного періоду

Розділ 2. Трансформації в контексті світового розвитку

Тенденції структурних і якісних змін. Протиборство інтеграційних та
дезінтеграційних процесів

Великий бізнес у світовому прогресі. Причини нерівномірного розвитку і
нестабільності системи

Новий варіант парадигми реформ російської економіки

Причини невдач трансформації на початкових етапах

Оцінки іноземними вченими-економістами ринкових реформ у країнах
євразійського континенту

Дослідження групи “Андженда”

Дослідження американських і російських учених

Частина II. Механізм регулювання і структурна трансформація

Розділ 3. Ринкові реформи і регулюючі механізми

З досвіду економічно розвинутих країн

Цивілізовано здійснювати роздержавлення і приватизацію

Коригування валютно-фінансової та кредитної політики

Управління економічними реформами

Що в сучасну епоху регулює ринок і що держава?

Цінова політика і закони ринкового середовища

Введення інфляційної політики

Ціновий вибух і його наслідки

Вплив держави на рух цін

Механізм регулювання в інвестиційній політиці

Розділ 4. Структурна політика і макроструктурні пріоритети

Структуроутворюючі процеси в економічній трансформації та методи їх
пізнання

Структурне реформування

Структурні зміни у виробництві споживчих товарів

Тенденції та зміни в аграрній структурі

Інвестиційна політика в структуроутворенні

Макроструктурні пріоритети

Концептуальні підходи

Сучасні пріоритети в структурі української економіки

Виробництво, експорт та імпорт енергоносіїв

Деякі напрями подолання енергетичної кризи

Розділ 5. Агропромислова політика у макроструктурних пріоритетах

Причини труднощів здійснення агропродовольчого курсу реформ

Тенденції змін у виробництві і споживанні сільськогосподарських
продуктів

Гальмування переходу до цивілізованого

ринку і розвитку переробної промисловості

Регулюючі ринкові і державні механізми агробізнесу

До методології і методів підтримки цінового паритету

Дія інших регулюючих факторів

Стан і перспективи матеріально-технічного забезпечення села

Розділ 6. Пріоритетна політика держави в технологічних перетвореннях

Взаємозв’язок між технологічними і суспільно-економічними змінами

Інвестиції. Причини і тенденції їх скорочення

Наука в технологічному прогресі

Пошуки реальних джерел прогресу

Першочерговий розвиток високотехнологічних галузей

Частина III. Регіональні та міжнародні аспекти економічної політики

Розділ 7. Соціальна переорієнтація економіки перехідного періоду з
відносинами внутрішніх і зовнішніх ринків

Концепція регіональної політики

Наукові основи регіонального розвитку і принципи регіональної політики

Трансформація регіональних структур у системі інтеграційних зв’язків

Аграрний аспект регіоналізації

Регіональна науково-технічна політика

Особливості регулювання зайнятості в регіонах

Причини стримування і напрямки розвитку регіонального підприємництва

Розвиток міських і сільських поселень в системі екологічної безпеки

Основні принципи формування вільних економічних зон

Інтереси і потенціалиУкраїни в розвитку партнерських взаємовідносин з
країнами Центральної Азії та Кавказу

Постсоціалістична криза

Зміни в трансформаційних процесах

Економічні відносини України з Іраном

Гарантії економічної безпеки держави

Активізація створювальної діяльності

Складність ринкових трансформацій, їх ідеали та рух назад

Поняття спекулятивної і підприємницької діяльності

До якого ж ринку йти?

Від теорії до реалізації ринкових програм . Гроші і ціни

Нарощування товарного виробництва

Зміни результативності господарювання України в контексті
загальносвітових тенденцій

Післямова

Вступ

Сучасне і майбутнє соціально-економічних перетворень завжди пов’язані з
об’єктивною необхідністю подолання живучих застарілих догм і стереотипів
мислення минулого та ґрунтовної розробки нової теоретичної бази,
наукових концепцій майбутнього прогресу як надійного фундаменту
стратегії і тактики загальнодержавної політики. Саме вона орієнтує і
диктує визначення цілей і завдань, методів і засобів їх досягнення. Для
цього розробляються і здійснюються відповідні законодавчі акти,
загальнодержавні концепції та Урядові програми високоефективного
використання ресурсного потенціалу з врахуванням динамізму внутрішніх і
зовнішніх передумов, знань, умінь і інтересів в активізації трудових
зусиль, спрямованих на розвиток системи цивілізованого підприємництва.

В основі його успіхів лежать безпосередні економічні інтереси людини,
дисципліна й порядок, чітка система організації й управління процесами
капіталотворення, формування фондів нагромадження і споживання. Високі
темпи прогресивних зрушень і конкурентоздатність досягаються за рахунок
використання новітніх наукових відкриттів і технологій, інформатизації і
моделювання прогнозних передбачень кон’юнктури (змін у співвідношеннях
попиту і пропозицій) ринків з пристосуванням до неї гнучкої і
збалансованої структури макро- і мікроекономічного відтворення потрібної
ресурсної, товарної і грошової маси, всього товарно-грошового обігу.
Інакше кажучи, сучасний бізнес -високоорганізована й ефективно
функціонуюча система дій підприємців, незалежно від форм власності і
господарювання в ринковій економіці демократичного суспільства. Вона (ця
система) нічого спільного не має з хаотичною базарною економікою і
регулюванням “невидимої руки”, що діяла в далекому минулому.
Різноманітні форми бізнесу знаходяться зараз під впливом досить
складного механізму державних і ринкових регуляторів прямої і зворотньої
дії.

З розвитком економічних відносин відповідно удосконалювався і весь
регулюючий механізм. До ринкової кон’юнктури приєдналися регулюючі
функції держави через банківсько-фінансову, монетарну, кредитну,
бюджетну, страхову, митну, антимонопольну,

податкову політику тощо. Держава зараз по суті прийняла на себе
найважливіші функції управління соціально-економічними процесами
майже в усіх країнах з ринковими системами. Країни, що встають на шлях
глобальних трансформацій – якісного оновлення суспільного устрою і його
економічної системи – мають, перш за все, точно визначати модель
переходу в нову якість з альтернативним вибором найкращого варіанту: йти
шляхом або революційного вибуху, або – поступового еволюційного
сходження на вищі щабелі прогресу.

Багатовіковий досвід світового економічного розвитку свідчить про те, що
революційні вибухи неминуче завершувалися розвалом економіки з великими
втратами, вкрай негативними соціальними наслідками і людськими
трагедіями. При цьому програми подолання цих наслідків вимагали
величезних інвестиційних і поточних затрат, а також відповідного часу.
На економічне й технологічне відновлення навіть до рівня стартових
рубежів, з яких починається подальший розвиток, здебільшого уходили
десятиріччя.

У той же час еволюційний прогресивний розвиток, не викликаючи
соціальних потрясінь, забезпечує планомірну трансформацію темпами
більш високими, бо виключаються періодичні руйнації господарських
структур і джерел внутрішніх нагромаджень, які спрямовуються в
інвестиційну та інноваційну діяльність у чергових відтворювальних
циклах. Інакше кажучи, безперервні процеси оновлення старих і створення
якісно нових конкурентоздатних систем, розвитку інфраструктури
відбуваються в епохи еволюцій значно інтенсивніше і з меншими сукупними
витратами. Так звані “перехідні періоди” взагалі виключаються, оскільки
нормальні відтворювальні цикли і загальноекономічні кругообороти не
порушуються.

Навіть з цих суто прагматичних міркувань нав’язана іззовні урядам країн,
що реформують свої економічні системи, політика “шокового удару” завдала
їх економіці великої шкоди, не наблизивши ні на крок до бажаних цілей.
Навпаки, за минулі шість (1991-1996) років на величезному економічному
просторі, де розміщено більшість цих країн, зруйновано значну частину
економічного і науково-технічного потенціалу, втрачено близько половини
ВВП та внутрішніх інвестиційних нагромаджень, різко

знижено рівень життя основної маси населення. Отже, такими сумними
наслідками обернувся помилковий вибір трансформаційної моделі.

Про це, до речі, попереджали політиків і урядовців з досить точним
прогнозом наслідків видатні вчені-економісти різних країн світу. Про
наукові дискусії, які відбувалися з цього приводу, мова піде далі в цій
монографії. Проте до тверезого голосу вчених “революційні” реформатори
тоді зовсім не прислухалися. Більше того, їх ганьбили і навішували
всілякі ярлики “консерваторів, “очернителів” і “ворогів реформ”. Істина
ж була на боці вчених, підтверджуючись практикою швидкого економічного
занепаду під гаслами негайного переходу до “вільного ринку”, як це не
парадоксально, з антиринковою спрямованістю. На цьому “дикунському
ринку” взяли гору примітивний бартер, вкрай роздрібнені й малоефективні
форми човновиків, торгових палаток, кіосків, вуличних базарів з низькою
культурою торгівлі, масовою спекуляцією, розвитком хабарництва,
корупції, рекету та інших криміногенних дій.

Справа з політикою монетарного регулювання за моделлю молодих “класиків
неомонетаризму” зайшла настільки далеко, що, наприклад, в Україні вслід
за шаленою, по суті, безконтрольною емісією грошей, вибуховою
гіперстагфляцією, розпочався прямо протилежний процес небувалого
стиснення грошової маси в обігу. І це негайно зумовило глобальну кризу
платежів. Переважна більшість юридичних і фізичних осіб країни не може
своєчасно ні купувати, ні продавати. Механічна заміна гостроти
колишнього товарного дефіциту на ще більш гострий дефіцит грошей
створили ілюзію товарного багатства. У результаті було штучно заморожено
весь економічний кругообіг, паралізовано інтереси людей до створювальної
праці, можливості підприємницьких і бюджетних нагромаджень для
оновлення і розвитку національного товаровиробництва. Банківські
структури, в свою чергу, здувши процентні ставки, навіть не пов’язуючи
їх з дійсними темпами інфляції, паралізували довгострокове кредитування.
Таким чином, однобічна монетарна політика досягла своєї кінцевої мети.
Національні капітали в цьому варіанті відпливають у тіньовий обіг і за
кордон. Зовнішні кредити в інвестування структурних перетворень і
створення конкурентоздатних виробничих об’єктів залишаються мізерними
або зовсім відсутні. Інакше кажучи, відплив капіталу з країни значно
переважає його приплив. Здебільшого широкій громадськості невідомо, в
які сфери він спрямовується або у чиїх кишенях осідає.

За цих умов не дивно, що люди втрачають віру в чесність і
справедливість, в реальні заробітки і особисті доходи. Сама платня
занадто мала і не виплачується своєчасно (заборгованість сягає кілька
місяців із загрозою, що її взагалі ніколи не буде погашено), що аж ніяк
не стимулює інтенсивну і високоякісну працю. Підприємства, притиснуті
такою недолугою монетарною і фінансовою політикою держави, починають
переходити на оплату праці своїх співробітників, як було в середні віки,
натурою -продукцією, яку вони самі випускають. Наприклад, цукрові заводи
-цукром, швейні фабрики – одягом, взуттєві – взуттям, шинні заводи –
автомобільними шинами, підприємства по металевих виробах -відрами,
бідонами, каністрами, різноманітним посудом, підприємства по
виготовленню кераміки – керамічними виробами тощо. Кваліфіковані фахівці
промисловості змушені самі ж поштучно торгувати власними товарами. Такий
своєрідний бартер є ніщо інше, як пародія на сучасну ринкову економіку.
Це викликатиме неабиякий подив у нащадків, які будуть вивчати історію
ринкових перетворень в Україні.

У той же час ринкові трансформації за еволюційною моделлю в Китаї та
інших країнах так званих “малих тигрів” Тихоокеанського регіону,
планомірно й цілеспрямовано реформуючи свої економічні системи під
чітким державним регулюванням і контролем, досягли видатних успіхів в
економічному оновленні й зростанні. За темпами росту ВВП вони вийшли на
передові позиції серед інших країн світу. Моделювання трансформаційних
процесів, що безпрограшно приносять позитивні результати, здійснюється
за оціночним критерієм приросту реального ефекту при одночасній розробці
й реалізації конкретних проектів формування принципово нових виробничих
і ринкових структур. Вони досить швидко перетворюються, порівняно з
старими, в конкурентоздатні на внутрішньому і зовнішніх ринках. Відомо,
що розширення платоспроможного попиту підштовхує відповідний розвиток
сфери товаровиробництва, а вона в свою чергу, впливає на зворотне
зміцнення місткості споживчого ринку.

Тепер і на ближчу перспективу Україні, як ніколи, потрібна скоригована в
створювальному напрямку концепція і загальнонаціональна програма виходу
з гострого кризового стану, в який її загнано політикою “ринкового
шоку”, стабілізації становища і переходу в фазу економічного зростання.
Одночасно належить, замість уже зруйнованої, жорстко централізованої
системи тоталітаризму, ввести властиві ринковій економіці більш гнучку,
достатньо демократичну, дієздатну й ефективну систему менеджменту в усій
ієрархії державного і господарського управління “знизу до верху”,
спираючись на державне законодавсто. Це, безумовно, нічого спільного не
має з “демократичною” анархією, дезорганізацією і безвідповідальністю,
які, на жаль, набрали силу під час розбазарювання і розкрадання
українського багатства, безконтрольного реформування, що
супроводжувалися руйнацією продуктивних сил і зупинкою національного
товаровиробництва. Звідси випливає загроза масового безробіття з усіма
її негативними наслідками. Витрачений на розвал старої економіки без
створення нової час значно розширив нестабільний перехідний період.

Зараз дуже важливо в законодавчому порядку, виходячи із
загальнодержавних і приватних інтересів, з урахуванням мінливої ринкової
кон’юнктури, спрямовувати діяльність банківсько-фінансових, а також
бізнесових структур на першочерговий розвиток власного
товаровиробництва, конкурентоздатного на зовнішніх ринках, активно
знаходячи на них нішу збуту своїх товарів і послуг. Отже, тільки після
завершення перехідного періоду економіка країни зможе вступити в стадію
нормального її функціонування в умовах сучасного цивілізованого ринку.

Помилково розраховувати на те, що якісне оновлення всього економічного
організму відбуватиметься само собою, без активного державного впливу і
глибокої господарської трансформації на принципах справжнього
підприємництва, використання стимулюючих факторів ринкової кон’юнктури,
застосування новітніх технологій і жорсткого менеджменту. На структурну
і якісну трансформацію потрібен великий інвестиційний капітал як з
внутрішніх нагромаджень і амортизації, так і з власних і зарубіжних
кредитів та інших джерел інвестування. Без цього ніяких, тим більше
швидких прогресивних зрушень не відбудеться. В усіх сферах людської
діяльності має бути висока фінансова і матеріальна зацікавленість,
трудовий ентузіазм, чітка система програмування, планування й
управління. Сподівання на автоматизм дії міфічної “невидимої руки” ринку
ілюзорні. Тільки чітка система управління й організації перетворень,
жорсткого контролю за виконанням накреслених програм і бізнез-планів з
фінансовим і ресурсним забезпеченням по кожному об’єкту, зацікавленість
людей активно працювати приводять до прогресивних зрушень. Капітал,
інтерес, праця, знання й вміння управляти і організовувати
відтворювальний процес на сучасному конкурентоздатному рівні, дія
справжнього ринку з розвиненою інфраструктурою, а не квазіринку –
реально вирішують справу. Все інше від лукавого.

Монографічна робота, що пропонується читачеві, підготовлена на
базі досліджень, які проводив автор протягом останніх років – у період
бурхливих соціально-економічних перетворень в Україні, Росії та інших
країнах, розміщених на величезному євроазіатському просторі колишніх
СРСР і країн соціалістичної співдружності. До книги включено частину тих
праць, що вже друкувалися в наукових і загальнотеоретичних журналах
України, Росії та виданнях інших зарубіжних країн, а також матеріали, що
публікуються вперше. Автор прагнув до того, щоб у монографії достовірно
відбилися складні й суперечливі процеси, тенденції й наслідки
економічних трансформацій за принципово новою теоретичною і
методологічною парадигмою та соціальне- економічною політикою держав, що
зробили корінний поворот від недосконалої соціалістичної системи з
нашаруванням тоталітаризму до інших форм господарювання.

Поняття “ринкової економіки” надто розпливчасте і незрозуміле. Зараз
ринкової економіки взагалі не існує, бо вона пройшла величезний шлях
свого історичного розвитку, структурного і якісного вдосконалення – від
зародження первісних форм до сучасних високорозвинених і досконалих
систем з різними моделями їх формування та функціонуванння. Тому
країнам, які зараз прагнуть до ринкової економіки, треба, перш за все,
точно визначитися з стратегією структурних і якісних трансформацій у
нову систему, моделюючи її, виходячи з конкретних умов і специфічних
особливостей своєї країни, за відповідними оціночними критеріями
ефективності. Вибір найкращого варіанту має вирішальне значення для
майбутнього розвитку. Доводиться також ретельно зважувати на ресурсні та
інвестиційні можливості щодо визначення темпів трансформації, маючи на
увазі, що в нормальній економіці кожний черговий відтворювальний цикл
має забезпечувати відповідний приріст товарного продукту під ринковий
попит, доходів і фондів нагромадження та споживання. Процес
самовідтворення й економічного зростання без боргової ями є для країн з
перехідною економікою найбільш сприятливим, хоча й дуже важким, навіть
майже нереальним варіантом.

Виходячи зі складних проблем, що виникають в трансформаційних
процесах, автор зосередив головну увагу, перш за все, на теоретичних
аспектах їх розв’язання, стратегії перехідного періоду на тлі світових
тенденцій, по-друге – на механізмі державного й ринкового регулювання,
по-третє – на здійсненні стратегічної політики структурних
перетворень, визначенні макроструктурних пріоритетів, по-четверте –
на розвитку інтеграційних процесів, зокрема, на інтеграції України в
Міжнародні ринкові угруповання. Критичному осмисленню піддано
перетворюючі процеси і їх наслідки в загальноекономічній,
банківсько-фінансовій, енергетичній і агропромисловій сферах.

Частина І. Методологічні і політичні аспекти економічної трансформації

Розділ 1. Теоретичні основи стратегії економічного розвитку

Нова соціально-економічна парадигма

Економічна теорія як важливий складовий елемент нової парадигми
суспільного мислення переживає сьогодні складні часи. У суспільства
виникла реальна потреба в фундаментальних дослідженнях і розробках
економічних відносин на створюючих ринкових началах. Ідеться про
глибинні трансформації всього економічного організму так званих
“постсоціалістичних” країн, формування соціальне орієнтованої моделі
господарювання з притаманними їй функціями активної мотивації високих
темпів динамізму і оновлення.

Переважання руйнівних тенденцій перехідного періоду (80-90 рр.)
входження в “ринкову економіку” колишнього СРСР, а після й Росії,
України, Білорусі, Молдови, Казахстану та інших країн Центральної Азії,
Кавказу і Прибалтики, які вийшли з нього, нічого спільного не має з
сучасними теоріями і регулюючими механізмами економічного зростання,
структурного і якісного оновлення макро- і мікроекономічних систем
ефективного ведення господарства, конкурентоздатних на внутрішніх і
зовнішніх ринках.

Економічна наука цивілізованого світу спирається на критичний синтез
класичних теорій і новітніх поглядів, що грунтуються на моделюванні
складних і суперечливих соціально-економічних процесів, які властиві
сучасному і майбутньому прогресу людства. Саме ці погляди стали
визначальними для різноманітних моделей і регулюючих механізмів
соціально-економічного управління ходом суспільного розвитку. Стратегія
і тактика економічного керівництва базується на органічному поєднанні
ринкових і державних регуляторів з широким використанням новітніх
наукових відкриттів і досягнень у галузі технології, інформатики,
менеджменту і багатьох інших сферах знань і умінь створювальної людської
діяльності. У кінці XX століття мало хто серйозно сподівається на чисто
“ринкові регулятори” невидимої руки Адама Сміта епохи більш ніж
двохсотрічної давнини так само, як і на ідеологію архіреволюційних
суспільних перетворень і силового поневолювання сильних слабкими.

Разом з тим очевидно й те, що як показує досвід, на основі характерного
для прихильників прямого запозичування економічних теорій і моделей
сучасних західних мислителів і механічного перенесення їх на свій
національний грунт, тобто в інші соціально-економічні й суспільні умови,
не можна одержати достовірних відповідей на багато досить складних і
гострих питань вітчизняної дійсності, у тому числі й щодо входження
посттоталітарної економіки в сучасну високоорганізовану ринкову
економіку. Мабуть, країни колишнього Радянського Союзу ще не переживали
такої катастрофічної ситуації розвалу в умовах мирного часу на
величезній території (1/6 земної суші). І це не може не впливати на весь
хід сучасного світового розвитку. Вже звідси випливає об’єктивна
необхідність старанного визначення і виваження сукупності причин і
наслідків вибухового економічного занепаду, всебічного врахування
глибоких історичних традицій і національних особливостей розвитку,
ведення системного аналізу процесів, що відбуваються в часі й просторі,
щоб новітні теоретичні концепції відображали дійсність, були надійним
фундаментом творчої соціально-економічної політики держави. За
справедливим визначенням М. Кондратьєва, потрібне врахування
“суспільного середовища”, в якому формувалися ті чи інші економічні
явища і знаходили відображення в наукових розробках сучасників певної
епохи.

Тільки на такому базисі, доповненому застосуванням основних принципів
історико-критичного методу, а також методів моделювання і вибору
оптимальних варіантів сучасних і майбутніх процесів можливо адекватно їх
оцінити, створюючи новітні теорії майбутнього суспільного прогресу,
відібрати з світового досвіду за оптимальними оціночними критеріями
зразки соціальної “корисності”, моделі високоефективного
господарювання, які можуть стати органічною складовою ланкою вітчизняної
моделі ринкової економіки, адекватної загальносвітовим створювальним
процесам.

Серед важливих складових елементів формування такої моделі є проблема
власності і пов’язана з нею система відносин. Від її фундаментального
наукового вирішення значною мірою залежить швидке подолання не лише
кризових явищ, а й трансформація економіки в новий якісний стан. Без
глибокого пізнання генезису форм і відносин власності державна політика
“зверху”, не рахуючись з інтересами “знизу”, так званого роздержавлення
і приватизації шляхом одночасного правового акту “перетворення” нібито
всього населення в “паперових власників”.

Швидше це можна назвати наданням видимості “законності прихватизації”
суспільної (названої тепер “нічийною”) власності, кримінальне
розбагатілою верхівкою, котра переважно не заінтересована, та й
по-справжньому не володіє знанням і умінням конкурентоздатного
виробничого бізнесу. До того ж паралізовані економічні передумови для
його успішного розвитку. Законодавча й виконавча гілки державної влади
своєчасно не створюють необхідних правових і виконавчих основ для
економічного пожвавлення, оновлення та зростання.

Втрата державою регулюючих функцій соціально-економічного
оновлення під виглядом демократизації суспільного устрою і вільного
ринку супроводжується проявом хаосу. Що ж до реформації відносин
власності з метою формування на принципі нереальної вартісної (ринкової)
основи “рівноправних власників”, включаючи до них і вкрай зубожілі
верстви населення, то вона є не більше, ніж фарсом. Російська
“ваучеризація за Чубайсом” особливо наочно показала, в чиїх руках
концентрується де-факто суспільна власність і в якому економічному
становищі опиняються рядові “власники” ваучерів.

У щорічній доповіді Президента України “Економічний і соціальний
розвиток України в 1995 р.” відзначається, що всього приватизовано у
1992-1995 рр. 27903 об’єкти, а структура промислових підприємств за
формами власності в 1995 р. склалася так: загальнодержавна – 36,5%,
комунальна – 6,9%, колективна власність – 56,3%, власність міжнародних
організацій – 0,2%. У групах колективної і комунальної власності, які
вже вийшли із загальнодержавної, сформувалися різноманітні
господарські структури перехідного типу. В більшості вони виявилися не
здатними, без належного інвестиційного капіталу, знань і умінь
здійснення нормального відтворення, структурного і якісного оновлення
виробництва, щоб перемагати в сучасній ринковій конкуренції. Надії лише
на приватні ініціативи в цих структурах не справдилися. В результаті
промисловість і виробниче будівництво опинилися в глибокому занепаді, а
їх структура – в ще більш деформованому стані, ніж була за тоталітарного
режиму. Національне промислове виробництво досить успішно витісняється з
свого внутрішнього ринку іноземними конкурентами.

У сільському господарстві змінили форму господарювання з розпаюванням
майна 92% колгоспів, приватизовано 650 радгоспів (34% загальної їх
кількості). Збільшено земельні ділянки присадибних господарств селян.
За принципом паювання передбачається трансформація земельної власності.
Створено близько 35 тис. фермерських господарств. Торгівля фактично вже
давно є приватною і неймовірно марнотратною, враховуючи, що значна її
частина набула човниково-базарного характеру; розкрадено й розпродано
значну частину рухомих транспортних засобів.

Приватизуються обслуговуючі підприємства. Купується і продається
державний квартирний фонд. І це важливий етап переходу до ринкових
перетворень. Але суть проблеми полягає в тому, що такого роду бурхлива й
безсистемна реформація поки що не приносить ні стабілізації, ні
економічного пожвавлення, ні тим більше зростання. Навпаки, вона
виступає активним каталізатором спаду національного товарного
виробництва, ВВП і НД, перетворивши власний споживчий ринок у всевладдя
низькоякісних і дорогих товарів іноземного виробництва. З цим багажем на
рівних у світове і навіть у європейське співтовариство не ввійти.

В умовах руйнівної інфляції, що хоча останнім часом й загальмована, але
ж не припиняється, скорочуються робочі місця, зростає явне і особливо
приховане безробіття. Відбувається процес дискваліфікації і деградації
робочої сили. Продуктивність промислової й аграрної праці, так само, як
і праці в ряді інших сфер діяльності, має тенденцію до зниження. Рівень
реальних доходів населення та його купівельна спроможність знаходяться
на надто низькій відмітці навіть відносно рівня 1990 р., коли вони вже
були незрівнянно нижчі аналогічних показників економічно розвинутих
країн. І це не може не викликати соціальної напруженості, розгулу
протиправності в суспільстві, закладаючи відповідні негативи в його
майбутній розвиток. Багато соціальних прошарків населення України, також
як і Росії та інших країн СНД, стали значно гірше харчуватися, гірше
одягатися і жити, що загострює не лише загальноекономічну, а й
демографічну кризу, призводить до небувалого суспільного розшарування,
проявів соціальних конфліктів.

Формування не примітивного рудимента минулого (хаотичного
базару), а високорозвиненого і високоорганізованого сучасного ринку,
соціальне орієнтованої ринкової економіки постіндустріальної епохи
вимагає відповідно вищих форм і відносин власності, систем
господарювання новітнього типу, що встановлюється в ході
послідовного еволюційного розвитку, створення розгалуженої
інфраструктури на найновіших технологічних і
організаційно-управлінських розробках. Приватизація і формування
високоефективних форм господарювання, безперечно, є одним із важливих,
але в той же час складних і суперечливих процесів трансформації
системи соціально-економічних відносин. Вона стосується інтересів усіх
без винятку соціальних прошарків населення і, отже, вимагає виваженого і
обережного підходу. Тільки розвиток по-справжньому здорової системи
ринкової конкуренції однозначно розкриває, які системи й форми
господарювання життєздатні й прогресивні, а які приречені кінець кінцем
на банкрутство і природне відмирання.

Держава покликана на суворо законодавчій базі створювати рівні умови для
форм власності і господарювання, при відмові від попередньої державної
монополії, широкого розвитку на ринкових засадах приватної, державної,
колективної, корпоративної і змішаної форм власності в межах
національних і транснаціональних систем; відповідно – орендних,
акціонерних, кооперативних, корпоративних, приватно-індивідуальних
та інших форм господарювання, з забезпеченням єдиного правового поля
їх функціонування на принципах конкуренції, взаємовигідних зв’язків та
взаємовідносин.

При цьому держава забезпечує законодавче регулювання, а ринок –
стимулювання, своєрідний каталіз реформування в найбільш результативні
за критеріями прибутковості й темпами розвитку форми й відносини
власності та господарювання. Дрібновласницька її система в сучасну епоху
науково-технічного прогресу, як свідчить досвід багатьох економічно
розвинених країна не є пануючою. Національні і транснаціональні
корпорації, кооперовані й інтегровані системи поступово
втягують дрібновласних господарів у більш інтенсивні і високоефективні
господарські й ринкові структури. Проблема розмірів (“великих”,
“середніх” і “дрібних” господарських і ринкових структур) сугубо
конкретна, вирішується і формується стосовно до умов, форм і видів
діяльності, технологічних, ресурсних і організаційно-управлінських
можливостей забезпечувати максимальний економічний, соціальний і
духовний ефект. Проте загальносвітові тенденції до інтеграції
спеціалізованих і кооперованих структур формування велетенських
регіональних світових ринків зараз очевидні.

Аналізуючи різні форми і відносини власності, їх складну ієрархічну
структуру і динамізм, деякі дослідники часом непомірне захоплюються лише
зарубіжним досвідом, досягненнями західної економічної думки, іноді
однобічно й помилково їх тлумачать, забуваючи при цьому про власну
наукову спадщину, теорії, розроблені російською й українською наукою,
особливо в епоху, коли розвиток ринкових відносин ще не згортався
диктаторськими режимами.

Між тим, у цих теоріях знайшли відображення проблеми, що не втратили
актуальності й сьогодні. У теоретичному аспекті, наприклад, система
орендних відносин має багато спільного з ідеями розподіленої власності,
які широко розвинуті в працях М. Туган-Барановського. Актуальні для
сучасного розвитку фермерських господарств і системи . їх кооперації
розробки визначних російських економістів М. Макарова і О. Чаянова. Дуже
багато є співзвучним сьогоднішньому дню у широкій науковій спадщині М.
Кондратьєва, М. Туган-Барановського, П. Струве, С. Булгакова та ін. Вони
аж ніяк не дивилися на форми й відносини власності як щось застигле, раз
і назавжди дане економічне явище. Суспільно-економічний прогрес
немислимий без прогресивних зрушень у системі відносин власності. Дуже
примітивно виглядають у цьому світлі вимоги деяких сучасних
архірадикалів, які називають себе “демократами”, негайно перетворити всю
власність у приватну після сімдесятирічного панування суспільної, тобто
здійснити стрибок з однієї крайності в іншу, зробити чергову революцію з
відповідним господарським розвалом.

Прогресивний суспільний розвиток значною мірою наперед визначається
усвідомленням механізму дії мотивації в системі відносин власності,
розумінням їх динамізму, неминучих структурних і якісних змін у
взаємодії з новими науковими і технологічними відкриттями та
господарськими перетвореннями. Не вина, а біда геніальних для свого часу
вчень К. Маркса і його найбільш вірного послідовника В. Леніна, на мій
погляд, перш за все, в однобічній трактовці ідеї революційного зламу
відносин власності, зведенні їх у кінцевому рахунку до єдиної суспільної
(комуністичної) власності шляхом негайної націоналізації, при цьому не
навчившись і не вміючи створювати більш ефективне нове. І хоча заради
справедливості слід сказати, що ними робилися відповідні застереження
про необхідність дозрівання умов і передумов, перехідних етапів у часі,
проте однозначність політичних висновків дала підстави
архіреволюційним комуністичним силам взяти їх на беззастережне
ідеологічне озброєння для розгрому системи, що діяла, а заразом і
розгрому ефективного ринкового господарства. Дальші спроби і щирі
прагнення В. Леніна повернути державну машину до ринкового господарства
(непу) ні до чого радикального не привели, а лише посилили подальші
устремління до сталінської диктатури й тоталітаризму. Потребують
уточнення і марксистські теоретичні трактування поділу суспільної
праці на продуктивну й непродуктивну, щоб не припускати зневажливого
ставлення до праці, яка створює духовні блага.

Ефективне функціонування ринкової економіки вимагає від держави
здійснення активної і жорсткої валютно-фінансової і кредитної політики.
Наші дослідження надійно свідчать про те, що економіка України не може
прогресивно розвиватися, якщо по-справжньому не стабілізувати
валютно-фінансове й кредитне становище, не подолати згубні інфляційні й
стагфляційні процеси. За допомогою грошово-кредитної і фінансової
політики (включаючи цінову, податкову, процентну, страхову) можна
створити умови як для швидкого економічного піднесення, так і для
паралічу власного товаровиробництва і всієї економіки.

Помилки в грошово-кредитній і фінансовій політиці, паралізуючи мотивацію
до високопродуктивної праці й підприємництва, знецінюють гроші,
стимулюють емісію та інфляцію, підривають власне товаровиробництво;
створюється штучна криза взаємоплатежів. Власне, це значною мірою
паралізувало економіку більшості країн колишнього Радянського Союзу.

На вкрай деформованій грошовій системі ефективно реформувати економіку в
ринковому напрямі неможливо. Цивілізоване й ефективне ринкове
господарство може бути створене на базі науково-технічного прогресу,
надійно і стабільно функціонуючої національної грошової системи, на
чітко регульованому державою й ринком механізмі дії банківської і
фінансової систем.

У цьому контексті актуальні ідеї М. Туган-Барановського щодо розвитку й
вдосконалення грошової системи й обмеження інфляції. Він вважав
монетарну систему і відповідно монетарну політику необхідними умовами
реформування вітчизняної економіки. Зокрема, заслуговує на увагу нині
вже далеко не нова його думка про відповідність грошової маси і цін, які
можна стабілізувати, змінюючи обсяги грошової маси. Крім того, за
допомогою виведення з обігу певної частини зайвих грошей, можна, на
думку М. Туган-Барановського, обмежити інфляцію і таким чином уникнути
її тиску на економічну діяльність і розподіл прибутку.

Балансова рівновага товарів і грошей в обігу, ринкового попиту і
пропозиції, вартісно-натуральних структур створює оптимальну модель
функціонування товарно-грошового кругообігу. Випуск в обіг додаткової
маси купюр не повинен порушувати моделі оптимальної рівноваги, тобто
емісія грошових знаків має бути органічно пов’язана зі змінами
показників ВВП і НД, виведенням з обігу зношених купюр, забезпечувати
рівновагу валютного і фондового ринків. Отже, держава зобов’язана
ставити валютно-фінансову і кредитну систему в умови надійного
регулювання і контролю. Без цього не будуть ефективними ні банківська
система, ні діяльність фінансових органів, ні загальні ринкові реформи.

Складні і суперечливі процеси трансформації вітчизняної економіки
потребують, поряд із ринковою кон’юнктурою і здоровою конкуренцією,
активного державного втручання, чітко діючої системи
соціально-економічного управління.

Думка про необхідність державного регулювання економічних процесів і про
розширення сфери цього регулювання не нова. Ще на початку XX ст. її
активно розвивали К. Воблий, В. Желєзнов, М. Кондратьєв, Л. Юровський.
Об’єктивний характер процесу державного втручання в економіку
підкреслював М. Туган-Барановський. “Вивчення законів вільної гри
економічних сил, -писав він, – привело до визначення необхідності
планомірного регулювання цієї гри суспільною владою.

Втручання державних інститутів у ринкові процеси здійснюється на
макрорівні методами правового регулювання й контролю діяльності
банківсько-фінансової системи, грошового й кредитного обігу, структурних
зрушень в економіці під впливом науково-технічного прогресу, розробки й
виконання тих чи інших загальнодержавних програм. Держава створює також
сприятливі економічні умови й надійну правову базу для розвитку
підприємництва й ринкових відносин.

Величезною є роль держави в стимулюванні інвестиційної та інноваційної
діяльності виробничих сфер, особливо, коли надходження інвестиційних
капіталів іззовні вкрай обмежені. Політика уряду зосереджується на
пошуках і використанні власних інвестиційних можливостей, виборі
пріоритетних сфер розвитку з швидкими темпами економічного обігу й
приросту внутрішніх фондів нагромадження і споживання. При цьому за
допомогою створення всебічно обгрунтованої законодавчої бази,
сприятливих економічних умов для ефективної діяльності іноземних
інвесторів з’являються і більш активні спонукальні мотиви для припливу в
країну іноземних інвестицій, зрозуміло, на взаємовигідних принципах у
реалізації інвестиційних проектів.

Проблему пошуку необхідних власних джерел інвестування вирішувало чимало
економістів, представників як західної, так і вітчизняної економічної
думки. Цікаві в цьому аспекті ідеї М. Туган-Барановського, які отримали
визнання й подальший розвиток у світовій економічній думці в концепціях
Дж. М. Кейнса, Й. Шумпетера, А. Шпитгофа, Г. Касселя та ін. М.
Туган-Барановський виходив з того, що розширення основного капіталу
країни створює додатковий довгостроковий попит. Уже тоді було достатньо
ясно, що процеси економічного реформування зв’язані з необхідністю
стимулювання національних нагромаджень і заощаджень для активного
інвестування, без чого неможливі ніякі господарські та економічні
оновлення, вагомі прогресивні зрушення. На застарілій технічній,
технологічній та організаційно-управлінській базі досягти
конкурентоспроможності та високих темпів економічного зростання не
мислимо.

Вихід з кризи органічно пов’язується в наукових теоріях з інвестуванням
нагромадженого за роки спаду вільного грошового капіталу в нове
виробництво, тобто в структурну перебудову. М. Туган-Барановський був
впевнений, що навіть у кризовій ситуації нагромадження капіталу не
припиняється, а набуває лише іншої форми, з’являється вільний грошовий
капітал, який шукає нового застосування, оскільки стара структура його
виштовхує. Тезу вченого про вільний грошовий капітал дуже високо оцінив
М. Кондратьєв, який підкреслював, що думка М. Туган-Барановського про
нагромадження “вільного капіталу” та про роль цього нагромадження є дуже
плідною. Пізніше ця ідея визначного українського економіста була
розвинута А. Шпитгофом та Й. Шумпетером в інноваційній теорії розвитку.

Модернізація діючих і створення якісно нових виробництв, що здійснюються
на базі та в міру реальних нагромаджень та інвестицій, вимагають
введення жорсткого менеджменту. Як правило, економічного виграшу в
конкуренції товаровиробників досягає той, хто здатний забезпечити
більший обсяг прибутку не за рахунок штучного здування цін з відповідним
обмеженням кола покупців, а навпаки, завдяки випуску маси більш дешевих
і більш якісних товарів і послуг, продажу їх найбільш широкому колу
споживачів. Маса прибутку й нагромаджень від більших обсягів і
різноманітності асортименту товарів майже завжди значно більша й
стабільна порівняно з аналогічними показниками, які одержують підприємці
і держбюджет за орієнтації товаровиробників на випуск одиничних або
дрібних партій товарів та послуг, які дорого коштують. По-справжньому
оволодіти товарним знаком означає якомога більше задовольнити масовий
попит споживачів і одержати від них за продані товари й послуги – їх
особисті доходи, задовольнивши тим самим споживчий попит, який формує
ємність ринку.

Саме тому кожний підприємець, якщо він хоче бути стабільно
конкурентоспроможним, повинен ретельно вивчати рух фактичного ринкового
попиту і платоспроможності різних соціальних верств населення, ступінь
та зміни насиченості ринку тими чи іншими товарами та послугами, тобто
володіти повною інформацією, з одного боку, про дії своїх конкурентів, а
з другого – про ємність і мінливість кон’юнктури товарного ринку.
Ідеться про моделювання моніторингу ринкових подій, включаючи рух
капіталів, інвестицій, робочої сили та інших факторів виробництва.

На важливість цього звертав у свій час увагу Є. Слуцький. Його праці,
присвячені питанням збалансованості споживчих бюджетів, кон’юнктурних
коливань попиту і пропозиції, принципам раціональної поведінки людей в
умовах ринкового вибору, не втратили своєї актуальності і можуть
сьогодні бути методологічним ключем для аналізу проблем досягнення
економічної рівноваги.

Названі шляхи реформування господарства посттоталітарної епохи покликані
подолати кризові явища і сформувати ефективно діючу ринкову модель.
Істотну допомогу у вирішенні цього завдання, на наш погляд, може надати
не тільки і не стільки механічно запозичений досвід розвинутих
зарубіжних країн, скільки звернення до витоків вітчизняної
історико-економічної науки, узагальнення власного досвіду й точний
системний аналіз вихідних позицій, створення на цьому грунті принципово
нових теоретичних концепцій, що базуються на сучасних методах
моделювання, ретельному аналізі позитивних і негативних взаємодій
сукупності факторів, що впливають на кінцевий результат у конкретних
ситуаціях і умовах. Такий підхід, що спирається на сучасні
фундаментальні дослідження соціально-економічних процесів перехідного
періоду, обіцяє, безсумнівно, більш плідні результати для забезпечення
прогресивних суспільних перетворень в інтересах свого народу і розвитку
держави в системі широкої науково-технічної, економічної і духовної
інтеграції.

При цьому дуже важливо якнайповніше використовувати класичну спадщину
вітчизняної і зарубіжної наукової думки, на фундаменті якої зароджуються
і розвиваються нові знання, новітні й майбутні теоретичні погляди
створювального соціально-економічного і суспільного розвитку. Критичне
переосмислення класичної спадщини дає новий імпульс приросту знань у
загальнолюдському прогресі. Догматичне сприйняття минулих відкриттів як
абсолютної істини, так само як і необгрунтоване їх заперечення є не що
інше, як політичний авантюризм. Обов’язок учених не допустити такого
повороту подій на переломі чергових століть, з яких нове обіцяє людству
величезний прогрес через використання новітніх наукових і технологічних
досягнень, духовного збагачення народів, всебічного розвитку їх
інтеграційних взаємозв’язків.

Потреба в новій стратегії та її зміст

Вченими Інституту економіки Національної Академії наук у 1992 р. була
розроблена і представлена органам державної влади концепція стратегії
соціально-економічного розвитку України. Але в той час український уряд
під певним впливом модних у ті часи ідей монетаризму, які змінювалися
досить часто, здійснював політику так званої “шокової терапії”. Слідом
за Росією поспішно оголосили лібералізацію цін, стали на шлях форсованих
ринкових відносин. Рубль замінили купоном навіть без утвердження його
національною грошовою одиницею. Друкували купоно-карбованці за кордоном.
Належного контролю за обсягом їх випуску, надійністю захисту, витратами
на це конвертованої валюти не було встановлено. Під гаслами невтручання
держави в господарську діяльність почалося обвальне падіння товарного
виробництва і розкрадання державних ресурсів. Дуже швидко, як і
попереджали уряд тверезо мислячі українські економісти, це призвело до
вибухового зростання цін і емісії, розвалу грошово-фінансової системи.
Вона опинилася в найбільш руйнівній фазі – гіперінфляції і
гіперстагфляції з загостренням загальноекономічної кризи.

Проте фундаментальні дослідження хворобливих процесів в економіці
тривали і тривають зараз. Наприкінці 1993 р. була завершена розробка
“Стратегії соціально-економічного розвитку України”, яка охоплює три
етапи перехідного періоду – фази стабілізації становища і виходу з
глибокої кризи, економічного пожвавлення і переходу в фазу економічного
зростання. Президія НАНУ після всебічного обговорення подала цей
документ державним органам, які формують і реалізують
соціально-економічну політику. На жаль, до цього часу він
використовується лише частково, без системного і комплексного здійснення
реформи. Створення якісно нової, соціальне орієнтованої моделі
конкурентоспроможної ринкової економіки почалось з подолання бурхливих
темпів інфляції і проведення грошової реформи (вересень 1996 р.). Проте
це не дало активного поштовху на загальноекономічну стабілізацію і
економічне пожвавлення в 1996-1997рр.

Більш того, штучне стиснення грошової маси в обігу призвело до
загострення кризи платежів. Залишалася замороженою інвестиційна та
інноваційна діяльність, без чого не відбувається структурна
трансформація за визначеними пріоритетами, а також технологічне
оновлення товарного виробництва, інфраструктури і ринку. А саме це
гарантує економічну, енергетичну, продовольчу й екологічну безпеку
країни. Процеси ефективної, а не руйнівної приватизації, мотивації праці
і підприємництва є найважливішими складовими стратегічної політики
держави.

Ейфорія короткочасного і водночас кардинального вирішення складних
економічних проблем, які останнім часом особливо загострилися в Україні,
Росії та більшості інших країн колишнього СРСР, скінчилася. Досить
нагадати, що повним економічним і політичним крахом завершилася бездумна
й анархічна за своєю суттю майже п’ятирічна “перебудова”, що
ініціювалася М. Горбачовим. Після розвалу Союзу жодна з короткочасних
урядових програм стабілізації економічного становища і виходу з кризи
тепер вже нових, “незалежних” країн також не принесла бажаних наслідків.

Більш того, спроби негайного впровадження в життя цих програм натиском
“зверху” лише посилюють кризу до критичного стану. Причини цього явища
криються, з одного боку, в поверховості і хибах самих програм, які, до
речі, будувалися за однобічним стандартним сценарієм ідеології
Міжнародного валютного фонду, наївних порад і вимог від урядів нових
країн та без фундаментальної розробки конкретних проектів глобальних
економічних перетворень, які б добре розуміли широкі верстви населення,
а з другого – у відсутності системного підходу до управління і
організації їх виконання, чіткості і послідовності законодавчих і
виконавчих рішень держави і дій господарських управлінських структур у
сферах товарного виробництва і ринку, виробничої і соціальної
інфраструктури, валютно-фінансового, кредитного, інформаційного
обслуговування тощо.

Урядами країн СНД (під виглядом ринкової лібералізації) створені
сприятливі умови для розтринькування і розкрадання державних товарних і
фондових ресурсів, для розпродажу їх переважно за демпінговими цінами за
кордоном. За рахунок цього відбулося збагачення мафіозно-спекулятивних
структур під гаслом методу і засобу первісного нагромадження капіталу і
швидкого формування прошарку активних підприємців. Це лише посилило
економічну кризу, загострило дефіцитність внутрішнього ринку і
криміногенну ситуацію, ні на йоту не зрушивши підприємницьку активність
у розвитку конкурентоспроможного товарного виробництва. Навпаки,
обсяги промислової і сільськогосподарської продукції різко скоротилися.
Ці сфери прийшли до занепаду, а іноземні конкуренти почали витісняти їх
з власних внутрішніх ринків, не кажучи вже про широкий вихід на нові
зовнішні ринки.

Замість дійових підприємницьких структур створювального напряму
сформувалась і набирає сили мафіозно-спекулятивна структура з бурхливими
темпами особистого збагачення. Її капітал примножується переважно на
грунті бездумної інфляційної політики держави, неупорядкованості її
валютно-фінансової і банківської систем. Штучно затримуючи
взаєморозрахунки і багаторазово обертаючи гроші на депозитних рахунках
комерційних банків, спритні ділки, крім торгівлі награбованими товарами,
роблять величезні маси грошей з “повітря”, конвертують їх у валюту і
вкладають в іноземні банки. Використовуються гроші таких підприємців аж
ніяк не для інвестування виробничих та інших створювальних сфер у себе в
країні. Та вони здебільшого до цього і не здатні. Легко нажитий капітал
іде, головним чином, на масове придбання автомобілів престижних
іноземних марок, сучасної побутової техніки, на будування чи купівлю
розкішних вілл, у тому числі за кордоном. Зрозуміло, що така
підприємницька діяльність не здатна вивести країну з кризового стану, бо
не зачіпає її вирішальних сфер виробничого і товарно-грошового обігу, не
спрямована на структурне, кількісне і якісне оновлення. Є, безумовно, й
окремі винятки, приклади високоефективної створювальної підприємницької
діяльності, але вони поки що не роблять докорінних зрушень до
справжнього прогресу й економічного зростання.

Успішно здійснити економічну трансформацію великого масштабу в напрямі
прискорення прогресу не можна шляхом проголошення політичних та
ідеологічних гасел, архіреволюційних закликів до негайного руйнування
всього старого, не створивши нічого нового, більш ефективного, не
розвинувши системи нормального функціонування ринкових відносин.
Процеси руйнування вже не раз були в нашій історії. Вони закінчувалися
навіть жахливими голодоморами. Поверхові програми тактики попередніх
урядів латання тих або інших дірок у кризовій економіці також заганяють
її в прірву. Аналіз програм російського й українського урядів свідчить
про те, що вони, на жаль, страждають або необгрунтованим економічним
романтизмом, або навіть відвертим авантюризмом, видаючи бажане за
дійсне.

Стабільний економічний розвиток завжди має під собою ґрунтовну наукову
стратегію і тактику дії систем управління і організації, регулювання
макро- і мікроекономічних процесів, включаючи політику регулювання
ринкової лібералізації і кон’юнктури, бюджету і платіжного балансу,
доходів і податків, формування інвестиційних фондів, фінансово-кредитних
ресурсів, фондів нагромадження і споживання, споживчих сімейних бюджетів
різних соціальних верств населення, загальногрошового обігу і курсу
грошової одиниці. Без всебічно обгрунтованої соціально-економічної
стратегії новим країнам аж ніяк не обійтися. Для цього потрібні модельні
розрахунки різних стратегічних варіантів, їх порівняльний аналіз і вибір
найбільш результативного на кожний етап розвитку.

Переходити до сучасної високорозвиненої ринкової економіки необхідно
системно і комплексно, використовуючи для цього новітні розробки
державного і господарського управління, жорсткого менеджменту, охоплюючи
стратегію і тактику дій, забезпечуючи високий ступінь їх організаційної
досконалості і правопорядку. Разом з тим вирішальну роль, безумовно,
відіграють економічна мотивація високопродуктивної праці, підприємницька
ініціатива, ринкові каталізатори інвестиційної й інноваційної
діяльності, створення нових і якісне оновлення (модернізація) діючих
господарських систем на базі новітніх технологій. Форми власності можуть
бути різними, але функціонувати на рівних економічних умовах і засадах.
У ході вільної ринкової конкуренції формується життєздатний великий,
середній і малий бізнес. Проте слід зрозуміти, що наприкінці XX сторіччя
– епохи бурхливого науково-технічного прогресу – регулюючі функції
виконує не тільки кон’юнктура вільного ринку, як це було в епоху його
первісного зародження, але поряд з ним активними і дійовими регуляторами
виступають також загальнодержавна, регіональна і місцева економічна
політика, сучасна система наукового менеджменту.

Ідеться про здійснення такої політики, яка б надавала широкий простір і
можливості активній підприємницькій діяльності Для всіх форм
господарювання, мала не руйнівний, а створювально-оновлюючий, не
гіперінфляційний, а навпаки, антиінфляційний характер. У стратегічному
аспекті економічна політика повинна спиратися на фундаментальну теорію
управління макро- і мікроекономічними відтворювальними процесами,
об’єктивного прояву довго- і короткотермінових циклів економічного
розвитку.

Будь-яка країна, що опинилася в гостро кризовому стані, може і мусить за
допомогою державної політики забезпечити якомога швидший перехід до
чергових фаз циклу – оновлення, економічного пожвавлення і наступного
зростання. Для цього і здійснюється докорінна зміна або часткове
коригування всього політичного й економічного курсу. Без відповідних
управлінських рішень і дій ніяких позитивних зрушень не буває. Ринкові
каталізатори лише прискорюють процеси стабілізації, пожвавлення і виходу
на високі темпи економічного зростання.

У новому стратегічному курсі потрібно точно визначити його цілі, а також
методи і засоби їх досягнення. Свідомий вибір ідеалу
соціально-економічного устрою з властивою йому структурою і динамізмом,
внутрішня енергія якого стає могутньою рушійною силою прогресу, є
найважливішою складовою стратегічної політики, що відповідає соціальним
і духовним потребам людини і суспільства. Майбутнє економіки України
пов’язане з відповідним досягненням збалансованості її внутрішнього
попиту, що швидко змінюється, необхідною товарною масою і послугами за
рахунок високоефективного господарювання, використання наявного
ресурсного потенціалу, науково-технічного прогресу і ринкової
відкритості на взаємовигідних засадах із країнами світового
співтовариства.

Стратегічна мета соціального розвитку – забезпечити достойне життя
людини, її вільний вибір активної створювальної діяльності, умови для
надбань і прояву професійних, фізичних і духовних здібностей. Формування
і відтворення високих якісних властивостей особи, сім’ї, працездатних
колективів та всього суспільства, умов для нормального демографічного
розвитку, створення надійного трудового потенціалу, що відповідає
сучасній і перспективній структурі, новітнім технологічним і
організаційно-управлінським надбанням є загальнолюдською проблемою
будь-якого соціально-економічного устрою. Розвиток активного
підприємництва щільно пов’язаний з високим ступенем мотивації праці та
її ринком, можливостями своєчасного підбору необхідних для розгортання
справи професій робітників, інженерно-технічних працівників, менеджерів,
службовців тощо. При вмілому підборі, крім фахового рівня, доводиться
ретельно враховувати психологію людини, її національні і соціальні
традиції, духовні переконання, а також такі важливі якісні
характеристики, як наполегливість у досягненні мети, самоорганізованість
і самодисципліна, порядність і комунікабельність, знання і вміння
високопродуктивне працювати індивідуально або колективно.

Слід визнати, що, незважаючи на теоретичні й прикладні пошуки,
марксистська думка не змогла знайти реальних, більш дохідливих,
зрозумілих і практично вагомих мотивів до створювальної діяльності і
прогресу, ніж економічний інтерес, що традиційно пов’язаний з природою
багатовікової еволюції людини, її прагнення жити все краще, підвищуючи
інтенсивність, технічну й організаційну досконалість створювальної праці
на себе, на своє власне збагачення. В основі такої мотивації лежать
приватна власність і її високодоходне використання, а також ринкова
конкуренція. Націоналізація і монополізація власності на засоби
виробництва і виробничі ресурси в єдиних руках держави з відривом її
(власності) від конкретного виробника одночасно підриває і мотивацію
його до активних дій, постійних пошуків все більш прогресивних рішень і
їх практичної реалізації.

Суспільна (державна) власність одночасно опиняється в управлінській
системі бюрократизованих і корумпованих державних структур, які на ній
паразитують, як було і раніше, коли трудівники працювали в приватній
фірмі, або, як нас вчили, на капіталіста. Але ж останній є безпосереднім
господарем – прагне і вміє досягти найвищої ефективності і
конкурентоспроможності, тобто постійно ініціює прогресивні зрушення,
щоб не збанкрутувати. Монополістична ж державна бюрократія діяти
так не здатна – не хоче, не знає і не вміє, бо ніякої ринкової
конкуренції і банкрутства не припускає, діє за принципом
адміністративного, далеко не безкорисливого позаринкового перерозподілу
товарів, коштів і капіталу, минаючи обмін за вільною ціновою
кон’юнктурою і одночасно державну казну.

Звідси теоретизування про те, що соціалізм ніби не сумісний з ринком і
ринковими відносинами, з їх неминучою кон’юнктурою і конкуренцією,
конвертованою валютою, здоровим підприємництвом тощо. Це ніби атрибути
лише капіталістичної економіки. Такі примітивні погляди, зрозуміло,
нічого спільного з фундаментальною економічною наукою не мають. Вони не
випливають і з класичної теорії соціально-економічних перетворень. Це не
більше, ніж суб’єктивні погляди колишнього компартійного агітпропу.
Плутати їх зі спадщиною класиків науково обгрунтованої соціалістичної
ідеї безглуздо.

Тим часом, соціалісти явно переоцінили можливості швидкого перевиховання
людини, досягнення чесної високопродуктивної праці всіх трудівників у
системі суспільної власності і господарювання. Саме тут їх ідеологічна
течія зазнала поразки. Надії на високий ступінь пластичності людської
свідомості виявилися марними. Боротьба за рівність і братерство неминуче
наштовхується на небажання і природну неможливість працювати всім
однаково добре. Що ж до споживання, то як і раніше, кожна людина хоче
жити якомога краще, з меншими турботами і працею.

Принцип “працювати за здібностями, а споживати за потребами”
перетворюється в мотивацію масового ледарства, хочуть того, чи не хочуть
прихильники механічної рівності. Вона стає звичайнісіньким актом
“зрівнялівки”, що гальмує прогресивні зрушення. Починаються пошуки
різного роду додаткових інтересів – дії або “революційного ентузіазму”,
або стимулюючих, або примусових факторів досягнення високої
продуктивності праці. Але ці фактори здебільшого як слід не
спрацьовують. І тоді країнам з соціалістичним устроєм доводиться
повертатися до використання тією чи іншою мірою ринкових каталізаторів.
На цьому грунті і виникають конфліктні ситуації серед політичних сил –
між прихильниками і противниками “ідеологічної чистоти”
соціалістичного вчення.

Соціалізм чи капіталізм?

Останнім часом серед політиків, економістів, філософів і широких кіл
суспільної думки не стихають дискусії на тему, яке суспільство будують
постсоціалістичні країни і до якого ідеалу вони прагнуть. Однозначної
відповіді поки ще немає. Але протиборство двох протилежних політичних
течій і сил є очевидним. З одного боку, ідеологічно загартовані і
послідовні соціалісти і комуністи закликають до будівництва внутрішньо
оновленого соціалізму, а з другого – не менш ідеологічно переконані
прихильники капіталістичних переваг закликають і активно діють у напрямі
повернення до капіталізму. Незважаючи на протилежні цілі, “ліві” і
“праві” мріють досягти їх методом швидких революційних дій.

Однак, під тиском загострення кризових явищ і падіння життєвого рівня
переважної більшості населення в 1992 – 1994 рр., як свідчать результати
виборів у парламенти і місцеві органи влади ряду країн,
соціально-економічні програми і політичні гасла соціалістів стають для
широких кіл виборців привабливішими. Стрілка політичного барометру
хитнулася ліворуч навіть у таких країнах, як Угорщина чи Польща, де
колишній президент країни Лех Валенса оголошував за собою пріоритет
“переходу від соціалізму до капіталізму”. Ці країни одержали найбільш
вагому фінансову і кредитну підтримку іззовні. Перехід до ринкової
економіки тут також, за оцінками експертів Міжнародного валютного фонду,
здійснюється з найбільшим успіхом і ефектом. Але ж достатньо надійної
довіри до обраного шляху серед широких кіл населення не досягнуто.

Річ у тім, що сучасні носії “новітніх ідей” сивої давнини обходять
мовчанням, до якого ж за конкретним змістом “капіталізму” і “соціалізму”
вони збираються переходити. За всю історію свого існування капіталізм як
досить динамічна система пройшов величезний шлях свого розвитку – від
примітивних ринкових регуляторів до сучасних високорозвинутих моделей і
структур, які мають мало спільного зі своїми початковими формами. Навіть
відтоді, коли К. Маркс створював свою економічну теорію, піддавши
нищівній критиці капіталістичну систему того часу, вона зазнала таких
докорінних змін, що перетворилася в принципово нову систему кінця XX
сторіччя, особливо якщо мати на увазі ту, що склалася в США, країнах ЄС,
Японії і так званих “нових тигрів” -країнах Тихоокеанського басейну. До
речі, кожна з цих країн має зараз свою, внутрішньо властиву їй модель
соціально-економічного устрою і ринкових регуляторів, які теж досить
мобільні. Я вже не кажу про різноманітність і специфіку капіталістичних
моделей у країнах, що розвиваються. Наприклад, країни африканського
континенту за моделями свого устрою, рівнями і структурами розвитку
суттєво відрізняються від країн Латинської Америки або Азії. Кожна з них
має глибокі історичні традиції, духовний світ, рівень знань і вмінь
людей діяти в прогресивно-створювальному напрямі. Штучно заганяти їх у
“прокрустово ложе” єдиної моделі розуміння “капіталізму і ринкової
економіки” так само безглуздо, як, скажімо, моделювати структуру живої
матерії за інформацією її знання первісною людиною.

Ніхто інший, як найбільш правовірний послідовник К. Маркса В. І. Ленін,
розглядаючи динамізм капіталістичної системи, ще 77 років тому виділив з
неї “імперіалізм як вищу стадію капіталізму”, пануванням у ньому
монополій, великим ступенем концентрації капіталу і фінансових ресурсів.
За цей час у світі відбулися ще більш грандіозні зрушення. Йдуть
бурхливими темпами, поряд з концентрацією капіталу, інтеграційні
процеси, створюються глобального масштабу міжрегіональні ринки,
транснаціональні корпорації. Економічно могутні країни з їх розвинутими
банківськими структурами все більше беруть на себе функції всесвітнього
валютно-фінансового регулювання. Капіталістична система виявилася більш
життєздатною порівняно з деформованим і спотвореним колишніми
комуністичними лідерами соціалізмом.

Спроби побудови соціалізму за принципами справедливості, рівності,
братерства і єдності всіх трудівників земної кулі хоча й мають коротшу
історію, проте також дали світові велику різноманітність моделей
соціально-економічних устроїв. Існували визначення “соціалізму з
багатоукладною економікою”, “ринкового соціалізму”, “початкового
соціалізму” і “розвинутого соціалізму”, навіть “соціалізму з людським
обличчям”. Модель соціалізму колишнього СРСР відрізнялася від моделей,
що були в Югославії, Угорщині й Польщі. Китайська модель також не схожа
на моделі східноєвропейських країн і навіть сусіднього В’єтнаму. Певні
специфічні особливості “соціального устрою” є на Кубі, вони були і в
НДР, Румунії, Болгарії та інших країнах колишньої соціалістичної
спільноти. Проте ці режими мали і єдину хибну основу – жорсткий
тоталітарний устрій, панування культу особи і насильства над
інакомислячим прошарком свого ж населення, невизначеність конституційних
гарантій і прав людини, надцентралізоване адміністративно-командне
управління економікою. Все це, власне. дискредитувало таку систему і
призвело до її падіння.

Ідеали і принципи соціалізму, якими уявляло їх класичне вчення, в цих
країнах не здійснилися. Це, безумовно, не означає, що соціалістична ідея
хибна за своєю суттю. Навпаки, вона має глибокі прогресивні засади
майбутнього устрою суспільства. І це підтверджується моделями устроїв у
країнах західної соціал-демократії, зокрема, “шведською моделлю”, що
сприймається зараз багатьма соціалістами, як зразок для наслідування
іншими країнами. Було б великою помилкою не враховувати і досить
активного впливу соціалістичних ідеалів на процеси трансформації
капіталістичної системи, її пластичну адаптивність до нових, досить
мінливих умов, що складаються під впливом бурхливого науково-технічного
і економічного прогресу в сучасному світі. Маючи більш могутній
економічний потенціал, високорозвинуті капіталістичні країни значно
швидше застосовували у себе соціалістичні ідеали, зокрема кращу
соціальну забезпеченість людини, ніж країни, що вважали себе
соціалістичними. Тим самим вони увібрали в себе відповідні елементи
соціалізму.

У свою чергу, вади спотвореної соціалістичної економіки, як не
парадоксально, виступали активними каталізаторами реакції прискорення і
якісного оновлення економіки в країнах більш розвинутої й інтегрованої
капіталістичної системи. Процеси боротьби і змагання двох систем,
загострення ринкової конкуренції підштовхували сили прогресу до швидких
пошуків і втілення принципово нових технологій, форм і методів
господарювання й управління, економічного регулювання і мотивації. Ці
сили добре розуміли, що тільки випереджаючі темпи економічного зростання
надійно гарантують безпеку не тільки економічну, а й проти наростаючого
тоталітаризму. Без перемоги над ними могла статися загальнолюдська
катастрофа. Крім могутньої пропагандистської машини періоду “холодної
війни”, для цього були задіяні величезні фінансові й матеріальні
ресурси, в тому числі й для підготовки дисидентів і опозиційних
політичних сил всередині соціалістичних країн.

Тільки помилкова і сліпа віра в існування рафіновано чистих “-ізмів”,
які аж ніяк не розділяє “Велика китайська стіна”, викликає запеклу
ідейну і політичну боротьбу на шляху сучасного стратегічного вибору – в
якому напрямі далі рухатись. У природі суспільств такої чистоти,
звичайно, не існує. Незважаючи на будь-які кордони, нова епоха
високорозвинутої інформатики і комунікацій дозволяє здійснювати широкий
обмін досвідом, виробничими, науково-технічними, духовними; соціальними
та іншими досягненнями. Цьому, безумовно, сприяє також і процес
поступової лібералізації зовнішньої торгівлі та економічних відносин,
хоча вони і залишаються ще під державним контролем майже в усіх країнах
світу. Зберігається також штучна ізольованість ринків в економічно
могутніх спільнотах країн різних регіонів. І все ж розповсюдження
загальнолюдських знань і умінь робить неможливим існування як “чистого
капіталізму”, так і “чистого соціалізму”. Тим більше, що зародження,
визрівання, розквіт, стагнація і падіння формацій, заміна їх на інші
відбуваються здебільшого довгим еволюційним шляхом. Він починається з
зародку, його наступного розвитку в надрах старої формації, яка,
поступово оновлюючись, переростає в якісно нову. Йдеться про те, що в
одній формації постійно співіснують елементи старого і нового, добра і
зла, прогресу і регресу, протиборство яких у діях політичних, соціальних
і національних сил, державного і господарського управління і виступає
могутнім рушієм прогресу. Періодичні суспільні катаклізми (руйнівні
війни і революції) лише деформують, гальмуючи або прискорюючи об’єктивно
закономірні явища.

Інакше кажучи, в самій природі генетичного коду далеко неоднорідних
людських суспільств закладене існування відживаючого старого і
народження та ровиток нового, все більш досконалого суспільного устрою в
різних структурних і якісних комбінаціях. Вони проявляються залежно від
рівня розвитку і динамізму системи, активності ініціюючих імпульсів,
ступеня демократичної свободи вибору і мотивації людей до прискорення
прогресу.

Таким чином, у суть стратегії соціально-економічного розвитку України
закладено аж ніяк не механічне перетворення діючої системи в
“капіталізм” чи “соціалізм” в його ідеальних уявленнях мислителів, а
пошуки і вибір принципово нової моделі, яка втілює в собі найкращі
якості.

Принципово новою постсоціалістичною і посткапіталістичною формацією вже
“вагітні” діючі суспільні організми. В ході еволюції вона неодмінно
стане пануючою. На те і радикальна соціально-економічна трансформація,
щоб не повертатися у зворотному напрямку, щоб не руйнувати
архіреволюційними методами досягнуте, а мати нові горизонти знань і
вмінь забезпечувати найбільш раціональний і ефективний

устрій, який прискорює прогрес. Саме для цього і потрібен новий цілях.
Ідеалізувати капіталістичну систему як таку. що досягла апогею свого
розвитку в усіх сферах без серйозних вад. немає ніяких підстав. Вона,
незважаючи на величезний прогрес, залишається насильницькою і
мілітаризованою, має, поряд з великим багатством, бідність і безробіття,
соціальну невлаштованість і духовний занепад певного прошарку
суспільства. відсутність надійних гарантій людини на працю за своїм
фахом і здібностями, високоякісну освіту, охорону здоров’я тощо. Не
можна обходити і розпалювання міжнаціональних конфліктів і
регіональних війн.

Про життєздатність заідеологізованих і тоталітарних режимів під стягом
соціалістичного устрою свідчать їх поступова деградація і майже
вибуховий розпад. Але позитивний досвід, накопичений в цих країнах,
зокрема, можливості концентрації ресурсів на пріоритетних напрямах,
забезпечення кращої соціальної захищеності населення, розвитку
освіти і духовної культури, треба, безумовно, зберегти і якісно
поліпшити в новій системі. З такого методологічного погляду змінюється і
розуміння перехідного періоду – його тривалості і тих глибинних
процесів, які в ньому відбуваються. Еволюційно-створювальний шлях
докорінно відрізняється від революційно-руйнівного. Переростання однієї
формації в іншу еволюційним шляхом здебільшого взагалі минає перехідні
етапи. Революційні ж стрибки, навпаки, супроводжуються неодноразовими
перехідними періодами з особливими режимами функціонування, щоб долати
фази кризових явищ і входити у фази економічного пожвавлення і
зростання.

Стратегічна ціль у кінцевому підсумку зводиться до створення на
фундаменті всього кращого, що нагромаджено людством, міцної, соціальне
орієнтованої і конкурентоспроможної економіки країни, яка б
характеризувалася ринковим динамізмом, високим технологічним і
організаційно-управлінським рівнем, структурною збалансованістю,
товарно-грошовою бездефіцитністю і достойним Життям свого народу.
Першочерговою проблемою є досягнення виробництва валового національного
продукту і доходу на душу населення на рівні висорозвинутих країн, без
чого неможливо реалізувати на здоровій економічній основі необхідні
соціальні програми. Успішно конкурувати на ринках наші товаровиробники
також можуть лише за порівняльними умовами виробництва маси дешевих і
якісних товарів та послуг, розвитку інфраструктури і ринку,
валютно-фінансової стабільності.

Яка з форм власності і господарювання буде найбільш конкурентоспроможною
в майбутньому, прогнозувати зараз важко. В різних країнах світу
накопичено великий досвід високої ефективності і конкурентоспроможності
як приватних, так колективних і державних господарських структур. Усе
залежить від ступеня їх технологічної, організаційної, управлінської
досконалості і трудової мотивації, вміння досягти за відносно менших
інвестицій і поточних витрат найбільших кінцевих результатів. Однозначні
твердження про те, ніби всі державні господарські системи менш ефективні
і конкурентоспроможні порівняно з приватними, також далекі від істини,
як і протилежні твердження, що високоефективні і конкурентоспроможні –
тільки приватні або тільки державні. Є кращі, середні і гірші наслідки
господарювання і в тих, і в інших господарських формах і їх структурах.
Наслідки визначаються не тільки формами власності і господарювання, а
цілою сукупністю діючих факторів суб’єктивного і об’єктивного характеру,
зокрема рівнем знань і вмінь управляти й організовувати виробничі й
обігові процеси відтворення на новітніх наукових досягненнях, краще
використовувати ресурсний потенціал. Можна відмінно, а можна і погано
господарювати, мати високу і низьку конкурентоспроможність
як на власному, так і на державному чи корпоративному підприємстві.

Помилково зводити порівняльні аналізи й оцінки в різниці
соціально-економічних устроїв, як це довгий час робили комуністичні
ідеологи, лише за критеріями форм власності і господарювання. Якщо
приватна власність – капіталізм, якщо колективна і державна- соціалізм.
Такі однозначні оцінки не мають наукових підстав. Річ у тім, що форми
власності і господарювання за умов високих темпів науково-технічного
прогресу досить мінливі. Їх динамізм аж ніяк не корелює зі змінами самих
формацій. У багатьох капіталістичних країнах поряд з приватною
функціонує в досить великих масштабах колективна і державна власність.
Щодо форм господарювання, то взагалі їх трансформація відбувається під
впливом технологічних і організаційних оновлень особливо швидкими
темпами.

Банкрутство неконкурентоспроможних і поява нових господарських
структур – звичайні явища в економічному житті багатьох капіталістичних
країн. Але від цього у них не змінюється устрій. У системі
транснаціональних корпорацій такі зміни іноді відбуваються разом зі
змінами у формах власності, внаслідок їх кооперації та інтеграції з
господарськими системами інших країн. формуються і реформуються також і
інші могутні економічні структури. До речі, їх річні доходи іноді
перевищують доходи державних бюджетів цілих країн. Серед таких гігантів
чимало монополістів. У великому бізнесі зосереджені і конкуруючі фірми,
які гнучко пристосовуються до потреб ринку. Держава, як правило, активно
захищає інтереси великого бізнесу, що є міцним фундаментом і несучим
каркасом капіталістичної економіки. Саме цей бізнес, на думку
соцкласиків, стоїть найближче до соціалістичного усуспільнення і може
слугувати прикладом ефективності майбутнього соціалізму.

У той же час, поряд із суспільною, соціалістична система також може мати
і повинна мати приватну власність, широкі можливості приватного
господарювання й інших форм особистої (індивідуальної) діяльності.
Навіть в умовах панування репресивного сталінського режиму, який
видавав себе за найбільш послідовного охоронця чистоти
марксистсько-ленінського вчення, допускалося право селянина мати
приватну власність з певною земельною ділянкою (близько 0,5 га),
обмеженою кількістю худоби і птиці. В містах теж дозволялося мати
приватні форми діяльності -наприклад, ремонт і пошив одягу та взуття,
можливість найму домогосподарок тощо. Щоб зберегти ідейну чистоту і
виключити з соціалістичного лексикону слово “приватна”, її називали
“особиста” власність.

Зараз майже кожному зрозуміло, що держава, якби вона й була ідеально
“соціалістичною”, не в змозі, та й немає в цьому ніякої потреби, брати
на себе всі різноманітні функції людської Діяльності. Це не більше, ніж
гальмо на шляху державного і суспільного прогресу, штучне сковування
особистої ініціативи людей на грунті відносин власності. Тому і
соціалістичний устрій, якщо він не хоче стати закостенілим і застійним,
повинен мати багатоукладність і вільну ринкову конкуренцію. До речі,
ринок як форма ефективного товарообігу і заключна стадія
відтворювального процесу — переходу продукту від виробника до споживача,
існуватиме незалежно від форм суспільного устрою завжди, доки людство не
знайде кращих, більш прогресивних систем, які б ефективніше виконували
ці важливі функції.

Тоді виникає закономірне запитання, чим же відрізняється капіталізм від
соціалізму, які найбільш характерні якісні ознаки, що відділяють їх один
від одного? Вище вже згадувалося про відсутність між ними непереборної
межі, про те, що внутрішня природа нового устрою криється в еволюційному
процесі його зародження і розвитку в надрах попереднього ладу. Не тільки
спотворений соціалізм втілював у собі ряд капіталістичних властивостей,
а й капіталізм запозичував у нього новітніші елементи
соціально-економічного регулювання, створюючи більш
життєздатний гібрид. Теорія конвергенції американських вчених, яку свого
часу піддавали гострій критиці комуністичні ортодокси, має зараз все
більше практичне підтвердження. Проте сукупність як внутрішніх, базових
властивостей, так форм і методів господарювання, розподілу і
товарообігу, систем управління, технологічної й
організаційно-економічної досконалості, суттєво відрізняють одну
формацію від іншої. Сформувалися також різні умови багатогранних сфер
життєдіяльності людини, прояву її фізичних і духовних здібностей, систем
освіти і соціального захисту, охорони здоров’я, відтворення населення
тощо.

Система соціально-економічних і духовних відносин між людьми
характеризує якісні особливості різних форм суспільно-економічних
устроїв. Є широкі можливості вибору і використання найбільш прогресивних
варіантів, виходячи, безумовно, з власної специфіки життя і устрою,
традицій, національних і духовних особливостей свого народу. Механічне
запозичення чужого досвіду в іншому середовищі, як правило, позитивних
наслідків не дає. Тому, формуючи нині свій власний політичний і
соціально-економічний устрій, а також стратегічний вибір, який би
розкривав необмежені можливості прогресивного розвитку, не слід
керуватися ні застарілими ідеологічними догмами, ні вигаданими штампами,
які нам нав’язують іззовні.

Стратегічна концепція повинна базуватися на наших реальних можливостях і
ресурсах, позитивному власному і світовому досвіді. що відповідає умовам
Української держави. Йдеться про створення нової держави з
високоефективною, конкурентоспроможною економікою соціальної
спрямованості, ринковим динамізмом і достойним життям людини. Структура
виробництва товарів і послуг повинна бути зорієнтована за визначеними
макропріоритетами під платоспроможний внутрішній ринковий попит і
місткість зовнішніх ринків, експортно-імпортних потреб з бездефіцитним
платіжним балансом.

Етапи і характер здійснення трансформаційної стратегії

Враховуючи, що криза 1992-1995 рр. в Україні набула загрозливого
характеру, проблеми економічної стабілізації і пожвавлення мають
першочергове стратегічне значення. Спочатку інфляційний шок і розвал
валютно-фінансової системи держави, потім параліч платежів і
взаєморозрахунків, розрив кооперованих зв’язків між підприємствами країн
колишнього СРСР, деформація цінових паритетів і валютних курсів,
невпорядкованість податкової і зовнішньоекономічної політики призвели до
різкого падіння мотивації підприємництва і праці,
промислового і сільськогосподарського виробництва, створення
валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу (НД).
Загострюються дефіцити державного бюджету і платіжного балансу. Майже
припиняється інвестиційна та інноваційна діяльність виробництва і
внутрішнього ринку. Його дефіцитність, незважаючи на вибухове зростання
роздрібних цін і катастрофічне падіння платоспроможного попиту
споживачів, стає все гострішою.

У зв’язку з цим по окремих товарах і послугах створюється навіть штучне
затоварювання. Проте місткість внутрішнього ринку звужується, зовнішні
конкуренти поступово витісняють з нього власних товаровиробників за
загальної тенденції скорочення товарообігу. Економіка країни знаходилася
в цей період у найбільш Руйнівній стадії гіперстагфляції. Тим часом
система державного і господарського управління і регулювання
макро- і мікроекономічних процесів внаслідок протиборства різних
політичних сил була деморалізована і значною мірою втрачена.

При визначенні стратегії соціально-економічного розвитку Доводиться
відштовхуватися від кризової ситуації, що охопила майже всі різноманітні
сфери людської діяльності – виробництво, інфраструктуру, ринок,
культуру, науку, освіту, охорону здоров’я, життя і відтворення
українського населення. За цих умов визначення стратегічних цілей,
засобів, методів і часу їх досягнення є досить складною проблемою
наукового прогнозування. Вона органічно пов’язана з пошуком нових
імпульсів мотивації і активізації економічного розвитку, особливостями
формування фондів нагромадження і споживання, інвестицій та інновацій
з їх неминучими лагами в процесах виробничого й обігового відтворення,
оновлення діючих і створення якісно нових технологічних і господарських
систем з прискореними циклами обертання й віддачі.

Можна навести такий приклад. Щоб вирішити найгострішу проблему власних
енергоносіїв, Україні потрібно нарощувати видобуток вугілля та інших
енергоносіїв, які є в її надрах. Проте оновлення і розвиток шахтною
фонду на базі новітніх технологій вимагає величезних інвестицій.
Протягом останніх майже двох десятиріч не було зроблено відповідного
заділу, а строки будівництва нових шахт у наших умовах становлять
близько 10 років. Старі шахти Донбасу виводяться з експлуатації і
закриваються, а приріст навіть компенсаційних потужностей відсутній.
Видобуток вугілля рік у рік скорочується. Зараз потрібні або величезні
капіталовкладення на заділи загального відтворювального циклу
для наступного нарощування видобутку вугілля, або вибір альтернативного,
більш вигідного варіанту компенсації його неминучого скорочення.
Стратегія державної енергетичної політики передбачає різні варіанти
вирішення цієї проблеми.

Саме тому строки досягнення стратегічних цілей не можуть бути
однаковими для економіки взагалі. Вони повинні диференціюватися
відповідно до конкретних можливостей і особливостей відтворювальних
процесів. Терміни стратегічного розвитку всієї економіки безпосередньо
пов’язані зі структурними зрушеннями, визначенням першочерговості рішень
і дій, які б зумовлювали загальне прискорення прогресу, темпів
відтворення, товарно-грошового і загальноекономічного обігу, долаючи дію
факторів, що гальмують ці процеси. Тим більше наївно розраховувати лише
на короткострокові тактичні вирішення. Це довготерміновий еволюційний
процес без архіреволюційних стрибків, які мають здебільшого руйнівний
характер і лише заганяють економіку в ще більший кризовий стан, вихід з
якого потребує величезних ресурсів, зусиль і часу,

Тому автори соціально-економічної стратегії України зупинилися на
варіанті трьохетапного здійснення довгострокового курсу. Мета першого
етапу – вихід із гострої валютно-фінансової і загальноекономічної
кризи, припинення спаду товарного виробництва і його стабілізація
з наступним переходом до фази економічного пожвавлення і початку
зростання. Пропонується при виборі пріоритетів у спрямуванні
підприємницької діяльності забезпечувати державну підтримку галузей і
підприємств зі швидким циклом відтворення і обертання, продукція яких
конкурентоспроможна, користується великим попитом на внутрішніх
і зовнішніх ринках. Саме вони і дають необхідні фонди споживання і
нагромадження. Без цього неможливо подолати гострі дефіцити платіжного
балансу і державного бюджету як основи економічної стабілізації.

Йдеться про мотивацію і організацію масового виробництва сучасної
наукомісткої промислової продукції, продукції харчової і легкої
промисловості разом з її сировинною базою – сільським господарством і
хімічною промисловістю. Треба також одночасно реалізовувати державні
програми енергетичної безпеки і випереджаючого розвитку
агропромислового комплексу, здійснювати економічну реформу, зокрема
приватизацію не в руйнівному, а в створювально-оновлюючому напрямі.
Кожний крок реформації повинен давати приріст потрібної товарної маси і
послуг, їх якісне поліпшення і здешевлення. Це головний оціночний
критерій кінцевих наслідків. З метою прискорення економічного розвитку,
поряд зі збільшенням джерел внутрішніх інвестицій, треба створювати
найкращі умови для залучення іноземного капіталу па взаємовигідних
принципах його функціонування.

Вихід з глибокої кризи потребує введення жорсткої і ефективної системи
управління макро- і мікроекономічними процесами, стабілізації і
державного регулювання валютно-фінансової і кредитної систем, науково
обгрунтованого проведення грошової і бюджетної політики. На всіх рівнях
підприємництва, в кожній господарській системі та її структурних
підрозділах, незалежно від форм власності і господарювання, повинна
діяти новітня система менеджменту з високим ступенем організації і
дисципліни, мотивації і відповідальності кожного працівника за конкретні
результати. Без цього ніякого конкурентоспроможного виробництва товарів
або послуг не буде. Кожний господар повинен уміти професіонально діяти в
сучасному ринковому середовищі -якомога швидше організовувати товарне
виробництво за технологією, що дає потрібну масу, якість і мінімальні
затрати на одиницю продукції, знати місткість і кон’юнктуру ринків
збуту, вміти своєчасно і ефективно продавати власний товар і купувати
необхідні виробничі інгредієнти, ефективно користуватися кредитними
ресурсами, власними доходами і їх витратами. І це є найважливішою
складовою стратегії становлення справжнього ринкового підприємництва.
Тут без цілеспрямованої державної політики не обійтися.

Поки що строки кожного етапу реформації не піддаються точному
визначенню, оскільки поряд з регулюючими діють фактори ризику і
невизначеності, які можуть або стискати, або, навпаки, розтягувати ці
етапи. Найскладнішою проблемою є формування якісно нових власників і
господарів, фахівців і працівників з високим рівнем знань і уміння
діяти, відповідальності, свідомості й моралі, які б забезпечували
процеси господарювання, відтворення і конкурентоспроможності на
сучасному світовому рівні.

Особливо важливо те, щоб здійснення економічної трансформації
супроводжувалося відповідними імпульсами трудової активності людей,
високоефективної виробничої і ринкової діяльності. Якщо цього немає, то
така реформа шкідлива. Вона буде лише гальмувати прогрес. І це треба
зрозуміти всім і кожному зокрема. Створення якісно нових підприємницьких
і ринкових структур соціальне орієнтованої спрямованості – це не
одноразовий правовий акт і тим більше не одноразова революційна акція
руйнації діючого виробничого потенціалу і появи невідомо звідки більш
ефективного нового. Це тривалий процес глибоких перетворень,
технологічного оновлення й економічного розвитку, конверсії і
диверсифікації капіталу, нарощування відповідно до ринкового попиту
виробництва товарів і послуг. Об’єктивна оцінка наслідків ринкових
реформ на мікрорівні пов’язана з реальним приростом валового
національного продукту і доходу, а не з тим, скільки і які об’єкти
приватизовано чи не приватизовано. Головне, як вони виконують свої
функції, наскільки ефективніше господарюють, наскільки збільшується їх
внесок у національне багатство країни. Сталінський режим свого часу вже
визначав ефективність соціалістичної реформи на селі за темпами
колективізації і розкуркулювання заможних селян, довівши народ України
до жахливого голодомору. Ні в якому разі неприпустимо зараз повторити те
ж саме, але в зворотному напрямі. Нічого, крім ще більшої біди, від
цього не буде.

Коли в Україні ще не було руйнівної гіперстагфляції, тривалість першого
етапу здійснення ринкової реформи визначалася економістами в 2 – 2,5
роки. Зараз же в умовах різкого погіршення ситуації, зокрема в 1994 –
1996 рр., тривалість цього етапу прогнозується майже вдвічі більшою. Та
й то, якщо реформа йтиме зважено, цілеспрямовано, з комплексною і
жорсткою системою економічного управління. На цьому ж етапі треба
подолати протиправну й руйнівну діяльність мафіозно-спекулятивних
структур, що нахабно і відкрито діють у сферах вкрай деформованого
ринку, валютно-грошового і товарного обігу, розкрадаючи і розтринькуючи
ресурсний потенціал країни. Досягнення цілей першого (стартового) етапу
економічної стратегії в умовах гострої дефіцитності засобів їх
реалізації є найбільш складною і відповідальною справою на шляху
формування високоефективної, соціальне орієнтованої економіки.

Другий етап. Ціль – перейти від економічного пожвавлення до зростання
прискореними темпами, спочатку хоча б на рівні 2-3, а згодом – 3-4
відсотків на рік, з подальшим прискоренням до 5-7 відсотків, без чого
неможливо подолати величезне відставання. Тільки за рахунок трудової
ініціативи і активності людей, підприємців-товаровиробників і новітніх
технологічних і управлінських рішень можна досягти цих результатів.
Тим більше, ЩО ринкові механізми на другому етапі мають діяти вже на
повну потужність. На базі високих темпів нагромадження, інвестиційної та
інноваційної діяльності відбудуться докорінні зміни в структурі
виробництва, товарообміну і споживання з подоланням товарної
Дефіцитності на внутрішніх і широким виходом на зовнішні ринки. Мінлива
ринкова кон’юнктура каталізує процес відбору й виходу на передові рубежі
найбільш ефективних форм і методів господарювання, боротьби за
технологічну і організаційну Досконалість. Неминуче буде збільшуватися і
кількість банкрутств, поглинань економічно сильними економічно слабких,
У міру розумної і дійової трансформації економіки в створювальному
напрямі повинні підвищуватися як загальний рівень життя народу, так і
його соціальна захищеність. Проте не виключається і подальше
розшарування суспільства на багатих і бідних. Тут мають спрацьовувати
сильні регулюючі функції держави за прикладом країн, де панує політика
західної соціал-демократії. Інакше не знімається загроза проявів нових
революційних ситуацій.

Структурна перебудова економіки на новітній основі, що повинна
розпочинатися негайно вже на першому етапі, потребує багатомільярдних
інвестицій (за експертними оцінками, це не менше 200 млрд. дол.),
значного часу і вимагатиме, крім послідовного збільшення внутрішніх
нагромаджень, зовнішньої відкритості щодо ринку капіталів, широкого
залучення іноземних інвесторів. Для такої величезної країни як Україна,
зовнішні інвестиції в 1-2 млрд. доларів вагомих наслідків не дадуть.
Другий етап досягнення стратегічної цілі може тривати не менше 7-8 років
за умов високоінтенсивних відтворювальних і обігових процесів. У зв’язку
з цим випереджаючий розвиток інвестиційного комплексу виступає в цей час
на перший план економічного процесу, тим більше, що не існує Інших
варіантів вибору для подолання технологічного і структурного
відставання, коли ступінь фізичного і морального зносу діючих виробничих
фондів сягає в окремих виробничих сферах 60-70 відсотків. Саме цей етап
є центральним ланцюгом всієї стратегічної політики економічного розвитку
держави. Якщо не будуть знайдені необхідні ресурси й економічні інтереси
інтенсивного підприємництва для його здійснення, то строки другого етапу
розтягнуться ще на декілька років.

Третій етап. Мета – перехід до стабільного еволюційного економічного
зростання і розвитку під забезпечення рівноваги розвинутого ринку і
оптимального рівня соціального, духовного, демографічного і екологічного
стану суспільства. При здійсненні розумної економічної політики,
використанні системи моніторингу прогнозування сучасних і майбутніх
подій, змін ринкової кон’юнктури і ресурсної забезпеченості, еволюційний
розвиток можна підтримувати протягом десятиріч. Для цього потрібні
гнучкі тактичні дії і своєчасні зміни у стратегічному курсі держави. Але
слід також мати могутній науково-технічний потенціал, який би гарантував
відповідну планомірність прогресивних зрушень, не допускаючи до
бурхливих рецесій у зв’язку з неминучими змінами структури ресурсного
потенціалу, ринкового попиту і пропозицій, вичерпанням невідтворювальних
природних ресурсів і їх взаємодію. Не обійтися і без необхідних для
цього фінансових І матеріальних резервів, а також вмілого управління
соціально-економічними процесами “зверху” і “знизу”. Вся система
соціально-економічного устрою держави повинна бути пристосована під
довготермінове еволюційне функціонування економіки.

До засобів досягнення стратегічних цілей всіх трьох етапів автори
проекту нової стратегії відносять:

– по-перше, інвестиційні та інноваційні можливості держави і
підприємницьких структур, ступінь Їх мотивації й активності в
радикальних перетвореннях – економічних, структурних, екологічних і
технологічних оновленнях. Сюди ж відноситься і проблема власного
ресурсного забезпечення – фінансового, матеріального, інтелектуального,
природного (енергоносії і сировина, вода, грунти, надра, атмосфера
тощо), а також можливостей їх Імпорту з інших країн;

– по-друге, знання і вміння владних, економічних, банківсько-фінансових
і господарських структур діяти енергійно, цілеспрямовано з точним
вибором з багатьох різних варіантів найбільш ефективного варіанту
стратегічного розвитку. З боку держави має бути всебічна підтримка
формуванню активного ринкового середовища, пріоритетних сфер економічної
діяльності, системи вагомого соціального захисту і розвитку високих
духовних якостей людини;

– по-третє, входження в економічно вигідні інтеграційні й кооперовані
зв’язки з іноземними партнерами, пошуки надійних інвесторів, можливостей
вільного переливу капіталів, товарів, ресурсів праці між країнами, перш
за все, традиційних зв’язків;

– по-четверте, вихід зі стадії економічного спаду з введенням
конвертованої національної грошової одиниці, налагодженням стійкого
грошового обігу під надійним державним контролем, Здійсненням науково
обгрунтованої цінової, податкової, кредитної і бюджетної політики
мотиваційної спрямованості щодо прогресивних економічних зрушень.

Характер і причини кризових явищ

Перехідний період в усіх “постсоціалістичних” країнах, які трансформують
свої економічні системи в ринковому напрямку за єдиним сценарієм і
рецептами МВФ, розпочався для них бурхливим економічним розвалом. Він
був викликаний підривом регулюючих і контролюючих функцій держави і дією
так званого “інфляційного (ринкового)” шоку. Зміна влади на початку
дев’яностих років супроводжувалася гострою політичною кризою, пануванням
безвладдя і безправ’я, з одночасним пограбуванням і розпродажем
державних ресурсів тими соціальними колами, які ними розпоряджалися
разом з особами, що прийшли до нової влади. Саме вони на початкових
етапах реформ небувало збагатилися здебільшого на криміногенному грунті,
а точніше – грунті катастрофічного збіднення основної маси населення
країни. Гостра грошово-фінансова і загальноекономічна криза, що досить
швидко вразила майже всі зазначені країни, має під собою не тільки
глибоке історичне коріння, залишене суспільству тоталітаризмом, на що
тільки й посилаються діючі органи влади, забуваючи при цьому про грубі
прорахунки й помилки, припущені на початку трансформаційних
процесів. Економічна криза в цих країнах характеризується такими
загальними рисами.

По-перше, в усіх них у 1991-1996 рр. мав місце більш менш суттєвий спад
виробництва валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу
(НД), при загальному падінні фізичного обсягу товарної продукції та
послуг, які залишаються до того ж неконкурентоспроможними. В умовах
паралічу доходності і нагромаджень товаровиробників паралізуються
відтворювальні процеси і економічне зростання.

По-друге, в кожній з цих країн з тією чи іншою силою проявлялися то
руйнівні інфляційні процеси, то гостріші кризи платежів, викликані
деформацією національних систем грошового і кредитного обігу, підриваючи
загальну валютно-фінансову і економічну стабільність держав.

По-третє, як це не парадоксально, але, незважаючи на періодичне
накачування їх грошового обігу на початкових етапах реформ емісійною
грошовою масою і архіліберальне ставлення до широкого ходіння іноземних
валют на внутрішніх ринках, місткість останніх штучно звужувалася
необдуманим обмеженням доходів більшості юридичних і фізичних осіб.
Відбувалося це внаслідок випереджаючих темпів спаду національного
товаровиробництва, слабких імпортних можливостей, недосконалості
державної політики регулювання ринкової рівноваги і діяльності
банківських і фінансово-кредитних систем. Звідси криза
платоспроможності, зовсім не рідка поява штучних надлишків тих чи інших
товарів, при гострому дефіциті потреб у них.

По-четверте, в цих державах посилювалися бюджетні дефіцити і дефіцити
платіжних балансів. Багато банківських систем (особливо – в країнах СНД)
перетворилося на каталізатори інфляційних процесів. Нерідко саме вони
штучно затримували взаєморозрахунки між постачальниками і
споживачами, нагромаджували готівку і обертали гроші через депозитні
рахунки для короткострокового кредитування з грабіжницькими
процентними ставками, здійснювали невиправдану емісію грошей,
маніпулювали біржовим валютним курсом. Тим самим вони штучно роздували
розміри банківських доходів, минаючи найбільш складний і результативний
виробничий оборот. Власне товарне виробництво цих країн занепадало, а
його структурні та якісні перетворення залишалися нездійсненною мрією.
Переважна маса кредитних ресурсів направлялася у короткострокове
кредитування, “заморожуючи” інвестиційну та інноваційну діяльність. Як
наслідок, структура економіки продовжувала деформуватися, віддаляючись
від її новітньої ринкової моделі.

По-п’яте, всім аналізованим країнам притаманні процеси бурхливого
соціального розшарування населення, збідніння його основної частини, що
має низькі та середні середньодушові доходи, з усіма негативними
наслідками звідси, макро- і мікроекономічні структури
продовжують катастрофічно застарівати морально і фізично. В багатьох
промислових підприємствах і об’єднаннях зношення виробничих фондів сягає
60-70%. У зв’язку з обмеженістю джерел нагромаджень та інвестицій не
видно реальних перспектив здійснення їх Радикального оновлення,
заміни на найновіші конкурентоспроможні. Приватизація, що
проводиться на формально-бюрократичних принципах “ціннопаперової
чехарди”. фактичної “прихватизації” та розтринькування держмайна
мафіозно-спекулятивними структурами, ніякого економічного пожвавлення не
приносить. Загальноекономічний спад і структурна деформація економіки,
величезні масштаби прихованого безробіття є очевидним фактом для
більшості країн СНД.

За даними Статкомітету СНД, занепад господарської діяльності в
матеріальному виробництві характеризується скороченням випуску
чистого матеріального продукту тільки за перші два роки реформи на 30%.
У 1993 р. цей важливий показник скоротився в Таджикистані на 21%, у
Киргизстані – на 17%, у Казахстані та Україні – на і 5%, у Росії та
Азербайджані – на 13%, у Бєларусі – на 10% і у Вірменії, де далі
руйнувати майже нічого, – на 9%. Найменший спад був у Молдові та
Узбекистані – 4%. 1 лише в Туркменистані, де не втрачено державне
управління економічними процесами та їх регулювання, спостерігалося
зростання чистого матеріального продукту на 10%. У 1 півріччі 1994 р.
темпи спаду не знижувалися. За І квартал ВВП у Казахстані становив 70%,
у Росії -83% і в Україні – 66% від рівня І кварталу 1993 р. В 1994-1997
рр. тенденцію до спаду валової і товарної продукції подолати не вдалося.
ВВП і НД скорочувалися.

Скориставшись такою глибокою і дуже затяжною рецесією, викликаною в тому
числі й невмілою і непослідовною економічною політикою нових держав,
західні конкуренти істотно потіснили і продовжують тіснити місцевих
виробників з внутрішніх ринків, не кажучи вже про який-небудь серйозний
вихід на зовнішні ринки. Найпрестижніші торговельні площі магазинів
Москви, Санкт-Петербурга, Києва, столиць інших постсоціалістичних країн,
автономних республік і областей уже значною мірою заповнено іноземними
товарами (включаючи продовольчі) зовсім не найкращої якості і за вищими
цінами – порівняно як з цінами аналогічних власних товарів, так і з
цінами, за якими їх можна купити в магазинах країн-поставщиків. Тим
часом ефективних захисних заходів і державної підтримки для своїх
виробників немає. Уряди, очевидно, вважають, що наші виробники самі
зобов’язані виживати в гострій конкурентній боротьбі, маючи для цього
морально і фізично застарілі технологічні системи проти найновіших у
зарубіжних конкурентів.

Не можна не враховувати і того очевидного факту, що нинішньою кризою в
більшості країн СНД виявилися охоплені майже всі сфери людської
діяльності: з одного боку, виробництво товарів і послуг, інфраструктура
і ринки, валютно-фінансова і банківська системи, а з іншого. – культура,
наука, освіта, охорона здоров’я, повсякденний побут. Втрачаються багато
які духовні цінності, руйнуються нормальні людські відносини. До того ж
економічна криза посилюється політичною і соціальною. розпалюванням
міжнаціональної ворожнечі та збройних конфліктів то в одних, то в інших
регіонах.

Наслідки цих та інших конфронтацій супроводжуються не тільки загибеллю
ні в чому не винних людей, руйнуванням виробничих і жилих об’єктів,
знищенням матеріальних цінностей та іншого майна, але й наступними
демографічними кризами, явищами депопуляції, масовими міграційними
потоками, і насамперед -пограбованих і знедолених біженців, які шукають
притулку на територіях інших держав. Характерно, що в усіх аналізованих
країнах спостерігається небувалий сплеск корупції, шахрайства,
злодійства та інших економічних злочинів, а також активності
мафіозно-спекулятивних структур, що призвело до небаченого загострення
криміногенної обстановки, до стихійного створення, поряд з державними
силовими структурами, озброєних угруповань найрізноманітніших цільових
призначень.

Усе це – органічно взаємопов’язані причини і наслідки проявів суспільної
деградації, викликаної відсутністю надійної та дійової системи
правопорядку, чіткого законодавства та державного управління,
поглибленням загальної кризи всієї життєдіяльності людини і суспільства.
Трансформаційні процеси поки що не знімають цих негативних, руйнівних у
своїй основі тенденцій. Тією чи іншою мірою вони притаманні багатьом
країнам Центральної та Східної Європи. Так, наприклад, Угорщина
оцінюється експертами МВФ як країна, де ринкові реформи проводяться
найкраще. Тим часом темпи падіння промислового і сільськогосподарського
виробництва у цій країні є майже аналогічними українським. Різниця лише
у тому, що Угорщина, при 10млн. населення, в 1995 р. чала зовнішню
заборгованість понад 26 млрд. дол. США. Тільки для обслуговування цього
боргу угорцям доводиться щороку Сплачувати 3 млрд. дол. Значно
скоротивши виробництво сільськогосподарської продукції, Угорщина з її
експортера перетворюється на імпортера. Квоти на експорт угорського
продовольства до країн ЄС з тих чи інших причин не використовуються
повністю, а конкуренти з цих країн явно витісняють угорських
товаровиробників з внутрішнього ринку. Такими є реальності, а не
ілюзорні оцінки недостатньо обізнаних експертів. Поряд з структурними
деформаціями, зниженням ВВП і НД, зростання зовнішньої заборгованості є
характерним і для багатьох інших держав Центральної та Східної Європи.

На відміну від них. Україна, при 52 млн. чол. населення, поки що (у 1996
р.) мала сумарну зовнішню заборгованість близько 10.5 млрд. дол. Але
зате вона свого часу до 1995 р. ”побила всі рекорди” за темпами
гіперінфляційного шоку, послаблення мотивації до продуктивної праці та
творчого підприємництва, а також падіння рівня життя більшості свого
населення. Усе це лише підтверджує недосконалість прийнятої методології
та практики здійснення ринкових реформ однобічними монетаристськими
методами, які підривають основи ефективного господарювання, нарощування
і здешевлення товарного випуску під ринковий попит споживачів. Інакше
кажучи, економіка країн СНД виявилася втягнутою не до створювального,
а до чергового революційно-руйнівного реформування.

Особливості економічної ситуації в Україні

У свій час Україна була однією з найбільш інтенсивно розвинутих
республік колишнього СРСР. ЇЇ промисловий, аграрний і науково-технічний
потенціали були найбільш потужними, особливо в сфері добувної
промисловості та металургії, в агропромисловому і воєнно-промисловому
комплексах. Випуск Україною основної промислової та
сільськогосподарської продукції, а також продовольства становив у
загальносоюзному виробництві близько 1/5, а за видобутком залізної та
марганцевої руд, виплавкою металу, виробництвом металовиробів, цукру і
олії, створенням окремих видів машин і устаткування вона займала одне з
провідних місць. Проте загальне економічне становище, ринкова
дефіцитність і добробут українського народу ледве утримувалися
на середньосоюзному рівні, а іноді і були нижчими від нього, що,
природно, викликало незадоволеність І підрив мотивації до більш
продуктивної праці та ефективного господарювання. Більше того.
централізований перерозподіл матеріальних ресурсів через Держпостач,
а фондів оплати праці та інвестиційних фондів через союзний бюджет
призводив до ущемлення національних інтересів, адміністративного і
фінансового обмеження зростання зарплати та інших доходів населення, а
також вкладень до найбільш прогресивних сфер і структур господарської
діяльності соціальної спрямованості.

Процес еволюційного розвитку ринкового господарства в конкурентному
середовищі дозволяє швидко формуватися альтернативним варіантам
структур з вищою кінцевою результативністю. Зовсім неприпустимо під
політичними гаслами і огульними вимогами тих чи інших партій, які
виражають корпоративні інтереси лише вузького кола заінтересованих осіб,
видаючи їх за загальнонародні, руйнувати діючий виробничий потенціал,
ефективно функціонуючі господарські системи, не створивши нічого нового,
більш продуктивного І конкурентоспроможного. Таке бездумне
трасформування, яке несе в собі елементи штучного створення
господарського хаосу, є антинародним і суперечить прогресивному напряму
економічного зростання і розвитку. Саме внаслідок відсутності всебічно
обгрунтованої комплексної програми ринкових реформ і механізму їх
послідовної практичної реалізації Україна потрапила в особливо скрутне
економічне становище.

Не відповідають істині твердження критиків економічних перетворень в
Україні про те, що, нібито, ніякі ринкові реформи тут не проводяться.
Сформовано Національний Банк і розгалужену систему комерційних банків.
Проте, на жаль, ця банківська система не виконує належним чином
покладених на неї функцій управління процесами грошового обігу,
кредитного регулювання, здійснення активного впливу на розвиток і
оновлення національного товаровиробництва. Залишається підірваною
стабільність бюджетної сфери та платіжної дисципліни.

Не досягло своєї стратегічної мети і завдання реформування фінансової
системи держави. Далеко не досконалі, стосовно до періоду виходу з
глибокої кризи, цінова і податкова політика, чия стимулююча і гальмуюча
роль є загальновідомою. Загострення бюджетного дефіциту платіжного
балансу прямо і безпосередньо пов’язане з невмілою внутрішньою і
зовнішньою економічного політикою держави, що обернулася серйозними
перебоями в проведенні реформ, які законодавча і виконавча гілки влади
України сумлінно прагнули втілювати в життя з однозначною реакцією
посилення негативних тенденцій і кризових явищ у відповідь. Гостра
платіжна криза паралізує життєдіяльність всього економічного організму
держави, загрожуючи взагалі її незалежному існуванню.

За роки безпосередньої ринкової трансформації (1992-1997 рр.) відбувся
бурхливий процес роздержавлення і приватизації суспільного майна. У 1995
р. в державній власності залишилося 3701 (41,6%) промислових
підприємств, але вони виробили 51,4% всієї промислової продукції. В той
же час 5180 (58,2%) підприємств перейшли у колективну (переважно
акціонерну власність), виробивши 48,6% продукції. 18 підприємств стали
власністю інших держав. З загальної кількості будівельних організацій
(без кооперативів та малих підприємств) в державній власності залишилося
всього 703 (22,8%), які виконали 28,3% підрядних робіт, а будівельних
організацій інших форм власності відповідно – 2379 (77%) і 71,6%. У
сільському господарстві майже завершено процес паювання громадського
майна і здійснюється паювання земельного фонду; створено 34,8 тис.
селянських (фермерських) господарств . Процеси аграрного реформування
тривають. Де-факто майже повністю приватизована і кооперована сфера
торгівлі і громадського харчування. Швидкими темпами приватизується
державний житловий фонд. Трансформаційні процеси відбуваються і в інших
сферах діяльності.

Таким чином, розмови про те, що в Україні, нібито, нічого не
приватизується і ніякого реформування форм і відносин власності не
відбувається, позбавлені всіляких підстав. Процес цей іде, але його
кінцева результативність, на жаль, характеризується від’ємними
ознаками.

З початку 1992 р. Урядом В. Фокіна, під дружний акомпанемент тодішньої
парламентської опозиції, без оглядки на наслідки, було проголошено так
звану “лібералізацію” ринкової торгівлі та повну свободу ринкових цін,
за винятком цін на деякі ключові товари. Саме ця акція, разом з
введенням купоно-карбованців. перетворилася на вирішальний фактор прояву
спочатку галопуючої, а потім і гіперінфляції. Реальна вартість грошової
одиниці впала до катастрофічне низького рівня. Політика “шокової
терапії” спрацювала на повну свою руйнівну силу.

Можна з високою мірою вірогідності констатувати той очевидний факт, що
всі складові ланки ринкової реформи в її поверховому, неокласичному
розумінні було залучено в точній вірогідності з вимогами і принципами
новоявлених пророків економічного врятування нових держав
постсоціалістичної епохи. Не відповідають дійсності докори на адресу
колишніх урядів України, що вони, нібито через партократичні
переконання, не проводили ринкових реформ і тим самим загнали економіку
у глибоку кризу. Все якраз навпаки. Загострення кризи відбувається саме
внаслідок активного виконання під виглядом ринкових реформ вимог
дилетантів-реформаторів в інтересах вузько обмеженого кола
мафіозно-спекулятивних структур методами і засобами, які нічого
спільного не мають з науковим підходом (при цьому, звичайно, не
забуваються і свої особисті інтереси, далекі від зовсім недавно
проповідуваних ідеалів). Процес реформування здійснювався безсистемне і
хаотично, що, власне, і обернулося його руйнівним характером.

По суті, виявилися “замороженими” відтворювальні процеси, інвестиційна
та інноваційна діяльність майже у всіх виробничих сферах. Більшість
великих і середніх промислових об’єднань і підприємств – внаслідок
штучно створеної владою кризи платежів, “з’їдання” гіперінфляційним
шоком фондів споживання і нагромадження, некерованості багатьох
підприємств та їх неадаптивності до мінливої кон’юнктури ринків –
зупинено частково і навіть повністю. Значна частина їх робочої сили
дістала новий статус – прихованих безробітних. Інакше кажучи,
спеціалісти, робітники і службовці багатотисячних колективів або
працюють скорочений робочий тиждень, або взагалі не працюють. Відповідно
вони одержують і низьку заробітну плату, яку здебільшого не можуть
компенсувати випуском необхідної товарної продукції під платоспроможний
споживчий попит.

Справа в тому, що через нестачу матеріалів, комплектуючих виробів та
енергоресурсів, а також їх безперервно зростаючу дорожнечу собівартість
і ціни кінцевої” продукції ніяк не вкладаються в обмежений
платоспроможний попит. Утворився явний дисбаланс між ринковими пінами і
особистими доходами більшості населення. Збут і швидкість оборотності
товарів штучно загальмовано періодичними ціновими сплесками. При
гострому товарному дефіциті, деякі товари залежуються, не продаються
своєчасно, а обмеженість інфляціюючих середньодушових доходів не
дозволяє задовольняти попит на товари і послуги найпершої життєвої
необхідності. Водночас відсутність по-справжньому конкурентного
ринкового середовища в умовах постійного спаду національного товарного
виробництва і можливостей зростання імпортних поставок припиняє
регулююче діяння ринкової кон’юнктури, тобто закону ринкового
балансування попиту і пропозиції. Як не парадоксально, але – при
обмеженості числа покупців І навіть їх відсутності – високі ринкові ціни
у нас утримуються, не знижуючись, а іноді, за Інфляційною інерцією,
навіть продовжують зростати. Монополістичні тенденції пронизують
майже всі виробничі та ринкові структури.

Тим часом у сучасному світі цивілізоване підприємництво інтенсивно
нарощує свої капітали зовсім не за рахунок роздування цін понад
вартість, а за рахунок реалізованої товарної маси, її якості та
дешевизни, тобто на економічно здоровій основі прискорення
технологічного, організаційно-економічного і управлінського прогресу,
запровадження жорсткого менеджменту в усіх структурах виробничого і
товарно-грошового оборотів, досягнення максимальної оборотності та
повноти збуту товарів і послуг. Політикою штучного роздування цін і
процентних ставок, високих податків та інших поборів можна лише згорнути
підприємницьку і ринкову активність, довести всю економіку до повного
занепаду. Власне, значною мірою тут, на мій погляд, і криється одна з
причин невдач трансформацій, здійснюваних не тільки в Україні, але й у
більшості інших країн СНД і Східної Європи. Не руйнування, а творення
повинне лежати в основі прогресивних економічних реформ. Неприпустимо
руйнувати старе, не створюючи прогресивного нового, інакше цс
викликає неминучу деградацію.

Загострення промислової кризи

Україна на 90-95% залежить від зовнішніх поставок нафти і на 75% –
природного газу. Після аварії на Чорнобильській АП.С практично
припинилося будівництво і введення в експлуатацію блоків АЕС, які раніше
намічалися. Видобуток вугілля падає і воно дорожчає, стає
неконкурентоспроможним. Скорочення попиту (насамперед, з боку ВПК і
будівництва) на продукцію чорної металургії відкривало можливості для її
глибокої реконструкції. Певні кроки в даному напрямі зроблено, але вони
обмежені нестачею ресурсів, хоча чорна металургія разом з харчовою і
хімічною промисловістю, є сьогодні основою для експортного потенціалу
української промисловості.

Оперувати розраховуваними Мінстатом України зведеними даними про
промислове виробництво в нашій країні (особливо за 1993 р.) слід з
обережністю, тим більше – для порівнянь з іншими державами, що вийшли з
колишнього Союзу. Це пов’язано з специфікою розрахунків узагальнюючих
індексів, методика визначення яких у 1993 р, істотно відрізнялася від
методики, що використовувалася, скажімо, в Росії, В основному це
зумовлене тим, що фонд споживання (точніше, величина заробітної плати в
промисловості) міг збільшуватися тільки разом із зростанням обсягів
виробництва. Тим самим підприємства підштовхувалися до перекручення
обліку, що і спостерігалося в галузях з багатономенклатурною і
непорівнянною продукцією (насамперед -у машинобудуванні, швейній та
меблевій промисловості).

У 1993 р. обсяг промислового виробництва в Україні (вартісний показник)
скоротився лише на 7,4%. Водночас виробництво основних видів продукції в
натурі (цей показник став публікуватися з травня 1993 р. і не включав
воєнної продукції, де спад був порівняно більшим) зафіксовано із
зниженням за рік на 22,4%. Триразову різницю в двох зв’язаних показниках
просто не можна пояснити – тим більше, якщо порівнювати її з
аналогічними показниками за 1994 р. За 9 місяців 1994 р. обсяг
промислового виробництва (вартісний показник)скоротився на 31.2%, а
виробництво в натурі – на 32,3%. Т така взаємозалежність не викликає
сумнівів. Очевидно, в 1993 р. фактичне падіння промислового виробництва
в Україні все ж не 7,4%, а близько 20-25%.

В цілому ж темп спаду промислового виробництва за минулі роки
характеризувався такими даними (табл.1, рис. 1).

Таблиця 1. Індекси обсягу продукції промисловості* (1990р. =100)

1991 1992 1993 1994 1995 1996

Продукція всієї промисловості 95 89 82 60 52 47

Виробництво засобів виробництва (група “А”) 94 87 78 59 53 50

Виробництво предметів споживання (група “Б”) 98 93 90 62 50 36

*Джерело: 1991-1995 рр. “Статистичний щорічник України 1995”. С. 153; за
1996 р. повідомлення Мінстату “Про соціально-економічне становище
України у 1996 р,” та власні орієнтовні оцінки автора щодо
співвідношення темпів змін груп “А” і “Б”.

Особливого занепокоєння викликають випереджаючі темпи спаду в 1995-1996
рр. виробництва товарів народного споживання і витиснення з внутрішнього
ринку власних товаровиробництв. Темпи загального спаду промислового
виробництва, хоча останнім часом й уповільнюються, але тривають.
Економічна стабілізація і пожвавлення, що з року в рік прогнозують
урядові органи, міністерства і відомства не збуваються і відкладаються
на майбутнє. Процеси економічного зростання і оновлення розпочнуться
тільки тоді, коли будуть знайдені І задіяні реальні джерела активізації
інвестиційної діяльності, коли буде усунена платіжна криза, розморожена
платоспроможність споживачів, повернена обличчям до національного
товаровиробництва грошова і банківсько-фінансова політика держави. Вона
(держава) має в законодавчому порядку розблокувати можливості
внутрігосподарських нагромаджень, використання на інвестиції
амортизаційних фондів, внутрішніх кредитних ресурсів з залученням
зовнішніх інвесторів. Інакше кажучи, треба створити економічні умови для
нормального відтворювального процесу на розширеній основі. Для цього
потрібне і законодавче регулювання фондів споживання, зокрема і
заробітної плати працівників промисловості, без чого ніякою підвищення
продуктивності праці не відбувається.

Рис. 1. Індекси обсягу продукції промисловості (1990 р. =100)

Задуманий механізм активізації трудової діяльності народу через ЇЇ
підхльостування гіперінфляційним шоком приніс прямо протилежні
результати.

Кризові явища в аграрно-продовольчій сфері

Потенціальне природно-кліматичні умови України, її чорноземні грунти
дозволяють не тільки в достатку забезпечувати внутрішні потреби в
продовольстві, але й нарощувати експортний потенціал. Найвищого рівня
виробництва сільськогосподарської продукції було досягнуто в 1989 р., за
яким пішла смуга нестабільного розвитку. З 1992 р. кризові явища в
аграрній сфері стали дедалі відчутнішими, викликаючи негативні прояви в
споживчому секторі й паралізуючи експорт. У цілому за останні роки
обсяги продукції сільського господарства і переробної промисловості
значно скоротилися (табл. 2, рис. 2).

Справи в агропродовольчому комплексі, на жаль, і надалі не обіцяють
суттєвого поліпшення. Обсяг валової продукції сільського господарства у
1996 р. скоротився в середньому ще на 9%, а в Громадському секторі – на
15%. Виробництво продуктів харчування знизилося на 16,8%. Майже всі
виробничі показники виявилися гіршими, ніж у 1995 р. За фінансовим
станом переважна більшість сільськогосподарських підприємств опинилася
на межі банкрутства, а тваринництво взагалі збанкрутувало. Ціни на
сільськогосподарські продукти продовжують зростати, а доходи
товаровиробників падати. Немає належних підстав і на одержання кращих
наслідків у 1997 та й наступних роках, якщо не повернути агропродовольчу
політику держави у створювальному напрямку.

Таблиця 2. Індекси продукції сільського господарства та продуктивності
праці (1990 р. =100)

Роки Валова продукція сільського господарства Продуктивність праці

Господарства всіх категорій Сільськогосподарські підприємства Приватні
господарства (включаючи фермерів і орендаторів)

1991 86,8 82,6 98,3 85,1

1992 79,6 68,1 111.0 71,1

1993 80,8 66,3 120,6 70,5

1994 67,5 52,6 108,3 60,1

1995 65,1 47,9 112,2 57,6

Джерело: “Статистичний щорічник України 1995”. С. 230.

переробки супроводжуються відповідним падінням виробництва кінцевих
продуктів споживання.

Рис. 2. Індекси продукції сільського господарства та продуктивності
праці (1990 р. =100)

Всі ці досить небезпечні тенденції у виробничій сфері супроводжуються
посиленням структурного деформування економіки, випередженням темнів
товарного спаду в тих галузях виробництва і господарських системах,
які забезпечують безпосередній ринковий попит, а також соціальні
життєві потреби людини і суспільства. Гіперінфляційні процеси свого часу
глибоко Деформували всю структуру витрат і цін, грошового і
фінансово-кредитного обігу.

Потрібні принципово нові підходи

Ейфорія швидкого і кардинального розв’язання складних економічних
проблем минула. Скороспішні програми врятування економік
постсоціалістичних країн зазнали очевидної невдачі. Повним економічним і
політичним крахом завершилася бездумна і анархічна за суттю майже
п’ятирічна “перебудова”, яка в свій час активно ініціювалася М.
Горбачовим. Протягом шести років розвалу Союзу жодна з короткострокових
урядових програм стабілізації економічного становища і виходу із кризи
тепер уже нових країн теж не принесла позитивних результатів. Більше
того, спроби негайного втілення цих програм у життя тиском “зверху” лише
посилювали кризові явища до критичного стану. Причини такого стану
справ, за моїм глибоким переконанням, криються, з одного боку, в
поверховості та помилковості самих економічних програм, які не
враховують складної сукупності взаємодіючих внутрішніх і зовнішніх
факторів (тобто не передбачають фундаментальної модельної розробки
проектів здійснення економічних перетворень, зрозумілих широким верствам
населення), і, з другого боку, – у відсутності системного підходу до
управління та організації їх виконання, а також чіткості й послідовності
законодавчих і виконавчих рішень держави і дій господарських
управлінських структур у сфері товарного виробництва, ринку, виробничої
та соціальної інфраструктур, валютно-фінансового, кредитного та
інформаційного обслуговування тощо.

Вчені-економісти Російської академії наук і Національної академії наук
України розробили відповідні стратегічні концепції та стратегії
соціально-економічного розвитку своїх країн, які спираються на всебічне
врахування конкретних умов і послідовну етапність ринкових перетворень.
Визначено стратегічні цілі й завдання, методи, засоби і ресурсні
можливості їх досягнення. При цьому дуже реалістично намічено строки
реформування – стосовно до кожного етапу, з опорою на вихідну економічну
ситуацію, в якій країна перебуває, на валютно-фінансові й матеріальні
можливості. підприємницьку активність і заінтересованість у якісних
оновленнях макро- і мікроекономічних структур. Активізація інвестиційної
діяльності з масовим використанням найновіших науково-технічних
досягнень, ресурсозберігаючих технологій, чітких керуючих і регулюючих
механізмів, організаційно-економічних заходів і ринкових каталізаторів у
конкурентному середовищі лежить в основі нової стратегічної концепції.
Залучено всі необхідні атрибути ринкових механізмів активізації
людського фактора.

Створення якісно нових підприємницьких і ринкових структур, які б
функціонували високоефективно і соціально спрямовано, – це не
одноразовий правовий акт і тим більше не одночасна архіреволюційна акція
руйнування діючого виробничого і ринкового потенціалу і виникнення
невідомо звідки більш ефективного нового. Це тривалий еволюційний процес
глибоких господарських і економічних перетворень, технологічного
оновлення, конверсії та диверсифікації капіталу, формування пріоритетів
у системі міжнародного поділу праці та розвитку макрогосподарських
зв’язків.

Стратегічну політику дальших ринкових реформ, проголошену
Президентом України Л.Кучмою, треба здійснювати методами і засобами
створювального, антиінфляційного напряму за критеріями реального
приросту ефекту, тобто за творчим аспектом сучасного реформування.
Інакше кажучи, необхідно тепер розумно і зважено реалізовувати
накреслену стратегію, крок за кроком добиваючись економічної
стабілізації та пожвавлення, з переходом у стадію економічного зростання
і підвищення рівня життя народу.

Об’єктивна оцінка результатів ринкових реформ на макрорівні пов’язана з
реальним приростом ВВП і НД, а не з тим, скільки і яких об’єктів
приватизовано або ж реприватизовано. На мікрорівні ефективність теж
визначається зовсім не формою власності й господарювання, а обсягом,
якістю і собівартістю продукції або послуг, ринковим попитом на них,
мірою відшкодування витрат, розмірами одержуваних валового доходу і
прибутку. Головне в тому, як ті чи інші господарські системи виконують
свої функції, наскільки вони є конкурентоспроможними на внутрішніх і
Зовнішніх ринках, наскільки ефективно господарюють, багатіють самі та
вносять вклад у багатство країни. Як зазначалося вище, у свій час
сталінський режим уже визначав ефективність соціалістичної реформи на
селі за темпами колективізації та розкуркулювання багатих селян з
міцними господарствами, які при Цьому руйнувалися, що довело країну до
страшного голодомору. Зовсім неприпустимо повторювати цей ганебний
досвід минулого.

Тому єдино правильним є шлях створювального ринкового реформування, яке
б супроводжувалося підвищенням кінцевої результативності, швидким
господарським оновленням і відповідними темпами економічного
зростання. Якщо цього немає, а лише обвальне падіння товарного
виробництва, збідніння внутрішнього ринку, бурхливе зростання цін і
посилення структурного деформування, то така реформа не служить
інтересам людини, а точніше – має антинародний характер і є небезпечним
гальмом для загальнолюдського прогресу.

Найважливішими елементами економічних реформ стосовно до країн СНД
виступають введення жорсткої антиінфляційної політики і конвертованої
грошової одиниці, здійснення ефективної приватизації, створення
активного ринкового середовища з розвинутою інфраструктурою. Одночасно,
за допомогою державної та банківської підтримки, належить активізувати
інвестиційну та інноваційну діяльність по структурній і якісній
перебудові господарства. Необхідно рішуче долати дезінтеграційні
тенденції. формувати якісно новий ринковий простір країн СНД і
східноєвропейської співдружності з входженням до світової господарської
системи, що, в свою чергу, могло б сприяти їх значно швидшому входженню
на рівних до широких інтеграційних. ринкових зв’язків.

Кожна з країн, маючи статус суб’єкта міжнародного права, має можливості
вільно обирати партнерів для сучасних інтеграційних взаємозв’язків.
Принципи взаємовигідних торговельно-економічних відносин між країнами з
свободою руху через кордони товарів, капіталів, інформації,
інтелектуальних, трудових та інших ресурсів, формування єдиних
транспортних і енергетичних систем, а також засобів зв’язку,
обороноздатності тощо є основоположними \ прискоренні прогресу кожної
країни і всього світового співтовариства, в його єдності та
цілісності. Ізоляціонізм гарантує будь-якій країні лише регрес. Водночас
входження до процесу міжнародного поділу праці, кооперування та
інтегрування, пошуки найбільш конкурентоспроможних сфер і особливих
“ніш” у світовому ринку виступають гарантом досягнення більш швидких
темпів економічного розвитку і конкурентоспроможності. Для цього й
потрібні ретельний вибір пріоритетів, зведення їх у ранг провідної ланки
усієї економічної та науково-технічної політики держави.

Визначальну роль у досягненні ефективності реформування, безперечно,
відіграють знання і вміння приймати обгрунтовані рішення, активно й
швидко втілювати їх у життя, тобто діяти синхронно і комплексно в усіх
ланках управління і регулювання. формування знаючих і активних
підприємців і управлінців вимагатиме певного часу і зусиль. Вони
зобов’язані володіти мистецтвом жорсткого господарського менеджменту,
знати кон’юнктуру ринків, вміти налагоджувати чіткі ділові
взаємовідносини з поставщиками і покупцями, банками і страховими
компаніями, своїми трудовими колективами, діяти впевнено, із знанням
справи в складному ринковому середовищі та в системі державного
регулювання. Без наявності цих та інших ділових і людських якостей у
багатьох людей, схильних до бізнесу, нездійсненними є цивілізована
підприємницька діяльність і високоефективна ринкова економіка.

Деякі напрями курсу ринкових реформ

Україна як суверенна держава, як повноправний суб’єкт міжнародного права
визначає і здійснює в інтересах свого народу власну економічну і
соціальну політику, обирає моделі та формує стратегію і тактику свого
розвитку, а також накреслює засоби їх практичної реалізації. Визначивши
свій економічний статус, вона закріпила його у Конституції та
відповідних законах, регулює систему економічних відносин, включаючи
відносини власності, всю систему внутрішніх і зовнішніх відносин,
створює державний і ринковий механізми регулювання – монетарну,
фінансову, банківську, митну, цінову, податкову, страхову, процентну,
структурну, енергетичну, промислову, агропродовольчу політику тощо,
розвитку інфраструктури, тобто політику ефективної сукупної
трансформації.

Після розпаду СРСР на окремі національні держави підписання Президентами
одинадцяти з них угоди про створення Співдружності незалежних держав,
відкритої для інших країн, Докорінно змінило геополітичну і економічну
ситуацію. Але Достовірно оцінити цю подію можна буде пізніше – лише за
конкретними діями нової системи Співдружності. Безумовно, якщо ніхто з
учасників Співдружності не мав би корисливих цілей і Прихованих задумів,
які підписали цю угоду. Взаємовигідні інтеграційні зв’язки в умовах
поглиблення міжнародного поділу праці та еквівалентного обміну
забезпечують високий економічний ефект, краще використання ресурсних
потенціалів країн – учасниць Співдружності та піднесення рівня
життя їх народів. Невипадковими є сучасні світові тенденції до
створення не лише єдиних ринкових просторів, але й єдиних економічних і
політичних співтовариств майже на всіх континентах планети.

Російський уряд з початку 1992 р. ввів вільну ринкову кон’юнктуру, тобто
майже повну лібералізацію цін. Це зачіпало кровні інтереси народів не
лише Російської Федерації, але й країн. що вийшли з складу колишнього
Союзу, оскільки на їх територіях ще продовжували існувати єдині
валютно-фінансова, енергетична. транспортна системи, система зв’язку і
стратегічної оборони. Тут. безперечно, потрібні були узгоджені дії на
рівні домовленостей між Президентами і урядами всіх суверенних держав.
Проте цього не сталося. Відбувся вибуховий розрив інтеграційних зв’язків
між цими країнами, що нанесло величезну шкоду економіці всіх країн
“нової співдружності”.

З переходом до гіперінфляційної моделі функціонування економіки в
умовах, коли відсутні конкуренція і антимонопольні протидії, коли не
було ніяких стимулюючих бар’єрів на шляху зростання цін, національні
гроші дуже швидко втратили свою купівельну вартість. Утриматись від
чергових витків інфляційної спіралі, та ще й тоді, коли йде падіння
виробництва товарів і надання послуг, більшості країн колишнього СРСР не
вдалося. Надії на індексацію і відповідне підвищення особистих доходів
громадян, точніше – на механічне збільшення в обігу грошей, є
неймовірними навіть з точки зору можливостей у стислі строки
синхронізувати випуск і розповсюдження їх величезної маси, не кажучи вже
про економічну безглуздість цієї акції.

Переважна більшість людей, що живе на низьку або середню заробітну
плату, пенсію, стипендію тощо, які до того ж не одержують своєчасно, не
може задовольняти свої потреби через ринок з штучно здутими цінами. На
інфляції наживаються протиправні елементи, які вміло загострюючи
дефіцити або товарів, або грошей, в умовах відсутності державного
регулювання і контролю, грають на ринковій кон’юнктурі в інтересах
власного збагачення. За цих умов не можна виключати тих чи інших
варіантів соціальних вибухів.

Ніякого економічного інтересу працювати за знецінені гроші і за умов
проведення політики “заморожування” доходів немає. Це негативно
позначається на розвиткові підприємництва, продуктивності праці,
що аж ніяк не наближає нас до сучасної ринкової економіки, бо
підривається її основа – вартість грошової одиниці, особисті доходи та й
вся фінансова система держави. Копіювання польського варіанта “шокової
терапії”” в зовсім іншій ситуації нашої економічної кризи бажаних
результатів не принесло. І це вже, мабуть, добре зрозуміли Президенти,
урядовці і політики.

Можлива мета “шоку”, хоча про неї вголос і не говориться, -за рахунок
цінового сплеску, по-перше, притягти товарну масу і хоча б частково
згладити гостре кризове становище на своєму внутрішньому ринку;
по-друге, ініціювати розпродаж державного майна за знецінені карбованці
у приватну власність тим, хто вже фінансове збагатився на розвалі
економіки, і тим самим допомогти їм вдруге – тепер вже легалізувати
незаконні грошові нагромадження, перетворити їх на матеріальні цінності;
по-третє, швидко дискредитувати грошову одиницю і поховати діючу
грошово-фінансову систему, тобто здійснити грошову і фінансову реформи
на користь збагатілої верхівки, зовні приховано від основної маси
збіднілого населення.

Країнам “євразійського простору”, незважаючи на розбіжність у поглядах
різних політичних сил, рано чи пізно доведеться на цивілізованій основі
здійснювати між собою науково обгрунтовану та взаємоузгоджену економічну
політику, яка б базувалася на принципах взаємовигоди і невтручання у
внутрішні справи, виключала валютно-фінансову, товарну агресію один
проти одного на спільному ринку, що історично склався.

Вихід з фази падіння до фази економічного пожвавлення і піднесення в
нових умовах має бути здійснений за рахунок, перш за все, ефективного
використання власного ресурсного потенціалу із залученням на принципах
взаємовигоди іноземного капіталу і новітніх технологій. Суверенітет і
незалежність аж ніяк не означають ізоляціонізму, відгороджування від
оточуючих країн китайською стіною”. В сучасному світі, мабуть, немає
жодної країни, яка б була не залежною від міжнародного поділу праці та
ринкових взаємозв’язків. Навпаки, економічна відкритість, розширення
ринкового простору і економічних відносин з іншими країнами – важлива
запорука швидкого виходу з кризи і прискорення економічного розвитку.
Торговельно-економічні зв’язки між сусідніми державами як Сходу і
Заходу, так і Півночі та Півдня, повинні базуватися на принципах
еквівалентності та взаємовигоди.

Умови політики економічних зрушень

В основу нової економічної політики України покладено:

• економічний інтерес людини до вільного підприємництва, розвитку
товарного виробництва і ринку, який забезпечують конкретні
власники-господарі, що випускають товари і послуги в структурі,
якості та вартості під споживчий попит;

• функціонування в обороті твердої конвертованої грошової одиниці;

• науково-технічний прогрес, із застосуванням активної інноваційної,
інвестиційної та структурної політики;

• перехід на принципово нову модель економіки макро- і мікроекономічного
рівнів, рівноправне функціонування різних форм власності та
господарювання, великих, середніх і дрібних його систем,
конкурентоздатних на внутрішньому і зовнішньому ринках;

• знання і вміння здійснювати сучасний бізнес на здоровій економічній
основі, управляти цим складним процесом, користуючись законами
відтворення і ринку, ринкової конкуренції;

• висока культура, організованість і дисципліна в усіх сферах людської
діяльності.

Радикальна економічна трансформація має два вирішальних напрями.

Перший її напрям – реформа валютно-фінансової та кредитної систем. Вона
включає в себе досягнення твердої національної валюти, подолання
бюджетного дефіциту і дефіциту платіжного балансу, безконтрольної емісії
грошей та цінних паперів.

економічно невиправданих внутрішньої та зовнішньої
заборгованостей. Для цього треба:

а) наростити виробництво конкурентоздатної продукції (товарів і послуг)
як для внутрішнього, так і для зовнішнього ринків. маючи на увазі
відповідне збільшення експорту та імпорту. забезпечення збалансованого
зовнішньоторговельного обороту, без чого перетворити Україну на
рівноправного партнера світогосподарських взаємозв’язків неможливо;

б) мати резервний валютний фонд в іноземній валюті, який би страхував
стабільність грошової одиниці в умовах досить мінливої кон’юнктури
світового ринку (для створення такого фонду – поряд з нарощуванням
зовнішньоторговельного обороту, збільшенням валютних надходжень від
експорту і туризму – можна навіть як виняток використовувати частину
зовнішніх кредитів, хоча це явно неефективний спосіб їх
застосування, оскільки вони “заморожуються” і не дають прямих
прибутків);

в) створити власні золотий і алмазний фонди, включаючи до них й інші
високоцінні товари з найбільш стабільними цінами на зовнішньому ринку
(це теж стане одним з своєрідних резервних фондів конвертованої валюти.
Для його забезпечення Україні треба було б одержати свою частку золотого
і алмазного фондів колишнього Союзу і налагодити видобування золота з
власних родовищ. Маючи запас коштовностей, держава може випускати
“золоту позику” для продажу або ж закласти його в гарантію стабільної
вартості грошової одиниці).

Але, виходячи з того очевидного факту, що Україна не має ні необхідного
обсягу конкурентоздатних товарів, ні належного фонду конвертованої
валюти, ні золотого й алмазного запасів, держава змушена була починати з
випуску власних паперових грошей. Щоб не допустити різкого падіння їх
реальної вартості. Національний банк змушений був ввести жорстку
антиінфляційну політику обмеження маси гривень в обігу, штучно створивши
їх гострий дефіцит, що обернулося загостренням кризи платежів. Тим самим
стримано і швидкість товарно-грошового обігу. Дуже малі надходження в
державну казну грошей від роздержавлення власності, від її розподілу не
за символічними цінами (тобто за безцінь) або зовсім безплатно всім за
однаковими нормами зовні нібито цінних (насправді ж пустих) сертифікатів
(зрівняльний принцип), як це відбувалося, а за цінами дійсної ринкової
вартості кожного об’єкту. Потрібен також суворий банківський контроль за
емісією І обігом грошових знаків та цінних паперів, при одночасному
забезпеченні збалансованості обсягу грошей в обороті з масою товарів і
послуг.

Пускати в обіг додаткові гроші можна лише у відповідності з нарощуванням
товарної маси та поліпшенням її якості, а також замість купюр, які
зношуються і знищуються. Не можна входити в ринок неринковими методами.
Безумовно, не виключаються також безплатна приватизація за соціальне
гарантованими нормами (наприклад, житла: при цьому те, що понад норми,
приватизується за плату) або акціонування засобів праці та продаж акцій
трудовим колективам, з використанням для цього як власних коштів
працівників, так і колективних фондів підприємств, а можливо, й
пільгових кредитів.

Інфляція припустима в межах виконання нею стимулюючої функції.
Припиненню інфляційного процесу сприяють збалансованість темпів
зміни продуктивності й оплати праці з ціновою кон’юнктурою на споживчому
ринку, а також активізація боротьби з мафіозними і спекулятивними
структурами, що протиправно нагромаджують нетрудовий грошовий капітал,
не пускаючи його у виробничий обіг. Усе те, що штучно гальмує швидкість
товарно-грошового обігу, є фактором посилення інфляції. Чим швидшим є
обіг грошової одиниці, тим, – за інших рівних умов – міцнішою є її
вартість.

Випуск національних грошей, як свідчить досвід, є дійсно ефективним
заходом тоді, коли вони мають вартість відповідного товарного
еквівалента, коли гарантується стабільність і швидкість їх обігу, а
також можливість купувати і продавати за них будь-який товар або
будь-яку послугу без усяких обмежень. Це визначає їх високий авторитет
як серед виробників, так і серед споживачів. Такі гроші спроможні
виконувати величезну стимулюючу функцію у справі підвищення
продуктивності праці, розгортання масової підприємницької діяльності та
наповнення товарного ринку. Якщо ж з моменту появи нові гроші починають
входити в інфляційний ”штопор”, то вони не виправдають свого головного
призначення і навіть тих витрат, які йдуть на Їх випуск і впровадження.

Одночасно необхідно застосовувати відповідну валютно-фінансову і
кредитну політику, підпорядкувавши ЇЇ стимулюванню підприємництва,
забезпеченню рівноваги попиту і пропозиції на зварних ринках,
прискоренню розвитку ринкової економіки. Створення ринку валюти і цінних
паперів, ринку праці та широкорозвиненої ринкової інфраструктури вимагає
нової системи кредитного регулювання, розробки власної процентної та
податкової політики, яка б всіляко сприяла залученню іноземною капіталу,
відповідала прискоренню структурної перебудови народного господарства на
макро- і мікроекономічному рівнях, переорієнтації його з
тоталітарно-сировинної структури на першочергове задоволення соціальних
і духовних потреб людини.

Саме в цьому і полягає другий напрям реформи – здійснення докорінної
зміни економічної та галузевої структур народного господарства, форм і
методів господарювання з орієнтацією на потреби мінливого ринку.
Економіка, в якій 70% припадає на галузі так званої групи “А” і лише 30%
– на галузі групи “Б”, є штучно деформованою тоталітаризмом,
диктатурою авторитетного мислення. Структурна перебудова не можлива
без відповідного початкового капіталу, потужних економічних стимулів,
інвестицій і новітніх технологій, чіткої системи господарського
управління на макро- і мікроекономічному рівнях. У скрутних умовах
глибокої кризи запустити економічне життя в активну дію можна лише за
рахунок розкріпачення ініціативи та приватного економічного інтересу у
використанні наявного ресурсного потенціалу і місткості внутрішнього
ринку. Кожний трудівник у своїй справі має бути підприємцем – особистим
або колективним, забезпечуючи збільшення товарного виробництва і
доходів, фондів нагромадження і споживання, створення власного
багатства, з якого, в кінцевому підсумку, і складається багатство нації.
Без цього радикально змінити структуру економіки не вдасться. Держава
повинна законодавче і за допомогою економічних регуляторів підтримувати
Ділове підприємництво в усіх його формах – на перших порах особливо у
високоприбуткових сферах як у вирішальних ланках економічного зростання,
нагромадження і оновлення виробничих фондів.

Говорячи про структурну, інвестиційну і цінову політику Держави як про
важливі підойми механізму виходу з економічної з одного боку, підвищить
їх економічну могутність і стійкість, незважаючи на кон’юнктурні
коливання, а з іншого – забезпечить повніше використання їх ресурсного
потенціалу, зменшить розміри безробіття, бо робітники, вивільнені з
основного виробництва, зможуть на місці перекваліфікуватися і працювати
на нових робочих місцях.

По-третє, відповідно до прийнятого законодавства і вільного вибору
підприємців щодо форм власності і методів господарювання, слід розумно
здійснити роздержавлення і приватизацію, створивши справжнє
підприємницьке середовище і ринкову конкуренцію на сучасних
цивілізованих засадах. Проте в перехідний період за держзамовленнями і
економічними зв’язками має зберігатися певний державний контроль, а
нові кола підприємців. трансформуючи виробничий потенціал у свою
власність, не повинні (і це треба було б закріпити законодавче) ставати
на шлях згортання випуску дефіцитних товарів і послуг, а навпаки –
повинні нарощувати їх виробництво. В міру подолання ринкових дефіцитів
ці обмеження відпадуть самі собою.

По-четверте, держава створює всі умови для лібералізації ринкових
відносин і цін, для розвитку торгівлі та можливостей вільного
переливання не тільки готових товарів, але й інвестицій, трудових і
матеріальних ресурсів, тобто сукупного капіталу, до тих сфер, де
залучення капіталів іззовні – так само, як і вивезення власних капіталів
за кордон для створення спільних або власних виробництв по випуску
товарів чи наданню послуг під ринкові запити. При цьому держава за
допомогою урядових економічних структур стежить за макроекономічною
структурою і регулює її через ринковий механізм, оптимізуючи пропорції
між добувними й переробними галузями, розвитком енергетики і
нарощуванням виробничого та соціального потенціалів, їх інфраструктури.
Як показує світовий досвід, відкрита ринкова економіка на сучасному
етапі її розвитку не є стихійною, її регулює держава, використовуючи
підойми фінансово-кредитної та податкової політики, політики інвестицій
і цін тощо.

По-п’яте, функціонуючи в умовах ринкового регулювання, господарські
системи, незалежно від розмірів і форм власності та методів
господарювання, змушені будуть стати сприйнятливими до новітніх
науково-технічних розробок, постійно стежити за технологічними і
організаційними оновленнями господарства, бо без цього неможливо
виживати в конкурентній боротьбі. Виробництво стає дедалі більше
наукомістким. Особливу роль у Прискоренні економічного прогресу
відіграють ресурсозберігаючі технології з використанням систем
роботизації та автоматизації, комп’ютерних систем управління виробничими
і ринковими Процесами руху товарів і грошей, а також високорозвинута
інфраструктура. За рахунок цього забезпечується повне і безпосереднє
насичення товарного ринку. Державна науково-технічна політика покликана
своєчасно орієнтувати виробничі та ринкові структури на масове
застосування сучасних досягнень науки й техніки, всемірно стимулювати
нововведення.

По-шосте, пріоритет у стратегічному курсі розвитку економіки України
слід надати, перш за все, забезпеченню енергетичної, продовольчої та
екологічної безпеки народу. У зв’язку з мізерним видобутком нафти на
власній території особливо гостро стоїть проблема з рідким паливом і
мастилом.

З переходом на розрахунки в конвертованій валюті за сировину,
імпортовану з Росії, нафту доведеться закуповувати в обсягах з
розрахунку на нинішню (дуже марнотратну) енергомісткість
господарства і необхідність завантаження потужностей
нафтопереробної промисловості на суму 7,4 млрд. дол. На покриття тільки
цих затрат належить істотно збільшити експорт своїх товарів на зовнішні
ринки в розрахунках за світовими цінами. До того ж, гостродефіцитними
для економіки України є деревина, бавовна та багато кольорових металів.
Для покриття загальних затрат на імпорт і забезпечення
збалансованості зовнішньоторговельного обороту потрібен пошук
шляхів нарощування додаткових товарних ресурсів, валютна виручка за які
покривала б затрати на необхідний імпорт. Нині на експорт йдуть метал і
металеві вироби (виручка за продаж яких може становити близько 6 млрд.
дол.), енергетичне устаткування, деякі машини, кокс, залізні та
марганцеві руди, ртуть, графіт, сірка, каолін, кухонна сіль, будівельні
матеріали, олія, цукор та інші продукти харчування. Проте ціни світового
ринку на ці переважно сировинні ресурси є відносно нижчими від цін на
нафту і газ, бавовну і Деревину, тобто ринкова кон’юнктура складається
не на нашу користь, що утруднює економічну ситуацію України. Вийти з неї
можуть допомогти:

• застосування жорсткої політики енерго- і
ресурсозбереження;

• поступовий перехід від експорту сировини на виробництво і експорт
більш дорогих, наукомістких товарів кінцевого споживання;

• широке використання (там, де це можливо) відновлюваних місцевих
енергоджерел (енергія сонця, вітру, термальних вод, малих річок, а також
біоенергетики);

• пошуки і введення до господарського обороту принципово нових,
екологічно чистих енергоносіїв (зокрема – газової енергетики, джерел
водневої енергії), а також гарантій безпеки атомної енергетики.

По-сьоме, Україна має найбільші можливості найближчим часом вийти з
продовольчої кризи, задовольнити власні потреби в продуктах харчування і
екпортувати цукор, олію, лляні тканини або готові вироби з них, пшеницю,
алкогольні напої ( горілку, вина найвищих сортів), тютюнові вироби тощо.
Якщо вміло виділити зони виробництва екологічно чистих продуктів
харчування, налагодити їх глибоку переробку і належне товарне пакування
за допомогою сучасних технологій світового рівня, то наші продукти
будуть конкурентоздатними навіть на високонасиченому
європейському ринку. Для цього необхідно виробити і запровадити розумну
аграрну і агропродовольчу політику, виходячи з економічних інтересів
селянства, його власного вибору щодо форм і методів господарювання.
Селянин повинен стати вільним господарем землі, інших засобів
виробництва, продукції та доходів, тобто стати справжнім підприємцем у
ринковій економіці. Система його взаємовідносин з поставщиками машин,
добрив та інших промислових товарів і послуг, а також з покупцями
сільськогосподарської продукції, і в тому числі з державою, повинна
будуватися на принципах купівлі-продажу за паритетними цінами. які б
забезпечували високу, стабільну доходність і зростання нагромаджень
селянських господарств, кооперативних і державних систем.

Слід зрозуміти, що процеси реформування господарських систем на селі –
це зовсім не одноразовий акт вандалізму, насильницького розвалу діючих
структур і будівництва нових з нульової позначки, як це злочинно робили
під час колективізації та репресій над “куркулями” диктатори під
комуністичними гаслами. Це б відкинуло наше сільське господарство на
рівень голоду 30-х років. Тільки на основі добровільного вибору селян,
повного і високоефективного використання наявного виробничого
потенціалу, його еволюційного оновлення, поступового формування нових,
продуктивніших форм господарювання (включаючи
конкурентоздатні акціонерні, фермерські та кооперативні
господарства) буде забезпечено стабільне нарощування виробництва
сільськогосподарських продуктів. Їх високоякісна і глибока промислова
переробка, повне насичення продовольчого ринку стануть реально можливими
на базі докорінної реконструкції та модернізації діючих і створення
нових переробних підприємств з сучасною технологією безпосередньо в
місцях виробництва сировини. Тут нам не обійтися без широкого залучення
іноземних інвесторів і новітніх технологічних систем, для чого
необхідними є відповідна державна програма та стимулювання економічного
інтересу до припливу внутрішніх і зовнішніх капіталів саме в цю сферу.

Завдання забезпечення екологічної безпеки, в свою чергу, кардинально
вирішується за рахунок розробки і використання ресурсозберігаючих
безвідхідних технологій із замкнутим циклом. Розв’язання цієї проблеми
має глобальне значення для всього людства. Захист від забруднення
грунту, водного і повітряного басейнів, рослинного світу можна ефективно
здійснити не за рахунок припинення науково-технічного прогресу і
повернення назад, а навпаки, – на базі його дальшого прискорення,
створення якісно нових виробничих систем, які б виключали негативний
вплив на навколишнє середовище, сприяли зростанню продуктивності праці
та поліпшенню умов життя людини. Разом з тим держава за допомогою
економічних і правових регуляторів повинна активно впливати на
підприємців у галузі промисловості, транспорту, сільського господарства,
будівництва тощо, які порушують законодавство, забруднюють повітря, воду
і землю. Крім несення Юридичної відповідальності, порушники зобов’язані
повністю відшкодувати збитки, завдані народному господарству і здоров’ю
людей.

Економіка України досягне сучасного світового рівня лише тоді, коли всі
її ланки очолять фахівці-професіонали з глибокими знаннями проблем
відтворення і ринку – не тільки внутрішнього. але й зовнішнього, коли
вони розмовлятимуть з своїми закордонними колегами однією
професіональною мовою. знаходитимуть з ними спільні економічні
інтереси, зможуть бути конкурентоздатними у своїх економічних і
організаційно-управлінських діях. Ми маємо значний корпус кваліфікованих
керівників і фахівців високого класу. Їм треба створити всі умови для
переорієнтації та опанування знаннями сучасного менеджменту і ринкової
кон’юнктури, бізнесу в широкому розумінні цього слова. Маючи досвід
управління трудовими колективами, вони зможуть у найкоротші строки
стати справжніми підприємцями. Перебудовуючи економіку, було б
великою помилкою нехтувати власним інтелектом і набутим досвідом,
піддавати політичному і моральному терору своїх кращих керівників і
фахівців великих підприємств і об’єднань, що становлять і надалі
становитимуть економічний фундамент суспільства. Процеси роздержавлення
і приватизації мають бути спрямовані аж ніяк не на вибухове згубне
руйнування діючих господарських систем, а на їх послідовне якісне і
структурне оновлення, на включення до заінтересованого господарювання
кожного члена колективу, на перетворення його у безпосереднього власника
і господаря, на використання величезного потенціалу науково-технічного і
економічного прогресу. Під цим кутом зору треба перебудувати економічну
та інженерно-технічну освіту, системи підготовки і перепідготовки
кадрів для підприємницької діяльності в принципово нових умовах ринкової
конкуренції, навчати спеціалістів професіональних знань
високоефективних дій, вмінь самостійного вибору цілей, методів і засобів
їх досягнення.

У сучасних важких умовах у визначенні економічної стратегії треба бути
особливо уважними, не підпасти під вплив наскільки на сьогодні модних,
настільки ж легковажних ідей як економічного романтизму, так і
економічного авантюризму. Ринкова економіка -це ефективна і водночас
жорстка система реалізму і виживання. Вона грунтується виключно на
високому рівні економічних інтересів, знань і умінь, на точних
розрахунках ефективно вести господарство, організовувати безперервний
процес удосконалення технології, купівлі необхідних ресурсів, продажу
готових товарів і управляти ним, на об’єктивних законах ринкової
економіки, на теорії функціонування в ній валютно-фінансової системи,
різних форм власності в умовах конкуренції та мінливої кон’юнктури
ринку.

Відкрита економіка вимагатиме від Української держави, від її Президента
і уряду бути мудрими, одночасно рішучими і обережними, стійкими і
гнучкими, діяти в інтересах свого народу і своєї держави, укладати
вигідні для них економічні угоди з будь-якими партнерами на принципі
еквівалентних відносин. У зовнішній торгівлі має бути виключений продаж
власних ресурсів, товарів і послуг за демпінговими цінами – так само, як
і імпорт за штучно роздутими цінами. Адже це є не що інше, як обкрадання
свого народу, розтринькування його національного багатства.

Економічний зміст моделі перехідного періоду

Подолання кризових явищ швидко відбувається в
антиінфляційно-створювальній моделі перехідного періоду. Виконуючи
ринкові функції, вона виключає економічний хаос і авантюристичний розвал
діючих господарських структур без створення нових. Під впливом ринкової
конкуренції застарілі виробництва вимушені або поступово
модернізуватися, або на їх зміну виникнуть нові, більш продуктивні і
конкурентоспроможні, що не лише компенсують втрати товарного продукту і
доходу, а й забезпечать приріст додаткового ефекту. Власне так і
долається криза дефіцитності з одночасним нарощуванням
товаровиробництва, ВВП і НД.

Це головні оціночні критерії результативності ринкових реформ.
Ігноруючи їх, майже аналогічно свого часу архіреволюціонери
розкрадали і вимагали трощити “капіталістичні” Господарські структури,
поміщицькі і куркульські господарства з відомими кінцевими наслідками.

На жаль, сумні уроки історії не йдуть нам на користь. Оцінювати
результативність ринкових реформ за кількістю і питомою вагою, зовні
ніби реформованих, а по суті працюючих значно гірше або й зовсім не
працюючих об’єктів, просто безглуздо.

Дезорганізація виробництва, національної грошової, валютно-фінансової і
кредитної системи, відсутність жорсткого менеджменту неминуче ведуть до
економічного занепаду. Наслідки вивчення сучасного світового досвіду
однозначно свідчать, що жодна економічно розвинена країна світу кінця XX
століття не має моделі стихійної ринкової економіки і навіть так званого
“вільного ринку”. І це цілком закономірний прогресивний розвиток.
Система ринкових відносин знаходиться під безпосереднім впливом
державної економічної політики і механізму чутливих регуляторів дії
макро- і мікроекономічних структур в умовах бурхливого розвитку ринків.

Більш того, високорозвинена їх система функціонує в правовому полі і
контролі державних і наддержавних (міжнародних) структур, регулюється і
контролюється не лише система валютно-фінансового і кредитного обігу,
курсова і процентна, податкова, страхова і емісійна, але й цінова
політика, політика товарних квотувань обсягів ринкових пропозицій,
особливо високодефіцитних ресурсів. І це аж ніяк не суперечить, а
навпаки, сприяє вільному розвиткові конкурентоспроможного
товаровиробництва. Фермерські ціни, наприклад, безпосередньо
встановлюються державними органами влади для всіх країн ЄС, з
величезними обсягами на це бюджетних дотацій. Процес державного
регулювання фермерських цін відбувається в США і Японії. Діє чітке
антимонопольне законодавство жорстких кон’юнктурних обмежень, заборона в
лібералізації ринків деяких товарів, наприклад, КОКОМ, створюються
замкнені регіональні ринки тощо.

Ніяких ілюзій з цього приводу у наших політиків і в державному
керівництві не повинно бути. Як це не парадоксально, але факт, що разом
з правовим актом величезного історичного значення – одержанням Україною
державної незалежності, вона опинилася в ситуації власного економічного
безвладдя. Результат -обсяг ВВП скоротився в 2,3 рази, промислової
продукції- більш ніж удвічі, а сільськогосподарської – на третину.
Номінальні доходи населення за рахунок колосальної емісії грошей з
початком “лібералізації”, без будь-якого зв’язку з рухом ВВП і НД,
зросли в 4,9 тис. разів, а реальні – значно впали проти базового (1991
р.) рівня.

Сформована під активним впливом ззовні політика “гіперінфляційного
шоку” мала своєю метою, з одного боку. підстьобнути економічний спад, а
з другого – негайно збагатити пануючу меншість як міцну опору нового
ладу і порядку. І ці цілі були досить швидко й успішно досягнуті. Вони
створили також нову сферу криміногенної, тіньової економіки, яку
справедливо Президент охрестив “п’ятою владою”. Ця політика ні на крок
не наблизила нас до сучасної ринкової економіки високорозвинених країн,
а навпаки, як вже відзначалося, істотно віддалила від неї.

Другому Президентові України, Леоніду Кучмі, довелося розпочинати
розробку і здійснення соціально-економічної стратегії ринкових
перетворень з надто важкого і складного старту. Не випадково на одне з
перших місць ним була висунута проблема влади, бо, не подолавши
економічного безвладдя, досягти позитивних зрушень неможливо. І
це не суперечить демократичному устрою суспільства і держави.
Анархія ніколи не була й не буде якісною ознакою демократії. Тому
зусилля Президента ввести ринкову реформацію в кероване і створювальне
русло є кроком дуже важливим, а в умовах розгулу злочинності – і мужнім.

Щодо шляхів і методів ринкових перетворень, за якими держава йшла,
зокрема в 1991-1994 рр., то у мене немає сумніву, що саме вони завели у
глухий кут і створили небезпечні умови для долі майбутнього України. З
точки зору фундаментальної економічної теорії ідеальна модель
прогресивного науково-технічного, соціально-економічного і духовного
розвитку є моделлю послідовного і планомірного сходження від нижчих до
все вищих горизонтів прогресу, виключаючи взагалі перехідні періоди з
переважанням руйнацій, що відкидають країни і їх народи назад, неминуче
вимагаючи додаткового часу й інвестицій на відновлення втраченого. Треба
прагнути до того, щоб Україна якнайшвидше пережила цей перехідний період
як останній, з виходом у майбутньому на стабільний економічний розвиток
з послідовним оновленням і нарощуванням свого виробничо-ринкового
потенціалу та реального ефекту.

Завдяки здійсненню більш активної стабілізаційної політики Державної
влади і скороченню глибини кінцевого падіння (з вихідної До нульової
відмітки) протягом 1995-1997 рр. темпи спаду дещо уповільнилися. Є
навіть ряд позитивних ознак стабілізації. Проте бажаних наслідків ще не
досягнуто. Негативні тенденції попереднього економічного курсу
розкрутили маховик руйнації настільки, що зупинити його інерції
виявилося справою дуже важкою.

Державна політика ефективних реформ має спиратися на високий
професіоналізм інтелектуального потенціалу нації, забезпечення
сучасного рівня управління й організації виробництва з використанням
новітніх технологій, відкриттям нових робочих місць, знанням ринкової
кон’юнктури, дій банківсько-фінансової і страхової системи, вітчизняних
і іноземних партнерів тощо.

Мабуть, марно розраховувати на великий приплив іноземних інвестицій.
Вони залишаються мізерними для масштабів економіки України. Останнім
часом їх щорічний обсяг не перевищував 300-400 млн. американських
доларів, значна частина яких до того ж не доходила до реального
інвестування в конкретні проекти. Для порівняння наведу такий приклад:
боннський уряд, починаючи з 1992 р., для інтеграції колишньої НДР, яка
приблизно втричі менша за Україну, в західну ринкову економіку, щорічно
вкладає 150 млрд. німецьких марок. Крім того, в 1995 р. східна Німеччина
одержала ще від ЄС 7 млрд. долар. До 1996 р. загальна сума цих
величезних фінансових вливань досягла 840 млрд. марок. І ця програма
розрахована на довгі роки. Величезні суми фінанасової допомоги від
західних країн одержали Польща і Угорщина.

За нашими підрахунками для швидкої переструктуризації економіки України
потрібно інвестувати щорічно близько 100 млрд. доларів, яких ніхто нам
давати не збирається. Суми кредитів навіть в 2-3 млрд. доларів майже не
відчутні. Більш того, відплив українських капіталів за кордон значно
перевищує їх надходження, тобто Україна, як це не парадоксально,
виступає поки що інвестиційним донором економічно розвинених країн. В
перехідній моделі доводиться розраховувати в основному на внутрішні
нагромадження.

Зараз державі треба чітко визначитися, до якого ж типу ринкової
економіки ми прагнемо. Як вище вже відзначалося, саме поняття “ринкова
економіка” досить розпливчасте і не відбиває якісних особливостей того
чи іншого способу соціально-економічного і державного устрою. Проте, без
ринку, без збуту готового товару, відновлення його вартості (витрат і
прибутку) і купівлі потрібних виробничих ресурсів, не можуть взагалі
відбуватися безперервні відтворювальні цикли, загальний
економічний оборот і розвиток. Тому безальтернативність ринкових
відносин з цього погляду очевидна.

Торгівля властива будь-якому суспільству. Навіть деформована
система соціалізму також не могла існувати без ринку, незважаючи на
спроби його штучного згортання силою адміністративної влади. Можна також
згадати й історію ринків работоргівлі або купівлі-продажу кріпосних душ
в Україні, де були й свої шахраї типу Чичикова, що торгували мертвими
душами.

Вчені вже давно прийшли до однозначного висновку, що ринкова реформація
в Україні після подолання кризи має спиратися на модель
високорозвиненої, соціальне орієнтованої економіки, її ефективного
функціонування під регулюючим впливом держави і стимулюючою дією
ринкової кон’юнктури. Всі складові цієї моделі в наших умовах, без
великого впливу іноземного капіталу, вимагають особливо високого ступеня
чіткості макро- і мікроекономічного управління, економічного регулювання
і контролю з боку держави, високої культури, організації і дисципліни в
кожній сфері створювальної діяльності, незалежно від форм власності і
господарювання в єдиному правовому полі.

Моделі “ринкової економіки” в сучасному світі досить різноманітні. Це
далеко не єдине “прокрустове ложе”, в яке прагнуть штучно вкласти всі
постсоціалістичні країни. Скажімо, у французькій моделі дуже велику роль
в управлінні економікою, включаючи виробництво і перерозподіл ВНП,
відіграє держава. У шведській – навпаки, мінімальний вплив держави в
сфері виробництва, але величезний – в сфері перерозподілу доходів, де
він має по-справжньому соціалістичний характер.

Японія відрізняється багатовіковими традиціями сумісної групової
діяльності з високим ступенем організації і дисципліни в кожному
колективі. При відносно незначному централізованому перерозподілі і
фінансуванні ця держава досить жорстко і чітко управляє всім складним
економічним організмом. Американська модель, хоча зовні і найбільш
лібералізована, проте має могутній Державний вплив не лише на внутрішню,
але й на всю світову економіку за допомогою валютно-фінансових і
банківсько-кредитних регуляторів.

Отже, закономірно, що й Україна має виробити свою специфічну модель
післякризового економічного розвитку. Перехідний процес має
перетворитися в прискорення на здоровій економічній основі збільшення
доходів і нагромаджень в інвестиції. формування принципово нової
ринкової моделі. Її зміст охоплює:

• по-перше, чітку систему макроекономічного і господарського
управління, економічного, валютно-фінансового і кредитного регулювання
в жорстких правових межах і вільній ринковій кон’юнктурі;

• по-друге, опору на науково-технічний прогрес і інтелектуальний
потенціал держави;

• по-третє, взаємовигідний і паритетний зв’язок у системі світового
співтовариства з визначенням власної ніші в конкурентній боротьбі на
міжнародних ринках;

• по-четверте, соціальну орієнтацію економічного розвитку на
забезпечення достойного життя людини і суспільства, нормального процесу
демовідтворення, і,

• по-п’яте, структурну і якісну збалансованість ринкового попиту і
пропозиції в широкому розумінні функціонування всіх видів розвинених
ринків.

Важливою складовою до переходу є роздержавлення і приватизація,
формування справжнього господаря і більш ефективного господарювання. Ці
процеси, хоча й значно прискорені, проте роздержавлені об’єкти, часто,
маючи вже перевагу за обсягом і часткою вартості виробничих фондів,
відчутно поступаються перед неприватизованими за показниками обсягу
випуску товарної продукції і кінцевих результатів, що не сприяє
подоланню кризи. Тому не можна фетишизувати дію цього фактора як панацею
від всіх економічних хвороб. Одним правовим актом. безумовно, можна
перетворити всіх людей в суто “паперових” власників, але ніякого
додаткового ефекту від цього не буде. Про це свідчить, зокрема, тепер
вже багаторічний досвід поверхових трансформацій в більшості
постсоціалістичних країн. Формування більш ефективних господарських
систем – процес поступовий, органічно пов’язаний з відповідним
нарощуванням реального капіталу та інвестицій в структурне і якісне
оновлення приватизованих об’єктів.

Економічна наука, будучи однією з найдавніших, дає людству
фундаментальні знання економічного прогресу. Саме вони стають науковою
базою ефективної державної політики. Українські вчені, ще до початку
ринкових реформ, розробили і запропонували антиінфляційно-створювальну
модель переходу до ринкової економіки, відповідну концепцію стратегії
економічного розвитку з об’єктивною оцінкою і прогнозом змін платіжного
балансу, із здійсненням зваженої грошової реформи і ув’язкою структурної
переорієнтації з реальними інвестиційними можливостями.

Проте Парламенту і Уряду України того часу була більш до вподоби
закордонна модель “ринкового шоку”, що виключала втручання в ринковий
хаос держави. Це відкрило необмежені можливості так званої
“прихватизації” її майна, розкрадання і спекуляція товарними ресурсами.
Вчені досить точно прогнозували і ті наслідки, які ми зараз маємо.

На озброєння економічної політики епохи бурхливого прогресу нерозумно
приймати як видатні для свого часу класичні теорії двохсотрічної і
навіть піввікової давнини, так і, під виглядом новітніх, – примітивних
концепцій неомонетаристів, що спрямовані на вибуховий економічний
розвал. Маючи величезні традиції фундаментальних досліджень і вагомого
внеску у світову економічну думку, наші вчені здатні створити власний
теоретичний фундамент для сучасної національної економічної політики.

У зв’язку з цим, говорячи про моделі перехідного і після кризового
розвитку української економіки, не можна обійти досить болючої проблеми
підведення наукової бази під банківсько-фінансову систему, щоб
переключити її в цивілізоване русло надійного функціонування. Всім
відомо, що на сьогодні стабільне фінансове і кредитне забезпечення
ефективних ринкових реформ відсутнє. Не врегульовані процеси кругообігу
грошей і цінних паперів, їх емісії і випуску в обіг, виконання ними
вирішальних стимулюючих і відтворювальних функцій.

Поворот економічної політики держави на прискорення ефективних ринкових
реформ несумісний як з минулою банківською і фінансовою політикою
безпрецендентного нарощування в обігу грошової маси з відповідним її
знеціненням, підстьобуванням інфляційно-цінових вибухів, так і з штучним
стисненням маси грошей в обігу, їх гострим дефіцитом, створенням
всеохоплюючої кризи платежів.

Обмеження доступу товаровиробників до кредитних ресурсів взагалі
паралізує товаровиробництво. Щоб повернути фінансовий капітал обличчям
до активізації промислового підприємництва, Президенту України довелося
видати спеціальний Указ про створення фінансово-промислових груп. І це
дуже важливо. Проте справа рухається повільно. Промисловість же
продовжує залишатися в стані свого роду ринково-фінансової ізоляції і
податкового тиску. Кабінет Міністрів помінявши назву на
“промислово-фінансові групи”, по суті, поки що не активізував їх
практичне формування і ефективне функціонування.

Аналіз помісячного промислового виробництва сотні основних видів
промислової продукції свідчить, що по переважній більшості з них не
виявляється стабільного нарощування випуску, зниження собівартості і
оптових цін. Навпаки, при загальній аритмії виробництва не припиняється
тенденція до спаду з досить стабільним зростанням собівартості і оптових
цін. Навіть вже після грошової реформи (1996 р.) і стабілізації
інфляційних процесів, рівень собівартості і оптових цін промислової
продукції продовжує зростати, роблячи її неконкурентоздатною.

Досить відчутно стримують розвиток аграрної сфери наростаючий диспаритет
промислових і сільськогосподарських цін, а також очевидні прорахунки в
кредитному обгрунтуванні та обмеженні обсягів кредитів і матеріальних
ресурсів. І це, безумовно, блокує проведення ефективних аграрних реформ.
Тому відповідні їх корекції вкрай потрібні. Держава мусить дбати про
неприпущення масового витіснення вітчизняних товаровиробників з власних
ринків, коли використовуються дії далеко не вільної ринкової
кон’юнктури, а елементарного хабарництва.

Зростаючі ціни і неплатежі, низька платоспроможність переважної
більшості юридичних і фізичних осіб позбавляють підприємців замовлень.
Їх відсутність і неможливість збуту паралізує виробництво. Активізація
підприємницької діяльності, як свідчить досвід підприємств, що вже
вийшли з кризи, упирається в місткість ринку. Треба розірвати замкнуте
коло неплатежів і цінового безмежжя.

Разом з тим держава не може випускати з поля зору проблеми соціального
життя суспільства – рівень душової і сімейної доходності різних верств
населення, збільшення прямого і прихованого безробіття, негативних
демографічних тенденцій. Поліпшення демографічних перспектив України
потребує чіткої концепції державної демографічної політики, більш
пильної уваги до проблем відтворення населення, усвідомлення їх значення
для загальної стабілізації. Це вимагає створення відповідної наукової і
економічної бази. Зазначені проблеми активно розробляються вченими
Національної Академії наук України. Їх результати вносяться на розгляд
Уряду. Проте практичне розв’язання гострих соціально-демографічних
проблем наштовхується на слабкий економічний грунт.

Розділ 2. Трансформації в контексті світового розвитку

Для світової економіки кінця XX – початку XXI століть характерні прояви
принципово нових явищ і тенденцій розвитку з кардинальними структурними,
якісними та інституціональними змінами як локальних, так і глобальних
масштабів. У дії сукупних факторів економічного оновлення, відтворення і
зростання все більш вирішальну каталізуючу функцію виконують новітні
наукові відкриття, що забезпечують радикальні технологічні і суспільні
перетворення. Вони охоплюють тепер майже всі сфери людської діяльності.
Прискорюються темпи оновлюючих процесів, включаючи відмирання
старих, народження і розвиток нових держав та їх могутніх інтеграційних
утворень з властивими їм якісно новими структурами, господарськими і
ринковими системами, а також механізмами соціально-економічного
регулювання і управління.

Докорінно змінюються виробничо-господарські і ринкові структури в їх
органічному взаємозв’язку з організаційним і якісним зміцненням,
формуванням все більш економічно надійних господарських систем, які
могли б стійко утримуватися і розвиватися в умовах загострення
ринкової конкуренції. Прискорюються темпи глобального і локального
розвитку інформатики і ринкової інфраструктури, могутньої
банківсько-кредитної системи з певною тенденцією до поступового
Переростання її в загальносвітову. Створюються і відповідні Міжнародні
структури, які так чи інакше охоплюють все більшу Кількість країн,
впливаючи на їх економічні і політичні зміни.

Тенденції структурних і якісних змін. Протиборство інтеграційних та
дезінтеграційних процесів

Зрозуміло, що глобальні науково-технічні і соціально-економічні
перетворення, що відбуваються в сучасному світі, не можуть не впливати і
на внутрішні структурно-інституціональні зміни в кожній країні. Вони
стосуються економічних і правових відносин, форм власності, володіння і
господарювання, всієї системи державного і ринкового регулювання і
управління, включаючи інтереси різних соціальних верств населення і дії
стимулюючих факторів на продуктивність праці і відтворювальні процеси.

Загальносвітова тенденція до формування все більш економічно могутніх
господарських структур – величезних транснаціональних і національних
корпорацій, різного роду інших виробничо-ринкових об’єднань,
промислово-фінансових груп і банківських систем як міцного фундаменту і
каркасу сучасної світової економіки, що уособлюють великий бізнес,
очевидна. При цьому відповідно змінюються напрями і структурні
співвідношення в обсягах великого, середнього і малого бізнесу.

Зводити сучасну ринкову економіку в процесі реструктуризації
постсоціалістичних країн до активізації лише малого бізнесу і навіть до
обов’язкової парцелізації вже сформованих і ефективно функціонуючих
великих господарських структур – практично означає ніщо інше, як
підштовхування їх до штучного розвалу і усунення можливого конкурента. З
погляду ж економічної теорії і реальних світових тенденцій такі
рекомендації не витримують елементарної критики.

Розвиток сучасної світової економіки лише за інерцією ототожнюють з
моделлю ринкової економіки, на якій свого часу базувалися класичні
теорії її функціонування і розвитку. Насправді ж в різних частинах світу
сформувалися принципово нові економічні моделі, що грунтуються на
синтезі ідей стихійно-ринкового і свідомо-державного регулювання
суперечливих соціально-економічних процесів, що відбуваються в якісно
новому суспільстві. Пошуки і використання оптимальних співвідношень між
цими регуляторами є найважливішим елементом ефективної дії всього
регулюючого механізму управління економікою держави. Цьому активно
сприяє створення і використання все більш потужних і надійних
інформаційно-обчислювальних систем з відповідним програмним
забезпеченням.

Саме на цій базі і грунтується тенденція прискорення зрушень в напрямі
все більш точного визначення і реалізації управлінських рішень, що
ускладнюються, вибору з багатьох можливих варіантів найкращих за
критерієм ринкової конкурентоздатності. Новітні економічні теорії
базуються здебільшого на результатах модельних прогнозів і планів
науково-технічних і соціально-економічних перспектив розвитку з
прогнозними оцінками їх наслідків. Вони мають більш надійний фундамент
для достовірних висновків і поглядів у майбутнє, створення
реального моніторингу різноманітної економічної кон’юнктури.

Слід відзначити, що сучасна епоха світових зрушень характеризується, з
одного боку, закономірним розвитком інтеграційних процесів за
ініціативою високорозвинених країн як локомотивів світової економіки,
охоплюючи величезні території і навіть цілі континенти. Яскравим
прикладом інтеграційних процесів є поступове формування замкненої
Європейської спільноти (ЄС), угруповання окремих країн в регіональний
ринок Американського континенту, а також формування ринку країн
Тихоокеанського басейну. Разом з тим, з другого боку, проявилася і прямо
протилежна тенденція – вибухова дезінтеграція країн колишнього СРСР,
включаючи країни Центральної Азії, Кавказу і Прибалтійських
республік. Дезінтеграція охопила тут майже всю величезну Євроазійську
територію колишньої “соціалістичної співдружності”.

Довгострокове економічне відставання країн цього регіону,
архіреволюційне здійснення ринкових реформ за ідеологією руйнівної
“шокової терапії” і вибухової автаркії за національними ознаками
призвело досить швидко (1991-1995 рр.) цей регіон до небувалого
економічного занепаду. В ньому за цих п’ять років було втрачено близько
половини ВВП з випереджаючими темпами спаду промислового виробництва.
Внаслідок більшість країн опинилася тут в глибокому кризовому стані з
одночасним небувалим, переважно креміногенним соціальним розшаруванням
суспільства -збагачення меншості (купки верхівки) за рахунок зубожіння
переважної більшості населення.

Вийти з цього досить важкого становища у чергові фази циклу –
економічного пожвавлення і зростання в умовах майже повного зупинення
застарілого товаровиробництва, гострої нестачі фондів нагромадження і
споживання з відповідним заморожуванням інвестиційної та інноваційної
діяльності виявилося справою досить складною. Зазначене, безумовно, не
могло не вплинути негативно і на темпи загальносвітового економічного
розвитку. Тим більше, що в ці ж роки в ряді розвинених країн темпи
економічного зростання мали тенденцію до зниження і спостерігалася
навіть певна стагнація.

До речі, наслідки порівняльного аналізу свідчать, що відособлені
національні економіки окремих країн на сучасному етапі стали поступово
втрачати внутрішні потенції свого саморозвитку. Тому не випадкові їх
потяги до інтеграційних процесів, пошуків приєднання до тих або інших
регіональних ринкових об’єднань. Більш того, все частіше проголошуються
думки і заклики з боку деяких політиків і вчених економічно міцних країн
до створення єдиного загальнопланетарного економічного організму з
універсальним механізмом соціально-економічного регулювання в системі
вільного підприємництва. Проте, реалізація такої ідеї перебудови всього
світового устрою в напрямку формування єдиної планетарної держави
суперечить національним інтересам і особливостям розвитку окремих країн,
їх ринкових угруповань, великих регіонів і частин світу. Вона (ця ідея)
передбачає неминучу втрату “незалежного” функціонування держав.

У поняття незалежність тут вкладається такий зміст: можливість
справжнього демократичного вибору в здійсненні кожною країною державної
економічної політики в інтересах свого народу і нації, пошуку і
визначення власної ніші в системі міжнародних соціально-економічних
відносин і конкурентній боротьбі на міжнародних ринках тощо. Інакше
кажучи, кожна країна в сучасному і майбутньому світоустрою має бути
звільненою від політичного, економічного, духовного і військового тиску
з будь-якого адміністративного центру або з боку окремих економічно
могутніх країн. Думка про те, що можна звести світовий устрій до
моноцентризму є прямим продовженням ідеології світового панування з її
вкрай негативними наслідками. Йдеться про неминучу глобальну
шаблонізацію, штучне звуження і збіднення природного різноманіття
життєдіяльності народів світу, їх соціального і духовного, структурного
і якісного розвитку з використанням різнобічних каталізаторів глобальних
і локальних зрушень до майбутнього загальнолюдського прогресу.

Найбільша стійкість світового розвитку може бути досягнута за моделлю
оптимальної дії доцентрованих і відцентрованих суспільних сил, що
формують і відповідну рівновагу загальнолюдських рухів. Цьому аж
ніяк не сприяє величезна нерівномірність в соціально- економічному
розвитку окремих груп країн. Відомо, що чим більші розриви між багатими
і бідними країнами, або між багатими і бідними регіонами світу, також,
як і між окремими соціальними прошарками населення в межах однієї
країни, тим, здебільшого, вищий ступінь соціальної напруги і реальніше
виникнення вибухових суспільних катаклізмів – війн і революцій.

Вони, час від часу, відбувалися протягом всієї історії людства, особливо
загострившись у XX столітті. Суспільні катаклізми руйнували накопичене
багатство, людський потенціал, відкидали країни і весь світ від
прогресивного розвитку. І цю проблему людству доведеться розв’язувати у
наступному столітті. Навіть в прогнозах на далеке майбутнє, коли світ
довготерміновим еволюційним шляхом дозріє до єдиного
загальнопланетарного економічного організму з універсальною системою
регулювання, він, мабуть, не матиме рівності економічного розвитку країн
і регіонів. Занадто великі розриви в рівнях їх економічних потенціалів.
Ці розриви складалися протягом багатьох минулих віків. До того ж, діючі
механізми регулювання цілеспрямовані на нерівномірний розвиток, що
взагалі викликає прояви тенденцій до вирівнювання. Втрата
загальновідомих людських ідеалів – “свободи, рівності і братерства” –
заповнюється ідеалами поведінки диких гуртів: “перемога сильних,
загибель або жалюгідне існування слабких”. Економічно могутня верхівка і
в далекому майбутньому буде панувати над залежними країнами і регіонами
світу, які поставляють необхідну сировину (сировинні придатки), дешеву
робочу силу і значну частину інтелекту, виконують найбільш непривабливі
трудомісткі і низькооплачувані послуги і роботи. Власне в цьому
закладені і проявляються соціально-економічні суперечності світового
розвитку.

Загострення конкурентної боротьби на світових ринках також аж ніяк не
сприяє подоланню нерівномірного і циклічного капіталотворення в системі
міжнародного і регіонального поділу праці, спеціалізації і концентрації
тих або інших сфер людської діяльності під впливом науково-технічного та
інтелектуального прогресу, темпів регіонального і загальнопланетарного
відтворення і оновлення економічного потенціалу, виробничої, ринкової і
соціальної інфраструктури.

Великий бізнес у світовому прогресі. Причини нерівномірного розвитку і
нестабільності системи

Вирішальну роль в сучасному світовому розвитку відіграє саме великий
бізнес, зокрема транснаціональні корпорації. В доповіді
вчених-економістів РАН “Путь российских реформ” відзначається, що
“совокупность 37000 ТНК, имеющих около 200 тыс. филиалов, охватили всю
планету. Она представляет собой некую единую сеть, единую систему,
владеющую третью всех производственных фондов планеты, более 40%
общепланетарного продукта, осуществляющую заметно более
половины внешнеторгового оборота, более 80% торговли высшими
технологиями и контролирующую более 90% вывоза капитала. За последние
два десятилетия объем внешней торговли увеличился на планете в 10 раз!
На этой основе рынок приобрел вселенский характер, в котором
определяющим фактором успеха стало технологическое лидерство. Страны
разделились на группы быстро прогрессирующих, производительность труда
которых сказалась выше средней общепланетарной, и отсталых стран
с производительностью ниже среднего уровня”.

При цьому автори справедливо підкреслюють, що ринок нещадно
розправляється з промисловістю тих країн, продуктивність праці яких не
змогла піднятися вище середнього рівня. Капітали концентруються там, де
вищі продуктивність праці і якість товарів. нижчі їх собівартість і
ціни. Відстаючі країни неминуче втрачають не тільки зовнішніх
інвесторів, але і їх власні капітали втікають в більш сприятливі умови
розвинених країн. Це свого роду насос, який відкачує з відсталих країн
все краще, що вони мають: капітали, природні ресурси, таланти. Це
неминуче поглиблює економічну диференціацію держав. І якщо раніше (30-40
років тому) – відсталі країни, за думкою авторів зазначеної доповіді,
правомірно було називати такими, що розвиваються, бо вони мали певні
шанси для досягнення випереджаючих темпів економічного піднесення і
скорочення розриву з передовими країнами, то зараз більшість з відсталих
країн “відсталі назавжди”. Вони майже вже втратили найцінніший свій
капітал – інтелектуальний потенціал, на відтворення якого потрібні
десятиріччя. З такими висновками не можна не погодитись. Ці висновки
базуються на реаліях, зокрема, і на наслідках аналізу ситуації, що
склалася після п’яти років анархічної реформації за порадами і вимогами
МВФ в Російській Федерації. Цілком зрозуміло, що без інвестицій,
інновацій, кваліфікованих кадрів, сучасного менеджменту та інтересу
людей у високопродуктивній праці ніякого прискорення прогресу і
конкурентоспроможності національного товаровиробництва не буде. Роль
“сировинного придатка” відсталим країнам забезпечена надовго.

Світова банківсько-фінансова система (СБФС) також аж ніяк не сприяє
випереджаючому піднесенню економічно відсталих країн, які надійно
посаджені нею у боргову яму. Та й сама СБФС, за оцінками тих же
російських дослідників та й багатьох учених західних країн, знаходиться
зараз в стані швидко наростаючої кризи, внаслідок, перш за все, штучного
збільшення масштабів фіктивного капіталу, обсягів спекулятивних
“паперових” активів, катастрофічного зростання зовнішніх і внутрішніх
боргів. Одночасно скорочуються фінансові ресурси, що йдуть
безпосередньо в оновлення і розвиток матеріального виробництва. “Сегодня
в сферу финансов и недвижимости США идет в три раза больше кредитов, чем
в производство. Доля чисто финансовых фьючерсов, основанных на игре на
процентных ставках, валютной торговле и курсах ценных бумаг, в общем
объеме фьючерских сделок с 1973 по 1993 г. увеличилась с 1,8 до 64,8%.
Если валовой внутренний продукт США вырос за последние 10 лет только на
четверть и составил примерно 6 трлн. долл., то общий объем вторичных
фьючерсных сделок, порождающих мнимые активы, поднялся от нуля в 1984 г.
до 36 трлн. долл. в 1994 г. Беспрецедентны и темпы увеличения суммарного
долга в экономике США, который с 1956 по 1970 г. рос медленно и не
превышал 2 трлн. долл. К 1980 г. он поднялся до 4 трлн., а в 1990 г.
проскочил отметку в 14 трлн. долларов. Уже в 1990 г. общая сумма только
выплат процентов по долгам достигла 35% ВВП США и с тех пор значительно
увеличилась”.

На базі такого бурхливого зростання фіктивних активів і заборгованості,
що охопило значну частину економічно розвинених країн, з’являються і
перебільшені оцінки дійсного економічного і соціального стану як окремих
країн, так і певних їх груп. Аналогічні процеси перекинулися на країни
“третього світу”, а останнім часом і на країни колишнього
“соціалістичного табору”, які стали об’єктом бурхливого економічного
розпаду. Їх одночасно охопила небувала доларизація грошового обігу, що
поставило на межу виживання все ще далеко нестійких національних валют.
Величезна і швидко наростаюча маса доларів у світовому грошовому обороті
взагалі ставить під сумнів їх реальну вартість порівняно з номінальною
(лише зовні більш-менш зваженою) курсовою кон’юнктурою. Могутня
банківсько-фінансова система світу, що будується здебільшого на
паперовому доларовому грунті, є вибухонебезпечною.

Випереджаючі темпи зростання фіктивних паперових активів з “повітря” над
дійсним їх зростанням за рахунок фактичного оновлення і приросту
національних виробництв, тобто не штучного. а реального (на здоровій
економічній основі) росту ВВП і НД свідчать про тенденцію випереджаючого
піднесення економіки так званої “мильної бульбашки”. Під цим натиском
відповідно дестабілізується і вся світова фінансова система, що
проявляється не лише в банкрутствах окремих органів місцевого
самоврядування, які, ухиляючись від оподаткування, вкладають кошти
платників у сумнівні цінні папери, а й у вибухових крахах могутніх
банків і фінансових систем окремих країн. Так, наприклад, сталося з
фінансовою системою Мексики наприкінці 1994-початку 1995 рр., з кризою
іспанського песо, шведської крони та італійської ліри, а також падіння
долара до самого низького рівня порівняно до японської йєни і німецької
марки (перше півріччя 1995 р.), банкрутством відомого британського банку
Берінгз, могутнішої в світі страхової компанії Ллойдз оф Лондон, серією
банкрутств величезних фінансових інститутів Японії. 17 Я не кажу вже про
небувалі катастрофи економічних і фінансових систем у нових країнах, що
створилися на території колишнього СРСР (1991 – 1995 рр.). Все це
свідчить про прояви економіко-фінансової нестабільності всієї
світової економічної системи.

Росія, також як і Україна, Білорусь, Молдова, країни Середньої Азії і
Кавказу, вступивши у світовий ринок у період технологічної відсталості,
поставила власну економіку у важке становище. Тому розраховувати зараз
на гідне місце в світовому товарообігу їм не доводиться. Спроби
негайного входження в замкнені міжнародні ринки супроводжуються
здебільшого втратою цими країнами своїх природних паливно-сировинних
та інтелектуальних ресурсів. Розрив у рівнях життя між країнами СНД і
економічно розвиненими країнами послідовно збільшується. За обсягом ВВП
на душу населення розрив між ними вже досягає приблизно десятикратного
розміру і продовжує збільшуватися. Країни СНД пропускають вперед
слабкорозвинені країни навіть з групи аутсайдерів, займаючи їх
передостанні та останні місця.

З одного боку, катастрофічне нарощування зовнішніх і внутрішніх боргів,
вкладення коштів у сумнівні, нібито в “інвестиційні проекти” та цінні
папери, криза платежів, валютних ринків і ринків нерухомості,
розтринькування державного і громадського майна під виглядом його
приватизації, а з другого -стагнація і падіння сфери матеріального
виробництва, ні до чого Хорошого не приводять. Вони породжують
екстенсивні методи господарювання, падіння продуктивності праці, масове
безробіття і неконкурентоздатність, розриви інтеграційних зв’язків і
втрату традиційних ринків збуту національних товарів.

Якщо ж до цього додати параліч платоспроможності внутрішнього ринку, то
стає зрозумілим, що такий шлях ринкової реформації за примітивними
методами МВФ, які проголошені до того ж безальтернативними, заганяє
економіку країн величезного Євразійського регіону світу до повного
розвалу. І це неминуче тягне за собою негативні наслідки в розвитку
всієї світової економіки. гальмуючи її прогрес. Але це не суперечить
політичним і економічним інтересам розвинених країн, зацікавлених і
надалі мати більшість регіонів світу сировинними придатками. Процес
нерівномірності соціально-економічного розвитку країн і регіонів світу
використовується в егоїстичних інтересах сильних, які прагнуть до
збереження відповідних дистанцій в темпах і рівнях розвитку по
відношенню до економічно відсталих країн, щоб зберегти цю відстань
назавжди.

Новий варіант парадигми реформ російської економіки

Російська економіка, яка найбільшою мірою забезпечена природними
сировинними ресурсами, тримаючись на експорті нафти і газу, кольорових
металів, лісових та інших сировинних ресурсів, за експертними оцінками і
прогнозами російських учених, у ході ринкових трансформацій значно
втратила свої позиції і знаходиться зараз під загрозою посилення
екстенсивної експлуатації покладів корисних копалин, які до того ж
досить віддалені від основних ринків збуту і споживання
паливно-сировинних ресурсів. Вартість такого видобутку і
транспортування робить їх неконкурентоздатними. Наприклад, нафта
Персидської затоки обходиться в 10 разів дешевше тюменської.
Невідтворювані надра, як відомо, неухильно зменшуються і дорожчають.

У стратегічному аспекті це не досить стійке джерело збагачення, а його
конкурентоздатність на міжнародних ринках залежить від обсягів видобутку
і пропозицій з боку інших конкурентів або від наукових винаходів
рівнозначних чи кращих замінників, які поступово витісняють відповідний
природний ресурс, що перетворився в гостродефіцитний. Обмеження
можливостей конкурентності мінеральної сировини, металів і
металопродукції вимагає переходу на випуск наукомістких промислових
товарів кінцевого споживання. Російські економісти вважають великою
втратою для економіки їх країни зовнішніх ринків зброї. Експорт її за
один 1991 р. скоротився більш, ніж втричі. В той же час експорт зброї
США швидко нарощувався і зараз він приблизно вдвічі перевищує
російський. Зруйнувавши тоталітарний режим у СРСР, американці одночасно
виграли і в конкурентній боротьбі на ринках озброєнь, промислових і
продовольчих виробів. Шокова лібералізація поставила на межу деградації
промисловий і трудовий потенціали Росії. При загальному спаді ВВП понад
50%, випереджаючими темпами скорочувалося промислове виробництво з
колосальною деформацією його структури. Його частка сировинного
характеру подвоїлася, а оборонного і переробного різко скоротилася.
Внаслідок промисловість набула чітко визначеного сировинного характеру,
а промислові вироби і продовольство на внутрішній російський ринок
поставляють корпорації іноземних країн. Інвестування в модернізацію і
технологічне переозброєння національного виробництва штучно перетворено
в справу вкрай неефективну. Частка асигнувань на розвиток науки і
наукового обслуговування в ВВП, за розрахунками вчених-економістів РАН,
більш, ніж у 6 разів нижча порогового рівня. Ці ж учені роблять
однозначний висновок про те, що продовження сьогоднішньої політики
лібералізації російської економіки “обрекает Россию на долгие годы
прозябания в условиях хаоса и внутренней нестабильности. Ей к тому же,
придется играть роль просителя у “доноров”, склонных видеть лишь
экономические выгоды от потери Россией своего промышленного потенциала.
Вряд ли народ России согласится с такой перспективой. Поэтому на
повестку дня должны быть поставлены другие принципы и подходы к
реформированию российской экономики, способные переломить столь опасный
для страны ход событий”. 19 При цьому додаються кількісні розрахунки,
які підтверджують, що по основних оціночних критеріях
соціально-економічної безпеки Росія вже перескочила негативні порогові
значення.

Одночасно автори висунули і розвивають свою концепцію об’єднуючої ідеї –
“новый образ России в мире, объединяющая ее народ перспектива
представляются как общество терпимого коллективизма, обеспечивающее
высокое качество жизни” на противагу американському “терпимому
индивидуализму”. Така думка, безумовно, має наукову основу, хоча й не
безперечну. Колективізм та індивідуалізм важливі категорії і критерії
суспільного устрою та його трансформації в часі і просторі. Проте
викликає сумнів чи є ці критерії з соціально-економічного погляду
вирішальними, що протистоять один одному. Тим більше в сучасному світі,
коли індивідуальні і колективні утворення, форми і відносини настільки
щільно між собою взаємопов’язані і взаємодіють, що навіть важко знайти
грань, де починається і де закінчується кожна з них. Науково-технічний
прогрес, незважаючи на багатовікові традиції життя різних народів, їх
психологію, спосіб мислення і культуру, неминуче викликає тенденції до
різноманітних форм колективізму і усуспільнення, прагнучи одночасно до
збереження індивідуальних якостей особи, її здібностей, таланту,
освіченості, культури тощо. Останнє зворотно впливає на характер
колективізму, також як і навпаки. І цей взаємодіючий процес відбувається
і навіть буде відбуватися нескінченно.

Тому в принципі не заперечуючи проти колективного та індивідуального
підходів до пізнання стратегічних цілей і цінностей розвитку внутрішньої
структури будь-якого суспільства, на мій погляд, навряд чи є зараз
вагомі підстави протиставляти їх у створенні принципово нових концепцій
сучасних ринкових трансформацій. Базування їх на високому
інтелектуальному потенціалі суспільства, на розвитку високоякісної
освіти і наукових шкіл, на ефективному використанні накопиченого
виробничого і природного потенціалу, на високому платоспроможному попиті
внутрішнього ринку з міцною грошовою одиницею тощо, не викликає сумніву.

У послідовність процесу підготовки і здійснення глобальних господарських
перетворень входять: по-перше, чітке наукове обгрунтування стратегічних
цілей, методів, засобів і темпів реформування; по-друге, складання на
цій ґрунтовній основі конкретних бізнес-планів по кожному об’єкту, що
реформується, з визначенням приросту ефекта; по-третє, розробка
інженерних проектів з новітніми технологіями і техніко-економічними
обгрунтуваннями нових або модернізованих господарських систем;
по-четверте, реалізація проектів і введення об’єктів в експлуатацію. Все
це і складає справжню наукову основу створювальних реформ. Ніяка анархія
тут не припустима, якщо держава і підприємці дійсно прагнуть до високих
кінцевих результатів. На вибуховому розвалі діючих і формування на
примітивних засадах чергових господарських структур, високоефективного
конкурентоздатного виробництва в країні не буде. Це зрозуміло для кожної
неупередженої людини і тим більше для фахівців-професіоналів. Розвиток
дрібного бізнесу за рахунок штучної парцелізації великих
високотехнологічних державних виробництв, як показав досвід масового
створення кооперативів, завершується зразу ж після того, як зупиняється
основне виробництво і “кооператорам” немає чого далі розкрадати і
продавати крадене на власне збагачення і збагачення керівництва
державних підприємств. Породженням “дикої”” ринкової економіки
постсоціалістичних країн став також найбільш марнотратний так званий
“човниковий бізнес”, або спроби вирішення продовольчої проблеми за
рахунок лише дрібноселянських господарств. Шарахання з однієї
крайнощі в іншу – одна з характерних особливостей економічної політики
перехідного періоду, що завдає тільки шкоди, заганяючи національне
товаровиробництво і внутрішній ринок, ринкову інфраструктуру і соціальну
сферу в глухий кут, вихід з якого загрожує розтягнутися на десятиліття,
а наслідки цього будуть негативно відгукуватися на майбутніх поколіннях,
що навіть не піддається зараз точним науковим передбаченням.

Всякого роду міфи про те, що “вільний ринок” типу “анархічного базару”
все сам відрегулює, а державі навіть взагалі не потрібно втручатися в
соціально-економічні процеси реформування (згадайте архіреформаторські
заклики – “чим менше держави, тим краще для економіки”) нічого спільного
не мають з новітніми науковими знаннями і теоріями, а також набутим
світовим досвідом могутньої ролі держави в прискоренні
науково-технічного і суспільно-економічного прогресу, досягненням
високих темпів економічного зростання в розвинених країнах світу.

Зараз вже стає все більш зрозумілим не лише для вчених, які попереджали
про це з самого початку ринкових реформ, а й для суспільної свідомості
всього населення країн, які потрапили під своєрідний експеримент
прихильників теорії і механізму монетарного економічного регулювання,
що за їх розумінням має незамінний і універсальний характер. Країни з
перехідною економікою одержали від МВФ досить специфічні, за шаблоном
для всіх, основні реформаторські рецепти – негайна приватизація майна.
лібералізація цін і вільні ринки. Під гаслами демократизації суспільства
вони звернулися з вимогами взагалі виключити втручання держави в
банківсько-фінансову діяльність, яка нібито має функціонувати самостійно
за ринковими регуляторами.

На практиці це означало усунення держави від виконання нею важливіших
функцій регулювання і контролю за процесами емісії грошей і цінних
паперів, грошово-кредитного обігу та інших атрибутів монетарної
політики. Адже саме вони є виключною прерогативою держави у будь-якій
системі соціально-економічного устрою. Не відповідають істині твердження
ідеологів монетаризму, що нібито вплив держави на банківсько-фінансове
регулювання не властивий ринковій економіці. Без сумніву,
банківсько-фінансова система була, є і буде могутнім інструментом
прогресу ринкової економіки. Через банківсько-фінансовий механізм,
грошову і курсову політику, формування і використання коштів бюджету
тощо держава здійснює свої стратегічні і тактичні цілі та завдання.

Причини невдач трансформації на початкових етапах

Як тільки держава втрачає свої регулюючі і контрольні функції за
процесами реформації створювального напряму, в силу вступає ринкова
анархія з пануванням криміногенних і корумпованих структур, які
грабують раніше накопичені багатства, створюють фіктивний капітал і
швидко розвалюють економіку держави. При цьому ніяких прогресивних
зрушень в створенні нових, більш ефективних господарських і ринкових
структур не відбувається. Внаслідок, національне
товаровиробництво підривається зсередини. В додаток до цього ринковий
шок, який було привнесено ззовні, вибухово викликає найбільш руйнівні
стадії кризи-гіперінфляцію та гіперстагфляцію (1992-1993 рр.). Одночасно
розгорталася товарна експансія з боку іноземних країн на наші внутрішні
ринки. Все це особливо виразно відбулося в країнах, що розміщені на
території колишнього СРСР. Вони швидко опинилися в тяжкому економічному
і соціальному стані. Виходити з нього досить важко, тим більше в умовах
відсутності політичної і економічної стабільності в суспільстві з
гострим протиборством сил за владу, перерозподіл власності і природних
ресурсів, нестримний відплив фінансового капіталу за кордон, що
знекровлює смертельно хворий економічний організм у цих державах.

Постсоціалістичні країни в цій ситуації неминуче перетворюються
в економічно залежні сировинні придатки економічно розвинених країн. Їх
внутрішні національні ринки приречені на збут залежалих іноземних
товарів. А це, в свою чергу, є однією з немаловажних причин
подальшого занепаду товаровиробництва, зупинки роботи не тільки окремих
промислових підприємств, а й цілих галузей, життєво важливих виробничих,
ринкових, транспортних та інших комплексів. Слід відзначити, що на
втраті власних ринків збуту і розвалі з початку реформ національних
фінансово-кредитних систем постраждали майже всі ті країни, які без
урахування місцевих особливостей і умов активно застосовували “ринковий
шок”.

Недалекоглядні політичні сили цих країн, що прийшли до влади на хвилях
ринкової ейфорії, всерйоз повірили в істинність примітивних постулатів,
які їм підкинули, щодо “необмежених” можливостей регулюючих функцій
кон’юнктурних співвідношень попиту і пропозиції на вільних ринках
(точніше неорганізованих базарах). У демократичному суспільстві —
стверджували деякі впливові політики, а слідом за ними державні
чиновники — регулюючі функції держави взагалі непотрібні. Президент
Росії Борис Єльцин висловив своє особливе розуміння демократичних свобод
– “беріть свободи стільки – скільки Вам потрібно!” Загальновідомо, які
гострі міжнаціональні конфлікти це викликало, скільки пролито крові і
знищено матеріальних цінностей. Зараз мабуть для кожного зрозуміло, якою
шкодою обертаються помилки державних лідерів і тієї політики, яку вони
здійснюють.

Не можна базувати державну економічну політику, тим більше на переломі
двох епох з бурхливими темпами науково-технічного прогресу, на
відкриттях економічної науки 250-ти річної, також як і вікової давнини.
Позитивних зрушень в XXI столітті вони не обіцяють. Для цього
створюються новітні економічні теорії. концепції і моделі виробничого,
ринкового, грошового, банківсько-кредитного і фінансового оновлення,
стабілізації і прогресивного розвитку, які б відповідали динамізму
внутрішніх і зовнішніх умов кожної країни, прогнозному моніторингу
подій, функціональним особливостям управління і регулювання
соціально-економічних і духовних процесів, загальній трансформації
суспільного і державного світового устрою. Відтворювальні
процеси, довгострокові і короткострокові цикли неминуче трансформуються
під впливом нових наукових відкриттів, технологічних, економічних і
організаційно-управлінських перетворень, що зворотно підштовхують
розвиток економічної теорії, як фундаментальної основи людського
прогресу в просторі і часі.

За економічними теоріями, що віджили свій вік, можна рухатися не вперед,
а назад, руйнуючи революційно-вибуховими методами діючі господарські
системи і їх структури з повною інертністю в створенні якісно нових, що
забезпечують приріст ефекту і конкурентоздатність на сучасних і
майбутніх ринках. Саме за таким, досить дивним методом випереджаючої
руйнації, як уже відзначалося раніше, і розпочали перехід до ринкової
економіки невідомо якої стадії її розвитку колишні “соціалістичні”
країни. Перш за все, нова, ще далеко не демократична влада
дискредитувала і відкинула геть створювальні і контролюючі функції
держави, щоб легше було, під виглядом демократизації і первісного
нагромадження капіталу, розтринькувати державні товарні ресурси,
вивозити їх (часто за безцінь) за кордон, залишаючи там же валюту на
власних рахунках. Одним з головних джерел наживи був експорт і реекспорт
нафти і газу, електричної енергії, металу та мінеральних добрив.

Таким чином, процес ринкової реформації на початкових етапах зводився до
створення ситуації державного безвладдя і ринкової анархії, в якій
збагачувалися колишня номенклатура, керівництво державних структур,
торгові працівники, нові політичні функціонери, співробітники
банківсько-фінансових систем, що народжувалися і трансформувалися.
Методи м’якого економічного розвалу були ретельно опрацьовані і
здійснені під тиском зарубіжних політиків, радників і консультантів. По
суті ними було замінено всесвітньо відомі національні наукові центри і
їх учених. Вони були консерваторами нібито не здатними на створення
наукових основ швидкого ринкового реформування. В той же час. уже з
перших кроків (1991-1994 рр.) руйнівних перетворень, які західною
пропагандою було охрещено безальтернативними, нові євроазійські країни
катастрофічне збідніли. Одночасно в них нечувано збагатіли соціальні
групи, що вийшли з кримінальних кіл, партноменклатури і підкуплених
функціонерів. Основна ж маса населення залишилася в злиднях. За кордон з
цих країн відпливло фінансового капіталу на багато більше, ніж одержано
іноземних кредитів у виробничі інвестиції.

Як свідчить порівняльний аналіз, особливо виразно ці катаклізми
проявилися спочатку в центрі, а потім і на периферії Російської
Федерації, в Україні, Білорусі, Казахстані, перекинувшись
одночасно і на всі інші республіки колишнього СРСР. Незважаючи на те, що
Україна серед них була республікою економічно більш розвиненою, але саме
вона внаслідок дезінтеграції попала в найбільш складне становище. Справа
в тому, що її природні ресурси – паливно-енергетичні, а також частково
мінерально-сировинні – були свого часу вичерпані на розвиток єдиного
народногосподарського комплексу.

Країна залишилася в ситуації гострих дефіцитів нафти і газу, багатьох
кольорових металів, лісових ресурсів. Слабо розвиненою залишилася тут і
вугільна промисловість, бо інвестиції в розвиток Донецького вугільного
басейну, який вважався неперспективним, з Союзного бюджету майже не
виділялися. Основну увагу в структурі енергетичного балансу було
перенесено на розвиток атомної енергетики, хоча вона, як показала
Чорнобильська трагедія, не була ще достатньо надійною.

Після розвалу СРСР, масового грабіжництва і вивезення за кордон
капіталу, при зворотному ввезенні нам ідеї гіперінфляційного
шоку, Україна опинилася в стані гострої кризи платіжного балансу і
державного бюджету. Не випадково посилилася соціальна напруга, викликана
занепадом національного виробництва, небувалим розривом у рівнях життя
між багатими і бідними, різким падінням реальної заробітної плати
основної маси працездатного населення та соціального забезпечення
пенсіонерів і непрацездатної молоді. До того ж прискорюється зростання
безробіття, особливо прихованого, а також міжгосподарських та бюджетних
неплатежів, особливо невиплати заробітної плати. пенсій, стипендій тощо.
Саме дія цих факторів підриває довіру народу до державних владних
структур і здійснюваних ними соціально-економічних перетворень, які в
суспільній свідомості асоціюються з антинародною політикою.

Шокова терапія аж ніяк не підвищила зацікавленості людей у розвитку
справжнього підприємництва і високопродуктивної праці. Навпаки, вона
підірвала в цьому їх економічні інтереси. Штучно відгородивши грошову і
банківсько-фінансову політику від загальної політики економічного
зростання, ринковий шок міцно заморозив тим самим відтворювальні
процеси, інвестиційну та інноваційну діяльність в оновленні і піднесенні
національного товаровиробництва. Разом з шоком суспільство було
розколото на різноманітні сегменти і відштовхнуто від цілеспрямованої
створювальної діяльності. Верх взяли сили і тенденції прямо протилежної
спрямованості – розтринькування ресурсного потенціалу і багатства, що
накопичене раніше, розвитку протиправного бізнесу, шахрайства,
хабарництва, формування різного роду форм і структур криміногенного
типу, яким почав протистояти масовий рекет. Збагатіла верхівка почала
зрощуватися з корумпованими владними структурами і правоохоронними
органами.

Національне виробництво промислової продукції залишається переважно у
державних промислових комплексах, які виробляють і експортну продукцію,
але вони працюють не ритмічно, далеко не на повну потужність, а їх
працівники одержують мізерну заробітну плату і не прагнуть до
високопродуктивної праці.

Роздержавлені ж підприємства, в свою чергу, здебільшого потрапляють в
руки тих збагатілих кіл, які, на жаль, не зацікавлені, не знають і не
вміють створювати сучасні високопродуктивні і конкурентоздатні
виробництва великого бізнесу, тому не вкладають в цей бізнес необхідні
капітали. Вони прагнуть до більш примітивної і легкої наживи за рахунок
короткострокового торгово-фінансового обороту, використовуючи для цього
або депозитні рахунки добре їм відомих (безпрограшних) комерційних
банків. точно знаючи, що вони не збанкрутують, або різного роду
спекулятивні акції, з подальшими операціями – купівлі за гривні ВКВ і
вкладу її під тверді проценти в іноземні банки.

На думку таких бізнесменів національне товаровиробництво може почекати
до кращих часів. Державні інтереси цікавлять їх настільки, наскільки
обіцяють приріст додаткового прибутку на особисті потреби, а не на
виробничі нагромадження. Іноземні ж інвестиції для збіднених і
зруйнованих господарських структур, незважаючи на форми власності,
зводяться нанівець. В агропродовольчому секторі, незважаючи на
інтереси і активність селян у розвитку виробництва, ринковий шок також
не приніс приросту ефекту і збалансованості продовольчого ринку.
Сільськогосподарські товаровиробники перетворюються в банкрутів, а
тваринницькі ферми здебільшого вже повністю збанкрутували. Продовження
такої згубної політики “шоків” загрожує втратою безпеки своєї держави і
життя її народу.

Глибока і затяжна криза, безумовно, не викликає вдоволення і спокою в
суспільстві. Все частіше виникають конфліктні ситуації то в одних, то в
інших сферах життєдіяльності, охоплюючи окремі галузі, регіони, трудові
колективи або навіть країну в цілому. Конфлікти виливаються в форми
мітингів, протестів, страйків, голодувань, непокори органам влади,
зіткнень страйкуючих з міліцією тощо. З загостренням ситуації Парламент
починає швидше міняти Уряди. А коли це не допомагає, стає зрозумілим, що
причини негативних явищ лежать глибше, ніж їх поверхові прояви.
Новоутвореному Уряду нічого не залишається, як розробляти чергову
програму виходу з кризи, обіцяти парламентарям й народу швидко змінити
ситуацію на краще.

Проте нові програми вимагають і принципово нових підходів до розв’язання
гострих соціально-економічних проблем. Якщо ж вони базуються на
попередніх концепціях стратегії і тактики дій, формуються тими ж
іноземними і своїми підкупленими консультантами та радниками, то ніяких
прогресивних зрушень не відбудеться. Час буде витрачено на подальший
економічний занепад. Безвідповідальні і безпідставні обіцянки на вищому
Державному рівні дуже нагадують сюжет байки Андерсена про голого короля.
Не вистачає лише дитини, яка б переконливо розкрила на це очі всіх
громадян.

Формування і розвиток прогресивних ринкових відносин обертається поки що
масовою появою різного роду таких їх сурогатів, як бартерні обміни,
діяльність примітивних, так званих “човників”, штучна дефіцитність в
обігу грошей, зведення нанівець платоспроможності внутрішнього
ринку, випуск в обіг “безвартісних цінних паперів” тощо. Тим самим
дискредитується сама ринкова економіка. Бездумною економічною політикою
з неї вже зроблено справжнє “опудало”, від якого треба шарахатись, як
“чорт від ладану”. В тому ж напрямку провадиться і недосконала
зовнішньоекономічна діяльність. На різниці між демпінговими цінами,
обсягами і структурою власного експорту, з одного боку. і високими
цінами, обсягами і структурою дефіцитного імпорту, з іншого, країна
щорічно втрачає чималу суму власного фінансового капіталу, одночасно
випрошує в міжнародних фінансових колах кредитні ресурси, так необхідні
для структурної перебудови і якісного оновлення вітчизняного
товаровиробництва. Якщо ж врахувати відплив випереджаючими темпами
власної валюти, без сплати будь-яких податків державі, за кордон
порівняно із значно меншим припливом платних кредитних ресурсів, то стає
зрозумілим, що це також не додає ентузіазму в такого роду
нееквівалентних ринкових перетвореннях. Вони вигідні лише іноземним
партнерам та вузькому колу наших впливових громадян, які мають особистий
зиск на цих зовнішньоекономічних операціях.

Навіть за умов 100% виконання складових ринкових реформ, що
запропоновані МВФ, прогресивних зрушень до економічного пожвавлення і
зростання не відбудеться. Про це свідчать, зокрема, факти діяльності
сфер малого бізнесу, де вже відбулися процеси приватизації,
лібералізації цін, одержані права вільного вибору господарями форм своєї
діяльності, ринків придбання виробничих ресурсів та збуту готової
продукції.

Але ж кінцева результативність реформації залишається негативною. Так що
приріст ефекту залежить від формального виконання жорстких монетарних
вимог МВФ, які тільки гальмують відтворювальний процес і господарський
розвиток. Спрацьовує комплекс сукупних факторів виробничого і ринкового
регулювання і управління, ініціатива і цілеспрямована трудова активність
у досягненні цілей реалізації конкретних програм.

Оцінки іноземними вченими-економістами ринкових реформ у країнах
євразійського континенту

На відміну від авторів і прихильників “шокової терапії”” і “новітнього
монетаризму”, вчені, які самостійно і фундаментальне досліджують складні
соціально-економічні процеси в різних країнах світу, без тиску з боку
міжнародних банківсько-фінансових структур, здебільшого негативно
оцінюють здійснення ринкових реформ методами однобічного монетаризму,
негайної лібералізації цін і ринків, приватизації майна з одночасним
усуненням держави від регулюючих функцій економічного організму,
віддавши його в стихію “вільного” ринку типу примітивних базарів.
Спираючись на сучасні теорії моделювання в умовах бурхливих темпів
науково-технічного прогресу, а також на досвід ефективного
функціонування розвинених країн з ринковою економікою, видатні
економісти з самого початку “ринкового шоку” досить точно прогнозували
його руйнівні наслідки. І це повністю підтвердив практичний досвід
(1991-1996 рр.) ринкових трансформацій зазначеними методами, що
відбулися на величезній території євроазійських країн. Переважна
більшість з них внаслідок гіперінфляції і створення умов хаосу,
відсутності макро-і мікроекономічної керованості процесами реформування,
вибухово розвалили свої старі економічні структури і регулюючі
механізми, не створивши більш ефективних нових. Це, власне, й викликало
глибоку економічну і соціальну кризу.

Разом з тим, прихильники архіреволюційних методів реформ, побачивши
негативні наслідки своєї діяльності, продовжують стверджувати про
“наукову обгрунтованість” рецептів МВФ, нав’язаних цим країнам, а всі
невдачі реформ наївно пояснюють “недостатньою послідовністю і швидкістю
їх здійснення”. При цьому замовчується той очевидний факт, що саме ті,
хто скоріше почав лікуватися засобами шокової терапії опинилися в
найгіршому становищі. Вони першими розвалили власне національне
товаровиробництво, перетворилися в неплатоспроможних боржників, а
їх території стали найсприятливішими ринковими просторами для
зовнішньої експансії західних партнерів залежалими іноземними товарами.
Відплив капіталів за кордон в країнах з перехідною економікою перевищує
зовнішні кредитні надходження, блокуючи можливість виходу їх на сучасний
рівень конкурентоздатності зі своїми конкурентами.

Перша публічна дискусія з питань методів ринкового реформування в
постсоціалістичних країнах відбулася на великому форумі
вчених-економістів Міжнародної економічної асоціації. Він відбувся в
Москві у 1992 р. В наукових доповідях на цьому форумі багатьох західних
і вітчизняних вчених було піддано аргументові й критиці теоретичні
концепції, методи і засоби, запропоновані МВФ країнам, що реформують
свої економічні системи, як такі, що неминуче призведуть до економічного
занепаду. І це згодом повністю підтверджено практичним досвідом.
Представники МВФ, їх радники і експерти також брали участь у роботі
зазначеного московського форуму. Вони прагнули переконати вчених у тому,
що пропозиції і рекомендації МВФ зовсім не обов’язкові для країн, які
здійснюють реформи. Уряд кожної з них має розробляти, приймати і
здійснювати самостійні рішення, виходячи з конкретних умов
господарювання. Проте, такі твердження не відповідали правді. МВФ і
Світовий банк реконструкції та розвитку зайняли і здійснюють щодо цих
країн однозначну політику жорсткого диктату, погрожуючи покарати
неслухняних відмовою у фінансовій і кредитній допомозі. У проведенні
ринкових реформ їх Уряди де-факто майже позбавлені можливості приймати
самостійно банківсько-фінансові та економічні рішення. Вони дослівно
диктуються з штаб-квартир зазначених міжнародних організацій, розміщених
у Вашингтоні. Саме тут і формується політика безпрецедентного втручання
у внутрішні справи суверенних країн з грубим порушенням при цьому
міжнародного права. По суті ці країни і їх народи зараз усунені від
права демократичного вибору власних варіантів розвитку ринкової
економіки. Економічна політика значної кількості держав, на території
понад 1/6 земної кулі, вкладена в прокрустово ложе єдиного політичного
шаблону МВФ. Ніяких серйозних наукових обгрунтувань і фундаментальних
основ цей шаблон не має, а амбіціозність щодо вимог його обов’язкового
дотримання призводить до соціально-економічної руйнації величезного
економічного простору.

Світове співтовариство, на жаль, тепер майже не здійснює ефективного
контролю як за діяльністю, так і відповідальністю за наслідки для тих
міжнародних структур, які ним створені з метою допомоги прискоренню
загальнолюдського прогресу. Насправді ж, замість цього, вони (ці
структури) перетворюються в механізм економічного тиску і політичної
дестабілізації в тих країнах, що не йдуть у фарватері їх політики. На
цьому грунті виникають міжнародні конфліктні ситуації, не кажучи вже про
штучне загнання у боргову яму окремих країн і цілих континентів. Так
свого часу сталося з багатьма країнами Латино-Американського і
Африканського континентів, а зараз це ж відбувається за аналогічним
сценарієм з країнами колишнього СРСР та Східної Європи.

Наукове співтовариство світу, видатні його вчені, яким дорога істина, аж
ніяк не поділяють несправедливу міжнародну політику
банківсько-фінансового тиску і навіть шантажу, та ще й під гаслами
“допомоги” економічно слабким країнам та їх народам, що через різні
обставини потрапили у важкий соціально-економічний стан. Все більша
кількість вчених не погоджується з політикою використання сучасних
наукових досягнень для посилення науково-технічної і економічної
поляризації країн земної кулі. Вони виступають проти притиснення
економічно могутніми країнами економічно слабких, перетворюючи їх на
свої сировинні придатки і слухняні неконкурентоздатні утворення. Вчені
ясно розуміють, що така міжнародна політика і тенденція посилення
економічної поляризації держав суперечить загальнолюдському прогресу,
створює загрозливу нестабільність, викликає міждержавні і міжрегіональні
суперечності, що неминуче завершуються гострими суспільними
катаклізмами.

Дослідження групи “Андженда”

В книзі “Рыночный шок”, що підготовлена під егідою Австрійської Академії
наук (м. Відень), вченими різних країн, які об’єдналися в групу
“Андженда”, що увібрала в себе всесвітньо відомі наукові центри і
вчених у сфері економічних, соціальних і правових досліджень США,
Німеччини, Австрії, Індії, Угорщини, Польщі, Росії, Чехії, України,
прямо заявлено, що (цитую з рос. видання – І. Л.) “преобразование ранее
центрально планируемой экономики стран Центральной и Восточной Европы в
свободные рыночные системы пошло по неправильному пути… Программы
преобразований, с которыми сейчас экспериментируют, вызывают
человеческие страдания, которые отнюдь не обязательны, не обеспечивая
сколько-нибудь значительного прогресса в деле становления
жизнеспособного национального хозяйства и обеспечения занятости
населения”. Дослідники групи “Андженда” не тільки ретельно прослідкували
і узагальнили ті складні. суперечливі і руйнівні процеси, які
відбуваються в зазначених країнах, але й всебічно обговорили їх в
творчих дискусіях серед широкого кола вчених. Вони вважають
перетворення, які здійснюються в Центрально-Східному регіоні Європи з
1989 р., неефективними, такими, що мають серйозні недоліки і було б
безпринципно не виразити стурбованості з приводу тієї небезпеки, яка
неминуче випливає з нинішнього ходу подій. Дискусія з приводу двох
можливих шляхів до ринкової економіки – шокової терапії або поступового
просування, – як вважають автори, до середини 1993 р. закінчилася на
користь шокової терапії. Проте, за оціночними критеріями кінцевих
показників — росту чистих інвестицій у національному виробничому секторі
і відповідного збільшення багатства – вона помітних успіхів не принесла,
навіть в таких найбільш вдалих випадках, як в Чехії, Словакії, Угорщині,
Польщі, де реформаторам вдалося запобігти бурхливих темпів інфляції і
одержати значні суми іноземних кредитів. Щодо інших країн, то ринковий
шок приніс їм катастрофічне руйнування виробничого потенціалу, небувалий
економічний спад, міцне заморожування інвестиційної та інноваційної
діяльності, з відповідним падінням рівня життя основної маси населення.

Автори зазначеної роботи, говорячи про приватизацію. справедливо
підкреслюють, що в розвинених країнах “…не существует чистых форм
частной или общественной собственности и управления. Опыт
капиталистических стран свидетельствует о многообразии форм
собственности и управления, чему еще не уделялось соответствующего
внимания ни в теории, ни в практике экономических преобразований.”
(Цитую з рос. видання – І. Л.). Вказується також і на те, що
“представление о возможности создания рынка простым освобождением цен и
производства из-под контроля государства и созданием частной
собственности коренится в глубоком недопонимании функционирования
рыночного капитализма. Рынок это не ”божественная машина”, не какая-то
таинственная сила, управляемая невидимой рукой, а общественный институт,
который на протяжении веков пестовался и развивался сознательным
человеческим воздействием”. Запропонована групою “Андженда” і
конструктивна система заходів щодо програми здійснення ефективних
ринкових реформ, спираючись на досвід післявоєнної Західної Європи, а
також Японії та “малих тигрів” (Гонконг, Сінгапур, Південна Корея і
Тайвань). Хоча всі ці країни базували міць, що зростає, своєї економіки
на ринкових силах, вони ніколи не відмовлялися від політичного втручання
в неї, аж ніяк не вважаючи функціонування ринкових механізмів священними
і недоторканими. Навпаки, “управляя рынком” і прагматичне набуваючи з
цього позитивний досвід, їм вдалося створити соціально-економічні умови,
що, як не дивно, стимулювали розширення виробничих можливостей і
посилювали конкурентоздатність. Автори роблять досить важливий висновок
про настійну необхідність управління ринковими силами в Центральній і
Східній Європі в ході соціально-економічної реконструкції. Щоб примусити
ринок давати прийнятні результати, він повинен бути створений людьми.

Філософія циклічності відтворення і ринку в уявленнях вчених з
фундаментальними поглядами докорінно відрізняється від поглядів на
ринкову економіку не професіоналів, чиновників, торгових, фондових і
грошово-фінансових спекулянтів, які не знають і не вміють вести
справжній великий бізнес через загальновідтворювальний кругообіг, випуск
власних конкурентоздатних товарів і послуг, постійно насичуючи
платоспроможний ринковий попит, зворотно впливаючи на його розширення і
зміцнення. Звідси і проявляються різні погляди на трансформаційні
процеси, каталізатори їх прискорення і кінцеві наслідки. Все залежить
від внутрішніх і зовнішніх умов, впливу державних і ринкових
регуляторів.

Вчені групи “Андженда”, наприклад, не безпідставно вважають, що в
економіці з сильними диспропорціями, яка властива зараз країнам
Центральної і Східної Європи, радикальна лібералізація цін буде мати для
економічної реконструкції швидше руйнівні, ніж створювальні наслідки. Це
стосується особливо двох ключових видів цін: курсу обміну валюти і
процентних ставок. Різка лібералізація обмінного курсу призводить лише
до різкої девальвації з підвищенням цін на імпортні товари, знижуючи
рентабельність власних виробництв. Диспропорція між ринковим попитом і
пропозицією відповідно посилюється.

В умовах високих ризиків, нестачі збережень, вивільнення процентних
ставок призводить до їх різкого підвищення, стримуючи розширення
інвестицій. Лібералізувати тут треба поступово, утримуючи рівень цін за
допомогою державних регуляторів у межах, що стимулює пропозиції і не
наносить непоправної шкоди попиту. Анархічна лібералізація лише
дестабілізує виробництво і ринок, погіршуючи відповідно
загальноекономічну ситуацію. Держава має широкі можливості активно
впливати на платоспроможний попит і формування нагромаджень в
здійснення необхідних інвестиційних проектів реконструкції і підвищення
продуктивності праці як основи зростання заробітної плати і місткості
ринку, при одночасному прирості товарних пропозицій.

Інакше кажучи, роль держави в здійсненні ефективних економічних реформ
величезна. Як вірно відзначають автори “Ринкового шоку”, це визнавали ще
Адам Сміт і англійські ліберальні економісти. За їх думкою, “невидима
рука” завжди направляється законодавством. Нічим не обмежені ринкові
сили призводять до економічного хаосу. Уряд і державні службовці мають
чітко знати, що не лише ринкова конкуренція, а й функції держави
вирішують проблеми макроекономічного регулювання. чого не враховують і
навіть ігнорують реформаторські постулати і програми МВФ. Цей їх недолік
і прагне виправити “Андженда”. Вона звертає також увагу на те, що
безробіття не тільки соціальне зло, це ще й декваліфікація, що прямо
протилежне цілям, які повинні бути досягнені в процесі перетворень.
Одночасно в їх документі уточнюються і всебічно обґрунтовуються
регулюючі функції держави в перехідний період і в сучасній розвиненій
ринковій економіці, що, на мій погляд, дуже важливо знати нашим
реформаторам, особливо анархістського напрямку, на якому Україна вже
зазнала великих утрат.

Концептуальні основи вчених групи “Андженда” охоплюють конструктивну
розробку широкого кола проблем формування не тільки сучасного
дієздатного ринку, але й стимулювання відтворю-вальних процесів,
ефективної приватизації і постприватизаційної політики, розвитку
контрактної системи в формах власності і управління, функціонування
кредитно-грошової та фінансово-бюджетної, а також промислової та
регіональної політики. Все це розглянуто в міжнародному контексті
національних і багатогранних рівнів дій країн з різними економічними
потенціалами у вирішенні проблем, що висуваються на першочергове
розв’язання з метою здійснення створювальної і ефективної ринкової
реформації. Завершується документ розглядом ринку без шоку з розкриттям
дійсних причин гіперінфляції, способів її подолання, правових аспектів
управління власністю, врахування соціальних особливостей.

Висновки з цього дослідження базуються на справжньо науковому грунті.
Тим вони і відрізняються від безпідставних гасел МВФ, що спрямовані не
на створення більш ефективних, конкурентоздатних систем і їх структур, а
на посилення загальноекономічних кризових явищ. Критичні оцінки шокових
рецептів з боку групи вчених “Андженда” справедливі і до них не може не
прислухатися світове співтовариство. В цьому документі закладена реальна
основа альтернативи “ринкового шоку”, який оголошено його авторами
безальтернативним.

Дослідження американських і російських учених

У 1996 році з цього приводу вийшла досить фундаментальна наукова праця
“Реформы глазами американских и российских ученых” (группа экономических
преобразований). У ній взяли участь всесвітньо відомі американські
вчені, в тому числі: 5 лауреатів Нобелівської премії (Кеннет Дж. Ерроу,
Лоуренс Р. Клейн. В. В. Леонтьєв, Дуглас С. Норт, Джеймс Тобін), а також
група видатних вчених-економістів Російської Академії наук. Їх об’єднало
переконання в невиправдано високих негативних наслідках
постсоціалістичної трансформації в Росії, прагнення також запропонувати
альтернативу руйнівному радикально-ліберальному реформуванню. Книга
вийшла під загальною редакцією академіка О. Т. Богомолова. Вона
відкривається спільною заявою 40 видатних вчених світу, в якій викладено
кредо і програму спільних досліджень з метою сприяння прагматичній
економічній політиці, що уникає крайнощів. “Одна из крайностей, —
заявляют авторы, — подход, основанный на “большом ударе”, или “шоковая
терапия”, — доказала свою неэффективность как с экономической, так и
политической стороны (підкреслено мною – І. Л.). Стратегия радикальных
реформаторов состояла в попытке одним прыжком достичь капитализма,
основанного на принципе “laissez faire”, путем быстрого сужения сферы
власти правительства и ускоренной приватизации экономики”. Далі в заяві
вказується, що надії реформаторів на процвітання приватного бізнесу,
який підтримає економіку, не тільки не виправдалися, а й обернулися
господарським розвалом, посиленням мафії і ростом політичної
нестабільності, руйнівної для ділового клімату.

Проаналізовано і дію другої крайності – захист підприємств від впливу
ринкових сил. Захисники примітивного протекціонізму схильні ігнорувати
необхідність зниження інфляції, закриття неефективних державних
підприємств, послаблення державного ліцензування підприємницької
діяльності та лібералізації ціноутворення. Автори роблять
однозначний висновок, що ринкові зміни здійснюються для того, щоб
сприяти економічному прогресу, а не погіршувати соціальну і політичну
нестабільність. Реформація повинна здійснюватися поступово, на підставі
свідомого і методичного підходу, з урахуванням культурних та
інституціональних традицій республік колишнього СРСР. “Мы выступаем, —
відзначається в заяві, — за стратегию реформ, которая содержит
доказавшие свою эффективность элементы программ развития, применявшихся
в Китае и в новых индустриальных странах Азии”.

У статті академіка О. Т. Богомолова розкриваються різні політичні та
економічні сили і рухи в сучасному світі з концентрацією уваги на тих з
них, які протиборствують на нинішньому етапі в Російській Федерації,
прагнучи повернути хід ринкових російських реформ на свій бік.
Радикальні ліберали, не роблячи таємниць з прихильництва до Чікагської
економічної школи на чолі з М. Фрідманом, мають намір привести Росію до
капіталізму американського типу, нехтуючи навіть найважливішою
соціальною компонентою. При цьому автор не безпідставно вважає, що
Росію, як і інші країни Центральної Європи, очікує схожа доля, що
лібералізм, звільнившись від радикальних крайнощів, і соціал-демократія,
зміцнівши організаційно, можуть перетворитися в основні суперечливі
політичні напрями. Радикальний лібералізм відповідає інтересам тих, хто
використав його для швидкого збагачення і одержання контролю над
власністю і владою.

Соціал-демократія, за думкою автора, спирається на підтримку тих досить
широких верств населення, які стали жертвою несправедливого
перерозподілу власності і доходів. Вони хотіли б бачити в особі держави
захисника їх інтересів, гаранта соціальної справедливості. “Требование
ухода государства из экономики и упование на “невидимую руку рынка”,
которая обеспечит прогресс и гармонию, чужды социал-демократической
идеологии”. І далі автор розвиває думку про те, що без регулюючої участі
держави, активного втручання в формування ринкового господарства з метою
надання йому соціальної орієнтації, неминучий розвиток в бік “Дикого
капіталізму”, властивого для Європи ХУІІ-ХУІІІ століть. Виправдовуючи
свій курс “шокової терапії”, російські радикальні ліберали доводять, що
саме за рахунок цієї політики вдалося стабілізувати життя, відвести
загрозу голоду.

“Остается загадкой, – відповідає на це О. Богомолов. – как “из ничего”
получен результат, если учесть к тому же, что за время реформ выпуск
продукции, в том числе потребительской, практически уполовинился, страну
охватила “криминальная революция”, произошло массовое разграбление
государственной собственности, а более 100 млрд. долл. утекло за
границу… Россия проедает доставшееся ей наследство, что изобилие
обеспечивается ценой нищеты значительной части населения, изъятия его
сбережений, разрушения науки, образования, медицины и системы
социального страхования. Ведь потреблять можно либо то, что произвел,
либо то, что получаешь, продавая накопленное ранее богатство и торгуя
природными ресурсами”.

Автор детально розкриває механізм економічного паралічу в умовах
штучного стиснення платоспроможного попиту, обмеження грошової маси,
розкрадання під виглядом приватизації державного і громадського майна,
створення штучних умов для небувалого розриву між багатими і бідними.

Академік В. Л. Макаров, спираючись на історичний і сучасний досвід Росії
та зарубіжних країн, зробив спробу визначити російську модель
демократичного суспільства з інтенсивним інвестуванням у людський фактор
у процесі суспільної еволюції і підвищення якості життя. Новий образ
Росії в світі, з його погляду, передбачає систему “терпимого
корпоративного общества”, яке забезпечує зазначену нову якість. Вона
приходить на зміну індивідуальному підприємництву на ринку з
мінімальним втручанням держави. Система вільного підприємництва, за
думкою автора, вже відживає свій вік і стає руйнівною для суспільства,
підриває його рушійні сили. Спрямувати виховання і освіту на створення,
на творчість, на виробництво, а не на досягнення безмежного і
марнотратного споживання. Необхідно виходити при цьому з принципово
іншого розуміння життєвого стандарту, який інтегрує весь комплекс
нормальної життєдіяльності в широкому його розумінні (сукупність
соціальних благ, рівень здоров’я, безпеку, індивідуальні свободи,
правове забезпечення, сімейні відносини тощо).

Тип життя, за розумінням Макарова, визначається рівнем доходу.
Розшарування суспільства споживання можна бачити неозброєним оком.
Якість життя покликана привертати людей, відволікаючи від суспільства
споживання, забезпечувати гарантії конкурентоздатності, виживання і
перемоги нового суспільства в історичному еволюційному процесі. Автор
розкриває принципи стратегії побудови нового суспільства і його
оціночних критеріїв. Він, наприклад, має своєрідний погляд на розвиток
відносин власності, зокрема, власності на землю, вважаючи економічно не
доцільним передавати земельний ресурс у приватну власність. Достатньо
ввести для цього довгострокову оренду. Його гіпотеза про перехід до
принципово нової системи відносин і суспільно-економічного устрою
заслуговує на серйозну увагу навіть тому, що сучасний капіталізм теж
далеко не досконала система, має суттєві недоліки і антагоністичні
суперечності. Існує об’єктивна необхідність його трансформації в більш
досконалу і раціональну систему з якісно оновленою структурою і новими
цінностями людської життєдіяльності.

До речі, Лоуренс Клейн (лауреат Нобелівської премії), замислюючись над
тим, що ми, економісти, знаємо про перехід до ринкової системи, влучно
зауважив: “Ни одна из систем не функционировала в полном соответствии со
своей теоретической моделью. Каждая из этих двух основных экономических
систем на практике действовала как смешанная. В большинстве стран,
которые квалифицируются как капиталистические рыночные, существуют
планирование и вкрапления социализма. Соответственно, в странах
социалистического планирования присутствуют элементы ринка и частного
предпринимательства. Обе системы в своем реальном воплощении являются
несовершенными, и определение состояния, к которому они придут в итоге
переходного периода, становится делом вкуса. Безусловно, что в конечном
счете социалистические и рыночно-капиталистические элементы будут
одновременно присутствовать в любой системе; конкретные же результаты
еще предстоит определить… Рыночные экономики переживают собственный
переходный период. но они изменяются значительно менее активно, чем
экономики, идущие «от плана к рынку».

Він аж ніяк не відкидає соціалістичну систему взагалі, а навпаки,
розвиває концепцію ринкового соціалізму, як найбільш прогресивну і
пропонує прийняти її теоретичну структуру всерйоз. безпосередньо
орієнтуючись на створення змішаної економіки. ‘4 Автор аргументовано
заперечує проти того, що нібито немає альтернативи бурхливому і
руйнівному процесу, який характеризується низьким рівнем
виробництва, зростаючим безробіттям і сильною інфляцією. Насправді
життєздатні альтернативи існують. “Китайская реформа, – пишет Л. Клейн,
– о которой было известно еще до середины 80-х годов, пошла по
совершенно другому пути. Сельское хозяйство и малая
предпринимательская деятельность были полностью экономически
раскрепощены или либерализованы. В определенной степени происходила и
приватизация, но она никогда не занимала центрального места…
Официально провозглашенная цель состояла в модернизации производства на
основе рыночного социализма, без резкого массированного внедрения
частной собственности”.

Далі автор детально аналізує конкретні наслідки такої створювальної
економічної політики, що здійснюється під державним контролем. Сільське
господарство відреагувало негайно і всі 80-ті роки росло темпами вище
середніх. Одночасно був відзначений в основному двозначний темп росту
сектора послуг, малих підприємств. “Когда после 1978 г. Китай стали
посещать многочисленные делегации западных экономистов, было высказано
мнение, что сельское хозяйство должно расти ежегодно темпами в 3-4%,
чтобы прокормить быстро увеличивающееся население. Между тем к 1981 г.
темп роста сельского хозяйства уже в течение нескольких лет составляет
7-13%. Таков был первоначальный рынок, связанный с либерализацией этого
сектора. Сейчас становится ясно, что в долгосрочном плане темпы
сельскохозяйственного развития установились именно на уровне 3-4%,
однако основные источники экономического роста переместились в сферу
промышленности и услуг… Не каждый год одинаково хорош, но с 1978 г.
Китай по темпам роста ВВП стоит в ряду наиболее быстро развивающихся
стран мира. В период 1978-1991 гг. среднегодовой темп роста ВВП (в
постоянных ценах) составил 8,7%, а результат 1992 г. – 12,8%. Рост же
населения оставался ниже 1,5%, поэтому душевые показатели тоже выглядят
весьма внушительно – и это относится к самой густо населенной стране
мира”.

Все це різко контрастує з політикою “шокової терапії” в країнах –
колишніх членах РЕВ, справедливо підкреслює Лоуренс Клейн. Одночасно він
виклав і своє конструктивне бачення критеріїв переходу до нової якості.
Перехідна економіка, за його думкою, має спочатку досягти певної
макроекономічної стабільності з подальшою реструктуризацією
економіки. Макроекономічна стабільність характеризується підтримкою
високого рівня зайнятості з темпом економічного зростання не менш 5% на
рік, отриманням інфляції бажано на рівні до 10% на рік, гарантуванням
справедливого розподілу доходів і власності, забезпеченням населення
основними видами послуг, створенням необхідної інфраструктури,
формуванням зрівноваженого платіжного балансу при відповідному балансі
поточних платежів і досягненням приблизної збалансованості розширеного
державного бюджету, встановленням контролю над грошовою пропозицією при
її помірному зростанні.

Розглядаючи деякі процедурні проблеми практичної трансформації,
Л. Клейн ще раз наголошує, що від “ринкового шоку”, включаючи
широкомасштабну приватизацію і бурхливе знецінення національної валюти,
починають стримувати позитивні результати в макроекономічній сфері лише
окремі країни. До того ж здебільшого виграють вузькі кола населення, а
більшість програє внаслідок несправедливого розподілу власності і
доходів та ще й в умовах падіння загального обсягу ВВП. На підставі
наслідків такого варіанту в країнах, де ситуація зовні найбільш
сприятлива (Польща, Чехія, Словакія), це навіть непорівняльно з
китайськими Реформами, де особливо вражає той факт, що вони проходили
поступово і не призвели до серйозної рецесії. Економіка Китаю при Цьому
розвивалася рекордними за світовими мірками темпами. Л.Клейн формулює і
основні принципи, властиві такому поступовому переходу: “1. Общая
нацеленность на создание смешанной экономики, где частный сектор и
индивидуальное принятие хозяйственных решений сосуществует с
государственным сектором (рыночный социализм). 2. Провозглашение
политики “открытых дверей” в отношении товарообмена и обмена
технологиями с другими странами. 3. Создание специальных экономических
зон. 4. Проведение экономических реформ ранее реформ политических. 5.
Переход к современному экономическому образованию. 6. Использование
математических и статистических методов экономического анализа в
процессе планирования”. Слід відзначити. що всі ці незаперечливо вірні
рекомендації Л. Клейна характеризують його як видатного мислителя
сучасної епохи на переломі сторіч, високопрофесійного
вченого-економіста, здатного достовірно передбачити майбутнє світового
економічного розвитку.

З мого боку було б зовсім несправедливо обійти і виключно цікаві думки з
приводу ринкової реформації постсоціалістичних країн другого Лауреата
Нобелівської премії Джеймса Тобіна. В статті “Вызовы и возможности” він
досить точно оцінює ситуацію. що склалася в світі після завершення
“холодної війни”. Ейфорія, що охопила в зв’язку з цим Захід, досить
швидко скінчилася. Надії наївних “переможців” у холодній війні, що
досить швидко економіка “посткомуністичних” держав вступить в смугу
процвітання не збулися. Більш того, стало очевидним, що підстави для
гордощів щодо західних економік виглядають значно скромнішими, ніж
думалося раніше. Європа після нафтового шоку і рецесії другої половини
70-х- початку 80-х років по-справжньому не відновилася і зараз переживає
спад. Відбувається процес зростання безробіття. США після 1988 р. попали
в смугу не сильного, але досить стійкого гальмування економічної
активності і зростання. Імунітету проти циклічних відкатів назад не
виявилося навіть у Японії, яка демонструє “економічне диво”. Економічно
розвинені країни – свого роду локомотиви, що тягнуть світову економіку.
попадаючи у фази рецесій і стагнацій, скорочують можливості надавати
допомогу іншим країнам, що болюче б’є по перспективам прогресу країн
“третього світу”. “Таким образом, даже в момент своего триумфа главные
капиталистические демократии оказались неспособными ни удовлетворить
запросы своих граждан, ни предложить привлекательные модели и полезную
поддержку остальным государствам”.

Особливий натиск для умов Росії і країн Східної Європи автор робить на
реалокацію ресурсів, переорієнтацію і переміщення робочої сили та інших
виробничих факторів з тих видів діяльності, де вони більше не потрібні,
в сфери соціальне значимі. Ця грандіозна реалокація являє собою не лише
поточну необхідність, а з нею пов’язані надії і на майбутнє. “Ресурсы,
высвобожденные из устаревших видов деятельности, должны быть размещены й
воплощены в новых отраслях. технологиях, продуктах” (підкреслено мною –
І. Л.) Конверсія військової промисловості – не єдина зміна в розміщенні
ресурсів. Поряд із зростанням цивільного виробництва має змінюватися і
вся його структура. Було б величезною помилкою очікувати, – підкреслює
Д. Тобін, – що така реалокація може відбутися сама по собі, у всякому
випадку відбутися досить швидко і надійно, щоб задовольнити потреби
населення. Так не буває навіть в західних країнах, де давно вкоренилися
капіталістичні і демократичні інститути.

Сьогодні Сполучені Штати теж стоять перед необхідністю тяжкої і болючої
реалокації ресурсів, проте вона не йде ні в які порівняння з тим, що
потрібно для Росії. Ми зустрічаємося з політичними труднощами,
пов’язаними з закриттям виробництва атомних підводних човнів,
бомбардувальників “Стеле” і авіаносців. Аналогічні проблеми виникають і
при укладанні торговельних угод з нашими сусідами – Мексикою і Канадою,
оскільки перехід до більш вільної торгівлі загрожує ліквідацією частини
робочих місць, хоча одночасно він може стимулювати і створення нових
робочих місць. Стратегія “шокової терапії” в одну мить може створити
масове безробіття і перекласти завдання створення нових робочих місць на
плечі приватного підприємства, що стихійно розвивається, (підкреслено
мною – І. Л.). Ні політичне, ні економічно такий сценарій не є
життєздатним.39

Посилаючись на історичний досвід Франції, Німеччини і всієї Західної
Європи після другої світової війни, коли їх економіка була спустошена і
розвалена, Л. Тобін згадує Жана Моне, який створив європейську спільноту
вугілля і сталі. Галузі промисловості і держави співробітничали на
підставі узгоджених і розумних планів. щоб розширювати виробничі
потужності, необхідні для мирних часів. Ці галузі мали відповідні
стимули для інвестування і пріоритетного розвитку. В цьому ж дусі Моне
розробив для Франції систему “індикативного планування”, яка
досить добре спрацьовувала для формування взаємоузгоджених
планів приватного і громадського секторів у розвитку виробництва та
інвестицій. Автор переконливо доводить, що держави завжди відіграють
важливу роль в економічному житті в капіталістичних суспільствах.
Сучасні технології роблять конструктивну діяльність суспільного сектора
більш значущою, ніж будь-коли. Система публічної освіти повинна
здійснювати підготовку працівників із знаннями, необхідними для роботи у
високотехнологічних виробництвах з використанням комп’ютерів і
сучасних комунікаційних мереж.

Говорячи про фінанси, Д. Тобін констатує, що 80-ті роки стали в
капіталістичній економіці десятиріччям “паперової економіки”, чому
сприяли дерегулювання як внутрішніх фінансових інститутів, так і
фінансових операцій за межами державних кордонів. “Опасной ошибкой, –
аргументовано стверджує автор, – является вера в то, что монетарная
стабильность представляет собой достаточное условие для оживления
производства, перестройки промышленности и достижения необходимой
реаллокации ресурсов” (підкреслено мною – І. Л.) Потрібні підприємці,
які б виробляли реальні товари і послуги, розвивали інфраструктуру,
удосконалювали ринки, де могли б купувати необхідні ресурси і продавати
свої товари. Теорема “о невидимой руке”, за думкою Тобіна, повинна бути
модифікована з урахуванням існування “екстерналій” і “суспільних благ”,
де особисті і суспільні інтереси можуть розходитись. Звідси випливає
необхідність державної діяльності, спрямованої на захист колективних
інтересів. Смітовська система може працювати в умовах, коли існують
соціальні інститути, спрямовуючи егоїстичну енергію в конструктивне
русло. Без цього не уникнути гоббсівської “війни всіх проти всіх”.

Підприємництво може прийняти форму злодійства з використанням
насильства. Саме такий тип капіталізму процвітає зараз у Росії. На жаль,
західні радники і експерти підштовхнули постсоціалістичні країни
рецептами “невтручання” до анархічних реформ економічного
руйнування. В цій своїй ейфорії вони ігнорували той факт, що економічна
перемога у війні систем була досягнута не ідеологічно чистими режимами
вільного ринку, “змішаними економіками”, в яких держава відіграє
суттєву, а то й вирішальну роль. З такими висновками видатного вченого
не можна не погодитися. Вони досить точно відбивають ситуацію з
трансформаційними процесами в Росії та інших східноєвропейських країнах.

Про це ж свідчать і роздуми третього Лауреата Нобелівської премії
Кеннета Дж. Ерроу в статті “Экономическая трансформация: темпы и
масштабы”. Він з теоретичного погляду розглянув дію двох вирішальних
аспектів – фактора часу і державного регулювання, починаючи з розгляду
“вищої ефективності системи цін”. Ціновому механізму в ринковій
економіці автор надає одне з провідних місць. Ціни, за якими фірми
купують необхідні їм ресурси і продають готову продукцію, мають
покривати витрати. Йдеться про витрати продавця і покупця з тим, щоб
угода між ними забезпечувала не лише повернення витрат, а й досягнення
чистого соціального виграшу суспільства. Оцінка, яку дає споживач
конкретному товару, повинна як мінімум дорівнювати затратам суспільства
на його виробництво. Це стосується не лише міжфірменного обміну, а
всього сукупного товарно-грошового обміну. Конкретні фірми і домашні
господарства самі приймають рішення щодо кінцевої продукції і ресурсів,
виходячи з кон’юнктури цін. При цьому з точки зору ефективності, рішення
має приймати той, хто краще поінформований.

Автор аналізує позитивні і негативні наслідки як прискореної, так і
повільної приватизації. І навіть з філософської точки зору розглядає
парадоксальне явище, не лише як минуле впливає на сучасне і майбутнє, а
й навпаки, як майбутнє впливатиме на сучасне. “Производственная фирма, –
отмечает он, – это развивающийся институт, у которого было прошлое и
который надеется на будущее. Сделанное сегодня отчасти основано на
нынешних представлениях фирмы в отношении того, что случится в
будущем… Сегодняшние показатели определяются основним капиталом,
который был установлен в прошлом в соответствии с тогдашними ожиданиями
относительно цен й доступности ресурсов и потребностей производства. Й
текущая деятельность, й инвестиционные планы всей экономической
деятельности зависят от ожиданий будущего”. У зв’язку з цим К. Ерроу
радить ретельно прогнозувати, вивіряти темпи приватизації і, що ще
важливіше, шляхи її здійснення. Його висновок зводиться до того, що всі
аргументи на користь приватизації не свідчать, що державну економіку
можна приватизувати за короткий час, скажімо, за два або три роки.

Фактично, з метою одержання ефекту, її (приватизацію) можна провадити
лише повільними темпами з трьох причин: збереження, необхідні для
приватного придбання виробництв. акумулюються досить повільно; потрібен
час для того, щоб ринок запрацював досить ефективно, дозволивши
визначити реальну продажну ціну фірм; виробничий сектор належить
реструктурувати до початку розпродажу. Такі висновки вченого суперечать
приватизаційній політиці України, яка жорстко дотримується курсу МВФ на
прискорену приватизацію, незважаючи на одночасне поглиблення
соціально-економічної кризи в країні. Проте було б навряд-чи вірним
ігнорувати альтернативну рекомендацію всесвітньовідомого вченого. Він
пропонує також не підходити шаблонне до всіх промислових сфер і
об’єктів, що приватизуються. Першими, на його думку, підлягають
приватизації ті галузі промисловості, де потреби в капіталі на одиницю
продукції низькі і куди вливаються все нові фірми (легка і харчова
промисловість, торгівля, сфера послуг). Держава покликана сприяти
створенню потрібної інфраструктури в сфері телекомунікацій і транспорту,
і перш за все, розгортанню сучасної кредитної системи.
Капіталомісткі сфери важкої індустрії мають приватизуватися повільними
темпами, реструктуризувавшись у життєздатні діючі фірми. Все це
вкладається в принципово нову макроструктурну модель економічного
розвитку на майбутнє.

Навряд чи є потреба далі детально аналізувати погляди інших
американських вчених (Л. Тейлор, М. Поумер, М. Інтрилігейтор). що
надрукували свої статті в зазначеному збірнику. Спираючись на аналіз
процесів і негативні наслідки ринкової реформації економіки в
постсоціалістичних країнах, вони зробили власні оцінки і висновки з тих
складних і суперечливих процесів, що відбуваються в моделі перехідної
трансформації, засобах і наслідках її здійснення, стосовно до умов Росії
та інших країн колишнього СРСР. При цьому характерно, що в поглядах
американських вчених “шокова терапія”. в тому варіанті, який
запроваджується під тиском МВФ і Світового банку в зазначених країнах,
сприймається ними переважно в критичному дусі.

Справа в тому, що без регулюючих функцій держави і ринку процеси
реформування і лібералізації переростають в економічний хаос з
неухильним спадом національного товаровиробництва, інвестиційної та
інноваційної активності. Ринковий шок викликав глобальну кризу платежів,
кредитної системи і деформацію всього грошового обігу. Саме тому
американські і російські вчені досить вагомо висловилися за
поступовість і певну державну контрольованість ринкових
трансформаційних процесів, здійснення ефективності приватизації,
інституціональних та структурних змін під впливом дій ринкової
кон’юнктури, цінового, бюджетного і кредитного механізмів.

Акад. Г. Арбатов піддав особливо гострій критиці діяльність Уряду
Гайдара, який нічого власного не створивши, запозичив за кордоном не
тільки теорію, але й практичні рецепти. Його реформа, – підкреслює
автор, – це програма “структурного пристосування” і “режиму економії””,
що розроблена МВФ для країн “третього світу”. Головним чином – з метою
виколотити з них борги. Ця модель застосовується вже більше 20-ти років.
Вона пішла на користь західним банкам (з 1982 р. по 1990 р. тільки у
вигляді процентів вони одержали від країн “третього світу” понад 700
млрд. дол.), зробивши ще більш безнадійним становище майже всіх країн,
які виконували настанови МВФ Політика його в “третьому світі” зазнала
повного краху, підірвавши при цьому можливості розвитку в Цих країнах
національного виробництва.

Автор яскраво розкриває катастрофічні соціальні і політичні наслідки
“шокового” експерименту в Росії, яка швидко перетворилася в
зубожілу країну з розгулом злочинності, корупції і бідності. Згідно з
експертними оцінками вчених за п’ять років переважно нечесними шляхами
різко і середньо збагатіло приблизно 15% населення, близько 60% –
перетворилися на бідняків, а 25% росіян перебувають на грані виживання.
Першими жертвами “шокової терапії” стали культура, наука, освіта і
охорона здоров’я. Відбувається дезінтелектуалізація суспільства.
Реальною загрозою для Росії є перетворення її в одну з країн “третього
світу”.

Вийти з гострої кризи і побудувати ефективну ринкову економіку, – вважає
акад. Арбатов, – неможливо без радикальної зміни економічної політики.
Він одночасно висунув і концептуальні основи її здійснення. Лідерам
Заходу він робить закид, що своєю підтримкою головних фінансових і
урядових організацій – МВФ. Світового банку, “Великої сімки” – вони
сприяли руйнуванню економіки Росії. Для більшості російських громадян
незрозуміле. куди використовуються гроші так званої західної допомоги,
яка не йде ні в яке порівняння з обсягом відпливу російського капіталу
за кордон.

Фундаментальне досліджує і розкриває хід російських економічних реформ
акад. Л. Абалкін. Він пише – “Вопрос стоит сегодня не больше и не
меньше, как о судьбе России, будущности ее экономики. Продолжение
проводимого курса неизбежно ведет к разрушению индустриального и
технологического ядра российской экономики, выталкивает ее на роль
сырьевого придатка высокоразвитых стран, лишает надежд на создание
социально стабильного и процветающего общества”. Після детального
аналізу економічних тенденцій, суперечностей фінансової
стабілізації, процесів у соціальній сфері, автор викладає своє бачення
назрілих перетворень. Він вважає ринок певним узагальнюючим образом. Це
аж ніяк не самоціль, а лише загальний вектор перетворень і необхідний
компонент високоефективної сучасної економіки, обов’язкова ланка більш
складної її соціально-економічної моделі, що базується на своєрідній
триєдиності економічної ролі держави, ринкового механізму і системи
соціальних регуляторів.

Саме це й визначає характер сучасного ринку, як регульованого і
соціальне орієнтованого. Однобічний монетаризм не тільки не веде до
досягнення цілі, що поставлена, айв ряді випадків суттєво ускладнює рух
до неї, супроводжується руйнуванням науково-виробничого потенціалу
країни і невиправданими соціальними витратами. Розмови про
безальтернативність монетаристського курсу є не більш, ніж міф. Автор
висуває узагальнюючі концепції об’єктивної необхідності змін в
економічній політиці Росії:

1) активне включення регулюючих функцій держави в механізм реформування
економіки;

2) перенесення центру ваги реформаторських зусиль на стимулювання
ділової, в тому числі інвестиційної, активності;

3) посилення уваги до соціальних аспектів реформ;

4) наповнення реальним економічним змістом федеративних відносин.

Акад. Д. Львов у статті “Обновленные ориентиры экономической политики”
закликає зруйнувати стереотипи мислення щодо інфляції, дефіциту бюджета
і обмежених можливостей розвитку бюджетної сфери, а також стосовно
неминучості спаду виробництва і зростання безробіття. На зміну
неоліберальної ідеології реформ, орієнтованих в основному на примноження
будь-якою ціною фінансового капіталу, має прийти ідеологія забезпечення
реального (фізичного) зростання економічного потенціалу країни і
добробуту її народу, всебічного розвитку особистості. Він аналізує
недоліки в промисловій політиці, ефективності фінансово-промислових груп
(ФПГ), причини неконкурентоздатності російських товарів на світових
ринках. Це завдання може успішно вирішуватися в межах великих і широко
диверсифікованих корпорацій. Особливу увагу звертає автор на державні
регулюючі механізми, ефективну податкову політику, регулювання
природокористуванням.

Він піддає сумніву економічну доцільність великомасштабного
перерозподілу майна, достовірність переконань прихильників Доктрин
“відновлення приватної власності”, як вирішальної умови оновлення
системи господарських мотивацій і відродження підприємництва, вільного
від державного диктату. Не існує, на його Думку, раз і назавжди
закріплених і “освященных историей” переваг однієї форми власності над
іншою. В умовах економічно і технологічно розвинених країн з
спеціалізацією і автономізацією економічних підсистем зберігання
конструкції старого інституту приватної власності має все більш
рудиментарний характер.

Сюжет масової приватизації широко використовується окремими політичними
силами і групами підтримки, що за ними стоять. борючись за шматок
державного пирога. Перевага в ідеології сьогоднішніх реформ, прагнення
створити найбільший простір для реалізації пресловутого “чувства
хозяина” стосовно до підприємства, особливо великого, навряд чи
виправдані. Суміщення в одній особі власника і господаря можливо ще на
сімейній фермі, щодо корпоративних систем великого бізнесу, то такого
поєднання давно немає і не буде в майбутньому.

За виразом Д. Львова це така ж утопія, як і “вища фаза комунізму”.
“Крупные предприятия дееспособны лишь в силу разделения имущественных
прав на вещные и обязательственные, лежащие в основе корпоративной
формы. Вещественные права, т. е. права на активы, принадлежат самой
корпорации, а обязательственные права – ее акционерам. Поэтому каждый
отдельный акционер, как уже отмечалось, – это не собственник корпорации,
а лишь вкладчик в нее своих средств. Если какое-либо лицо (должностное
или частное) получает возможность распоряжения имуществом предприятия в
своих частных интересах, то сколь бы прибыльным такое распоряжение ни
было, оно всегда обернется убытком для предприятия. Й при широких
масштабах подобного распорядительства, которое является ни чем иным, как
личным присвоением имущества предприятия, последнее обречено на
разорение.

Функционирование современного предприятия несовместимо с такого рода
частным “хозяйствованием”. Цим докорінно підривається економічна
доцільність примітивної приватизації крупних промислових підприємств і
об’єднань, бо загрожує неминучим їх банкрутством. Автор переконливо
доводить альтернативний метод формування більш ефективних виробничих і
ринкових структур створювального типу, а також новий погляд на
інфляційні процеси з позицій активного використання їх стимулюючих
функцій на економічне пожвавлення і зростання.

Необхідність застосування альтернативного методу ринкового
трансформування російської економіки обґрунтовується в змістовній
статті акад. Ю. Яременка в співавторстві з М. Узяковим і М.
Ксенофонтовим. У країнах з розвиненою економікою, грошова маса (агрегат
М2), що обслуговує господарський оборот, складає 40-60% від ВВП. У Росії
з 1991 по 1995 рр. співвідношення грошової маси і ВВП скоротилося майже
у 5 разів (1991 р. – 58%, 1992 – 31, 1993 – 17, 1994 – 16, 1995 р. –
12%; 30% обороту матеріально-технічних ресурсів обслуговує бартер, різко
зростає роль наявних грошей і валюти: частка перших в агрегаті М2 зросла
з 18% в 1991 р. до 37% в 1995 р., кількість доларів США на рахунках
підприємств і у населення оцінюється в ЗО млрд., що дорівнює величині
рублевої маси. Така реструктивна кредитно-грошова політика обслуговує
звужене відтворення обігового капіталу і лежить в основі кризи платежів.

У статті А. Некіпєлова “К вопросу о рационализации отношений
собственности в российской экономике” підкреслюється – децентралізація
управління середніми і великими держпідприємствами не супроводжувалася
чітким визначенням власності і призвела до того, що й без того слабкі
бюджетні обмеження, по суті справи, зникли повністю. В результаті
державне майно стало об’єктом розкрадання з боку трудових колективів,
директорського корпусу і приватного сектору, що народжувався. Все це
мало вкрай негативні наслідки: з одного боку, порушення принципу
соціальної справедливості і криміналізація суспільної свідомості, а з
другого -неадекватна реакція держпідприємств на сигнали ринку.
Незважаючи на “беззаветную борьбу” А. Чубайса з державною власністю,
вона залишається на рівні 40-50%. Чекати, поки вона вся буде розкрадена
і “все само собой образуется”, треба буде досить довго і ризиковане. Він
робить спробу вишукати варіанти вирішення проблеми відносин власності,
щоб ввести їх в створювальне русло нормальних ринкових відносин.
Всебічно обгрунтованої моделі їх формування поки що не знайдено.

З конструктивного погляду викладені концепція і програма стабілізації
фінансової сфери С. Батчиковим і Ю. Петровим, здійснення аграрної
російської реформи, що відкинула сільське господарство, як і
промисловість, далеко назад, Г. Шмельовим (с. 223-236). Про відкритість
і розумний захист російської економіки пише С. Глазьєв (с. 237-252); про
інтеграційні процеси на пострадянському просторі (романтичні ілюзії і
прагматичний розрахунок) – Р. Грінберг (с. 253-265). Слід підкреслити,
що вивчення сьогоднішніх поглядів вчених-економістів на найвищому
російському олімпі науки докорінно відрізняється від тих, що були п’ять
років тому. Ринкова ейфорія, яка вирувала на початку
соціально-економічного розвалу Росії і інших країн, що входили в СРСР,
коли одна за одною з’являлися наївні, економічно не обгрунтовані
програми негайного переходу до ефективної ринкової економіки, яка виведе
країну в розвинену, конкурентоздатну державу світу. Згадайте хоча б
широко розрекламовану програму 500 днів пана Явлінського, до якої, на
жаль, приєднався (без ґрунтовного її аналізу і детального обговорення в
науковому середовищі) відомий акад. С. Шаталін. Неозброєним оком і тоді
було видно, що вона складена з метою досягнення суто політичних групових
цілей і не мала під собою серйозного наукового і соціально-економічного
грунту. Зараз її ініціатори і автори прагнуть краще про неї не
згадувати, бо нічого, крім емоційного гасла -“ганьба”, від неї не
залишилося.

Повернення від економічного романтизму або навіть авантюризму до
фундаментальних досліджень і осмислень тих руйнівних процесів, які
відбуваються на величезному економічному просторі, безумовно, є
позитивним явищем і його слід вітати. Проте не можна при цьому забувати,
що сталося це з значним запізненням, коли стало вже для всіх очевидним,
що шоковий варіант ринкової трансформації, взятий на урядове озброєння,
є хибним і вже завів економіку більшості колишніх радянських країн в
катастрофічне становище, виходити з якого досить важко. Процес виходу,
не кажучи вже про оновлення і зростання, вимагатиме надто довгого часу і
великих інвестицій. Збіднілі країни, доведені до грані банкрутства, не
мають відповідних для цього внутрішніх нагромаджень, а зовнішній приплив
капіталу в інвестування реформації національного товаровиробництва є
поки що мізерним по відношенню до реальних потреб. Інакше кажучи,
зазначені країни опинилися в ситуації довічного відставання.

Втішає лише те, що далеко не всі вчені піддалися на живця “ринкового
шоку” і активно протестували проти його бездумного застосування. Вони
досить точно прогнозували хід подій та їх кінцеві результати, що й
підтверджено практичним досвідом. На жаль, до їх думки не прислухалися
владні органи і впливові політичні сили. Більш того, їх ганьбили, як
консерваторів і антиреформаторів, що нібито гальмують процеси
демократизації суспільства і ринкової реформації.

Зараз вже з’явилися конструктивні наукові розробки необхідної корекції
державної політики щодо економічних реформ. Про це свідчать і тверезі
погляди на глибинний зміст самого реформування, вибір створювальних
варіантів його здійснення в напряму прогресивних зрушень в моделі
структуризації і оновлення за критерієм приросту реального ефекту.
Повернення банківсько-фінансової системи обличчям до забезпечення
розширеного відтворення і оновлення товаровиробництва, перетворення його
в конкурентоздатне на внутрішньому і зовнішніх ринках є вирішальною
стратегією цілей та пошуку методів і засобів їх досягнення. Видатні
американські і російські вчені переконливо довели об’єктивну
необхідність відмови від примітивної монетарної політики, ринкового шоку
і економічного хаосу з переходом на нормальний еволюційний розвиток,
спираючись на фінансові і ресурсні можливості, використання новітніх
технологій, на механізми активного державного і ринкового регулювання,
жорсткого менеджменту і контролю на всіх рівнях управління на міцній
законодавчій базі. Без цього неможливо навести належного порядку і
дисципліни, припинити анархію і протиправні дії, що руйнують
суспільство, роблять державу неспроможною управляти складними
соціально-економічними процесами.

Частина II. Механізм регулювання і структурна трансформація

Розділ 3. Ринкові реформи і регулюючі механізми

Без цілеспрямованої державної політики антиінфляційно-створювального
напряму, розвитку цивілізованих відносин з активною мотивацією
підприємництва і праці, інвестиційної та інноваційної діяльності
подолати затяжну і гостру кризу, увійти у фазу економічного зростання
неможливо. Для цього треба подолати ілюзорні й поверхові уявлення про
глибинну сутність сучасної ринкової економіки. Вона не має нічого
спільного з поширеними. поверховими поглядами на її модель як нібито
виключно “саморегулюючу ” систему “вільного” ринку, типу близького нам
рудимента минулого – стихійного базару. Такі погляди відбивають дійсну
модель зародження і розвитку ринкової економіки епохи більш як
двохсотрічної давнини, яку свого часу фундаментальне досліджував Адам
Сміт, а майже на сто років пізніше – К. Маркс. Обидва мислителі увійшли
в історію економічної думки як видатні класики, хоча й з різними, а по
ряду принципових позицій -протилежними поглядами.

З досвіду економічно розвинутих країн

Сучасна епоха зовсім інша. Для неї характерні особливо бурхливі темпи
науково-технічного прогресу, суспільних, соціально-економічних і
духовних рухів. Тому новітні ринкові моделі економічно розвинутих країн
мають, на відміну від минулих, зовсім інші за своєю складністю і
ступенем зрілості структури, методи та засоби економічного управління і
регулювання з відповідними стимулюючими імпульсами й інтересами,
різноманітністю форм і механізмів впливу на процеси розвитку.
Високорозвинуті моделі гармонійно функціонують не тільки, і навіть не
стільки за діяння вільної ринкової кон’юнктури, тобто механізму мінливих
співвідношень попиту і пропозицій, а й за діяння науково обгрунтованої
системи раціонального управління (менеджменту), регулювання складних і
суперечливих процесів, що відбуваються в економіці на макро- і
мікроекономічному рівнях. Для цього держава створює, з одного боку,
вільне конкурентне середовище, належні правові умови і правила
конкурентної гри у діяльності великого, середнього і малого бізнесу, а з
другого — спрямовує їх на перспективні структурні зміни, викликані
новітніми науковими відкриттями і технологічними досягненнями, що
прискорюють загальноекономічний прогрес.

На державному рівні розробляються і реалізуються відповідні національні,
а на регіональному – регіональні програми з концентрацією на них
необхідних фінансових, матеріальних і природних ресурсів. До здійснення
таких програм залучаються на принципах високих економічних інтересів
потрібні дослідницькі, підприємницькі і банківські структури, незалежно
від форм власності і систем господарювання, здебільшого на конкурсних
засадах, за участю висококласних вчених, фахівців і менеджерів. Особлива
увага приділяється розробці прогнозних програм розвитку науки, освіти і
технологій у вирішальних сферах глобальних прогресивних зрушень,
наприклад, таких, як аерокосмічні, інформаційні та енергетичні програми,
програми освоєння ресурсів світового океану і охорони навколишнього
середовища, розвитку новітніх біотехнологій тощо. При цьому кожна країна
прагне забезпечити високий рівень конкурентоспроможності й утримати його
в майбутньому. І в цій частині використовуються добре відомі методи і
централізованого управління. Не все нам треба огульно відкидати при
здійсненні ринкових реформ.

Сучасна високорозвинута господарська система виробничо-обслуговуючого
напряму, в свою чергу, спираючись на економічно могутні національні й
транснаціональні корпорації, обсяги річних оборотів яких нерідко
дорівнюють бюджетам окремих і навіть Декількох європейських країн,
вимагає адекватної системи ринків (оптових і роздрібних) з високою
платоспроможною місткістю, потужною інфраструктурою і новітнім
інформаційним Забезпеченням. Процес ринкової конкуренції набуває в ній
зовсім інших масштабів і характеру. Зрозуміло, що це зовсім не той
ринок, який існує в уявленнях більшості наших людей, включаючи і
впливові політичні кола. Йдеться про модель зрілої ринкової системи з
високим ступенем чіткості і злагодженості управління, кооперації та
інтеграції, яка здатна забезпечувати виробництво, рух і зберігання
величезних мас товарів і послуг, своєчасне доведення їх від виробників
до споживачів. Це глибоко продумана, інженерно спроектована і створена
розгалужена, дуже капітало- і наукомістка мережа високофункціональних
торговельних баз і сховищ. супермаркетів і магазинів, зв’язаних між
собою надійними транспортними артеріями, зі спеціалізованими
засобами навантаження, розвантаження і перевезення різноманітних
товарів. Система обладнана новітніми засобами інформатики і функціонує
майже з точністю роботи годинникового механізму, що дає змогу повністю
задовольняти попит кожного споживача в зручний для нього час і в
зручному місці.

До того ж економічно розвинуті держави, базуючись на принципах
демократичного устрою і ринкового характеру своєї економіки, поряд з
ціновою лібералізацією, широко користуються різноманітними методами і
механізмами її регулювання. Там, де це економічно необхідно і вигідно за
оціночними критеріями кінцевої результативності, діє державна
політика безпосереднього регулювання цін. Наприклад, країни ЄС, США і
Японія, по суті встановлюють гарантовані рівні цін на основні
сільськогосподарські продукти з метою підтримки стабільності доходів
фермерських господарств, щоб забезпечувати належні відтворювальні
процеси й оновлення аграрного товаровиробництва, його
конкурентоспроможність. За допомогою антимонопольного
законодавства обмежуються рівні цін на товари, що випускають і продають
корпорації або фірми-монополісти. Створюються замкнуті регіональні
ринки, на які не допускаються небажані країни. Часто-густо ці держави
забороняють своїм фірмам експорт стратегічних товарів у ті країни, які
випадають з фарватеру їх політичного курсу, вводять експортно-імпортні
квоти, ліцензії та інші ринкові обмеження.

Формуються могутні інтеграційні об’єднання країн типу ЄС, ринкових
альянсів окремих країн американського континенту, а також країн
Тихоокеанського басейну, до яких приймають далеко не всіх, хто цього
бажає. Тому про ринкову лібералізацію в сучасному світі можна поки що
тільки мріяти. Під егідою США сімка найбільш економічно міцних держав,
використовуючи міжнародні банківсько-фінансові структури, координує
валютно-фінансове і кредитне регулювання у глобально-світовому масштабі.
Кредитні ресурси і фінансова допомога виділяються і далеко не всім, хто
їх потребує, і не завжди в інтересах подолання економічної і соціальної
відсталості країн, що бідують. Це лише збільшує діапазон розриву в
рівнях економічного розвитку груп високорозвинутих і відсталих країн
світу.

Водночас у розвинутих ринкових країнах надійно регулюються й
контролюються процеси грошового обігу, конвертабельності та підтримки
валютного курсу, створення резервних фондів, емісії грошей і цінних
паперів, формування співвідношень безготівкового й готівкового грошового
обігу, його структурних змін тощо. Держава чітко, на законодавчій
основі, контролює окремі види діяльності (що зачіпають загальнодержавні
інтереси) – банківсько-кредитної, фінансової й податкової систем,
зокрема здійснює жорсткий контроль за доходами й видатками федерального
бюджету, а також опосередковано регулює зміни бюджетів місцевих і
платіжного балансу. Ніякого ринкового хаосу тут не допускається. І
ніяких ілюзій щодо цього у наших державних діячів і політиків не повинно
бути. Якщо серйозно вивчати й використовувати позитивний зарубіжний
досвід, то саме цей аспект – управління й економічне регулювання –
насамперед заслуговує на увагу й використання в ході здійснення ринкових
трансформацій у нашій країні.

До речі, кожна економічно розвинута країна має власну модель ринкової
економіки, яка сформована під впливом історичних традицій, конкретних
умов її функціонування і розвитку. Ніхто не нав’язує цим країнам якогось
єдиного стандарту. Модель економіки США суттєво відрізняється від моделі
економіки Японії, так само, як, скажімо, економічна модель Франції – від
моделей Німеччини або Швеції. Не повинно бути якоїсь шаблонної моделі.

Українські реформи зіткнулися з особливими труднощами і перешкодами,
вони поки що не дають бажаних результатів за оціночними критеріями
економічної результативності. Тому й виникла потреба у певній корекції
моделі перехідного періоду, що була внесена Президентом України, з метою
надання їй створювального характеру. Послідовне й комплексне здійснення
реформ має надалі органічно поєднувати діяння ринкових механізмів з
сучасним державним і господарським управлінням (менеджментом) та
регулюванням соціально-економічних процесів.

При цьому вкрай необхідні всебічно обгрунтовані проектні й фактичні
розрахунки витрат на процеси реформування та досягнення їх кінцевих
наслідків за критеріальною оцінкою приросту (+) або зменшення (-)
економічного й соціального ефекту. Тут аж ніяк не припустимо діяти
наосліп, робити вигляд, що наприкінці XX століття стали неосвіченими –
не знаємо і не вміємо як слід діяти, або під виглядом нетямлячих штучно
створювати хаос у власних інтересах.

Цивілізовано здійснювати роздержавлення і приватизацію

Потребує відповідної корекції і процес реформування відносин власності.
Не можна сліпо копіювати російський досвід приватизації державного
майна, створення найсприятливіших умов для скуповування ваучерів за
безцінь криміногенне збагатілою меншістю, остаточно оббираючи збіднілу
більшість. Так званий “перший етап” такого роду приватизації, як
свідчить російська преса, з гуркотом провалився в Росії. Слід зрозуміти,
що приватизація – це дуже складний, важливий для формування справжнього
господаря і водночас суперечливий процес трансформації всієї системи
соціально-економічних відносин. Він зачіпає інтереси всіх соціальних
верств населення, тому й вимагає всебічно зваженого, обережного і навіть
делікатного підходу. Командні вказівки “зверху” щодо негайного
революційного злому державної власності можуть повернутися бумерангом
розвалу самої держави.

На мій погляд, приватизацію треба здійснювати поступово, формуючи і
підтримуючи нові, дійсно високоефективні й конкурентоспроможні
господарські системи на приватній і колективній формах власності, що
забезпечують справжні й вагомі прирости ефекту порівняно з їх державними
аналогами, що функціонують у таких самих економічних умовах
підприємницької діяльності. Розвиток ринкової конкуренції однозначно
покаже, які системи й форми господарювання життєздатні, а які –
банкрути. Сам процес приватизації має бути економічно, соціальне і
політично обгрунтованим, простим і зрозумілим для кожного трудівника.
Відповідальні органи влади у центрі й на місцях, що здійснюють
приватизацію, повинні уважно стежити за цим процесом і контролювати його
по всіх без винятку об’єктах, роблячи це максимально відкрито й гласно з
відбором претендентів на конкурсній основі бізнес-планів їх
ефективного післяприватизаційного використання.

Держава, яка вже втратила переважну частину свого промислового
виробництва, не може далі дозволяти собі розбазарювання і безконтрольне
вибуття промислового потенціалу з виробничого обороту. Провадити
акціонування й аукціонну торгівлю промисловими підприємствами треба за
їх дійсною балансовою вартістю, індексувавши її за весь період інфляції,
мінус амортизацію. Це мінімальна гарантована ціна об’єкта, що продається
на аукціоні, а далі вона може зростати відповідно до ринкової
кон’юнктури.

Великої шкоди завдають хабарництво і порушення діючого законодавства при
приватизації, що взагалі дискредитує ринкові реформи. В умовах, коли
продовжуються негативні процеси – спад і без того вже катастрофічне
скороченого обсягу товаровиробництва, бурхливе зростання собівартості й
цін, знецінення національних грошей, – особливого значення набуває
економічна стабілізація і правовий захист власного товаровиробника від
недобросовісних іноземних конкурентів. Аукціонний продаж і оренда
державних виробничих об’єктів мають згідно із законодавством ретельно
готуватися. Слід було б навіть ввести обов’язковий порядок попереднього
вивчення владними структурами кандидатур можливих нових власників, їх
здатності активно розвивати на сучасному технологічному рівні
високоефективне товаровиробництво. Суспільство в перехідному періоді
повинне мати тверду гарантію, що виробничий потенціал переходить не до
злодіїв і шахраїв, які нажили грошовий капітал криміногенним шляхом, а в
надійні руки висококласних господарів і фахівців, здатних чітко
управляти сучасним виробництвом, успішно займатися виробничим і
торговельним бізнесом на законних підставах, з нарощуванням свого внеску
у ВВП, НД того чи іншого регіону і всієї країни.

Свого часу мені довелося спостерігати, кому здають в оренду або продають
збанкрутілі фермерські господарства у ФРН; тільки Тому, хто мав вищу
сільськогосподарську освіту, досвід роботи на землі, вмів працювати на
машинних агрегатах, знав технологію виробництва і аграрний бізнес. Інші
претенденти, як правило, придбати ферму не могли. Це – свідчення того,
що органи державної влади на місцях ретельно стежать за зміною
власників, не допускаючи виведення з сільськогосподарського обороту
земель і виробничих фондів. Для нашої країни нині не менш важливо, щоб
приватизаційні процеси не супроводжувалися спадом виробництва, а
навпаки, забезпечували більш високий рівень господарювання,
продуктивності праці, нарощування товарного випуску, його асортименту і
якості, зниження собівартості продукції, що надійно гарантує
конкурентоспроможність.

До речі, саме таких підприємців – з повноцінною вищою освітою, знанням
новітніх методів і засобів сучасного менеджменту, законів ринку й
бізнесу, раціональних дій банківської і фінансової системи,
відтворювальних процесів, правового й економічного регулювання,
психології людської поведінки в різних ситуаціях -Україні потрібно вже
тепер готувати на майбутнє в більшій кількості для різноманітної
підприємницької діяльності. І це має бути важливою складовою
довгострокової програми розвитку освіти разом з ефективним ринковим
реформуванням.

Поспішна і поверхова приватизація, без детальних розрахунків і
техніко-економічних обгрунтувань, без урахування інвестиційних
можливостей, як показує вкрай негативний попередній досвід, крім шкоди
нічого не дає. Водночас, без випереджаючого розвитку більш
ефективного товарного виробництва, передчасне закриття діючих, хоча й
технологічно недосконалих підприємств, які внаслідок штучно створеного
паралічу платоспроможності і втрати ринків збуту опинилися на грані
банкрутства, призводить до прямого економічного занепаду. І це треба
зрозуміти усім гілкам влади, на всіх рівнях її ієрархії. Економічний
розвал, розбазарювання державних ресурсів під виглядом ринкових реформ –
це не тільки авантюризм, а й прямий злочин перед українським народом.
Реальні можливості економічного розвитку, з достатньо коректними
порівняннями приватизованих і державних виробництв, як на рівні окремих
підприємств, так і по кожній окремій галузі, в цілому по промисловості,
сільському господарству тощо піддаються точним розрахункам, і це повинні
робити економісти підприємств, державні економічні та
статистико-аналітичні служби. Це ґрунтовний фундамент для управління
процесами приватизації, спрямування їх у створювальне русло. Якщо
зазначена мета не досягається і не визначені перспективи досягнення її в
майбутньому, то треба негайно виявляти причини такого парадоксального
явища і усувати їх, перетворювати приватизаційний процес у дійовий
фактор економічної стабілізації і зростання. Без цього приватизація
втрачає будь-який сенс.

Модель періоду переходу у фазу прогресивного економічного розвитку
довготермінового циклу органічно поєднує діяння ринкового механізму з
сучасним державним і господарським управлінням (менеджментом). Щоб
виключити при цьому прояви соціально-економічного хаосу, державна
політика активізації трансформаційних процесів як дійового стимулюючого
фактора має бути скоригована на міцній економічній базі, точніше –
перетворена з політики руйнівного гіперінфляційного шоку на політику
антиінфляційно-створювального розвитку.

Державне законодавство має забезпечувати відповідну стабільність і
широкий простір для розвитку підприємництва і ринкової конкуренції на
рівних економічних умовах різноманітних форм господарювання і
власності. Які з них будуть життєздатнішими, а які збанкрутують –
виявиться в ході конкуренції і в кінцевих наслідках, а не в абстрактних
дискусіях про переваги тих або інших форм господарювання і привласнення,
які не мають для цього об’єктивних оцінок. Можна скільки завгодно
стверджувати, що приватні підприємства значно ефективніші, скажімо, ніж
державні або навпаки, але ніхто в це серйозно не повірить, якщо немає
конкретних порівнянних показників результативності. Процеси
роздержавлення стануть дійсно ефективними, коли приватні або
кооперативні (корпоративні) підприємства забезпечуватимуть більші обсяги
виробництва товарної маси на одиницю капіталу і праці за нижчими цінами
і зможуть вносити у бюджет податків більше, ніж державні підприємства.
Те саме стосується й порівнянь державних і приватних підприємств із
кооперативними, корпоративними, акціонерними, орендними системами тощо,
або порівнянь зазначених форм між собою. Реально переваги тих чи інших
форм акумулюються в кінцевих результатах ринкової конкуренції. Її
господарські системи, які забезпечують вищий рівень валового доходу і
прибутку на вкладений капітал, мають перевагу і в ступенях
конкурентоспроможності.

Важко очікувати об’єктивні оцінки і тим більше прогресивні зрушення,
високі господарські результати, якщо силою адміністративного
диктату “зверху” вирішуються питання, які господарські системи і форми
власності слід залишити, а які знищувати. Такі дії ніякої економічної
стабілізації і подолання кризових явищ не обіцяють. Це буде лише
повторенням досвіду соціалістичного господарювання на базі панування
однієї державної власності. А для повнокровного життя суспільства
важливо здійснювати структуризацію за критерієм справжньої ефективності
господарських систем, за їх економічним і соціальним внеском у темпи
оновлення і прогресивного відтворення, формування соціального і
духовного життя населення.

Тим часом економічно розвинуті країни базують свою економіку на
різноманітних формах власності, різних розмірах і структурах
господарських систем, а також методах господарювання. Великий бізнес у
складі економічно могутніх транснаціональних і національних корпорацій,
компаній, фірм, банківських і ринкових структур є, свого роду, міцним
фундаментом і каркасом сучасної економічної системи у цих країнах, що
доповнюється розвинутими структурами середнього бізнесу, а ті, у свою
чергу, – розгалуженою сіткою малого бізнесу, заповнюючи всі ніші
багатогранної ринкової економіки. І така складна ієрархічна структура
функціонує у конкурентному ринковому середовищі.

Все це докорінно відрізняється від моноструктури власності і
господарювання. Ідеологи комуністичного устрою суспільства вбачають
ідеал економічної системи у загальнонародній формі власності, що
трактується занадто абстрактно і на практиці зводиться врешті-решт до
насильницької експропріації інших форм власності і штучного перетворення
їх в єдину “загальнонародну”, яка в колишньому СРСР ототожнювалася з
державною. У цьому зв’язку не зайве нагадати, що революційні дії тих або
інших політичних сил на національному чи соціальному грунті так само, як
і війни, взагалі здебільшого завершуються насильницьким перерозподілом
власності, пограбуванням і розвалом діючих господарських структур і
навіть фізичним знищенням господарів і власників, тобто вибуховим
розвалом старої економічної системи, зрозуміло, без випереджаючого
створення замість неї більш результативної нової. Це породжує
післяреволюційний економічний хаос і страждання народу, крім тієї його
частини, яка грабіжницьки захопила чуже добро.

Саме під політичними концепціями і гучними гаслами про інтереси народу
була сформована однобічно гіпертрофована державна власність. Як пізніше
виявилося, вона опинилася без конкретного власника і господаря, кровно
заінтересованого в дальшому нарощуванні, структурному і якісному
оновленні виробництва і ринку для забезпечення достойного життя людини.
А це призвело до закостенілості всієї системи і її розпаду. Спроба
запобігти цьому за рахунок побудови досить жорсткої тоталітарної системи
управління загальнодержавною власністю з єдиного центру успіху не дала,
а перетворилася у ще більше гальмо прогресивного розвитку. Такий крайній
варіант побудови надцентралізованої моделі соціалістичного
господарювання виявився нежиттєздатним, і її треба було послідовно
трансформувати, але ж не впадаючи при цьому в іншу крайність –
вибухового економічного розвалу, взагалі припинення державою
соціально-економічного регулювання та управління макроекономічними
процесами, а також відсутності жорсткого господарського менеджменту в
мікроструктурах, що хаотично реформуються в “ринковому” напрямі.
Надії архіреформаторів на те, що без будь-якого законодавчого і
адміністративного впливу, вільний (з повною лібералізацією цін) ринок
все сам відрегулює, виявилися марними. Економіка України опинилася в
хаосі і розвалі. Вихід з нього вимагає тепер величезних зусиль і
корекції економічного курсу на досягнення реальної структурної і якісної
перебудови.

Небезпечна ще одна крайність у поглядах і діях щодо відносин власності –
вимоги перетворення всього і вся виключно у приватну власність, на чому
настирливо наполягають прихильники капіталізму минулого століття.
Догматичні уявлення про сучасний капіталізм як систему, де взагалі
відсутнє будь-яке втручання Держави у соціально-економічний розвиток,
нічого спільного з дійсністю не мають. Якщо бути неупередженим
аналітиком, то не важко помітити, що, будучи досить динамічною системою,
капіталізм XX століття чимало запозичив і широко використав з
прогресивних ідей державного регулювання економіки і соціального впливу
на формування суспільства. Він має різноманітні форми власності, які в
процесі еволюції значно трансформовані. Поряд з класично приватною
формою власності, бурхливого розвитку набули кооперативні,
корпоративні, акціонерні, державні, транснаціональні та інші
господарські утворення, інтегровані об’єднання, де форми власності під
впливом науково-технічного і технологічного прогресу аж ніяк не
залишаються без змін. Вони набувають якісно нових ознак інтегрованого
характеру, що не тільки не суперечать, а навпаки, відкривають
необмежений простір прогресивним економічним зрушенням.

Ті сили, які хочуть бачити в Україні лише приватні форми власності і
господарювання, вимагають за допомогою “цінних” паперів розділити
державну власність, включаючи землю й надра, порівну на кожну душу
населення і навіть виділити й закріпити її в натурі, свідомо чи
несвідомо прагнуть штучно роздрібнити не лише саму власність, а й
пов’язані з нею технологічно та організаційно єдині господарські
структури високотоварного типу, тобто перевести всю економіку країни на
дрібнотоварні утворення з примітивною технологічною базою, які не
зможуть найближчим часом конкурувати з високорозвинутими й
технологічно досконалими зарубіжними фірмами. На те, щоб у наших
скрутних умовах дрібновласницькі структури еволюційним шляхом
переросли в інтегровані на новітніх технологіях господарські системи,
потрібні будуть декілька десятиріч і величезні інвестиції. Зрозуміло, що
нам треба створювати належні економічні й правові умови для швидкого
розвитку малого бізнесу, але ж не за рахунок штучного подрібнення діючих
великих промислових і аграрних виробництв. Інакше країна втратить
можливості розвитку великого бізнесу і прискорення науково-технічного
прогресу. Держава має законодавче регулювати, а ринок – стимулювати і
підштовхувати реформування відносин власності, оптимізуючи
співвідношення різних форм власності в гармонійному розвитку
господарських структур з різним рівнем концентрації товаровиробництва.

Тільки цим шляхом, в умовах одночасної валютно-фінансової стабілізації,
можна забезпечити необхідний приріст доходів і нагромаджень
(господарських і державних) як вирішального фактора активізації
інвестиційної та інноваційної діяльності. Це, у свою чергу,
відкриває реальні шляхи макроструктурної переорієнтації економіки,
конверсії воєнної промисловості, тобто спрямування могутнього
виробничого потенціалу країни, який штучно загнаний у кризову ситуацію,
на задоволення споживчого попиту та інших соціальних потреб населення.
Саме за рахунок зростання особистих реальних доходів людей розширюється
платоспроможна місткість внутрішнього ринку – рушійної сили виробничого
розвитку. Давно відомо, що в системі регулюючого механізму завжди діють
прямі і зворотні зв’язки між ступенем мотивації і темпами економічного
зростання.

З одного боку, підвищення мотивації вимагає відповідного обсягу і якості
товарного виробництва і доходів, а з другого, щоб їх мати, потрібний
належний ступінь мотивації – економічної заінтересованості у
підприємництві і високопродуктивній праці. У гострих кризових ситуаціях
створюється своєрідне “зачароване коло”, для розриву якого потрібний
могутній імпульс діяння ринкового механізму. Без цього забезпечити
швидкий вихід з кризи майже неможливо. І це підтверджує світовий досвід
подолання кризи в різних країнах і в різні часи історичного розвитку

Коригування валютно-фінансової та кредитної політики

Уряди тих країн, де добре усвідомили закономірності фазових періодів
загального кризового циклу та причини їх виникнення, за допомогою
активного використання ринкового механізму й державного регулювання
досить успішно і порівняно за короткі строки досягають стабілізації
економічного становища і виходу у фазу зміцнення й розвитку економіки.
Для цього використовуються не лише ринкова кон’юнктура, пошук і освоєння
вигідних ринків збуту національної продукції, але й головним чином,
активна банківсько-фінансова, цінова й податкова політика, подолання
інфляції, жорстке регулювання банківського процента. Поряд з політикою
розширення місткості ринку, подолання безробіття, Держава всіляко сприяє
направленню кредитних ресурсів у сфери модернізації, технологічного
оновлення товаровиробництва, щоб швидше досягти його
конкурентоспроможності. Інакше кажучи, вся політика держави, дії її
законодавчої і виконавчої гілок набувають антикризового характеру. Вони
негайно спрямовуються на вирішення першорядних проблем – каталіз
стимулюючого ринкового механізму, локалізацію кризових явищ і соціальних
занепадів, забезпечення адресної допомоги найбільш вразливим верствам
населення, щоб виключити або суттєво обмежити прояви суспільних
хвилювань і можливих катаклізмів.

Економіка України не зможе прогресивно розвиватися, якщо по-справжньому
не стабілізувати валютно-фінансове становище, не припинити на здоровій
економічній основі інфляційні процеси. За допомогою грошово-кредитної і
фінансової політики (включаючи цінову, податкову і процентну) можна
створити умови як для бурхливого економічного розвитку, так і для
паралічу власного товаровиробництва і всієї економіки. Наша молода
держава. опинившись у кризовому стані, не знайшла на перших порах
кращого виходу, як відкрити шлях для товарної експансії (товари
ширпотребу, ліки, продукти харчування далеко не кращої якості і дорожчі
за вітчизняні) з боку іноземних конкурентів.

Внутрішній ринок досить швидко опинився значною мірою під їх пануванням.
Дії механізму економічного регулювання були зорієнтовані на одержання
банківсько-фінансовими структурами та їх оточенням фіктивного капіталу
за рахунок періодичного накачування обігу величезною грошовою масою без
будь-якого зв’язку із змінами ВВП, що вже на перших кроках катастрофічне
знецінило національну грошову одиницю і підірвало власне
товаровиробництво. Щоб заповнити цей вакуум, небувала доларизація
грошового обігу створила умови для конвертації знеціненого карбованця у
ВКВ, але за штучно завищеним її курсом. У цьому ж напрямі було здійснено
й інші фінансові акції на користь зарубіжних конкурентів.

До того ж бурхлива інфляція відповідно знецінювала доходи юридичних і
фізичних осіб, загострюючи кризу взаємоплатежів. Депозити комерційних
банків стали масово використовуватися як засіб легкої наживи, одержання
“грошей з повітря”. Для цього ж при величезній масі готівки в обігу і
випуску стотисячних і мільйонних купюр штучно створювався гострий
дефіцит готівки. Готівковий обіг ставав значно дорожчим і вигіднішим
порівняно з безготівковим. Банки були заінтересовані одержувати і
направляти готівку в короткостроковий оборот. У тіньових структурах
готівка осідає для прямих взаєморозрахунків (обминаючи банки) або для
багаторазового її прокручування через депозитні рахунки комерційних
банків. Таким чином виникла ситуація хаосу в системі грошового обігу,
який в умовах ослабленої економіки і державної влади не піддається
надійному регулюванню і контролю.

Бурхливі й досить нерівномірні темпи зростання цін, невпорядкованість
податкової системи, масова несплата податків і платежів, дефіцитність
кредитних ресурсів і грабіжницькі процентні ставки, у свою чергу,
паралізують надходження коштів до бюджету, а також господарські доходи.
Внаслідок цього фонди нагромадження і споживання, соціального
забезпечення мають тенденцію до неухильного скорочення і дальшого
знецінення. Інвестиційна та інноваційна діяльність у виробничих сферах
через відсутність належних внутрішніх нагромаджень і мізерні іноземні
кредити зводилася нанівець. Це саме стосується і діяння мотиваційного
фактора активізації підприємництва і високопродуктивної праці. Рівень
оплати праці та особистих доходів, пенсій, стипендій, грошової допомоги
тощо у більшості громадян залишається на межі і за межею бідності.
Національні гроші України з мізерною купівельною спроможністю значною
мірою втратили властиві справжнім грошам функції і не мали належної
довіри як вагома цінність – засіб нагромадження і зберігання. Ними стало
навіть досить важко користуватися як засобом платежу. Вони не відбивали
реального вартісного вмісту й загального еквівалента товарообміну.

На такій вкрай деформованій грошовій системі ефективно реформувати
українську економіку в ринковому напрямі, створити цивілізовану ринкову
економіку було неможливо.

В цих складних умовах було здійснено (1996р.) грошову реформу з
введенням національної грошової одиниці – гривні. Деномінація призвела
до відповідної її стабілізації по відношенню до американського долара.
Проте одночасно припущена друга крайність, надмірне стиснення грошової
маси в обігу і створення гострого дефіциту грошей, що штучно
підстьобнуло кризу платежів, загальмувавши нормальний процес
кругообороту і відтворення. Банківсько-фінансова система продовжує
незадовільно виконувати свої регулюючі та контролюючі функції.

Валютно-фінансове і кредитне регулювання в економічно розвинутих країнах
здійснюється за цілеспрямованою державною політикою. Держава визначає і
створює надійну, всебічно зважену законодавчу базу формування і
функціонування відповідних банківських і фінансових структур, адекватних
змістові діючої економічної системи, з відповідним механізмом їх
активних ринкових дій. Водночас цей самий механізм виконує функції
жорсткого контролю за процесами грошового і кредитного обігу, обігу
цінних паперів. Чітко регулюється і контролюється емісія грошей і цінних
паперів.

Без державного дозволу через резервну і фінансові системи, наприклад, у
СІЛА, ніхто не має права друкувати і випускати в обіг ні цента
додаткових грошей. Це ретельно обґрунтовується з позицій забезпечення
стабільності курсу долара і запобігання інфляційним процесам. Оновлення
зношених купюр або заміна старих на нові провадиться на еквівалентному
принципі, а додатковий приріст або скорочення грошової маси в обігу
органічно пов’язується з рухом ВВП і швидкістю грошового та кредитного
обігу. Регулюються резервні валютні фонди і золоті запаси,
співвідношення готівкового і безготівкового грошового обігу з тенденцією
до скорочення частки готівкового. Могутня банківська і фінансова система
США, як уже зазначалося, координує і спрямовує процеси валютного
регулювання і в світовому масштабі.

Цивілізована й ефективна ринкова економіка в Україні може бути створена
на базі надійно і стабільно функціонуючої національної грошової системи,
на чітко регулюючому механізмі діяння банківських і фінансових структур.
Нова грошова система країни має базуватися на міцному валютному резерві
і наявних товарних ресурсах, конкурентоспроможних на внутрішньому і
зовнішніх ринках. Інакше кажучи, обсяг нових грошей в обігу має
імітувати за цінами ринкової рівноваги обіг товарної маси і ВВП з
підстрахуванням валютним резервним фондом. Грошова реформа вимагає
одночасного реформування діяння банківської, фінансової і кредитної
систем. Держава має законодавче спрямувати їх діяльність на
цілеспрямоване обслуговування створювальних ринкових реформ. На
анархічному грошовому обігу і фіктивному банківському капіталі, при
пануванні на внутрішньому ринку іноземних валют і товарів, міцної
ринкової економіки ніяка влада не побудує.

Для того, щоб дійсно пожвавити підприємницьку діяльність, забезпечити
процеси економічного оновлення і розширеного відтворення, недостатньо
змінити лише форми власності і владні структури. Треба задіяти
принципово новий регулюючий механізм усієї системи мотивації ринкових
відносин, дійової конкуренції та широкого сприйняття товаровиробниками
сучасних наукових і технологічних досягнень, стимулюючи водночас нові
наукові відкриття в розширенні горизонту фундаментальних знань і
прогресивного економічного розвитку. Це технологічна основа високого
рівня конкурентоспроможності в сучасному світі, що бурхливо
розвивається. Високорозвинута ринкова економіка має базуватися на
твердій національній валюті. Тільки стабільні гроші, відбиваючи вартісні
оцінки товарних ресурсів і послуг у ринковій кон’юнктурі розвитку
підприємництва, продуктивної праці, інвестиційної та інноваційної
діяльності, можуть надійно стимулювати економічне зростання, структурне
і якісне оновлення у відтворювальних процесах.

Однак висока і стабільна купівельна спроможність паперових грошей, як
відомо, аж ніяк не може базуватися лише на вартісному змісті
високоякісного паперу з тими чи іншими художніми і захисними
властивостями і якостями. Цінність і купівельна спроможність паперових
грошей визначається реальним економічним і вартісним фундаментом,
який вони відбивають, тобто вартістю товарних ресурсів, що виробляє
країна і продає на внутрішньому й зовнішніх ринках. І це дає підстави
для конвертації національних грошей і доходів у будь-яку іншу валюту.
Колись таким товаром було виключно золото, тобто діяв єдиний золотий
стандарт – вартість однієї унції золота. Грошова система базувалася на
державному золотому запасі (потім до нього приєднали алмази, платину,
діаманти, срібло та інші рідкісні речовини) навіть з випуском в обіг
золотих монет. У сучасному світі паперові гроші безпосередньо не
базуються на одному високоцінному товарі, хоча Для надійнішого
страхування валютної стабільності держави прагнуть мати й зберігати
коштовності, на які цінова кон’юнктура світового ринку, порівняно з
іншими товарами, найбільш стабільна.

Гарантом грошової стабільності є тепер загальний рівень економічного
розвитку країни та її конкурентоспроможність. Тому саме в цьому напрямі
повинна здійснюватися економічна політика Держави – розвиток, якісна і
структурна досконалість всього економічного організму. Емісія грошей, її
обсяги і структура мають об’єктивні критерії оцінки і межі. Вихід за них
викликає неминучі інфляційні явища. Чим більша маса паперових грошей в
обігу по відношенню до товарної маси й інвестицій та нижча швидкість
процесу їх обігу, тим, здебільшого, нижча купівельна спроможність і
вартість діючої грошової одиниці. І, навпаки, чим менша відносна маса
грошей в обігу, а швидкість його вища, тим більше ринкова кон’юнктура
схиляється на користь споживачів, а грошова одиниця і вся
валютно-фінансова система держави стають стабільнішими.

Балансова рівновага товарів і грошей в обігу, ринкового попиту і
пропозиції, вартісно-натуральних структур створює оптимальну модель
функціонування товарно-грошового кругообороту. Випуск в обіг
додаткової маси купюр не повинен порушувати моделі оптимальної
рівноваги.

Щоб подолати грошовий і фінансовий хаос, параліч взаємоплатежів, держава
має на законодавчій основі поставити всю валютно-фінансову систему, дію
банківських і фінансових структур в умови жорстокого регулювання і
контролю. Без цього, подобається це комусь чи не подобається, не буде ні
ефективної банківської системи, ні результативної діяльності фінансових
органів, ні ефективних ринкових реформ. Ось як оцінюють роль регулювання
і контролю американські вчені: “Сполучені Штати і дуже багато зарубіжних
країн на гіркому досвіді переконалися, що децентралізація, нерегульована
банківська система навряд чи здатні забезпечити пропозицію грошей, що
найбільшою мірою сприяє добробуту економіки в цілому”.

Далі, оцінюючи дискусію між прихильниками і противниками незалежності
Федеральної резервної системи США, ці вчені стверджують, “що коли
відповідальність за економічний добробут нації в кінцевому підсумку
лягає на державні органи законодавчої і виконавчої влади, то ці органи
повинні мати в руках усі політичні інструменти, за допомогою яких можна
впливати на економіку”. “Центральні банки американської капіталістичної
економіки, -засвідчують автори, – перебувають у приватній власності, але
управляються державою (підкреслено мною. – І. Л.). Власники не
контролюють ні склад керівництва, ні політику центральних банків”.

Крім 12 Центральних банків Федеральної резервної системи, в США
налічується 13,8 тис. комерційних банків, з них 2/3 є приватними банками
штатів, а решта – національні. Центральні банки приймають вклади
приватних комерційних банків і ощадних установ та надають їм кредити.
Тому їх називають “банками банкірів”. З них 7-ми банкам Конгресом надано
право емісії грошей і випуску їх в обіг. Кредитні ж банки, у свою чергу,
виконують аналогічні функції щодо людей, тобто приймають від них вклади
і надають їм кредити, збільшуючи кількість грошей в економічному
обороті. У більшості інших країн функції резервної системи виконують
Центральні банки, наприклад, Бундесбанк у Німеччині, Англійський банк у
Великобританії тощо. Саме ці банки є досить жорсткими і послідовними
провідниками державної грошової, банківської (процентної), фінансової
політики, а звідси – й політики регулювання сукупного грошового обігу і
доходів. Ці державні функції має виконувати і наш Національний банк.

У США Федеральна резервна система, зберігаючи внески банків і ощадних
установ, що є стратегічним фінансовим резервом держави, управляє всім
процесом обігу грошей і цінних паперів. Вона також чітко виконує надані
їй контрольні функції. Але, крім неї, контроль за діяльністю своїх
банків здійснюють владні органи штатів. Контролери за грошовим обігом
інспектують усі національні банки. Нарешті, Федеральна корпорація по
страхуванню депозитів має повноваження перевіряти всі банки, вклади яких
вона страхує. Таким чином, незважаючи на величезний досвід (Закон про
Федеральну резервну систему був прийнятий у 1913 р.), а також наукові
знання про ефективне функціонування банківської системи, держава
здійснює по суті потрійний громадський контроль за діяльністю
банківської системи. І це не випадково, бо тут зосереджено ядро
економічної міцності і стійкого прогресивного розвитку. З розвалу ж
валютно-фінансової системи здебільшого починається розвал економіки
держави.

Відомо, що паперові гроші, виступаючи борговими зобов’язаннями
держави, комерційних банків і ощадних установ, виконують свої функції
дійсних грошей доти, доки їх купівельна спроможність (вартість)
відносно стабільна, доки чітко здійснюються фіскальна політика та
ефективний контроль за пропозицією грошей. Державне й кредитне
регулювання оптимальних співвідношень попиту і пропозицій грошей є
найбільш складною проблемою державної грошової політики. Паперові гроші
приймаються в обмін на товари і послуги лише тому, що, будучи у свою
чергу витраченими, вони приносять споживачеві приблизно таку саму
кількість інших товарів і послуг. Тому випуск в обіг додаткових грошей,
тобто розширення грошових пропозицій без належного на те обгрунтування і
контролю, загрожує втратою їх вартості та виконання ними всіх
вирішальних функцій – міри вартості, загального еквівалента
товарообороту і засобу заощадження. Це, власне, і призводить до
фінансового і загальноекономічного хаосу.

Банківська і фінансова системи держави мають вміти високопрофесіонально
регулювати процеси стабільного функціонування грошово-кредитної сфери,
виключаючи диспропорції в співвідношеннях попиту і пропозиції грошей та
цінних паперів на валютному ринку, а також у співвідношеннях руху
товарних і грошових мас у сукупному товарно-грошовому обороті. Саме тут
закладений темп швидкості грошового обігу і забезпечення високого рівня
мотивації підприємництва і праці. Якщо банківсько-фінансова система не
виконує цих вирішальних функцій своєї діяльності, незалежно від того,
свідомо чи несвідомо, внаслідок незнання або невміння це робити, то
державі неминуче постійно загрожуватиме небезпека економічного розвалу.

Невипадково, в усіх високорозвинутих країнах особливо ретельно підходять
до добору і призначення Президентів банків і Міністрів фінансів як
керівників ключових економічних органів і структур держави. Наприклад, у
СІЛА Президент Федеральної резервної системи добирається серед видатних
банкірів світу і призначається на термін до 14 років. Правління
резервної системи працює в жорсткому режимі (як мені повідомили фахівці
резервної системи, її правління проводить два засідання на тиждень) з
розглядом мінливих процесів валютної стійкості не лише в цілому, а й по
регіонах країни з прийняттям конкретних рішень щодо регулювання
ринкового попиту і пропозиції доларів та цінних паперів, здійснення
кредитної політики, контролю за загальногрошовим обігом, його
швидкістю, зміною валютних курсів тощо. І це є запорукою певної
валютно-фінансової стабільності і прогресивного розвитку економіки СІЛА,
яка, незважаючи на песимістичні прогнозні оцінки деяких аналітиків,
продовжує міцно утримувати світове лідерство.

Управління економічними реформами

Складні й суперечливі процеси ефективного ринкового реформування успішно
проходять під впливом міцної державної влади та чітко діючої системи
соціально-економічного управління (сучасного менеджменту). З боку
держави це здійснюється на макрорівні методами правового регулювання і
контролю діяльності банківсько-фінансової системи, грошового і
кредитного обігу, структурних зрушень в економіці під впливом
науково-технічного і суспільного прогресу, розробки й виконання тих або
інших загальнодержавних програм, формування раціональних управлінських
структур тощо. Держава створює також найсприятливіші економічні умови,
надійну правову базу для розвитку підприємництва і ринкових
відносин. З боку самого ринку на мікрорівні – його місткість, ступінь
дефіцитності платоспроможного попиту, цінова кон’юнктура виступають
важливим стимулюючим фактором розвитку власного товаровиробництва або
заміни його більш вигідним імпортом. Але конкурентоспроможність
виробництва, у свою чергу, визначає ступінь розвитку і використання
сучасного менеджменту в системі господарювання, його технологічну й
організаційну досконалість, рівень мотивації підприємництва і праці.
Саме тут ринкова конкуренція активно впливає на формування доходності,
прибутків та інвестиційних нагромаджень як основи економічного
зростання, виробничого і ринкового оновлення, прискорення темпів
загального прогресу.

Держава аж ніяк не може стояти осторонь управління
соціально-економічними процесами, що бурхливо змінюються. Навпаки, вона
повинна раціонально поєднувати, оптимально сполучати діяння
централізовано і ринкове регулюючих механізмів Управління макро- і
мікроекономічним розвитком. І це поєднання відіграє особливу роль у
моделі перехідного періоду, коли Збуваються кардинальні
соціально-економічні перетворення. Всі підойми економічного регулювання
і контролю необхідно спрямувати на здійснення ефективних ринкових
реформ. модернізацію діючих і створення нових конкурентоспроможних
господарських структур, які б давали приріст ВВП, НД, а також прибутку –
фондів нагромадження, споживання і резерву.

Вони і є реальним економічним джерелом підприємницької і трудової
мотивації, розширеного відтворення під покриття мінливого ринкового
попиту. Це забезпечує і відповідну стабільність створювальної
діяльності, послідовного структурного і якісного оновлення виробництва,
ринкової інфраструктури, всього економічного організму. Ніякі вільні
ринки, ринкові кон’юнктури. шокова монетарна політика, самі по собі, без
конкретних управлінських рішень і дій, організації відповідного
інвестиційного процесу “знизу” і “зверху”, не здатні забезпечувати
прогресивні господарські перетворення.

Це відбувається в безпосередніх управлінських рішеннях і діях по
реалізації науково обгрунтованих програм, конкретних проектів
модернізації або створення нових об’єктів і виробничих систем з
всебічними техніко-економічними обгрунтуваннями, а також у системі
оперативного управління. Інженерний і економічний аспекти ринкових
перетворень є в кінцевому підсумку вирішальними. А вони без сучасного
моделювання, вибору оптимальних варіантів рішень, жорсткого менеджменту
належного ефекту не дають. Використання новітніх методів і засобів
управління не лише сприяє, а й практично забезпечує прискорення темпів
переходу в нові, більш результативні соціально-економічні структури,
тобто в нову якість прогресивного розвитку. Всі складові ринкових
перетворень вимагають ретельних економічних обгрунтувань, що
виключають, як уже зазначалося раніше, анархічний розвал діючих
структур без випереджаючого формування і розвитку оновлених. Вони
мають не тільки компенсувати втрати від вибуття з господарського обороту
застарілих виробництв, а й давати приріст додаткового ефекту, ставати
конкурентоспроможними на внутрішніх і зарубіжних ринках.

Це стосується, насамперед, вирішення проблем роздержавлення і
приватизації господарських систем, розвитку ринкової інфраструктури,
структурної переорієнтації всієї економіки України, включаючи конверсію
ВПК, диверсифікацію капіталу в напрямі переходу від тоталітарної до
соціальне орієнтованої ринкової структури товаровиробництва і розвитку
сучасного ринку. Перебудова банківсько-фінансової системи також
вимагає відповідних інвестиційних витрат на здійснення обгрунтованих
проектів. Обмеженість внутрішніх нагромаджень можна і слід подолати
шляхом економічного пожвавлення і зростання доходів у діючих та
оновлюваних господарських і ринкових структурах, наведення належного
державного порядку в надходженні бюджетних коштів, у цільовому
направленні кредитних ресурсів у сфери ефективної інвестиційної та
інноваційної діяльності.

Досвід останніх шести (1991-1996) років показує, що Україна має мізерні
надходження інвестиційних капіталів іззовні. Як уже відзначалося,
відплив ВКВ за кордон суттєво перевищував її приплив, що лише
погіршувало економічне становище країни. Розраховувати всерйоз на це
джерело інвестиційного забезпечення марно. Для масштабів економіки
України, навіть якби обсяги щорічних інвестицій з-за кордону становили,
скажімо, не 300-400 млн., а 2-3 млрд. дол., вони мало дали б для
відчутного прискорення темпів структурного оновлення й економічного
розвитку. За моїми оцінками, на це треба близько 100 млрд. дол. Ніхто
нам таких грошей давати в кредит не збирається, а якби й давали, то це
практично означало б повну залежність країни від іноземного капіталу.
Саме тому політика Уряду зосереджується на пошуках і використанні
власних інвестиційних можливостей, виборі пріоритетних сфер
розвитку з швидкими темпами економічного обороту і приросту внутрішніх
нагромаджень. На законодавчій основі слід було б нині направити на
розвиток високоприбуткових і конкурентоспроможних виробництв, середнього
і малого бізнесу Нагромадження нових підприємницьких структур, у тому
числі і сфери так званої “тіньової економіки”, де, за експертними
оцінками, сконцентровано близько половини загальнодержавного грошового
Обігу. І об’єктивно необхідно направляти тепер у розвиток енергетики,
вирішальні галузі промисловості та агропромисловий ‘ Комплекс кредитні
ресурси.

При цьому банківський капітал має функціонувати сугубо в інтересах
стабілізації і розвитку національної економіки та соціального
забезпечення гідного життя українського народу, а не ховатися в
тіньовому обороті і закордонних банках, де він працює на економіку інших
країн. Здійснення разом з грошовою реформою відповідної реформи
банківсько-фінансової системи має відбуватися в напрямі вирішення
головної проблеми – забезпечення її стабільного ринкового
функціонування, чіткого контролю за грошово-кредитним обігом та емісією
грошей і цінних паперів, органічної ув’язки їх обсягу з обсягом і рухом
ВВП, товарів і послуг, не допускаючи руйнівної інфляції, падіння курсу
національної грошової одиниці щодо іноземних конвертованих валют.

Треба виключити з безпосереднього товарно-грошового обороту на
внутрішньому ринку іноземні валюти, ввести жорсткий порядок і контроль
за забезпеченням своєчасних і точних взаєморозрахунків, банківського
обслуговування клієнтів, ефективної процентної політики; кредитні
ресурси слід направляти на розвиток найбільш важливих сфер створювальної
діяльності, насамперед у високоприбуткові товаровиробництва. Водночас
потребують точнішого і чіткішого визначення законодавством функції
Національного банку щодо відносин його з комерційними банками, виконання
контрольних функцій за їх діяльністю, процесами загальногрошового обігу,
здійсненням антиінфляційної і курсової політики, формуванням і
використанням резервних фондів стабілізації, емісією і введенням в обіг
грошей та цінних паперів тощо.

Те саме стосується і необхідності точнішого законодавчого визначення
функцій комерційних банків: з одного боку – відносин їх з Національним
банком, а з другого – з багатомільйонними їх клієнтами: юридичними і
фізичними особами, яких обслуговують комерційні банки. Мають бути
виключені будь-які прояви суб’єктивізму і свавілля у цих відносинах.
Банківська і фінансова системи – це найбільш розгалужені, життєво
важливі й масові обслуговуючі сфери. Від ступеня їх активності, якості і
точності роботи, культури обслуговування, відсутності кримінальних
елементів і дій у банківсько-фінансових структурах, які під виглядом
ринкових реформ прагнуть збагатитися за рахунок своїх клієнтів, залежить
і рівень довіри народу не тільки до них, а й до державної влади взагалі.

Тому проблему законодавчого регулювання діяння банків, ощадних установ і
фінансових органів та структур треба розв’язувати фундаментальне,
підвищити їх правову відповідальність за подолання кризи платежів,
формування і використання кредитних ресурсів, бюджетних коштів,
оперативне обслуговування товаровиробників, а також жорсткий контроль за
грошовим обігом, збереженням вартісного вмісту національної грошової
одиниці та цінних паперів тощо. Якщо цього не буде зроблено, то провал
ринкових реформ стане неминучим. За досвідом економічно розвинутих
країн, наша банківська і фінансова системи мають бути введені у
цивілізоване русло створювальної діяльності. Їх дії, безумовно,
мають»бути підконтрольними державі, її законам та перебувати під пильним
громадським контролем, як це робиться у цивілізованих країнах.

У кожній господарській системі, незалежно від форми власності і
господарювання, має діяти сучасна система менеджменту. Потрібно
цьому навчати професіональних менеджерів і фахівців. На законодавчій
підставі має бути налагоджена в усіх господарських структурах, незалежно
від форм власності, чітка система обліку і звітності як основа прийняття
і здійснення вірних управлінських рішень, планування і
прогнозування розвитку, повної та своєчасної сплати податків і платежів.
Особливо гостро стоїть це питання у сферах діяння приватних і
кооперативних форм, підприємств з обмеженою відповідальністю, де облік
здебільшого або штучно заплутується або навіть зовсім не ведеться, щоб
уникнути сплати податків. У податковій системі поки що немає певного
досвіду, її працівники не навчилися своєчасно виявляти і карати
порушників податкового законодавства. Внаслідок цього державний і
місцеві бюджети рік у рік не одержують величезних сум грошових
надходжень. Так звана ”тіньова економіка” взагалі не бере участі у
формуванні доходів бюджету, що в правовій державі аж ніяк не можна
вважати нормальним явищем.

Система управління в банківській і фінансовій сферах має свою специфіку.
В економічно розвинутих країнах вона базується виключно на сучасних
засобах швидкодіючих інформаційних систем з точним обліком, необхідним
опрацюванням і своєчасною Передачею потрібної інформації за
призначенням, обслуговуючи клієнтів з максимальною зручністю і
мінімальною втратою часу. Ці системи мають діяти за комп’ютерними
програмами з високим ступенем точності і оперативності. На жаль,
більшість українських банків і фінансових структур працювати в такому
режимі ще не навчилися та й не мають для цього потрібних методик
технічного обладнання. Про це свідчать і гостра платіжна криза, і прояви
фінансових махінацій, і несвоєчасність взаєморозрахунків з клієнтами, і
навіть штучне створення безвихідних ситуацій, які взагалі заморожують
активну економічну діяльність. Тому проблема реформування цих систем
пов’язана з радикальною перебудовою управління й контролю, підготовки та
перепідготовки банківських і фінансових фахівців, добору їх за
критеріями вищих людських якостей. На це, безумовно, також потрібен час
і відповідні витрати коштів банківсько-фінансових структур.

Що в сучасну епоху регулює ринок і що держава?

Ринок, безумовно, є могутнім засобом стимулювання розвитку
товаровиробництва, науково-технічного і економічного прогресу. Він являє
собою початкову і заключну фази відтворювального циклу, а також
забезпечує загальний товарно-грошовий кругообіг. Без купівлі необхідних
ресурсів для виробництва тих або інших товарів чи послуг ніякий
виробничий процес не розпочинається, також як і без своєчасного продажу
готової продукції з відновленням її вартості в грошовому виразі для
купівлі нової порції ресурсів у черговий виробничий оборот або переходу
в інші форми капіталотворення. Без ринкової стадії взагалі
немислимі відтворювальні процеси. Але справа ними не обмежується. Ринок
виступає могутнім каталізатором послідовних оновлюючих процесів.
Ринкова конкуренція підштовхує підприємців розширяти і оновлювати
товарний асортимент, створювати все більш гнучкі виробничі системи з
пристосуванням їх до мінливого споживчого попиту.

Втрата платоспроможного ринку товарів і послуг будь-яких форм їх
виробництва, якщо своєчасно не вживати заходів по відтворенню споживчої
платоспроможності, підвищенню якості і здешевленню виробництва, то воно
неминуче збанкрутує і загине. Більш знаючі і вмілі конкуренти
виштовхують його з ринку. В цьому, власне, і полягає одна з
найважливіших регулюючих функцій ринку. Друга його функція, пов’язана із
стимулюванням темпів, обсягу і структури відтворення, його
інтенсивності. Від того, наскільки кон’юнктура споживчого ринку дозволяє
забезпечувати попит на приріст товару, швидкість і повноту відновлення
його грошової вартості, залежить можливість розширеного, простого або
навіть звуженого відтворення.

Якщо доходи від продажу товару повністю покривають сукупні витрати
виробництва і обігу, сплату податків і платежів, повернення
заборгованості (якщо вона була) та ще й приносять прибуток на приріст
фондів нагромадження і споживання, товаровиробник має повну можливість
за рахунок внутрішніх джерел здійснювати черговий процес відтворення з
його структурним і якісним оновленням, або розпочинати інші напрямки
капіталотворення. Інакше кажучи, якщо сприятлива кон’юнктура ринку
забезпечує товаровиробникові доходи з прибутком, планомірність його
економічного зростання гарантується. І чим вищий прибуток, тим
результативніший бізнес і кращі можливості для підвищення темпів
подальшого економічного розвитку. Це загальновідомо. Проте далеко не
завжди відомо, якими методами, засобами і шляхами домагатися такої
найбільш сприятливої ситуації.

Саме тут закладений секрет – мистецтво високоефективного господарювання,
знання і вміння управляти і чітко організовувати відтворювальні процеси
з послідовно удосконалюючою структурою, включаючи ринкову
інфраструктуру. В основі бізнесового успіху лежить детальне вивчення за
допомогою сучасних методів і засобів інформатики та обчислювальної
техніки маркетингу – пошук найкращих варіантів використання внутрішніх і
зовнішніх ринків купівлі за найнижчими цінами потрібних ресурсів і збуту
за Найвищими цінами готових товарів, при одночасній мінімізації обігових
витрат. Саме так на здоровому економічному грунті Досягається
конкурентоздатність.

Це, зрозуміло, нічого спільного не має з кримінальною ринковою
економікою і кримінальним бізнесом, які панують тепер у багатьох країнах
з перехідною економікою. Збагатилися і збагачуються тут переважно ті
соціальні прошарки, так званих “бізнесменів”, які навчилися
крадіжкам, хабарництву, протиправному захопленню і розподілу між собою
багатства, що надбано суспільною працею попередніх поколінь, спекуляцією
національними ресурсами, грішми і цінними паперами. До цих же операцій,
під виглядом вільної торгівлі, приєдналася також значна кількість
іноземних фірм, що за безцінь скуповують і вивозять за кордон найбільш
цінну українську сировину. Зосередивши в своїх руках вагомі фінансові
ресурси, вітчизняні “бізнесмени” аж ніяк не зацікавлені в розвитку
національного товаровиробництва. Вони здебільшого не знають і не вміють
професійно і на законних підставах розвивати великий бізнес.

Накопичені кримінальним шляхом кошти примножуються найбільш легким
короткостроковим (спекулятивним) їх обігом, минаючи безпосередньо
виробничу сферу, граючи на штучно здутих депозитних ставках комерційних
банків та інших суто паперових операціях на ринку цінних паперів.
Відповідно приростає і паперовий капітал з “повітря”, без приросту в
обороті внутрішнього ринку власних товарів і послуг. Одержані таким
своєрідним засобом гроші конвертуються у ВКВ і відпливають за кордон для
вкладів під досить низькі (але стабільні) проценти в банки інших країн.
Таким чином національна валюта працює на економіку розвинених країн.
Парадокс, але факт. Збідніла Україна, знаходячись в
гострокризовому стані, виступає фінансовим донором економічно міцних
держав. У той же час вона змушена наполегливо шукати іноземних
інвесторів для піднесення своєї економіки.

На такі досить дивні і непередбачені парадокси ринкового регулювання
наштовхнулася економіка країн у перехідному періоді. Для сучасної епохи
характерними особливостями регулюючого механізму є прояви, поряд з
ринковими, зовсім інших регуляторів, ніж це було за часів панування
виключно вільної ринкової конкуренції з дією “невидимої руки”. В умовах
бурхливого науково-технічного прогресу, його активного впливу на
відтворювальні процеси, їх інтенсивність і можливість точних прогнозних
передбачень, швидкого реагування на розробку, прийняття і здійснення
свідомих управлінських рішень держави з вибором найбільш ефективних
варіантів, “невидимий” ринковий регулятор значною мірою втратив свою
вирішальну роль.

Країни з високорозвиненою ринковою економікою накопичили
величезний досвід формування і функціонування нової, більш складної і
ефективної системи державного регулювання, використовуючи одночасно і
трансформований ринковий механізм. Державна економічна політика
базується на органічному поєднанні і оптимізації державних і ринкових
регуляторів. При цьому капіталістичні країни з цього приводу багато чого
запозичили з методів соціалістичного прогнозування і планування, вибору
загальнодержавних макропріоритетів, концентрації ресурсів на вирішенні
першочергових завдань, розробці на мікрорівні всебічно обгрунтованих
бізнес-планів.

Зараз склалася і активно діє досить жорстка система державної політики
регулювання банківсько-фінансової діяльності -емісії і обігу грошей,
формування і використання державного бюджету, діяльності податкової,
кредитної і страхової систем, активного впливу на курс грошей, цінних
паперів, кредитного проценту, на кон’юнктуру ринкових цін, рух
доходності товаровиробників і споживачів. По суті в багатьох країнах
держава бере на себе регулюючу функцію складних соціальних процесів,
впливу на рівень і якість життя різних соціальних груп населення. Для
цього використовується політика регулювання зайнятості і заробітної
плати, визначення рівнів пенсій, стипендій, різного роду адресних
соціальних допомог малоімущим та неімущим громадянам.

Таким чином, державний вплив на соціально-економічний розвиток країн з
сучасною ринковою економікою має вирішальне значення, а “невидимі”
ринкові регулятори далекого минулого трансформувалися в якісно новий
механізм свідомого сучасного управління – наукового менеджменту з
використанням новітніх інформаційно-аналітичних і обчислювальних
електронних систем, здатних передбачити кон’юнктуру ринків, упереджувати
відповідні підприємницькі дії, синхронізуючи господарсько-обігові
(ринкові) процеси в інтересах прогресивного (безкризового) економічного
розвитку. І це аж ніяк не суперечить і не применшує, а навпаки, підвищує
роль ринку і ринкових відносин, впливу його регулюючих функцій на
прогресивні економічні зрушення в структурі і якості товаровиробництва і
обігу. Він був, є і буде головним каталізатором не тільки макро- і
мікроекономічного розвитку кожної країни, але й загальнолюдського
прогресу.

Державне прогнозування і регулювання широко використовуються в
економічно розвинених країнах світу, а також в країнах, що розвиваються.
Створені великорозмірні моделі глобального економічного моделювання, що
дозволяють опрацьовувати різні сценарії прогнозів, обираючи з них
найкращі за критерієм прискорення науково-технічного і економічного
прогресу при максимально ефективному використанні ресурсного потенціалу.
Це дозволяє більш достовірно поглянути в майбутнє з позицій реальних
розрахунків та експертних оцінок щодо соціально-економічних зрушень не
тільки кількісних, але й якісних, включаючи трансформації суспільних
державних устроїв, систем управління і регулювання інституціональних
форм господарювання. структурних, демографічних, технологічних
тенденцій тощо, під впливом новітніх наукових відкриттів і розробок,
організаційно-технологічних досягнень, загального розвитку людського
інтелект)’. Наприклад, оприлюднено таку довгострокову програму розвитку
Японії з претензією на вихід в лідери світового економічного розвитку.

При цьому ніякого саморегулюючого ринкового хаосу в перспективі
загальнолюдського прогресу не проглядається. Тільки чітка система
управління і регулювання, активного державного впливу на трансформаційні
процеси, структурні і якісні зрушення обіцяють реальні успіхи в
прискоренні темпів прогресу. Це вже доведено і практичним досвідом
економічного розвитку великого Китаю та ряду інших країн Тихоокеанського
басейну. Виробництво і ринок розвиваються в органічному взаємозв’язку і
взаємодії, вимагаючи відповідної синхронізації, фундаментальних наукових
і проектно-конструкторських розробок, інвестицій в модернізацію діючих і
створення якісно нових високоефективних систем майбутнього.

Цінова політика і закони ринкового середовища

Щоб достовірно визначати діагноз хворої економіки і підібрати ефективні
ліки для неї, маємо зрозуміти, що криза здебільшого викликається
складною сукупністю причин і дії факторів глобального і локального
характеру. Вони мають корені історичні і політичні, внутрішні і
зовнішні, економічні і соціальні. правові і організаційно-управлінські,
технологічні і екологічні. Тільки врахування цих чинників, а також
вивчення досвіду подолання кризових ситуацій, нагромадженого у світі,
допомагає здійснювати необхідні структурні перетворення в економіці,
виробляти ефективну економічну і соціальну політику.

Ціновий механізм відіграє одну з вирішальних функцій у відтворювальних
процесах макро- і мікроекономічного рівнів, у досягненні ефективної
структурної рівноваги і збалансованого споживчого ринку. Кон’юнктура
ринку, ступінь його товарної насиченості і конкурентності,
співвідношення попиту і пропозиції залежать, з одного боку, від рівня
платоспроможності споживачів, а з другого – можливостей його товарного
покриття за рахунок власного (внутрішнього) виробництва та імпорту,
тобто ринкової конкуренції внутрішніх і зовнішніх
товаровиробників і постачальників. Кожний з них, будучи одночасно і
виробником, і споживачем, діє в ринковому середовищі з двох прямо
протилежних позицій та інтересів. Як виробник і постачальник він прагне
продавати власну продукцію або послуги дорожче, а як споживач необхідної
йому продукції – купувати її дешевше. Протиріччя це розв’язується на
ринку домовленістю між продавцем і покупцем.

Чим більший обсяг пропозицій, чим якісніші й дешевші товари або послуги,
тим, за умов однакової платоспроможності, вищий на них попит і ширше
коло споживачів може їх купувати, а загальна маса доходу виробників стає
більшою, незважаючи на нижчі ціни. Сучасний високоосвічений
підприємець (товаровиробник) прагне збільшувати свої прибутки не за
рахунок штучного завищення цін на свою продукцію з обмеженим випуском,
а, навпаки, за рахунок збільшення і здешевлення товарної маси, яка стає
конкурентоспроможною на дедалі більших ринкових просторах і задовольняє
дедалі більше коло споживачів.

Цінова політика державного впливу на ці процеси зводиться до того, щоб
створювати належні економічні умови розвитку конкурентного
підприємництва, зробивши невигідним для товаровиробників одержання
надприбутків за рахунок роздування цін понад реальну вартість обмеженого
монополістичним егоїзмом обсягу і асортименту товарів або послуг.
Мінливий ринковий попит повинен задовольнятися шляхом забезпечення
відповідної гнучкості виробництва, можливостей його переорієнтації в
боротьбі за споживачів більш якісною і дешевою товарною масою. Виходячи
саме з цього вирішального критерію оцінки конкурентоспроможності, кожний
товаровиробник і продавець мають самі обирати необхідні засоби і дії
щодо досягнення своєї мети. Одна справа коли вони йдуть шляхом
використання тимчасової ринкової кон’юнктури, бурхливого зростання цін і
темпів руйнівної інфляції, зовсім інша, коли по-справжньому нарощують і
оновлюють виробничий потенціал, вивчають і прогнозують попит на
внутрішньому і зовнішніх ринках і на цих підставах насичують їх
місткість, забезпечуючи ринкову рівновагу на здоровій економічній
основі.

За допомогою чіткого законодавства, що регулює зовнішньоекономічну і
господарську діяльність, валютно-фінансових, податкових, кредитних,
інвестиційно-структурних та інших важелів у сучасній ринковій економіці
держава має величезні можливості впливу на процеси цінового регулювання
і контролю за рухом рівнів та структури цін, за дією всього цінового
механізму в напрямі досягнення еквівалентності товарно-грошового обміну
і цінових паритетів. Нині в усіх високорозвинених країнах світу ціни
тією чи іншою мірою перебувають під регулюючим впливом не тільки ринку,
а й держави.

Лише через елементарну необізнаність або свідоме перекручення та
ігнорування фактів у парламентських дискусіях і в деяких засобах масової
інформації поширюються помилкові твердження і навіть вимоги негайно
відлучити державу від макроекономічного регулювання взагалі і цінового,
– зокрема. Всі ці функції ніби має виконувати виключно так званий
“вільний ринок”, який, до речі, панував у давню епоху зародження
товарно-грошових відносин, коли економічний стан людства перебував на
низькому ступені прогресу. Сучасний цивілізований ринок і рівень
економічного розвитку нічого спільного з рівнем того часу не мають. І
повертатися до цього було б безглуздо. Реформація передбачає перехід до
сучасної ринкової економіки з усіма її складними регуляторами.

Без цього неможливо швидко подолати гостру валютно-фінансову і
загальноекономічну кризу. За нормальних умов вихід з неї
характеризується піднесенням трудової і ринкової активності,
продуктивності праці та її оплати, збільшенням душових доходів і
місткості ринку. В стадії економічного пожвавлення і зростання
здебільшого досить ефективно проводяться і грошові реформи. Відповідно
змінюється споживчий попит, підштовхуючи також зростання інвестиційної
активності в розвитку товарного виробництва, структурного і якісного
його оновлення, піднесення виробничої і ринкової інфраструктури. При
цьому ціни стабілізуються, а у сферах з найбільш швидким обігом і
оновленням – починають знижуватися. Ціновий механізм у такому варіанті
виходу з кризи виступає свого роду каталізатором стабілізації всієї
валютно-фінансової системи, подолання руйнівних інфляційних процесів.

Проте в Україні, на жаль, зовсім інші характер і циклічність перебігу
кризи. В гострій кризі опинилися всі сфери людської діяльності –
валютно-фінансова, виробнича і ринкова, соціальна і духовна. В період
панування командно-адміністративної системи господарювання держава
вольовим методом утримувала стабільними оптові і роздрібні ціни
на промислові і сільськогосподарські товари, тарифи на послуги у
державному і кооперативному секторах економіки. Водночас жорстко
контролювалися рівні заробітної плати й інших особистих доходів
населення. Централізована інвестиційна і соціальна політика будувалася
на зосередженні переважної частини фондів нагромадження та фондів
споживання у державному бюджеті та їх адміністративному розподілі під
державний план розвитку народного господарства.

Все це породжувало прояви так званої “тіньової економіки”, спекулятивні
тенденції з неконтрольованим зростанням цін на “вільних” ринках. Проте
державні ціни не виконували стимулюючих функцій. Вони час від часу
переглядалися, переважно в напрямі їх підвищення, збуджуючи відповідні
інфляційні хвилі. Грошова емісія виходила за межі справжньої потреби у
грошовій масі для забезпечення нормального товаро-грошового обігу і
плати за ресурси, що централізовано розподілялися. Інакше кажучи,
подолати процеси інфляції жорстким адміністративним контролем в умовах
постійних товарних дефіцитів не вдалося, хоча вони і утримувалися в
межах помірної їх фази.

Останнім роком з низькоінфляційним порогом приросту національного
продукту і доходу для України був 1989 рік. Процес падіння почався з
1990 року: валовий суспільний продукт скоротився на 2,4% і національний
доход – па 3,6% порівняно з 1989 р., а у 1991 році – відповідно на 11,3
і 11,2% порівняно з 1990р. У наступні роки, внаслідок невдалої
валютно-фінансової та економічної політики, процес падіння прискорився.
Зокрема, в 1992р. валовий суспільний і внутрішній продукт скоротився ще
на 14%, а вироблений національний доход – на 16% до рівня 1991р. В
наступні роки економічна ситуація значно погіршилася, а інфляція
вступила в найвищу фазу гіперінфляції та гіперстагфляції (1993-1995рр.).

Гостра економічна криза (1992-1997рр.) – далеко не раптове і не
однозначне явище. Починаючи із зародку, кризові явища визрівали
поступово до руйнівного вибуху, який розпочався з моменту, коли держава
по суті припинила належне регулювання і контроль за дією цінового,
валютно-фінансового і кредитного механізмів, з одного боку, і процесами
грошової емісії і грошового обігу – з другого.

Процеси галопуючого зростання цін швидко перейшли у стадію
неконтрольованої гіперінфляції, супроводжуючись паралічем і руйнацією
економіки. Виникла загальна криза неплатоспроможності,
посилилися товарний і бюджетний дефіцити, дефіцит платіжного балансу з
одночасним падінням валового національного продукту і доходу, життєвого
рівня дедалі ширшого кола соціальних верств населення. При роздутих
цінах душові доходи пенсіонерів і низькооплачуваних верств населення не
дають їм змоги купувати навіть мінімальніший набір “споживчого кошика”,
в якому затрати на харчування доходять до 90%. Інфляція проявляється
також у бурхливому знеціненні поточних витрат та інвестицій, деформації
загального грошового обігу та періодичних емісійних вибухах.

Ми не розглядаємо тут неокласичну теорію “граничної корисності”, а також
“додаткової вигоди виробників і споживачів” у різних варіантах мінливих
змін виробничої і ринкової ситуації. Це -тема спеціального дослідження і
висвітлення, стосовно до перехідного періоду. Для умов країн з
високорозвиненою ринковою економікою теорія “граничної корисності”
розроблена досить фундаментальне. Вважається доведеним, що із зростанням
рівня споживання гранична корисність зменшується, тобто кожна додаткова
одиниця приросту цього показника приносить менше задоволення, ніж
попередня, і зрештою може бути зведена до нуля і навіть від’ємної
величини, коли досягається повна насиченість високорозвиненої споживчої
потреби. У зв’язку з цим ціни можуть відповідно знижуватись, виходячи із
закономірності формування доходів споживачів, руху ринкових попиту і
пропозицій, що визначають цінову кон’юнктуру. Побудова моделей
оптимальних співвідношень між попитом і пропозицією дає можливість
прогнозувати кон’юнктурні зміни і шукати відповідні регулюючі механізми
досягнення цінової рівноваги.

Введення інфляційної політики

1991 рік став в Україні роком початку прискореного загальноекономічного
спаду. За цих умов її Уряд, який очолював тоді В. Фокін, не знайшов
нічого кращого, як ввести, слідом за Урядом Росії і на досить жорсткі
вимоги Міжнародного валютного фонду, інфляційну політику типу “шокової
терапії”. При цьому були проігноровані дані про те, що така політика вже
була в інших країнах і не виправдала себе. В умовах державного
монополізму, гострих товарних дефіцитів під виглядом ринкової
лібералізації ціни були роздуті державними і комерційними монополістами
в десятки і сотні разів. Урядові прогнози, що ціни до кінця 1992р.
підвищаться максимум в 3-4 рази і що інфляція не вийде з-під державного
контролю, виявилися помилковими. Особливо швидкими темпами підскочили
і продовжували зростати оптові ціни промисловості, які істотно
випереджали зростання роздрібних цін, що в більшій мірі відбивають
вільну ринкову кон’юнктуру.

Це явище перетворилося в могутній каталізатор руйнівної інфляції, спаду
виробництва, загального зростання виробничих витрат і собівартості
товарної продукції, підштовхуючи виробників до чергового підвищення цін.
З початку 1993р. почався черговий виток цінового вибуху, який доповнився
новим витком у другому півріччі. З вересня 1993р. ціни знову зростали
досить високими темпами, а після грудневого їх вибуху, на початку 1994
року, вони Продовжували зростати. Національний банк був змушений,
незважаючи на запевнення не припускати далі емісії, продовжувати
випускати в обіг додаткові партії грошей, розкручуючи інфляційну спіраль
в інтересах певних кіл, що наживали на цьому величезний грошовий
капітал.

До того ж середні ціни, зведені по всій номенклатурі товарів. за
повідомленням самих виробників, далеко не точно відбивають реальний стан
справ. Темпи зростання цін в статзвітності переважно штучно занижуються,
в тому числі і під виглядом збереження підприємцями комерційної
таємниці. Особливо швидкими темпами зростали ціни на енергоносії,
сировинні ресурси, товари хімічної промисловості, чорної металургії
тощо, а в роздрібному обігу – на продукти харчування, вартість яких
протягом багатьох десятиріч штучно занижувалась за рахунок дотування з
держбюджету.

Загострення продовольчої проблеми створює реальну небезпеку для
нормального життя людей і посилює демографічну кризу. Підривається
генофонд нації. Оскільки роздрібні ціни в Україні раніше ніколи не
зростали такими темпами, це викликало справжній шок у основної маси
населення. Люди не розуміли мети такої економічної політики, яка, до
речі, дискредитувала процес реформації економіки у ринковому напрямі.
Ринкова економіка сприймалася людьми, що потрапили у скрутне становище,
не як засіб і шлях економічного і соціального оновлення, а як політика.
спрямована на їх зубожіння.

Випереджаюче зростання оптових цін та інфляції в оптовому обігу руйнує
безпосередньо виробничу сферу, гальмуючи або навіть припиняючи
інвестиційні та інноваційні процеси, процеси економічної стабілізації,
пожвавлення і розвитку. Водночас інфляційне зростання роздрібних цін
руйнує соціальну сферу. пригнічує економічну зацікавленість людей в
активній підприємницькій і трудовій діяльності, тобто діє в тому ж
негативному напрямку. Все це зумовило неплатоспроможність більшості
юридичних і фізичних осіб, незважаючи на безперервне накачування
грошового обігу дедалі більшою масою паперових грошей. Взаємонеплатежі
між підприємствами вже на кінець 1992 р. досягли в Україні 400 млрд.
крб. (в Росії – 4 трлн. руб.). За оцінкою Європейського банку
реконструкції і розвитку, неплатежі в Україні за 9 місяців 1992 р.
становили 40% всього валового внутрішнього продукту країни. У 1993 р.
обсяги неплатежів продовжували зростати, викликаючи різке скорочення і
навіть припинення товарного виробництва в багатьох підприємствах.
Політика штучного підстьобування зростання цін і грошової емісії в
умовах скорочення товарного виробництва є однією з головних причин
гіперінфляції в Україні.

Повільне застосування сучасних методів і засобів діяльності банківської
і фінансової систем держави, втрата ними важливих контрольних функцій, у
свою чергу, призвели до масового перекачування
посередницько-спекулятивними структурами безнаявного грошового обігу
в наявний, що викликало величезний додатковий попит на готівку. Якщо в
країнах з більш-менш стабільною конвертованою валютою проявляється
тенденція до послідовного скорочення частки наявних грошей в обігу і
збільшення частки ненаявного (чекові, прямі банківські розрахунки,
електронні картки тощо), то в Україні, Росії та інших країнах СНД,
навпаки, вибухово зростала в цей час маса і питома вага готівки в обігу.
Вона значною мірою осідала у мафіозно-спекулятивних і
комерційно-банківських структурах. За оцінками окремих експертів, ці
структури зосереджували у себе понад половину величезного інфляційного
грошового обігу. Це порушило нормальний обіговий процес через банківську
систему, створило умови для несплати державних податків, у результаті
чого скорочувалися надходження коштів до державного і місцевих бюджетів.

На жаль, фінансовий капітал і сьогодні як слід не інвестується у більш
копітку і не привабливу в умовах інфляції виробничу сферу. Багаторазово
обертаючись у спекулятивному або банківсько-комерційному обігу, він
приносить його власникам великі грошові прибутки, що конвертуються у
долари або іншу стабільну валюту. Але це не стабілізує економічну
ситуацію. Створені недосконалим законодавством сприятливі можливості для
непродуктивної наживи окремих комерційних банків і
спекулятивно-посередницьких структур дозволяють зосереджувати їх
економічні інтереси і активність не на подоланні, а на збереженні
кризових явищ, бо саме вони приносять їм надприбутки.

Тим більше, що держава протягом 1992-1995 рр. покривала Зростаючий
грошовий дефіцит найпростішим шляхом -Друкуванням відповідної маси
грошей. Вони були спрямовані на покриття готівкового попиту, бюджетні
дотації, кредитування виробників і споживачів, включаючи і явних
банкрутів. Грошова емісія, так само як і ціни, швидко вийшла з-під
належного державного і банківського контролю. Так елементарно примітивно
була заведена зловісна інфляційна спіраль “ціни-прибутки”, розкрутка
якої призвела до паралічу валютно-фінансової і кредитної системи.

Почався рух усієї соціально-економічної сфери у прямо протилежному
напрямі – від сучасної ринкової економіки. В економічних взаємозв’язках
стали переважати, а подекуди і зараз переважають нееквівалентні
товарно-грошові відносини, що базуються не на вартісному фундаменті і
реальних співвідношеннях попиту і пропозицій на ринку, а як вже
вказувалося раніше, на натуральних відносинах, так званих бартерних
угодах, безпосередніх обмінах “річ на річ” тощо.

Зараз є всі підстави констатувати, що жодної економічної і соціальної
проблеми інфляційна політика уряду України не розв’язала. Його надії на
те, що зростаюча грошова маса в обігу сама по собі каталізує розвиток
підприємництва, зацікавить працівників і спонукає їх активізувати
господарську діяльність, краще працювати, “заробляти більше грошей”, щоб
надолужувати темпи зростання цін і тим самим підвищувати рівень свого
життя, виявилися марними. Більше того, фактичні наслідки є прямо
протилежними. Бурхливо знецінюючись, гроші не могли виконувати властиві
їм ринкові функції, передусім, стимулюючу. З’їдаючи фонди нагромадження
і споживання, гіперінфляція загальмувала підприємницьку і трудову
активність. Працювати з високою продуктивністю, шукати і застосовувати
нові методи і сучасні засоби праці, новації у конкурентній боротьбі за
клаптики порожніх карбованців, що не мали належної купівельної
спроможності, мало хто хотів. Авторитет інфляційних грошей серед широких
кіл населення падає прямо пропорційно темпам зниження їх реальної
вартості. В той же час без високорозвинутого товарного виробництва,
конкурентоспроможного на внутрішньому і зовнішньому ринках, без
приросту маси і якості товарів та послуг продукування дедалі більшої
маси грошей і насичення ними грошового обігу призводить до такої
парадоксальної ситуації, коли більшість народу країни перетворюється в
мільйонерів-жебраків. Історії такі факти добре відомі.

Втративши контроль за емісією грошей, рухом витрат і цін, грошового
обігу і кредитних ресурсів, фондів нагромадження і споживання, облікових
ставок і процентів плати за кредит з боку комерційних банків, попередні
уряди так і не знайшли надійних механізмів стримуючого впливу на
інфляційні процеси, не змогли зупинити їх або хоча б погасити їхню
руйнівну дію. На словах проголошувалась необхідність здійснення
антиінфляційної політики, насправді ж продовжувалася політика грошової
інтервенції й девальвації карбованця при різкому спаді виробництва і
загостренні дефіцитів. Саме це й підштовхує цінові та інфляційні вибухи,
падіння вартості карбованця та його курсу щодо інших валют до
катастрофічне низького рівня. У 1992 р. випуск грошової маси (готівки) в
обіг збільшився у 79 разів порівняно з 1991 р. В 1993-1994 рр. він різко
збільшився. В 1995 р. і до вересня 1996 р. темпи емісії значно
скоротилися, підготувавши грунт для здійснення грошової реформи.

Після її проведення – обміну 100000 крб. на 1 гривню, – маса грошей в
обігу була відповідно стиснена, але проблему гострої платіжної кризи це
аж ніяк не розв’язало. Навпаки, штучно створено ще гостріший дефіцит
грошей в обігу, в тому числі за рахунок несвоєчасної виплати коштів на
заробітну плату та на соціальні витрати. Крім того, збільшується обіг
грошей в тіньовому секторі, минаючи банки. До того ж, національна валюта
масово конвертується в американські долари, які вивозяться за кордон.
Надходження податків в бюджет має тенденцію до скорочення.
Платоспроможність основної маси споживачів і внутрішнього ринку штучно
заморожена. Все це знову повертає Україну в несприятливу фінансову
ситуацію, паралізуючи стимули і можливості економічного пожвавлення,
оновлення і зростання. Загострення кризи платежів викликає також
соціальне напруження в суспільстві.

Ціновий вибух і його наслідки

Середньорічні темпи руйнівної інфляції’ в період найбільш бурхливих
цінових вибухів вимірювалися в разах, доходячи до сотні і навіть тисячі
разів. Максимальний інфляційний сплеск припав на 1992-1993 рр. (табл. З,
рис. 3). Випереджаючими темпами зростали оптові ціни промисловості, які
активно підштовхували цей процес по всіх інших виробничих і
обслуговуючих галузях, охоплюючи всі сфери людської діяльності.

По всій промисловості оптові ціни в 1992 р. підскочили в 42, а в 1993 р.
– в 98 разів, в т. ч. в паливній промисловості – відповідно в 237 і 52
рази, електроенергетиці – в 52 і 95 разів, хімічній промисловості – в 72
і 64 рази, машинобудуванні – в 32 і 74 рази, промисловості будівельних
матеріалів – в 44 і 98 разів, легкій промисловості – в 20 і 80 разів,
харчосмаковій – в 30 і 117 разів, м’ясній – в 11 і 245 разів, рибній – в
31 і 153 рази, а в маслопереробній і молочній промисловості – в 16 і 238
разів. У цілому за п’ять років промислові ціни підскочили в 252,4 тис.
разів (в тому числі ціни на електроенергію в 333,4 тис. разів), що
значно випереджало темп інфляції в інших сферах, за винятком індексу цін
на житлово-комунальні послуги.

Таблиця 3. Індекси цін в основних галузях економіки перехідного періоду
в Україні* (до грудня попереднього року; разів)

Види цін 1991 1992 1993 1994 1995 В цілому за п’ять років (тис. разів)

Споживчі ціни на товари і послуги 3,9 21,0 102,6 5,0 2,8 117,6

в тому числі — на продовольчі товари 4,3 17,9 121,8 4,7 2,5 110,2

Ціни промислової продукції 2,6 42,3 97,7 8,7 2,7* 252,4

в тому числі

електроенергетики 2,7 52 95 10,0 2,5 333,4

чорної металургії 3,0 55 56 14 2,3 297,5

Ціни реалізації сільгосппродукції заготувачам (до середніх цін
попереднього року) 1,8 19,3 40,6 6,0 4,2 35,5

Ціни капіталовкладень (до середніх цін попереднього року) … 27,6 37,8
10,2 6,2 66,0

Ціни на побутові послуги … 23,5 112,8 6,8 3,1 55,9

Тарифи пасажирського транспорту … 8,8 37,2 6,9 4,2 9,5

Ціни на послуги зв’язку … 10,9 84,5 9,3 8,0 68,5

Ціни на житлово-комунальні послуги … 14,5 291,0 8,5 9,1 326,4

Ціни на послуги охорони здоров’я … 20,3 152,6 14,6 4,5 203,5

* Джерело: Статистичний щорічник України, 1995. Київ.: “Техніка”, 1996.
С. 133,136

Примітка: За моїми підрахунками цей показник у 1995р. занижено в 2,2
рази.

Рис. 3. Індекси цін в основних галузях економіки перехідного періоду в
Україні (до грудня попереднього року; разів)

Такого інфляційного вибуху в промисловості мабуть не знала жодна країна
світу. Рівень споживчих цін також у ці роки підскочив у 21 і 103 рази.
Досить швидкими темпами дорожчали послуги. Бурхлива лібералізація
підірвала діяльність господарських структур. Більш ніж наполовину
скорочено виробництво товарів і послуг. Катастрофічне впав рівень
реальної доходності господарювання, нагромадження і споживання, що,
власне, і є однією з основних причин економічної трагедії, якої країна
не може позбавитися і на сьогоднішній день (кінець першого півріччя 1997
р.).

Як свідчать аналіз і розрахунки, відсутні надійні фінансові джерела для
суттєвого економічного піднесення і на наступні п’ять років, якщо не
відбудуться зміни в банківсько-фінансовій політиці і повороту грошового
капіталу обличчям до розвитку національного товаровиробництва.

Таблиця 4. Індекс споживчих цін (інфляції по місяцях 1994-1995 рр. в %
до грудня попереднього року)

Місяці Всі товари і послуги В тому числі

Продовольчі товари Непродовольчі товари Платні послуги

1994 1995 1994 1995 1994 1995 1994 1995

Січень 119,2 121,2 112,6 123,2 123,7 118.8 138,5 121,0

Лютий 134,2 143,1 120,9 137,9 142,6 131,0 183,4 205,7

Березень 141,9 159,5 125,0 151,6 152,2 143,7 205,2 244,0

Квітень 150,4 168,7 129,4 158,9 162,2 150,8 235,4 268,8

Травень 158,2 176,5 138,1 166,2 168,6 155,6 245,0 287,9

Червень 164,4 184,9 141,8 167,9 175,3 160,9 265,8 336,6

Липень 167,8 194,6 139,5 167,7 181,3 166.7 296,7 402,2

Серпень 172,2 203,5 141,9 174,9 188,1 177,5 301,7 415,9

Вересень 184,8 232,4 151,4 194,7 203,6 192,4 319,5 518,2

Жовтень 226,5 253,5 178,1 218.1 235,6 203,6 534,2 549,8

Листопад 390,3 269,3 375,9 235,3 354,1 213,2 720,7 572,4

Грудень 501,1 281,7 473.2 250,1 473,1 220,1 881,4 584,4

Аналіз помісячних інфляційних змін у 1994-1995 рр. (табл. 4, рис. 4)
свідчить про те, що хоча середньорічні темпи інфляції в цей час
поступово уповільнювалися, проте тенденція до її зростання з січня по
грудень трималася досить стійко. З одного боку, продовжувалася аритмія
внутрішнього товаровиробництва, тобто не досягнуто помісячної
стабільності випуску і продажу товарів і не узгоджено співвідношення
експорту і імпорту з стабілізацією внутрішнього ринку, а з другого, –
інфляційний процес, незважаючи на неодноразові політичні заяви
Національного банку про те, що йому вдалося побороти інфляцію (на
підставі штучного вирівнювання курсу обміну гривень на долари),
продовжувався, причому у фазі інфляційної спіралі, далекої від
оптимально припустимого нормативу при дефіциті валютного резерву. Це
постійно загрожує суспільству тим, що процес може швидко вийти з-під
контролю і ввійти знову в фазу бурхливої інфляції. Інакше кажучи,
економіка України поки що продовжує перебувати в стані структурної,
ресурсної, ринкової і валютно-фінансової нерівноваги. Це стримує
ефективну трансформацію, з створенням якісно нових конкурентоздатних
виробництв.

економічного організму.

Рис. 4. Індекс споживчих цін (інфляції по місяцях 1994-1995 рр. в % до
грудня попереднього року)

Внаслідок цінової анархії ще більше деформується структура промислового
виробництва, виробничої і соціальної інфраструктури. Темпи
спаду виробництва товарів народного споживання (галузі групи “Б”), що
працює безпосередньо на споживчий ринок, випереджають темпи падіння
базових галузей (група “А”). Інфляційні процеси загальмували структурну
і якісну трансформацію народного господарства, зокрема конверсію
військово-промислового комплексу, диверсифікацію капіталу. Урядові
прогнози щодо інфляційного зростання споживчих цін виявляються, як
правило, заниженими, бо держава майже не має вагомого впливу на цінову
кон’юнктуру ринків. Вартість споживчого кошика продовжує зростати в
умовах відставання темпів компенсацій у зміні рівнів заробітної плати і
подушних доходів населення. Зокрема, наприклад, компенсації чергового
(грудневого 1993 р.) витка цін підвищенням втроє заробітної плати, а
також перегляди розмірів пенсій, стипендій тощо не компенсували навіть
розрахункового цінового зростання, бо вже в жовтні середні роздрібні
ціни досягли саме такої висоти, а чергове їх підвищення залишилося
взагалі без компенсації.

Але ж при такому величезному ціновому компенсаційному стрибку при спаді
виробництва потрібна відповідна маса готівки. Дещо пом’якшити ситуацію
можна було б за рахунок прискорення її обігу, але ж він залишався досить
повільним і до того ж час від часу “заморожувався” економічно не
виправданими урядовими заходами. Тому наявною масою грошей в обігу,
незважаючи на її величезний обсяг, справа не обходилася. Неминуча була
або чергова емісія карбованців, або конфіскаційна грошова реформа. Без
відповідних товарних і валютних резервів Уряд побоювався негайно
здійснювати грошову реформу, яка відбулася лише через два з половиною
роки пізніше. Потрібна була стратегія комплексного реформування
економіки і антиінфляційної політики, включаючи механізм активного
цінового регулювання, без чого сама лише грошова реформа не забезпечує
фінансово-кредитної стабілізації.

Вплив держави на рух цін

Сьогодні головне завдання цінового регулювання – зупинити спад
виробництва, випереджаюче зростання виробничих витрат і оптових цін,
починаючи з енергетичних і мінерально-сировинних ресурсів, які, наче за
ланцюговою реакцією, поширюють процес подорожчання по всіх наступних
ланцюгах і сферах виробництва, обігу і споживання. А це утруднює
досягнення рівноваги всієї цінової системи і товарно-грошового обігу.
Тим більше, що ціни, внаслідок їх лібералізації і здійснення політики
“шокової терапії”, повністю вийшли з-під державного контролю і загнати
їх знову в систему адміністративного державного планування – справа
безнадійна.

Треба вдаватися до якісно нових ринкових регуляторів: з одного боку,
обмежувати рівень монопольних цін, а з другого, -вводити систему жорстко
контрольованих податків, які б робили невигідними для виробників і
постачальників, для сфери торгівлі нарощування прибутків за рахунок
штучного завищення цін на свої товари або послуги понад реальну їх
вартість і, навпаки, Стимулювали б підвищення підприємницьких доходів за
рахунок збільшення товарної маси, її асортименту та якості. Одночасно з
лібералізацією зовнішньої торгівлі і руху капіталів, безумовно, слід
ввести стабільне і чітке законодавче регулювання експортно-імпортних
операцій, яке б гарантувало забезпечення економічних інтересів держави,
задоволення внутрішнього ринкового попиту в умовах збалансованості
експорту-імпорту, цінових паритетів і виключало б кризу загального
платіжного балансу.

Указ Президента України від 3 листопада 1993 р. “Про заходи щодо
стримування темпів зростання цін” став важливим кроком у боротьбі з
гіперінфляційним зростанням цін. Підприємства і організації всіх форм
власності могли, за Указом, змінювати оптові ціни (тарифи) на продукцію
(товари, послуги) тільки у разі зростання виробничих витрат, яке не
залежить від їх господарської діяльності. При встановленні нових оптових
цін і тарифів на суму збільшення витрат нараховується рентабельність з
коефіцієнтом 0,5 від досягнутого рівня рентабельності даної продукції,
крім тих випадків, коли досягнутий рівень рентабельності не перевищує
10%. При цьому загальний рівень рентабельності обмежувався 45% до
собівартості. Обмежувалися і розміри націнок на торговельну і
постачальницько-збутову діяльність. З цього порядку виключалися сфери
будівництва, сільського господарства, науки і наукового обслуговування,
банківської діяльності та страхування. На них вводилися Кабінетом
Міністрів особливі умови обмежень підвищення цін.

Проте механізму реалізації дії цього Указу практично не було і він майже
не спрацював на отримання цінового зростання. Щоб створити належний
механізм цінового регулювання, необхідно:

по-перше, законодавче ввести, незалежно від форм власності і
господарювання, точний облік виробничих і обігових витрат, собівартості
і рентабельності виробництва та збуту товарів і послуг, з виділенням
витрат від зростання цін, які не залежать від господаря. Зробити це без
скасування ряду раніше прийнятих законодавчих актів про невтручання
держави в підприємницьку діяльність, комерційну таємницю тощо у
приватних, кооперативних і спекулятивно-посередницьких структурах
неможливо;

по-друге, ввести жорсткі економічні і юридичні санкції, включаючи судову
відповідальність за порушення Закону, перекручення калькуляції, обліку і
звітності заради того, щоб обійти його вимоги;

по-третє, мати необхідний контрольний апарат (пам’ятаючи, втім, що він
може стати додатковим джерелом поширення корупції і тоді не принесе
економічного ефекту).

Це тягне за собою і необхідність законодавчого введення регулювання
рівнів заробітної плати та інших вирішальних статей господарських
витрат, без чого їх отримання від інфляційного зростання не відбудеться.
Та й сам порядок формування рівнів цін залежно від співвідношень
ринкових попиту і пропозиції несумісний з директивним їх формуванням.
Тому покладати великі надії на вагоме стримування інфляційних хвиль в
результаті дії відповідних законодавчих актів не доводиться.

Шаблонне обмеження 45% рентабельності підприємств різних галузей
промисловості в умовах інфляційного тиску виключає господарську
маневреність, спрямовану на досягнення розширеного відтворення,
структурне і якісне оновлення виробництва, перетворення його в
конкурентоспроможне.

Протидіяти одержанню підприємствами-монополістами надприбутків, як уже
було сказано, можна за допомогою прогресивного їх оподаткування, що
досить широко застосовується в багатьох країнах світу. Виправдовує себе
адміністративне обмеження верхньої межі цін на монопольні товари або
послуги, але робити це треба на міцній законодавчій основі.

Не виключається і пряме державне встановлення рівнів цін на ті чи інші
товари або послуги, які мають вирішальне значення для життя суспільства.
Так, у країнах Європейського співтовариства і США встановлюється рівень
фермерських цін, щоб підтримувати на стабільному рівні доходи фермерів.
Японський уряд жорстко регулює ціни на рис. Економічно розвинені держави
аж ніяк не усуваються від цінового регулювання і в багатьох інших сферах
діяльності, і це допомагає не припускати інфляційних вибухів.

Отримання зростання роздрібних цін потребує контролю за цінами оптовими,
за транспортними і торговельними націнками, податками на додану
вартість. Щоб реально стримати їх зростання, треба мати високий ступінь
ринкової конкуренції, яка диктує кожному підприємцю необхідність
господарювати з мінімальними витратами. Податок на додану вартість та
торговельну націнку треба було б визначати не у відсотках від ціни, а у
фіксованому розмірі на одиницю товару, що певною мірою стабілізує цінові
збудження.

Проте слід пам’ятати, що суто адміністративне регулювання цін та їх
складових частин само по собі не спроможне протидіяти їх зростанню тому,
що неможливо проконтролювати калькуляцію по всій величезній номенклатурі
товарів і послуг. Про це свідчить досвід планування адміністративної
економіки, коли при досить розгалуженій системі органів ціноутворення
вдавалося періодично проводити лише вибіркові перевірки, які не могли
перешкодити зростанню цін в його різноманітних формах. Інакше кажучи,
зростання цін не можна перебороти лише адміністративними заходами, тим
більше в умовах активної дії таких інфляційних факторів, як
незбалансованість товарних ринків з перевищенням попиту над пропозицією
по багатьох видах продукції, монополізм > сферах виробництва та обігу,
зростаючі дефіцити державного бюджету і платіжного балансу, штучно
занижений валютний курс тощо.

Радикальним і, можливо, неминучим тимчасовим засобом призупинення
зростання цін і передумовою для подолання вищеназваних факторів в умовах
інфляції і надзвичайного загострення економічної ситуації, на наш
погляд, може стати заморожування цін і зарплати (разом із встановленням
обгрунтованого валютного курсу і процентної ставки) на період як мінімум
кілька місяців. Цей захід неодноразово і часто успішно використовувався
у світовій практиці, щоб збити хвилю бурхливої інфляції, уникнути
загрозливого падіння виробництва та істотного зростання безробіття, а
також для проведення найнагальніших структурних змін. До нього
вдавалися, зокрема, в середині 80-х років у Болівії, Ізраїлі, Аргентині
тощо.

На Україні цей захід, можливо доведеться ще використовувати у наступні
роки, виходячи з кон’юнктури світових цін на енергоносії та інші
матеріальні ресурси, які відіграють істотну роль у формуванні витрат
вітчизняного виробництва. Цьому повинна передувати підготовча робота,
спрямована на упорядкування системи заробітної плати, матеріальних і
фінансових затрат, на розробку відповідних нормативних документів і
законодавчих актів. Не виключається і доцільність введення надзвичайного
економічного стану в країні, якщо не пощастить нормальним шляхом
подолати загострення кризи і подальшого спаду.

Економічними дослідженнями і практичним досвідом багатьох країн світу
доведено, що інфляція темпами 3-4% на рік здебільшого використовується
як своєрідний каталізатор додаткового стимулювання економічного
зростання. Вихід за ці межі навіть до 7-8% загрожує втратою контролю над
розкручуванням інфляційної спіралі, перетворенням її на дестимулюючий і
дестабілізуючий фактори. І коли зараз українське суспільство дехто
прагне переконати, що величезним досягненням нашої банківсько-фінансової
політики є зниження темпів інфляції до 3-4% па місяць, то це означає
продовження інфляційної політики тільки помірними темпами.

Проте така політика ще не приносить дійсної грошово-фінансової та
кредитної стабілізації, бо тяжіє до фази більш бурхливого інфляційного
процесу. Тому антиінфляційно-створювальний напрямок державної
економічної політики (стратегії) буде для України головним – як мінімум
на ближчі 10 років наступного XXI сторіччя. Ніяке “економічне чудо” не
відбудеться, якщо не досягти за рахунок інвестиційної, інноваційної і
трудової активності жорсткої системи організації і управління,
дисципліни і стимулювання праці, високих темпів щорічного зростання ВВП
і НД, оновлення товаровиробництва і інфраструктури до рівня надійної і
стійкої конкурентоздатності.

Стимулююча функція ринку спрацьовує позитивно лише за умов чіткої
організації і управління процесами трансформації макро- і
мікроекономічних структур у напрямку їх соціальної переорієнтації,
спрямування на випуск експортоспроможної продукції. Враховуючи
економічний і технологічний стан національного товаровиробництва і
інфраструктури України, для фундаментальної їх трансформації щорічно
потрібні будуть величезні інвестиції56 і відповідний час.

Прогнозні оцінки можуть бути реалістичними, якщо, перш за все, повернути
власний капітал країни у внутрішнє інвестування, в тому числі
легалізувавши і повернувши з-за кордону ту валюту, яку вивезено туди у
період 1992-1996 рр. Але справа не лише в цих капіталах, які награбовано
і вивезено в минулі часи. Вирішальну роль має відігравати діюча система
господарювання, для якої треба створити належні умови формування високих
доходів, які б дозволяли своєчасно розраховуватися з державою по
податках і платежах, формувати відтворювальні фонди нагромадження і
споживання. Без цього на одних кредитних ресурсах ззовні потрібні
трансформаційні процеси не відбудуться. Тим більше, що діюча в 1997 р.
кредитна система і процентна політика взагалі не забезпечують
можливостей довгострокових вкладень, заганяючи власних товаровиробників
у ще більш глибокий кризовий стан і повне банкрутство. Зовнішні кредити,
як вже відзначалося, теж залишаються досить незначними і аж ніяк не
задовольняють потреб країни та її підприємницьких структур у здійсненні
ринкових реформ.

Механізм регулювання в інвестиційній політиці

Треба чітко зрозуміти, що економічний механізм являє зараз досить
складну сукупність регуляторів, за допомогою яких реалізуються складові
загальнодержавної і ринкової політики – монетарної, валютної, цінової,
фінансової, банківсько-кредитної, платіжної, податкової, митної,
бюджетної, страхової тощо. І цей механізм теж поступово трансформується
(удосконалюється і ускладнюється). З’являються все нові економічні
зв’язки (внутрішні і зовнішні), які потребують відповідних
взаємоузгоджень, прямих і опосередкованих регуляторів.

Усі вони знаходяться між собою в органічній взаємодії і при належному
відлагодженні забезпечують стабільне функціонування всієї економічної
системи. При цьому саме регулюючий механізм активно впливає на рівні
доходності і витрат різних господарських структур, формування і
використання бюджетів (державних і місцевих), сімейних бюджетів різних
соціальних верств населення, на ступінь збалансованості платіжного
балансу країни, на матеріальні інтереси і нагромадження для
відтворювальних і оновлюючих процесів.

Інакше кажучи, економічна політика держави реалізується через механізм
органічної єдності і взаємодії економічних регуляторів. Наприклад, те,
що не врегульовано ціновою і ринковою політикою (скажімо, в рівнях
доходності), має доповнюватися регулюванням через податкову і кредитну
політику. Якщо ж економічний механізм невідлагоджений, не діє
скоординовано і цілеспрямовано, дає збої, то й вся економіка стає
дезорганізованою і хаотичною.

Банківська і фінансова системи України зараз прагнуть діяти певною мірою
“самостійно” у відриві від національного товаро-виробництва та інших
господарських систем, забуваючи про те, що економічна природа
банківсько-фінансових структур є обслуговуючою, тобто вони призначені
для виконання найважливіших своїх функцій забезпечення нормального
грошового і фінансово-кредитного кругообігу в єдності з створенням і
обігом суспільної вартості в метаморфозі її речової і грошової форм. При
цьому товаровиробництво і ринок у широкому їх розумінні виступають
фундаментальною основою стабільного і високодоходного функціонування
банків та фінансових інституцій.

Якщо ж вони стають осторонь товаровиробництва та інтелектуального
потенціалу, то це неминуче раніше чи пізніше призводить їх до занепаду і
краху. На суто паперовому обігу грошей і цінних паперів, минаючи
безпосереднє відтворення, стабільного і вагомого бізнесу в
довгостроковому часі не буває. Це в нормальній економіці виступає
переважно додатковим джерелом банківських нагромаджень. Найбільш міцною
опорою діяльності банківсько-фінансових структур завжди був
виробничо-ринковий грунт, його інвестиційна та інноваційна підтримка з
боку банківського капіталу. Саме на цьому він нарощував і нарощує свою
фінансову могутність. Штучний відрив банків від підприємницької
(виробничої) діяльності загрожує посиленням кризових явищ.

Треба повернути банківсько-фінансову систему країни обличчям до
національного товаровиробництва, створення, зокрема за рахунок кредитних
ресурсів, найбільш ефективних господарських структур, пріоритетних у
макроструктурі держави і системі підприємництва. Загальнодержавна
політика виробляється і здійснюється всіма гілками влади, як єдина і
обов’язкова для всіх без виключення структур, що закріпляється
відповідними законодавчими актами. Спроби (а вони в Україні непоодинокі)
видавати дії окремих гілок влади, або навіть окремих структур
Національного банку. Міністерства фінансів чи інших міністерств та
відомств за вимоги загальнодержавної політики, є ніщо інше, як
протиправне перевищення відомчих повноважень, прагнення поставити те чи
інше відомство над державним законом. Таких прикладів можна навести
безліч. Парламентом, наприклад, затверджується держбюджет з постатейними
доходами і затратами. Проте Мінфін зараз (1997 р.) може їх грубо і
безкарно порушувати. Разом же з Кабінетом Міністрів органи виконавчої
влади взагалі за своїми суб’єктивними поглядами і рішеннями диктують,
які статті бюджету виконувати, а які не виконувати, навіть кому
видавати, а кому не видавати бюджетні кошти.

Інакше кажучи, закон про бюджет виконавчою гілкою влади трактується і
реалізується довільно, ігноруючи його вимоги і зміст. Те ж саме можна
сказати і про загальнодержавну грошову, валютно-фінансову і кредитну
політику, яка опинилася у виключній прерогативі Національного банку. Він
здійснює цю політику здебільшого у вузькокорпоративних інтересах, штучно
заганяючи державу в гостру платіжну кризу – спочатку в гіперінфляційний
шок, а потім у параліч платоспроможності внутрішнього ринку та
інвестиційний шок. Засоби масової інформації, в свою чергу, нерідко,
потураючи вимогам тих або інших політичних сил, викликають в суспільстві
недовіру до державного законодавства і загальнодержавної економічної
політики. Зрозуміло, що це також не сприяє досягненню стабільної
економічної ситуації в країні.

Про занепад інвестиційної діяльності в Україні свідчить той факт, що за
шість минулих років загальний обсяг інвестицій всіх форм підприємств і
організацій скоротився майже у чотири рази, в тому числі державних-
майже в 5 разів (табл. 5, рис. 5). У колективних формах господарювання
темпи скорочення капіталовкладень були значно повільнішими, але й тут їх
спад досяг 2,2 разі Приблизно на стільки ж зменшено інвестиції і в
приватному секторі, хоча здавалось би, що після роздержавлення і
приватизації, саме в двох останніх секторах економіки мало б відбутися
інвестиційне пожвавлення і зростання. Насправді ж приватний капітал
вітчизняних, а слідом за ними і іноземних інвесторів у національне
товаровиробництво не поспішає. Найгірша ситуація склалася в аграрному
секторі, де інвестиції скорочено до 16,2% рівня 1990 р., тобто більше
ніж у 6 разів. Характерно, що звітна статистика Мінстату України навіть
не зафіксувала реального обсягу і частки іноземних капіталовкладень в
економіку країни. Разом з тим, у розділі того ж Статистичного щорічника
– “Зовнішньоекономічна діяльність” відзначається, що тільки прямі
іноземні інвестиції у 1995 р. (капітал нерезидентів на початок року)
складали 483,5 млн.. а на початок 1996 р. – 750 млн. доларів США. Проте
викликає здивування, чому невідомо, в які конкретні сфери спрямований
цей фінансовий капітал, що за нього придбано і побудовано. модернізовано
і технологічно оновлено. Якщо це приховується, стає невідомим для
широкого загалу салатників податків, то виникає підозра, що ці зарубіжні
кредитні ресурси йдуть не за призначенням або навіть кладуться у власні
кишені корумпованих владних структур, збільшуючи державний борг з
виплатою його майбутніми поколіннями. Кредити, що з врахуванням лагу не
повертаються за рахунок приросту доходу від реалізації інвестиційних
проектів, є економічно неефективними ні для підприємця, ні для держави,
тим більше, коли вона опинилася вже на межі банкрутства, а додаткові
безповоротні борги неминуче заганяють її у боргову яму й на майбутнє.

Таблиця 5. Динаміка інвестицій в Україні* (у порівнянних цінах, млн.
крб).

Роки Капітальні вкладення підприємств і організацій усіх форм власності
В тому числі

Державних Колективних 3 них аграрних Приватних (включаючи житлове
будівництво) Інших держав, міжнародних організацій та юридичних осіб
інших держав

млн. крб. в % до 1990 в%до заг. вкладень в % до 1990 в % до заг.
вкладень в % до 1990 в % до заг. вкладень в % до 1990 в %до заг.
вкладень в % до 1990

1990 53516 100 77,8 100 19,0 100 16,0 100 3,2 100 0

1991 49713 92,9 72,8 86,8 24,2 118,6 17,7 103,0 3,0 87,3 0

1992 31363 58,6 72,4 54,4 24,3 75,1 15,0 54,8 3,3 61,2 0

1993 28103 52,5 64,8 43,8 29,1 80,2 13,1 42,9 6,1 101,4 0

1994 21768 40,7 63,3 33,1 31,7 67,7 9,2 23,4 5,0 64,7 0

1995 14134 26,4 61,5 20,9 33,5 46,4 9,8 16.2 5,0 41,9 0

*Розраховано: за Статистичним щорічником України, 1995, К. ; “Техніка”,
1996 р. С. 273

Тому держава має поставити зарубіжні кредити, взяті під Державну
гарантію, під особливо жорсткий державний контроль, спрямувавши їх
суворо за призначенням, під реалізацію високоефективних проектів, щоб
своєчасно їх повертати за рахунок відповідного приросту прибутків.
Інакше приплив фінансового капіталу з-за кордону, який до того ж не
покриває його відпливу з країни, не приносить відповідного приросту
доходів, завершиться повним розвалом економіки держави. І тут необхідно
мати надійну законодавчу базу, а також відповідну систему виконавчого
Управління і контролю. Ніяка ідея проти фінансової експансії не
спрацьовує, якщо держава не має на високопрофесійній основі надійної
системи паритетних економічних взаємовідносин і чіткого захисту своїх
фінансових і економічних інтересів.

Рис. 5. Динаміка інвестицій в Україні (у порівнянних цінах, млн. крб).

Таким чином, щоб по-справжньому каталізувати інвестиційну та інноваційну
активність, без чого ніякої ефективної трансформації структурної і
якісної перебудови економіки не відбудеться, необхідно:

по-перше, законодавче закріпити стабільні економічні умови
функціонування платоспроможного внутрішнього ринку з пріоритетом
на ньому національних товаровиробників;

по-друге. Національному банку домогтися оптимізації співвідношення маси
і швидкості грошового обігу з рухом виробництва і структури ВВП, не
припускаючи при цьому випуску в обіг як надмірної грошової маси, так і
штучного її обмеження (стиснення), що паралізує нормальний процес
товарно-грошового обігу. В першому випадку розкручується інфляційна
спіраль з усіма її руйнівними наслідками, а в другому – паралізуються
платоспроможність і доходність виробників і споживачів. можливості
належного формування фондів нагромадження і споживання. При цьому
відповідно деформується і курс національної валюти;

по-третє, стабілізація внутрішнього ринку з одночасним посиленням його
стимулюючого впливу на розвиток національного товаровиробництва вимагає
активної дії регулюючих функцій держави щодо процесів емісії і грошового
обігу, розвитку фондового ринку, ринку цінних паперів, товарних бірж,
бюджетного, цінового, податкового, кредитного регулювання. Надії на те,
що сам ринок все це відрегулює без втручання держави і підприємців,
досить ілюзорні і марні;

по-четверте, в здійснення інвестиційної та інноваційної політики держава
має включати весь сукупний регулюючий механізм. Крім внутрішніх
інвестиційних нагромаджень від прибутку, треба спрямовувати в інвестиції
всю суму амортизаційних відрахувань з ринкове відновленої (шляхом
індексації) вартості основних фондів; переорієнтувати кредитні ресурси з
переважно короткострокових у переважно довгострокові під структурне і
якісне оновлення власного товаровиробництва, спрямовувати бюджетні
інвестиційні нагромадження, перш за все, на реалізацію
загальнонаціональних програм соціально-економічного розвитку;

по-п’яте, законодавчо створити необхідні економічні і правові умови для
повернення з-за кордону національних капіталів, що відплили туди
протягом 1985-1997 рр. Активізувати залучення іноземних інвестицій під
реалізацію конкретних проектів під жорстким державним контролем. Треба
також використовувати можливості формування і використання на принципі
взаємовигоди спільних кооперативних або корпоративних інвестицій, вступу
національних підприємницьких структур великого бізнесу в системи
транснаціональних корпорацій та інших форм співробітництва і
господарювання з зарубіжними партнерами на сумісному капіталі.

Розділ 4. Структурна політика і макроструктурні пріоритети

Структуроутворюючі процеси в економічній трансформації та методи їх
пізнання

Структура економіки в її широкому розумінні охоплює всі сфери людської
діяльності – від макро- до мікроекономІчного рівня, Це не тільки
галузева макроструктура в моделі міжгалузевого балансу за схемою
“затрати-випуск”. Вона, безумовно, є найважливішого і навіть основною
ланкою, своєрідним ядром загальної структури економіки. До речі,
розгорнута економіко-математична модель міжгалузевого балансу в його
динамічній будові» що відображає міжгалузеві потоки, і сьогодні
вважається визначним досягненням економічної думки у справі пізнання
кількісних структурних зрушень в економіці. За допомогою такої моделі
групою науковців під керівництвом професора В. Леонтьєва проведено
фундаментальне дослідження довготермінових структурних зрушень в
американській економіці.

Вагомий внесок у розкриття цієї проблеми зроблено російськими й
українськими вченими, за якими залишається певний пріоритет у створенні
та використанні блочної моделі шахматного балансу. Вперше розгорнутий
міжгалузевий баланс за матрицею повних затрат на випуск кінцевих
продуктів складено й опубліковано у 20-і роки статистиками Росії під
керівництвом П. Попова. Перший баланс народного господарства за Ї 923/2
4 р. було надруковано в 1926р. . Не можна не відзначити великий внесок у
розробку теорії економічних структур академіків В. Немчинова і М.
Федоренка.

Звітні міжгалузеві баланси виробництва й розподілу продукції в народному
господарстві колишнього СРСР за 1987, 1988 і 1989 рр. було розроблено в
агрегованій моделі груп галузевих структур, вкладених у шахматну матрицю
12х12. Ці матеріали частково опубліковано в статистичному щорічнику за
1990 р. Проте, на жаль, цінність цих міжгалузевих балансів не значна,
оскільки надто укрупнене агрегування галузей не розкриває дійсну
міжгалузеву структуру балансу повною мірою. До того ж, у них не дістала
відображення надто таємна за тих часів сфера ВПК, у тому числі -найбільш
науко- і капіталомісткі галузі воєнної промисловості. В ті роки вона
мала досить високу частку в загальносоюзних затратах фінансових
(включаючи валютні), матеріальних і трудових (включаючи інтелектуальні)
ресурсів. Обсяг і структура ВПК значною мірою характеризували загальну
систему тоталітарного устрою держави. Тим часом у звітних балансах
повноту міжгалузевого руху вартісних і матеріальних ресурсів не
відображено належним чином.

В Україні статистичні органи обчислювали звітні міжгалузеві баланси за
ті самі роки за аналогічними методологією і методикою, а тому й мали
такі самі кінцеві результати й недоліки, як у загальносоюзних балансах.
У 1991-1994 рр. Мінстат України продовжував розробляти звітні
міжгалузеві баланси, але скоротивши їх до 4 груп галузей
(“промисловість”, ”будівництво”, “сільське і лісове господарство”,
“інші галузі” – з підсумками сукупних затрат у сфері матеріального
виробництва, в оцінках за фактично діючими цінами). Ці матеріали
публікуються в статистичних щорічниках. Скорочення шахматного балансу до
розміру 4 х 4 ще більше знецінило такі важливі аналітичні розробки.
Правда, в структуру міжгалузевого балансу за 1994 р. було добавлено,
крім зазначених груп галузей, “транспорт і зв’язок”, “Торгівля та
громадське харчування, заготівлі, матеріально-технічне постачання та
збут”. Введено також графи “Особисте” і “суспільне” споживання, а також
“експорт” і “сальдо експорту (+), імпорту (-). І все ж вони (наші
міжгалузеві баланси) недостатньо повно і точно відображають дійсну
галузеву структуру економіки України, а тим більше – в оцінках за
фактично діючими цінами, коли шалені темпи інфляції та спаду виробництва
далеко не рівномірні в різних виробничих І обслуговуючих сферах. Процеси
гіперстагфляції ще більшою мірою деформували структуру міжгалузевих
потоків. Найвищими темпами виробництво скорочувалося в галузях, які
працюють безпосередньо на споживчий ринок і задоволення соціальних
потреб суспільства (у легкій і харчовій промисловості, у промисловості
по випуску побутової техніки, у різноманітних сферах послуг тощо).
Водночас галузі малоефективної (і навіть неефективної) важкої індустрії
не тільки не знизили, а навпаки – за рахунок штучного підвищення
монопольних цін збільшили свою частку в загальноекономічній структурі та
посідають у ній провідне місце.

У цих міжгалузевих балансах не відображається внутрішня сутність
формування складної системи ринкових взаємозв’язків, які діють сьогодні,
на етапі хаотичного переходу до сучасної ринкової економіки. У схемах
балансу відсутні блоки змін у формах власності та господарювання, у
співвідношенні великих, середніх і малих господарських структур, які
заповнюють різні ринкові ніші. В структурних змінах не менш важливу роль
відіграє виявлення впливу деталізованих сфер виробничої, соціальної та
ринкової інфраструктур, а також функціонування різноманітних ринків
(оптових І роздрібних) на структурний динамізм усього народного
господарства. В системі централізованого управління економікою все це
вкладалося до однозначної адміністративно-розподільної схеми. І якщо в
промисловості, сільському господарстві та державній торгівлі ще мали
місце обмежені ринкові відносини, з встановленими державою плановими
цінами, то, наприклад, ринки грошей і цінних паперів, праці та
нерухомості тощо взагалі були відсутні.

Сьогодні в Україні відбувається досить бурхливий процес формування
системи ринків у різних формах, притаманних перехідному періодові. Але,
на жаль, поки що вони є далекими від сучасних цивілізованих ринків, які
склалися і діють в економічно розвинутих країнах. Скоріше, наші нові
ринки нагадують “дикі ринки” середньовіччя. Вони не захищені відповідним
державним законодавством. На них панують рекет і шахрайство,
хабарництво, крадіжки, спекуляція, вкрай низька торгова культура.
Незважаючи на це, ринкові структури, незалежно від Їх досконалості й
якісних параметрів, входять важливою складовою до загальноекономічної
структури. Її невід’ємною частиною є й банківсько-фінансова система, що
виконує дуже важливі соціально-економічні функції, в яких заінтересовані
всі юридичні та фізичні особи, все суспільство і держава.

Розробка звітних міжгалузевих балансів фундаментальної аналітичної
цінності вимагає принципово нових методологічних і методичних підходів,
які б враховували процеси небувалої структурної та валютно-фінансової
мінливості, а також стан руйнівної гіперстагфляції перехідного періоду в
українській економіці. Потрібна й принципово нова працююча модель, яка б
відбивала складні, суперечливі структурні процеси. В кризових ситуаціях,
балансові розрахунки за розміром матриці 4х4 або 6х6 майже нічого не
дають для глибинного, системного аналізу стану справ у звітному періоді,
не кажучи вже про структурне прогнозування. Величезні зусилля
висококласних статистиків Мінстату України, затрати на виконання
відповідної роботи не компенсуються належними кінцевими результатами. На
мій погляд, ця досить трудомістка і складна робота має бути переведена
на якісно нову науково-технічну й методологічну базу.

Ще складніше і важче здійснювати в умовах економічного та
валютно-фінансового хаосу досить вірогідне моделювання структурної
перебудови економіки за допомогою міжгалузевих прогнозних балансів. Тому
ніхто їх сьогодні всерйоз не розробляє, та й заінтересованого замовника
на них немає. Міністерство економіки України, яке б могло бути основним
споживачем макроекономічних прогнозів, задовольняється простішими
розрахунками, що базуються переважно на Інтуїції та експертних оцінках
фахівців.

Міжгалузевий прогнозний баланс – це досить копітка справа, що вимагає
точної інформації, відповідної кваліфікації виконавців, вірогідних
прогнозних нормативів і оцінок, якісно нових методів моделювання. На це
потрібні значні затрати, які ніхто не виявляє бажання нести. більш того,
збагатіла верхівка суспільства і його владні структури скоріше
зацікавлені не розкривати дійсного стану справ, а представляти його
в завуальованому, штучно прикрашеному вигляді.

Між тим, загострення кризи вимагає всебічного аналізу стану економіки і
ефективності діючих структур, достовірної оцінки Ї\ якісних
параметрів, факторіального впливу на кінцеву результативність
роботи. При цьому особливо важливо знати механізм діяння в кількісних
оцінках позитивного і негативного впливу об’єктивних і суб’єктивних
факторів на економічний розвиток. Необхідно, спираючись на наявний
ресурсний потенціал та реальні інвестиційні можливості, визначати
стратегічні напрями прогнозних варіантів ефективної структуризації
економіки і обов’язковим урахуванням майбутньої кон’юнктури і місткості
внутрішнього й зовнішніх ринків. І тут прогнозні міжгалузеві баланси
могли б відігравати важливу роль.

Основним оціночним критерієм моделювання структурної переорієнтації є
приріст додаткового ефекту, забезпечення конкурентоспроможності
макроекономічних структур і господарських систем у ринковому
середовищі. Відомо, що процеси диверсифікації капіталу, активізації
інвестиційної та інноваційної діяльності швидко дають реальний ефект у
ринковій конкуренції і а економічних інтересах при наявності відповідних
знань і умінь щодо практичного здійснення ринкових
трансформувань, включаючи трансформування банківсько-фінансових
структур. Проте справді прогресивні структурні зрушення відбуваються за
умови використання науково обгрунтованих прогнозів з вибором (за
оціночним критерієм економічного росту) із багатьох можливих варіантів
найвигіднішого.

Нехтувати прогнозуванням і плануванням у ринковій економіці не слід.
Навпаки, в нових умовах їх роль значно підвищується (і особливо – в
трансформаційний період) – з тим, щоб не допускати економічного хаосу й
руйнування, регресивних структурних і дезінтеграційних зрушень. Діяння
регулюючих ринкових механізмів повинні доповнюватися державним правовим
та економічним регулюванням, без чого успішна модернізація економіки, її
структурне трансформування під споживчий попит і задоволення соціальних
потреб людини та суспільства не відбудуться або відбуватимуться надто
довго.

Свобода вибору економічної (підприємницької) та й політичної діяльності
людини в демократичному суспільстві аж ніяк не звільняє її від державних
правових і економічних регуляторів (включаючи макроструктури!
зрушення, здійснювані в загальнодержавних інтересах). Це не
суперечить діянню механізму вільного ринку. В структурній політиці
держави особливе місце займає мікроструктура, з її ринковим регулюванням
і неминучим впливом на макроструктуру. І навпаки – зміни у
макроструктурі справляють зворотний вплив на формування
конкурентоспроможних господарських форм. При цьому структурні макро- і
мікрогосподарські зрушення повинні одночасно сприяти розвиткові
ефективних кооперованих та інтегрованих взаємозв’язків по горизонталі й
вертикалі.

Таким чином, з багатогранної сукупності різнорівневих економічних
структур формується кінцева структурна модель усієї економіки. Вона може
бути ефективною або неефективною. Під впливом НТП і мінливої кон’юнктури
споживчого ринку структурна модель ринкової економіки стає
динамічнішого, вимагаючи відповідної системи управління та регулювання
соціально-економічних процесів при органічному поєднанні ринкового й
адміністративного механізмів у системі сучасного менеджменту, без якого
жодна господарська та ринкова структура не може працювати
високоефективно. Для реалізації регулюючої функції ринкової кон’юнктури
в структурному І якісному оновленні виробництва потрібними є активні
управлінські рішення та дії, пошук і використання необхідних
інвестиційних джерел, цілеспрямоване використання інвестицій з метою
забезпечення якомога швидших темпів їх віддачі, одержання додаткового
прибутку та формування прогресивних господарських структур.

Будь-яка економічна система грунтується на природному потенціалі країни,
раціональності його залучення до господарського і ринкового оборотів,
збереженні природи, підвищенні родючості землі та відновленні інших
відтворюваних ресурсів, які експлуатуються. Необхідні інвестиції та
поточні затрати на охорону природного середовища (зокрема – земельних
ресурсів і рослинного світу, водного і повітряного басейнів) від
забруднення повинні забезпечуватися тими господарськими структурами, які
безпосередньо експлуатують та забруднюють довкілля. Введення цих
ресурсів безпосередньо до ринкового обороту вимагає особливо ретельного
законодавчого і виконавчого обгрунтування даного процесу з позицій
обов’язкового збереження й примноження їх якісних властивостей, а також
формування нової системи відносин. яка б виключала їх втрату як
основного національного багатства країни. Це принципове питання, що
зачіпає інтереси держави. суспільства і кожної людини.

Оскільки сьогодні Українська держава перебуває в складному економічному
і фінансовому стані відсутності необхідних господарських нагромаджень та
активної інвестиційної діяльності, то доводиться досить ретельно обирати
структурні пріоритети, тобто визначати сфери першочергового,
випереджаючого розвитку високоприбуткових галузей і систем
господарювання. Це може і повинно бути забезпечено за рахунок внутрішніх
(підприємницьких) нагромаджень державного і місцевих бюджетів,
внутрішніх кредитних ресурсів, а також залучення іноземних інвестицій.
Проте одночасно треба законодавчим шляхом максимально направляти капітал
підприємницьких і комерційних структур (включаючи банківський та
“тіньовий”) в інвестиції для оновлення й розвиток національного
товаровиробництва експортоспроможного та імпортозаміщуючого
напрямів, середнього й малого бізнесу, формування спеціалізованих,
кооперованих, корпоратизованих та інтегрованих високотоварних
господарських систем, які б могли успішно діяти в межах національних і
транснаціональних ринкових просторів.

Структурне реформування

Починаючи ринкові реформи, Українська держава, нібито, прагнула
здійснити радикальні структурні зрушення в економіці країни на користь
випереджаючого розвитку галузей, які працюють на задоволення потреб
людини і насичення внугрігпнього споживчого ринку, тобто перейти від
тоталітарне орієнтованої до соціальне орієнтованої економічної структури
з відповідним устроєм всього суспільства. І це одна з кардинальних
проблем соціально-економічної політики демократичної держави. Проте за
минулі роки майже жодного кроку в цьому вирішальному напрямі
структурного трансформування економіки зробити не вдалося. Досить
навести дані Мінстату України про динаміку пропорцій у співвідношенні
виробництва засобів виробництва (група ”А”) і виробництва предметів
споживання (група “Б”) у фактичних та порівнянних цінах (див. табл. 6,
рис. 6).

Таблиця 6*. Співвідношення груп галузей “А” і “Б” у структурі
промислової продукції України (%)

Роки Продукція промисловості

(в цілому) В тому числі виробництво:

засобів виробництва (група “А”) предметів споживання (група “Б”)

У фактичних цінах У порівнянних цінах У фактичних цінах У порівнянних
цінах

1990 100 х 69,5 х 30,5

1991 100 62,9 67,1 37,1 32,9

1992 100 77,9 66,6 22,1 33,4

1993 100 74,0 64,9 26,0 35.1

1994 100 76,1 66,7 23,9 33,3

1995 100 78,3 69,2 21,7 30,8

*Дані за 1990 р. взято з Статистичного щорічника “Народне господарство
України. 1992” (К. “Техніка”, 1993. С.274), а за останні роки –
відповідно, “Статистичний щорічник України, 1994”. С.126; “Статистичний
щорічник України, 1995”. К.: “Техніка”, С, 156.

У фактичних цінах частка виробництва засобів виробництва не тільки не
зменшилась, а навпаки – зросла до 78,3%, а частка виробництва предметів
споживання – впала до 21,7%, тобто тенденція є прямо протилежною тій,
якої прагнули. Розрахунки за порівнянними цінами дали збільшення частки
випуску предметів споживання в 1995 р. на дуже незначну величину (на
0,3%) рівня проти 1990 р. Але такі, вкрай незначні, структурні зміни не
справили відчутного впливу на стан внутрішнього споживчого ринку за
рахунок власних товаровиробників. Його насиченість формується переважно
за рахунок імпорту, який витісняє з ринку вітчизняні товари. Таким
чином, поки що переорієнтація промислової структури в соціальному
напрямі не відбулася.

Рис. 6. Співвідношення груп галузей “А” і “Б” у структурі промислової
продукції України (%)

В наступній перспективі, за попередніми розрахунками, слід було б частку
промислового виробництва групи “А” знизити, як мінімум, до 55-60% з
одночасним поліпшенням їх технологічної і структурної якості, а частину
галузей групи “Б” – відповідно підвищити до 40-45%.

? ? Ue

TH

j

?

D ? Oe

p

a

w.{¬…??–.›0›2›4›6›8›:›<›occccccccccccccccccccccccc¤d8]„`„?*„`„„`„d6„`„„`„dh ¤?„`„„`„¤TH? ? ? ? \^CJthu?aeuaeu?O?u?Ou?u?O?u?uaeuaeu?u?uaeu?u?OuIuaeu?Ouaeuaeu?Ouaeu?uaeuaeuA?? uaeuaeuaeuaeuooooooooooooiss?IE1/41/41/41/4d8]„`„?„`„„`„r„`„???????????????????????????? ? ? ? ? ? ? ??????????????????????????v"!N#u%U)A-‚4u9?>

†C

”H

L

ZT

¶T

¶T

OX

?\

<`Vekft zv?‹‹?‹¶‹ooooooooiaeaeae¤E???????????????(????????????(?????o??*?,?.?8?D?L?V?^?h?p?z?‚???’?–???c????c?®???A?I?Oe?a?i?o?Ff*(Ff6/?‘?—?—D?I™›??VF?O¬Laei?¤?]„`„?FfB6i?X?2AeIAOe,Y*aee?eNnD/AuB > T ? oaooooooooooooossoNAEAEAEAE

„`„

??

???$” .” 6″ @” J” T” ^” oooooo

# oooooo

?? ? ? ?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??? ??? ?Ефективна макроструктура трансформується досить повільно і
далеко не в кращому напрямі. Про це свідчать також тенденції структурних
змін у вирішальних агрегованих сферах господарської діяльності (див.
табл. 7).

Таблиця 7*. Зміни в агрегованій структурі економіки України за п’ять
років її трансформації (у фактичних цінах) (%)

Сфери

матеріального виробництва Роки

1990 1991 1992 1993 1994

за суспільним продуктом за національним доходом за суспільним продуктом
за національним доходом за суспільним продуктом за національним доходом
за суспільним продуктом за національним доходом за суспільним продуктом
за національним доходом

Народне господарство (в цілому) 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100

в тому числі:

Промисловість 60,2 41,5 61,7 42,4 66,6 49,0 59,1 39,6 60,7 47,4

Сільське

господарство 21,5 30,5 20,1 30,4 13,4 19,7 16,9 21,3 16,5 19,1

Будівництво 8,0 10,2 8,5 10,7 8,5 11,9 8,5 11,0 9,0 11,9

Транспорт і зв’язок 4,2 5,9 3,6 4,9 6,1 9,0 7,5 11,9 6,5 8,7

Торгівля, матеріально-технічне постачання і заготівлі 3,5 6,8 4,2 7,6
4,8 9,5 7,3 14,8 6,3 11,2

Інші галузі 2,6 5,1 1,9 4,0 0,6 0,9 0,7 1,4 1,0 1,7

*Розраховано за даними: Статистичний щорічник України, 1995. С 12-13.

Характерно, що – за тенденції до спаду промисловою виробництва (за
період 1990-1995 рр. майже на половину) – у 1992 р. частка промисловості
у ВСП не тільки не зменшилась, а навпаки, підвищилася (+6,4%). Тим часом
у 1994 р. (порівняно з даними 1990 р.) вона теж підвищилася, хоча всього
на 0,5%. Частка ж промисловості в НД виявилася, відповідно, на 7,5% і на
5,9% вищою. Все це – діяння переважно цінового чинника. Гіперінфляційний
шок спрацював на структурну деформацію повною мірою, бо, скажімо, сфера
сільського господарства (при спаді виробництва лише на 1/3) стабільно
утримувала свою частку лише перші 2 роки, а потім, з початком цінової
лібералізації, відбувалось обвальне падіння її частки у ВСП на 5,0%, а в
НД – на 11,4% (у 1994 р.). При цьому саме аграрна сфера (на відміну від
промислової) за меншої частки у ВСП, переважає власну частку в НД. В
умовах панування монополізму та гіперінфляції оптові ціни промисловості
зростали швидшими темпами, ніж аграрні ціни, що, власне, й призвело до
такого перекосу між двома вирішальними сферами суспільного виробництва.

Те саме стосується і будівництва, де обсяги інвестицій вкоротилися до
критичної межі, інвестиційна та інноваційна діяльність “заморожені” (в
1994 р. валовий продукт будівництва скоротився (проти обсягів 1990 р.)
на 66%, а НД – на 70%), а його .Частка в галузевій народногосподарській
структурі має тенденцію До сталого зростання.

Перевезення вантажів транспортними засобами істотно зменшилися, системи
транспорту катастрофічне старіють, а частка Дня галузі у ВСП і в НД,
внаслідок бурхливого зростання тарифів, збільшилася. За рахунок
підвищення цін та розширення імпорту товарів відповідно зростає частка
сфери обігу. Надто низькою залишається частка сфери особистих споживчих
послуг.

Промисловість, залишаючи за собою провідну роль у структуроутворюючому
процесі в українській економіці, одночасно зберігає тенденцію до
дальшого спаду виробництва, з внутрішньою деформацією своєї галузевої
структури. Певні ознаки стабілізації та пожвавлення – за рахунок
передових підприємств – окремих промислових галузей, які використовують
експортні можливості (металургійна і хімічна промисловість,
електроенергетика, деревообробна промисловість, виробництво
будівельних матеріалів), аж ніяк не змінюють негативних тенденцій до
спаду промислового виробництва і його подорожчання, що не сприяє
піднесенню його конкурентоспроможності навіть на своєму. внутрішньому
ринку. Іноземні конкуренти з успіхом витісняють з нього вітчизняних
товаровиробників, часто ставлячи їх на межу повного банкрутства.
Водночас держава зовсім не захищає їх законодавче навіть від непорядної
конкуренції чужоземців.

Детальний галузевий аналіз структурних змін у промисловості лише
підтверджує висновок про те, що за тенденції до випереджаючих темпів
спаду виробництва, а також зростання собівартості та оптових цін
продукції галузі важкої індустрії продовжують залишатися “лідерами” як у
загальнопромисловій, так і в народногосподарській структурах. Наприклад,
паливна промисловість скоротила обсяг виробництва продукції більш як
удвічі, а оптові ціни на паливо зростали щороку (за “ланцюговим”
індексом) такими темпами: у 1991 р. – в 1,6 раза, в 1992 – у 237, у 1993
– в 52, в 1994- в 11 і у 1995 р. — в 2,3 раза. У результаті (як не
парадоксально, але факт) частка цієї галузі в промисловій структурі
стала вдвічі вищою проти рівня 1990 р. Аналогічною є ситуація і в чорній
металургії: виробництво в галузі скоротилося за ці самі роки на 59%, а
оптові ціни щороку підвищувалися (порівняно з попереднім роком),
відповідно, в 3, 55, 56, 14 і 2,3 раза. При цьому в структурі
промислового виробництва чорна металургія – як найбільш енергомістка
галузь – вийшла на перше місце, подвоївши свою частку. Зміни в структурі
виробництва валової промислової продукції показані в таблиці 8.

Поряд з паливною промисловістю та чорною металургією, за рахунок діяння
того самого цінового чинника, точніше -Інфляційного буму, в 3,6 раза
підвищено частку в промисловій структурі електроенергетики, хоча
електроенергія при цьому (як на виробничі, так і на побутові цілі)
перетворилася на дефіцитний та дорогий товар. Безумовно, тут спрацював
чинник подорожчання імпорту енергоносіїв, зокрема – нафти й газу. До
речі, ці продукти перетворилися на об’єкт небувалого збагачення
корумпованих елементів і міжнародних спекулянтів. На реекспорті нафти та
нафтопродуктів вони стали мільйонерами, залишивши переважну частину
капіталу на рахунках закордонних банків, одночасно ще й енергетичне
паралізувавши розвиток національного товаро-виробництва і можливості
нормального побутового енергозабезпечення населення країни.

Таблиця 8*. Зміни в структурі промисловості за вартістю продукції (%)

Галузі промисловості Роки

1990 1991 1992 1993 1994 1995

Промисловість (в цілому) 100 100 100 100 100 100

в тому числі:

електроенергетика 3,2 3,6 6,4 9,4 11,5 11,0

паливна промисловість 5,7 3,8 14,3 8,5 11,2 13,2

чорна металургія 11,0 9,9 22,7 16,8 19,9 21,8

хімічна та нафтохімічна промисловість 6,0 5,9 6,7 6,0 6,9 7,4

машинобудування та металообробка 30,7 26,4 18,6 19,8 17,0 16,1

деревообробна та целюлозно-паперова промисловість 2,9 2,9 2,2 2,6 2,4
2,2

промисловість будівельних матеріалів 3,4 3,7 3,6 4,7 4,0 3,9

скляна та фарфоро-фаянсова промисловість 0,5 0,6 0,5 0,5 0,6 0,6

легка промисловість 10,8 12,3 6,7 6,1 4,4 2,8

харчова промисловість 18,6 24,4 13,6 19,7 17,1 15,1

борошномельно-круп’яна і комбікормова промисловість 4,0 2,8 2,3 2,7 1,5
2,7

* Див.: Статистичний щорічник України, 1995. С. 160.

Досить стабільними залишаються місця в структурі промисловості лісової,
деревообробної та целюлозно-паперової, скляної і фарфоро-фаянсовоЇ,
хімічної та нафтохімічної промисловості, а “також промисловості
будівельних матеріалів. І це теж за умов спаду виробництва і зростання
цін, які стали не доступними для основної маси споживачів. Проте
особливу стурбованість викликає різкий спад виробництва в галузях
машинобудування, які є найважливішими носіями НТП і технологічного
переозброєння всього народного господарства. Неконкурентоспроможність
власного машинобудування заганяє вітчизняних товаровиробників у глухий
кут, зумовлює потребу у величезних валютних затратах на імпорт техніки і
технологій.

В умовах скорочення експортного потенціалу та дефіциту ВКВ купувати
сучасні технічні засоби, здебільшого, немає за що, а іноземні кредити
під державну гарантію – це надто обтяжливе й економічно невигідно.
Машинобудівний комплекс України, даючи у свій час третину продукції
загальнопромислового виробництва, опинився в досить скрутному становищі,
бо випускає поки що обмежену кількість дорогих, громіздких, ненадійних
машин та інших технічних засобів. Вони не знаходять своєчасного збуту
або взагалі не купуються збіднілими споживачами. Місткість
внутрішнього ринку, внаслідок штучного “заморожування” споживчого
попиту, є дуже малою, а пропозиції з боку Іноземних конкурентів – значно
більшими. Українським машинобудівникам на ньому майже не залишається
місця. Вони не рекламують свою продукцію навіть у тих випадках, коли
вона не поступається перед іноземними аналогами.

Можна навести чимало яскравих прикладів масової закупівлі, наприклад,
сільськогосподарської техніки у закордонних фірм за іноземні кредити під
державну гарантію. До речі, такі фірми мають (і зрозуміло, чому) досить
надійних прихильників серед причетних до цього посадових осіб. Відома
американська фірма “Джон Дір” продає Україні (під гарантію держави) 1000
зернозбиральних комбайнів. Тим часом вітчизняна конструкція
конкурентоспроможного комбайна Дніпропетровського машинобудівного
комплексу і Херсонського комбайнового заводу на власне виробництво
чомусь не ставиться. Є наміри закупити також великі партії
бурякозбиральних комбайнів у європейських машинобудівних фірм, тоді як
Дніпропетровський та Тернопільський заводи бурякозбиральних комбайнів
простоюють І не доводять конструкції власних комбайнів до рівня
конкурентоспроможності. Те саме стосується й сівалок, сінозбиральних
машин та іншої техніки. Інакше кажучи, за таких ринкових умов
сільськогосподарське машинобудування, як і машинобудування для
переробної промисловості, ставиться на межу загибелі.

Як показує таблиця 3, у загальнопромисловій структурі питома вага сфери
машинобудування і металообробки вже знизилася з 30,7 до 16%, тобто майже
вдвічі. Країну поставлено перед дилемою: або йти в пряму, надто дорогу,
залежність від іноземних технологій, на що немає належних коштів, або
повертатися до примітивних технологій минулого. Як перший, так і другий
шляхи для України не тільки не прийнятні, але й згубні, оскільки
приведуть її економіку до повної деградації та занепаду. Треба йти єдино
правильним шляхом оновлення, нарощування і структуризації
національного машинобудівного комплексу, використовуючи новітні
науково-технічні досягнення, – з тим, щоб освоювати й випускати власні
технологічні системи. Це основа прогресивного розвитку держави.
Необхідні нагромадження та інвестиції можуть бути забезпечені за рахунок
ефективного відтворю вального процесу в самому ж машинобудуванні. За
раціонального ведення, воно стає досить доходним. Зрозуміло, що для
цього треба мати місткий платоспроможний ринок. Важливим імпульсом до
економічного пожвавлення і розвитку машинобудування може стати
економічне та законодавче стимулювання кооперування й інтеграції з
іноземними фірмами на базі спільного капіталу, а також залучення
іноземних кредитних ресурсів. Це є значно ефективнішим і дешевшим, ніж
орієнтація на масовий імпорт готових машин та устаткування. Проте цій
галузі потрібні насамперед державні захист і підтримка для забезпечення
ринкової стабілізації та виживання в конкурентній боротьбі.

Структурні зміни у виробництві споживчих товарів

Ринок України наповнили імпортні товари широкого вжитку з Польщі,
Італії, Туреччини і багатьох інших країн. Крім того, частково втрачено
сировинні ринки Середньої Азії та Росії, що, в свою чергу, скоротило й
можливості експорту до них готових українських виробів. З огляду на все
це, вітчизняна легка промисловість майже припиняє своє існування. Її
частка в загальнопромисловій структурі 1995 р. знизилася (проти рівня
1990 р.) в 4 рази і становить усього 2,8%. Більшість підприємств не
працює або працює обмежений час внаслідок відсутності сировини та ринків
збуту готових товарів. При цьому галузь має висококласних працівників,
які здатні випускати експортну продукцію і конкурувати з іноземними
фірмами. Певне технологічне переобладнання дозволило, наприклад, нашим
швейникам виконати замовлення на випуск жіночих пальт, які
експортувалися до США. На міжнародних виставках українські моделі одягу
і взуття користуються постійним успіхом. Тим часом наш ринок заполонили
імпортні товари далеко не кращої якості, бо відсутній будь-який захист
власних товаровиробників та споживачів.

Більше того, такі сировинні ресурси, як, скажімо, шкіри тварин та й самі
тварини, масово скуповують іноземні ділки, використовуючи хабарництво,
за безцінь. Вони вивозять їх за кордон, виробляють там готову сировину,
виготовляють з неї модельне взуття та експортують його на наш же ринок.
На цьому Україна втрачає значні валютні ресурси. Її ж власні
підприємства легкої промисловості, маючи всі підстави успішно
функціонувати на своїх внутрішніх доходах і забезпечувати істотний вклад
до бюджету, через відсутність якісної сировини і законодавчого захисту
опинилися в стадії розвалу. З 1990 по 1995 р. обсяг випуску товарів
легкої промисловості скоротився на 68%. Більшість підприємств цієї
галузі або вже припинила, або майже припиняє виробництво.

Аналогічний процес відбувається, хоча й повільнішими темпами, в харчовій
промисловості, яка внаслідок штучного заниження контрактних цін і
несвоєчасних розрахунків з сільськогосподарськими постачальниками часто
залишається без достатньої кількості сировини, а також внаслідок
штучного обмеження ринків збуту різко скорочує виробництво харчових
продуктів. Випереджаючі темпи зростання споживчих цін порівняно з
доходами не дозволяють купувати необхідні продукти споживачам з
середніми і нижчими від середніх доходами. З 1990 по 1995 р виробництво
продуктів харчування зменшилося на 53%.

Разом з тим відмова в 1995 р. від закупівлі значної частини
сільськогосподарської продукції за державними замовленнями і несвоєчасна
оплата державою закупленої продукції змушують аграрних товаровиробників
продавати її різним посередникам, і в тому числі – міжнародним
комерсантам ( за нашим розумінням, спекулянтам). Вони оптом скуповують
пшеницю, цукор, соняшник тощо безпосередньо в господарствах і платять
відразу готівкою, здебільшого – у валюті, але за цінами, значно нижчими
від їх дійсної вартості. Куплена в такий спосіб продукція вивозиться за
кордон, де перепродається відповідно до кон’юнктури зарубіжних ринків за
цінами, в 1,5-2 рази вищими, або переробляється на кінцеві продукти
харчування, які нерідко й повертаються до наших же споживачів, тільки за
цінами, набагато вищими, ніж вітчизняні.

Зрозуміло, що ніяких податків держава від такої комерційної діяльності
не одержує. Це тільки один з поширених методів державного і
господарського пограбування – під виглядом “вільного” ринку. Так “вміло”
тепер використовують ринкові відносини і необізнаність з ними сільських
товаровиробників, їх невміння оперативно приймати вірні комерційні
рішення, боротися на законних підставах з контрабандними діями ділків,
які наживаються на біді наших селян. Мало того, що подібні торговельні
операції завдають Україні відчутних збитків, так вони ще й ставлять під
загрозу внутрішню продовольчу безпеку нашої держави.

Переробна промисловість України дійсно відстає від західної в
технологічному відношенні. Над цим ще треба наполегливо працювати, щоб
добитися належної конкурентоспроможності її підприємств. Проте це зовсім
не означає, що треба економічно знищувати її та переходити на імпортне
продовольство. Така політика влаштовує лише корумпованих управлінців і
хабарників, а більшості українського населення вона загрожує голодним
існуванням.

Критична ситуація складається з виробництвом та збутом м’ясо- і
молокопродуктів, а також різноманітних виробів дитячого харчування. В
1994-1995 рр. відбувся особливо значний спад їх виробництва і погіршення
його структури. Розрахунки свідчать, що від продажу кінцевих продуктів
харчування в розфасованому й затареному вигляді під попит споживачів
можна одержати втричі більші доходи, ніж від експорту сировинних
ресурсів, з яких вони виготовляються (соняшнику, худоби (живою вагою),
зернових тощо).

На мій погляд, треба негайно виправляти становище, докорінно змінювати
структурну політику (і насамперед – у промисловості), брати на першій
стадії ринкових реформ власних товаровиробників під правовий захист з
тим, щоб зовсім не втратити промисловий потенціал країни. Процес його
модернізації вимагає часу та інвестицій. Не можна використовувати цей
час на руйнування виробничих сфер, і особливо – вирішальних для
необхідного життєзабезпечення людини та суспільства. Зрозуміло, що
деформована економічна структура не обіцяє прогресивних зрушень, але ж
зруйнована – взагалі заганяє економіку до безвихідної прірви.

Поки що залишається далекою від оптимальної макроструктура як
усього АПК, так і його аграрної сфери. Вище вже говорилося про Її’
незадовільне технічне забезпечення. До цього слід додати гострий дефіцит
енергоресурсів, мінеральних добрив. гербіцидів, отрутохімікатів І
багатьох інших хімічних продуктів, а також матеріалів для пакування й
зберігання сільськогосподарської продукції. Крім того, аграрний ринок
зіткнувся з дуже обмеженою платоспроможністю сільських товаровиробників.
Внаслідок цінових диспропорцій у 1995-1997 рр. вони майже не мали
фінансових можливостей для придбання вкрай необхідних виробничих
ресурсів.

Інакше кажучи, з одного боку, І (промисловий) блок АПК і в кількісному,
І в якісному відношеннях відстає від запитів та потреб
сільськогосподарських товаровиробників, а з другого,
-сільськогосподарські товаровиробники втратили необхідний рівень
доходності й нагромаджень на поповнення основних і оборотних фондів. У
свою чергу, III блок АПК (переробна промисловість), хоча й займає в його
загальному виробництві близько 45%, теж опинився в гостро кризовому
стані. У високорозвинутих країнах частка цього блоку в агропромисловій
сфері становить 70-80%, тобто є набагато вищою, ніж у нас. Тому Урядові
належить спрямувати агропромислову політику на структурне та якісне
оновлення всієї виробничої структури, і в тому числі — на випереджаючий
розвиток переробної промисловості на базі сучасних технологій
безвідхідності та глибокої переробки цінної біологічної сировини.

За даними Мінстату України, в 1995 році галузі, що забезпечують АПК
засобами виробництва, скоротили обсяг їх випуску на 23,7% (у тому числі
тракторне і сільськогосподарське машинобудування – на 38,7%,
підприємства по виготовленню технологічного обладнання для торгівлі та
громадського харчування – на 35,3%, хімічні підприємства по виробництву
мінеральних добрив і засобів захисту рослин – на 11,2%). Одночасно
продовжує скорочуватись і промислова переробка сільськогосподарської
сировини: в легкій промисловості – на 35,4% і в харчовій – на 13,8% (в
тому числі в м’ясопереробці – на 35,6%). М’ясний ринок України
наповнюється імпортом різноманітних м’ясопродуктів, не кращої якості.
Загальна тенденція негативних змін у структурі АПК проявляється щорічно
протягом 1991-1997 рр.

Не можна обминути увагою і стан українського ринку щодо багатьох товарів
широкого побутового призначення. Під тиском імпорту наша країна втрачає
розвиток власного виробництва сучасної теле- і радіоапаратури,
холодильників, пилососів та багатьох інших видів побутової техніки, не
кажучи вже про легкові автомобілі, мотоцикли й моторолери, які за своїми
якісними параметрами завжди відставали від зарубіжних. Сьогодні
вітчизняний випуск цих товарів (і навіть велосипедів) зводиться
нанівець. Те саме стосується конче потрібних людям сантехнічного
обладнання, керамічних виробів, шпалер, різних видів покриттів та інших
товарів для впорядкування житла. Як слід не налагоджено випуск навіть
кухонного посуду.

Наша країна, яка має досить великий промисловий потенціал, стає залежною
від імпорту багатьох товарів, що забезпечують життєздатність людини. Ці
товари можуть і повинні дешевше та краще вироблятися вітчизняними
товаровиробниками. Тим часом, за даними Мінстату України, обсяг
виробництва товарів народного споживання в 1995 р. зменшився на 19,1% та
продовжує скорочуватися в 1996-1997 рр. Зростання обсягів і частки у
внутрішньому товарообороті імпорту одягу, білизни, взуття, Продуктів
харчування, ліків, технічних засобів, технологій, Радіоелектронної
апаратури, інформаційно-обчислювальних систем, різноманітних побутових
товарів тощо є наочним свідченням глибокої економічної кризи у
вирішальних галузях національного товаровиробництва. І таке явище аж
ніяк не можна вважати нормальним. Давно відомо: країни з переважанням
експорту сировини і матеріалів та імпорту готових виробів належать до
категорії залежних і слаборозвинутих.

Державна економічна політика ринкового реформування не може ігнорувати
цей вірогідний факт. Вона має бути зорієнтована, насамперед, на
розвиток високотехнологічних виробництв конкурентоспроможних товарів
на власній території, а не на забезпечення соціальних і технологічних
потреб за рахунок дорожчого та руйнівного для національної економіки
імпорту готових товарів і послуг. Тим більше, коли цей Імпорт
здійснюється переважно на примітивній основі величезних зусиль, затрат
ручної праці й коштів так званих “човникарів” за ідеалом хаотичної
базарної торгівлі. Високоорганізовані виробничо-торговельні системи
сучасного рівня обходяться значно дешевше і є вигіднішими для держави та
споживачів.

Безумовно, Україна має реальні можливості щодо вибору перспективних
варіантів ефективного розвитку різних подібних систем, спроможних
виробляти високоякісні товари не тільки для задоволення масового
ринкового попиту населення, але й за індивідуальними та серійними
замовленнями судно-, літако- і ракетобудування, електротехнічної та
хімічної промисловості, виробництв будівельних матеріалів, виготовлення
коштовностей тощо. Треба лише активно діяти в цьому напрямі як
підприємницьким, так і урядовим структурам, та не чекати, коли за них це
зробить “невидима рука” Адама Сміта.

Тенденції та зміни в аграрній структурі

Структура сільськогосподарського виробництва є більш стабільною, ніж
промисловості (див. табл. 9).

Проте, як і раніше, вона залишається незбалансованою. Частка в ній
рослинницької продукції навіть дещо підвищується, але ж спад виробництва
кормових культур і незбалансованість кормів за білком поставили під
загрозу розвиток тваринництва. Частка останнього в загальній структурі
сільськогосподарського виробництва має тенденцію до зниження, а особливо
– в його продуктивності, товарності й доходності. Кількісні та якісні
параметри економічної ефективності тваринницьких галузей також суттєво
знизилися.

Таблиця 9*. Структура сільськогосподарського виробництва за вартістю
виробленої продукції (в порівнянних цінах 1983 р.) (%)

Продукція сільського господарства Роки:

1990 1991 1992 1993 1994 1995

Продукція сільського господарства (в цілому) 100 100 100 100 100 100

у тому числі:

продукція рослинництва 44,8 42,8 47,4 52,2 47,9 51,4

зернові 12,1 10,8 11,6 13,4 12.3 12,4

технічні культури 7.5 7,3 6,7 6,8 6,5 8,1

картопля, овочі та баштанні 11,1 11,5 14,8 16,0 15,5 16,1

плодово-ягідні та виноградні 4,4 3,3 4,5 5,4 3,2 4,8

кормові культури 8,6 9,0 8,2 8,5 7,7 8,1

інші види рослинницької продукції 1,1 0,9 1,6 2,1 2,7 2,0

продукція тваринництва 55,2 57,2 52,6 47,8 52,1 48,6

вирощування худоби і птиці 29,8 30,5 27,2 24,0 24,9 21.9

молоко 19,9 20,9 19,5 18,5 21,8 21,6

яйця 3,2 3,4 3,3 2,8 2,9 2,8

вовна 0,5 0,5 0,5 0,5 0,5 0,4

інші види тваринницької продукції 1,8 1,9 2,1 2.0 2,0 1,9

*Розраховано заданими: Статистичний щорічник України, І994. С 200.
Статистичний щорічник України, 1995. С. 230.

У структурі харчування українського населення значно зменшується частка
м’яса І м’ясопродуктів, молока, яєць, риби і рибопродуктів. У 1995 р. в
середньому на душу населення їх споживання скоротилося (проти рівня 1990
р.) відповідно, на 42,6%, 34,6, 37,1 і 79,4%. Як свідчать розрахунки, до
2000 р. немає вагомих підстав очікувати досягнення за рахунок власного
виробництва не тільки медично обгрунтованих норм їх споживання, але й
уже досягнутих у 1990 р. За рівнем роздрібних цін тваринницькі продукти
перетворилися на не доступні для переважної більшості людей, і в тому
числі – для тих, хто має середні, а частково й вищі від середніх душові
доходи.

Потребує зміни структура зернового господарства у напрямі випереджаючого
приросту виробництва фуражного зерна (зокрема. з урахуванням зональних
особливостей, – кукурудзи, ячменю, сої. гороху або інших бобових),
розвитку високопродуктивних культурних пасовищ і сіножатей. Особливої
уваги заслуговують інтенсивний розвиток садівництва, ягідництва та
виноградарства, що традиційно залишалися і продовжують залишатися “в
загоні”, хоча без фруктів, ягід та винограду не можуть бути забезпечені
раціональні (науково обгрунтовані) обсяги й структура харчування, і в
тому числі – дитячого. Слід підкреслити, що кожна природно-кліматична
зона, кожний регіон країни повинні мати аграрні структури, що найкраще
відповідають їх умовам.

Споживчий ринок своєю платоспроможністю має підштовхувати
сільськогосподарське товаровиробництво до активізації структурних
змін. Стимулюючі функції ринкової економіки в тому й полягають, щоб
розширювати платоспроможну місткість ринку та формувати під неї
відповідні пропозиції, тобто обсяги і структуру випуску товарів.

У продовольчій сфері такий взаємозв’язок, гнучкість співвідношень попиту
й пропозиції є найбільш могутніми каталізуючими чинниками
структуроутворення. Крім зазначених галузей, залишаються невирішеними
проблеми структурного набору овочевих культур і забезпечення їх
цілорічного споживання в широкому асортименті.

До зональних особливостей як найефективнішого кормовиробництва
має бути пристосована структура розвитку тваринництва. Зони
високоінтенсивних виробництв молока й яловичини, а також продукції
свинарства, птахівництва та інших галузей повинні формувати відповідні
тваринницькі структури, які б задовольняли потреби внутрішнього ринку і
дозволяли розширювати експортні можливості країни. В аграрній сфері
структурна політика держави теж характеризується поки що не досить
точною визначеністю та відсутністю належної стабільності.

Діючі промислові й аграрні структури товарного виробництва не сприяють
подоланню кризових явищ, і насамперед тому, що й сьогодні (після семи
років ринкових реформ) не мають органічного зв’язку з дійсним ринковим
попитом, мінливою кон’юнктурою споживчих ринків, чітким визначенням
обсягів і структур експорту та імпорту. Оскільки підприємницька
активність щодо розвитку й оновлення виробництва товарів і послуг
залишається значною мірою “замороженою”, а комерційна – є однобічно
спрямованою на особисте збагачення, то й структурні зрушення в народному
господарстві не відбуваються цілеспрямовано, в ефективному напрямі.

Як ми бачили з аналізу, макроструктура економіки навіть погіршується,
віддаляючись від ринкової та соціальної спрямованостей.
Стимулюючі діяння ринку паралізуються розвитком антиринкового
нееквівалентного бартеру, що приносить товаровиробникам і державі лише
втрати. Насиченість внутрішнього ринку імпортними товарами складається
великою мірою під впливом його доларової місткості, попиту на іноземні
товари в їх конкуренції з аналогічними товарами вітчизняного
виробництва, а також здійснення експортно-імпортної політики держави, її
заходів по захисту власних товаровиробників від несумлінних дій з боку
іноземних конкурентів. Тенденції в зміні співвідношень власних та
імпортних товарів на внутрішньому ринку складаються не на користь
національних інтересів нашої держави. І це ставить вимогу відповідної
корекції законодавчого регулювання перехідних процесів. Можна навести
чимало прикладів як позитивного, так і негативного впливу ринкових
регуляторів на доходність, відтворювальні цикли та структурні зміни в
економіці.

Наведемо такий приклад. Внаслідок падіння реальних середньодушових
доходів і платоспроможності основної маси міського населення знизився
ринковий попит на найбільш дорогі м’ясо та м’ясопродукти. І, як
показують дані таблиці 4, це зумовило падіння їх частки в загальному
сільськогосподарському виробництві (на 6-7%). Виробництво м’яса в усіх
категоріях господарств продовжувало скорочуватися в 1996 і 1997 рр.
Разом з тим збільшився попит на дешевші картоплю та овочеві культури, і
відповідно зросла частка їх виробництва (на 4-5%). Дещо скорочувалася
також частка виробництва технічних культур, попит на які з боку
переробної промисловості знижувався внаслідок її
неконкурентоспроможності порівняно з відповідними західними фірмами.

Як вже зазначалося, інфляційний шок завдав найбільшої шкоди аграрній
сфері, що виявилася найменш захищеною і найбільш вразливою. Закупівельні
ціни на сільськогосподарську продукцію (і особливо – на продукти
тваринництва) в Україні завжди були штучно заниженими і не відповідали
реальній вартості їх виробництва та збуту. З введенням державою політики
так званої “цінової лібералізації” зростання закупівельних цін на
сільськогосподарську продукцію продовжувало адміністративне
стримуватися, за практично майже необмеженого зростання промислових цін
на засоби виробництва, куповані селом.

Внаслідок цього цінові диспропорції в товарообміні між двома
вирішальними сферами виробництва не тільки не усунуто, а навпаки –
значно посилено. Різниця в темпах вибухового зростання аграрних і
промислових цін була досить значною на користь промисловості. Поточні
виробничі затрати й інвестиції в розрахунку на одиницю продукції
сільського господарства також суттєво зростали і продовжують зростати у
фактичних цінах, при одночасному скороченні затрат у натурі.

Не маючи необхідних доходів, господарства змушені істотно скорочувати
використання енергоресурсів, мінеральних добрив, гербіцидів, кормів
тощо. Тим самим порушуються строки і технологічні якості робіт у полі та
на тваринницьких фермах, що негативно відбивається на рівні врожайності
вирощуваних сільськогосподарських культур і продуктивності худоби. За
умов різкого падіння технології й продуктивності праці собівартість
сільськогосподарської продукції підвищується швидше, ніж зростають ціни
реалізації (тим більше – за відсутності належної платоспроможності).

У 1995-1996 рр. сільське господарство взагалі зазнало фінансового
банкрутства. Тваринництво стало повністю збитковим, а
середньогосподарська рентабельність знизилася з 45% (у 1994 р.) до 8,3%
(у 1995 р.) від сукупної собівартості продукції. Якщо врахувати
інфляційне знецінення аграрного прибутку на кінець року, а також сплату
обов’язкових платежів і податків, то господарства практично втратили
нагромадження для інвестицій та поповнення оборотних засобів для
наступного відтворювального циклу. Не маючи надійного державного
регулювання цін і доходів, з опорою на вкрай несприятливу ринкову
кон’юнктуру, вся аграрна сфера опинилася в досить скрутному економічному
становищі. Відсутність у 1996-1997 рр. належних кредитних ресурсів та їх
дорожнеча ще більш погіршували ситуацію.

Слід зазначити, що така ситуація аж ніяк не сприяє активізації
структурної перебудови. З одного боку, зберігається негативна тенденція
до нічим не виправданого спаду частки сільськогосподарського
виробництва в структурі ВСП (з 21,5% у 1990 р. до 16,8% у 1993 р. і до
16,5% у 1994 р.), а також у виробництві НД (відповідно, з 30,5 до 21,3 і
до 19,1%). І це – за умов, коли темпи спаду виробництва в сільському
господарстві були нижчими серед інших галузей економіки. Частка ж
сільського господарства в загальному обсягу прибутку підприємств і
господарських організацій становила в 1994 р. тільки 12,4%, а в 1995 р.
– лише 4,4%. Сьогодні грошові доходи концентруються не там, де власне
зосереджується товаровиробництво. З іншого боку, сама аграрна структура
залишається досить консервативною і грунтовно не змінюється навіть у
системі радикальних перетворень форм власності та господарювання, а
також мінливої ринкової кон’юнктури. Саме це тепер великою мірою
визначає економічний стан сільського господарства.

На жаль, у 1996-1997 рр. тенденції до погіршення продовжуються у зв’язку
із загостренням фінансової кризи та переважанням руйнівного напряму в
здійсненні аграрних реформ. Це дістає відповідне відображення і в
проекті Національної програми розвитку сільськогосподарського
виробництва на період 1996-2005 рр. У наступному десятиріччі, з
огляду на загальноекономічний занепад, істотних зрушень у розвитку
аграрного й агропромислового комплексів не намічається. Прогнозується
лише досягти рівня, втраченого за минуле п’ятиріччя економічного
пожвавлення, з певними структурними та якісними змінами. Але вони не
розкривають справжнього діяння стимулюючих ринкових чинників.

Поряд з ринковими регуляторами, в аграрному секторі особливе значення
для перехідного періоду мають державні регулятори. Необхідною є активна
аграрна політика трансформацій на науковій основі, без чого не може бути
відчутного прогресу.

Інвестиційна політика в структуроутворенні

Політика ефективних ринкових реформ органічно пов’язана з інвестиціями у
структурні перетворення, спрямовані на економічне оновлення і зростання.
Без всебічно обгрунтованих системних рішень та їх практичної реалізації
за конкретними програмами і проектами цілеспрямованих структурних
зрушень не відбувається. Для цього потрібні відповідний час та
фінансово-матеріальні ресурси. У свою чергу, активна інвестиційна й
інноваційна діяльність вимагає чіткої системи господарського управління
та контролю за своєчасним і якісним здійсненням проектів структурної та
технологічної модернізації або створення якісно нових форм і об’єктів
господарювання, які б у процесі функціонування випереджали своїх
конкурентів. Інших шляхів прогресивних структурних зрушень не існує.

Галузеву структуру формують відповідна державна політика та господарська
діяльність, використовуючи сучасні методи управління відтворювальним
процесом – визначення джерел інвестицій, необхідних обсягів і
напрямів вкладень у структуроутворення виробництва та ринку. Головне
в прогнозному і проектному моделюванні – точний вибір з багатьох
можливих структурних варіантів найкращих за оціночним критерієм приросту
кінцевих результатів (економічного і соціального ефекту), за умови
забезпечення ринкової збалансованості. Виробничі системи, що працюють
безпосередньо на ринковий попит або виконують контрактні замовлення на
виготовлення тих чи інших технологій, інформаційно-обчислювальних
систем, окремих видів продукції, машин, устаткування тощо, мають
ринковий характер – незалежно від форм власності та господарювання.

Вони змушені гнучко пристосовувати своє виробництво до змін у
платоспроможному попиті й кон’юнктурі ринків. Інвестиційна діяльність за
цих умов також вимагає ретельного врахування прогнозів ринкових змін.
Без вірогідного моделювання прогнозу виробничо-ринкових структур і
систем краще майбутнє створити неможливо. Величезні вкладення у
радикальну переструктуризацію економіки згідно з стратегічним курсом
держави вимагають ретельного техніко-економічного обгрунтування
відповідних інвестиційних програм і конкретних проектів. Здійснювати
інвестиційну та структурну політику, виходячи лише з поточної ринкової
кон’юнктури, наприкінці XX століття, принаймні, наївно і нерозумно. Це
неминуче вимагатиме нічим не виправданих ресурсних перевитрат на
безперервне формування тимчасових перехідних структур, без досягнення
стратегічної мети. Зрозуміло, ця теза стосується макроструктурної
політики і формування інтегрованих господарських структур великого
бізнесу. Що ж до сфер малого та середнього бізнесу, то їх структури
формуються, хоча й у більш оперативних режимах, але також з орієнтацією
на майбутній технологічний і ринковий прогрес.

Аналіз тенденцій у структурних перетвореннях економіки України свідчить,
що до останнього часу структура інвестицій складалася без належної
цілеспрямованої політики з боку як держави, так і систем господарського
управління. Визначені стратегією ринкових реформ пріоритети не
підкріплюються конкретними джерелами інвестування. По суті, кредитні
ресурси випадають з сфери довгострокових інвестицій, бо зосереджуються
комерційними колами в короткочасному обороті з метою нагромадження
переважно фіктивного капіталу – “грошей з повітря”. Спекулятивні
нагромадження інфляційних коштів також не спрямовуються в структурну
перебудову економіки, оскільки здебільшого перебувають у руках не
здатних на неї комерсантів і “тіньовиків”.

Як уже зазначалося, іноземні інвестори поки що не заінтересовані в
широкомасштабному інвестуванні в українську економіку. Щорічні фактичні
вкладення (не наміри і не обіцянки) Для масштабів економіки України
майже не відчутні. Внутрішні нагромадження переважної більшості з діючих
підприємств різних форм власності, загнаних до гостро кризового стану
падіння національного товаровиробництва і доходів, залишаються
Мізерними. До того ж вони рік у рік зменшуються.

За рахунок асигнувань з дефіцитного бюджету держави та місцевих органів
влади, який більше дотується Національним банком України, досить важко
реалізовувати навіть найважливіші державні цільові програми, не кажучи
вже про можливості вагомої підтримки розвитку всіх галузей і
господарських структур. Держава робить чималі зусилля, щоб звільнити
свій збіднілий бюджет від цього тягаря. Проте поки що належних
результатів не досягнуто. Заплановані надходження коштів до бюджету –
внаслідок відсутності жорсткої платіжної дисципліни, приховування
доходів та імітації фінансових банкрутств – не виконуються, що не дає
можливості своєчасно виплачувати навіть заробітну плату працівникам
бюджетних сфер.

Кошти фондів нагромадження продовжують за старими методами
розпорошуватися по численних об’єктах, не даючи очікуваних результатів.
Власне, саме така політика централізованих нагромаджень та інвестицій
призводить до паралічу найважливіших державних програм конверсії ВПК,
структурної перебудови економіки, розв’язання гострих проблем
економічної безпеки. Зміни в обсягах і структурі капіталовкладень по
групах галузей, що відбулися за минулі роки реформ, можна простежити за
наведеними в таблиці 10 результатами розрахунків, з яких напрошуються
такі висновки.

По-перше. Всі без винятку галузеві блоки скоротили обсяги інвестицій. За
загального падіння капіталовкладень на 73,6%, промисловість різко
знизивши обсяг виробництва, залишає за собою 46,9% інвестицій, а
сільське і лісове господарство – навпаки, зменшивши обсяг виробництва
тільки на третину, скоротили інвестиції на 88,8% і опинилися в
найгіршому стані. Сфери будівництва, транспорту й зв’язку, товарообороту
також залишилися з мізерними обсягами інвестицій. Дещо кращою є ситуація
в житловому та соціальному будівництві.

Таблиця 10. Динаміка обсягів і структури інвестицій по агрегованих
групах галузей економіки (в порівнянних цінах) (млрд. крб., %)

Групи галузей

Одиниці

виміру Роки

1990 1991 1992 1993 1994 1995

х у % до підсумку х у % до підсумку х у % до підсумку х у % до підсумку
х у % до підсумку х у % до підсумку

По групах галузей

економіки (в цілому) млрд. крб. 53516 100,0 49713 100,0 31363 100,0
28103 100,0 21768 100,0 14134 100,0

у%до 1990р. 100,0 х 92,9 х 58,6 х 52,5 х 40,6 х 26,4 х

Промисловість млрд. крб 18450 34,5 15159 30,5 11149 35,6 9662 34,4 9858
45,3 6624 46,9

у%до 1990р. 100,0

82,2

60,4

52,4

53,4

35,9

Сільське і лісове

господарство млрд. кро. 11468 21,4 11321 22,8 5309 16,9 3623 12,9 2158
9,9 1577 11,2

у%до 1990р. 100,0

98,7

46,3

31,6

18,8

13,7

Будівництво млрд. крб. 1861 3,5 1612 3,2 885 2,8 692 2,5 377 1,7 203
1,4

у%до 1990р. 100,0

86,6

47,6

37,2

20,4

10,9

Транспорт і зв’язок млрд. крб. 5165 9,6 3561 7,2 2085 6,7 1622 5,8 1502
6,9 1230 8,7

у%до 1990р. 100,0

68,9

40,4

31,3

29,1

23,8

Торгівля, громад-ське харчування, матеріально-технічне поста-чання і
заготівлі млрд. крб. 1493 2,8 1187 2,4 544 1,7 562 2,0 317 1,5 199 1,4

у%до 1990р. 100,0

79,5

36,4

37,5

21,2

13,9

Житлове господарство млрд.крб 8670 16,2 9903 19,9 7215 23,0 6865 24,4
3991 18,4 2360 16,7

у%до 1990р. 100,0

114,2

83,2

79,1

46,0

27,2

Наука, культура,

мистецтво, освіта, охорона здоров’я млрд. крб. 6409 12,0 6970 14,0 4176
13,3 5072 18,0 3513 16,2 194] 13,7

у%до 1990р. 100,0

108,8

65,2

79,1

54,8

30,2

І все це – порівняно з показниками 1990 р. Коли ж врахувати, що і в
базовому році інвестиційна активність уже була значною мірою
“замороженою”, то такі бурхливі темпи спаду довели її до критичного
стану, що тільки прискорило небувало високі темпи старіння фондів. До
того ж, у зв’язку з інфляційним знеціненням їх балансової вартості,
амортизаційні відрахування, що раніше слугували вагомим джерелом
фондооновлення, різко скоротилися і почали втрачати цю важливу функцію.
У 1995 р. обсяг капіталовкладень підприємств усіх форм власності
скоротився (проти рівня 1994 р.) ще на 35,1%. Самі ж основні фонди,
замість ефективного функціонування у виробничих процесах, здебільшого.
або простоюють, або – під виглядом приватизації розбазарюються за
безцінь і навіть розкрадаються, що посилює руйнування економіки
підприємств та країни взагалі.

По-друге. Досить парадоксальною є тенденція до структурних змін в
інвестиційних процесах. Ті галузі, що роблять найістотніший вклад до
народного добробуту, найбільше втрачають і свою частку в структурі
загальних інвестицій. У 1990 р. сільське й лісове господарство мало цю
частку на рівні 21,4%, а в 1995 р. – всього 11,2%, будівництво –
відповідно 3,5 і 1,4%, сфера товарообороту -2,8 і 1,4%, транспорт та
зв’язок – 9,6 і 8,7%. Тим часом зросла частка вкладень у промисловість
(з 34,5 до 46,9%), але й тут вони спрямовуються не в першочерговий
розвиток легкої та харчової промисловості, не в І сферу АПК, не в пошуки
і видобування нових Джерел енергоресурсів, не в новітні технології, а
переважно в Традиційні галузі (добувну та обробну) важкої промисловості.
Це свідчення недостатньо зваженої інвестиційної й структурної Політики
перехідного періоду. Немає сумніву, що позитивні душення проявилися в
підвищенні частки вкладень у житлове господарство (на 0,5%) та в
будівництво закладів соціальної сфери (на 1,7%).

По-третє. На жаль, і в 1995 р. процес скорочення нагромаджень та
інвестицій не припинився. Помітного пожвавлення інвестиційної діяльності
в галузях товаровиробництва не спостерігалося в 1996 і 1997 рр. Це
свідчення того, що подолати кризові явища не вдалося. Немає особливих
сподівань і на те, що це відбудеться найближчим часом, якщо не припинити
діяння шкідливого антиринкового принципу адміністративного
перерозподілу доходів і нагромаджень “згори”. Залучаючи до бюджету майже
всі прибутки тих, хто більше працює і виробляє, держава тим самим
позбавляє їх економічних можливостей для розширеного відтворення та
оновлення товаровиробництва, а також матеріальних стимулів до наступного
розвитку. Водночас ті, хто менше вносить або нічого не вносить до
держбюджету, одержуючи з нього кошти на підтримку, теж не заінтересовані
ефективно працювати, а очікують бюджетних подачок. Це не що інше, як все
ті ж самі вади “соціалістичної зрівнялівки”, яку комуністичні ідеологи
не зуміли подолати протягом усієї історії їх руху. Тому в ринковому
реформуванні така фінансова політика має бути докорінно перебудована.
Без цього не можливе й ефективне структурне реформування.

Слід зрозуміти: якщо немає вагомого приросту товарної маси,
неінфляційних доходів і нагромаджень, то бракує й надійних джерел
справжньої активізації інвестиційної діяльності. Без неї ж паралізується
розширене відтворення. Це – аксіома економічного розвитку. Економіка
потрапляє до своєрідного “зачарованого кола”, розірвати яке можна
різними шляхами.

Найдоступнішим з них є ринкове реформування виключно створювального
типу, з одночасним удосконаленням системи організації товаровиробництва,
піднесення продуктивності та інтенсивності праці, а також поліпшення
всіх якісних параметрів, незважаючи на технологічну досконалість. Інакше
кажучи, треба розпочинати з негайного використання якнайближчих резервів
діючого виробництва, з наведення належного порядку, з мотивації,
дисципліни і культури праці та комерційної діяльності як початкового
імпульсу до приросту доходів та інвестиційних нагромаджень для
наступного кардинального технологічного оновлення.

Це, безперечно, тягне за собою жорсткий режим економії, контроль за
поточними виробничими й оборотними затратами (собівартістю) та
капітальними вкладеннями, вивільнення з підприємств надлишків робочої
сили в умовах високоорганізованого виробництва, закриття частини зайвих
структур і збанкрутілих підприємств. Усе це відповідно загострює
соціальну напруженість, вимагає активізації роботи ринку праці,
здійснення науково обгрунтованих соціальних програм, своєчасної
перекваліфікації працівників та відкриття нових робочих місць з тим, щоб
запобігти масовому безробіттю. Але ж з посиленням руйнування цей етап
стає неминучим, і його слід проходити якомога швидше.

Водночас треба законодавче навести державний порядок у діяльності
грошово-фінансової та банківсько-кредитної систем, спрямувавши їх на
чітке обслуговування процесів ефективних ринкових реформ, структурної
перебудови макро- і мікроекономіки. У перехідному періоді об’єктивно
необхідно запровадити ринково-державний механізм концентрації
кредитних ресурсів на .вирішальних, пріоритетних напрямах економічного
зростання. Йдеться як про внутрішні, так і про зовнішні кредити. Без
цього швидких результативних перетворень в українській економіці не
досягти.

Важливим резервом підвищення доходності є комерційна діяльність, з
введенням системи оперативного збирання та аналізу вірогідної інформації
про цінову кон’юнктуру, пошуком і використанням найвигідніших ринків
збуту для своїх товарів і .послуг, обов’язковим виключенням їх продажу
за безцінь, на чому Україна втрачає сьогодні, за експертними оцінками,
не менш як .третину своїх доходів та інвестиційних нагромаджень. Це саме
стосується й пошуку вигідних ринків для імпорту товарів, потрібних нам.
Тут також є широкий діапазон виграшних і програшних .варіантів. Кожний
підприємець повинен володіти наукою складної Комерційної діяльності,
знати кон’юнктуру ринків і оперативно Діяти для їх вигідного
використання.

Тільки внутрішні інвестиційні нагромадження є дійсно міцним фундаментом
для нормального економічного розвитку країни. Розрахунок на приплив
великого іноземного капіталу значною мірою є ефемерним. Довгострокові
кредити іззовні, незважаючи на свою важливість, можуть відіграти лише
допоміжну роль у структурній перебудові економіки, у переведенні її на
сучасні ринкові рейки, про що свідчить світовий досвід багатьох країн,
які розвиваються. Щодо цього потрібні вірні стратегічні орієнтири та
зважені тактичні рішення. Стимулюючі дії ринкових відносин спроможні
надати могутній поштовх активізації інвестиційної діяльності, і цей
чинник слід використати на повну силу. Це стосується всіх джерел
інвестування в їх комплексному використанні. Однак державну інвестиційну
політику треба спрямувати на першочергову реалізацію пріоритетних
програм, тим самим гарантуючи країні економічну безпеку в її широкому
розумінні.

Макроструктурні пріоритети

Економічні структури, як і їх пріоритети, в різних країнах та регіонах
світу формуються і змінюються під впливом діяння складної сукупності
об’єктивних та суб’єктивних чинників. Їх первинною основою виступають
природно-кліматичні умови життя людини, наявність ресурсного потенціалу
Землі та її надр (рівень родючості грунтів, наявні запаси енергетичних,
мінерально-сировинних, водних, рослинних, тваринних і трудових
ресурсів), а також діяння таких природних чинників, як тепло, волога та
сонячне випромінювання. Важливу роль відіграють історичні традиції
життєдіяльності народів, які населяють відповідні території Земної кулі.
Але вони не є тепер визначальними. Сучасні
структуроутворювачі процеси, їх динамізм і результативність залежать від
економічної та науково-технічної могутності тих чи інших країн, їх
інтегрованих угруповань, від цілеспрямованої економічної політики, знань
і вміння ефективно управляти макро- й мікроструктурними процесами,
використовуючи для цього ринкові та адміністративні державні регулятори.

На структурні перетворення безпосередньо впливають рух платоспроможного
попиту й товарної пропозиції (тобто кон’юнктура ринків), прибутковість,
інвестиційні нагромадження, цінова, фінансова, податкова і кредитна
політика, зовнішньоекономічна та інноваційна діяльність, мотиваційна
спрямованість на швидке технологічне, організаційне і
структурне оновлення товаровиробництва й інфраструктури. Кожна країна
змушена шукати свої товарні ніші ринкової конкурентоспроможності,
формуючи відповідну структуру економіки. Тому стандартизація структурних
моделей національних економік майже не можлива. Різноманіття умов і
вихідних параметрів різних країн породжує необхідність пошуку кожною з
них власної структурної політики та перспективної моделі міжгалузевої
збалансованості. Спроби запозичення й механічного перенесення “чужих”
економічних моделей на власний національний грунт закінчуються переважно
невдачами.

Слід також усвідомити ще одну елементарну істину, що проблема вибору
пріоритетів охоплює майже всі без винятку сфери людської діяльності.
Вона стратегічно і тактично постає не тільки перед кожною окремою
державою та кожним її окремим регіоном, але й перед кожною окремою
господарською одиницею – чи то могутня національна або транснаціональна
корпорація, чи то дрібний кооператив або приватний господар (швець,
фермер, перукар тощо). Більше того: повсякденне життя кожної окремої
людини не обходиться без вибору пріоритетних напрямів дій.

Прояв будь-якого дефіциту (часу, грошей, знань і вміння, матеріальних
або духовних ресурсів тощо) неминуче ставить перед людиною об’єктивну
потребу в першочергових рішеннях та їх пріоритетній реалізації – для
досягнення успіху і власної вигоди в конкретних уявленнях про них.
Господиня, виходячи з наявних у її гаманці грошей, вибирає, що їй
купувати в першу чергу, що – в другу, а чого взагалі доведеться не
купувати. По суті, господар-підприємець робить те саме, коли купує
необхідні для виробництва ресурси, вибираючи, на якому ринку і за яку
ціну це краще зробити, а також замінюючи дуже дороге на дешевше і краще.
Одночасно підприємцю доводиться розв’язувати й інше, ще складніше й
важливіше завдання: що в першу чергу виробляти (за обсягом, структурою і
якістю) під реальний ринковий попит для одержання більшого прибутку.

Щодня кожна людина стоїть перед вибором: лікар – які ліки краще
рекомендувати хворому для швидшого одужання; злодій -кого безпечніше й
вигідніше пограбувати; хабарник – скільки здерти, щоб не викликати
підозри і не провалитися; наречений – яку взяти дружину, а наречена –
якого чоловіка; пасажир – яким видом транспорту зручніше й дешевше
доїхати до місця призначення; школяр – як уникнути неприємностей з
невивченим уроком, як краще використати гроші, дані батьками на
сніданок; безробітний -де знайти роботу; банкір – куди вигідніше
направити гроші та як краще вести справу з дебіторами й кредиторами, щоб
вони своєчасно та повністю розраховувалися з банком, як зменшити ризик і
невизначеність для одержання стабільних та високих прибутків; вчений – в
якому напрямі і за яким методом краще вести свій пошук, щоб швидше
одержати новий результат, а також де взяти потрібні для цього кошти й
матеріальні ресурси. Безумовно, різні люди, залежно від свого
психологічного реагування, діють по-різному, і в тому числі – щодо
корекцій першочерговості.

Концептуальні підходи

Особливі труднощі щодо визначення пріоритетних напрямів
соціально-економічного розвитку виникають у тих країнах, які опиняються
в стані загальноекономічної кризи з деформованими виробничими й
ринковими структурами. Обмеження інвестиційних можливостей і діяння
стимулюючих факторів, а також відсутність ринків збуту заганяють
національне товаровиробництво у фази стагнації та спаду. Вартість і ціни
власних товарів та послуг зростають, а прибутковість – зменшується.
Загострюються дефіцити державного й місцевих бюджетів, а також
внутрігосподарських прибутків і нагромаджень.

Держава, щоб якось вийти з цього “зачарованого кола”, прагне покривати
фінансові дефіцити за рахунок емісійних грошей, посилюючи тим самим
процеси руйнівної інфляції. Розкручування інфляційної спіралі тільки
погіршує економічну ситуацію. Зменшення експорту та збільшення імпорту,
в свою чергу, посилюють дефіцит платіжного балансу. Для справжнього
вирішення цих складних проблем необхідно, щоб всебічно обгрунтований
вибір і підтримка пріоритетних структур були першочерговими у здійсненні
економічної політики держави.

Проте такий вибір не зводиться лише до формального проголошення
законодавчою й виконавчою гілками влади тих чи інших галузей виробництва
і товарообороту пріоритетними. Одночасно мають вводитися надійні
механізми, які б забезпечували їх ефективне ринкове функціонування,
випереджаючий розвиток і виконання властивих для них функцій. Кожна
країна з сучасною ринковою економікою, здійснюючи власну
соціально-економічну політику, не обходиться без підтримки стратегічних
пріоритетів, які визначають її сьогоднішній і майбутній прогрес,
уникаючи навіть мінливої поточної кон’юнктури.

Сказане аж ніяк не означає консервації пріоритетів. У структурних
перетвореннях неминучими є їх відповідні зміни під безпосереднім впливом
нових наукових відкриттів, створення на їх базі новітніх технологій,
розвитку внутрішнього й зовнішнього ринків. Саме для цього розробляються
довгострокові прогнози науково-технічного та
соціально-економічного розвитку. футурологи – за допомогою
різноманітних методів і моделей прогнозування – прагнуть виявити,
насамперед, тенденції та закономірності структурних і якісних
перетворень, які викликають прогресивні зрушення.

Різні пріоритетні сфери мають далеко не однакові періоди функціонування
як активних економічних каталізаторів. З часом ці їх функції поступово
втрачаються й зовсім зникають, а пріоритетні сфери стають
непріоритетними, і навпаки – непріоритетні можуть перетворитися на
пріоритетні. З розширенням горизонту фундаментальних знань
з’являються й принципово нові пріоритети. Зрозуміло, що вони вимагають
відповідної інвестиційної та інноваційної діяльності, надійних джерел
нагромаджень й інвестування.

Наука XX ст. принесла людству такі якісно нові, епохальні, напрями
прогресу, як бурхливий розвиток атомної енергетики, систем
обчислювальної техніки, автоматизації та глобальної інформатизації
суспільства, створення новітніх біотехнологій, освоєння космічного
простору тощо. Все це кардинально перетворює різноманітні сфери людської
діяльності. Неминуче виникають і суперечливі тенденції: з одного боку,
бурхливі темпи загальнолюдського прогресу, а з другого – його негативні
наслідки прямо протилежної спрямованості (регресу).

Генетична природа будь-якого розвитку в споконвічній боротьбі дій і
протидій, прогресу й регресу, добра та зла пов’язана з об’єктивною
потребою в системі моделювання, моніторингу дій різноманітних регулюючих
факторів, які зумовлюють прогресивні та регресивні явища. Йдеться про
визначення сукупності чинників у їх взаємодії, про формування як
прогресивних, так і регресивних процесів та явищ (включаючи війни й інші
суспільні і природні катаклізми, що викликають неминучі руйнування).
Якщо кінцеві результати діяння сукупних факторів прогресу переважають
наслідки протидії чинників регресу, то суспільство, держава чи група
держав певного регіону світу, або й усе людство, прогресують. Чим
зазначене переважання більше, тим темпи прогресу вищі. Якщо ж дія є
рівною протидії, то відбувається явище стагнації. І навпаки: коли
регресивні тенденції стабільно переважають прогресивні, то неминучим є
прояв загального регресу, причому темпами, що відповідають
випереджаючому нарощуванню регресивних переваг (наприклад,
випереджаючому зростанню затрат на охорону навколишнього середовища, на
подолання наслідків глобальних катастроф типу Чорнобильської аварії або
воєнних руйнувань, на виключення діяння чинників негативного впливу на
здоров’я людини та інших живих істот тощо).

Отже, моделювання перспективи глобального розвитку може виявляти
різноманітні варіанти соціально-економічних змін, з яких треба за
критеріями кінцевої результативності вибирати оптимальні темпи прогресу.
На цій підставі з достатньою мірою вірогідності визначаються й
першочергові пріоритети соціально-економічного оновлення і зростання
(кількісного, якісного та структурного). При цьому слід мати на увазі,
що виділення державою пріоритетів аж ніяк не означає, що інші
(непріоритетні) сфери повинні розвиватися повільнішими темпами або
взагалі не розвиватися. Таке розуміння не тільки помилкове, але й
шкідливе. Залежно від кон’юнктури ринку і прибутковості господарських
структур, не включених до пріоритетних, вони, здебільшого, мають навіть
значно кращі (порівняно з першими) економічні можливості та умови щодо
вільного підприємництва для забезпечення швидких темпів відтворення й
розвитку. У кожному конкретному випадку все залежить від
конкурентоспроможності та ефективності використання можливостей
ринкового середовища для подолання дефіциту.

Окремі дефіцитні товари, для нарощування виробництва яких у країні
відсутні належні умови й ресурси, на імпорт дефіциту яких не вистачає
коштів, але без яких економіка не може нормально функціонувати, державна
влада повинна визначати як пріоритетні.

Сьогодні в Україні такими дефіцитними продуктами є нафта й газ, на
імпорт яких витрачаються великі валютні кошти, які, здебільшого, не
покриваються за рахунок експорту власних товарів. На виплату
заборгованості за енергоносії держава змушена шукати і використовувати
іноземні кредити. Це, зрозуміло, є економічно невигідним, тим більше –
за умов паралічу інвестиційної функції економіки, що знаходиться в
кризовому стані. Саме такі дефіцитні сфери стають першими пріоритетами в
економічній політиці тих держав, які мають, зокрема, і незначний
фінансово-економічний потенціал.

Щодо розвинутих країн з високим рівнем виробництва ВВП і НД, додатним
сальдо платіжного балансу, широкими можливостями експортозаміщуючого
імпорту дефіцитних товарів, то у них головними критеріями для вибору
національних пріоритетів є принципово нові сфери створювальної
діяльності, що забезпечують прогресивні структурні та якісні зрушення в
економіці не тільки тепер, але й у майбутньому, закладаючи її
конкурентоспроможність на багато років уперед. Такі пріоритети
базуються на фундаментальних новітніх відкриттях науки й техніки, на
розробці на їх базі перспективних технологічних і
організаційно-управлінських систем, які забезпечують революційні прориви
у прискоренні прогресу людства. Для цього, крім принципово нових знань,
потрібні відповідні обсяги фінансового капіталу та матеріальних
ресурсів, активна інвестиційна й інноваційна діяльність, реальні
можливості щодо глобальних структурних маневрів, диверсифікації
капіталу, а іноді – і об’єднання зусиль та ресурсів кількох країн, тобто
їх інтеграції в розробці і здійсненні пріоритетних програм і конкретних
проектів, властивих новим епохам людського розвитку. Йдеться, наприклад,
про програми широкого освоєння космічного простору, ресурсів Світового
океану, глибинних копалин Землі, нових джерел енергії, управління
біопроцесами, подолання хвороб, подовження тривалості життя людини тощо.

Країни з слабкими науково-технічним, фінансовим і матеріальним
потенціалами здійснювати розробку та реалізацію пріоритетних
національних програм зазначених масштабів і рівня здебільшого не
спроможні. Вони обмежуються програмами розв’язання своїх власних
першочергових проблем, які переважно повторюють аналоги, вже здійснені
економічно розвинутими країнами. Нерідко пріоритетними тут стають ті
виробництва або сфери діяльності, які на даний момент є
найприбутковішими.

При цьому, за рахунок всебічно обгрунтованої концентрації обмежених
ресурсів на вирішальних напрямах, ефективної підприємницької діяльності,
ринкової мотивації до праці та інвестиційної діяльності, системи
раціонального економічного управління і регулювання, країни з низьким
економічним потенціалом можуть швидко долати відсталість і
перетворюватися на розвинуті. Яскравим прикладом цьому є країни
Тихоокеанського басейну, що дістали назву “нові тигри”. Крім великого
Китаю, до них входять Корея, В’єтнам, Таїланд, Індонезія та ін. Кожна з
них знаходить свої ніші в товарних ринках, використовуючи діяння
каталізуючих чинників економічного зростання, оновлення і
конкурентоспроможності продукції, спираючись на наявні ресурси й
можливості.

Наш власний досвід недалекого минулого (панування тоталітаризму) також
свідчить, чого можна досягти, концентруючи ресурси в одному напрямі. В
колишньому СРСР, в умовах порівняно низького рівня загального
соціально-економічного розвитку, методом концентрації науково-технічних
та інвестиційних ресурсів на виробництві новітніх систем озброєнь, було
створено потужний ракетно-ядерний арсенал стратегічного й тактичного
призначення з наземним, повітряним і морським базуванням, з тим, щоб
мати паритет із західними країнами в озброєнні. На це було безглуздо
витрачено величезний капітал, і, як мінімум, на чверть століття
загальмовано загальний економічний та соціальний розвиток країни. Тепер
нагромаджену зброю доводиться знищувати, додатково витрачаючи на це
майже 2/3 сукупних затрат, які свого часу пішли на її створення.

У державах з демократичним суспільним устроєм соціально-економічна
політика формується та здійснюється владою переважно в інтересах тих,
хто її обирає, та забезпечує прогресивний розвиток, а також гідне життя
людини й суспільства. Визначаючи державні пріоритети у формуванні
перспективної економічної моделі та її структури, кожна країна виходить,
як правило, з своїх економічних інтересів, потреб і можливостей.
Пріоритетні сфери можуть мати як внутрішній (локальний), так і зовнішній
(глобальний) характер, і спрямовані або на прогрес, або (як не
парадоксально) на регрес. Це залежить, насамперед, від здатності
державної влади ефективно здійснювати власну економічну політику.

В Україні процеси відповідного трансформування галузевої структури та
випереджаючого розвитку пріоритетних галузей економіки відбуваються дуже
повільно і навіть зовсім не відбуваються. Більше того: по ряду
пріоритетних напрямів, визначених Урядом без реального механізму їх
фінансово-матеріального забезпечення, темпи скорочення виробництва
істотно перевищують середні показники загального економічного спаду.
Так, наприклад, сталося з пріоритетним товаровиробництвом галузей групи
“Б” – легкої та харчової промисловості, а також з випуском вкрай
потрібних споживчих товарів побутового призначення (холодильників,
пилососів, радіо- й телеапаратури тощо). Такі підходи і методи
визначення пріоритетів мають формально-бюрократичний характер і не
впливають на структурні зміни позитивно або навіть роблять їх гіршими.
Не можна також вважати економічно обгрунтованими та серйозними прагнення
деяких владних структур за умов величезної фінансової й економічної
скрути включати до пріоритетних майже всі занепаді виробничі сфери. Тим
самим втрачається пріоритетність провідних галузей, які покликані
виконувати свої особливі, каталізуючі функції прискорення економічного
розвитку.

Саме за цим головним оціночним критерієм і визначаються вирішальні ланки
економічної структури. Шляхом випереджаючого оновлення та зростання цих
сфер відповідно прискорюються темпи формування й розвитку новітніх
складових ефективної економічної структури, витягуючи всю її з стану
стагнації до фаз економічного пожвавлення і конкурентоспроможного
піднесення. В цьому, власне, й полягає глибинна суть державної політики
концентрації ресурсів на вирішальних напрямах пріоритетного економічного
розвитку як важливого імпульсу до виведення всієї економіки з кризи. Для
кожної країни такий вибір пріоритетів у процесі моделювання структури
економіки залежить від вихідної ситуації та можливих темпів динамізму до
ефективнішої моделі майбутнього.

В Україні за її сучасного економічного стану Уряд змушений Жорстко
обмежувати кількість пріоритетів найнеобхіднішим -випереджаючим
розвитком енергетичних, агропродовольчих і високотехнологічних сфер
промисловості. На більше держава сьогодні, на жаль, не має власних
фінансово-кредитних ресурсів, а зовнішні інвестиції також залишаються
вкрай обмеженими.

Сучасні пріоритети в структурі української економіки

Енергетична політика. Енергетичні ресурси є вирішальним чинником
сучасного і майбутнього прогресу. Вони великою мірою забезпечують
соціально-економічне зростання й оновлення, охоплюючи життєво важливі
загальнолюдські інтереси. Дедалі гострішою стає боротьба за володіння
енергоносіями та їх використання (і насамперед, нафти й газу), які
внаслідок посилення дефіциту перетворюються на надійне джерело швидкого
збагачення. З’являються все нові спроби перетворити джерела енергоносіїв
Земної кулі на об’єкт міжнародного регулювання з переважанням інтересів
економічно розвинутих країн. Для цього широко використовуються
відповідні методи і міжнародні організації (активна діяльність 00Н,
контроль міждержавних енергетичних угод, перерозподіл та формування
світових енергетичних ринків, вплив могутніх банківсько-фінансових
структур, створення і функціонування різних неурядових організацій типу
Всесвітньої енергетичної ради (ВЕР) тощо).

Проте ці спроби глобального регулювання, спрямовані в тому числі й на
розвиток “вільної конкуренції”, відчутних успіхів поки що не приносять.
Як і раніше, на енергетичних ринках світу продовжують панувати
монопольні структури (типу нафтових магнатів), диктуючи квоти обсягів
видобутку й торгівлі, рівні ринкових цін як на паливні ресурси, так і на
кінцеві продукти енергоспоживання.

Оскільки для економіки України проблеми подолання дефіциту енергоносіїв,
а також необхідного та своєчасного енергозабезпечення набули особливої
гостроти, то розв’язувати їх треба комплексно – як на міжнародному й
державному, так і на господарському і навіть побутовому рівнях. Без
цього економічна та енергетична стабілізація і розвиток не можливі.
Обсяг, структура й вартість власного виробництва, експорту та імпорту
енергоресурсів органічно зв’язані з наявними запасами палива, мірою їх
господарської освоєності, досконалістю технології та організації
інтегрованих систем його видобування, транспортування, переробки і
збуту, а також з раціональністю й економністю енергоспоживання.
Величезну роль у забезпеченні енергобезпеки країни відіграють її
фінансово-кредитні та експортно-імпортні можливості, а також стан і
зміни її платіжного балансу. Великий імпорт Україною нафти й газу з
Росії та Середньоазіатських країн з оплатою їх за світовими цінами, за
одночасного загострення її платіжного балансу, вимагає нових підходів до
здійснення енергетичної політики держави.

Після розвалу Союзу РСР основна енергетична база перейшла у власність
Росії, Казахстану, Туркменистану та прикаспійських країн, де є великі
запаси палива. На той час в Україні розвідані запаси нафти й газу було
вже значно вичерпано, а вугільна промисловість – внаслідок багаторічного
скорочення інвестицій -опинилася в стані втрати можливостей щодо
необхідних обсягів відтворення. Загальносоюзною енергетичною політикою
70-80-х років передбачалося, що це мало бути компенсоване прискореним
розвитком атомної енергетики і завезенням до України дешевшого вугілля з
Кузбасу. Але така політика базувалася на грубих прорахунках, оскільки
недостатня надійність атомних електростанцій призвела до
Чорнобильської катастрофи, а транспортування кузбаського вугілля
супроводжувалося його великими втратами й обходилося значно дорожче, ніж
видобування цієї сировини на місці – в Донецькому басейні. Все це
істотно ускладнило розв’язання енергетичної проблеми в Україні.

Розгорнулися пошуки та розробка принципово нових концепцій і
національних програм енергозабезпечення як у Росії, так і в Україні та в
інших незалежних державах, які сформувалися на базі колишніх союзних
республік. По суті, в 1993 р. вперше було зроблено спробу створити таку
концепцію спільними зусиллями групи експертів-енергетиків, ділових,
політичних, громадських і наукових кіл США, Японії, Росії та України.
Розробку здійснювали міжнародний комітет під головуванням віце-голови
Атлантичної Ради США Джона Є. Грея, а також групи координаторів і
консультантів проекту від кожної з країн-учасниць. Директором проекту
був голова і провідний науковий співробітник Атлантичної Ради СІЛА
Дональд Л. Гартин. Підготовлений проект документа під назвою “Базова
концепція енергетичної політики Росії і України” опубліковано в
спеціальному випуску журналу з проблем енергозбереження НАН України та
Інституту енергозбереження НАН України

У проекті дано коментарі з економічних і політичних аспектів ринкових
перетворень в енергетичному секторі. Розроблено загальні рекомендації
для Росії й України щодо енергетичної політики з опорою на джерела
внутрішнього та зовнішнього капіталу й інвестицій. Особливий наголос
зроблено на правових аспектах розв’язання енергетичної проблеми і
захисту навколишнього середовища, на введенні дійового законодавства в
галузі їх економічного регулювання згідно з принципами Європейської
Енергетичної Хартії. Держава повинна визнати невідкладність
законодавчого вирішення питань щодо вітчизняних та іноземних інвесторів,
покриття потреб ПЕК країни в капіталі із залученням насамперед
внутрішніх джерел нагромаджень.

Для умов України визначено, що на задоволення потреб її енергетичного
комплексу в капіталі за період 1993-2005 рр. необхідно інвестувати ЗО
млрд. ам. дол. До цих оцінок не входять затрати на ліквідацію
наслідків Чорнобильської аварії. Розробляючи прогноз енергетичного
балансу України на майбутнє, автори проекту взяли за основу вихідні
показники 1990 р., який був порівняно сприятливим щодо
паливно-енергетичного забезпечення. В цьому базовому році Україна
витратила величезний обсяг енергоресурсів, еквівалентний 476 млн. т
вугілля, одночасно компенсувавши дефіцит у 246 млн. т ум. од. імпортом
нафти й газу. На цій, досить хиткій підставі, без урахування реального
стану вуглевидобування, було зроблено надто оптимістичний, а точніше
-помилковий висновок про те, що Україна “повністю забезпечує себе
вугіллям” і потребує лише “імпортних поставок нафти й газу.

Насправді ж за минулі 1990-1995 рр. обсяг видобутку вугілля скоротився
майже на половину і становив у 1995 р. тільки 83,6 млн. т, або на 31,6
млн. т менше від того, що прогнозували на цей рік автори “базової
концепції”, і на 36,6 млн. т менше, ніж передбачено ними на 2005 і 2010
рр. При цьому тенденція до подальшого спаду видобутку вугілля, нафти й
газу, а також виробництва електроенергії зберігається.

Отже, прогнозні оцінки енергетичного балансу України виявилися
нереальними, а відтак і прогнозні обсяги інвестицій у стабілізацію та
розвиток ПЕК України – заниженими. Це, мабуть, розуміють і самі автори
концепції та прогнозу. Судячи з детального аналізу тексту, вони не
розраховують на високу вірогідність такого приросту виробництва
енергоносіїв за визначених обсягів інвестиційного капіталу. Назвавши
його суму в ЗО млрд. дол., вони тут же підкреслюють, що в найближчі роки
ця кількість капіталу може зрости до 100 млрд. ам. дол. і більше,
виходячи з інтересів різних держав, – з тим, щоб можна було утримувати
внутрішній капітал, залучати кредити та іноземні інвестиції.

“Базова концепція” передбачає необхідність розвитку конкуренції на
енергетичних ринках, а також введення ґрунтовних законодавчих актів щодо
регулювання інвестиційної, кредитної, цінової і податкової політики у
сфері енергетики. Ці досить корисні розробки можуть бути застосовані з
метою активізації національної енергетичної політики України, безумовно,
з урахуванням ситуації та негативних тенденцій, що складаються останнім
часом. Істотний спад споживання енергії в Україні внаслідок загострення
її дефіциту і падіння купівельної спроможності її споживачів дає
підстави визнати справедливими вимоги концепції зекономити у 2000 р.
40-50% енергії проти рівня її споживання у 1990 р. Головне, щоб така
економія досягалася за рахунок енергозберігаючих технологій, а не на
шкоду виробництву та нормальній життєдіяльності населення.

Запропоновані авторами зазначеного документа результати розрахунків
розмірів інвестицій в енергетику України на період 1993-2005 рр. за
видами енергоресурсів показано в таблиці 11 та на рис.7.

Такі орієнтовні оцінки зроблено на початковий етап реструктуризації
розвитку і технологічного оновлення енерговиробництва. Дійсні
потреби українського ПЕК в інвестиціях для його кардинальної структурної
й якісної перебудови мають бути значно більшими, якщо виходити з
необхідності принципово нових технологічних рішень у становленні та
розвитку сучасної системи пошуків, видобування, виробництва і споживання
енергоносіїв, включаючи розвиток потрібної інфраструктури.

Таблиця 11. Оцінка капіталовкладень у ПЕК України*

Напрями вкладень млрд.ам.дол.

Видобування вугілля 10,2

Нафта 6,5

Природний газ 4,3

Електроенергія 11,5

Всього 32,5

*Див.: “Проблеми енергозбереження” №1. 1994 (спеціальний випуск). С.57

нафти й газу на вигідніших економічних умовах.

Рис. 7. Оцінка капіталовкладень у ПЕК України

Воднораз треба всіляко розширювати використання – за проектами з
оціночними критеріями приросту ефекту – енергії сонця, вітру, термальних
вод, біоенергетичних та інших відтворюваних енергоресурсів. При
величезній гостроті дефіциту, сьогодні майже не використовується ця
“дармова” енергія. Поки що справа не виходить за межі створення окремих
дослідних зразків, а параліч платоспроможності споживачів виключає
можливості щодо замовлень на їх масове виготовлення вітчизняною
промисловістю.

З розвитком фундаментальних досліджень і використанням їх результатів
з’являються реальні надії одержати в майбутньому необмежені джерела
енергії за рахунок вивільнення та використання водню й кисню з води,
якісно нових напрямів розвитку атомної енергетики, підвищення
ефективності використання енергетичних ресурсів тощо. За допомогою науки
людство, безперечно, знайде кардинальний шлях розв’язання енергетичної
проблеми для свого майбутнього прогресивного розвитку.

Без відповідних внутрішніх нагромаджень, широкого залучення власних і
зовнішніх інвесторів, коштів бюджетних та небюджетних фондів до
масштабних, ефективних проектів модернізації й реконструкції діючих і
створення новітніх енергетичних об’єктів кардинально вирішити
енергетичну проблему в Україні на сучасному етапі ринкових реформ досить
важко, а точніше – майже неможливо. Тим часом геологорозвідувальні та
видобувні галузі, господарські системи власного виробництва паливних
ресурсів мають надто низьку кінцеву результативність. Темпи змін у
нашому ПЕК за минулі роки мали сталу тенденцію до спаду і
катастрофічного подорожчання його продукції.

Виробництво, експорт та імпорт енергоносіїв

Згідно з таблицею 12, за 1990-1995 рр. власний видобуток нафти в Україні
скоротився на 23%, вугілля – на 49 і газу – на 35, а виробництво
електроенергії зменшено на 35%. Такі темпи спаду ставлять економічне
становище країни під загрозу – тим більше, що імпорт енергоносіїв за ці
роки також різко скоротився.

Це (хоча й дещо пом’якшувало дефіцит внутрішнього енергетичного ринку)
аж ніяк не знімало гостроти проблеми. В 1994-1995 рр. енергетична криза
в Україні досягла апогею -критичного стану. До того ж не випадково за
1990-1995 рр. відсутні вірогідні відомості про фізичні обсяги експорту
нафти й газу. Саме тоді вони перетворилися на засіб збагачення кола
керівних осіб, які мали безпосередню причетність до цих джерел.
Використовуючи штучно створене беззаконня під виглядом ринкових реформ,
різницю в рівнях цін на імпорт з Росії та інших країн СНД і світових цін
на нафту й газ, “новоявлені бізнесмени”, нехтуючи інтересами своєї
держави та її народу, пустили значну частину цих енергоносіїв (і в тому
числі – електроенергії”) на реекспорт і експорт, поклавши валютну
виручку на власні рахунки у закордонних банках.

Таблиця 12. Динаміка виробництва, експорту та імпорту основних
енергоносіїв в Україні за минулі роки*

Види продукції Одиниці виміру Виробництво Експорт Імпорт

1990 1992 1993 1994 1995 1992 1993 1994 1995 1992 1993 1994 1995

Нафта млн. т 5,3 4,5 4,2 4,2 4,1 … … … … 30,9 19,7 9,4 11,1

Вугілля млн. т 164,8 133,7 115,8 94,6 83,8 6,3 2,6 3,2 1,9 6,2 70 5,6
13,8

Природний газ млрд. м3 28,1 20,9 19,2 18,3 18,2 0,33 0,21 0,10 0,14
89,58 79,81 68,57 64,49

Електроенергія млрд. кВт/год. 298,5 252,5 229,9 202,9 194,0 6,17 8,64
1,42 4,08 7,29 7,92 0,01 0,001

“Джерело: Статистичний щорічник України, 1995. К.: “Техніка”, 1996. С.
185, 356, 357, 358, 359.

Внаслідок таких протиправних дій було ще більше загострено енергетичну й
економічну кризи в країні, додатково пограбовано державу, яка не
одержала навіть повного обсягу податків за перепродаж своїх же
енергоносіїв. Я вже не кажу про те, скільки додаткової продукції та
доходів промисловості й сільського господарства втрачено через
відсутність енергії. Ніхто з винуватців до цього часу не зазнав
покарання. А валюта, одержана за державні енергоресурси України,
продовжує працювати на користь іноземних держав. Міністерство статистики
України і митна служба не розкривають відомостей про кількісні обсяги
втрат, завданих нашій державі такими “керівними” діями службових осіб, а
органи, покликані боротися з економічними злочинами, не виявляють
належної активності, що не додає авторитету і всій державній владі.

Спроби поверхово реформувати ПЕК не припинили спаду й аритмії
виробництва палива та електроенергії, а також вкрай негативної тенденції
до сталого зростання їх вартості і цін на них протягом року, що тільки
ускладнює ситуацію. Про це свідчать дані за 1995 р. (див. табл.13).
Обсяг видобутку вугілля по місяцях коливався від 6,3 млн. до 8,3 млн. т,
із загальним зменшенням з квітня по листопад і деяким збільшенням в
останні два місяці року. Щодо оптових цін на вугілля, то вони послідовно
зростали, досягши в грудні 1995 р. рівня в 5,1 млн. крб. за 1 т, або в
2,2 раза вищого від рівня цін на вугілля в грудні 1994 р. І це
перевищило реальну купівельну спроможність більшості з оптових
споживачів. Власне вугілля стає не спроможним конкурувати з імпортним.
Хоча видобуток нафти й газу по місяцях був стабільнішим, однак тенденцію
до його загального скорочення подолати не вдалося, а процес подорожчання
цих видів палива (особливо, газу – в 3,4 раза) був інтенсивнішим, ніж
вугілля.

Коливання виробництва електроенергії по місяцях становило від 102% (в
січні) до 71% (в червні) по відношенню до грудня 1994 р. У П половині
1995 р. її виробництво зростало, досягши у грудні 100% рівня того самого
місяця 1994 р., а оптові ціни 1 млн. КВт г підвищилися до 5,1 млн. крб.,
або в 2,4 раза, тобто значною мірою .випереджали темп зростання цін на
вугілля.

Таким чином, власний енергетичний комплекс України працював неефективно
і – внаслідок переважання діяння негативних .чинників, зокрема,
дезорганізації виробництва й ринку збуту -неритмічно. Це, в свою чергу,
паралізувало ритмічність роботи промислових підприємств, насамперед,
енергомістких виробництв, а також нерідко було причиною випадків
відключення електропостачання й багатьом іншим споживачам. Особливо
істотно зростає їх заборгованість по оплаті за паливо та електроенергію.
І не Дивно, адже ціни на них підвищуються, а платоспроможність
споживачів знижується. У несприятливу зиму (з грудня 1995 р. по березень
1996 р.) люди в квартирах і жилих будинках багатьох українських міст і
сіл потерпали від холоду. Часто не працювали ліфти, відключалися
комп’ютерні системи та технологічне устаткування на промислових і
сільськогосподарських підприємствах, почастішали перебої з
водопостачанням, у роботі шкіл і лікарень, дитячих ясел та садків тощо.
Загострився дефіцит у забезпеченні пальним і мастилами, а також
хімічними продуктами сільського господарства, що зриває своєчасне й
якісне виконання агротехнічних робіт, порушує технологічні режими у
галузі. Це призводить до неминучого скорочення виробництва
сільськогосподарської продукції та сировини, забезпечення ними
переробної промисловості, отже – і випуску продуктів харчування під
ринковий попит. Виникає реальна загроза продовольчій безпеці країни.
Внаслідок скорочення валютної платоспроможності держави одночасно
зменшується також імпорт енергоносіїв.

Таблиця ІЗ* Щомісячне виробництво палива і електроенергії та рух оптових
цін на них у 1995р.*

Місяці Вугілля Нафта Газ Електроенергія

видобуток оптова ціна видобуток оптова ціна видобуток оптова ціна
виробництво оптова ціна

тис. т % млн. крб за 1 т % тис. т % млн. крб. за 1 т % млн. м3 % млн.
крб за 1 тис. м3 % млн. кВт(г % млн крб за 1 млн кВт(г %

Грудень 1994 р 7459 100 2,3 КХ) 350,8 100 4,9 100 1570,7 100 1,3 100
19059 КХ) 2,1 КХ)

1995 р

січень 77()6 103 3,1 135 348,1 99 7,0 143 1535,9 98 1,8 138 19404 102
2,4 114

лютий 7766 104 3,1 135 312,9 89 7,0 143 1373,3 87 1,8 138 17111 90 2,8
133

березень 8349 112 3,3 143 347,0 99 7,0 143 1532,8 98 2,8 215 18015 95
2,9 138

квітень 7706 103 3,5 152 333,0 95 7,0 143 1468,8 94 3,5 269 15920 84 2,9
138

травень 6854 92 3,8 165 341,5 97 8,2 167 1510,4 96 3,1 238 14438 76 3,1
148

червень 6628 89 3,4 148 329,9 94 8,2 167 1470,0 94 3,1 238 13627 71 4,2
200

липень 6589 88 4,2 183 339,7 97 8,8 180 1516,4 97 3,5 269 14249 75 4,3
204

серпень 6475 87 4,4 192 3372 96 9 1 186 1539,6 98 4,0 306 14010 74 45
217

вересень 6362 85 4,8 206 325,4 93 9,1 187 1529,2 97 4,1 313 13672 72 4,8
223

жовтень 6338 85 4,8 209 333,7 95 10,8 220 1549,0 99 4,3 330 15641 82 5,0
236

листопад 6411 86 5,0 218 326,6 93 11,0 225 1529,5 97 4,3 335 17067 90
5,1 225

грудень 6492 87 5,1 221 334,1 95 12,4 253 1565,4 100 4,4 337 19008 100
5,1 244

1995 р. 8366 x 4,0** x 4009,1 x 8,8** x 18120,3 x 3,4** x 192162 x 3,9**
x

* Обсяги виробництва наведено заданими щомісячних статистичних бюлетенів
Мінстату України за 1995 р. ** Розрахована середньозважена ціна.

Інакше кажучи, прагнення Української держави подолати економічну кризу
наштовхується на загострення енергетичного дефіциту. І це вимагає
перетворення ПЕК на державний пріоритет макроструктурної політики. Не
випадково прогнозні розрахунки Інституту проблем енергозбереження НАЙ
України свідчать, що на період 2005-2010 рр. їй треба буде забезпечувати
видобуток вугілля за мінімальним варіантом до 130 млн. т ум. од., нафти
– 6-7 млн., природного газу – 34-36 млн., усіх видів електроенергії –
34-35 млн., а всього – 205-208 млн. т ум. од. Що ж до максимального
варіанту, то остання величина визначається в обсязі 246-267 млн. т ум.
од. При цьому в 2005 р. Україні доведеться ще імпортувати за мінімальним
варіантом 135 млн., а за максимальним – 200 млн. т ум. од, (при експорті
15 млн. і 25 млн.), а в 2010 р. – відповідно – 160 млн. і 210 млн. т ум.
од. (при експорті 15 млн. і 25 млн.).

Розраховувати з надійною мірою вірогідності на зазначені обсяги власного
виробництва енергоносіїв, зокрема вугілля, в умовах, які склалися у
сфері вуглевидобування, досить важко. Тому обсяги імпорту мають бути
дещо більшими, якщо до того часу не буде знайдено внутрішні джерела для
покриття енергодефіциту. Але, з огляду на труднощі реального
забезпечення розвитку імпортозаміщуючого експорту, подолання від’ємного
сальдо платіжного балансу, доведеться і в майбутньому збалансовувати
співвідношення попиту й пропозиції на українському енергетичному ринку
за рахунок ще більшого скорочення енергоспоживання. З урахуванням
структурної перебудови економіки та скорочення частки енергомістких
виробництв зазначені показники перспективної потреби в енергоносіях є
завищеними. Доведеться, мабуть, обмежуватися скромнішими запитами, не
допускаючи при цьому перетворення енергетики на гальмо для розвитку й
якісного оновлення економіки.

Деякі напрями подолання енергетичної кризи

Для поступового виходу України з енергетичної кризи держава повинна на
перехідний період взяти її практичне подолання під жорсткий контроль,
створити надійну законодавчу базу ефективного ринкового трансформування
виробництва паливно-енергетичних ресурсів і торгівлі ними, формування
розвинутого енергетичного ринку з тим, щоб викоренити прояви зловживань
та анархії в цій галузі.

Сьогодні концепцію і програму урядової енергетичної політики
зорієнтовано переважно на вугільне паливо, оскільки його розвідані
запаси ще досить великі. Вони можуть забезпечувати Україну паливом і в
наступному сторіччі. Проте не можна не враховувати того очевидного
факту, що наша вугільна промисловість опинилася в кризовому
стані, втративши регулюючий вплив на самовідтворювальну циклічність. І
це ускладнює досягнення в найближчі роки потрібного обсягу, стабільності
та планомірного зростання вуглевидобутку, а також зниження вартості і
підвищення якості вугілля.

Зрозуміло, що для цього потрібними є капіталомісткі реконструкції
багатьох з діючих та створення нових шахт, а також закриття старих, які
вичерпали свій ресурс, гнучке пристосування технологій до зміни
гірничогеологічних умов залягання і якості вугільних пластів (їх
товщини, глибини й розміщення в площині тощо). Перехід на нову
відтворювальну циклічність пов’язаний із значними інвестиціями і є
довготривалим ( в умовах Донбасу на будівництво сучасної нової шахти
потрібно приблизно 10 років). За останню чверть століття істотних
нових будівельних і технологічних заділів було дуже мало. Починаючи з
1975 р. Донбасові на відтворення з централізованих капіталовкладень
виділялося менше від половини реальної потреби в коштах і матеріальних
ресурсах. Це призвело до катастрофічного зношення шахтного фонду.

Дані Мінвуглепрому України свідчать, що понад 80% вугледобувних та інших
підприємств працюють без реконструкції або істотної модернізації понад
20 років. Вибуття спрацьованих виробничих потужностей перевищує введення
нових. Середня виробнича потужність 1 шахти в 2-3 рази нижча від
аналогічного показника шахт Росії та Казахстану. Майже половина
механізованих комплексів працює за межами нормативних термінів служби.
Величезні кошти йдуть на ремонт техніки, придбання дефіцитних запасних
частин і вузлів. Загальні затрати на все це перевищують відповідні
нормативи на ефективну модернізацію або реконструкцію.

Крім того, незадовільий фінансовий стан у галузі зумовлюється
несвоєчасними розрахунками з споживачами. збитковістю застарілих шахт. У
свою чергу, все це перетворює вуглепідприємства на банкрутів, які не
спроможні розраховуватися з своїми поставщиками, обслуговуючими сферами,
шахтарями тощо. Обсяг видобутку падає. Вугілля дорожчає, а його якість
погіршується. Воно стає неконкурентоспроможним навіть на внутрішньому
ринку. Тепловим електростанціям стає навіть вигіднішим імпортувати
вугілля. Тим часом вугільний комплекс України налічує понад 250 шахт і 6
розрізів, 64 збагачувальні фабрики, 3 шахтобудівних комбінати, 17
заводів вугільного машинобудування, 20 науково-дослідних, проектних,
конструкторських і технологічних організацій, а також тут діють
спеціалізовані підприємства по ремонту, налагодженню і обслуговуванню
гірничошахтного устаткування, розв’язанню екологічних проблем,
геологорозвідці, гірничорятувальна служба тощо.

Це досить розвинутий комплекс, який за умов нормального економічного і
технологічного функціонування був би спроможний до власного відтворення
й оновлення під споживчий попит. Але оскільки протягом багатьох років
він не підтримувався у нормальному стані, то й опинився сьогодні у
скрутному становищі. Фахівці Мінвуглепрому України, спільно з ученими,
дають таку якісну оцінку її шахтному фондові, який поділено на 5
відповідних груп:

І-15 шахт, які будуються, повинні почати експлуатуватися до 2005 р. з
сумарною потужністю 23,6 млн. т вугілля на рік;

ІІ – 46 шахт, які нарощують обсяги видобутку, мають значні запаси
вугілля і необхідні потужності з економічно ефективним приростом з 18,2
млн. т (1994 р.) до 38,1 млн. т (2005 р.);

ІІІ – 103 шахти, що за рахунок порівняно невеликих інвестицій спроможні
підтримувати виробничу потужність у 57,2 млн. т і досягнути обсягу
видобутку вугілля в 41,7 млн. т на рік;

IV – 60 старих шахт, які давно не реконструйовано, з низьким рівнем
концентрації виробництва і зниженням його обсягів до 26,3 млн.т. у 1995
р.;

V – 48 шахт і розрізів з сумарною потужністю 11,1 млн. т, які вибувають
з діючих у зв’язку з відпрацюванням кондиційних запасів У межах своїх
технічних кордонів.

Розроблено також відповідний комплекс заходів щодо
організаційно-технологічних рішень, спрямованих на подолання вузьких
місць по визначених групах шахт. Президент України Л. Кучма видав Указ
про реструктуризацію вугільної промисловості. Доводиться
диференційовано підходити до її ринкового трансформування.
Відтворювальні процеси входять до програми загального розвитку
вуглевидобування по групах шахт з відповідними потенціальними
можливостями. Останні реалізуються, насамперед, за рахунок необхідних
вкладень, одночасно формуючи темпи економічного зростання й оновлення як
кожного конкретного об’єкта, так і їх груп у сукупності функціонування
комплексу. Йдеться про необхідність точної оцінки та включення кожного
об’єкта до перспективної програми розвитку й оновлення шахтного фонду з
одночасним вибуттям шахт, які спрацьовані або вичерпали свій ресурс у
вугільних запасах.

Інакше кажучи, модель прогнозу або планів майбутнього вуглевидобутку
включає всі діючі шахти і розрізи (по групах з різною мірою
прогресивності розвитку й вибуття старих), проекти розміщення та
будівництва нових підприємств за критерієм оцінки кінцевої
результативності – обсягу і якості видобутку вугілля. Все це зрештою
визначає конкурентоспроможність вугледобувних підприємств на
внутрішньому й зовнішньому ринках. При цьому найважливішими складовими
прогнозів і планів є обсяг та джерела інвестицій для їх реалізації, до
яких включається і розгорнута соціальна програма. Вона є особливо
важливою при визначенні кількості виробничих об’єктів, які закриваються
або пере-профілюються. Вивільнюється робоча сила, що потребує своєчасної
перекваліфікації та працевлаштування. Для цього необхідні відповідні
кошти й час, відкриття нових робочих місць, без чого здійснення жодної
програми розвитку не можливе.

Щоб подолати гостроту проблеми вугільного палива, треба відповідно
спрямувати на це діяння всього механізму фінансово-кредитного, цінового,
податкового і страхового регулювання, запровадити жорстку систему
науково обгрунтованого формування й використання рентних прибутків.
Гірнича рента (зокрема, в умовах Донецького вугільного басейну) відіграє
велику роль у ціноутворенні, у рівнях прибутковості шахт і зумовлює
об’єктивну необхідність перерозподілу ренти. Створюються відповідні
особливості і у формуванні податкової системи, фондів нагромадження та
споживання.

Групи шахт з нульовим або від’ємним показником гірничої ренти можуть
видобувати вугілля тільки тоді, коли ринкові ціни складатимуться на
рівні повного покриття нормативів виробничих затрат (вартості) та
середньої норми прибутку для відтворення під ринковий попит. Інакше ці
шахти будуть збитковими і неминуче закриються. Водночас рентоутворюючі
групи шахт, які розміщені на потужних вугільних пластах та мають новітні
технології вуглевидобування, одержують (крім середнього) надприбуток,
який є реальним джерелом або поповнення державного бюджету, або
можливостей щодо перерозподілу рентних прибутків для підтримки
вугледобувних підприємств, які є безприбутковими чи збитковими, але без
вугілля яких споживачі не можуть обходитись.

Це саме той варіант, коли вуглекомплекс виступає єдиною господарською
системою і має в своїх руках усі підойми економічного і
науково-технічного механізмів регулювання. Йдеться про законодавче
визнання в системі загальнодержавного економічного регулювання
підсистеми забезпечення нормального функціонування вугільного
комплексу. В ньому повинні функціонувати специфічні для
рентоутворюючих сфер методи ринкового формування цін, податкової,
кредитної та страхової політики, створення ПФГ, кредитних банків,
страхових і холдингових компаній тощо.

Проте базувати довгострокову енергетичну стратегію України тільки на
вугільному паливі було б надто ризиковане й однобічно. Відомо, що досить
капіталомістка та консервативна вугільна промисловість вимагає великих
інвестицій і часу для досягнення санації та потрібних темпів зростання.
Не випадково, що більшість дослідників схиляються до комплексного
підходу з урахуванням можливостей використання різних енергоджерел. Тут
аж ніяк не можна кидатися з однієї крайності в іншу.

Свого часу майже вся електроенергетика України грунтувалася на вугіллі й
мазуті, а за останні 15 років приріст генеруючих потужностей майже
повністю здійснювався за рахунок атомної енергетики, частку якої
доведено до третини загального виробництва електроенергії. Її
виробництво на ТЕС з органічним паливом почало скорочуватися. Йде
негативний процес інтенсивного старіння їх основних фондів. За
оцінками Міністерства енергетики і електрифікації України, до 2000 р.
близько 40% їх основного устаткування відпрацює свій ресурс. Тому
реконструкція і модернізація теплової енергетики, й насамперед вугільних
ТЕС, є важливим напрямком енергетичного розвитку, що виправдане за
критеріями як економічних, так і технологічних та екологічних оцінок.
При цьому є можливість істотно розширити використання низькосортного
палива, зокрема, відходів мокрого збагачення вугілля і високозольних
шлаків, а також запровадити нові, екологічно чисті технології.

Тим часом у ґрунтовній науковій доповіді Інституту економіки
промисловості ПАН України підкреслюється, що в зв’язку з втратою на 5-8
років номінальної виробничої потужності вугільних шахт, “єдиною
альтернативою в енергозабезпеченні на найближчі роки може бути тільки
швидше введення трьох енергоблоків на Запорізькій, Рівненській і
Хмельницькій АЕС”. Крім того, автори пропонують вжити заходів до
прискорення початку будівництва ще двох енергоблоків на Хмельницькій
АЕС, які будуть необхідні для компенсації генеруючої потужності
Чорнобильської АЕС, яка закривається. Якщо цього не зробити, то треба
буде додатково витрачати 57 млн. т вугілля (із збільшенням до 66 млн. т
у 2005 р. і до 69-70 млн. т у 2010 р.), тобто спрямовувати на вказані
цілі практично весь приріст видобутку вугілля.

Одночасно автори доповіді покладають великі надії на повне використання
потужностей нафтопереробних заводів (НПЗ) України у зв’язку з
будівництвом Одеського терміналу та появою можливостей одержувати і
переробляти давальницьку сировину, а також мати в оплату за її переробку
певну кількість нафтопродуктів для виходу теплоенергетики з кризи. Хоча
це джерело й виглядає сьогодні дещо проблематично, все ж не враховувати
його не можна. Проте не слід забувати, що воно також вимагає великих
інвестицій в реконструкцію та впровадження новітніх технологій НПЗ, а
також в розвиток відповідної інфраструктури та захист навколишнього
середовища.

Експертні оцінки геологів свідчать, що на території України далеко не
вичерпано можливості щодо нарощування видобутку газу, зокрема, шахтного
метану в Донецькому вугільному басейні, а також з газових покладів
Азово-Чорноморського басейну. На його українському шельфі є й
поклади нафти. За даними геологорозвідування, вони наявні і в інших
регіонах України. Проте відсутність коштів на наукові та геологічні
пошуки, а також дефіцит інвестиційних фондів гальмують введення нових
паливних родовищ в експлуатацію. В умовах високого економічного ризику
іноземні інвестори не бажають інвестувати розвиток українського ПЕК.
Тому проблема енергозбереження в Україні була, є й буде
першочерговою.

Розробка і застосування високоефективного енергетичного устаткування з
парогазовими і газотурбінними установками забезпечують зниження
питомого витрачання палива на виробництво 1 кВт/г електроенергії з
350-380 г ум. палива до 250-270 навіть на діючому енергетичному
устаткуванні. Запровадження ж досконалішої технології дозволяє досягти
ще більшої економії. Основу енергозбереження складають економія
енергії в паливоспоживаючих галузях, послідовне здійснення активної
енергозберігаючої політики в усіх без винятку сферах людської
діяльності.

Україна має значні запаси уранових руд для виробництва й використання
урану як палива для АЕС. Треба було б створити власний технологічний
цикл доведення урану до кінцевого і в безпечній формі палива. Одночасно
слід використовувати новітні покоління високонадійних, безаварійних
реакторів та енергоблоків, розв’язати проблему безпечного зберігання
радіоактивних відходів тощо. Тільки за цих умов можна успішно розвивати
екологічно чисту й безпечну атомну енергетику. Все це, в свою чергу,
вимагає відповідних інвестицій і часу.

В найближчій перспективі Україні не обійтися без імпорту нафти й газу.
За рахунок розширення експорту своїх товарів, зокрема металопродукції,
готових промислових виробів, хімічних товарів, а також цукру, олії й
інших продуктів харчування та збільшення валютних надходжень, якщо не
ховати їх у закордонних банках, є реальна можливість імпортувати
необхідні обсяги енергоносіїв без загострення дефіциту платіжного
балансу. Треба тільки в законодавчому порядку взяти під жорсткий
державний контроль експорт та імпорт стратегічних товарів.

Не можна нехтувати і науково-технічними розробками щодо використання
таких важливих відтворюваних енергоносіїв, як енергія сонця, вітру,
підземних гарячих вод, біоресурсів. Вони можуть стати надійним джерелом
для створення малих виробничих енергооб’єктів під місцеве забезпечення
потреб – попиту енергоспоживачів. Інвестиції та поточні затрати на
створення генеруючого енергоустаткування можуть бути досить ефективними.

Вузьким місцем усієї енергетичної програми України є недостатня розробка
необхідних обсягів і джерел її інвестування. Прагнення енергетиків
знайти внутрішні нагромадження за рахунок підвищення монопольних цін за
умов обмеженого платоспроможного попиту покупців і невпорядкованості
системи оподаткування лише загострює кризу платежів. Нагромадження й
кошти державного бюджету внаслідок валютно-фінансового банкрутства не
дають можливості нашій державі здійснювати широкомасштабні інвестиції в
розширене відтворення енергетичного комплексу.

Довгострокові кредити комерційних банків і обсяги іноземних інвестицій у
цю вирішальну сферу також поки що залишаються мізерними. Вони
виключають можливість розробляти та здійснювати більш-менш вагомі
енергопроекти ефективної реструктуризації. МВФ і Світовий банк
реконструкції та розвитку надають Україні невеликі кредити під сплату за
імпорт нафти й газу, під деякі програми подолання наслідків
катастрофи на Чорнобильській АЕС, а також під проект модернізації
компенсуючих потужностей ГЕС. Проте ці проекти аж ніяк не вирішують
проблему подолання гострого дефіциту енергоресурсів в Україні. Проблему
пошуку інвестиційних джерел треба вирішувати більш фундаментальне, на
державному рівні, використовуючи на це кошти не тільки свого бюджету,
але й комерційних і банківських структур, усіх енергоспоживачів, а також
іноземні кредити. Без цього енергетичну кризу не подолати.

Безперечно, вирішення даної проблеми органічно пов’язане з активним
здійсненням високоефективної загальнопромислової політики, включаючи
припинення анархічного розвалу промислового потенціалу, зумовленого суто
“паперовою” приватизацією майна, яка не відкриває додаткових джерел,
імпульсів до збільшення і концентрації нагромаджень та інвестицій у
реальне оновлення, структурне і якісне трансформування конкретних
виробництв. Такі “приватизовані” структури нерідко опиняються в гіршому
стані, ніж були до їх формально-бюрократичного роздержавлення.

Будь-яке реформування промислових об’єктів (включаючи їх банкрутство)
вимагає економічно обгрунтованих проектних рішень. Без цього реформи
останніх років завершувалися спадом переважної частини промислового
виробництва. Водночас відбувся бурхливий процес товарної експансії
іноземних конкурентів на наш внутрішній ринок. У кризовому стані
опинилася і сфера енергетичного машинобудування, що підкладає
“вибухівку” під майбутнє всього енергетичного комплексу.

Реалізація комплексної державної програми енергозабезпечення й
енергозбереження в Україні вимагає від Уряду та його управлінських
структур особливої уваги, першочергової економічної і
науково-технологічної підтримки з боку держави, відповідних
науково-дослідних та проектно-конструкторських центрів. Треба зосередити
зусилля вчених на фундаментальних дослідженнях і пошуках нових джерел
одержання та ефективного використання енергетичних ресурсів, кардинальне
технологічне переозброєння діючих виробничих систем і створення якісно
нових на базі сучасних енергозберігаючих технологій. Саме це є
ґрунтовною основою суттєвого зниження енергомісткості ВВП та НД.

Інвестиції в трансформацію ПЕК, як вже відзначалося, можуть бути
забезпечені за рахунок насамперед внутрішніх нагромаджень, зокрема
амортизаційних фондів, кредитних ресурсів комерційних банків та
іноземних інвесторів, відрахувань енергоспоживачів у фонд підтримки
розвитку ПЕК, який доцільно було б створити, а також бюджетної
підтримки. І це було б реальним свідченням того, Що енергетика є
першочерговим загальнодержавним і загальнонародним пріоритетом в
економічній політиці держави. Енергетичні ресурси у господарському обігу
є головним ланцюгом оновлення та піднесення всієї економіки країни –
зростання продуктивності праці, ВВП і НД. Загальновідомо, що без
належного та стабільного енергозбереження сучасного технологічного і
економічного прогресу не відбувається. Енергетична безпека є однією з
вирішальних передумов економічної й загалом національної безпеки.

Вирішальну роль у глобальному прориві пошуку якісно нових екологічно
чистих і невичерпаних енергоносіїв можуть відіграти фундаментальні
дослідження проблеми вивільнення водню і кисню з води шляхом найбільш
доступних і дешевих неенергомістких технологій. Для умов України з її
економічно важливим регіоном Причорномор’я може бути перспективним
аналогічний науковий пошук видобутку з акваторії морських глибин
сірководню, що поступово піднімається у вищі горизонти, з використанням
його для одержання надійних енергоносіїв. Тим самим можливе кардинальне
вирішення подвійної проблеми: з одного боку, – збереження і розвиток
корисних біоресурсів Чорного моря, – розв’язання гострої для України
проблеми енергоносіїв. Це джерело може стати могутнім конкурентом нафті
і газу, природний ресурс яких швидко вичерпується.

Частина III. Регіональні та міжнародні аспекти економічної політики

Розділ 7. Соціальна переорієнтація економіки перехідного періоду з
відносинами внутрішніх і зовнішніх ринків

Десятиліття панування тоталітаризму в колишньому СРСР, п’ятирічний
період анархічної “перебудови” його економіки за наївними рецептами М.
Горбачова і останній період (1991 – 1997 рр.) безсистемних і
непослідовних трансформацій в нових умовах самостійного існування
незалежних держав, на жаль, не привели до глибоких структурних і якісних
змін в соціально-економічному становищі переважної більшості
постсоціалістичних країн. Більше того, економіка виявилася вкрай
виснаженою, з ще більшою деформацією макро- і мікроекономічних структур,
в гостро кризовому стані.

Характерні особливості кризи з тими чи іншими відхиленнями виявилися
майже в усіх нових країнах, що вийшли з колишньої соціалістичної
співдружності. Це, по-перше, бурхливі сплески інфляції на фоні старих
грошово-фінансових і банківсько-кредитних систем, що розвалилися,
несвоєчасного, невмілого введення нових національних валют і масової
доларизації грошового обігу. Новостворені державні банківсько-фінансові
системи, комерційні банки, різного роду фінансові групи і страхові
компанії, біржі і ринки цінних паперів, грошові спекулянти і шахраї,
працюючи переважно для власного збагачення і збагачення обмеженого
соціального прошарку верхівкової меншості, перетворили в Кінцевому
рахунку всю грошову і фінансово-кредитну політику в
гіперінфляційно-руйнівну модель перехідного періоду до ринкової
економіки.

По-друге, так званий “ринковий шок”, спроби регулювати складні
соціально-економічні процеси лише примітивними чеомонетаристськими
методами призвели до різкого спаду вітчизняного товарного
виробництва – промислової і сільськогосподарської продукції,
різноманітних послуг, а звідси, як неминучий наслідок, – відповідне
зменшення валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного
доходу (НД).

По-третє, за десятиліття здійснення активної ринкової трансформації не
лише не подолана, а навпаки, посилена структурна деформація економіки
майже в усіх постсоціалістичних країнах. Це пов’язано з проявом
економічного хаосу і послабленням регулюючого впливу держави на
раціональне формування і функціонування макро- і мікроекономічних
структур. Соціальна переорієнтація внутрішньої економіки з тоталітарної
структури на структуру, що забезпечує першочергові потреби людини і
суспільства, насичення внутрішнього ринкового попиту і розширення
експорту товарів кінцевого споживання, не відбулася, хоча понад
десятирічний період “перебудови” і “ринкових реформ” — строк чималий. Це
дало змогу іноземним конкурентам потіснити наших товаровиробників як з
внутрішніх, так і з міжнародних ринків. Експорт ще більшою мірою прийняв
сировинний характер, а рівень конкурентоспроможності вітчизняних
товаровиробників продовжує залишатися вкрай низьким.

По-четверте, економіка постсоціалістичних країн набула в небачених
масштабах криміногенного характеру. Президент України Леонід Кучма
охрестив її навіть “п’ятою владою”. Кримінальні елементи, проникнувши у
різні, в тому числі і ключові структури, правлять свій бал, тероризуючи
і дсзорганізуючи все суспільство. Корупція і спекуляція, шахрайство і
злодійство стають звичним явищем у житті людей. А це формує спотворену
психіку в розумінні добра і зла, особливо в умовах, коли зло починає
панувати, стає визначальним критерієм і фактором життєвою вибору, та ще
й під прикриттям “ділової”‘ активності та “вміння” добре жити. І цей
спадок закладається в генетичний код майбутніх поколінь, викликаючи
досить небезпечні хвильові імпульси духовної деградації.

По-п’яте, економічний занепад супроводжувався одночасно бурхливим
соціальним розшаруванням суспільства: зубожінням основної маси
населення, особливо з низьким і нижчесерсднім рівнем доходів, і
збагаченням обмеженого верхнього соціального прошарку за рахунок, на
перших порах, головним чином. спекулятивного перепродажу державних
товарних ресурсів, експортно-імпортних угод з одержанням валютної
виручки не державою, а конкретними юридичними особами, причетними до
зовнішньоторговельних операцій, “прихватизаці’Г держмайна і
валютно-фінансових махінацій. Таким шляхом, по суті, народився і набув
фінансового панування новий прошарок постсоціалістичних підприємців, як
опора майбутніх неокапіталістичних устоїв. У ході цього
суспільно-економічного перевороту за допомогою політики
емісійно-цінового буму, обезцінення заробітної плати та інших видів
доходів, а також ощадвнесків переважна частина населення виявилася
пограбованою на користь того ж прошарку меншості, що збагатилася.

Слідом за цим катастрофічним занепадом, починаючи з виробництва
споживчих товарів і продуктів харчування на величезному просторі 1/6
земної кулі, в цю ринкову нішу кинулися іноземні конкуренти, легко
витіснивши безталанних вітчизняних Товаровиробників. Тим більше,
витіснення відбулося не товарами більш дешевими і кращої якості.
Навпаки, імпортовані товари широкого вжитку і продукти харчування –
рівня знижених в ціні товарів і тих, що знімаються з прилавків західних
країн.

Діяла зовсім не вільна ринкова конкуренція, а витіснення вітчизняних
виробників зі своїх ринків методами елементарного відкупу корумпованої
верхівки і торгової мафії, які здали кращі торговельні площі і місця в
оренду іноземцям, адміністративне не допускаючи туди більш дешеві
вітчизняні товари. На цьому аостраждали мільйони споживачів, які змушені
купувати дорожчі і «е кращі зарубіжні товари. Торговельний бізнес
черговий раз завдав удару життєвому рівню зубожілих соціальних прошарків
населення.

Власний ринок виявився значною мірою втраченим, а нових зарубіжних
ринків не завойовано, що ставить під загрозу Стабілізацію і розвиток
ефективного промислового і аграрного вотенціалу, окрім того, породжує
масове безробіття, посилення соціальної напруженості в суспільстві.
Спроби деяких російських вубліцистів представити справу з товарною
експансією країн Звходу, що зростає, в постсоціалістичні країни такою
собі невинною вкцією, котра начебто зовсім і не зросла порівняно з
колишнім СРСР, є неспроможними і невірогідними.

Наприклад, Європейська економічна комісія (м. Женева) Спільно з ФАО
Продовольчою і сільськогосподарською Організацією 00Н в
сільськогосподарському огляді Європи №36 1992 і 1993 років констатують:
західна Європа в 1988/89 році мала позитивне сальдо в 666 мільйонів
доларів США у своїй торгівлі сільськогосподарськими продуктами з Східною
Європою, а в 1992 році позитивне сальдо зросло до 2,5 мільярдів доларів
США. За цей же час, зазначається далі в огляді, Західна Європа мала
позитивне сальдо торговельного балансу у своїй торгівлі з країнами СНД,
що становило відповідно – 1,4 і 3,4 мільярда доларів США, тобто зросло
на 2 мільярди доларів. Тут же підкреслюється, що жодна з країн
Центральної Європи, крім Угорщини, не змогла добитися досить позитивного
сальдо в своїй торгівлі із Західною Європою для фінансування процесу
перебудови своєї економіки. Все це характеризується і оцінюється як
“експортний наступ Заходу у Східній Європі”. Навряд чи варто закривати
очі на цей факт утрати своїх ринків і валютних ресурсів країнами Східної
і Центральної Європи. Тим більше, що він безпосередньо пов’язаний з
рівнем життя їх народів, погіршенням соціального становища переважної
частини населення.

На жаль, в Росії, Україні та інших країнах СНД, що стали на шлях
ринкових реформ, верх взяли сили аж ніяк не антиінфляційно-створювальної
спрямованості, а прямо протилежної гіперінфляційно-руйнівної,
тобто сили ринкової анархії, архірадикальних політичних вимог
негативного зламу діючих форм господарювання, не здійснивши за допомогою
потужних ринкових стимулів і конкурентної селекції їх модернізації і не
створивши натомість нових, більш продуктивних, що були б
конкурентоспроможними, могли б не лише компенсувати втрати від
банкрутства застарілих господарських структур, а й забезпечувати приріст
додаткового ефекту.

Майже аналогічно свого часу архіреволюціонери розкрадали і вимагали
руйнувати “капіталістичні” підприємства, поміщицькі і куркульські
господарства, а також інші системи життєзабезпечення людей і держави.
Сумні уроки історії аж ніяк не йдуть їм на користь. Дезорганізація
виробництва і господарський хаос неминуче супроводжуються відповідним
економічним занепадом. В Україні він найвідчутніше виявився з 1992 року,
коли держава, по суті, втратила регулюючі функції процесів
соціально-скономічної трансформації, відпустивши її на
ринково-ліберальний самоплив, а точніше – базарний хаос. У результаті
темпи економічного занепаду з поступових дуже швидко досягли фази
катастрофічного обвалу.

За підрахунками Європейського центру макроекономічного аналізу України,
реальний розмір ВВП в оцінках постійних рублів 1990 року становив у 1992
році – 137,4 мільярда рублів, у 1993 році — 100,5 мільярдів, тобто
зменшився на 26,9 відсотків, а у 1994 році -всього 60,3 мільярда рублів,
або в 2,3 раза менше. Більше ніж удвічі впало виробництво промислової і
на 1/3 сільськогосподарської продукції. В 1995 році ВВП за тими ж
розрахунками зменшився ще — до 55,9 млрд. рублів, в 1996 р. (за
попередніми даними) до 52,5, а в 1997 р. – до 48,5 млрд. руб., тобто до
35,3% рівня 1992 р. Номінальні доходи населення за рахунок колосальної
емісії свого часу грошей, без будь-якого зв’язку з рухом результативних
показників ВВП і НД збільшувалися в декілька тисяч разів, а реальні –
різко знижувалися.

Щоправда, офіційні дані по темпах і рівню економічного спаду в Україні,
розраховані Мінстатом України, суттєво розходяться з аналогічними
підрахунками незалежних експертів і міжнародних організацій. Наприклад,
динаміка ВВП, за офіційними даними української статистики, виглядає так:
1990 рік – 100 відсотків, 1991 – 92,5, 1992 – 83,1, 1993 – 76,5 і 1994
рік – 57,2 відсотка, тобто падіння на 42,8 відсотка. Ця динаміка
виглядає значно краще динаміки фактичного спаду виробництва основних
видів продукції в натуральних показниках, а також вартісних розрахунків
Європейського центру макроекономічного аналізу України і незалежних
експертів. Тенденція подальшого економічного спаду в 1995 – 1997 рр.
хоча й дещо уповільнилася, проте продовжується, погіршуючи економічне
становище країни.

Особливу занепокоєність викликає продовження спаду товаровиробництва із
збереженням вкрай негативної тенденції випереджальних темпів скорочення
випуску продуктів харчування, Ширвжитку і послуг під ринковий попит, що
зростає. Триває Погіршення виробничої структури, а звідси і ринкової
ситуації. Виробництво товарів народного вжитку, включаючи продукти
харчування, скорочується приблизно вдвічі швидше, ніж всього
промислового виробництва. Таким чином, структурні зрушення в Україні
здійснюються поки що в протилежному напрямку від соціальної
переорієнтації економіки.

Особливу тривогу викликає процес падіння інвестицій та інновацій у
виробничу сферу й інфраструктуру, без чого промислове й аграрне
відновлення, структурне і господарське оновлення макро-і
мікроекономічних рівнів нездійсненне. Внутрішні накопичення діючих
господарських структур, підприємців у сферах внутрішнього
товаровиробництва, незалежно від форм власності, з’їдаються інфляцією і
не забезпечують ринкового простору для належного функціонування
інвестиційного комплексу і відтворювального процесу в масштабах, що
розширюються. Більше того, виробничі фонди продовжують в переважній
більшості виробничих сфер катастрофічне старіти, позбавляючи їх
перспективи виходу з кризового стану і тим більше досягнення рівня
сучасної технологічної і товарної конкурентоспроможності на внутрішньому
і зовнішньому ринках. Намагання господарників підтримати на плаву
виробничий потенціал за допомогою марнотратного і неефективного
роздування ремонтної бази лише погіршує становище, перетворюючи
господарські системи у все менш надійні, збільшує число аварій з
загальним падінням кінцевої результативності.

Зовнішні інвестиції, що широко рекламуються, численні обіцянки надати
фінансову підтримку з боку міжнародних банківсько-фінансових структур і
економічно розвинутих країн у модернізації діючих і створенні якісно
нових виробництв у країнах СНД залишаються не більше, ніж добрими
побажаннями. Фактично обсяги і питома вага іноземних інвестицій в
України, так само як і в інших посттоталітарних країнах, залишаються
стосовно до масштабів їх економіки мізерними, не мають вагомого впливу
навіть на підготовку вихідного старту до економічного пожвавлення.
Більше того, небачені темпи доларизації грошового обігу, внутрішніх
грошових емісій, що знецінили національні валюти і штучно занизили їх
курс відносно до ВКВ, створили сприятливі умови для значно більшого
вивезення капіталів з цих країн, ніж припливу до них ззовні. Як не
парадоксально, але факт, що саме Ці країни, що потрапили у фази
глибокого економічного занепаду, виступають в якості інвестиційних
донорів економічно розвинутих країн Заходу.

Комерційним структурам, що нажили свій капітал переважно криміногенним
шляхом, зокрема, шляхом розкрадання і спекуляції державними товарами і
сировинними ресурсами, значно вигідніше і безпечніше тримати свої надто
великі фінансові накопичення у зарубіжних банках або ж інвестувати їх за
кордоном подалі від вітчизняного правосуддя. До того ж, більшість з цих
новоявлених підприємців, не маючи досвіду і знань у виробничому бізнесі,
вкладати кошти в більш ризикований і важкий в наших умовах розвиток
національного товарного виробництва не хочуть. Комерційні ж банки
постсоціалістичних країн, у свою чергу, накопичивши капітали найбільш
легким способом, начебто “з повітря”, інфляційним шляхом за рахунок
емісійних грошей і швидкого їх обігу в торговельній сфері, підняли
процентні ставки на довготермінові кредити до небаченого в світовій
практиці рівня, що, п0> суті, відсікло товаровиробників від джерела
одержання довготермінових кредитів. Це ще більшою мірою заморозило весь
відтворювальний процес.

Такий напрям ринкової реформації підтримувався свідомо державною
економічною політикою під виглядом “невтручання” держави в
соціально-економічне управління. За задумом ідеологів ринкових
перетворень, вона має здійснитися сама по собі “вільним ринком”. Головна
мета, яку переслідували уряди, проводячи таку політику, — якомога швидше
створити багату еліту соціальної меншості, яка б перетворилася на
економічну опору нового неокапіталістичного устрою суспільства. І ця
мета порівняно швидко і успішно досягнута, незважаючи на якісний склад
нової еліти.

Промислове виробництво прийшло при цьому в занепад. Проведений мною
системний аналіз щомісячного руху обсягів випуску, собівартості і цін зі
100 видів промислових виробів в Україні свідчить, що аритмією охоплено
майже всі сфери промислової діяльності: триває спад виробництва і
подорожчання продукції досить високими темпами. З грудня 1994 року по
грудень 1995 року оптові ціни виробників безперервно зростали. Не
виявлено жодного продукту, з якого б рівень ціни стабілізувався або
знизився. Лише обсяги виплавки сталі (експортний продукт) досить
ритмічно нарощувалися з місяця в місяць, а вартість і оптова ціна в
розрахунку на одну тонну сталі підвищувалася в межах темпів подорожчання
енергоносіїв.

За групами інших видів промислових товарів їх собівартість і оптові ціни
зростали за всіма складовими цінової структури і. передусім, вартість
сировини і енергоносіїв, матеріалів і комплектуючих вузлів і деталей,
зростаючих накладних витрат. розкрадання і втрати від безгосподарності,
грабіжницькі проценти оплати за кредит тощо. Виняток становить лише
стаття витрат на оплату праці. Оскільки заробітна плата в держсекторі
штучно заморожується, частка її в структурі собівартості має тенденцію
до катастрофічного зниження. У деяких галузях промисловості України вона
знизилася до 5-10 відсотків. Зрозуміло, що таке зниження зовсім не
сприяє здешевленню товарів, а лише паралізує мотивацію людей до праці,
прагнення до зростання її продуктивності. Це саме те соціальне гальмо,
за допомогою якого штучно стримувалося зростання виробництва і його
ефективності раніше – в епоху соціалістичного панування, і стримується
тепер – в період постсоціалістичного перевлаштування економіки.

Проблема економічного інтересу, трудової мотивації людини виявилася
нерозв’язаною для мислителів і теоретиків комуністичного устрою
суспільства, не говорячи вже про досвід практичного втілення в життя їх
теоретичних постулатів. Власне на цьому і потерпіла фіаско
надцентралізована система управління соціалістичним господарством, геть
позбавлена вільної ринкової конкуренції, вибору найвигідніших покупців і
продавців, особистої мотивації активної трудової діяльності людини,
свободи її вибору і поведінки, зрозуміло, в межах правових обмежень з
боку держави.

Накопичення своїм розумом, вмінням і працею власного багатства, розумне
його використання, в тому числі й в інтересах наступного відтворення, є
потужним мотиваційним фактором людської поведінки. Саме нерозуміння цієї
елементарної істини призводить нерідко до економічних і соціальних
втрат, не лише гальмуючи темпи прогресу, але й доводячи іноді могутні
суспільні системи до економічної катастрофи. Посилення цінових
диспаритетів і обмеженість платоспроможного попиту, в свою чергу,
дезорганізують економічну структуру і можливості стабілізації
рівноваги всієї соціально орієнтованої народногосподарської
структури (як загальнодержавної, так і регіональної) в умовах ринкової
кон’юнктури, що змінюється.

На думку ідеологів ідеалізації повної ринкової свободи з необмеженою
ціновою лібералізацією без будь-якого втручання держави в її регулювання
і приватне підприємництво, такі відносини є найбільш активними
регулюючими каталізаторами формування ефективних структур з природною
мотивацією високопродуктивної праці працівників і підприємців, прагнення
кожного з них до прискорення особистого збагачення. Слід зазначити, що в
минулі історичні епохи подібного роду – свобода ринкових відносин
панувала і забезпечувала прогрес. Вона збереглася й понині в якості
такого рудимента, як вільний базар.

Однак сучасний науково-технічний прогрес, високорозвинута виробнича і
ринкова інфраструктура докорінно реформували і всю систему ринкових
відносин, перетворивши її на таку, що регулюється і управляється з
використанням новітніх методів менеджменту і економіко-правового
регулювання. Не слід забувати, що ринковий метод регулювання є також
примусовим з досить відносною свободою дій. Це, зрозуміло, не
прямий адміністративний диктат і не грубий силовий тиск (під страхом
зброї — концтабору, тюрми та інших форм фізичного примусу), а більш
м’який економічний тиск на особистість, але аж ніяк не меншою загрозою
їй голодом і зубожінням.

Не можна ефективно реформувати соціально-економічний устрій, що склався,
нехтуючи інтересами більшості соціальних верств населення. Взагалі
економічні інтереси людей визначають успіх або провал у досягненні цілей
політичного і економічного курсу держави. Починати реформи з обвального
падіння рівня реальних доходів і рівня життя більшості населення
безглуздо, бо це дійовий каталізатор бурхливої реакції неприйняття і
відторгнення будь-яких, навіть найпрогресивніших реформацій.

Вчені, які фундаментальне досліджують складні і суперечливі Процеси
перехідного періоду, приходять до однозначного висновку:

ринкова трансформація після подолання кризи має спиратися на Модель
високорозвинутої, соціальне орієнтованої економіки, її ефективного
функціонування під регулюючим впливом держави і Симулюючою дією ринкової
конкуренції і кон’юнктури.

Всі складові цієї моделі, наприклад, в умовах України, без вагомого
впливу іноземного капіталу вимагають особливо високої чіткості макро- і
мікроекономічного управління, економічного регулювання і контролю з боку
держави, а також жорсткої системи менеджменту в кожній господарській
структурі, високої культури. організації і дисципліни в кожній сфері
творчої діяльності, що функціонує в єдиному правовому полі, незалежно
від форм власності та господарювання. Сучасний ринок вимагає
високорозвинутої інфраструктури, інформаційної системи науково
обгрунтованих правових і товарно-грошових відносин.

Моделі “ринкової економіки” в сучасному світі надзвичайно різноманітні.
Це далеко не одне “прокрустове ложе”, до якого намагаються штучно
втиснути всі постсоціалістичні країни, не враховуючи при цьому ні
відмінності природних умов, стартових рубежів, економічних потенціалів,
виробничих і ринкових структур, багатовікових традицій народів тощо. В
кожній країні формується відповідна специфіка ринкової моделі.

Зміст посткризової ринкової моделі розвитку України охоплює:

• по-перше, чітку систему управління і регулювання процесів стабільного
розвитку макро- і мікроекономіки, грошового обігу, валютно-фінансового і
кредитного обслуговування в жорстких правових обмеженнях і вільної
ринкової кон’юнктури;

• по-друге, опору на науково-технічний прогрес та інтелектуальний
потенціал держави;

• по-третє, взаємовигідні і паритетні взаємозв’язки в системі світового
співтовариства з виявленням і використанням власної ніші в конкурентній
боротьбі на міжнародних ринках;

• по-четверте, соціальну орієнтацію економічного розвитку на
забезпечення гідного життя людини і суспільства, нормального процесу
демовідтворення;

• по-п’яте, структурну і якісну збалансованість ринкового попиту і
пропозицій в широкому розумінні функціонування всіх видів розвитку
ринків зі стабільними цінами.

Безсумнівно, найважливішою складовою переходу до цієї моделі є
раціональне роздержавлення і приватизація, формування справжнього
господаря і більш ефективного господарювання. Ці процеси останнім часом
в Україні значно прискорилися. Однак роздержавлені системи, маючи вагому
перевагу за обсягом і часткою вартості виробничих фондів, істотно
поступаються неприватизованим за показниками обсягів товарного випуску і
кінцевих результатів, що, зрозуміло, не сприяє подоланню кризи.
фетишизувати дію цього фактора, як панацею від усіх економічних хвороб,
нерозумно.

Одним правовим актом, безумовно, можна перетворити всіх людей на
“паперових” власників, та від цього жодного додаткового ефекту не буде.
Про це свідчить досвід поверхових господарських трансформацій у
постсоціалістичних країнах. “Паперових” власників треба ще перетворити
в реальних і створити сприятливий інвестиційний клімат для справжніх
перетворень. Формування “більш ефективних господарських систем – процес
поступовий, який органічно пов’язаний з відповідним нарощуванням
реального капіталу та інвестицій у структурне і якісне оновлення
приватизованих об’єктів.

Враховуючи інвестиційну обмеженість, Україні доводиться базувати свою
стратегію і поточну економічну політику на виборі обмеженої кількості
пріоритетів. Ними, як вже відзначалося, є енергетичний комплекс і
забезпечення енергетичної безпеки, Агропромисловий комплекс і
забезпечення продовольчої безпеки, а Також розвиток промислових
виробництв з високими технологіями, конкурентоспроможних на світових
ринках, що забезпечують технологічний прорив у ринковому функціонуванні
всього “Народного комплексу і його регіональних блоків. Для цього є поки
що до кінця не зруйнований науковий і науково-технічний потенціал,
фундаментальні наукові і проектно-конструкторські розробки, а також
висококваліфіковані кадри.

Україна має чимало конкурентоспроможних технологій у аерокосмічній
сфері, в ракето- і суднобудуванні, у виробництві нових матеріалів із
заданими властивостями, в регулюванні хімічних, біохімічних і
біофізичних процесів при створенні вчасних різноманітних хімічних
продуктів. Саме цей найважливіший пріоритет охоплює вирішальні сфери
людської Діяльності як основи нинішніх і майбутніх прогресивних змін.

Успішно розв’язати проблему структурної переорієнтації економіки в
соціальному напрямі без кардинальної технологічної перебудови аграрного
сектора і переробної промисловості неможливо. В умовах гострої
інвестиційної обмеженості треба буде докласти чимало зусиль для
збільшення внутрігосподарських накопичень, створення бюджетних і
позабюджетних інвестиційних фондів і залучення іноземних інвесторів для
вирішення цього життєво важливого завдання, включаючи
здійснення результативних аграрних перетворень з формуванням
конкурентоспроможних господарських систем.

Визначальну роль в цьому процесі має відігравати могутній промисловий
вплив на продовольчу сферу, без чого домогтися швидких зрушень не
реально. Не обійтися тут і без потужної державної підтримки у розвитку
першочергових пріоритетів. Базувати аграрну сферу на ручній праці і
живій тягловій силі, як пропонують деякі недалекоглядні політики,
означало б поставити країну на межу голоду і вимирання народів. Такі
рецепти лікування затяжної економічної хвороби зовсім неприйнятні і дуже
небезпечні. Важливо одночасно зі зміною структури АПК, її оптимізацією,
переглянути структуру аграрної сфери, пристосувавши її під ринковий
попит, що змінюється, і розширити експортні можливості.

Гостра промислова і структурна криза неминуче посилює негативний тиск на
аграрну сферу, котра, позбавившись реальних можливостей технологічного
оновлення, купівлі необхідних для цього промислових інгредієнтів
(енергетичних ресурсів і машинних комплексів, мінеральних добрив і
засобів захисту від бур’янів, шкідників і хвороб, технологій оброблення
і перероблення сільськогосподарських продуктів і сировини,
будівельних матеріалів та інших засобів виробництва), опинилася перед
фактом неминучого занепаду. Саме сільське господарство як найменш
захищена і нестабільна сфера діяльності протягом десятиліть часів
тоталітаризму, що виступала інвестиційним донором для розвитку ВПК і
будівництва міст, в умовах ще більш різкого посилення цінових
диспаритетів (ціни на промислові товари, що споживаються селом,
зростають значно швидше, ніж ціни на сільськогосподарські продукти) і
позбавлення вільного доступу до кредитних ресурсів, перетворилося у
фінансового банкрута. Гіперінфляція підірвала можливості економічного
виживання селянства, перетворивши його в найбільш експлуатований клас
суспільства. Переважає важка, малопродуктивна і мізерно оплачувана ручна
праця на землі і у тваринництві. Останнє взагалі, перетворившись на
збиткове, масово згортається, легко витискуючись зі своїх ринків
іноземними продовольчими фірмами, що поставляють більш дорогі м’ясні і
молочні продукти. Аграрні фірми, на жаль, перетворюються на черговий
етап розвалу господарських структур без заміни їх більш ефективними.
Відбувається процес аграрної деградації.

Дослідження свідчать, що майже в усіх постсоціалістичних країнах, що
стали на шлях ринкової трансформації за рецептами, нав’язаними іззовні,
різко загострюються соціальні проблеми, пов’язані з небувалим падінням
рівня життя величезних соціальних верств населення. Подушна і сімейна
прибутковість, купівельна спроможність робітників і селян, службовців і
спеціалістів, інтелігенції та різних верств населення різко впала.
Зростає пряме і особливо приховане безробіття. Основна маса людей стала
жити значно гірше, ніж раніше. Харчування їх стає все більш
неповноцінним, звужуючись до хліба і картоплі, що також дорожчають.
Недоступними для багатьох стали товари першої необхідності (одяг,
взуття), не кажучи вже про товари тривалого користування. Все це
викликає, з одного боку, апатію і недовіру до економічних реформ, що
відбуваються, а з другого, – озлоблення і агресивність, небачене
посилення криміногенної ситуації:

бандитизму, крадіжок і шахрайства, незаінтересованості у підвищенні
продуктивності праці, внаслідок мізерної її оплати, прагнення до
насильницького перерозподілу матеріальних благ, що зменшуються. Така
нестійка система суспільного устрою, в яку закладено вибухові соціальні
й національні конфлікти, довго існувати не може. Рано чи пізно її очікує
соціальний вибух, якщо нові держави вмілою і гнучкою економічною і
соціальною політикою не зуміють зняти напруження і спрямувати ринкові
реформи в творче русло, що забезпечує піднесення рівня життя не тільки
криміногенне збагатілої меншості, а й знедоленої і зубожілої більшості.

Концепція регіональної політики

Територіальні інтереси є життєво важливими для кожного Народу і кожної
країни сучасного світу. Розбудовуючи власну державність, Україна
повинна, поряд із здійсненням політики виходу з гострої економічної
кризи і подоланням руйнівної гіперінфляції, визначити нову, науково
обгрунтовану регіональну і структурну політику.

Йдеться про активізацію державного сприяння, перш за все. демократичному
самоврядуванню і управлінню кожним конкретним регіоном в його органічних
інтеграційних зв’язках з іншими регіонами по горизонталі та з державою в
цілому по вертикалі. При цьому правові та економічні відносини і
регулятори між державою і регіональною владою будуються на
конституційних засадах за принципом верховенства загальнодержавного
права і законів.

Другим важливим напрямом є поглиблення територіального поділу праці та
спеціалізації, а також створення структур, що відповідали б природним
умовам регіону і критеріям оцінки сучасного комплексного розвитку,
дешевизни і якості виробництва, інфраструктури і регіонального ринку.
Рівень віддачі регіональних ресурсів, які функціонують в обігу,
насиченість ринку товарами і послугами залежать від ефективності
використання науково-технічного потенціалу, господарювання і
підприємництва, від ступеня насиченості та активності дій у кожному
регіоні різних форм конкурентоспроможних господарських систем.

Третій напрям – здійснення регіональної науково-технічної політики
економного і раціонального використання місцевих ресурсів, широкого
застосування маловідхідних і безвідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих
технологій, а також організаційних форм виробництва з високою кінцевою
результативністю, екологічною чистотою, збереженням і своєчасним
відтворенням природи для забезпечення гідного рівня життя не тільки
сьогоднішнього, але й майбутніх поколінь.

І нарешті – четвертий напрям: поряд з налагодженням тісних
міжрегіональних економічних зв’язків у межах єдиного ринкового простору
країни забезпечення її територіальної недоторканості та єдності.
Водночас Україна повинна бути відкритою в економічному відношенні,
входити на взаємовигідних принципах еквівалентності до міждержавних
регіональних і світогосподарських структур (мається на увазі відкритість
ринку товарів, інвестицій, технологій, цінних паперів, праці тощо) і
розширювати співробітництво з ними. У відповідності з національними
інтересами, можуть формуватися й вільні економічні зони.

Територію України, її природні багатства (грунти й надра, рослинний і
тваринний світи, рельєф і кліматичні умови), характер і густоту
розселення, національний і соціальний склади населення, розміщення
продуктивних сил, рівень соціально-економічного розвитку регіонів
досліджено досить фундаментальне. Є детальний опис і великомасштабний
картографічний матеріал з визначенням різних історичних,
природно-кліматичних, соціально-економічних, господарських і людських
характеристик кожної місцевості. Це може скласти міцний науковий
фундамент для розробки і Здійснення ефективної регіональної політики.
Проте він використовується недостатньо, особливо щодо єдиного
соціально-економічного і адміністративного районування України,
прогнозування її майбутнього розвитку. У свій час мала місце спроба суто
директивне, з центру, створити регіональні раднаргоспи. Але вони аж
ніяк не вписалися до командно-адміністративної системи управління і були
швидко ліквідовані. Потім Україну було штучно поділено на 3 великих
економічних райони (Донецько-придніпровський, Північно-Західний
і Південний), які зовсім не відповідали ні природно-кліматичним, ні
соціально-економічним критеріям її єдності.

Існуючий адміністративний поділ України на Кримську автономну
республіку, 24 області, столичне місто Київ, місто Севастополь і близько
480 районів також не можна визнати досить обгрунтованим з сучасного
погляду на проблему районування. Модель оптимального функціонування
регіональної та місцевої економіки у складі єдиної соборної держави
вимагає точного Урахування специфіки умов господарювання,
ресурсних можливостей і ринкових зв’язків на мікроекономічному рівні – з
тим, щоб забезпечувати інтенсивний економічний розвиток.

Сьогодні склалися структурно і якісно деформовані
територіально-виробничі комплекси переважно екстенсивного типу. В їх
промисловій структурі переважають найменш ефективні добувні галузі,
галузі важкої промисловості із застарілими технологіями рівня 60-70-х
років, а також виробництва систем озброєння. Проте зазначені галузі не
впливають на покриття внутрішнього ринкового попиту на споживчі товари
належним чином, не кажучи вже про конкурентоспроможність останніх на
світовому ринку.

Значна частина промислових гігантів Східного, Донецького і Південного
регіонів, у яких сконцентровано потужний виробничий потенціал,
безпосередньо на споживчий ринок дають від 5 до 25% вартості своїх
виробів. Більше того, донедавна видатні науково-технічні досягнення,
новітні технології та продукція оборонного комплексу були суворою
таємницею. Категорично заборонялося передавати їх до цивільних галузей
виробництва.

Під впливом бурхливих темпів інфляції, перекосів у рівнях і
співвідношеннях цін, спаду виробництва, його структура стає ще більш
спотвореною. Тільки за перше півріччя 1992 р. питома вага валового
продукту в грошовому виразі від вугільної промисловості, енергетики і
чорної металургії за рахунок бурхливого підвищення цін зросла у вартості
промислової продукції більш як у 2 рази (до 51%). Водночас частка
вартості продукції легкої та харчової промисловості, навпаки, зменшилася
більш як у 2 рази. Це свідчить, що макроструктура економіки
продовжує деформуватися, загострюючи проблему товарної дефіцитності, а
також дефіцит державного і місцевих бюджетів.

У той час складалася досить парадоксальна ситуація в умовах загального
скорочення нагромаджень: чим більшим був приріст інвестицій і поточних
затрат на структурно і якісно недосконалий промисловий розвиток регіону,
тим гострішим ставав товарний дефіцит національних товарів на
місцевих ринках. Платоспроможний попит зростав без відповідного
приросту і навіть при різкому спаді виробництва власних споживчих
товарів та їх перепродажу за безцінь мафіозно-спекулятивними структурами
за межами України. І ця тенденція охопила майже всі її регіони, що
тільки підштовхувало інфляційний вибух.

У свій час у місцях концентрації промисловості без глибоких
техніко-економічних обгрунтувань було штучно насаджено чималу кількість
об’єктів з високими капітало- і енергомісткістю, які виснажували
місцеві ресурси, забруднюючи навколишнє середовище. Все це не
приносило відчутного ефекту ні відповідним регіонам, ні державі в
цілому. За вибірковим обстеженням, тепер їх потенціал взагалі
використовується на 15-20%, а деякі підприємства навіть зовсім не
працюють. Структуру і систему господарювання в цих комплексах необхідно
переводити на новітні технології та випуск товарів під ринковий попит.

Структура багатьох аграрних районів Степу, Лісостепу, Полісся,
передгірських і гірських зон Карпат і Криму також страждає однобокістю,
внутрішньою незбалансованістю, з одного боку, між галузями сільського
господарства, а з іншого – між виробництвом сировини і можливостями її
глибокої промислової переробки і зберігання, розвитком виробничої,
ринкової та соціальної інфраструктур сільських місцевостей.

Структурні зрушення пов’язані з більш ґрунтовним визначенням
оптимальних розмірів самих економічних районів відповідно до
регіональних особливостей. І це дає підстави ефективніше господарювати
за рахунок кращого використання місцевих ресурсів. Одночасно додається і
деформація всієї макроструктури економіки України.

В історичному аспекті для територіального устрою України характерною
рисою було формування регіональних земель – таких, як Поділля, Волинь,
Галичина, Слобожанщина, Донбас, Придніпров’я тощо, з їх внутрішнім
поділом на повіти. Таке районування складалося за минулих часів, коли
панувала переважно аграрна структура з вкрай нерозвинутими
інфраструктурою, енергетичною базою і промисловістю. Проте одного
історичного фактора замало, щоб тепер заново перекроювати всю територію
країни. Це ще більше ускладнило б економічну ситуацію, міжобласні та
міжрайонні зв’язки, весь процес формування єдиного внутрішнього ринку з
регіональним його поділом. Ліквідація існуючих і утворення нових
адміністративних одиниць повинні здійснюватися надзвичайно виважено, з
повним урахуванням інтересів народу, що проживає на тій чи іншій
території (включаючи інтереси жителів кожного населеного пункту), його
тяжіння до конкретних промислово-торговельних і культурних центрів, до
складових діючої системи засобів і шляхів сполучення.

Тому не можна огульно здійснювати регіональну реформацію, без всебічно
обгрунтованих проектів і згоди на це представницьких Мі