Економіка природокористування (підручник)

Економіка природокористування

Навчальний посібник

Черево Г.В., Яцків М.І. та ін.

У посібнику викладено наукові основи раціонального при-родокористування
в умовах науково-технічного прогресу, методику визначення економічної
ефективності природоохоронних заходів та організації управління,
розглядаються економічні проблеми використання та охорони земельних i
водних ресурсів, переробки i використання відходів, екологізації
сільсько-господарського виробництва в умовах ринкової економіки.

1. ЗАВДАННЯ і НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА
ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

1.1. СУЧАСНІ МАСШТАБИ ВПЛИВУ ЛЮДИНИ НА ПРИРОДУ ТА АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ
ЇЇ ОХОРОНИ

Взаємовідносини суспільства і природи полягають у тому, що фактори
економічного зростання — трудові ресурси, засоби виробництва і природні
ресурси — у комплексі використовуються суспільством для розвитку
виробництва. Питання взаємовідносин суспільства і природи та
використання природних ресурсів стають дедалі актуальнішими. І це
зрозуміло, бо з розвитком виробництва вилучаються все нові багатства
природи, зростає вартість сировини, збільшується кількість відходів, що
викидаються у навколишнє середовище. Однак, і це очевидно, було б
неправильно вирішувати проблеми збереження ресурсів і середовища шляхом
припинення росту або навіть скорочення обсягів виробництва. Такі
припущення суперечать закономірностям розвитку людського суспільства і
практично нездійсненні.

Взаємодія людини з природою у процесі виробництва та споживання для
забезпечення існування людства загалом є об’єктивним явищем (рис. 1).

Отже, постають дві взаємопов’язані проблеми: перша — вплив обмеженості
природних ресурсів на їх використання і розвиток суспільного
виробництва, зростаюче забруднення середовища; друга — необхідність
розробки комплексу заходів щодо ліквідації цієї небезпеки для подальшого
розвитку суспільства.

Природокористування має загальний характер, оскільки будь-який вид
діяльності людей викликає зміни природного середовища. Ускладнення
взаємозв’язків у природних, виробничих і соціальних системах, зростання
пріоритету природогосподарських зв’язків викликають необхідність їх
регулювання.

Природне середовище — невід’ємна умова життя людини і суспільного
виробництва, оскільки воно є необхідним середовищем існування людини і
джерелом потрібних йому ресурсів.

Природа в широкому розумінні — це весь світ у ‘багатогранності його
форм, тобто в цьому плані людина є частиною природи, у вужчому розумінні
— сукупність натуральних умов існування людського суспільства.

Під впливом людини відбуваються величезні зміни природного середовища, з
чим пов’язана необхідність його охорони. В XX ст. людина проклала нові
шляхи переміщення енергії і речовини в географічній оболонці, подекуди
значною мірою порушивши екологічну рівновагу.

Величезні масштаби змін, що їх вносить сучасна людина в природні умови
на Землі, передбачив ще на початку сторіччя видатний учений В.І.
Вернадський.

Справді, в природі денудація (руйнування) гранітних скель відбувається
зі швидкістю 1 м за 6 тис. років, а людина з допомогою спрямованих
вибухів і сучасної Техніки змінює рельєф, миттєво. Тільки за один рік
людина при оранці полів, будівельних і гірничих роботах переміщує понад
4 тис. км3 грунту, видобуває з надр Землі близько 100 млрд т руди,
забирає на господарсько-побутові потреби 13% річного стоку, спалює 8,5
млрд т умовного палива, виплавляє 800 мли т різних металів, виробляє
близько 60 мли т невідомих) у природі синтетичних матеріалів, розкидає
на полях понад 500 млн т добрив і 3 млн т різних пестицидів, з яких 1/3
змивається дощами в водойми і затримується в атмосфері.

Щорічно з надр Землі добувається більше елементів, ніж включається в
біологічний кругообіг: кадмію — в 160 разів, ртуті — 110, свинцю — 35,
миш’яку, фтору — 15, урану — 6, олова — 5, міді — 4, молібдену — в З
рази.

За 10 тис. років до неоліту, коли почали розвиватись екстенсивне
тваринництво і підсічно-вогнева система землеробства, людство скоротило
площу лісів удвічі, причому особливо бурхливо цей процес відбувався в
останні 200 років. Освоєні людиною землі (промислові,
сільськогосподарські, лісозаготівельні, транспортні підприємства,
гірничі розробки тощо) становлять 60% поверхні суші. Дефіцит земельних
угідь і скорочення площі лісів призвели до того, що запаси фітомаси за
історичний період (особливо за останні століття) знизились більш ніж на
одну чверть.

Глибокі зміни природного середовища під впливом господарської діяльності
порушують рівновагу, що склалася за тривалий період його природного
розвитку. В багатьох регіонах земної кулі подібні зміни призвели до
забруднення середовища, зникнення багатьох видів рослин і тварин,
виникнення антропогенних «бедлендів» тощо.

Людство протягом усієї своєї історії неодноразово вступало в
протиборство з силами природи, що спричиняло кризові ситуації.
Найтиповішими в минулому були продовольчі кризи.

Перші обмеження в ресурсах виникли з настанням льодовикового періоду і
похолодання. Погіршення умов життя на півночі і в горах викликало
міграцію людей в південніші -райони і передгір’я. В цих найсприятливіших
для людини районах щільність населення зросла настільки, що за існуючого
тоді рівня розвитку продуктивних сил це призвело, до відносного
перенаселення. Зникнення великих стадних тварин — основного об’єкта
мисливства, викликало нестачу продуктів харчування і стимулювало
вдосконалення способів мисливства, що ще більше прискорило

виснаження тваринних ресурсів. Виникла так звана криза мисливського
господарства, вихід з ‘якої було знайдено в переході від
привласнювальної форми господарювання до виробничих форм (від мисливства
і збиральства до скотарства і землеробства).

Протягом тривалої і складної історії розвитку людського суспільства в
різних районах земної кулі кризові ситуації виникали ще неї раз, але
люди знаходили з них вихід, розробляючи нові способи виробництва, нові
методи використання енергії, освоюючи нові види природних ресурсів.

Однак сучасна екологічна ситуація є досить унікальна, оскільки значно
зросла інтенсивність і) змінилась сама суть впливу людини на природне
середовище. З 1950 p. населення планети подвоїлось. Років через сорок
воно зможе подвоїтись ще раз і досягне 9—10. млрд. Це потягне за собою
низку проблем, уникнути яких неможливо. Вже сьогодні зростання
виробництва продуктів харчування на Землі зупинилося. За тридцять років
(з 50-х років) «зелена революція» в два з половиною рази збільшила
виробництво зерна. Але подальшого (з 1984 p.) приросту нема. Добрива і
селекція себе вичерпали. В США зменшуються і збори кукурудзи та інших
зернових. Припинився ріст урожаїв у Японії та в Китаї. Країни — колишні
республіки СРСР продовжують безпрецедентні закупки зерна. Кардинально
нових технологій для збільшення виробництва зернових культур наука не
бачить.

Головний фундамент життя — грунти — всюди на Землі деградують,
зменшуються за площею. Не менш драматична ситуація з водою. В засушливих
зонах води не вистачає так само, як і хліба. Швидкими темпами
винищуються ліси. Наприклад, тропічні ліси зменшуються щосекунди на
площу футбольного майданчика. За таких темпів у Південній Америці та
Африці цих лісів не залишиться вже через 40—50 років. Знищення лісів
призводить до ерозії грунтів, планетарних змін клімату, патологічних
змін в рослинному і тваринному світі. Якщо на початку століття зникав
один вид тварин за рік, то зараз один вид тварин зникає . щоденно. І цей
процес прискорюється. В Європі під загрозою зникнення перебувають дві
третини птахів, третина метеликів, більше половини рептилій та
земноводних. Залишитися на Землі лише з воронами, горобцями і тарганами
— перспектива далеко не радісна. Втративши сусідство з розмаїттям форм
життя,

людина багато чого втратить у собі самій, настане неминуча
дегуманізація.

Глобальною є проблема відходів. У широкому розумінні відходи — це все
те, що людина викидає на планету в результаті господарювання, одержання
енергії та всієї життєдіяльності. Це — вихлопні гази автомобілів,
нечистоти промисловості і сільського господарства, побуту,, дим та гази
з труб. Лише вуглекислого газу в атмосферу щоденно викидається 5 млрд т
— по тонні на кожну людину. До відходів слід віднести і нафтові плями,
згубні для життя океанів. На кожен квадратний кілометр океанської площі
припадає 17 т різних відходів суші. Відходами є й важкі метали та
отруйні речовини, які насичують грунт, повітря, воду і харчопродукти.
Відходи — це і паливо атомних; електростанцій, надійно захоронять які
поки що не навчились (а єдиний на території колишнього Союзу могильник
радіоактивних відходів з атомних електростанцій в Краснодарському краї
відмовився приймати відходи 5 України).

Відходи — це пластики, що не розкладаються в землі (в воді їх ковтають
морські тварини і від цього гинуть). Відходи —» це хімікати, що
витікають із звалищ в грунтові води. Велика тваринницька ферма отруює
воду в річці приблизно так само, як місто із 100-тисячним населенням.
Відходи — це і просто побутове сміття. Двадцять років тому звільнитися
від тонни сміття коштувало в США 2 долари, зараз — 100 [26].

Особливе занепокоєння викликає проблема, для якої не існує кордонів —
глобальні зміни клімату. Викиди в атмосферу різних газів створюють
парниковий ефект, знищують навколо планети озоновий шар. Наслідком цього
є всесвітнє потепління — середня глобальна температура в Північній
півкулі за останні 100 років підвищилась на 0,5 °С. Якщо така тенденція
збережеться, найближчим часом почнеться танення льоду в Арктиці. В
сукупності з іншими екологічними проблемами глобальне потепління може
виявитись вирішальним для долі людства. Безсумнівним є зв’язок цих явищ
із життєдіяльністю людини, і не рахуватись з ними неможливо. Досвід
показує, що закликів і побажань вчених, які краще інших усвідомлюють, на
краю якої прірви ми стоїмо, недостатньо. Необхідне пробудження
громадських діячів, політиків, економістів, лікарів, технологів, зрештою
— всіх людей. Усі життєві процеси в усіх державах повинні

розглядатися насамперед з точки зору екології потрібне не просто
екологічне мислення, треба всіма доступними засобами формувати
екологічний світогляд.

1.2. ПОНЯТТЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ, ЙОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТЬ І
СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ

Природокористування включає об’єктивно зумовлений процес залучення
людиною природних ресурсів до виробничої і невиробничої діяльності, Їх
відтворення та охорону.

В сучасних умовах науково-технічного і соціального прогресу поняття
природокористування стає дуже містким і не завжди однозначно,
розуміється. У «Великій Радянській Енциклопедії» природокористуванням
називається сукупність впливів людини на географічну оболонку Землі, що
розглядається в комплексі (на відміну від галузевих понять —
водокористування, землекористування, лісокористування тощо) (т. 20, с.
595—596). Деякі автори розглядають природокористування як соціальний
процес, інші — як соціально-економічний.

Отже, термін «природокористування», адекватно відображаючи досить
складний і багатогранний суспільно-природний процес в об’єктивній
реальності, далеко не однозначний — він вживається, як мінімум, у п’яти
основних значеннях:

1) людська діяльність щодо використання сил і ресурсів природи з метою
виробництва матеріальних благ і різних послуг, тобто як всезагальний
процес праці. В (такому розумінні природокористування рівнозначне
поняттю «суспільне виробництво», а з урахуванням невиробничої сфери
людської діяльності — навіть ширше за нього;

2) раціональне використання ресурсів і умов природного середовища, їх
відтворення та охорона;

3) безпосереднє освоєння, експлуатація, відтворення та охорона природних
ресурсів і умов конкретної території (району, окремої країни, групи
країн, всього світу);

4) освоєння та експлуатація окремих видів природних ресурсів у
локальному, регіональному і глобальному масштабах; У такому розумінні
термін «природокористу-

вання» залежно від виду споживання природного ресурсу часто замінюється
галузевими синонімами, без сумніву, вужчими за обсягом —
водокористування, лісокористування, землекористування тощо;

5) синтетична прикладна наука, що розробляє загальні принципи будь-якої
діяльності, пов’язаної! з користуванням природою.

Така диференціація досить відносна. В кожному окремому випадку
вивчається один і той же об’єкт — процес використання людиною сил і
ресурсів природи, але з різних боків і на різних рівнях галузевої,
міжгалузевої і територіальної спільності. Серед перелічених значень
терміна «природокористування» найширшим за обсягом є поняття, що
відображає процес праці (суспільне виробництво), найвужчим — освоєння та
експлуатація окремого виду природного ресурсу у вузькотериторіальному
(локальному) масштабі.

Класифікація основних видів природокористування можлива з позицій тісно
взаємопов’язаних галузевого, компонентного, функціонального
(комплексного) підходів.

З галузевої системи народного господарства виділяють галузі
природоспоживання (теплоенергетику, видобуток мінеральної сировини,
лісоексплуатацію, металургію, вугленафтогазопереробку тощо),
природокористування у вужчому розумінні (землеробство, тваринництво,
гідро-, вітро-, геліоенергетику, транспорт, будівництво) і
природовідтворення (рекультивацію і меліорацію земель, очищення та
утилізацію відходів, регулювання стоків, перекидання вод, створення
заповідників тощо). За вищого ступеня узагальнення ці види можна
об’єднати в поняття виробничого (промислового і сільськогосподарського)
і невиробничого природокористування.

Функціональний підхід (комплексний) до класифікації природокористування
передбачає виділення п’яти основних блоків найважливіших напрямів
природокористування: ресурсоспоживання, конструктивного перетворення,
відтворення природних ресурсів, охорони природних ресурсів, управління і
моніторингу.

Компонентна класифікація видів природокористування базується на
спільному використанні деякими галузями виробництва одного компонента
природного середовища (наприклад, води, повітря, грунту, лісу тощо),
тобто на міжгалузевому споживанні природного ресурсу в рамках певної
території. Основні види природокористування в

цьому випадку відповідають головним структурним компонентам природного
комплексу — водо-, лісо- і землекористуванню, використанню атмосфери,
надр, тваринного світу. Не слід плутати поняття раціонального
природокористування з охороною природи. Охорона природи — це розробка і
здіснення заходів щодо її раціонального використання, що включають
захист від надлишкових техногенних навантажень і негативних наслідків
втручання людини, активне регулювання природних процесів, відтворення і
поліпшення природного потенціалу ландшафтів.

Стратегічним напрямом природоохоронної діяльності повинні стати більш
повне і комплексне використання природних ресурсів, розробка і
запровадження у виробництво маловідходних і безвідходних технологічних
процесів, які дають змогу помітно скоротити чи повністю виключити
забруднення природного середовища і забезпечити глибшу переробку
первинної сировини.

В окремих випадках використання природних ресурсів служить одним із
способів їх охорони. Наприклад, санітарні рубки сприяють підвищенню
продуктивності лісів, правильно організований промисел звірів поліпшує
їх стадо.

Принцип єдності охорони природи та її раціонального використання —
основний принцип у взаємовідносинах суспільства з природою. При цьому
саме поняття охорони природи набуває ширшого змісту. В такому аспекті
охорона природи є необхідною умовою використання її ресурсів і служить
підтриманню динамічної рівноваги між використанням природних ресурсів, з
одного боку, і відтворювальними можливостями природи — з другого, що
особливо важливо за високої технічної оснащеності сучасного виробництва.

1.3. ПРЕДМЕТ 1 ЗАВДАННЯ НАУКИ «ЕКОНОМІКА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ»

У нашій країні економіка природокористування почала формуватися недавно.
Як і кожна інша економічна наука, вона має об’єктом свого вивчення
виробничі відносини між людьми, в даному випадку відносини, що виникають
у процесі взаємодії між суспільством і природним середовищем.

Економіка природокористування — це наука про раціональне та ефективне
використання природних ресурсів, наука про організацію дійової системи
охорони навколишнього середовища.

У завдання економіки природокористування входить дослідження економічних
закономірностей застосування природних ресурсів людським суспільством з
метою задоволення своїх потреб.

Завдання, які стоять перед економікою природокористування, можна
поділити на три, групи:

розробка методів оцінки природних ресурсів з метою включення в
економічні розрахунки їх вартості;

створення економічного механізму управління раціональним використанням
природних і ресурсів і охороною навколишнього середовища;

розробка методів розрахунку економічної ефективності капітальних
вкладень у раціональне використання природних ресурсів та охорону
навколишнього середовища.

Економіка природокористування як економічна наука спирається на
закономірності, що виводяться іншими науками — геологією, біологією,
ґрунтознавством, лісознавством, метеорологією, демографією. Ці зв’язки
наук потрібні для розробки питань оптимального використання та охорони
викопних багатств, -атмосфери, води, грунту, лісу та інших природних
ресурсів. Економіка природокористування стоїть фактично на межі
перелічених вище та інших наук, але як економічна наука вона тісно
пов’язана з політичною економією і виходить з її основних положень.

У політичній економії процес виробництва розглядається як процес
взаємодії людини і природи. Людина, розвиваючи виробництво, перетворює
природу, пристосовує її до своїх потреб, і чим вищий рівень розвитку
виробництва, чим досконаліші техніка і технологія, тим вищий ступінь
зміни одержуваного природного матеріалу і використання сил природи.

Повна залежність людини від сил природи давно .минула. Сучасна людина не
може протистояти лише тим силам природи, які мають стихійний,
глобальний, катастрофічний характер — землетрусу, вибухам вулканів,
повені, посусі, та й то деякими явищами вона починає оволодівати.
Сучасна людина все більше підкоряє собі сили природи, використовує їх.
Отже, з розвитком суспільного виробництва у взаємодії людини і природи
все більше зростає вплив людини на природу, підкорення нею природи,
вико-

ристання її сил і ресурсів. Вплив людини на природу має більшою мірою
односторонній негативний для природи характер — людина забирає дари
природи, мало що віддаючи.

Звичайно, людина повинна не лише брати! від природи, а й піклуватися про
її охорону, не допускати її погіршення і, виснаження. Природу треба
підтримувати, допомагати їй зберігати рівновагу як системі.

Процес відтворення в біосфері відбувається на основі наявності в ній
рівноваги або з дуже незначними змінами, пов’язаними з зовнішніми для
системи факторами, наприклад, поступовим стійким похолоданням
(потеплінням). Елементи системи взаємопов’язані і зумовлюють один
одного. Одні живі істоти в системі поглинають інші — комахи харчуються
рослинами, плазуни — комахами, хижаки — дрібними тваринами, органічні
залишки йдуть на харч мікроорганізмам, споживаються грибами,
хробаками, живлять коріння рослин. Чисельність кожної популяції залежить
від умов її існування, від тієї кількості їжі, яка є в певній
місцевості. Звідси — вимирання «зайвих») ‘видів чи міграція, навіть
масового характеру. Система саморегулюється наявністю, необхідних для її
відтворення матеріалів і можливостями споживання відходів у середині
системи, що забезпечує її рівновагу. Отже, біологічна система, або
екосистема, має замкнутий характер, вона сама себе підтримує і тим самим
забезпечує власну рівновагу за певних умов співвідношення з неживою
природою.

Інший стан речей у суспільному виробництві. Певною мірою рівновагова
система відтворення саморозвивається в сільському господарстві, де вона
. може мати майже замкнутий характер. Так, при застосуванні
травопільної, плодозмінної, просапної систем землеробства відновлюється
родючість грунту, тваринництво дає хороші добрива, а вирощені кормове
зерно і трава використовуються на корм худобі. Рівновагове відтворення
може стати принципом раціонального ведення лісового господарства, що
передбачає вирубку, збалансовану з лісопосадками і вирощуванням лісу. Як
відомо, це досить тривалий процес.

Сучасне промислове виробництво не має замкнутого характеру, це відкрита
система, до якої надходять маси природних сировинних матеріалів —
вугілля, нафта, руда, будівельні матеріали, сільськогосподарська і
лісова сировина, вода, повітря. Усі матеріали проходять одну або

кілька стадій переробки і потім як кінцевий продукт виходять із системи
і надходять у споживання. Поряд з цим на всіх стадіях їх обробки з
системи викидаються відходи — пуста порода, шлаки, попіл, аерозолі,
гази, пари, пил тощо, які містять різні шкідливі для живих організмів
речовини.

Об’єм відходів нерідко перевищує об’єм кінцевого продукту. Про ступінь
корисного застосування сировини і відносну величину відходів можна
судити з відношення маси кінцевого продукту до маси вихідного матеріалу.

Економіка природокористування охоплює дві групи зв’язаних, між собою
проблем: по-перше, як знайти і найефективніше використати необхідні у
виробництві та споживанні ресурси, і, по-друге, як передбачити або
ліквідувати забрудненість навколишнього середовища. Ці проблеми слід
розв’язувати з урахуванням зміни потреб — особистих і громадських,
споживчих і виробничих.

Майже щоденно на сторінках газет, в радіо- і телепередачах ведеться
розмова про те, що за сучасних умов розвитку суспільного виробництва
будь-які економічні рішення повинні прийматися з урахуванням екологічних
наслідків.

Терміни «економіка» і «екологія» схожі навіть на перший погляд. Слово
«економіка» утворене від грецьких слів oikos і nomos і може
перекладатись як закони господарювання. Слово «екологія» також грецького
походження (oikos і logos—слово, наука) і означає науку про відносини
рослинних і тваринних організмів та їх сукупностей між собою і
навколишнім середовищем.

1.4. МЕТОД НАУКИ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ

Кожна наука користується певними прийомами дослідження, що становлять її
метод або дають змогу розкрити його. Слово «метод» (від methodos)
означає шлях дослідження, вчення. У широкому розумінні слова методом
називають шляхи, способи і засоби пізнання дійсності, сукупності
взаємопов’язаних принципів і способів дослідження процесів, явищ і
предметів у природі та

суспільстві.

Метод науки — це властивий для неї спосіб проникнення у зміст предмета,
що вивчається. Метод економіки

природокористування, теж визначається змістом і особливостями її
предмета як науки, вимогами і завданнями. Якщо предмет науки відповідає
на запитання «що вивчається?», то метод — «як вивчається?»

Добір конкретних способів дослідження визначається методологією
наукового пізнання. Методологія наукового пізнання дійсності є вченням
про принципи побудови, форми і способи науково-пізнавальної діяльності.
Вона визначає принциповий підхід до вивчення явищ господарського життя і
є центральним питанням розвитку кожної науки.

Обсяг змісту науки «економіка природокористування» невпинно зростає,
процес оволодіння нею ускладнюється. Одним із головних шляхів
розв’язання цієї проблеми є посилення уваги до методології дисципліни.

При дослідженні економічних явищ у природокористуванні необхідно
використовувати діалектичні принципи, категорії і закони, згідно з якими
всі сторони життя суспільства як єдиного організму повинні розглядатись
у взаємодії, взаємозв’язку, в процесі розвитку, відмирання старих і
виникнення нових форм зв’язку.

Застосування принципу взаємозв’язку і розвитку явищ об’єктивної
дійсності в економіці означає, що економічні явища треба розглядати не
ізольовано, у відриві від конкретно-історичних обставин, а всебічно — у
взаємозв’язку і розвитку. Наприклад, потрібно аналізувати суттєві
взаємозв’язки рівня розвитку продуктивних сил і ступеня раціональності
використання природних ресурсів, природокористування в сільському
господарстві і в) інших галузях народного господарства, їх підприємствах
та підрозділах, окремих видів природних ресурсів.

Аналізуючи економічні відносини і явища у природокористуванні, треба
керуватися і тим,1 що вони перебувають також у взаємозв’язку з
політичними, юридичними, демографічними, ідеологічними та іншими
соціальними відносинами, явищами природи і технікою (технологією,
агротехнікою, зоотехнікою).

Принцип розвитку вимагає, щоб економічне дослідження велося за схемою:
минуле—сучасне—майбутнє. Щоб зрозуміти суть економічного явища, треба
знати його історію, без цього не можна побудувати теорію. Розглядаючи
перспективи розвитку природокористування, слід орієнтуватися на виявлені
під час дослідження зародки нового, передового, економічно та екологічно
раціонального.

Економічні явища розвиваються відповідно до загального закону
діалектики, перетворення кількісних змін в якісні, які є наслідком
нагромадження кількісних змін. Кожна нова якість, що виникає, створює в
своїх межах простір для нових кількісних змін. Ігнорування цього
принципу в економіці природокористування може призвести до
катастрофічних наслідків — переміщення окремих) видів ресурсів із
розряду відновлюваних у невідновлювані, невичерпних — у вичерпні. А
невідповідність комплексу заходів щодо раціонального використання
певного виду ресурсів відповідному їх розряду може спричинити їх
безповоротне вичерпання.

Економічної науки як такої не може бути без глибокого проникнення в суть
економічної дійсності, яка сама по собі не лежить на поверхні явища.
Інакше кажучи, явище і його суть, як правило, не збігаються. При цьому
суть явища, тобто «нутро» економічної дійсності,) визначає природу цього
економічного явища. Для виявлення цієї суті потрібно зібрати і
опрацювати велику кількість фактів, здійснити складні економічні
дослідження. І ступінь проникнення вчених-економістів у внутрішні
зв’язки економічних явищ слід вважати критерієм глибини економічних
досліджень.

Визначальним для будь-якого предмета є його зміст, в якому виражається
суть і способом існування якого; є форма. При цьому форма залежить від
змісту і активно впливає на нього, стимулюючи або сповільнюючи його
розвиток. Так, зміст попереджувальних і компенсаційних витрат різний при
командно-адміністративній і ринковій системах функціонування економіки.
Тому для поліпшення економічних відносин добір і вдосконалення форм
мають неабияке значення.

Важливою умовою наукового розуміння економічної дійсності в
природокористуванні, прогнозуванні є знання причинно-наелідкових
зв’язків, що існують в економіці природокористування, оскільки воно дає
змогу передбачати і цілеспрямовано змінювати економічні явища. А
висновки про причинно-наслідкові зв’язки в економіці та
природокористуванні можуть вважатися науковими, якщо вони обгрунтовані
економічними факторами і базуються на масових даних.

Саме такий методологічний підхід до економічних явищ і процесів дає
змогу сформулювати і пояснити фундаментальні поняття і принципи
економіки природо-

користування, а також правильно оцінити конкретні моменти розвитку
цього процесу.

Вивчати економіку природокористування не можна без пізнання практики,
постійних зв’язків з нею. При цьому мається на увазі не описове чи
емпіричне пізнання практичних аспектів природокористування.
Першочергового значення набуває наукове обгрунтування практики,
виявлення закономірних тенденцій, обгрунтування перспектив розвитку
галузі. Такий підхід дає змогу впроваджувати в практику все нове,
передове. При обгрунтуванні та поширенні досвіду передового
господарювання слід брати до уваги відмінності в умовах використання
природних ресурсів у різних регіонах.

Використанні фактичного матеріалу при вивченні економіки
природокористування відіграє важливу роль, а власне використання
грунтується на застосуванні різних методів.

Серед методів дослідження розрізняють загальнонаукові та
конкретно-наукові, або спеціальні. Перші застосовуються ширше. Серед них
центральне місце щодо застосування до економічних наук посідає метод
наукової абстракції. Його схематично зображають як рух від конкретного
(від явищ, які спостерігаються безпосередньо, від зовнішніх уявлень про
них) до абстрактного, і потім сходження від абстрактного до конкретного.
Наукове абстрагування полягає у відстороненні від зовнішніх,; несуттєвих
ознак явищ і виділенні в них загальних, суттєвих сторін (ознак), у
пізнанні сутності явищ. Хоча абстрактне уявлення про явище є менш
повним, воно дає змогу глибше зрозуміти в ньому головне, суттєве, дати
наукове визначення явища. Абстрагування лежить в основі формування
економічних понять, категорій. Значна частина, економічних категорій не
може бути виявлена шляхом безпосереднього спостереження, а для
проникнення в область цих явищ потрібне застосування наукового методу.
Якщо прибуток, який одержують у результаті господарської діяльності,
лежить на поверхні явищ, то прибуток від проведення природозахисних
заходів, а тим більше — чистий дохід, виявити, не озброївшись науковим
методом, неможливо.

Це перший ступінь методу наукової абстракції. Другий ступінь полягає у
сходженні від абстрактного до конкретного, яке вже матиме вигляд не
розрізнених поодиноких фактів, а явищ зі спільною суттю і пов’язаних
спільними

рисами з іншими аналогічними явищами і факторами.

Абстрагування може мати більш і менш глибокий характер, але ніколи не
можна абстрагуватися від сутності економічних явищ.

У процесі наукового пізнання економічних явищ широко застосовуються
аналіз і синтез. При аналізі відбувається розчленування економічних
процесів і явищ на складові елементи, причому кожен елемент послідовно
вивчається.: Синтез полягає в уявному об’єднанні окремих елементів
об’єкта.

Прийоми аналізу і синтезу широко застосовують при вивченні структури
явищ, .які спостерігаються: витрат па природоохоронні заходи, виробничих
фондів природокористувачів тощо. Своєрідним вираженням методу
аналізу-синтезу є метод статистичних групувань — статистична сукупність
розділяється на групи, а висновків доходять на підставі всієї
сукупності.

Індуктивний метод — це одержання загального висновку на основі
поодиноких фактів, тобто від фактів дослідник йде до природи об’єктів.
Дедукція передбачає рух дослідження від загального до окремого та
одиничного.

Історичний метод пізнання передбачає дослідження конкретного процесу
розвитку, конкретних явищ в їх історичній послідовності. Логічне —і це
абстрактне, теоретично послідовне викладення процесу розвитку, яке
нерідко не збігається з історичною послідовністю. Логічно процес може
бути охарактеризований на матеріалах зон, галузей,
підприємств-природокористувачів, де він досяг найбільшої зрілості.
Конкретно-історичні дослідження можуть служити підставою для глибоких
теоретичних висновків.

Експеримент є основним методом дослідження для природничих наук, однак в
економічних науках він має допоміжне значення, причому не стільки через
свою суть, як методу, скільки через складність і обмеженість
застосування, адже експериментальний метод в економіці
природокористування пов’язаний насамперед з небезпекою заподіяння
непоправної; шкоди природному середовищу, а можливо, і людям.

Поряд із загальнонауковими методами економіка природокористування як
наука потребує своїх конкретних методів. З усієї сукупності
конкретно-наукових методів, що використовуються в економічних науках,
економіка природокористування застосовує наступні.

Статистико-економічну обробку відомостей про явище, яке
спостерігається. Ці відомості можуть бути одержані за допомогою
спеціальних спостережень, документів, в яких фіксуються кількісні
характеристики економічних явищ. Така обробка інформації включає
складання зведених матеріалів, застосування простих і складних
групо-вань, кореляційно-регресійного аналізу, виробничих функцій тощо.

Статистико-економічна обробка дає змогу:

одержати матеріали, які характеризують розвиток або стан явища;

виявити постійні зв’язки між явищами;

з’ясувати кількісні зв’язки між факторами і результатами використання
природних ресурсів за допомогою кореляційнорегресійного аналізу,
визначити форми зв’язку. На цій підставі є змога розрахувати наприклад,
планові розміри природокористування за відомого рівня забезпеченості
його факторами або потребу в факторах за планового рівня
природокористування, також провадити наукове прогнозування та розв’язати
інші завдання. Застосування виробничих функцій дає змогу прогнозувати
перспективні варіанти використання того чи іншого виду природного
ресурсу за тих чи інших значень факторних ознак.

Методом порівняльних (варіантних) розрахунків може порівнюватись
економічна ефективність різних природоохоронних заходів,
екологобезпечних технологій виробництва Порівняльні розрахунки можуть
призначатися для порівняння нормативних і фактичних витрат з наступним
з’ясуванням причин їх незбігання.

Для координації і взаємозв’язку складових досліджуваного явища,
дотримання збалансованості кількісних пропорцій користуються балансовим
методом дослідження. Цей метод відіграє важливу роль при складанні
народногосподарських координаційних планів.

В економіці природокористування математика застосовується через побудову
економіко-математичних моделей—системи математичних символів і форм, яка
має економічний зміст і покликана висвітлити найістотніші ознаки
досліджуваного об’єкта, полегшити пізнання і визначити шляхи ефективного
розвитку процесу. Математичне моделювання в економіці
природокористування використовується тоді, коли на основі вихідної
інформації за допомогою ЕОМ визначають оптимальні кількісні ви-

раження прогнозованих показників. Застосовуючи математику, слід
пам’ятати, що йдеться не про заміну економічних методів дослідження
математичними, а про вдосконалення математичного апарату і розширення
матеріальної бази економічних методів. Крім того, слід мати на увазі, що
економіка природокористування як наука має справу з нешкалованими
явищами. В багатьох випадках зв’язок між явищами, хоч і є логічно
безперервним, не отримує кількісного вираження. Теоретичний аналіз
економіки природокористування є підставою формування вихідних умов і
пояснення результатів математичного дослідження. і Без нього не можна
з’ясувати, які саме величини і для чого слід обчислювати. Кількісно
вимірювати можна величини лише однакової економічної якості. Достовірну
фактичну базу- для математичного аналізу економічної дійсності в
природокористуванні може мати лише економічна наука.

Отже, методом економіки природокористування є комплексне і
взаємопов’язане дослідження еколого-економічної ситуації з метою
виявлення взаємовідносин людини і природи, впливу виробничої діяльності
на стан навколишнього середовища за допомогою опрацювання інформації
різними науковими способами.

1.5. НЕОБХІДНІСТЬ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА

Саме в процесі праці проявляється органічний зв’язок людини і природи.
Адже практично всі матеріальні блага, що їх споживає людина, є
модифіковані людською працею елементи природи. Відповідно до власної
мети й інтересів людина впливає на природу з допомогою техніки і
технологій, що втілюють відкриті нею закони природи.

Розв’язуючи конкретні виробничі завдання, ми об’єктивно змінюємо
природу. Однак і вона -також здійснює зворотний вплив на розвиток
виробництва і життєдіяльності людей. Не визначаючи повністю
соціально-економічний розвиток, природні фактори впливали і впливають на
життєдіяльність суспільства, є важливою умовою суспільного виробництва,
розміщення продуктивних сил, ефективності виробничого, процесу.

Сучасний стан взаємодії людини і природи характеризується двома
протилежними моментами: 1) науково-

технічна революція створює широкі, можливості для перетворення природи;
2) вони викликають вкрай несприятливі наслідки в природних системах. Ці
наслідки, надзвичайно погіршують умови життя самих людей на Землі.

Суперечність загострюється тим, що суспільне виробництво функціонує на
багатовідходннх технологіях. Це означає, що можливості людської праці
добувати з природного середовища необхідні ресурси поки що значно
перевищують можливості добування всіх споживних вартостей, які закладені
в них. Як наслідок цього виникла суперечність між потребами виробництва
в сировині та виснаженням її запасів.

Учені стверджують, що природа вже не в стані самостійно забезпечувати
нормальні умови для розвитку життя на Землі. Тому людина вимушена не
лише видобувати природні ресурси, а й якнайактивніше допомагати природі
розкривати свої життєві сили. За відсутності ефективних заходів щодо
охорони і відтворення природних умов і ресурсів, належного
компенсаційного впливу людини на природу, використання її як невичерпної
комори може призвести до ще більшого порушення гармонії між суспільством
і. природою.

Причому на сьогодні пріоритетним повинен бути саме екологічний критерій,
порівняно з економічним (умови життя людей, здоров’я). Досвід аварії на
Чорнобильській АЕС показав, що в протилежному випадку суспільство може
зазнати невідновних втрат. Тобто, якщо господарське рішення не
відповідає соціальним цілям і вимогам екологічної безпеки, то, воно не
повинно прийматися незалежно від очікуваного економічного ефекту. Слід
розглядати лише найобгрунтованіші проекти з числа соціальне необхідних і
екологічно допустимих.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. В чому суть взаємовідносин суспільства і природи?

2. Основні проблеми взаємовідносин суспільства і природи.

3. Що розуміють під поняттям «природа»?

4. Чим зумовлюється актуальність проблем раціонального використання
природних ресурсів у виробничому процесі?

5. Чим характеризується вплив людини на природне середовище в процесі
використання останнього у виробничому процесі?

6. В чому полягає унікальність сучасної екологічної ситуації?

7. В чому полягає проблема відходів?

8. Чим’ загрожують глобальні зміни клімату?

9. Чим викликана об’єктивна необхідність у формуванні екологічного
світогляду?

10. Що таке природокористування?

11. В яких значеннях вживається термін «природокористування»?

12. Основні підходи до класифікації видів природокористування і в чому
вони полягають?

13. Що повинно бути стратегічним напрямом природоохоронної діяльності?

14. В яких випадках використання природних ресурсів може бути одним із
способів їх охорони?

15. Що є основним принципом у взаємовідносинах суспільства з

природою? 10. Що є об’єктом вивчення економіки природокористування?

17. Що є предметом економіки природокористування?

18. Основні завдання економіки природокористування.

19. З якими науками тісно зв’язана економіка природокористування?

20. Чим характеризується біологічна система (екосистема)?

21. В чому особливості рівновагової системи відтворення в сільському
господарстві?

22. Основні групи проблем, які висвітлює економіка природокористування.

23. Що означають терміни «економіка» і «екологія»?

24. Що є методом науки?

25. Що є методологією наукового пізнання дійсності?

26. Які діалектичні принципи, категорії і закони необхідно
використовувати при дослідженні екологічних явищ в економіці
природокористування?

27. Загальнонаукові і спеціальні методи в економіці природокористування?

28. В чому особливості застосування експериментального методу
дослідження в економіці природокористування?

29. Як застосовується математика в економіці природокористування?

30. Що дає змогу встановити статистико-економічна обробка даних в
економіці природокористування?

31. В чому полягає об’єктивна необхідність екологізації виробництва?

32. У чому полягає суперечність між людиною і природою?

33. В’ чому суть екологізації виробництва?

2. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

2.1. ЕКОЛОГІЧНІ НАСЛІДКИ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПРОГРЕСУ

Нова техніка і технологія, досягнення медицини, засоби масової
інформації докорінно змінюють умови життя людей (рис. 2). Однак все
частіше постає питання про бажані, небажані та непередбачені наслідки
науково-технічного прогресу.

Особливо гострою є проблема співвідношення НТП і збереження природного
середовища, яке є єдино можливим середовищем життя людини.

Забруднення природного середовища — це таке привнесення в геосистему
різних речовин і сполук, за якого перевищуються граничні концентрації, а
отже, і місткість геосистеми. Тут мова йтиме лише про технологічні
процеси, хоч аналогічні наслідки можуть мати катастрофічні виверження
вулканів, пилові бурі тощо. Отже, мають місце дві проблеми: перша —
безпосереднє забруднення навколишнього середовища; друга — збільшення
масштабів водоспоживання. Видобуток вугілля супроводжується
відкачуванням сотень мільйонів тонн води, нафти — навпаки закачуванням,
а за останніми даними, водоспоживання подвоюється приблизно кожні 10
років, причому найбільша кількість води йде на зрошення (57%).
Промисловість використовує 30%, на побутові потреби населення йде 6%,
сільськогосподарське будівництво споживає 4%, рибне господарство — 3%.
На виробничі потреби 1993 p. в Україні спожито 12,1 млрд м3 води.

Обидві проблеми тісно пов’язані, бо друга викликає першу. Окремі види
забруднень особливо помітно впливають на екологічні системи і залежить
це не лише від масштабів виробництва. Багато технологій розроблено без
урахування екологічного фактора, часто вони мало-

ефективні щодо одержання кінцевого продукту, але завдають значної шкоди
природі.

Прикладом того, як технічний прогрес може обертатись регресом, є
механічний обробіток грунту. Створені потужні трактори, плуги,
культиватори і борони, які можуть обробляти грунт на глибину 27 см і
більше. Виявилось, що підвищення інтенсивності механічного обробітку
грунту порушує його мікроструктуру, негативно позначається на
врожайності і стимулює ерозію.

Застосування потужнішої (а відповідно і важчої) техніки призводить до
збільшення механічного тиску на грунт.

Маса самохідних зернозбиральних комбайнів у розрахунку на 1 м ширини
захвату за, останні ЗО років зросла більш ніж у 1,5 раза.

Сучасна технологія вирощування сільськогосподарських культур передбачає
багаторазовий вплив ходових пристроїв машинно-тракторних агрегатів (МТА)
на грунт.

Наприклад, поле під озимою пшеницею зазнає як .мінімум дворазового
впливу, а поле під цукровим буряком — шестиразового. При інтенсивних
технологіях вирощування зернових кількість проходів МТА помітно зростає.
Багаторазові проходи тракторів та інших сільськогосподарських машин і
агрегатів призводять до ущільнення грунтів, погіршення ;їх найважливіших
агрономічних властивостей, а в результаті — до зниження урожаїв
сільськогосподарських культур. На типовому чорноземі при багаторазових
проходах тракторів різних марок (Т-16М, Т-54В, МТЗ-52, МТЗ-80, Т-74 і
особливо — 150К) в шарі до 10 см щільність грунту може перевищити
критичну для більшості сільськогосподарських культур (1,3—1,4 г/см3). Це
зумовлює зменшення вмісту в ній повітря нижче критичного рівня (15%),
збільшення твердості (20 кг/м2), зменшення водопроникності (до 10—15
мм/год). Такі негативні зміни виявляються до глибини 50—60 см, але
глибше ЗО см вплив ходових систем тракторів постійно послаблюється.

За даними Естонського НДІ землеробства і меліорації, різні машини
впродовж технологічного процесу вирощування сільськогосподарських
культур проходять по полю від 5 до 10—15 разів. У підсумку загальна
площа слідів або гусениць тракторів та інших машин становить 100— 200%
площі поля, 10—20% площі ущільнюється колесами машин від 6 до 20 разів
(на поворотних! смугах) і 65— 80% — від 1 до 6 разів, і лише 10—15%
площі залишається невкатаною. Причому ущільнення грунту досить суттєве:
вихідна щільність у шарі 10—20 см дорівнювала 1,18—1,36 г/см3, а після
проходу тракторів вона збільшилась: Т-34— 1,33—1,44; МТЗ-80— 1,39—1,44;
Т-150К— 1,48—1,51; К-700 — 1,62—1,63 г/см3. В результаті ущільнення
знизилась водопроникність грунту, зменшилась кількість продуктивної
вологи в ній, а в кінцевому підсумку знизились і врожаї. При
чотириразовому вкатуванні грунту урожай ячменю, наприклад, знизився з
38,4 до 17,1 ц/га, вівса — зі 33,3 до 23,6 ц.

Як показують дослідження, наближені межі допустимого навантаження на
грунт при ранньовесняному боронуванні не повинні перевищувати 0,4
кг/см2, при передпосівному обробітку, сівбі та при кочуванні — не більше
0,5—0,6 кг/см2; при літніх та осінніх роботах при вологості грунту не
вище 60% повної польової вологомісткості — 1,0—1,5 кг/см2. Отже,
підбираючи машини та агрегати,

необхідно враховувати їх» вплив на грунт: тиснення коліс, гусениць
тощо. Машини, що випускаються нашою промисловістю, в цьому плані
характеризуються негативно:

тиснення колісних тракторів становить 0,85—1,65, гусеничних — 0,6—0,8,
причепів — 3—4, зернозбиральних комбайнів — 1,8—2,4 кг/см2, зернових
сівалок — 1,2— 2,0 кг/см2, тобто воно, як правило, значно перевищує
допустимі межі [8, с. 72—73]. При інтенсивних опадах вода погано
поглинається ущільненим грунтом і при наявності схилів стікає в нижні
частини гідрографічної сітки, руйнуючи і змиваючи поверхневі шари
грунту. Отже, ущільнення може служити однією з причин посилення процесів
ерозії.

Зменшення пористості значно погіршує повітряний режим грунтів. Це знижує
не лише життєдіяльність коріння і всієї рослини, а й активність
ґрунтової аеробної мікрофлори та фауни — одного з важливих компонентів
ґрунтової родючості. В кінцевому підсумку грунт набуває властивостей, що
не відповідають природним потребам рослин, що також призводить до
зниження їх врожаїв.

Найшвидше грунти ущільнюються при одночасній дії вертикального
навантаження, вібрації, горизонтальних зусиль та динамічного впливу,
які) залежать від марки трактора, режиму його роботи, вирівняності поля.
Динамічні або ударні впливи спостерігаються на погано вирівняних полях,
вони досягають найбільшого значення на підвищених швидкостях руху
ґрунтообробних агрегатів. Отже, вирівнювання поля, дотримання
оптимальної швидкості pyxy можуть сприяти зменшенню ударних деформацій
грунту.

Щільність орного шару приводять до норми з допомогою ґрунтообробних
знарядь, але при вирощуванні польових культур вони ущільнюються всього,
за одну вегетацію.. А оптимальні швидкості МТА, що забезпечують
зменшення; ударних деформацій грунту, не завжди відповідають вимогам
ефективності використання машин (виробіток за одиницю часу). Цю
суперечність слід розв’язувати, очевидно, за рахунок збільшення
швидкості виконання операцій. Вирівнювання ж поля забезпечує не лише
високу якість роботи агрегата, а й сприяє збереженню техніки від
руйнування, зменшенню ударних деформацій грунту. Крім того, ущільнення
грунту вимагає додаткових енергозатрат, а отже, додаткових фінансових
затрат, водночас, додаткове застосування двигунів внутрішнього

згоряння збільшує споживання кисню, забруднює повітря газами. Тому
ущільнення грунту при вирощуванні сільськогосподарських культур — явище
як з економічної, так і з екологічної точки зору небажане. В кінцевому
підсумку воно призводить до зниження урожаїв сільськогосподарських
культур, погіршення стану навколишнього середовища.

Доступними шляхами боротьби з цим явищем є: використання гусеничних
тракторів при обробітку просапних культур; удосконалення гусеничних
тракторів, зокрема застосування пневмогусениць для рівномірного
розподілу тиснення на грунт; розробка напівнавісних машин, що дасть
можливість знизити тиск повітря в колесах з метою зменшення ущільнення
грунту; запровадження систем широкозахватних машин, що дає змогу значно
підвищити коефіцієнт використання тягового зусилля тракторів, їх
продуктивність, зменшити навантаження на грунт; розробка систем
комбінованих машин з багатоцільовими робочими органами, які
виконуватимуть кілька операцій за один прохід; розробка і впровадження)
таких технологій, які звели б до мінімуму кількість операцій, що
виконуються з допомогою ЛІТА; раціональна організація руху при виконанні
виробничих і транспортних робіт; конструювання та виробництво нових
машин і МТА, застосування яких ущільнює невелику площу поля;
вдосконалення в цьому ж напрямі машин, які вже експлуатуються. Вони
повинні бути широкозахватними і комбінованими (суміщати кілька операцій
за один прохід) з багатоцільовими робочими агрегатами. В перспективі
ймовірним є використання так званого мостового землеробства, тобто
переміщення агрегатів по спеціально підготовлених доріжках, прикладом
такого вирішення сьогодні є вирощування зернових за інтенсивною
технологією з тимчасовими коліями для тракторів.

Досягнення науки і техніки вже зараз дають змогу внести корективи в
існуючі технології, а від окремих процесів відмовитись, замінивши їх
іншими. Так, агротехнічні способи боротьби з бур’янами, шкідниками і
хворобами значною мірою замінені застосуванням пестицидів. У комплексі
прийомів регулювання водно-повітряного режиму грунтів важливе місце
повинні посісти дренаж і поливання. Мінеральні добрива, хоч і не цілком,
все ж заміняють собою органічні. Усе це дає змогу в районах з розвинутою
дефляцією грунтів застосовувати принци-

пово нову систему землеробства, основна суть якої полягає в безплужному
обробітку грунту з використанням плоскорізної техніки. В районах
вітрової ерозії безплужна система землеробства включає в себе та«-і
основні ланки: безплужне розпушування грунту з допомогою плоскорізів на
глибину до 16 см;

збереження стерні для попередження видування) розпушеного грунту
вітрами, посів по стерні спеціальними сівалками;

смугове розміщення культур, чергування смуг землі, зайнятих
вітрозахисними культурами (наприклад, багаторічними травами), із
смугами, на яких вирощуються сільськогосподарські культури; застосування
гербіцидів для зменшення кількості бур’янів; хімічний захист посівів від
шкідників та хвороб;

посів високостебельних рослин, які зменшують шкідливість вітру,
затримують сніг від здування, використання інших методів
снігозатримання;

насадження полезахисних лісо-, та кущосмуг [8, с. 79].

Така система землеробства вже застосовується в деяких областях України,
зокрема Полтавській. Як свідчить практика, в поєднанні з протиерозійною
організацією території (запровадження лукопасовищних сівозмін, правильне
чергування культур, нарізка полів перпендикулярно до напряму вітрів,
смугове розміщення культур тощо) вона дає змогу звести до мінімальних
розмірів руйнування грунту, забезпечити раціональне використання землі,
підвищуючи урожай сільськогосподарських культур, оскільки розпушуванню
підлягають лише верхні шари грунту, а основна товща гумусного горизонту
зберігається в стані природного становлення, не деформується, як при
орному обробітку. Досвід роботи землеробів Полтавщини по застосуванню
плоскорізіа для підготовки та обробітку грунту показав доцільність
такого напряму в землеробстві степових і лісостепових районів України.
Потрібна лише інформація в застосуванні цього методу з урахуванням
особливостей грунтово-кліматичних районів. Одна з причин, що стримують
проведення таких досліджень — відсутність комплексу машин, передбачених,
системою землеробства, яка застосовується в районах поширення дефляції,
Саме комплексу, а не окремих машин.

Широке застосування машин і комплексів, потоково-перевалочної і поточної
технології збирання цукрових і

кормових буряків, картоплі, інших корене-бульбоплодів, вивезення з
полів сільськогосподарської продукції в будь-яку погоду, в тому числі в
період перезволоження грунту, коли він легко прилипає до коренеплодів і
робочих органів машин, відсутність додаткового очищення від землі
викопаної продукції — все це в останні роки породило нову проблему:
збереження грунту, попередження вивезення його за межі полів, скорочення
за рахунок цього втрат гумусу (технологічних його втрат). В окремі роки
фізичні домішки в сільськогосподарській продукції з полів досягають 30%
загальної її маси. Практично це означає, їцо при врожайності коренів
цукрових буряків 600 ц/га з кожного) гектара разом з коренеплодами
вивозиться 20 т землі. Багато це чи мало? Зараз на гектар землі у
Львівській області вноситься щорічно близько 12 т органічних добрив,
значна частина яких у процесі мінералізації випаровується у вигляді
сполук азоту і вуглецю (МНз, COg), вимивається, частина споживається
рослинами, а частина фіксується в грунті. Мінеральна складова
гумусованого грунту з органічними добривами практично не вноситься (крім
гноє-земляних компостів). Отже, внесенням органічних добрив компенсувати
втрати родючого грунту за короткий час не можна. При цьому ще слід
врахувати, скільки грунту виноситься на колесах і гусеницях. Все це
призводить до додаткових енергетичних витрат на вивезення продукції з
поля.

Для попередження вивезення грунту з поля слід будувати дороги з твердим
покриттям, що є необхідною умовою також збереження техніки, економії
паливно-мастильних матеріалів. Важливе значення має організація очищення
коренеплодів безпосередньо в полі, причому очищення не обов’язково
механічного, воно може бути і гідравлічним. Селекційна робота повинна
проводитись з урахуванням вимог охорони грунту, тобто характеру поверхні
коренеплодів, їх форми, особливостей будови розетки листків, кількості
корінців на коренеплоді, міцності їх зчеплення та інших морфологічних
особливостей, від яких залежить здатність до забруднення, утримання
грунту на продукції, що вивозиться.

Ще одним наслідком впливу сільськогосподарської техніки на природнії
ресурси є їх забруднення через втрати паливно-мастильних матеріалів та
відходи роботи двигунів. Для запобігання цього негативного впливу
необхідно обладнати машинні двори мийними установками, мас-

лофільтрами для очищення стічної води від нафтодомі-шок; своєчасно і на
високому технічному рівні проводити технічні огляди, поточні та
капітальні ремонти, які забезпечили б попередження витікання масел і
палива;

правильно регулювати паливну апаратуру і запалювання технічних засобів,
ємкості з нафтопродуктами встановлювати під землею, що порівняно з
наземним розміщенням значно зменшує .втрати за рахунок випаровування. Не
можна мити машини на берегах водойм, рік, меліоративних каналів. Слід
посилити контроль за двигунами і паливними системами через регулювання
подачі пального і мастил, не допускаючи його протікання.

Широке використання машинної техніки спричиняє загибель значної
кількості тварин, руйнування гнізд птахів на землі, травмування, дрібних
звірів (зайців, наприклад) під час збирання сіна та зернових комбайнами.
Уникнути цього можна, удосконалюючи-організацію роботи машин і
механізмів, застосовуючи просування збиральних машин від центру загінки
до периферії, човниковий спосіб руху; враховуючи період розмноження
польових птахів і звірів при проведенні польових сільськогосподарських
робіт,

Отже, крім усім відомих благ механізація сільського господарства має ?
негативні наслідки для навколишнього природного середовища. Однак
суперечності в характері процесу індустріалізації не повинні бути
причиною для його стримування, тим більше, що, з точки зору екологів,
він ще не досяг критичних розмірів. Але врахувати ці суперечності
необхідно з метою пошуку шляхів пом’якшення негативних впливів на
середовище, забезпечення розвитку сільськогосподарського виробництва,
комфортних умов для життя людей.

Споконвіку хлібороб мріяв про підвищення врожаїв, для цього постійно
вдосконалюючи обробіток грунту, удобрення, насінництво, сівозміни,
технології вирощування культур. Однак на певному етапі перевага була
надана тотальній хімізації землеробства, оскільки внесення азотних,
фосфорних, калійних добрив ненадовго збільшувало врожай. Одночасно
хімічні засоби стали -частіше використовуватися для боротьби з
шкідниками і хворобами сільськогосподарських культур, бур’янами. При
цьому відходили на задній план такі традиційні напрями відновлення
родючості грунтів, як дотримання сівозмін, використання сидератів,
нагромадження і використання

компостів, гноївки, агротехнічні засоби боротьби з хворобами,
шкідниками і’ бур’янами.

Лише за останні 17 років внесення мінеральних добрив на гектар орної
землі зросло в Україні (в перерахунку на 100%-ний вміст поживних
речовин) з 65,1 до 157,4 кг.

Ще вищими темпами відбувалася хімізація землеробства в країнах Західної
Європи. До речі, найбільш активні пестициди ми купуємо за рубежем,
коштують вони надзвичайно дорого, що відчутно позначається на
собівартості продукції землеробства, а відповідно і продукції
тваринництва.

Однак найбільше тривожить те, що хімізація землеробства призводить до
забруднення навколишнього середовища. Непоодинокі випадки, коли
мінеральні добрива, інші хімічні засоби вносяться непродумане, а інколи
й безвідповідально. Так, розсівання міндобрив на гірські луки і пасовища
Карпат за допомогою вертольотів надзвичайно шкідливе для біосфери.

Нагромадження засобів хімізації в грунті, ґрунтових водах призвело до
надмірного вмісту їх у продукції рослинництва, а через корми — і в
продуктах тваринного походження.. Уже став звичним «металевий»
напівштучний вигляд надмірно захіміченого яблука, картоплі, гігантського
столового буряка тощо. Розрізавши їх, можна навіть неозброєним оком
побачити зони локалізації деструк-тованої тканини, перенасиченої
хімікатами. Вони є сприятливим сере’довищем для розвитку гнильної
мікрофлори. Отже, така продукція погано зберігається. Втрати її інколи
становлять ЗО—35% і більше. Виграш у деякому збільшенні врожаю від
хімізації зводиться нанівець втратами у процесі зберігання.

У боротьбі з бур’янами пріоритет хімічним методам віддано абсолютно
необгрунтоване. Часто доходить до парадоксів. Скажімо, обов’язковим
агротехнічним заходом при вирощуванні зернових за інтенсивною
технологією в рекомендаціях та інструкціях, у підготовці яких беруть
участь і науковці, вважається застосування гербіцидів. І це при тому, що
озима пшениця, інші зернові самі біологічно здатні пригнітити бур’яни.
Що ж до просапних, то тут є багато загальновідомих методів боротьби з
бур’янами без внесення гербіцидів, про які чомусь агрономи останнім
часом геть забули.

Час уже думати не про те, як’ краще використати ті чи інші
отрутохімікати, а як без них взагалі обійтися, швид-

ше переходити на біологічне землеробство, насамперед при вирощуванні
овочів. А там, де не можна обійтися без них, треба докорінно поліпшити
їх використання.

Хімізація сільського господарства породила проблеми, пов’язані з
адаптацією бур’янів і сільськогосподарських шкідників до певних речовин,
а також їх негативним впливом на навколишнє середовище.

Водночас розвиток хімізації в сільському господарстві привів, до
переходу наприкінці 70-х років до безорної технології використання
гербіцидів нового типу. При цьому добрив вноситься 2 кг на 1 га проти
традиційних 300—500 кг. Сівба відбувається спеціальними сівалками на
грунт, вкритий товстим шаром мульчі з бур’янів і відходів минулого
врожаю, утвореним після обробки гербіцидами. В США понад 4 млн га полів
(соєвих бобів, соняшника, бавовника, пшениці і кукурудзи) обробляється
новими гербіцидами. Очікується, що до 2000) p. понад 50% полів США
будуть оброблятися із застосуванням безорної технології, — там, де від
водної та вітрової ерозії в 1982 p. було втрачено 6 млрд т верхнього
шару грунту. Крім того, безорна технологія є енергозберігаючою.

Зворотна сторона нової технології — її надзвичайна токсичність, що
вимагає дотримання певних засобів безпеки. Крім того, гербіциди нового
типу, опріч бур’янів, знищують деякі овочеві культури — шпинат, салат,
турнепс, а при розпиленні з літака їх вітром часом відносить кілометрів
на 15 вбік.

Масове використання техноресурсів при різкому скороченні генетичної
різноманітності культур та тварин і погіршення багатьох біологічних
властивостей рослин (стійкості до хвороб, шкідників, ефективності
фотосинтезу тощо) призвело до збитків у виробництві.

Наслідком розвитку прикладної науки як напряму науково-технічного
прогресу було створення штучних кормів — білково-вітамінних концентратів
(БВК), білково-вітамінних добавок (БВД), білково-вітамінно-міне-ральних
добавок (БВМД) тощо. На захист БВК було висунуто дуже багато аргументів,
які насамперед грунтуються на дефіциті білка в природних кормах, з
одного боку, і високій економічній ефективності їх застосування — з
другого. Однак, згідно з нормативами, в БВК допускається значний вміст —
до 22 г на 1 кг сухої маси— залишкових вуглеводів, а також солей важких
металів:

кадмію, свинцю та миш’яку — дуже сильних канцерогенів. Офіційно Україна
відмовилась використовувати БВК у птахівництві, однак внаслідок
невирішення проблеми поповнення дефіциту білка за рахунок природних
кормів це не зовсім вдалося; здійснити, не кажучи вже про інші галузі
тваринництва. Як виявляється, комбікорми з БВК знижують у тварин
імунітет проти інфекційних захворювань, погіршують їх продуктивність,
підвищують падіж, зменшують міцність шкаралупи яєць птиці.

Використання БВК з парафінів нафти як добавки до корму худоби заборонено
в країнах ЄС (директива Ради ЄС № 82/471 від 21 липня 1982 p.).
Одночасно рішенням КЕС № 35/382 від 10 липня 1985 p. при виробництві
білкових продуктів, у тому числі і БВК, заборонено застосування
дріжджових; препаратів на основі парафінів нафти. В документі
підкреслюється, що деякі види таких препаратів можуть викликати
алергічну реакцію, що кваліфікується як’ ризик для здоров’я людини.

Випробування штучних БВК, які провадились 15 років тому у Швеції,
позитивних результатів не дали. По-перше, через їх високу собівартість.
По-друге, через відсутність чистоти продукту, зокрема наявність у БВК
структур, що провокують розвиток канцерогенних властивостей. Тобто
західні підприємці вважають себе не настільки багатими і не настільки
здоровими, щоб виробляти корми з нафти навіть у малих кількостях.

Наведені приклади свідчать про прямий вплив науково-. технічного
прогресу як форми діяльності людини на природу.

Не менше впливають на природу збільшення населення і процеси
урбанізації. Чисельність міського населення України за 1972—1992 pp.
зросла більш ніж на 2 млн чол. Згідно з прогнозами 00Н, загальна
кількість жителів міст на Землі зросте до 2000 p. порівняно з 1975 p. на
1 млрд. Вже до 1995 p. більшість населення індустріальне розвинутих
країн житиме в містах з населенням 1 млн чол.

Відходи середнього міста становлять ЗО тис. т вуглекислого газу, 450 т
окису вуглецю і 150 т пилу, майже 500 тис. т стічних вод і десятки тисяч
тонн твердих відходів.

До своєрідних забруднювачів навколишнього середовища в містах можна
віднести ще один наслідок НТП.— шум. Допустима санітарна норма шуму — 80
дБ, фізіологічний больовий поріг сприйняття шуму людиною — 140 дБ. Шум
може бути причиною багатьох серцево-судинних захворювань, гіпертонії,
виразок, стресів. Рівень шуму в міській

кімнаті сягає 4 дБ, вулиці’ зі спокійним рухом — 50 дБ, робочий фон у
закладі — 70—80, метро, автобуси — 80—90, від вантажівок, поїздів —
90—100, від пневматичного молотка — 120—130 дБ. Шумова ситуація в світі
має тенденцію до погіршення. У великих містах зростає кількість нервових
захворювань. Усе це має і зворотний вплив на процеси урбанізації в
розвинутих країнах — частина жителів міст, які мають відповідні
матеріальні можливості, переселяються у малонаселені приміські зони.

Навантаження на навколишнє середовище залежить від чисельності
населення, його потреб і засобів їх задоволення. Критичними факторами є
характер і об’єм потреб і їх співвідношення з ресурсами навколишнього
середовища. Потреби, що перевищують біологічні, зумовлюються
соціально-економічними факторами і реалізуються з допомогою розвитку
технології. Технологія може збільшити «віддачу» навколишнього
середовища, але часто при цьому виникає ризик її погіршення, як,
наприклад, у випадках надмірного використання в сільському господарстві
хімічних добрив та отрутохімікатів.

Перенаселення на обмеженій території однієї країни в поєднанні з високим
рівнем розвитку технології і потребами в природних ресурсах може
призводити до зростання «пресу» на навколишнє середовище в інших
країнах. Прикладом може служити Японія, яка впливає на навколишнє
середовище, зокрема, Південно-Східної Азії (шляхом імпорту лісу з
Таїланду тощо).

Отже, залежність між науково-технічним прогресом, демографічними та
економічними факторами набуває міжнародного характеру.

Досвід індустріальне розвинутих країн показує, що в перспективі, слідом
за заходами, спрямованими на зниження смертності, набуває значення
свідоме регулювання рівня народжуваності, внаслідок чого можна досягти
наукової стабілізації чисельності населення. Наприклад, висока
народжуваність у сьогоднішньому Таджикистані (37 народжень на 1000
жителів) нижча, ніж була 80 років тому в. Європейській Росії — 48
народжень на 1000 жителів.

Такі тенденції в країнах, що розвиваються, дали змогу переоцінити
прогнозовану чисельність населення Землі до 2000 p. — 6,1 млрд чол.
порівняно з попередніми передбаченнями в 7,5 млрд чол.

Ситуація, однак, залишається досить напруженою, оскільки одночасно зі
збільшенням населення відбувається

скорочення площі сільськогосподарських земель — в основному через
урбанізацію і деградацію грунтів.

Площа сільськогосподарських земель у розрахунку на душу населення Землі
зменшується з 0,31 га в 1975 p. до 0,15 га в 2000p. За даними ЮНЕСКО,
опустинювання відбувається зі швидкістю 44 га /хв, що при збереженні
цієї тенденції призведе до втрати до кінця сторіччя третини нині
існуючих сільськогосподарських угідь.

Потреби населення починають випереджати можливості зростання
продуктивності біологічних систем. Наприклад, ріст середньорічного
світового виробництва зерна зупинився починаючи з 1984 p., і експерти
00Н очікують, що цей показник може зменшуватись. В кінцевому підсумку це
призводить до втрати екологічної рівноваги і може мати несприятливі
наслідки для людини як біологічного виду.

Проте абсолютизувати негативні тенденції природокористування не варто,
оскільки це протиставляє науково-технічний прогрес і підвищення
добробуту населення збереженню навколишнього середовища. Якщо
науково-технічний прогрес буде орієнтуватись на цілі, вибрані згідно з
критеріями загальнонародної користі і соціальної справед-.ливості, то
цілком можливою стане реалізація формули гармонійного
природокористування — збереження і процвітання.

Об’єктивні передумови цього криються вже в самому механізмі впливу
науково-технічного прогресу на стан навколишнього середовища (див. рис.
2). Розширення масштабів виробництва без розв’язання завдань
раціонального природокористування стає вже зараз технічно й економічно
неможливим, оскільки погіршення природного середовища є також і
погіршенням матеріальних умов виробництва. При цьому не менш важливий
інший, зворотний зв’язок- вплив природного середовища на свідомість
людей, що спонукає формування нових розумних запитів суспільства
орієнтованих на ощадливе ставлення до природи. Отже, основна
економіко-екологічна проблема науково-технічного прогресу в сільському
господарстві й в АПК загалом, яка лежить на перетині суто економічних і
екологічних проблем, полягає тепер у тому, щоб розвиток науки і техніки,
інтенсифікацію використання науково-технічних потенціалів, що їх
обслуговують, підпорядкувати і зосередити на розв’язанні таких
стратегічних завдань:

всебічне підвищення продуктивності суспільної праці та ефективності
функціонування аграрного сектора економіки,

постійне збільшення виробництва землеробської й тваринницької продукції,
поліпшення її якості та умов праці;

створення принципово нових видів техніки і технологій аграрного
виробництва, поліпшення їх якості і зміна складу і структури, підвищення
на цій основі продуктивності, стійкості та ефективності
агрозооекосистем, зведення до мінімуму негативного впливу сільського
господарства на природне середовище;

розробка і впровадження в сільськогосподарське виробництво екологічно
чистих технічних і технологічних засобів, здатних підтримувати на
оптимальному рівні параметри навколишнього середовища та екологічну
рівновагу в ньому.

2.2. БІОЛОГІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА ЯК ШЛЯХ ЗБЛИЖЕННЯ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОЛОГІЇ

Одержання продукції від землеробства, тваринництва, дикої фауни і флори
залежить від природних умов, способів і технічного рівня ведення
господарства. Зараз 88%’ харчової енергії дає людству рілля, близько 10%
припадає на пасовищні екосистеми і близько 2% —на Світовий океан. Тому
будь-які негативні впливи на стан екосистеми достатньо швидко
відбиваються на забезпеченні біологічними ресурсами.

Прогрес у пізнанні живої матерії значною мірою зумовлений інтенсивним
розвитком взаємопов’язаних наукових напрямів, таких, як біохімія,
біофізика, молекулярна біологія, молекулярна *ґенетика, імунологія,
біоорганічна хімія, технічні науки, що сприяло створенню нового
технологічного напряму в громадському виробництві — біотехнології, —
багатопрофільної області діяльності, що грунтується на найновіших
досягненнях науково-технічного прогресу.

У сільському господарстві в широкому масштабі ведуться роботи щодо
використання різних методів прискорення процесу розмноження тварин і
рослин. У тваринництві завдання вирішується головно за рахунок
пересаджування ембріонів елітних тварин менш породистим екземплярам. Цей
напрям дає змогу помітно прискорити ріст високопродуктивного поголів’я,
оскільки від однієї корови протягом її життя можна одержати не 10, а
60—70 телят. Слід

також врахувати можливість створення банку елітних ембріонів у
замороженому стані і поділу їх при пересаджуванні.

У рослинництві виведення нових сортів і їх поширення значно
прискорюється завдяки активному використанню методів вирощування рослин
з клітинних культур. Застосування культур клітин — дуже перспективна
область для сільськогосподарської практики. Вже використовується
унікальна властивість рослинної клітини дати початок цілій рослині, що
дає змогу з допомогою селекції та гібридизації на клітковому рівні
швидко створювати нові високоурожайні та стійкі до хвороб і шкідників
сорти сільськогосподарських рослин.

Одним з важливих завдань, яке може бути вирішено в цій сфері з допомогою
методів генної інженерії, вчені вважають створення рослин, здатних
засвоювати азот з атмосфери.

Важливим фактором поліпшення використання земельних ресурсів могло б
стати науково обгрунтоване планування основних показників роботи
господарства з урахуванням якості угідь. Але з річних звітів колгоспів і
радгоспів вилучені показники, які характеризували роботу господарств
щодо підвищення родючості грунтів, внесення добрив, особливо органічних.
Тому і нагромаджуються біля ферм сотні тисяч тонн органічних добрив —
єдиного джерела збільшення гумусу в грунті. Вміст гумусу коливається від
1,5—2,0% в дерново-підзолистих грунтах, до 10 і більше відсотків у
чорноземах.

Необхідно збільшити внесення в грунт органічної речовини, використовуючи
для цього не лише органіку ферм, а й усі відходи рослинництва,
тваринництва і харчової промисловості.

Ще один приклад поєднання економіки та екології. Концентрація
тваринництва гостро ставить питання про раціональне використання рідких
відходів і гною, що зараз нагромаджується поблизу ферм і комплексів,
утруднює їх нормальне функціонування і забруднює навколишнє середовище.
В період танення снігу втрачається третина річного об’єму органіки, в
тому числі більше третини наявного в ній фосфору і азоту. Тому необхідно
розробити і запровадити ефективні способи обеззаражування і утилізації
відходів.

Століттями відпрацьовувався на практиці безвідходний принцип
сільськогосподарського виробництва. Домашня худоба завжди була джерелом
органічних добрив, які ви-

користовувались в рослинництві. Однак в останні роки зв’язок між
тваринництвом і рослинництвом виявився порушеним. Щоб зробити сучасне
сільськогосподарське виробництво безвідходним, треба поєднати ці
розрізнені сьогодні галузі сільського господарства, пов’язавши їх
сучасним виробництвом органічних добрив і біогазу. Перспективним є новий
прогресивний метод переробки гною — метод зоологічного компостування, в
основі якого — використання деяких видів дощових черв’яків. Це не лише
високоприбутковий, а й екологічний промисел. В 1га польового грунту
міститься 350 кг черв’яків, а в городньому грунті — до 1 т. Близько 100
т землі в рік проходять через їх травний тракт. Розведення земляних
черв’яків — останній «крик» економічної моди, що охопила Італію,
Францію, ФРН, США, Канаду, Японію та інші країни. Виникають нові ферми і
об’єднання. На Заході ведуться розмови про створення нової галузі
господарства.

Крім амінокислот тіло черв’яка більш ніж на 70% складається з білків
(протеїнів). Після очищення і просушування біомасу можна використовувати
(і використовують) як добавки в хліб, бісквіти, макаронні вироби, м’ясну
гастрономію. Вже розроблені і застосовуються рецепти добавляння
переробленої біомаси в м’ясний фарш при виготовленні котлет.

Земляний черв’як — прекрасний механізм, створений самою природою не лише
для очищення ґрунтового покриву, а й для підвищення його родючості. Цей
організм здатний переробити практично всі органічні матеріали.
Вирощування їх з технологічної точки зору зовсім нескладне.
Розмножуються вони на рідкість швидко і фактично кожного місяця
подвоюють свою чисельність, харчуючись при цьому продуктами власного
розкладу і виділення.

Є вже в Україні і певний досвід використання біологічних методів
створення гумусу в грунті. Зокрема, кооператив «Родючість», створений
при облсільгоспхімії Івано-Франківської області, і його філіали в
районах налагодили виробництво нового багатокомпонентного добрива
«Карпати». Вже в 1991 p. в області його використали на 13 тис. га. До
складу високопоживної суміші входять макро-і мікроелементи, ростові
речовини, спеціальні добавки.

Кооператори, серед яких працівники облсільгоспхімії та співробітники
науково-дослідних закладів, розширюють види послуг хліборобам.
Віднедавна тут почали виробляти біогумус. Він сприяє одержанню вільних
від хімікатів продуктів харчування, відновленню родючості виснажених

грунтів, забезпечує значне підвищення врожайності всіх культур.

Задум налагодити виробництво біогумусу народився у спеціалістів
облсільгоспхімії після поїздки до агрокомбінату «Горай» Гожевського
воєводства, що в Польщі. Польські друзі передали прикарпатцям 6 млн
дощових черв’яків каліфорнійського червоного гібриду. Цей штам
черв’яків, виведений у США у 1959 p., характеризується високою
продуктивністю, а в промислових умовах здатний виробляти чимало гумусу.
За добу черв’як споживає таку кількість їжі, яка прирівнюється до маси
його тіла, тобто близько одного грама. Перетравивши органічні відходи,
він виділяє 60% біологічного гумусу, що містить усі необхідні для рослин
поживні речовини в добре збалансованій формі, має високу вологомісткість
і здатний утримувати до 70% води, поживні речовини в ньому розчиняються
повільно і тривалий час «годують» рослини.

Для вирощування каліфорнійських черв’яків і виробництва біогумусу у
Тлумачі при райсільгоспхімії створено експериментальну базу. Тут ведуть
селекційні дослідження із 18 штамами дощових черв’яків, завезених з
Угорщини, Киргизії, Підмосков’я, різних екологічних районів Прикарпаття.

До кооперативу, який взаємодіє із господарствами на договірних засадах,
надходить чимало замовлень і на відновлення виснажених грунтів. Згідно з
розробленою технологією, проводять ці роботи раз на чотири роки, вносячи
на 1 га Зт поживи. За вмістом біологічно активних речовин 1 м3 біогумусу
прирівнюється до 7 тис. м2 грунту.

Дбаючи про якнайшвидше становлення агробіологічної науки — біотехнології
гумусу — кооператори при облсільгоспхімії створили постійно діючу школу
підготовки біо-техніків — спеціалістів з промислового розведення дощових
черв’яків, 70% часу навчальної програми відведено практичним заняттям. З
допомогою науковців і практиків посланці господарств знайомляться з
біотехнологією підготовки субстрату для утримання черв’яків, методами
створення оптимальних умов годівлі та догляду за ними, формування
маточного поголів’я, опановують особливості внесення біогумусу в грунт.
Слухачі школи також переглядають найновіші кінофільми, які розповідають
про досвід ведення цієї справи у США, ФРН, Франції, Італії, Польщі,
інших зарубіжн-их країнах. Усього з початку року тут підготовлено 180
біотехніків.

Розсадники по виробництву дощових черв’яків нині діють у десяти
господарствах області. У Снятинському районі разом з угорською фірмою
«Біотряде» створено спільне підприємство для промислового розведення
дощових черв’яків і виробництва біогумусу. Чимало зроблено і для
організації спеціалізованих філіалів при тепличних комбінатах області.
Це дасть змогу вже через кілька років на городах під плівкою, які
займають 32 га, вирощувати овочі на біогумусі.

Скоординувавши свої зусилля із господарниками на місцях, кооператори
планують щороку мати не менше 700млн дощових черв’яків, а виробництво
біогумусу довести до 1000 т. Тобто буде зроблено відчутний крок вперед у
напрямі утилізації і використання гнойових стоків великих тваринницьких
комплексів, які забруднюють навколишнє середовище. Господарники матимуть
також змогу використати солому, листя, тирсу, мул річок і водоймищ для
виробництва цінного добрива.

Основним засобом боротьби з бур’янами, як відомо, є пестициди. Але
хімічні засоби надають лише тимчасову допомогу, оскільки з часом
сприяють виробленню стійкості до постійно застосовуваних засобів. Це
викликає необхідність використання нових, ще сильніших речовин, які
паралельно посилюють негативний вплив на грунт, воду, повітря, якість
продукції, на корисну флору і фауну, тим самим прискорюючи процес
порушення біологічної рівноваги в природному середовищі. Дослідження
показують, що в посівах кукурудзи майже ЗО видів бур’янів, раніше
чутливих до гербіцидів, набули до них стійкості. Виживаючи навіть після
посиленого обробітку посіву кукурудзи гербіцидами, вони спричиняють
значні втрати врожаю. Зараз налічується понад 400 видів комах і 7 видів
гризунів, включаючи щурів, нечутливих до пестицидів.

Розповсюдження пестицидів у навколишньому середовищі відбувається як
фізичним, так і біологічним шляхом. Перший спосіб — розсіювання з
допомогою вітру в атмосфері та поширення через водотоки. Другий —
перенесення живими організмами по шляху харчування. Із просуванням
організмів до вищих ланок харчового ланцюга концентрації шкідливих
речовин зростають, нагромаджуючись у внутрішніх органах, переважно в
печінці та нирках.

Отже, хімізацію, що інтенсивно розвивається в сільському господарстві,
можна оцінювати з двох позицій — як економічно вигідну і як екологічно
небезпечну для навколишнього середовища і для самої людини.

Біологічні засоби боротьби з шкідниками і бур’янами більш, вибіркові,
ніж хімічні. Сьогодні відомо близько 50 хижаків і паразитів, здатних
знищити певні види шкідників культурних рослин, а також низка
біологічних засобів, що порушують процес відтворення шкідників. Але тут
необхідно мати на увазі: скорочення відтвореная одних популяцій може
сприяти розвитку інших. Так, наявність великої кількості побутових
харчових відходів і відміна заохочень за знищення стимулювали
розмноження міських хижих птахів — ворон, галок. Чисельність їх зараз
досягає 200—400 шт. на 1 км2 лісопаркової- площі. В зимові місяці вона
зростає в ЗО—60 разів порівняно з сільською місцевістю. Перезимувавши
без втрат, птахи влітку летять на гніздування в природний ліс. Там, де
поселились ворони, катастрофічне знизилась чисельність солов’їв,
коноплянок — захисників лісу від комах-шкідників. Отже, заходи,
спрямовані на регулювання чисельності хижаків, є важливими для
збереження багатьох ланок екосистеми.

У боротьбі проти ворогів сільськогосподарських рослин вже зараз
застосовується близько 20 біологічних союзників. Завдяки комплексним
заходам біозахисту з’явилась можливість вирощувати овочі в теплицях,
обходячись без отрутохімікатів.

У польових умовах використовувати біометоди захисту рослин значно
складніше, адже набір сільськогосподарських культур тут значно
різноманітніший, ніж у теплицях, і ворогів у них більше. Крім того, на
відміну від отрутохімікатів, біозахисники — живі організми, і не всі
здатні перенести переселення в інші кліматичні умови. Але закони природи
єдині. Практично в будь-якому районі у шкідників рослин є місцеві,
пристосовані саме до певних умов біологічні вороги. Та ж трихограма
успішно використовується у нас проти приблизно 200 листогризів на
мільйонах гектарів. Це є робота і на екологію, і на економіку.

Біологічні методи ведення сільськогосподарського виробництва як
екологічний напрям науково-технічного прогресу в галузі дали можливість
сформувати біологічний тип сільськогосподарського виріобництва,
технологічними особливостями якого є: повна або часткова відмова від
застосування хімії, стимулювання ґрунтової мікрофлори шляхом особливої
обробки грунту і насіннєоборотів; аеробна обробка, зберігання і внесення
органічних добрив; використання біологічних засобів боротьби з
шкідниками рослин; прогресивний обробіток грунту.

Як свідчить світова практика, успішний розвиток тва-

ринництва можливий лише за умови збалансування раціонів годівлі тварин
за білком. При нормах 105—110 г перетравного протеїну в кормовій одиниці
його вміст не перевищує 91—93 г. З урахуванням же якості кормів та втрат
при їх зберіганні він ще нижчий.

За останні роки дефіцит кормового білка становить. 1,5 млн т, що
призводить до перевитрат 5—6 млн т зернофуражу, недобору 32% продукції
тваринництва, збільшення витрат кормів на виробництво м’яса, молока,
яєць, вовни в 1,4—1,8 раза.

У всіх розвинутих країнах білкову проблему намагаються вирішити
насамперед за рахунок значного збільшення виробництва рослинного білка,
головно сої. Амінокислотний склад білка сої близький до тваринного. За
його вмістом соя майже вдвічі перевищує горох, втричі — пшеницю та овес,
вчетверо — кукурудзу та ячмінь.

Одержаний на зрошуваних землях центнер сирого протеїну сої в сім разів
дешевший горохового, у вісім — люцернового, в двадцять дев’ять разів —
кормових дріжджів та рибного борошна. Крім того, соя збагачує грунт
біологічним азотом, нагромаджуючи його до 120 кг/га.

У розвинених країнах соєвий шрот є основним білковим компонентом
комбікормів. Завдяки цьому витрати їх на 1 ц приросту живої ваги свиней
знижуються до 3—3,5 ц, курчат-бройлерів — до 2—2,5 ц к. од. У нас ці
показники в двічі-тричі вищі.

– Особливо ефективне застосування сої при годівлі свиней, оскільки
високий рівень матеріаломісткості продукції свинарства пояснюється
значною питомою вагою концентратів у структурі згодовуваних кормів.

У радгоспі «Маяк» Черкаської області провели такий експеримент. Одну
групу свиней годували купованими у держави комбікормами, другу — сумішшю
подрібненого зерна кукурудзи власного виробництва і соєвого шроту. В
першому випадку рівень рентабельності виробництва свинини становив 5%, у
другому — 139% [41, с. 128].

В Україні нагромаджено чималий досвід вирощування сої на зерно. У
колгоспі «Росія» Красногвардійського району Кримської області її
урожайність досягає ЗО ц/га і більше. Такі ж урожаї одержують окремі
господарства на Одещині, Херсонщині. Трохи менше (понад 20 ц/га)
збирають її в деяких господарствах Дніпропетровської, Полтавської та
інших областей. Сою успішно можна вирощувати там, де культивують
кукурудзу на зерно, навіть у Київській області, яка належить до групи
північних областей.

Посилання на те, що соя дає низькі врожаї, безпідставне, Низька її
врожайність (9—11 ц/га) пояснюється насамперед ставленням до цієї
культури.

У зв’язку з цим було б доцільно відновити практику стимулювання
вирощування сої шляхом організації зустрічного продажу дефіцитних
кормів, підвищити закупівельну ціну на неї.

Небажання займатися вирощуванням сої пояснюється також тим, що її
переробляють лише два державних заводи — Приколотянський Харківської
області та Полочівський Запорізької. Причому перший розміщений в зоні,
де цю культуру взагалі не вирощують. Тому працюють вони переважно на
імпортній сировині, а господарства обладнують свої кустарні цехи, де,
наприклад, вихід олії вдвічі менший, ніж на державних підприємствах.

Ще одним біологічним джерелом білка для тваринництва є чина. За даними
Красноградської дослідної станції, чина за врожайністю поступається лише
перед горохом, а за виходом білка з гектара перевищує як горох, так і
сою, квасолю, нут, сочевицю, вику. Серед сучасних сортів чини
найврожайнішими є Красноградський 4, районований на Харківщині і
Дніпропетровщині. Цей сорт зерно-кормового напряму характеризується
посухостійкістю. За даними Сахновщинської сортодільниці Харківської
області, врожайність його досягає 45 ц/га, а за даними Павлоградської і
Синельниківської на Дніпропетровщині — 46 ц/га. На корм чину доцільно
вирощувати в суміші з вівсом. Такі кормосуміші продуктивніші від
вико-вівсяних. Ще ефективніші посіви чини з горохом і вівсом; горохом і
соняшником; викою, горохом, соняшником. Посіви чини не потребують
обробки пестицидами проти зерноїдів, а вирощене насіння — газації,
оскільки в ньому відсутні шкідники. Це одне з джерел економії
матеріальних витрат, зокрема пестицидів.

Важливим агротехнічним заходом, що має природоохоронний характер, є
вирощування сидеральних культур, зокрема бобових — люпину, вики та ін. У
регіонах з м’якими зимами доцільно висівати озиму волохату вику, причому
не лише в суміші з зерновими культурами для одержання багатого на
протеїн зеленого корму ранньої весни, а й для захисту грунтів від ерозії
та збагачення їх біологічним азотом. Якщо у весняний період немає
особливої потреби у зелених кормах, то посіви вики наприкінці квітня або
на початку травня обробляють гербіцидами і поле відразу засівають
кукурудзою чи цукровими буряками. У цих випад- ках відпадає потреба в
мінеральних азотних добривах, оскільки завдяки озимій виці в грунті
додатково нагромаджується 150—200 кг/га біологічного азоту.

Отже, вже на сьогоднішній день є багато можливостей біологізувати
науково-технічний прогрес, елімінувати його антиекологічні наслідки з
метою збереження навколишнього середовища для нормальної життєдіяльності
людини.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Що розуміють під забрудненням природного середовища?

2. Наведіть приклади, коли науково-технічний прогрес в сільському
господарстві обертається регресом?

3. Як впливає на грунт його обробіток машино-тракторними агрегатами?

4. Наведіть приклади негативних наслідків застосування техніки в
сільському господарстві?

5. Якими є основні шляхи боротьби з ущільненням грунту?

6. Основні ланки безплужної системи землеробства?

7. Вивезення грунту з поля і боротьба з цим явищем.

8. Як впливають на навколишнє середовище втрати паливно-мастильних
матеріалів та відходи роботи двигунів?

9. Як впливає на навколишнє середовище хімізація сільського
господарства? _10. До чого призводить хімізація годівлі тварин?

11. Як впливають на навколишнє середовище інші своєрідні забруднювачі —
шум, процеси урбанізації, побутові відходи, рівень народжуваності?

12. В чому полягає механізм впливу досягнень науково-технічного прогресу
на навколишнє середовище?

13. Що таке біотехнологія?

14. Основні напрями біотехнології в рослинництві.

15. Основні напрями біотехнології в тваринництві.

16. Основні шляхи перетворення сільського господарства на безвідходне.

17. В чому суть та ефективність методу зоологічного компостування?

18. Біологічні методи створення гумусу в грунті.

19. Чим обумовлюється об’єктивний характер перспективного застосування
систем біогумусу в сільському господарстві?

20. Що стримує застосування біологічних методів захисту рослин?

21. Якими е основні шляхи вирішення білкової проблеми в тваринництві?

22. Що стримує біологізацію годівлі тварин?

3. ПРИРОДНІ РЕСУРСИ ТА ЇХ ОЦІНКА В СИСТЕМІ РАЦІОНАЛЬНОГО
ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

3.1. ПОНЯТТЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Під природними ресурсами розуміють природні тіла, явища і процеси, які
людина використовує в своїй діяльності.

Природні ресурси дуже різноманітні, як і можливості їх застосування в
господарстві і побуті, вони є складовою частиною матеріально-технічної
бази суспільного виробництва.

Природні ресурси – категорія історична, їх використання пов’язане з
розвитком технології виробництва. Був час, коли людина не знала, як
використати кам’яне вугілля, виплавляти метал з руди, одержувати і
використовувати електроенергію. Металургія античності і середніх віків
розвивалась на деревному вугіллі. За створення періодичної системи
хімічних елементів королівство Великобританії нагородило Д. І.
Менделєєва алюмінієвою медаллю, оскільки на той час алюміній був
дорожчий за золото. В епоху НТР з 7 млн відомих хімічних сполук більше
половини використовується у виробництві, медицині, побуті. Сучасне
виробництво здатне не лише переробляти природні ресурси в знаряддя праці
і товари широкого вжитку, а й створювати матеріали з наперед заданими
властивостями синтетичним шляхом замість використання запасів деяких
традиційних копалин, що скорочуються.

Співвідношення між природними ресурсами і природними умовами може бути
представлено за аналогією до співвідношення між засобами праці і
матеріальними умовами трудового процесу. Природні ресурси не можуть
існували і використовуватись поза природними умовами, які є їх
природно-історичною .базою. Причому для виникнення і розвитку ресурсів
необхідні певні природні умови. При-

родні ресурси мають соціальну значущість і корисність і є складною
сукупністю матеріальних елементів і процесів, що постійно розвиваються в
часі та в просторі як точка .дотику людського суспільства і природи,
сфера прикладення розуму і сил.

Оскільки звичайно під природними ресурсами розуміють природні тіла,
явища та процеси, що експлуатуються для задоволення потреб окремих людей
і суспільства загалом, їх можна віднести до категорії речей. Однак таке
розуміння поняття в сучасних умовах є надто вузьким. Адже з розширенням
потреб суспільства все частіше в ролі природних ресурсів виступають не
лише природні об’єкти, які є джерелами сировини і палива, а й
властивості природи, які не мають речового змісту. Наприклад, цінним
ресурсом стають чиста вода і повітря; набувають статусу ресурсу
естетичні властивості ландшафту.

Поняття «природні ресурси» — соціально-економічна категорія. Це означає,
що коли ми оперуємо поняттям «ресурси», то оцінюємо природні тіла і
явища з того чи іншого боку, стосовно можливостей їх використання
людиною. Водночас не можна розцінювати природні ресурси лише з
економічної (господарської) точки зору. Справді, економіка е основою
відносин людини і природи. Ця основоположна тема сприяла поширенню
визначення природних ресурсів як елементів природи, які є засобами
існування людського суспільства і використовуються в господарстві.

Однак ставлення людини до природи не можна зводити тільки до
утилітарного (прагматичного), вбачаючи в природі лише джерело
матеріальних благ. Існують і неутилі-тарні форми, а саме: адаптивна,
інтимна, естетична.

Під адаптивною формою ставлення людини до природи розуміється ставлення
до неї як до звичного життєвого середовища. Люди використовують повітря,
тепло, світло як звичні життєві умови і виявляють своє ставлення до них
лише, коли відчувають нестачу цих благ, коли порушується звичний ритм
життя людини. Інакше кажучи, коли людина відчуває дефіцит чого-небудь
або її зусилля спрямовані на ліквідацію цього дефіциту, то умова життя
(діяльності) може переходити в ресурс. Наприклад, в умовах забрудненого
середовища чисте повітря стає ресурсом (причому життєво необхідним). З
цього випливає, що нема .чіткої межі між природними ресурсами і
природними умовами, за певних об’єктивних умов природні умови переходять
у ресурси.

Інтимна форма ставлення людини до природи (психологічний аспект)
грунтується на любові людини до природи, і вона розцінюється як одна з
основ здорової психіки. Любов до природи не може зводитись лише до її
споглядання, а проявляється в дійовому ставленні до її охорони, е
основою суспільного руху на захист природи.

Естетична форма грунтується на сприйнятті людиною прекрасного в природі,
тобто гармонії, порядку, звуків, запахів, певних визначених форм тощо. В
умовах глобальних масштабів руйнування пейзажів порушується естетика
життєвого середовища, що негативно впливає на психіку.

Аналіз різних «неутилітарних» форм взаємовідносин людини з природою дає
змогу дійти висновку, що природні умови часто переходять у розряд
ресурсів, тому потрібно долати уявлення (одностороннє, традиційне) про
ресурси як тіла і сили природи, що використовуються як засоби і предмети
праці, джерела енергії.

Людина використовувала ресурси (харчі, воду, повітря) з самого початку
свого існування,, однак на перших порах вона не докладала зусиль для їх
відтворення. Наявність ресурсів визначала ареали розселення ранньої
людини. Під ресурсами для простого відтворення доіндустріального
суспільства розуміємо природні продуктивні сили традиційних
багатовікових форм ведення господарства, коли переважно
використовувались речовини, що не зазнали глобальної обробки — камінь,
дерево, натуральні волокна тощо.

Індустріальне суспільство базується на природних ресурсах, потрібних не
стільки для підтримання життя людей, скільки для виробництва товарів і
послуг, що забезпечують більш розвинуті потреби окремих людей і
суспільства. Переважна частина цих ресурсів використовується в процесі
розширеного відтворення. Якщо з ресурсами попереднього типу пов’язане
виділення людини з царства тварин, то використовувані сьогодні ресурси,
насамперед енергетичні, забезпечили людині величезну потужність, ніби
поставили її над природою. Діалектика суспільного розвитку, однак,
полягає в усе більшому «включенні» суспільства в природу, в зрощенні з
природою і послабленні залежності від неї.

Залучення природних ресурсів у суспільне виробництво означає
перетворення їх в складову продуктивних сил суспільства, внаслідок чого
природні продуктивні сили перетворюються в суспільні продуктивні сили.
При цьому одні природні ресурси, які переходять до складу суспільних
продуктивних сил, видозмінюються і втрачають зв’язок з при-

родою (природні ресурси, перетворені в знаряддя праці), інші ж — хоча й
залучаються в суспільне виробництво, але продовжують зберігати свої
первісні зв’язки з природним середовищем (земельні чи водні ресурси).

3.2. КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Великий теоретичний інтерес становить класифікація природних ресурсів,
яка дає змогу оцінити масштаби їх запасів, можливість використання і
комплекс необхідних охоронних заходів (рис. 3). Невідновлювані ресурси
характеризуються обмеженими запасами, використовувати їх можна лише раз.
Поповнення цих ресурсів на Землі практично неможливе через відсутність
умов, в яких вони виникли багато мільйонів років тому, або відбувається
надзвичайно повільно. До таких ресурсів належать насамперед багатства
надр.

Охорона цих ресурсів зводиться до економного витрачання і розвідки нових
запасів, заміни більш дефіцитних ресурсів менш дефіцитними. Причому
економне витрачання передбачає не зменшення видобутку, а його
раціоналізацію — запобігання втрат під час видобутку, транспортування і
при переробці. При раціональному використанні ресурси надр можуть
служити людині практично безконечно. Останнім часом навіть
переглядається питання про вичерпність цих видів ресурсів. Завдяки
прогресу в техніці геолого-розвідувальних робіт і технології видобутку і
обробки руд, а також повторному використанні металів в майбутньому вони,
очевидно, зможуть класифікуватись як невичерпні.

До відновлюваних ресурсів належать: грунт, рослинний і тваринний світ,
деякі мінеральні ресурси, наприклад солі, які осідають в озерах і
морських лагунах. Вони можуть відтворюватись у природних процесах і
підтримуватись у деякій постійній кількості, що визначається рівнем їх
щорічного відтворення і споживання.

Однак іноді при безгосподарному використанні деякі види відновлюваних
ресурсів можуть перейти в розряд невідновлюваних або їх відновлення
потребує порівняно більше” часу. Наприклад, родючість грунтів, яка
підвищується при Їх раціональному використанні, може значно погіршитися
при неправильних методах обробки, а ерозія, яка при цьому виникає, часто
фізично зменшує ґрунтовий покрив. Те ж саме можна сказати і про ресурси
рослинного і тварин-

ного світу. При хижацькому використанні порушується здатність
біологічних систем до самовідтворення, і тоді ці ресурси стають
практично невідновлюваними.

Отже, в багатьох випадках відновлюваність або невiдновлюваність
природних ресурсів залежить від ставлення до них людини.

Головне в охороні відновлюваних ресурсів — забезпечити постійну
можливість їх відновлення, тоді вон-и служитимуть людині практично
безконечно. Можливість невичерпного використання цих ресурсів
забезпечується тим, що в кожний певний відрізок часу (скажімо, за рік)
вон.и розглядаються як обмежені ресурси, користуватися якими слід суворо
регламентовано. В цьому полягає основний принцип їх охорони.

Збереження відновлюваних ресурсів може здійснюватись кількома шляхами,
насамперед раціонально використовуючи ресурси на основі їх планування з
урахуванням швидкості відновлення. Крім того, необхідно постійно
залучати в експлуатацію нові ресурси, а також штучно відновлювати
ресурси (лісопосадки, риборозведення тощо).

До невичерпних природних ресурсів належать водні» пов’язані єдиним
кругообігом, ресурси атмосферного повітря і космічні ресурси. Вони
невичерпні як фізичне тіло. Однак такі ресурси, як вода і повітря,
підвладні впливу технічного прогресу, а при сильному забрудненні можливе
якісне виснаження цих видів ресурсів. Космічні ресурси,. до яких
належать сонячна енергія, енергія морських, припливів, також можуть
змінюватися під впливом господарської активності людини (зокрема, зміна
складу атмосфери може/спричинити зміни площі сонячної радіації), За-

ходи по охороні невичерпних ресурсів повинні бути спрямовані на
попередження і боротьбу з їх якісним виснаженням.

Реальні природні ресурси використовуються у виробництві на певному рівні
розвитку продуктивних сил суспільства. Можна виділити ще таку категорію,
як потенційні ресурси, які, хоч і потрібні суспільству, не можуть бути
залучені з якихось причин, наприклад, через недостатню технічну
оснащеність виробництва. Яскравий приклад тому — водні ресурси. Вода
дефіцитна не тому, що її мало (величезні запаси води містить Світовий
океан), а тому, що не вся вона може бути поки що використана у
виробництві (наприклад, солоні води морів і океанів). Потенційні ресурси
можуть переходити в реальні. Та ж морська вода там, де є опріснювачі,
вже стала реальним ресур. сом. Ліси — реальні ресурси, але в деяких
недоступних районах вони є потенційними. Природні ресурси, залишаючись
величиною постійною, можуть набувати нового значення залежно від зміни
технічного рівня виробництва і з потенційних перетворюватися в реальні.

Природна та економічна класифікація ресурсів. В основі природної
класифікації лежить приналежність ресурсів до того чи іншого компонента
географічної оболонки (копалини, водні, грунтові тощо). В основі
економічної класифікації — їх поділ за характером використання в
основних секторах матеріального виробництва або в невиробничій сфері.
Основними класами ресурсів, за цим принципом, є ресурси матеріального
виробництва’ (промисловості і сільського господарства) і ресурси
невиробничої сфери (прямого і непрямого використання).

Своєю чергою, ресурси промисловості і сільського господарства
поділяються залежно від їх технологічної диференціації. До ресурсів
прямого споживання належать такі види природних ресурсів, як життєві
засоби, а до ресурсів непрямого споживання — елементи природного
комплексу, які важливі для задоволення різноманітних фізичних і
моральних потреб людини (відпочинок, спорт, естетичне сприйняття природи
та ін.), але не використовуються безпосередньо.

Усі види ресурсів пов’язані між собою петлями зворотних зв’язків на
основі термодинамічних принципів (закону збереження маси та енергії).
Нарощування використання якогось з ресурсів понад доцільний норматив
спричиняє різні зміни в інших ресурсних групах і зміни їх інтегральної
сукупності, що завжди супроводжуються втратою яки-

хось ресурсних груп, на які було розраховано господарство. Так,
надмірна експлуатація водних ресурсів річкового басейну не лише
призводить до нестачі води для ведення господарства в розташованих нижче
ділянках і басейнах аж до виснаження рибних та інших ресурсів внутрі
морів, а й різко впливає на рослинність, тваринний світ, навіть клімат
навколишніх територій, що, своєю чергою, погіршує умови життя людей.

Усе це зумовлює необхідність вивчення інтегральної сукупності всіх
ресурсних складових у регіоні, а також проведення інвентаризації всіх
ресурсів за народногосподарськими потребами і складання кадастрів.
Кадастр — це систематичне зведення даних, яке включає якісний і
кількісний опис об’єктів і явищ ресурсного характеру з їх економічною та
соціально-економічною оцінкою. В окремих країнах (Канада, скандинавські
країни та ін.) ведуться роботи з інвентаризації ресурсів і складання їх
кадастрів.

•Зокрема, практикується водний, детеріораційний (зведення відомостей про
погіршення природного середовища), .земельний, ландшафтний, лісовий,
медико-біологічний (ступінь впливу природних комплексів на здоров’я
людини), природних територій та об’єктів під особливою охороною,
ґрунтовий (вужчий, ніж земельний, стосується лише

•орних угідь), промисловий (окремо мисливсько-промисло^-вий, дичини,
водно-біологічної дичини тощо), рекреаційний (ресурсів відпочинку,
лікування), стану навколишнього середовища, фізичного простору та інші
види кадастрів.

.Щоб забезпечити просування вперед у вивченні природних ресурсів,
необхідно володіти різними методами оцінки ресурсів.

3.3. ОЦІНКА ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Багато видів природних ресурсів є не лише предметом праці а й його
результатом. До того ж як предмет праці одні і ті ж ресурси мають багато
корисних властивостей, ефект від використання яких неоднаковий. Тому
існує постійна потреба в оцінці економічного змісту природних ресурсів.

Природні ресурси є часткою природного середовища, яке сформувалось без
участі людини і потім було залучене

в господарський оборот. Елементи природного середовища стають для
суспільства ресурсами лише на певній стадії розвитку продуктивних сил,
коли з’являється потреба в них

і можливість їх використання. Так, вода в природному стані є даром
природи. Вона знаходиться поза всяким господарським обігом і не підлягає
грошовій оцінці. Інша річ, коли вода, взята з джерел зрошення, набуває
нової якості під впливом засобів і праці, вкладеної в процесі
будівництва та експлуатації каналів і споруд. У цьому випадку вона має
певну вартість і є ресурсом для суспільства. Перетворення ж води з
продукту природи в зрошувальну означає перетворення її в засіб
виробництва.

Залучені в господарський обіг природні ресурси є важливим фактором
виробництва і не можуть не враховуватись у національному багатстві.
Природні ресурси, залучені у виробництво, є носієм виробничих відносин і
втілюють у собі єдність споживної вартості та вартості. Все це викликає
необхідність розглядати природні ресурси як економічну категорію.

Як і будь-яка економічна категорія, природні ресурси історичні. Характер
і ступінь використання природного середовища як однієї з умов
виробництва визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих
відносин. Ще 40—50 років тому уранові руди не мали ніякого практичного
застосування, зараз — це енергетичний ресурс. Постає потреба оцінки
природних ресурсів; оскільки продукт господарської діяльності має
вартісну форму.

З позицій формальної логіки всі дії щодо якісної та кількісної
характеристики ресурсів називають оцінюванням, сам же результат дій —
оцінкою. Оцінювання вимагає встановлення певних відносин між суб’єктом
(людиною) і об’єктом оцінки (природними ресурсами). Наприклад, необхідно
знати і оцінювати не лише агрокліматичні умови території, а й ті вимоги,
які до них висуває людина в певній галузі виробничої діяльності (в
нашому випадку це сільське господарство). З цим пов’язана проблема
добору критеріїв (конкретних показників, від найзагальніших до
розгалуженої та складної системи показників), за допомогою яких
відбувається оцінка компонентів природи.

У логіці виділяють чотири компоненти оцінок: суб’єкт, об’єкт, характер і
основа оцінки. Суб’єкт — це той компонент, через який «проводиться» ідея
релятивізму (відносності) в оцінюванні, тобто ідея необхідності
співвідношення кожної оцінки з вимогами суб’єкта. Самі по собі
при-родн’і умови і ресурси ні погані, ні хороші, питання про їх цінність
постає лише, коли людина вступає у взаємодію з ними в процесі
господарської-діяльності. Отже, характер оцінки буде змінюватись залежно
від мети, для якої вона

здійснюється. Не можна, наприклад, оцінити клімат чи природу певного
регіону як сприятливі чи несприятливі. При такому формулюванні
залишається незрозумілим, для якого саме виду діяльності сприятливий чи
несприятливий природний комплекс або який-небудь його компонент.
Правильними будуть такі формулювання: «природні умови несприятливі для
розвитку хімічної промисловості» або «клімат сприятливий для вирощування
озимої пшениці».

Отже, предметом для оцінки є взаємодія «об’єкта» і «суб’єкта» в кожній
конкретній ситуації, а критерії оцінки формуються залежно від її мети.

Оцінки історичні, вони змінюються не лише від суб’єкта до суб’єкта, але
в одного і того ж суб’єкта з плином часу.

Справа не лише в тому, що на різних етапах господарської діяльності може
змінюватися значення, цінність того чи іншого ресурсу. Справа ще й в
системі виробничих відносин. Річ, що оцінюється певним суб’єктом
позитивно, може через деякий час стати для нього зовсім нецікавою, отже,
і не цінною, або навпаки. Тому оцінка природних умов і ресурсів
історично відносна і залежить від цілої низки умов — соціальних,
економічних, природних, науково-технічних, від стану і ступеня
використання самих природних ресурсів і ступеня рівноваги природного
середовища.

Підвищена увага в наш час приділяється економічним оцінкам природних
ресурсів, хоча вони дотепер залишаються ще недостатньо обгрунтованими.

Суспільству важливо знати, скільки потрібно докласти праці, щоб
замістити ті чи інші ресурси, які були вилучені в природі. Отже, оцінка
— це не лише елемент товарного виробництва, вона важлива для будь-якого
суспільства, оскільки дає змогу зберігати працю або попереджувати її
втрати в майбутньому. Оцінка повинна відображати _ не стільки фактичні
витрати, пов’язані з використанням, скільки значущість природних
ресурсів для народного господарства.

В умовах товарно-грошових відносин економічна, оцінка природних ресурсів
повинна виражатись у вартісній формі. Без вартісної оцінки сьогодні ще
неможливо визначати вклад відповідних галузей у сукупні результати
виробництва і відповідно доцільні масштаби вкладень суспільних коштів у
їх розвиток. Правильна ж оцінка ресурсів у тому числі й природних, з
одного боку, забезпечує рівні економічні (госпрозрахункові) можливості
для підприємств, що працюють в різних умовах, з другого — забезпечить
ство- 54

рення ефективного матеріального стимулу до раціонального
природовикористання.

Поряд з грошовою оцінкою суспільство може розрахувати, скільки потрібно
витратити праці для придбання (одержання) тих чи інших елементів
навколишнього середовища (трудова оцінка ресурсів), який їх обсяг у
натуральному вираженні (натуральна оцінка).

Даючи вартісну оцінку елементів природного середовища, необхідно
врахувати багато економічних, технічних, географічних, геологічних
факторів. Можливе багатоцільове використання більшості елементів
природного середовища, що також накладає відбиток на оцінку природних
ресурсів. Вибір напряму використання або їх поєднання визначається, як
правило, не природними, а соціально-економічними факторами. Майже
загальноприйнятим критерієм економічної оцінки всіх видів природних
ресурсів в більшості досліджень, що провадяться в цій області, є
ди-ференційна рента. Цей показник акумулює в собі оцінку таких факторів,
як кількість і місце розташування ресурсів. Дослідження показника
диференціальної ренти відкриває шлях для зіставлення різнорідних
природних ресурсів і встановлення єдиних цін на природну сировину, за
яких чистий дохід буде народногосподарським показником ефективності їх
використання. Однак дискусія з цих проблем ще не завершена, продовжують
висловлюватись точки зору про відсутність диференціальної ренти в наших
умовах і тому безперспективність будь-яких концепцій встановлення цін на
природні ресурси. Це помилкова точка зору, оскільки однакова за
кількістю та якістю праця, вкладена, наприклад, у різні за якістю
земельні ділянки, дає різні економічні результати і за будь-яких умов.
Аналогічні результати одержуються і на земельних ділянках з різним
географічним положенням відносно районів реалізації готової продукції.

Основна ідея рентної оцінки ресурсу полягає в наступному. Рентна оцінка
за своїм значенням дорівнює народногосподарським (не галузевим і не
індивідуальним) додатковим витратам, які можуть виникнути через вибуття
цього ресурсу з експлуатації (наприклад, вичерпання корисної копалини,
затоплення сільськогосподарських земель, заміна рекреаційного
використання лісу на лісоексплуатаційне тощо). Звичайно ресурс, який
вилучається або, навпаки, залучається замість того, що є, називається
замикаючим. Ті ресурси, безповоротна втрата яких не супроводжується
економічними втратами ні в даний момент,

ні в перспективі, одержують нульову оцінку. Позитивну (не нульову)
оцінку мають так звані обмежені ресурси, внаслідок прикладення
суспільної праці до яких виникає диференціальна рента. Отже, обмежені
ресурси — це такі ресурси, для забезпечення необхідної кількості яких
потрібна трудова діяльність.

Методика визначення рентної оцінки ще остаточно не розроблена, відсутні
самі рентні оцінки і плата за ресурси з урахуванням ренти. Останнє часом
призводить до того, що ресурси використовуються нераціонально, між
відомі ствами недостатньо погоджено їх використання.

Ще одним своєрідним підходом до оцінки природних ресурсів є розрахунок
ціни природного ресурсу (землі) на підставі витрат на освоєння угідь.
Однак на відміну від оцінка землі на підставі диференціальної ренти при
такому підході недовраховуються природні, біологічні властивості грунту.
При такому підході н.айвищу оцінку будуть мати угіддя, розташовані в
несприятливих умовах, оскільки їх освоєння потребує капіталомісткої
підготовки. Згідно з першим підходом

де ОПРД.Р. — оцінка природного ресурсу на основі диференціальної ренти;
ДР — диференціальна рента; Ен — норматив ефективності.

Відповідно другий підхід передбачає:

де ОПРВо, — оцінка природного ресурсу за витратами на його освоєння; 2Во
— витрати на освоєння даного природного ресурсу.

Очевидно, найближче до істини буде стояти оцінка природного ресурсу за
агрегатованим показником:

Нагромаджено широкий досвід грошового вираження економічної оцінки.

За розрахунками академіка С. Г. Струміліна, середня оцінка
сільськогосподарських угідь, виходячи із витратна підготовку до
використання 1 га, наприкінці 60-х років становила 135 крб [36, с.
60—62].

За даними С. Д. Черемушкіна, який використовував для оцінки
диференціальну ренту, середня оцінка 1 га сільськогосподарських угідь в
середині 60-х років становила 309 крб. При цьому оцінка землі була
різною в республіках і регіонах (Молдавська РСР — 1780 крб/га, Казахстан
— 112 крб/га [21, с. 89]). Загальна вартість сільськогосподарських угідь
становила 188 млрд крб (вартість основних фондів без землі на 1 січня
1966 p. — 601 млрд крб).

За розрахунками Е. С. Карнаухової, середня оцінка сільськогосподарських
угідь на 1961—1971 pp. .була визначена в 307 крб, а середня оцінка 1 га
орних земель — 710 крб з коливаннями від 187 крб. для Далекого Сходу до
2225 крб для Середньої Азії [16, с. 233, 242].

На 1991 p. вартість освоєння 1 га землі під ріллю в Україні в середньому
становила 4,8—9,5 тис. крб, під кормові угіддя (сінокоси і пасовища) —
3—4 тис. крб/га. При такій оцінці вартість землі як природного ресурсу
перевищила б вартість основних виробничих фондів сільськогосподарського
призначення України в п’ять разів. Це дуже велика сума, однак у цьому є
своя перевага з точки зору екології — чим вищий норматив оцінки, тим
краще він виконує свою функцію щодо охорони аграрних угідь від вилучення
їх на несільськогосподарські потреби, сприяє економії цінних земель.

Оцінка землі як природного ресурсу залежить ще й від її господарського
використання, тобто від функціонального стану на якийсь конкретний
момент. На кінець 1990 p. 1 га землі в центрі середнього міста
оцінювався в 1 млн крб і в 450 тис. на периферії (в Москві — 1,5—2 млн і
600 тис. крб відповідно). Це пов’язано з тим, що використання землі для
несільськогосподарських цілей в багатьох випадках приносить набагато
більшу ренту, ніж у сільському господарстві.

Останнім часом досить широкої популярності набула енергетична оцінка
природних продуктивних сил. Вона грунтується на тому, що природні
ресурси мають певний енергетичний еквівалент, який залежить від їх
внутрішнього потенціалу і попередніх витрат на їх утворення. Тобто під
різнорідні явища підводиться єдина основа, що дає змогу їх порівнювати.

Різниця або відношення між витратами і виходом енергії досить об’єктивно
характеризує продуктивність праці.

Техніка розрахунку оцінки природного ресурсу за енергетичною методикою
зводиться до дії згідно з формулою

де опре — оцінка природних ресурсів енергетична; Ев — енергетичні
витрати на утворення певного виду природних ресурсів; Be. — вихід
енергії, який може бути одержаний з цього виду природного ресурсу при
його використанні.

Оцінка лісових ресурсів провадиться у формі так званої лісової такси
(тарифу). Це ніби ціна деревини дерев, які ростуть в лісі, вона, за
задумом, повинна заміщувати витрати держави на ведення лісового
господарства, на виробництво лісу, вирівнювання господарських угідь
лісових підприємств. Однак вона не виконує цих завдань передусім тому,
що встановлена на недостатньому рівні. Так, у лісах VI поясу -3-го
розряду лісова такса на велику деревину ялинки в 1990 p. становила
всього 60 к. за 1 м3, а на дрібну — 45 к. при собівартості заготівель
15—20 крб. Для IV поясу лісова такса ще нижча: за велику деревину — 35
к., за дрібну деревину — 22, за ялинову деревину — 25 і за березову — 16
к. Оскільки на такі занижені тарифи практично неможливо спиратися при
розробці оптових цін, були розроблені ціни підприємства, побудовані на
основі середніх витрат лісозаготівельних організацій. Але ці ціни не
сприяють використанню гірших лісових ділянок, де собівартість
лісозаготівель вища від середніх витрат, тому на гірших ділянках —
заболочених і низькотоварних — допускається недорубка розрахункових
лісосік, а на кращих, навпаки, — перерубка, що погіршує експлуатацію
лісового господарства. Недостатньою є і диференціація оптових цін
залежно від виду деревини — хвойної та м’яко – листої, крупне- і
тонкомірної, внаслідок чого споживач не зацікавлений у збільшенні
використання гіршої за якістю деревини.

Очевидно, що з точки зору раціонального використання лісових деревних
ресурсів їх оцінка повинна встановлюватись, виходячи з оптової ціни
такого рівня, щоб була вигідною експлуатація і гірших ділянок лісу. Це,
звичайно, може призвести до деякого загального підвищення цін на
лісоматеріали, але сприятиме кращому використанню лісу. Лісова такса
повинна покривати витрати на лісовідновлення — підготовку ділянок,
посадку сіянців, догляд за ними, на боротьбу із заглушенням хвойних
посадок малоцінними швидкоростучими породами :— осикою, березою тощо.

Особливістю процесу лісовідновлення є тривалість періодів достигання.
Так, для хвойних порід вони становлять

80—100 років і більше, а для кедра — 200—250 років. Значно коротші
періоди вирощування м’яколистих порід (берези, осики) до стану
стиглості. До капітальних вкладень, що потрібні для вирощування хвойних
лісових порід, які мають тривалі періоди достигання, пропонується
застосовувати знижені норми дисконтування, наприклад, 0,03. Виходячи із
наявних запасів деревини, собівартості вирощування, норми дисконтування,
алгоритмів Т. С. Хачатурова [38, с. 192], лісові природні ресурси
України можна оцінити (за запасами деревини в лісах, що експлуатуються)
в 52 млрд крб. Це оцінка приблизно половини всього запасу деревини в
країні. Решта може бути оцінена меншою сумою, враховуючи гірший склад за
породами дерев, малу доступність, а точніше — недоступність на сьогодні
цих лісів для заготівель і вивезення з них деревини.

З рентних відносин можна виходити і оцінюючи такий природний ресурс, як
вода. Тут диференціальна рента виникає в умовах обмеженості водних
ресурсів і до певної міри монополії на воду як один із засобів ведення
господарства. При достатку води — в океані, в морі, в річці — в самому
джерелі вона безплатна, подібно до атмосферного повітря, за умови, що
кількість води, що забирається з джерела, постійно компенсується
природним шляхом. Однак використання води і з цих джерел для
господарських, комунальних, побутових потреб вимагає витрат на її
доставку від джерела до місця споживання. Ці витрати — у водозабір і
очисні споруди, у водопровід — визначають капітальні вкладення,
собівартість води, приведені витрати. Крім того, саме джерело може,
потребувати витрат на підтримання його в стані, придатному для
застосування (наприклад, роботи по виправленню русла ріки).

В умовах нестачі води і необхідності її використання для господарських
та інших цілей в дію вступають рентні відносини. Чим більший дохід
господарства від одержуваної для поливу води, тим більша диференціальна
рента, тим вища й оцінка води. Очевидно, повинні бути враховані й інші
фактори, що впливають на оцінку води. З одного боку, оцінка води
визначається, як сказано, витратами на доставку води — по зрошувальних
каналах, трубах тощо, а також витратами на підготовку води до
використання і на її очищення. З другого боку, на обсяг продукції
водо-споживачів впливає не лише водопостачання, а й умови ведення
сільського господарства — наявність машин, застосування добрив,
організація праці. Це, звичайно, не має ніякого відношення до утворення
водної ренти.

59Подібно до того як диференціальна земельна рента залежить від
додаткового доходу, який одержують при неоднаковому використанні землі
(рілля, луки, забудова, дорога тощо), що може відбитися на ціні певної
ділянки, так і диференціальна рента на воду з одного і того ж джерела
(ріки, озера) залежить від напряму її використання, а цим визначається й
оцінка води.

На практиці оцінка води пропорційно диференціальній й водній ренті поки
що не застосовується. Не встановлена і плата за воду з метою зрошення.
Між тим, якби така оцінка існувала, можна було б проводити економічні
розрахунки, порівняння варіантів використання води, порівняння
ефективності розвитку в різних місцевостях тих чи інших культур, які
потребують неоднакової кількості води для поливу і різних технічних
водогосподарських заходів, наприклад, для реконструкції зрошувальної
системи з метою скорочення втрат води чи спорудження гребель і каналів
для збільшення кількості води, що надходить для зрошення.

Для деяких видів природних ресурсів, наприклад для повітря, вартісна
оцінка поки що в принципі незастосовна. Атмосферне повітря у нас
безплатне і поки що не такий дефіцит, щоб встановлювати за нього плату.

Економічна оцінка природних багатств повинна врахувати довгострокові
народногосподарські результати використання природних ресурсів. Щоб
виконати це, необхідно оцінювати всі ресурси на єдиній методологічній
основі; враховувати в оцінці потенціальний (а не фактично досягнутий)
ефект їх використання; з найбільшою повнотою враховувати фактор часу при
проведенні ресурсооцінних робіт. Тому, очевидно, в «змішану» методику
оцінки природних ресурсів слід включати витрати В\, Вч, By, де Ві —
витрати коштів на пошук, освоєння нових гірших ресурсів; B^ — витрати на
розробку способів задоволення потреб у дефіцитних ресурсах за рахунок
вторинної переробки відходів і комплексного використання ресурсів; Вз —
витрати на дослідження можливостей відтворювати ресурси штучним шляхом
або, якщо це неможливо, створювати їх замісники.

Так, в оцінку відновлюваних природних ресурсів, які споживаються, слід
включити витрати не лише на розвідку і видобуток, диференціальний дохід,
одержаний від їх експлуатації, витрати, спрямовані на попередження шкоди
середовищу, а й ва їх відтворення (наприклад, на вирощування лісу). Якщо
ж використовуються невідновлювані ресурси, в оцінку слід включати
витрати на створення

їх замінників. Оцінку родовища ресурсів за «змішаною» методикою можна
н’азвати повними витратами і позначити через г. Тоді оцінка одиниці
природного ресурсу буде розраховуватись за формулою

де ОПРзм — «змішана» оцінка природних ресурсів; zfn — витрати
підприємств (змінні платежі) на використання одиниці природного ресурсу
(а); 5і, By,, Вз — витрати майбутніх періодів, які відносяться
підприємствами і акумулюються державою (постійні платежі) за
використання одиниці природного ресурсу (a); n — розмір запасів ресурсу
в натуральному вираженні (т, кг тощо); t — час, через який виникає
потреба в витратах В\, Вч, В^ [24,’ с. ЗО]. Витрати а будуть
забезпечувати відтворення витрат підприємств і компенсувати шкоду від
експлуатації ресурсів. Витрати а дадуть змогу компенсувати втрату
ресурсу, в якому суспільне виробництво має потребу. В цих витратах
суспільство має постійну потребу. Держава повинна акумулювати витрати е
для вирішення проблем обмеженості ресурсів, їх відтворення тощо.
Звичайно, точно визначити розміри цих витрат досить важко, оскільки вони
ще остаточно не досліджені. З розвитком економічної науки точність
розрахунку витрат в зростатиме. Екологізація ви-рибництва сйриятиме
тому, що витрати а і в врешті-решт стануть нерозривними.

Щоб показати переваги такого методу оцінки природних’ ресурсів,
розрахуємо за умовними даними (табл. 1) вартість сільськогосподарських
угідь різними методами, тис. крб: ,

Витрати на освоєння нових земель можна розділити на три групи:

на освоєння боліт, мілководдя, водойм, чагарників, пісків, кам’янистих
місць, солончаків, ділянок під дорогами, засипання ярів, будівництво
комплексу споруд для захисту земель від ерозії тощо;

на обробіток грунту, хімічну меліорацію, внесення органічних і
мінеральних добрив, посів сільськогосподарських культур тощо;

на будівництво і реконструкцію зрошувальних і осушувальних систем тощо.

В міру вичерпання вільних земель для сільського господарства виникає
необхідність штучного відтворення грунту. Вже сьогодні існують його
замінники (гідропоніка, аеропоніка тощо). Людство в майбутньому буде
ширше вишуковувати можливості для задоволення своїх потреб у харчуванні
за рахунок повноцінних замінників (наприклад, тих, що вирощуються в
морі).

Як видно з наведеного вище прикладу, оцінка освоєних
сільськогосподарських угідь за відтворенням землі зн’ачно вища, ніж
оцінка, розрахована за «витратною», «рентною» або «змішаною» методиками.
Оцінка освоєння гектара землі—47,72 тис. крб *—найбільш реально
відображає витрати суспільства на майбутні 10 років. Така оцінка буде
стимулювати виробника берегти землю, дасть змогу навіть стримувати
розростання міст. Адже включення в кошторисну вартість будівництва
промислового підприємства оцінки сільськогосподарських угідь значно
збільшить витрати на його спорудження. В результаті .суспільство
вишуковуватиме менш цінні землі для будівництва або здійснюватиме
реконструкцію застарілих підприємств, які б задовольняли потреби
суспільства в тій чи іншій продукції.

Чим більше родючих земель, чим менше їх використо вуеться для
несільськогосподарських потреб, тим більший

* В цінах 1990 p.

час їх експлуатації в сільському господарстві і. В цьому випадку
витрати в будуть зменшуватися, що потягне за собою зниження ціни
освоюваного гектара земельних угідь (ОПР). І навпаки, чим менше і, тим
більшою буде ОПР. В нашо’му прикладі при t=l0 оцінка одного гектара
сільськогосподарських угідь становить 42,72 тис. крб, а при t=20
становить 37,72 тис. крб. Крім того, в результаті науково-технічного
прогресу витрати b1, B2, В3 можуть дещо знизитись, що потягне за собою
наступне зниженн-я витрат в, а отже, і ОПР. Водночас з розвитком
технічного прогресу дещо збільшиться диференціальна рента, тому зростуть
витрати й, відповідно і ОПР.

Оскільки у сільськогосподарський обіг залучаються все бідн’іші землі, а
вилучаються частіше родючі (t зменшується), вартість гектара
сільськогосподарських угідь для суспільства буде зростати.

Розрахунок t повинен бути диференційований з урахуванням відтворюваності
ресурсів.

Для відтворюваних ресурсів (ліс, риба тощо) слід врахувати природний
приріст (ПП) і об’єм видобутку (ТP) на рік. При цьому Tр>ПП, інакше
через t років при Тр=const відтворювальний ресурс зникне. В цьому
випадку ів буде розраховуватись за формулою

де У — загальні запаси відтворювального ресурсу.

Для сучасного суспільства характерний другий випадок, коли для деяких
відтворювальних ресурсів Гр<: th t v tn>

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ 1. Що таке природні ресурси? 2. В чому полягає історичність категорії природних ресурсів? 3. Яка різниця між природними ресурсами і природними умовами і який між ними взаємозв'язок? 4. В чому полягає соціально-економічний характер категорії природних ресурсів? 5. Утилітарні і неутилітарні форми ставлення людини до природи — в чому їх суть і значення? 6. Що відносять до ресурсів для простого відтворення доіндустріаль-ного суспільства? 7. В чому особливість використання природних ресурсів в індустріальному суспільстві? 8. Коли природні ресурси перетворюються у складову продуктивних сил суспільства? 9. В чому полягає роль класифікації природних ресурсів? 10. Що відносять до невідтворюваних природних ресурсів? 11. В чому полягають особливості охорони і використання невідновлюваних природних ресурсів? 12. Що відноситься до відтворюваних природних ресурсів? S3. В чому полягають особливості охорони і використання відновних природних ресурсів? 14. За яких умов відтворювані ресурси можуть перейти в розряд невідтворюваних? 15. Що є головним в охороні і раціональному використанні відтворюваних природних ресурсів? 16. Що відноситься до вичерпних природних ресурсів? 17. Що відноситься до невичерпних природних ресурсів? 18. У чому полягають особливості охорони і раціонального використання вичерпних і невичерпних природних ресурсів? 19. Що відноситься до потенціальних природних ресурсів? 20. Що відноситься до реальних природних ресурсів? 21. Що лежить в основі економічної класифікації природних ресурсів? 22. Що лежить в основі природної класифікації природних ресурсів? 23. Яку роль відіграють термодинамічні принципи у взаємозв'язку різних природних ресурсів? 24. Що таке кадастр? 25. Які існують види кадастрів? 26. Що викликає необхідність розглядати природні ресурси як економічну категорію? 27. Що таке оцінювання з позицій формальної логіки? 28. Що таке оцінка? 29. В чому суть ідеї релятивізму в оцінюванні природних ресурсів? 64 30. Що є предметом оцінки в процесі оцінювання? 31. Як формуються критерії оцінки в процесі оцінювання? 32. В чому полягає історичний характер оцінок природних ресурсів? 33. У чому суть економічної оцінки природних ресурсів в умовах товарно-грошових відносин? 34. У чому суть вартісної, трудової, енергетичної оцінок природних ресурсів? 35. В чому суть рентної та витратної оцінок природних ресурсів? Недоліки та переваги кожної з них. 36. Методика розрахунку агрегатованого показника оцінки природних ресурсів. 37. Як впливає функціональний стан землі на її оцінку як природного ресурсу? 38. Як проводиться оцінка лісових ресурсів? 39. Як проводиться оцінка водних ресурсів? 40. Які витрати включаються в змішану методику оцінки природних ресурсів? 41. Як впливає час експлуатації природних ресурсів на їх оцінку? 42. Як розраховується час експлуатації відтворюваних і невідтворюваних природних ресурсів? 4. ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРИРОДООХОРОННИХ ЗАХОДІВ 4.1. ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА ВПЛИВУ ЛЮДИНИ НА ПРИРОДУ Відтворення ресурсів природи, її охорона вимагають суттєвих матеріальних витрат, економічна і соціальна ефективність яких повинна бути достатньо високою для того, щоб суспільство могло їх собі дозволити. В зв'язку з цим виникає проблема економічної та позаекономічної оцінки впливу людини на природу. Проблема ця досить багатогранна, оскільки включає область взаємного проникнення і взаємодії природи і суспільства, а методика оцінки результатів цієї взаємодії ще недостатньо розроблена. Важливою складовою частиною розробки оцінок впливу на природу є значення системи показників, причому розв'язання різнорідних соціально-економічних завдань вимагає застосування різних видів оцінок. Економічна оцінка — це оцінка змін в економіці, що виникають при певному впливі внаслідок порушення основних функцій природи, тобто вона відображає вартість заходів на підтримання оптимального стану природної, соціальної і господарської підсистем та вартість збитків від антропогенних впливів. Об'єктом економічних оцінок мо--жуть бути всі види наслідків господарської діяльності (екологічні, соціальні, господарські), але тією мірою, якою вони здійснюють вплив на економічне життя суспільства. Серед різних видів економічних оцінок стану природного середовища частіше використовується оцінка екологічних витрат, що є сукупністю народногосподарських витрат, викликаних з допущеним рівнем екологічних порушень. Здійснення природоохоронних заходів, як і будь-яких інших соціальних заходів, вимагає витрат, але їх нездійснення також тягне за собою витрати. Ці витрати є двома важливими складовими екологічними втрат. Перша скла- 66 дова — витрати на природоохоронні заходи в місці потенцiйного виникнення екологічних порушень. До них належать витрати на попередження забруднень, ерозійні заходи; тощо. Друга складова — економічні збитки від екологічних порушень, що виникають внаслідок відмови від природоохоронних заходів (або недостатніх масштабів їх здійснення). Вони складаються з витрат на компенсацію сировинних втрат з газами, що відходять, твердими відходами, стічними водами, а також із витрат на попередження і ліквідацію несприятливого впливу на реципієнтів (об'єкти, яким завдаються збитки), і в цілому на природне середовище, що проявляється в зниженні цінності ландшафтів (рекреаційної, середовищезахисної), погіршенні умов роботи людей, підприємств, техніки, втратах робочого часу пов'язаних з підвищеною захворюваністю, погірще;%няіУ[ умов життя і умов утримання комунально-побутового господарства [22,с.232]. Основними реципієнтами забруднення навколишнього природного середовища є:-1) населення; 2) об’єкти житлово-комунального господарства; 3) сільськогосродарськi угіддя; 4) лісові ресурси; 5) елементи основних фондів промисловості і транспорту; 6) рентні ресурси; 7) рекреаційні ресурси. Крім того, можуть виникнути небажанi для суспiльства зміни в структурі і спеціалізації господарств, пiдвищення міграційності населення тощо. Toмy eкономiчна оцiнка екологічних витрат Е обчислюється за формулою Е=Вз+Збф де Вз—витрати на здiйcнeння пpиpoдooxоpoнниx зaxодiв; Збф — фактичні збитки, що завдаються господарству i населенню після проведення або в результаті непроведення природоохоронних заходiв у вартiсному вираженнi. Якщо самі природоохоронні витрати (перша складова екологічних витрат), як правило, функціонально (детерміновано) залежать від масштабів і характеру попереджувальних екологічних порушень i тому визначаються з найбільшим ступенем достовiрностi, то економічні збитки не піддаються однозначному визначенню і розглядаються у вигляді діапазону можливих значень для різних комбінацій параметрів, що характеризують об'єкти, на які діють екологічні порушення (чисельність і віковий склад населення, характер його зайнятості, забезпеченностi харчуванням, вартість основних фондів тощо). Цi витрати можуть не збігатися за місцем і часом, їх виникнення з екологiч- 67 ними порушеннями, що їх викликали. Тому економічні збитки є за своєю природою стохастичною величиною, яка піддається обчисленню лише з тим чи іншим ступенем ймовірності. В цьому полягає головна трудність визначення вказаної компоненти екологічних витрат. Складові економічної оцінки перебувають між собою у функціональній залежності (при збільшенні витрат за однією з цих складових можна добитися зниження витрат за іншою) і взаємно доповнюють одна одну. При цьому залежно від специфіки регіональних умов, наявності трудових, матеріальних ресурсів основні напрями природоохоронної діяльності можуть бути визначені як такі, що закріплюють сучасний стан ландшафтів і використання ресурсів, що допускає зниження якості середовища яа рівні, який не є нижчим за нормативний. Залежно від стратегії виділяють наступні модифікації економічних оцінок. Якщо внаслідок природоохоронних заходів досягнуто нормативної якості середовища, тобто повністю забезпечується відтворення середовищної і ресурсної функції природи, тоді Е=Вз, (4.2) наприклад, при зниженні забруднень внаслідок певних заходів до рівня ГДК або при використанні земельних угідь на рівні гранично допустимого навантаження. У випадку, якщо природоохоронні заходи не проводяться, економічна оцінка збігається з можливими економічними збитками і має вигляд Е=3бмот, де Зб.мож — можливі економічні збитки [22, с. 233]. Якщо природоохоронні заходи є багатоцільовими, то в економічній оцінці враховується додатковий економічний ефект від їх проведення. До багатоцільових належать, наприклад, роботи по лісовідновленню, які не лише збільшують продуктивність лісів та забезпеченість лісовими ресурсами, а й дають змогу, попередити виникнення і розвиток прискореної ерозії. Запровадження маловідходної технології знижує масштаби забруднення середовища і забезпечує більш повну утилізацію матеріально-енергетичних ресурсів. У цьому випадку економічна оцінка має вигляд Е=Зз+Збф—?Е, (4.3) де ?Е — додатковий економічний ефект від природоохоронних заходів, багатоцільових за своїм призначенням [25, с. 233], 68 Економічно оцінити господарські наслідки можна, як правило, лише частково. Так, при погіршенні умов праці ї відпочинку через деградацію ландшафтів можна одержати економічне вираження на основі обліку його непрямого. впливу на суспільну продуктивність праці. Через нероз робленість вартісної оцінки наслідків господарської діяльності недостатньо відображаються в економічній оцінці різного роду зміни в ландшафтах. Наприклад, важко знайти вартісне вираження доцільності збереження певної кількості видів флори і фауни в кожній природній зоні, хоча, безумовно, від цього змінюється такий. показник, як урожайність сільськогосподарських культур. Часто економічна оцінка буває утруднена через значний розрив у часі між впливами і їх негативними наслідками, через невизначеність масштабів і термінів їх прояву, а також через те, що в оцінці не знаходить відображення фактор незворотності руйнування природного середовища, особливо унікальних природних ландшафтів. Крім того, екологічні наслідки набувають звичайно економічної значущості лише при обмеженості природних ресурсів, оскільки природні комплекси виступають не лише як фактор середовища, а й як джерело ресурсів. За таких умов на відтворення ресурсів необхідні додаткові витрати праці. Виходячи з викладеного матеріалу, доходимо висновків: 1) усі види збитків, заподіяних навколишньому середовищу в процесі виробництва, повинні бути заміщені, по можливості їх необхідно передбачати (принцип відтворення навколишнього середовища); 2)крім заміщення уже заподіяних і попередження можливих збитків (просте відтворення), необхідно піклуватися про цілеспрямоване формування і поліпшення навколишнього середовища (розширене відтворення), що також вимагає додаткових витрат. З цих положень випливають такі актуальні питання:-1)питання розмірів збитків і витрат на охорону і формування навколишнього середовища. Питання дуже складне. Збитки, які обчислюються у вартісній формі і завдаються відновлюваним і невідновлюваним природним ресурсам., називаються економічними. Збитки, які завдаються здоров'ю і умовам благополучного існування людей, — це соціальні збитки. Далеко не завжди можна назвати конкретного винуватця і справжній масштаб шкоди (наприклад, винятково складно кількісно виразити шкоду, заподіяну здоров'ю громадян внаслідок споживання забрудненої води або забруднення повітря). В таких випадках слід рахува- 69 тися з можливими помилками у визначенні справжніх збитків або необхідних витрат; 2) хто повинен відшкодовувати фактичні або можливі збитки? Чи це повинен бути виробник, звичайно, конкретний винуватець завданої шкоди,' чи споживач, для якого призначені вироби, і який, до речі, крім самого акту споживання, активно бере участь у забрудненні навколишнього середовища продуктами своєї життєдіяльності? Чи це повинно бути населення конкретного міста, чи регіону, чи суспільство в цілому? Тут не може бути однозначної відповіді. Відшкодовувати збитки (нести витрати) повинен їх безпосередній винуватець, тобто забруднювач, у виробництві — це підприємство. Тим не менше, підприємства не завжди згідні збільшувати витрати на охорону середовища. Суспільство (держава) примушує їх до цього юридич-но або економічно, з допомогою системи стимулів і заохочень. Отже, теоретичного і практичного вирішення вимагають три питання: 1) визначення розмірів заподіяних збитків; 2) розробка систем стимулів і заохочень раціонального природокористування; 3) розробка методики визначення ефективності заходів по охороні природи. 4.2. МЕТОДИКА ВИЗНАЧЕННЯ ЗБИТКІВ, ВИКЛИКАНИХ ПОГІРШЕННЯМ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА Існує низка методика визначення збитків (в основному, пов'язаних із забрудненням) навколишнього середовища. В ких з різним ступенем повноти враховуються витрати, що виникають внаслідок забруднення середовища, пропонуються способи визначення і методи розрахунку в натуральному вираженні, наводяться деякі залежності між ступенем забруднення середовища і розміром шкоди, заподіяної цим явищем. Однак грошовий вираз збитків визначається досить суперечливо — одні методики його пропонують визначати за втратами валової продукції, інші — за приведеними витратами на заходи для ліквідації наслідків забруднення і на відтворення продукції, що втрачається, треті — за зміною економічної оцінки забрудненого ресурсу тощо. 70 В існуючих методиках недостатньо уваги приділяється визначенню ефективності капітальних вкладень. Як уже зазначалося вище, шкоду природному середовищу насамперед завдає виробнича діяльність підприємств. Шкода, якої завдає суспільству, наприклад, забруднення природного середовища, виражається не лише в недоодержанні продукції, втратах основних фондів, але і в нематеріальних цінностях. Неможливо оцінити, чим обернеться для людства втрата мальовничих місць відпочинку, окремих представників фауни і флори. Збитки, яких зазнає суспільство, можна класифікувати за галузями народного господарства; компонентами середовища; елементами процесу праці (предметами праці, знаряддями праці, робітниками). Межі між економічною шкодою та іншими її формами дуже умовні. В кінцевому підсумку будь-якій формі шкоди (моральній, естетичній тощо) можна дати матеріальну оцінку. Зростання витрат часу на лікування, різні види самообслуговування (прибирання, прання тощо) і пересування до місць відпочинку зменшують фонд вільного часу суспільства. Це викликає міграцію населення в екологічно «чисті» райони. Втрати сільського господарства від забруднення природного середовища можуть проявлятися в зниженні урожайності, продук-тивності худоби тощо. Згідно з дослідженнями, проведеними вченими, на землях, забруднених пилюкою (пилом), урожайність основних сільськогосподарських культур знижується на 15—30%, а термін служби устаткування скорочується на 20—30%. Збитків природному середовищу завдають не лише забруднення, а й вирубування лісів, організація судноплавства, інтенсивне ведення сільського господарства та інша виробнича діяльність. Отже, економічні збитки проявляються в багатьох формах на всіх рівнях народного господарства. Є багато визначень і методик визначення збитків. Послуговуючись ними, треба пам'ятати, що не можна соціально-економічні збитки зводити лише до матеріальних. Еколого-економічні збитки відображають можливі народногосподарські втрати від природокористування і є сумою додаткових витрат на відтворення і встановлення окремих видів ресурсів у певному регіоні до рівня, якого вони сягали перед здійсненням природоохоронних заходів. Слід мати на увазі, що збитки — -це не реальні матеріальні блага, не створена вартість, а матеріальні блага і вартість, які могли б бути створені в процесі експлуатації 71 навколишнього середовища. Тому збитки — це не частина сукупного суспільного продукту. Збитків зазнають передусім люди. Виходячи з цього, під еколого-економІчними збитками слід розуміти різницю між сукупним суспільним продуктом, який міг би бути одержаний на основі раціонального використання природного середовища, і сукупним суспільним продуктом, одержаним при нераціональному його використанні. Саме недоодержаний сукупний суспільний продукт суспільство змушене- компенсувати. А збитки на рівні госпрозрахункового підприємства можуть проявлятися у витраті ресурсів, збільшенні витрат, зменшенні чистого доходу, отже, слід розмежовувати збитки суспільству і збитки госпрозрахункового підприємства від нера-ціонального природокористування. Витрати, спрямовані на компенсацію збитків — непродуктивні, а спрямовані на попередження економіко-еколо-гічних збитків — продуктивні. Перші — «пасивні» витрати. Другі — «активні». Добре, якщо активні випереджають пасивні. Відношення збитків (3) від нераціонального природокористування у вартісному виразі до всього створюваного суспільного продукту (ССП) — рівень розвитку охорони навколишнього середовища, а також ступінь негативного впливу виробничої діяльності на природу (К). (4.4) При цьому К залежатиме від структури ССП. Чим менше екологічно небезпечної^ продукції виробляється суспільством, тим менше збитків, а отже, і показник К. В ідеалі К?0. Це стане можливим, коли буде створена принципово нова екологічна технологія. Економіко-екологічні збитки залежать від різного роду факторів, які можуть збільшувати або зменшувати їх. Чим вищий рівень розвитку продуктивних сил, токсич-ніший забруднювач, вищий ступінь використання середовища, тим більше збитків буде завдано вибуттям природного ресурсу. Наприклад, інтенсифікація сільськогосподарського виробництва сприяє підвищенню врожайності культур. Звідси збитки від втрат кожного гектара родючої землі будуть з часом зростати. Збитки залежать і від галузевої структури народного господарства. Так, втрата 1 кВт-год електроенергії для суспільства колись і тепер неоднозначна. Якщо раніше для 72 задоволення енергетичних потреб суспільства добувалось. більше вугілля, газу, то зараз структура енергобалансу інша (збільшується частка гідроатомної енергії). Збитки залежать також від властивостей самого середовища і ступеня його використання. В Азовському морі риби більше, ніж в Чорному, її більше в Азовському морі виловлюється. Тому і збитки від зливу однієї і тієї ж кількості нафти з корабля в Азовському морі більші. Чим триваліший період, протягом якого здійснюється несприятливий вплив на природне середовище, тим біль-'ие збитків завдається суспільству. Велике значення має встановлення конкретного розміру збитків. Методика розрахунку досить недоскон-ала. Економічні збитки завжди є нижчими порівняно з реальними (неврахована частина становить ЗО—40%). Частина їх не враховується через неможливість при сучасному розвитку економічної науки у .вартісній формі виразити всі види натуральних збитків з точки зору витрат майбутньої праці. Не вироблена також методика визначення збитків, що завдаються земельним водним ресурсам. В одних джерелах їх пропонують оцінювати за втратами валової продукції, в других — за приведеними витратами на ліквідацію наслідків забруднення і на відтворення втраченої продукції, в третіх — за зміною економічної оцінки забрудненого ресурсу. Однак загальний розмір економічних збитків, його точний прогноз у майбутньому абсолютно необхідні, — для визначення коштів на заходи з охорони природного середовища в країні, а також для оцінки раціонального природного користування на госпрозрахунковому підприємстві. В основу методики визначення еколого-економічних. збитків слід покласти оцінку природних ресурсів. Адже, ло суті, збитки пов'язані з нераціональним використанням природних ресурсів, а часто і з їх незворотною втратою. Тому і'і оцінку слід ппзпачатп через ціну відтворення втраченого (або такого, що втрачається) ресурсу. Така оцінка може лягти в основу плати за нераціональне природокористування ?З = ЕОС - ЕОН (4.5) При цьому ЕО = ВЗ + ЗбФ, (4.6) де Вз — витрати на здійснення природоохоронних заходів; Збф — фактичні збитки, що завдаються господарству і населенню після проведення або через непроведення природоохоронних заходів, у вартісному виразі. 73 4.3. ЕКОНОМІЧНЕ СТИМУЛЮВАННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ Економічні стимули, які могли б змусит» підприємства турбуватися про охорону природи і зменшення збитків, поки що недостатні. Але й ці кошти спрямовувати на охорону природи підприємствам невигідно, оскільки в результаті їх проведення підвищується собівартість виробництва продукції, зростає обсяг основних фондів. Водночас багато очисних споруд перевантажені, стоки перебувають у незадовільному стані, відбувається їх змішування з різними шкідливими речовинами, що призводить до синергізму і за-труднює очищення. Необхідним є загальне підвищення культури виробництва, поліпшення збереження сировини і матеріалів, правильна експлуатація устаткування. Слід виявити зв'язок між збитками від забруднення навколишнього середовища і забруднювальною діяльністю підприємства. Важливо визначити гранично допустимі викиди, за перевищення яких підприємства і його керівники повинні нести матеріальну відповідальність. Для підприємства гранично допустимий викид — набагато конкретніша норма, ніж гранично допустима концентрація, джерелом якої може бути забруднення середовища з різних підприємств. Плата за забруднення, що знімається з підприємства, повинна бути такою, щоб спонукати його до повного використання як коштів, що виділяються централізовано, так і коштів самого підприємства. Зменшення забруднення середовища повинно бути вигідним підприємству до тих пір, поки викликані цим витрати будуть меншими від плати за забруднення. Значить, плата за забруднення природного ресурсу повинна бути досить високою, виходячи зі збитків, які завдаються народному господарству. Доцільно в цьому плані розрізняти нормативні збитки, які відповідають нормальним умовам виробництва і підлягають усуненню за рахунок виділених централізованих коштів або кошторису самого підприємства, і понаднормативні збитки, які є наслідком недоліків господарювання. Такі збитки повинні відшкодовуватись за рахунок фондів матеріального заохочення. Плата за забруднення середовища або інші форми •псування природних ресурсів повинна виконувати такі •функції: сприяти перенесенню збитків, пов'язаних із забруднен-яям середовища, на винних; 74 узалежнювати розмір прибутку і фондів матеріального заохочення від ефективності природоохоронної діяльності; спонукати підприємства до зниження збитків шляхом ефективного освоєння коштів на спорудження і діяльність природоохоронних об'єктів. Якщо механізм регулювання природокористування базувати лише на директивне встановлених нормативах і державних стандартах, що визначають гранично допустимі норми порушень навколишнього природного середовища, то таке несистемне побудоване управління буде до певної міри прихованою формою субсидіювання безгосподарсько-го природокористування. Адже дотримуючись встановлених середніх «меж», підприємства вже не матимуть ніяких витрат на заміщення збитків, що завдаються навколишньому середовищу. Ці витрати або лягають на плечі невинних у збитках представників народного господарства загалом, або ж не покриваються взагалі. Типовою є ситуація, коли в районах з високою щільністю населення розміщуються все нові і нові підприємства, і хоч кожне з них може дотримуватись санітарних норм та-днших вимог, загальний рівень забруднення навколишнього середовища зростає. Намагання перешкодити виникненню нових виробничих об'єктів часто є безуспішними, оскільки завжди знаходяться аргументи на користь їх створення. Щоб забезпечити ефективність природоохоронної політики, більшу увагу слід приділити орієнтації економічних інтересів природокористувачів на охорону і раціональне використання природних ресурсів. У цьому випадку усувається суперечність між відомчим підходом окремих підприємств та інтересами всього суспільства, а також відносини в природокористуванні піднімаються на рівень, що відповідає вимогам розвинутого суспільства. Стимулювання (в цілому) є засобом пробудження інтересів, формою реалізації економічних відносин між людьми в процесі виробництва і розподілу матеріальних благ, сукупністю розроблюваних суспільством заходів і засобів щодо приведен'ня у відповідність результатів виробництва і винагороди. Чинні правові норми охорони середовища не відповідають сучасним вимогам. Штрафні санкції не вирішують проблеми, — підприємствам часто вигідніше платити штрафи, ніж споруджувати очисні споруди, оскільки суми штрафів покриваються фінансуванням з державного бюджету і не позначаються суттєво на показниках роботи підприємств. Штраф — це насамперед покарання винного, а не 75 відшкодування збитків, завданих природному середовищу. Відшкодовують же збитки природі не ті, хто спричинив їх, а підприємства зовсім інших галузей народного господарства. Суттєвим недоліком штрафних санкцій є також обмежений характер їх дії, оскільки застосовуються вони в екстремальних випадках, а не як елемент регулювання поточної діяльності підприємства. Отже, охорона природного середовища — це складна проблема, вирішувати яку потрібно з допомогою правових,. економічних та інших методів, які будуть ефективними, лише взаємно доповнюючи один одного. При цьому вирішальним є вдосконалення саме форм виробничих відносин, економічних методів управління. Економічні методи — це методи, використання яких забезпечує досягнення поставленої мети шляхом впливу на економічні інтереси. Наприклад, незважаючи на високу ефективність і еко-логічність, біохімічні методи захисту рослин застосовуються поки що обмежено через високі ціни на більшість біопрепаратів. У результаті колгоспи і радгоспи віддають перевагу в боротьбі зі шкідниками сільського господарства .хімічним засобам. Досвід сільськогосподарського будівництва показує, що тут, як правило, використовуються більші площі, ніж потрібно. Наприклад, при дотриманні нормативів забудови площа, зайнята виробничими спорудами в Україні, могла б бути меншою на 187 тис. га. Ці та інші приклади свідчать про те, що підприємства потребують стимулювання діяльності, спрямованої на охорону природи. Для .-того щоб стимулювати виробників не виробляти, а'споживачів не споживати і не застосовувати неекологіч-пу продукцію і технологію, доцільно було б у Договірну ціну виробника екологічної продукції (Де"15) включати поряд з суспільне необхідними витратами (витрати па виробництво та охорону природи в процесі виробництва — СНВ) додаткові витрати на екологізацію продукту (надання йому екологічного вигляду) згідно з експертизою (Е). В такому випадку ціна, за якою виробник буде поставляти споживачу екологічну продукцію, становитиме ЦeПР= СНВ+Е. (4.7) Для тих же трудових колективів, які випускають нееколо-гічну продукцію, договірна ціна (ЦнеПР) повинна становити ЦНЕПР = СНВ - Е. (4.8) 76 Для споживача неекологічної продукції поряд з СНВ необхідно включати в ціну витрати на ліквідацію та попередження збитків від її експлуатації та утилізації в після-експлуатаційний період (Bз). Виходячи з цього, ціна неекологічної продукції (ЦнеПР) повинна становити ЦнеПР =СНВ+Вз. (4.9) При цьому Вз>Е, оскільки витрати н’а ліквідацію та попередження .збитків
у процесі споживання продукції завжди перевищують витрати на
екологізацію продукції при виробництві. Це зумовлено певною мірою тим,
що еколо-гізація продукції передбачає масове виробництво, а отже, вищу
продуктивність праці, менші витрати, ніж при еко-•логізації невеликої
кількості продукції в процесі її споживання, використання.

Важливим джерелом покриття витрат By повинні стати частково фонди
економічного стимулювання споживача. В тих же випадках, коли витрати Вз
досить значні, доцільно для їх покриття використати витрати Е. В такому
випадку споживачу буде невигідно застосовувати в себе не-екологІчну
продукцію, оскільки Це^9 <.>

для обробки результатів опитувань і прийняття остаточного рішення. Один з поширених методів проведення експертних опитувань — метод «Дельфи», розроблений. О. Хаммером і його колегами з фірми «РЕНД-Корпорейшин» (США). Практично він є низкою послідовно здійснюваних процедур, спрямованих на формування групової точки зору щодо досліджуваних питань. Він. включає загальний збір експертів для обговорення прогнозованої проблеми і грунтується на попередній розробці програм для анкетуван'ня і на спеціальному підборі груп експертів. Провадячи екологічну експертизу якості продукції, вкрай важливо враховувати такі її характеристики: 1) рівень матеріалоспоживання (Лїр) (споживання електроенергії, бензину, інших природних ресурсів у, процесі експлуатації) і матеріаломісткості {М) виробництва (витрати природних ресурсів на виробництво одиниці продукції, можливість використання відходів як сировини для виробництва продукції); 2) рівень заподіяная збитків природі (Рз) (прямі збитки в природі від використання продукції, наприклад, отруйні викиди, шум тощо), а також рівень заподіяння збитків від виробництва продукції; (5м) — витрати на попередження та ліквідацію збитків у природі; 3) термін служби і зберігання вироблюваної продукції (і): 4) придатність до використання в післяексплуатаційний період (У) (наприклад, можливість утилізації) і відповідні на це витрати (By). Слід зазначити, що матеріаломісткість і матеріалоспоживання, хоча й близькі за значенням, різняться між собою. І Me і М. характеризують витрати матеріалів. Однак матеріаломісткість відображає витрати матеріалів (у тому числі й природних ресурсів) на виробництво одиниці продукції, а матеріалоспоживання показує витрати природних ресурсів при використанні виробничої продукції. Тому вони не збігаються на рівні окремого підприємства або галузі. Матеріалоспоживання — досить широка категорія. Вона відображає витрати природних ресурсів при споживанні не лише вироблюваної продукції, а й техніки і технології. Застосування ж матеріалоспоживання для експертизи дає змогу вибирати для виробництва ресурсозберігаючу техніку. Використовуючи відходи для виробництва продукції, можна не лише зберегти цінні високовартісні ресурси, а й скоротити збитки природі від відходів. Особливого значення для суспільства набуває придатність продукції для 78 використання в післяексплуатаційний період. Якщо, наприклад, не використати спрацьовані автопокришки, вони завдаватимуть невідновних збитків природі. Необхідно враховувати витрати на утилізацію. Отже, зменшення матеріалоспоживання і матеріаломісткості, збільшення ступеня утилізації продукції після повного використання дають змогу зекономити цінні природні ресурси і зменшити забруднення навколишнього середовища відходами споживання. Тобто, чим економічніше виробництво і споживання продукції, тим воно екологічніше. Зменшення рівня заподіяних природі збитків як характеристики виду продукції сприятиме збереженню природи, економії витрат на ліквідацію і попередження збитків. Екологічним показником продукції є також термін її служби, зберігання. Продовження терміну служби, зберігання виробленої продукції еквівалентне збільшенню її випуску, дає змогу подолати дефіцит багатьох видів товарів, а отже, зекономити значну частину природних ресурсів і праці. Наприклад, продовження терміну служби сільськогосподарської техніки на 10% еквівалентне збільшенню її випуску на ті ж 10%. Арбітражні і контрольні аналізи показують, що 8—10°/о мінеральних добрив випускаються з порушенням стандартів і технічних умов, через що якість 10—12% добрив погіршується при збеоіганні і вони не дають належного ефекту [24, с. 63—641.' ^ Отже, екологічнішими слід вважати ті продукцію, техніку, технологію, які задовольняють наступні вимоги [24, с. 641: Орієнтуючи виробництво на випуск продукції високої якості, особливо важливо привести економіко-екологічну експертизу у відповідність до світового рівня. Питання госпрозрахункового стимулювання охорони природного середовища і раціонального природовикорис-тання широко висвітлюються у науковій літературі. Певний інтерес становить концепція «компенсаційних» платежів, згідно з якою підприємство за заподіяну шкоду 79 повинно сплачувати компенсацію, розмір якої відповідає витратам на заміщення збитків. Але в цілому така компенсація не впливає на основні показники роботи підприємств, а зводиться до перекладання коштів з однієї кишені в іншу. Компенсаційні платежі не в стані підвищувати ефективність природоохоронних заходів вже хоча б тому, що вони безсистемні, тоді як природоохоронна діяльність суспільства вимагає регулярних відрахувань, оскільки охорона природи — це як і виробництво, безперервний процес. Викликає сумнів і спосіб виплати компенсації з прибутку, оскільки збитки можуть значно перевищувати прибуток підприємства. Господарський же механізм покликаний по-лереджувати такі випадки. Іншою поширеною концепцією стимулювання раціонального природокористування є теорія «платності» (природних ресурсів,'забруднення тощо). Це питання не нове, в історії нашої країни вже були періоди, коли існувала, наприклад, плата за воду (1949—1956) або знімався водний збір (20—30-ті роки). Але через погані економічні й технічні результати плата була відмінена. Бажаного результату не було досягнуто, оскільки плата за воду не враховувала врожайності сільськогосподарських культур. Водогосподарські органи були зацікавлені лише в збільшенні постачання води (збільшення виручки), а водокористувачі — в зменшенні використання води (скорочення витрат на зрошення), тоді як система економічного стимулювання повинна, бути орієнтована не на збільшення загального постачання води, а на її економію, найбільш повне задоволення раціональних потреб усіх споживачів. Плата за забруднення середовища або інші форми псування природних ресурсів повинна виконувати такі функції: сприяти перенесенню збитків, пов'язаних із забрудненням середовища, на їх винуватців і ставити розмір прибутку і фондів матеріального заохочення в залежність від ефективності природоохоронної діяльності; спонукати підприємства до зменшення збитків шляхом ефективного освоєння коштів на спорудження і діяльність природоохоронних об'єктів. Створення госпрозрахункового механізму охорони природи вимагає не лише забезпечення матеріальної зацікавленості та відповідальності, а й обліку, контролю, самоокупності й рентабельності витрат на охорону навколишнього середовища, розширення і підвищення ефективності природоохоронної діяльності. Ціна за своїми функціями не може вирішити весь цей комплекс завдань. Стимулювання раціонального природокористування цінами може 80 зацікавити лише в поліпшенні використання одного якогось ресурсу. Ціноутворення повинно взаємодіяти з іншими економічними важелями управління — господарським розрахунком, фінансуванням, економічним стимулюванням. Водночас комплексний підхід не означає стимулювання природоохоронної діяльності за допомогою якогось одного універсального показника, форми. Потрібна система різних форм, що залежать від характеру виробництва, ресурсів галузі, підприємств, елементів природного середовища, в якому функціонує підприємство. 4.4. АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДООХОРОННИХ ЗАХОДІВ Проведення природоохоронних заходів у сільському господарстві, як і в інших галузях народного господарства, зокрема в промисловості, вимагає значних капітальних вкладень (одноразові витрати) та експлуатаційних (поточних) витрат. Зараз потреба в капітальних вкладеннях значною мірою перевищує можливості державного бюджету і витрачати їх слід таким чином, щоб одержати максимально можливу віддачу, дати найбільший економічний ефект. Тому й виникла необхідність у визначенні економічної ефективності природоохоронних заходів. Ефективність природоохоронної діяльності зменшується через недостатню узгодженість госпрозрахункових показників із загальною системою управління виробництвом. Наприклад, для меліораторів довший час головним критерієм був обсяг виконаних робіт, що орієнтувало водогосподарське будівництво на капіталомістку діяльність — освоєння нових земель, угідь низької якості, використання дорогих матеріалів. При цьому інтереси колгоспів чи радгоспів, а також сама мета меліоративного будівництва — максимальне збільшення родючості землі, часто ігнорувались взагалі. Орієнтація на «вал» призвела до різкого подорожчання меліорації на шкоду простим, але ефективним заходам. Такі види робіт, як планування, корчування пнів, прибирання каміння тощо дають змогу підвищити урожайність в 1,5—2 рази і вимагають витрат в 15—20 разів менших, ніж введення нового гектара зрошуваних чи осушуваних земель [24, с. 54]. Виходило, що чим гірше для суспільства, тим краще для підприємства. Тому зараз робота підприємств Мінводгоспу оцінюється не за обсягом вико- 81 наних робіт, а за виконанням договорів на проведення конкретних меліоративних заходів. На різних рівнях господарювання (в масштабі суспільства, галузі, підприємства) виникає необхідність вироблення різних показників ефективності виробництва і охорони природного середовища. Специфіка природоохоронної діяльності полягає в тому, що її ефективність може бути розрахована лише на рівні народного господарства. Це означає, що і відповідний показник повинен бути ефективним не лише з точки зору підприємства або галузі, а насамперед з точки зору народного господарства. Недоврахування цієї вимоги спричиняє загострення екологічної ситуації. Екологічні ж інтереси підприємств через їх відносне відособлення можуть бути певною мірою відмежовані від інтересів суспільства. Тому відносини між суспільством і кожним трудовим колективом з приводу охорони природи повинні будуватися за принципом: те, що вигідно суспільству, повинно бути вигідно підприємству. Тоді підприємство буде поставлено в економічні умови, які змушуватимуть ефективно використовувати природні, матеріальні і трудові .ресурси з метою найкращого задоволення суспільних потреб. Орієнтація сучасного підприємства на природоохоронну діяльність зовсім не означає, що з часом будуть забуті економічні показники, але суттєва різниця полягає в тому, що вони не будуть самоціллю. Для усунення «вузьких» місць господарського механізму (в тому числі вирішення екологічної проблеми) впроваджувалась ціла система додаткових заходів, нові показники, методи і принципи стимулювання та оцінки ефективності раціонального природокористування. Так, починаючи з 1974 p. в колишньому СРСР діяла система державної статистичної звітності в охороні природи і раціональному використанні природних ресурсів, яка включає близько 15 тис. показників, систематизованих за видами природних ресурсів (корисні копалини, земля, ліс, вода, повітря) і стосовно створеного людиною штучного середовища (міські поселення тощо) [24, с. 55]. Однак велика кількість показників значно ускладнює управління, порушує господарсько-оперативну самостійність трудових колективів сільськогосподарських підприємств. Господарський механізм позбавляється мобільності, можливості швидко реагувати на зміни у виробництві. Завдання полягає в тому, щоб створити гнучкий, мобільний господарський механізм, здатний максимально використати всі ресурси, в тому числі й природні. Активна 82 природоохоронна діяльність вимагає екологізації показників основного виробництва, а не винайдення нових. Це допоможе рахуватися з екологічними витратами і підпорядкувати діяльність трудових колективів принципам дбайливого ставлення до природи, основне виробництво і природоохоронну діяльність зв'язати в один господарський механізм. Природоохоронну діяльність у сільському господарстві дуже важко повністю відокремити від функціональних процесів у самій галузі, тому методологічно правильним є визначення економіко-екологічної ефективності функціонування сільського господарства, окремих його галузей, капітальних вкладень у різні напрями їх інтенсифікації, науково-технічного прогресу в кілька етапів: 1) встановлення і кількісна оцінка екологічних наслідків, втрати природних ресурсів, можлива шкода навколишньому середовищу, зумовлена тим чи іяшим видом господарської діяльності, напрямом використання природних ресурсів, видом техніки чи технології; 2) визначення сукупних витрат на функціонування галузі, реалізацію програми чи заходу, включаючи капіталовкладення екологічного призначення і витрати на експлуатацію природоохоронних споруд; 3) виходячи з діючих цін і прийнятих економічних оцінок, розрахунок сумарного ефекту у грошовому виразі і порівняння його з сукупними витратами суспільства із врахуванням економічної (грошової) оцінки безпосередніх втрат природних ресурсів і шкоди, що завдається навколишньому середовищу. При цьому економічна оцінка втрат і шкоди може розглядатися або як потенціальний резерв збільшення сумарного ефекту, або як складова сукупності витрат при порівнянні різних варіантів заходів за показниками приведених витрат і абсолютної ефективності [5» с. 80—89]. До природоохоронних заходів належать усі види господарської діяльності, спрямовані на зниження і ліквідацію негативного антропогенного впливу на навколишнє природне середовище, збереження, поліпшення і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу країни, серед них — будівництво та експлуатація очисних та знезаражувальних споруд і устаткування, розвиток маловідход-них і безвідходних технологічних процесів і виробництв, розміщення підприємств і систем транспортних потоків з урахуванням екологічних вимог, рекультивація земель, заходи щодо боротьби з ерозією грунту, охорони та відтво- 83 рення флори і фауни, охорони надр і раціонального використання мінеральних ресурсів та інші. Природоохоронні заходи повинні забезпечувати: а)дотримання нормативних вимог до якості навколишнього середовища, що відповідає інтересам охорони здоров'я людей і охорони навколишнього природного середовища з урахуванням перспективних змін, зумовлених розвитком виробництва і демографічними зрушеннями; б)одержання максимального народногосподарського економічного ефекту від поліпшення стану навколишнього середовища, збереження і більш раціонального використання природних ресурсів. Ефективність природоохоронних заходів на різних рівнях оцінюється з допомогою показників або результатів — екологічних, соціальних та економічних. Екологічний результат полягає в обмеженні негативного впливу на навколишнє середовище і поліпшенні його стану і проявляється в зменшенні об'ємів забруднень, що надходять у середовище, та рівня його забруднення (концентрації шкідливих речовин у землі, водоймах, атмосфері, рівнів шуму, радіації тощо), збільшенні кількості і поліпшенні якості придатних до використання земельних, лісових і водних ресурсів, у поліпшенні атмосферного повітря. Соціальний результат полягає в підвищенні рівня життя населення, підвищенні ефективності соціального виробництва і збільшенні національного багатства країни. Соціальні результати виражаються в поліпшенні фізичного розвитку населення і в зниженні захворюваності, продовженні тривалості життя і періоду активної діяльності, поліпшенні умов праці та відпочинку, підтриманні екологічної рівноваги (включаючи збереження генетичного фонду), збереженні естетичної цінності природних ландшафтів, пам'ятників природи, заповідних зон та інших територій під охороною, створенні сприятливих умов для розвитку і росту творчого потенціалу особи і культури, для вдосконалення свідомості людини. У сучасних умовах можлива лише неповна, часткова оцінка соціальних результатів у грошовій формі. Наприклад, можна визначити приріст валового суспільного продукту і національного доходу внаслідок збільшення періоду активної діяльності населення, але не можна в грошовій формі визначити соціальні результати підтримання екологічної рівноваги, зростання свідомості людини та інші. Соціальний результат, який можна виразити в грошовій формі, називається соціально-економічним. 84 Економічний результат полягає в економії або попередженні втрат природних ресурсів, живої та уречевленої праці у виробничій і невиробничій сферах народного господарства і в сфері особистого споживання і виражається в грошовій формі. Економічне обгрунтування природоохоронних заходів вимагає народногосподарського підходу, який передбачає: а) повне охоплення всіх соціальних, екологічних і економічних результатів різних варіантів природоохоронних заходів у різних сферах народного господарства як найближчим часом, так і в більш віддаленій перспективі; б) більш повне охоплення всіх витрат, пов'язаних із здійсненням різних варіантів природоохоронних заходів; в) врахування фактора часу при оцінці витрат і результатів природоохоронних заходів; г)міжгалузевий підхід з урахуванням необхідності економії всіх витрат і забезпечення ефективнішого використання природних ресурсів у масштабі всієї території, що розглядається (району, області, країни). Економічне обгрунтування природоохоронних заходів провадиться шляхом порівняння економічних результатів цих заходів з витратами, необхідними для їх здійснення з допомогою системи показників загальної і порівняльної ефективності природоохоронних витрат і чистого економічного ефекту природоохоронних заходів. Загальна ефективність природоохоронних заходів проявляється: у сфері матеріального виробництва — приростом обсягу прибутку або зменшення собівартості продукції; у невиробничій сфері — економією витрат на виконання робіт і надання послуг; у сфері особистого споживання — скорочення витрат – особистих коштів населення, спричинених забрудненням. навколишнього середовища. Загальна (абсолютна) ефективність природоохоронних витрат визначається як відношення повного річного економічного ефекту від природоохоронних заходів до витрат на їх здійснення. Цей показник використовується при обгрунтуванні першочерговості напрямів капітальних вкладень природоохоронного призначення в територіальному або галузевому масштабі 85 де Ер — повний річний економічний ефект; С — річні експлуатаційні витрати середовища захисного призначення, що викликали цей ефект; К. — капітальні вкладення в будівництво об'єктів середовищезахисного призначення; Ец — нормативний коефіцієнт економічної ефективності капітальних вкладень середовищезахисного призначення де р — економічний результат середовищезахисних заходів. Економічний результат середовищезахисних заходів виражається у розмірах попереджених ними річних економіч,-них збитків від забруднення середовища (Зпоп) і додаткового доходу (ДД) від поліпшення виробничих результатів діяльності підприємства Р = Зпоп = ?Д. (4.13) Попереджені економічні збитки від забруднення навколишнього середовища дорівнюють різниці між розрахунковими розмірами збитків, які мали місце до здійснення заходів (Зпоп 1), і залишкових збитків після проведення цих заходів (Зпоп 2): Зпоп = 3поп 1 ± Зпоп 2- (4.14) Річний приріст доходу від поліпшення виробничої діяльності має місце при утилізації цінних компонентів з відходів виробництва і визначається за формулою де qj — кількість товарної продукції j-го виду (якості), що одержується і реалізується до здійснення середовищезахисних заходів (j = 1, 2 ... n); qi — те ж після їх здійснення (i =1, 2 ... т); ui, uj — оцінка одиниці i - ї (j-ї) продукції. Порівняльна економічна ефективність природоохоронних витрат визначається мінімальними приведеними витратами, скоректованими за фактором часу. Цей показник використовується при доборі найекономічнішого варіанта за умови досягнення однакових екологічних, соціальних та економічних результатів в усіх варіантах, у межах території, на яку розповсюджується вплив природоохоронного заходу Важливим госпрозрахунковим показником роботи підприємства є рентабельність виробництва. Рівень рентабельності належить до узагальнюючих підсумкових показників діяльності підприємств. Вона відображає як кількісні, так і якісні результати, одночасно відіграючи стимулюючу роль. Розрахунок рентабельності як відношення прибутку 87 (П) до вартості основних фондів і нормованих оборотних засобів (Ф) стимулює підприємство краще використовувати основні фонди, але не враховує того, що цього можна досягнути і за рахунок нераціонального природокористування. У виробництві беруть участь не лише основні фонди, а й природні, трудові ресурси. Кожне підприємство наділяється землею, водними ресурсаміргощо. Від раціонального використання території залежить ефективність виробництва в усьому народному господарстві. Чим більше розміщено виробничих фондів на певній площі, тим вище за інших рівних умов рівень її використання. Територію, яку не використовують на цьому підприємстві, можна використати з іншою метою. Рентабельність не завжди враховує і якість навколишнього середовища, яка може помітно змінюватись під впливом виробничої діяльності підприємств інших галузей народного господарства (наприклад, природоохоронних заходів). Вища якість навколишнього середовища (стан повітря, води, грунту тощо) може сприяти тому, що сільськогосподарське підприємство без особливих зусиль за рахунок менших витрат одержуватиме більший прибуток. У випадку ж низької якості середовища може знизитись рентабельність. Як наслідок трудові колективи будуть поставлені в неоднакові умови. Тому виникає необхідність корегувати рентабельність з урахуванням якості середовища. Водночас необхідність інтенсивної експлуатації основних фондів, природних ресурсів вимагає, щоб показник рентабельності комплексно відображав їх використання, враховував збитки, яких завдає підприємство, не здійснюючи природоохоронної діяльності. Тому було б правильніше розрахувати комплексний показник рентабельності (Рк) за формулою де 36 — збитки, що завдаються виробничою діяльністю підприємства; а — додатковий доход від вищої якості природного середовища; р — збитки колективу від зниження якості середовища; ОПР — оцінка природних факторів (земельних, водних та інших ресурсів, якими наділене підприємство для виробництва). З формули видно, що чим менші природні ресурси має підприємство і чим менша шкода завдається природі, тим вищою буде за інших рівних умов рентабельність. 88 Якщо на початку діяльності підприємство завдавало-шкоду природі, рівну Зі, то через t років, після реконструкції, вдосконалення технології чи екологічної техніки збитки: знизились до За. Це рівнозначно економії частини продукту (ДЗ): (4.18) Оскільки 31>32, функція f(t) буде змінюватись 1 ?f?0.

У початковий момент освоєння при f(t} =1, ?3=0; в кінцевий момент
освоєння при f{t) =0, ?3=31.

Отже, загальну економічну ефективність капіталовкладень на
природоохоронні заходи (Е) можна визначити за формулою

де Кв — капітальні вкладення на ліквідацію збитків.

Крім цих основних можна виділити ще кілька додаткових показників, що
характеризують раціональність використання тих чи інших природних
ресурсів і відображають. лише проміжні, а не кінцеві результати
природоохоронної діяльності, тому не можуть бути застосовані як
госпрозрахункові. Мова йде про показники раціонального землекористування
— землевіддачу (ЗB) і землемісткість (Зм):

де Рв — результат виробництва; S — площа ділянки, що-використовується.

Доповнювальною характеристикою до цих двох показників є структура
використовуваної площі, яка виражається процентним співвідношенням
окремих видів угідь. Важливим показником господарської діяльності
сільськогосподарських підприємств сьогодні повинна стати урожайність.
одержана з використанням ґрунтозахисних систем землеробства,
прогресивних систем зрошення, біологічних засобів захисту рослин.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1.В чому полягають особливості оцінки впливу людини на природу?

.2. В чому дуть економічної оцінки впливу людини на природу?

3. В чому дуть оцінки екологічних витрат?

4. Що є основними реципієнтами забруднення навколишнього середовища?

5. Як обчіплюється економічна оцінка екологічних втрат?

6. Що включають природоохоронні витрати? .

7. Що включають економічні збитки від екологічних порушень?

8. Які вибіляються модифікації економічних оцінок?

9.Як враховується в економічній оцінці додатковий економічний ефект при
проведенні багатоцільових природоохоронних заходів?

10. В чому особливості економічної (грошової) оцінки збитків, завданих
навколишньому середовищу?

11. В чому проявляються втрати сільського господарства внаслідок
забруднення навколишнього середовища?

12. Що відображають еколого-економічні збитки?

13. Як обблюється рівень розвитку охорони навколишнього середовища?

14. Які фактори впливають на обсяг еколого-економічних збитків?

15. В чому полягає складність встановлення конкретного розміру збитків?

16. Що покладено в основу методики визначення еколого-економічних
збитків?

17. Чим визначається доцільність встановлення високої плати за
забруднення природного ресурсу?

18. Як розрізняють нормативні і понаднормативні збитки?

19. Які є Основні функції плати за забруднення навколишнього середовища?

20. Що таке стимулювання?

21. В чому полягають недоліки штрафних санкцій?

22. Яке значення може мати включення витрат на екологізацію продукції в
її ціну?

23. На ocHQgj чого встановлюється ступінь екологічності продукції?

24. В чому дуть «компенсаційних» платежів?

25. В чому дуть теорії «платності»?

26. Чим обумовлюється необхідність у визначенні економічної ефективності
природоохоронних заходів?

27. В чому полягає специфіка природоохоронної діяльності?

28. Основні етапи визначення економіко-екологічної ефективності
функціонував;, сільського господарства?

29. Що відноситься до природоохоронних заходів?

ЗО. Досягнення яких основних цілей – забезпечують природоохоронні
заходи?

31. В чому полягає екологічний результат проведення природоохоронних
заходів?

32. В чому полягає соціальний результат проведення природоохоронних
заходів?

33. В чому полягає економічний результат проведення природоохоронних
заходів?

34. Що передбачає народногосподарський підхід до економічного
обгрунтування природоохоронних заходів?

35. Де проявляється загальна (абсолютна) ефективність природоохоронних
заходів?

36. З яких величин складається чистий економічний ефект
природоохоронних. заходів?

37. Як визначається чистий економічний ефект природоохоронних заходів?

38. Як визначається економічний результат середовищезахисних заходів?

39. Як визначається порівняльна економічна ефективність природоохоронних
витрат?

40. Як врахувати ефект від природоохоронної діяльності в показнику рівня
рентабельності підприємства?

41. Як можна визначити загальну економічну ефективність капіталовкладень
на природоохоронні заходи?

5. УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ І ОХОРОНОЮ ПРИРОДИ ТА ЇХ ПЛАНУВАННЯ

5.1. НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Чим повніше використовуються природні ресурси, тим ощадливіше і
по-господарськи слід ставитися до їх експлуатації, особливо якщо йдеться
про невідновлювані енергетичні ресурси. Незважаючи на те що кількість
розвіданих копалин збільшується як загалом, так і в розрахунку на душу
населення, існує загроза їх виснаження ще перед тим, як буде здійснений
перехід на використання нових джерел енергії. Тим більше, що суспільство
відчуває все більший дефіцит відновлюваних природних ресурсів.

В зв’язку з цим раціональне використання і відтворення .природних
ресурсів стає однією з найбільш актуальних проблем людства. Поряд з
глобальним, проблема охорони навколишнього середовища і раціонального
використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний
характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації виробництва на основі
прискорення науково-технічного прогресу.

Така постановка проблем вимагає поліпшення розробки питань управління,
пов’язаних насамперед з діалектикою взаємодії продуктивних сил і
виробничих відносин. Стосовно природокористування це означає послідовний
розвиток наукових засад охорони навколишнього середовища і раціонального
використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність,
пропорційність, оптимальність.

Планомірність стосовно використання природних ресурсів — економічна
функція держави по управлінню і регулюванню екологічних та економічних
відносин і пропорцій. Така функція передбачає як розробку і виконання
планової системи взаємопов’язаних показників, так і дійовий контроль за
їх реалізацією. Перспективне і поточне планування раціонального
використання природних ресурсів і

92-

охорони навколишнього середовища в кінцевому підсумку виходить з
накреслених темпів зростання сукупного суспільного продукту,
національного доходу і підйому життєвого рівня трудящих.

Пропорційність означає погодженість у використанні природних ресурсів як
за територією, так і за галузями народного господарства, виключення
порушень природних взаємозв’язків у навколишньому природному середовищі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досягнення
найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім
середовищем.

Управління охороною навколишнього природного середовища, як говориться в
Законі про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні в цій
галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи,
контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої
виконавчо-розпорядчої діяльності.

Метою управління в галузі раціонального природокористування є реалізація
законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки,
забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використання
природних ресурсів, досягнення погодженості дій державних і громадських
органів у галузі навколишнього природного середовища.

Визначальними у виробничих відносинах, що складаються між людьми і
природою, є їх суспільний характер. Тому функції по управлінню і
плануванню раціонального природокористування є однозначно прерогативою
держави. Різні міністерства, комісії, відомства, комітети тощо в міру
своєї компетенції здійснюють і підтримують єдину державну політику в
області охорони навколишнього природного середовища.

Одне з центральних місць у регулюванні відносин з приводу охорони
навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів
відводиться науково обгрунтованому поєднанню територіального і
галузевого управління природоохоронною роботою. Підприємства, що
залучають у господарський оборот природні ресурси, належать, з одного
боку, до тієї чи іншої галузі народного господарства, а з другого — е
ланками територіально-виробничих комплексів. Тому виникає необхідність
правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств і
місцевих територіальних органів, які повинні доповнювати одне одного,
утворюючи єдину систему управління. Наприклад,

при відведенні земель під промислове, транспортне чи житлове
будівництво слід виходити не лише з локальних інтересів відомчого
характеру, а й враховувати, що відчуження земель, особливо орних,
призводить до скорочення площі сільськогосподарських угідь, знижує
родючість грунту, зменшує валову продукцію сільського господарства та
ін.

У системі управління природоохоронною діяльністю підприємства можна
виділити планування, експлуатацію очисних споруд (включаючи
технологічний процес) і контроль за викидами в навколишнє середовище.
Проектування і планування дають змогу розробити комплекс необхідних
заходів по охороні навколишнього середовища, їх виконання, серед яких
нові удосконалені технологічні процеси, роботи, очисні споруди, що
знижують або виключають шкідливий вплив на навколишнє середовище.

Управлінські функції в області природоохоронної діяльності підприємства
повинні сприяти вдосконаленню технології виробництва,
ремонтно-експлуатаційних робіт, безаварійної роботи устаткування,
виконання планово-попереджувального і поточного ремонту.

Контроль включає в себе аналіз технології, лабораторний аналіз,
контрольні пости, визначення концентрації шкідливих виділень,
інформування керівництва про стан навколишнього середовища на
підприємстві, дотримання законодавства в цій області.

5.2. СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ УПРАВЛІННЯ РАЦІОНАЛЬНИМ
ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ

Усі ланки народногосподарської середовищезахисної системи становлять
єдине ціле і доповнюють одна одну. Водночас кожна з цих ланок наділена
самостійними функціями, вирішує певне коло завдань і має свою структуру.

Відповідають за організацію державної підсистеми І контролю за станом
навколишнього середовища Міністерство по охороні навколишнього
середовища (1991 p.), служба стандартизації, Міністерство охорони
здоров’я та інші міністерства, а також місцеві обласні, міські та
районні організації відповідного профілю. В своїй діяльності вони
керуються в основному Законом про охорону навколишнього середовища (1991
p.).

Державна підсистема використання природних ресурсів перебуває в
компетенції місцевих Рад народних депутатів, які повинні контролювати і
регулювати всю природоохоронну роботу міністерств і відомств. Галузевий
і міжгалузевий характер раціонального природокористування визначається
специфікою господарської діяльності структурних підрозділів міністерств
і відомств і залежить від виробничого профілю підприємств і об’єднань.
Тому обов’язки між різними ланками цієї підсистеми охорони навколишнього
середовища і раціонального природокористування розподіляються
відповідним чином.

Так, Міністерство сільського господарства і продовольства України
повинно здійснювати державний контроль за дотриманням земельного
законодавства і порядку користування землею; відповідає за організацію
охорони і раціонального використання земель, що перебувають у
користуванні сільськогосподарських підприємств і організацій системи
міністерств, за правильність застосування в сільському господарстві
отрутохімікатів, розробку біологічних засобів боротьби з хворобами і
шкідниками сільськогосподарських культур і насаджень, організацію
економного використання води при зрошенні земель; здійснює контроль за
рекультивацією земель. Воно організовує виконання комплексу
протиерозійних заходів, включаючи роботи по полезахисному
лісорозведенню; здійснює контроль за проведенням заходів по боротьбі з
шкідниками хворобами рослин, за дотриманням встановлених правил
зберігання отрутохімікатів з тим, щоб не допустити потрапляння шкідливих
речовин у сільськогосподарську продукцію і нагромадження їх у грунті і
водоймах; за правильним веденням мисливського господарства, дотриманням
чинного законодавства по збереженню і збагаченню флори і фауни, у справі
заповідників.

Крім того, Міністерство сільського господарства і продовольства повинно
систематично вивчати вплив отрутохімікатів на водні організми і
визначати гранично допустимі концентрації їх у рибогосподарських
водоймах; робити висновки про доцільність хімічної обробки посівів,
насаджень, водойм і лісів; брати участь у розробці приладів для контролю
якості природних поверхневих і стічних вод.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища (МОНПС) є
центральним органом державного управління в галузі охорони природи і
використання природних ресурсів і відповідає за охорону природи,
організацію раціонального використання і відтворення природних

ресурсів у країні. Як головні завдання па МОНПС покладаються комплексне
управління природоохоронною діяльністю в країні, розробка і проведення
єдиної науково-технічної політики по охороні природи і раціональному
використанню природних ресурсів, координація діяльності міністерств і
відомств у цій галузі. З цією метою провадиться державний контроль за
використанням і охороною земель, поверхневих і підземних вод,
атмосферного повітря, рослинного (в тому числі лісів) і тваринного (в
тому числі рибних запасів) світу, морського середовища і природних
ресурсів територіальних вод України.

МОНПС готує і подає в Кабінет Міністрів пропозиції з питань охорони
природи і раціонального використання природних ресурсів для включення їх
у проекти державних планів економічного та соціального розвитку,
здійснює контроль за виконанням відповідних завдань, передбачених
державними планами. МОНПС розробляє пропозиції щодо вдосконалення
економічного механізму природокористування, затверджує екологічні
нормативи, правила і стандарти з регулювання використання природних
ресурсів і охорони природного середовища від забруднення та інших
шкідливих впливів. Здійснюється державна екологічна експертиза
генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і галузей
народного господарства, контроль за дотриманням екологічних норм при
розробці нових технологій, матеріалів і речовин, а також проектів на
будівництво (реконструкцію) підприємств та інших об’єктів, що впливають
на стан навколишнього середовища і природних ресурсів. При цьому органи
управління природокористуванням повинні орієнтуватися на такий
визначальний фактор поліпшення діяльності з охорони природи, як широке
застосування в усіх галузях народного господарства маловідходних і
безвідходних технологій.

МОНПС відає у встановленому порядку дозволом на захоронення
(складування) промислових, побутових та інших відходів, на викиди
шкідливих речовин в навколишнє середовище, на спеціальне
водокористування, на користування тваринним світом і споживання
атмосферного повітря для виробничих потреб, користування кадрами для
проведення геологорозвідувальних робіт, затверджує розрахункові лісосіки
і здійснює контроль за відводом земель під усі види господарської
діяльності.

У складі МОНПС функціонують: Головне управління економіки і організації
природокористування, Головне управління науково-технічного прогресу і
екологічних нор-

мативів. Головне контрольно-інспекційне управління, Головна державна
екологічна експертиза, Головне управління міжнародного співробітництва,
Управління пропаганди екологічних знань, Управління капітального
будівництва і матеріально-технічного забезпечення.

МОНПС має місцеві органи на всіх рівнях територіального управління —
областей, районів, міст. Введення подвійної підпорядкованості
територіальних органів управління МОНПСу та місцевим Радам народних
депутатів відповідає ролі місцевих Рад у вирішенні питань охорони
навколишнього середовища, визначеній статтями Конституції України та
розділом IV Закону про охорону навколишнього природного середовища. Ці
положення дають змогу залучити до вирішення завдань з охорони
навколишнього середовища служби Рад народних депутатів (планове
управління, управління капітального будівництва та ін.), а отже,
уникнути необхідності їх створення в межах територіальних органів
МОНПСу.

Територіальними органами управління охороною навколишнього середовища є
відповідні відомства МОНПСу та відділи охорони природи виконкомів Рад
народних депутатів.

З переходом на повний госпрозрахунок і нові методи економічного
управління згідно з Законом про державне підприємство на рівні
підприємств охорону навколишнього середовища здійснює адміністрація. Тут
приймаються рішення з питань природокористування, здійснюються практичні
заходи щодо охорони навколишнього середовища від забруднення виробничими
і господарськими відходами, стічними водами.

Як правило, один із заступників керівника підприємства відповідає за
охорону природи.

Удосконалення управління в галузі охорони і відтворення природних
ресурсів повинно відбуватися шляхом уточнення ролі і місця
територіального і галузевого факторів у формуванні основних якісних
параметрів навколишнього середовища.

Водночас слід враховувати, що в системі планового управління
раціональним природокористуванням провідним є територіальний підхід. Це
означає, що повноправним розпорядником природних ресурсів, які
залучаються в сферу виробничої діяльності, є Ради народних депутатів.
Завдання полягає в тому, щоб надані місцевим Радам права
використовувались якнайефективніше, поєднували в собі територіальні і
галузеві інтереси, орієнтували виробничо-

господарську та експлуатаційну діяльність промислових підприємств і
об’єднань, міністерств і відомств на вирішення актуальних екологічних
проблем.

5.3. МОНІТОРИНГ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДООХОРОННОЇ ПОЛІТИКИ

В останні роки все більше уваги приділяється адаптивним процедурам
оцінки екологічної ситуації і прийняття рішень в управлінні
природокористуванням. Причина цього — глибоко досліджені теорією і
підтверджені практикою факти, які свідчать, що:

взаємозв’язки соціальних, демографічних, економічних та екологічних
процесів мають складний характер, який динамічно змінюється в просторі і
в часі, через що судження про майбутні зміни в природокористуванні
неминуче є ненадійними, навіть якщо вони грунтуються на виявлених на
даний момент тенденціях розвитку окремих процесів;

економіко-виробничі та екологічні системи, маючи властивість змінюватись
і самоорганізовуватись, зберігають свою пристосованість і здатність до
самовідновлення лише в певних межах, при перевищенні яких вони
переходять в

якісно інший стан;

збитки від прорахунків у плануванні і відхилень при втіленні в життя
природоохоронної політики надто великі, щоб можна було формувати і
реалізовувати їх у режимі проб і помилок, обмежуючись реагуванням на
порушення, що відбулися, без самонавчання всієї системи.

Ці обставини роблять нереальними надії на розробку «ідеальних»
природоохоронних стратегій, які залишалися б стабільними тривалий час.
Зміни, що вносяться в подібні стратегії, повинні базуватись на все
глибших наукових теоріях і моделях динамічної оптимізації. Сам же
контролюючий і корегуючий механізм природоохоронної політики повинен
забезпечувати випереджувальне й оперативне внесення необхідних змін у
природоохоронні дії, мати «пам’ять» не лише про тенденції зміни
об’єктивних даних, а й володіти «базою знань» про системи аргументів та
установок, які в минулому призвели до помилок або сприяли успіхам, знати
і враховувати «ціну» і наслідки позитивного і негативного досвіду
природоохоронної політики. Адаптивний підхід до управління
природоохоронною діяльністю — одна з найважливіших передумов її
ефективності.

Адаптація режиму управління здійснюється двома шляхами. По-перше,
шляхом корегування стратегій природокористування і встановлення
механізму прийняття оперативних рішень відповідно до умов, що змінюються
і передбачаються. По-друге, природоохоронна політика може і повинна сама
по собі активно впливати на формування сприятливих умов свого наступного
розвитку — зокрема, шляхом підвищення рівня екологічної освіченості
суспільства, нарощування природоохоронного потенціалу тощо. Мова йде,
таким чином, не про пристосовуваність, а про активну адаптацію, яка
досягається шляхом цілеспрямованої зміни зовнішнього середовища
відповідно до перспективної мети охорони і раціонального використання
природних ресурсів.

На обох цих напрямах природоохоронна політика повинна активно
використовувати стихійні адаптаційні процеси, що відбуваються в системі
природокористування, або протистояти їм — залежно від їх спрямованості і
результатів.

Через багатодисциплінарний і міжвідомчий характер проблем, які розв’язує
природоохоронна політика, інформаційно-методичне .забезпечення цієї
діяльності є специфічним і складним завданням.

Настійна потреба поліпшення інформаційно-методичного забезпечення
природоохоронної політики покликала до життя розвиток екологічного
моніторингу.

В документах міжнародної конференції 00Н з питань навколишнього
середовища (Стокгольм, 1972) була висунута ідея моніторингу в формі
національних систем постійного спостереження за змінами в біосфері з
метою одержання достовірних відомостей зростання техногенного впливу на
її компоненти, екологічного прогнозування і обгрунтування рішень щодо
регулювання взаємодії техно-сфери з біосферою.

Моніторинг (від лат. monitor — той, що наглядає, нагадує) —
спостереження, оцінка (порівняння з норматив2 ними параметрами) і
прогноз стану навколишнього середовища в зв’язку з господарською
діяльністю людини; постійне і безперервне спостереження [45, с. 63].

З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації
про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та
розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних
управлінських рішень в Україні з 1991 p. створюється система державного
моніторингу навколишнього середовища.

Моніторинг ефективності природоохоронної політики (МЕПП) є головною
складовою загального моніторингу навколишнього середовища,- Вій включає
в себе як окремі підсистеми моніторинг навколишнього середовища (МНС),
моніторинг природоохоронного потенціалу (МПП) і моні-торинг
природоохоронної освіти (МПО) (рис. 4). При цьому в кожному випадку
реалізується система спостереження з передбаченням, основними функціями
якої є:

систематизація оперативної інформації про процеси з точки зору того, до
яких наслідків у майбутньому може привести досягнутий стан, виходячи з
розвитку в минулому;

фільтрація оперативної інформації шляхом виявлення Критичних точок
розвитку;

визначення можливих альтернатив розвитку на основі нормативних прогнозів
досягнення заданих цілей в умовах, що склалися на даний момент часу;

одержання рекомендаційної інформації для органу управління на основі
прогнозування наслідків різних варіантів розвитку.

Отже, в рамках системи моніторингу повинні забезпечуватися не лише збір
і накопичення даних, а й оперативне виконання процедур аналізу, діагнозу
і прогнозу, необхідних для здійснення управління в-адаптованому режимі.

В підсистемі МНС здійснюється оцінка екологічної ситуації, що склалася,
та прогноз її змін. Результати МНС дають змогу конкретизувати мету
природоохоронної політики і визначити завдання, які вимагають
невідкладного

розв’язання.

МПП забезпечує безперервний контроль за станом і використанням
технологій природокористування, ефективністю існуючого механізму
економічного та адміністративного регулювання відносин у цій області,
розробкою і запровадженням природозберігаючих нововведень.

У МПО, як і в МПП, крім специфічних для цієї системи джерел інформації,
використовуються відомості про реальні зміни в навколишньому середовищі,
що відбуваються під впливом діяльності людей. В результаті з’являється
можливість оцінювати кінцеву ефективність різних стратегій
природоохоронної освіти (в широкому розумінні цього поняття) і науково
обгрунтовано корегувати відповідну частину природоохоронної політики.

Спільна дія підсистем МЕПП покликана забезпечити:

постійне уточнення цілей і конкретизацію завдань залежно від змін
екологічної ситуації;
100

визначення та аналіз можливих варіантів формування і використання
природоохоронного потенціалу згідно з даними про екологічність
технологій природокористування, ефективності різних видів управлінських
впливів і можливих природозберігаючих нововведень;

визначення та оцінку варіантів розвитку природоохоронної освіти
(включаючи вплив засобів масової інформації, виховну роботу серед
населення тощо).

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Які принципи е основою раціонального використання природних ресурсів?

2. В чому полягає управління охороною навколишнього середовища?

3. Яким законодавчим актом регламентується управління
природокористуванням в Україні?

4. Як поєднуються між собою територіальне і галузеве управління
природоохоронною роботою?

5. Які є основні ланки системи управління природоохоронною діяльністю?

6. В чому полягають головні функції Міністерства по охороні
навколишнього природного середовища в Україні?

7. В чому полягають природоохоронні функції Міністерства сільського
господарства і продовольства України?

8. Структурні ланки Міністерства по охороні навколишнього середовища в
Україні.

9. Які органи управління охороною навколишнього середовища є
територіальними?

10. Що таке моніторинг?

11. Що включає моніторинг ефективності природоохоронної політики (МЕПП)
?

12. Що повинна забезпечувати спільна дія підсистем МЕПП?

6. РАЦІОНАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ

6.1. ПОНЯТТЯ 1 НАПРЯМИ РАЦІОНАЛЬНОГО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ

Раціональне землекористування означає максимальне залучення до
господарського обігу всіх земель та їх ефективне використання за
основним цільовим призначенням, створення найсприятливіших умов для
високої продуктивності сільськогосподарських угідь і одержання на
одиницю площі максимальної кількості продукції за найменших витрат праці
та коштів.

Охорона земельних угідь — сукупність науково обгрунтованих заходів,
спрямованих на ліквідацію надмірного вилучення земельних фондів із
сільськогосподарського обігу внаслідок промислового, транспортного,
міського і сільського будівництва та видобутку корисних копалин,
запобігання підтопленню, заболоченню засобом гідротехнічного й
меліоративного будівництва, підвищення фізико-хімічних властивостей,
знищення в них отруйних хімічних речовин при застосуванні мінеральних
добрив та засобів захисту рослин від шкідників і хвороб, запобігання
забрудненню грунту відходами промислового виробництва, паливом і
мастильними матеріалами при виконанні сільськогосподарських робіт,
захист від водної та вітрової ерозії, раціональне регулювання
грунтотворчого процесу в умовах інтенсифікації сільськогосподарського
виробництва та його індустріалізації.

Отже, раціональне використання й охорона земельних ресурсів включають
дві групи питань: 1) охорона, землі від виснаження і підвищення її
родючості — економічна група; 2) охорона від забруднення та його
попередження — екологічна група.

Раціональне використання й охорона земель — два

103

взаємопов’язаних процеси, спрямованих на підвищення продуктивних сил
землі. Вони передбачають:

оптимізацію розподілу земельного фонду між галузями народного
господарства і якомога ефективніше його використання у кожній з них;

оптимізацію структури окремих видів земельних угідь (ріллі, багаторічних
насаджень, сіножатей, пасовищ, лісів, земель під водою тощо) відповідно
до природно-економічних зон і районів;

розробку і впровадження раціональної системи землеробства, яка включає
ґрунтозахисний обробіток, удобрення; вапнування кислих та гіпсування
засолених і солонцюватих грунтів, технологію вирощування
сільськогосподарських культур, систему сівозмін тощо;

осушення заболочених і перезволожених земель та зрошення і обводнення
посушливих;

запобігання затопленню, підтопленню, заболоченню земель, погіршенню їх
фізико-хімічних властивостей;

широке використання ґрунтових мікроорганізмів для створення
високородючих і стійких до ерозії грунтів;

розробку і впровадження науково обгрунтованої системи луківництва;

розробку і впровадження раціональної системи розселення, забудови
сільських та міських населених пунктів, розміщення каналів для
перекидання води з багатоводних у маловодні райони, великих водосховищ,
шляхів сполучення, ліній електропередач, нафтогазопроводів;

розробку і впровадження еколого-економічної оцінки земель та
використання її для планування розміщення і спеціалізації
сільськогосподарського виробництва, визначення обсягу державних
закупівель рослинницької і тваринницької продукції, витрат на
виробництво і доходності сільськогосподарських підприємств, встановлення
правильних, науково обгрунтованих цін.

6.2. СТАН ГОСПОДАРСЬКОГО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ

Земля — найважливіша складова природних ресурсів; основа рослинного і
тваринного світу; вмістилище природних багатств; операційний базис
промисловості, населених пунктів і доріг; головний засіб виробництва в
сільському господарстві. Тому раціональне землекористування є обо-

104

в’язковою складовою комплексної системи експлуатації та охорони
природних ресурсів.

Для сільського господарства найбільше значення має частина землі під
назвою грунт — особливе природне утворення, якому властиві риси живої та
неживої природи,, що сформувались внаслідок тривалого перетворення
поверхневих шарів літосфери під спільним взаємозумовленим впливом
гідросфери, атмосфери, живих і мертвих організмів: Це одна із складових
навколишнього середовища,, її найважливіша властивість — родючість, яка
відіграє провідну роль у житті людини, є найважливішою умовою існування
і відтворення, які постійно змінюють одне одного в людських поколіннях.
Сумарна площа розораних грунтів на Землі — 1,5(109 га, ліси займають —
4,6(109 ra, трав’янисті ландшафти — 2,6(109 га. Сільським господарством
освоєно близько 30% площі суші.

Усі землі країни утворюють єдиний земельний фонд, який включає: землі
сільськогосподарського призначення;-землі населених пунктів; землі
промисловості, транспорту заповідників та іншого
несільськогосподарського призначення; лісового фонду; водного фонду;
держзапас. В Україні 77% земель займають землі сільськогосподарських
підприємств, що становить 40,4 мли га станом на 1 січня 1994 p.*

`„a$

u r

?P???P???тивним є перетворення земельних угідь у ріллю. Розорювання
площ, раніше покритих трав’яною рослинністю, зрошення в засушливих та
осушення боліт у зволожених регіонах, збільшення внаслідок цього площі
ріллі сприяє ефективному зростанню виробництва сільськогосподарської
продукції і супроводжується глибоким перетворенням навколишнього
середовища. Нерідко ці перетворення стають небажаними, виходячи за межі
початкових наслідків. В Україні площа ріллі — 33,3 млн га, або 80% площі
сільськогосподарських угідь; 2,2 млн га — сіножатей (5%
сільськогосподарських угідь); 5,2 млн га —• пасовищ (11%
сільськогосподарських угідь).

Розширення масштабів видобування корисних копалин, розвиток
промисловості, міського, сільського, гідротехнічного і транспортного
будівництва вимагають постійного вилучення земель з
сільськогосподарського обігу. У перші

* Народне господарство України. К., 1994. С. 176.

105

повоєнні роки з сільськогосподарського обігу щорічно вилучалося по
25—50 тис. га родючих земель, зараз — по 12—14 тис. га. В результаті за
1950—1990 pp. площа сільськогосподарських угідь в Україні зменшилася на
3 млн та, а окремих земель — на 1,8 млн га. За цей час населення країни
зросло з 36 млн до 52 млн чол., а його землезабезпеченість знизилась з
1,2 до 0,8 га, в тому числі орними землями — з 1 до 0,6 га. Через
зменшення площі сільськогосподарських угідь звужуються потенціальні
можливості забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості
— сільськогосподарською сировиною. Недобір валової продукції сільського
господарства з вилучених земель (в порівняльних цінах 1983 p.) становить
понад 5 млрд крб.

Для компенсації угідь, вилучених з сільськогосподарського обігу, було
розорано схилові та прируслові землі, а існуючі орні сильно перенасичено
грунтовиснажливими культурами, що призвело до інтенсивного розвитку
ерозійних процесів та інтенсивної деградації грунтів. Досить сказати, що
з 1961 по 1981 pp. (роки обстеження ґрунтового покриву) площа еродованих
земель збільшилась на 2 млн га, в тому числі орних — на 1,5 млн га.
Тепер в Україні налічується 12 млн га земель, пошкоджених водною
ерозією, в тому числі 1 млн — сильно, 2,8 млн — середньо і 8,3 млн —
слабо еродованих. Площа земель, пошкоджених вітровою ерозією, становить
19,2 млн га, в тому числі сильно еродованих — 0,2 млн, середньо — 0,3
млн і слабо — 8,5 млн. Розвиток водної та вітрової ерозії грунтів
спричиняє їх інтенсивну деградацію та певне виснаження. Щороку
змиваються водою і видуваються вітром 600 млн т грунту, в тому числі 45
млн т гумусу (або втричі більше, ніж створюється за допомогою органічних
добрив, які вносяться в грунт господарствами України).

Усі чорноземи, які в 30-х роках належали до середньо-гумусних, у 80-х
трансформувались в малогумусні, а їх гумусомісткість знизилась з 6—9 до
3—5%. У цілому за i1961—1982 pp. (роки спеціального обстеження грунтів)
втрати гумусу були більшими, ніж за 1882—196.1 pp.: у зоні Степу — в 2,4
раза, Лісостепу — в 1,65 раза і Полісся — в 8,4 раза. І якщо така
тенденція до зменшення гумусу в грунтах зберігатиметься і надалі, то в
недалекому майбутньому Україна може опинитися на порозі гумусового
голоду — великої екологічної катастрофи, і тоді вже ніякі агротехнічні,
меліоративні, природоохоронні та організаційно-господарські заходи не
зможуть відновити агро-

106

технічного потенціалу землі. Через це проблему відтворення гумусу в
грунтах і підвищення їх родючості слід розглядати як найважливішу в
народному господарстві України. Інакше наша країна не зможе
розраховувати на стабільне нарощування виробництва сільськогосподарської
продукції та забезпечення свого населення продуктами харчування.

Останнім часом щорічний обсяг видобутку мінеральної сировини досяг 1
млрд т, а гірської маси (у вигляді різних попутних відходів) — близько 3
млрд т, тобто на кожну тонну мінеральної сировини, що видобувається,
припадає три тонни породи. На поверхні землі нагромадилося більш як 12
млрд т відходів, під якими зайнято майже 52 тис га родючих земель. При
сучасних обсягах видобутку корисних копалин вже через 15—20 років
поверхневі нагромадження становитимуть 20—25 млрд т, до яких треба буде
віднести ще 15—20 тис га родючих земель.

Склад сільськогосподарських угідь значною мірою залежить від природних
умов зони, в якій ведеться аграрне виробництво. Як відомо, на території
республіки виділяють три основні зони: Полісся, Лісостеп, Степ. До
поліської зони входять: Волинська, Житомирська, Закарпатська,
Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Чернігівська області;
лісостепової — Вінницька, Київська, Полтавська, Сумська, Тернопільська,
Харківська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька; степової — Луганська,
Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Кіровоградська, Республіка Крим,
Миколаївська, Одеська і Херсонська. Іноді, коли виникає необхідність
підкреслити специфіку природно-економічних та екологічних умов
сільського господарства, із складу поліської зони виділяють підзону
Карпат, до якої включають Закарпатську, Івано-Франківську і Львівську
області [5, с. 93—94].

Між природно-економічними зонами існують досить суттєві відмінності в
структурі сільськогосподарських угідь. Якщо на Поліссі рілля в їх складі
становить лише 70%, то в Лісостепу — 86%, в Степу — 83%. У поліській
зоні найменша розораність земель, оскільки тут найбільша питома вага
природних кормових угідь — майже 30%, порівняно з 12 в Лісостепу і 13 в
Степу. Питома вага багаторічних насаджень у всіх зонах незначна (дещо
вища в Закарпатській області), проте в Степу вона в 1,8, а в Лісостепу в
1,2 раза більша, ніж на Поліссі. Нині в Степу розміщено понад 2/5 всієї
площі багаторічних насаджень, у тому числі 1/3 садів і 9/10
виноградників.

107

В Україні з усієї площі високородючих грунтів понад 60% становлять
різні чорноземи, близько 20% – лісостепи

Інтенсивне використання землі, особливо в індустріальних і урбанізованих
регіонах супроводжується перетворенням і зміною основних її природних
первісних властивостей і виникненням нових трансформаційних внутрішніх
зв’язків і процесів. Щорічно з поверхні Землі зникає близько 2 млн м
орного шару. Спостереження показали, що зменшення товщини цього шару на
10 см знижує урожай на 20%. В екологічній науці навіть з’явився
спеціальний термін — дезертифікація, що означає «проблеми перетворення
земель в пустелі».

О. Я. Яблоков вказує на чотири основні причини що викликають деградацію
грунтів. Перша — ерозія механічне руйнування грунтів водою і вітром.
Друга — опустинювання, аридизація — все більше грунтів стає непридатними
для сільського господарства через висушування Третя — токсикація,
зараження грунтів різними антропогенними речовинами, в тому числі і
внаслідок неправильного зрошення (сюди ж необхідно віднести втрати
грунтів внаслідок аварій на АЕС). Четверта — прямі втрати через
відведення сільськогосподарських угідь під міські будівлі, дороги,
аеродроми та ін. [43, с. 248—249]. У цих умовах центральне місце посідає
проблема охорони земельних ресурсів, яка за порівняно короткий час
вийшла за межі безпосередньої охорони землі і набула значення збереження
землі як основного компонента біосфери.

У зв’язку з дедалі більшою орієнтацією використання ріллі на виробництво
кормів у перспективі площа кормових угідь збільшуватиметься. істотна
частина урожаїв витрачається на корм худобі. Так, близько 60—66% зерна у
чистому вигляді або після переробки в перерахунку на посівну площу йде
на корм. Всього нині на тваринництво продукує близько 2/3 посівної
площі, а, з природними угіддями — більш як 80% загальної площі
сільськогосподарських угідь. Однак така величезна кормова площа не
завжди раціонально використовується. Спостерігається зниження
продуктивності сіножатей і пасовищ, що пояснюється, по-перше,
недостатньою увагою до цих угідь, їх еродованістю, незначним
упровадженням прогресивних технологій догляду за ними, низькою питомою
вагою меліорованих пасовищ і сіножатей, безсистемним випасанням худоби і
перевантаженням нею природних пасовищ; по-друге, спо-

108

стерігаються часті переходи виснаженої й порушеної, ріллі в пасовища, а
розорюються найкращі пасовищні ділянки, Наприкад, у 50-ті роки здійснено
масове розорювання, затоплення у зв’язку з гідробудівництвом
високопродуктивних заплавних лук, що призвело до скорочення їх площ.
удвічі порівняно з 1930 p. Передова практика свідчить, що-інтенсивна
форма луківництва, створення довгострокових культурних пасовищ
раціональних розмірів ефективніші,. ніж використання природних угідь під
ріллю.

Загострюють земельну ситуацію інтенсифікація сільськогосподарських
робіт, надходження могутніх машин, збільшення доз внесення добрив,
використання хімічних засобів захисту рослин. Значно ускладнилась
агротехніка.. В результаті підвищилась урожайність багатьох
сільськогосподарських культур, але й набагато збільшилося навантаження
на землю.

6.3. ЗАБРУДНЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ УГІДЬ В АГРОПРОМИСЛОВОМУ ВИРОБНИЦТВІ

Інтенсивне забруднення природного середовища значною мірою є наслідком
нераціонального сільськогосподарського виробництва. Щороку з
мінеральними добривами на сільськогосподарські угіддя надходить 193 тис.
т фтору,. 1,6 тис. т цинку, 620 тис. т міді та 622 т калію. У 90-ті роки
залишкова кількість пестицидів у продуктах харчування, рослинах і
тваринах зросла (порівняно з 60-ми роками) більш ніж у 9 разів. Отруйні
речовини, які знаходяться у мінеральних добривах, хімічних меліорантах й
отрутохімікатах, проникають в організми людей, викликаючи їх
захворювання.

Особливого значення набуває застосування системних фунгіцидів (нині
рекомендовано до виробництва близько» 300 препаратів), стійких проти
змивання з рослин. Неправильне їх застосування може завдати великої
шкоди посівам, навколишньому середовищу, здоров’ю людей, свійським
тваринам і птиці. А в багатьох інструкціях норми витрат препарату
зазначені в широких межах, наприклад, 1—2 кг на 1 га.

При цьому треба врахувати, що гербіциди в неоднакових метеоумовах діють
по-різному. Різноманітність умов у кожній агровиробничій групі грунтів
потребує особливого підходу до раціонального використання добрив. Так,
на півночі Полісся грунти мають кислу реакцію і потребують

110періодичного вапнування, без чого неможливо досягти ефективного
використання добрив.

При одержанні 45 ц зернових одиниць основної продукції в господарствах
із зернобуряковими сівозмінами лісостепової зони відчужується в
середньому з кожного га (кг): вуглецю — 3420, водню — 3192, кисню — 532,
азоту — 127, фосфору — 41, калію — 82, магнію — 18, кальцію— 35, сірки —
10. Для забезпечення речовинно-енергетичної замкненості треба вносити на
гектар ріллі як мінімум: гною — 8т, азоту і фосфору — по 20 кг, калію —
30 кг; на сірих лісових грунтах: гною — 4т, азоту — 40^ фосфору — 30,
калію — 50 і магнію — 8. Однак більшість господарств цього мінімуму не
дотримуються. Звідси негативні зміни в біотипах, а надалі і в
агроекосистемах. Створення речовинно-енергетичної замкнутості в
агроекосистемах — це одна з умов не тільки високої, а, й стійкої
продуктивності. Ефективність створення бездефіцитного балансу гумусу та
інших поживних елементів підвищує стійку продуктивність сівозмін на
3—5%.

Внесення підвищених доз, добрив не завжди позитивно впливає на якість
сільськогосподарської продукції. Особливо небезпечне застосування
високих доз азотних добрив під кормові культури, оскільки, нагромадження
в кормах амінів утворює в організмі тварин токсичні сполуки, внаслідок
чого збільшується кількість безплідних корів і захворювань. Небажані
наслідки у тварин спричиняють також зміни співвідношення в кормах між
кальцієм і калієм.

Пропорція внесення мінеральних добрив у грунт визначається структурою їх
виробництва. Однак поєднання доз добрив, які нині вносять у грунт, не
оптимальне, особливо за фосфорним компонентом, а вміст цього елемента в
грунтах сільськогосподарських угідь нашої країни низький.
Не-збалансованість добрив не дає змоги повністю використати їх потенціал
щодо підтримання родючості грунтів. Значна частина азотних добрив не
«працює» — проявляє свій вплив закон «мінімуму», згідно з яким
урожайність визначається хімічним елементом, кількість якого у грунті
найенша.

Дедалі більшого значення набуває боротьба з бур’янами, шкідниками і
хворобами сільськогосподарських кульур. За даними FAO, потенціальні
втрати з цих причин становлять 35% .світового врожаю на 73 млрд доларів.
У зв’язку з цим відбувається швидке зростання виробництва хімічних
засобів захисту рослин. У світі в середньому на 1 га їх вносять 300 г.

111.

Отже, економічна вигода від застосування продукції хімічної
промисловості не вичерпує усіх аргументів на користь нарощування темпів
постачання сучасних продуктів хімії сільському господарству. Є низка
важливих факторів, які визначають межі поширення і застосування
хімікатів. Застосування великих доз добрив може погіршити якість
продукції, ґрунтових вод, що зумовлює забруднення близьких річок і
водойм. Використання мінеральних добрив дало змогу певною мірою
підвищити врожайність культур, однак подальше збільшення їх доз уже не
сприяло її зростанню, що пов’язано із зменшенням запасів гумусу в
грунті. Зростання врожайності неможливе без удосконалення технології
внесення добрив. Безконтрольне їх застосування призводить до забруднення
навколишнього середовища, що загрожує здоров’ю людини. Особливо
небезпечне неправильне або надмірне використання пестицидів. Причому
деяка їх частина трансформується, тобто виникають нові токсичні речовини
(вторинна токсикація). Дати оцінку всіх наслідків впливу пестицидів
неможливо через недосконалість методів дослідження.

Усі без винятку пестициди при ретельному вивченні виявляли або
мутагенну, або інші негативні дії на Живу природу і людину. Навіть
разові контакти людини з такими пестицидами, як діелдрін, паратіон,
призводять до зміни біотоків головного мозку (енцефалограми). А вплив
сучасних органофосфатних пестицидів, які швидко розкладаються, загрожує
розвитком депресій, роздратування, розладом пам’яті, іншими
нейропсихологічними порушеннями. Близько 90% усіх фунгіцидів, 60%
гербіцидів і 30% інсектицидів є канцерогенними.

Учені ще десятиріччя тому попереджали про неминучість зараження
пестицидами ґрунтових і підземних вод. Їх тривозі тоді не надали
значення, а нині в різних штатах

•США близько третини артезіанських свердловин закрито .для питного
водозабезпечення через забруднення пестицидами. У нашій країні вміст
пестицидів в артезіанських водах не контролюється.’

Підраховано, що 98% інсектицидів (проти комах) і фунгіцидів (проти
грибкових захворювань), 60—95% гербіцидів (проти бур’янів) не досягають
об’єктів пригнічення, а потрапляють у воду і в повітря. Крім того,
застосовують ще й зооциди (проти гризунів), які створюють у грунті
мертве середовище [43, с. 271].

Застосування пестицидів призводить до пригнічення біологічної активності
грунтів і перешкоджає природному 312

відновленню родючості, викликає втрату харчової цінності та смакових
якостей сільськогосподарської продукції, збільшує втрати і скорочує
термін збереження продукції, знижує урожайність багатьох культур
внаслідок загибелі комах-опилювачів. Втрати у нашому сільському
господарстві тільки від зниження врожаю внаслідок недоопилення рослин
.(оскільки ці препарати знищують природних опи-лювачів) становлять
близько 2 млрд крб тобто покривають 30—40% прибутку, який приписують дії
пестицидів.

Очевидними є негативні наслідки застосування пестицидів для здоров’я
людини, причому спостерігається тенденція до їх зростання, водночас у
об’єктів, які пригнічуються пестицидами, спостерігається певна
пристосованість до них. Сьогодні близько 500 видів комах вже стійкі до
інсектицидів. Пристосованість до пестицидів виникає протягом 10—ЗО
поколінь, підтверджуючи справедливість теорії еволюції Ч. Дарвіна: в
процесі мікроеволюції виробляється нова властивість. Помічено,
наприклад, що в колорадського жука виробляється імунітет до
отрутохімікатів. Знаючи це, господарства в 10 разів перевищують
концентрацію розчину, що згубно позначається на багатьох інших
організмах [43, с. 278]. Недостатньо обгрунтованим є твердження, що
застосування пестицидів дає змогу зберегти майже третину врожаю.
Практика свідчить, що повного збереження врожаю не можна добитись
препаратами. Так, у США незважаючи на десятикратне зростання
використання пестицидів за чотири останніх десятиріччя загальні втрати
сільськогосподарської продукції від різних шкідників, бур’янів і хвороб
не знизились, а навпаки, зросли з 31 до 37%. А якщо врахувати втрати в
інших галузях, зумовлені пестицидами? Наприклад, вирощений на Кубані рис
дав близько 1,5 млрд крб прибутку, але водночас збитки від
застосовуваних там пестицидів тільки в рибному господарстві Азовського
басейну перевищували

2 млрд крб.

Поширенню застосування пестицидів значною мірою сприяє уміння зарубіжних
хімічних компаній рекламувати свій товар. ..А ми, довірившись їхній
рекламі, витрачаємо на ці препарати сотні валютних карбованців щороку,
до того ж допускаємо значні перевищення рекомендованих доз хімічних
засобів захисту, проведення суцільних обробок замість вибіркових. До 40%
пестицидів у нас розпилюється в повітря, що категорично забороняється у
багатьох країнах. Часто завищуються норми витрат пестицидів. Наприклад,
японці свій пестицид топсин використовують з розрахунку 67 г на 100 л
розчину, а в наших інструкціях для спрощення технології норми визначені
вже в розмірі 100 г [43, с. 64].

Одним з основних показників раціонального землекористування в зоні
Степу, засушливих районах Лісостепу і в багатьох районах Полісся є
ступінь застосування меліорації, зокрема зростання та осушення.

З метою підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь і
реалізації продовольчої програми в Україні розпочалися масштабні роботи
по осушенню заболочених і перезволожених земель у західних областях і на
Поліссі та зрошенню в посушливих районах Півдня. Нині загальна площа
меліорованих земель досягла вже 5,9 млн га, в тому числі осушених — 3,5
млн га і зрошуваних — 2,4 мли га. На меліорованих землях виробляється
58% овочів, 27% плодів, ягід і винограду, 18% кукурудзи на зерно.

Зрошення як важливий засіб поліпшення використання земельних ресурсів
може супроводжуватись небажаними побічними наслідками — вторинним
засоленням грунтів, їх заболочуванням, ерозією. Основна причина
засолення грунтів — низький коефіцієнт корисної дії іригаційних споруд.
Сучасні зрошувальні системи функціонують здебільшого без належної
гідроізоляції. Внаслідок цього грунтові води підтоплюють поверхневі
грунти, що за відсутності природного дренажу призводить до засолення і
заболочування земель, зниження родючості і навіть до повного вилучення
земель із сільськогосподарського обігу На деяких зрошуваних системах
через помилки, допущені на стадіях проектування будівництва і внаслідок
нераціональної експлуатації, спостерігається істотне підняття рівня
ґрунтових вод.

Велике значення для економного землекористування має осушувальна
меліорація. Однак в окремих районах після осушення земель з’явились
ознаки деградації, розвитку ерозійних процесів. Значне скорочення площ
боліт, які є континентальними охоронниками вологи, призводить до зміни
гідрологічного режиму місцевості, зменшення водності рік і водойм.
Внаслідок цього зони достатнього зволоження можуть стати засушливими.

Осушення негативно впливає на навколишнє середовище і в багатьох інших
випадках: істотно змінюється гідрологічний режим, значно знижується
рівень ґрунтових вод на прилеглих до них територіях, внаслідок цього
знижується родючість грунтів, а окремі ділянки з грунтами легкого
механічного складу перетворюються на піски. В окремі роки порушення
гідрологічного режиму, зумовлене проведенням у великих масштабах
осушувально-меліоративних робіт, супроводжується тимчасовим затопленням
великих територій, посилюється розвиток водної ерозії у весняний період,
змивається верхній родючий шар грунту, відбувається замулення малих
річок, а також їх пересихання у літній період. Осушення торфоболотних
грунтів змінює торфоутворювальний процес, припиняється нагромадження
органічної речовини, яка мінералізується, родючість знижується.
Розкорчовування чагарників і дрібнолісся на перезволожених мінеральних
піщаних грунтах при їх осушенні і освоєнні у багатьох випадках знижує
верхній неглибокий родючий шар, відновлення якого дуже складне і вимагає
тривалого часу.

Поряд з природними і технічними факторами, які обмежують темпи
зрошувальних і осушувальних робіт, істотну роль відіграють інвестиційні
фактори. Висока капіталомісткість іригаційних споруд вимагає великих
витрат. Уже тепер за капітальними вкладеннями вони посідають перше місце
серед інших інвестиційних факторів у аграрному секторі. Витрати на
меліорацію становлять майже, чверть вкладень у сільське господарство.

Справа не тільки в тому, що продукція, вирощувана на зрошуваних землях,
дорога, а в тому, що з часом ми її одержуємо дедалі менше. Землі при
нинішньому стані зрошення поливною технікою, важкими
сільськогосподарськими машинами, з незжитою безгосподарністю втрачають
свою родючість. Разом з тим не можна заперечувати значення меліорації
взагалі, але повинна бути встановлена сувора відповідальність за
прорахунки при її проведенні.

Практично неможливо встановити у вартісному виразі міру сукупних
негативних впливів ґрунтової ерозії на економіку виробництва, природні
ресурси та умови життя людини. Суспільство поки що не має належних
відомостей про збитки від ерозії в цілому. Є переважно дані про збитки,
яких зазнає сільське господарство внаслідок погіршення родючості
грунтів. Небезпечним проявом водної ерозії є розмив грунту, внаслідок
якого руйнується ґрунтовий покрив, пошкоджуються підстилаючі породи й
оголюються безплідні відклади. Яружними виносами заливаються ріки й
водойми, заливні луки і зрошувані поля, руйнуються дороги і споруди.
Поздовжнє і горизонтальне розчленування місцевості призводить до
порушення комунікацій, посилення поверхневого стоку, дренажу ґрунтових
вод і загального погіршення гідродренажу.

Урожай сільськогосподарських культур на слабозмитих .земельних угіддях
зменшується на 10—15, середньозмитих — 20—40 і сильнозмитих — на 50—60%.
Збіднення грунтів на цінні поживні речовини негативно позначається йа
ефективності добрив.

У промислове розвинутих районах особливо важливим е вивчення показників
забруднення грунтів промисловими відходами й викидами. Так, в Україні
нагромаджено понад 7 млрд т відходів виробництва. Щорічний вихід їх
становить понад 1,5 млрд т, у тому числі в процесі гірничого видобутку —
понад 1,2 млрд т, первинної переробки (збагачення) — 260 млн т і
вторинної — близько 70 млн т. Вторинне використання відходів виробництва
становить .6,6%, тобто не більш ніж 100 млн т. Площа порушених земель —
близько 265 тис. га, в тому числі відпрацьованих — майже 131 га, з них
рекультивації підлягають 121,1 тис. га, з наступним використанням як
сільськогосподарських угідь — 77 тис. га, лісонасаджень — 24, водойм —
14, інших — 6,1 тис. га. Зростає вміст важких металів у грунті. У
районах забруднення збіднюється видовий склад тварин і рослин.
Дослідження показали, що кислі гази (сірчаний і сірчистий ангідрид,
окисли азоту, хлору та ін.), які викидаються промисловими
підприємствами, зріджують трав’яну рослинність на 60% і більше, а на
схилах сприяють посиленню ерозійних процесів. Рослини, що залишились,
поглинають токсичні речовини, внаслідок чого виникає інтоксикація їх
важкими металами, зумовлена переважно підкисленням грунтів. Забруднення
грунту і кормів поблизу рудників і свинцевоплавильних заводів призводить
до інтоксикації свинцем свійських тварин і людей. Погіршення якості
продукції супроводжується не тільки акумуляцією в ній токсичних сполук,
а й порушенням співвідношення між поживними компонентами: нагромадження
нітратів, нітритів та інших отруйних для організму форм азоту. Однак
нагромадження важких металів більш небезпечне, оскільки вміст їх у
продукції, вирощеної на забруднених грунтах, частіше перебуває на рівні
допустимих концентрацій або навіть перевищує їх, ніж вміст мінеральних
форм азоту. Перевищення встановленої граничної концентрації токсичних
металів негативно позначається на біологічних процесах в організмі
людини і тварин. Слід зазначити, що верхня межа у грунтах перебуває на
рівні дуже слабкого забруднення цими металами, а на околицях великих
міст, звідки переважно постачається продукція, забрудненість грунтів
буває набагато вищою.

На підставі узагальнення показників про вміст металів у забруднених
грунтах, акумуляцію їх у рослинах і харчових продуктах та зниження
врожайності сільськогосподарських культур розроблено класифікацію
грунтів за ступенем забруднення металами. При цьому умовно прийнято, що
нагромадження металів у рослинній продукції до токсичного рівня зумовлює
сильне забруднення грунтів. Показником поділу грунтів (градації) за
ступенем забруднення прийнято кратність підвищення середнього вмісту
металів у грунтах, виражену у вигляді коефіцієнта нагромадження (КН)
металів. Незабруднені грунти характеризуються величинами 1—2 КН.

За ступенем забруднення виділено такі групи грунтів: слабко (до 10 КН),
середньо (10—30 КН), сильно (ЗО— 60 КН) і дуже сильно (понад 60 КН)
забруднені. Керуючись гігієнічним принципом оцінки забруднення грунтів,
можна прийняти, що ГДК важких металів у грунтах перебуває в межах
градації сильного ступеня забруднення грунтів [ЗІ].

У забрудненому грунті порушуються грунтові процеси, які відбуваються з
участю важких металів та інших розсіяних елементів, насамперед —
гумусоутворення. Елементи живлення рослин (нітрат- і фосфат-іони) при
підвищеній кількості мікроелементів слабше закріплюються гумусовими
речовинами і легко вимиваються з грунту. Так, при високому вмісті
миш’яку у грунтах спостерігається винос нітратного азоту без зміни
біологічної активності грунтів.

З погіршенням умов внаслідок забруднення повітря й атмосферних опадів
активізуються процеси ерозії грунту Загальновідомо, що ерозія грунту на
90% зумовлюється зміною таких показників, як агрегативність, коефіцієнт
дисперсності, об’ємна маса, сумарний вміст пилу і глинистих фракцій,
тобто комплексом фізико-механічних властивостей грунтів, окремі
компоненти якого зазнають змін під впливом техногенних забруднень
повітря і осадів. Це позначається на стані ґрунтової структури і
протиерозійній стійкості грунтів. Посилені ерозійні процеси особливо
характерні для зон, де повітря задимлюється промисловими підприємствами.
У великих містах спостерігаються деякі аномалії у прояві місцевих
кліматичних факторів. існують також відмінності у вітровому режимі:
середньорічна швидкість вітру у великих містах на 0,2—0,9 м/с нижча за
норму. Урбанізовані території мають свій мікроклімат, на формування
якого дуже впливають великі міста. Цей вплив виявляється у збільшенні
повторюваності і тривалості мряки і злив великої інтенсивності. У зонах
забруднення внаслідок зменшення сонячної радіації грунти, залежно від
рослинного покриву, дістають на 13—23% менше тепла.

Значним є забруднення грунтів викидами автомобільного транспорту, в яких
міститься велика кількість важких металів. Встановлено, що середні
концентрації усіх металів зростають із збільшенням інтенсивності руху
автотранспорту і в десятки разів перевищують фоновий рівень. Зменшення
вмісту металів у глибших шарах грунту свідчить про їх надходження з
повітря з автомобільними вихлопами. Поблизу автострад на листях культур,
трав і дерев нагромаджується відповідно в 5—20,50—100 і 100— 200 разів
більше свинцю, ніж у віддалених від автострад районах. Осадження твердих
часток відбувається внаслідок атмосферних опадів, дії сили тяжіння.
Вміст хімічних елементів у грунті впливає на їх концентрацію в рослинах.
Встановлено, зокрема, що концентрація свинцю в 1 кг грунту вздовж траси
з пропускною здатністю 1650 автомобілів за годину на одну смугу
становить до 50 мг при нормі 12—14 мг.

Транспортне забруднення грунту призводить до зниження його родючості. В
умовах помірного клімату поблизу джерел забруднення врожай зернових
зменшується на 20—30%, буряків — на 35, бобів — на 40, картоплі — на
47%. Дуже важливим є питання утилізації осадів стічних вод, загальна
кількість яких в Україні становить 25 млн м3 за годину, а в сільському
господарстві використовується Слизько 150 тис. т на рік. Під складування
осадів стічних вод зайнято більш як 1200 га родючих земель, і ця площа
щороку збільшується. Тільки в Києві площа, зайнята осадами стічних вод,
за останні 5 років збільшилась майже вдвічі і становить 196 га.

Використовуючи стічні води для зрошення полів, обов’язково постійно
контролювати вміст, динаміку нагромадження солей у грунті, щоб своєчасно
вживати заходів щодо меліорації земель. За вмістом солей грунти
поділяють на: незасолені (вміст солей 0,3%); слабозасолені (0,3— 1%);
сильнозасолені (2—3%); солончаки (понад 3%). До солонців належать
грунти, що містять не менше як 20% вбирного натрію від .ємкості
поглинання, до солонцюватих грунтів — 15—20%, до середньосолонцюватих —
10—15, до слабосолонцюватих — 5—10, до несолонцюватих —

.менше 5%.

Значні розбіжності в показниках солестійкості за дани- 118

ми різних авторів пояснюються неоднаковими грунтово-кліматичними
умовами, в яких ростуть рослини, а також тим, що досліджувались різні
сорти, районовані у певних місцевостях. Так, легкі піщані грунти
стійкіші до негативного впливу на них стічних вод. Тривале зрошення
промислово-побутовими стічними водами дерново-підзолистих грунтів не
погіршує такі властивості, як об’ємна маса, прозорість, водопроникність,
потужність орного шару, кислотність, поліпшує біологічну діяльність
ґрунтової мікрофлори. Не погіршується агромеліоративний стан грунтів і
від застосування для поливів стічних вод цукрових заводів. В Україні
можна утилізувати в сільськогосподарському виробництві близько 200 млн
м3 таких стоків, якими можна зрошувати площу близько 70 тис. га.
Використання стічних вод на конопле- і льонозаводах викликає втому
грунту після семирічного періоду зрошення. Погіршуються його фізичні
властивості внаслідок запливання і зниження проникності. Щоб уникнути
цього, рекомендується висівати багаторічні трави і тимчасово припиняти
поливи.

Створення великих водосховищ в умовах рівнинної ріки викликає різку
зміну гідрологічних умов на прилеглих територіях. Ширина зони впливу
водосховища на режим ґрунтових вод може досягати ЗО—35 км. На
незахищених територіях, прилеглих до водосховищ Дніпровського каскаду,
внаслідок підняття рівня ґрунтових вод підтоплено до 60 тис. га
сільськогосподарських угідь, через що понад 31 тис. га ріллі вибули під
сіножаті і пасовища. За даними, Інституту ботаніки АН України, для
ділянок з глибиною залягання ґрунтових вод від 0 до 0,4 м характерне
порушення грунтотворчих процесів внаслідок надмірного зволоження і
посилення процесів оглеювання і заболочування. Сільськогосподарські
угіддя на таких площах трансформовані переважно в надмірно зволожені й
заболочені сіножаті і пасовища з урожайністю 3—5 ц/га сіна низької
якості, тоді як до підтоплення вона становила 32—35 ц/га [ЗІ].

6.4. ПОЛІПШЕННЯ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬНИХ УГІДЬ

Для того щоб запобігти негативним наслідкам осушувальної меліорації й
усунути їх, слід провести реконструкцію і відновлення осушувальних
систем, які стали непридатними для використання або не відповідають
сучасним технічним вимогам. На мінеральних перезволожених зем-

119

лях слід ширше використовувати гончарний, пластмасовий та інші види
закритого дренажу. Для максимального використання родючості осушених
земель необхідно, щоб 75% з них мали закритий дренаж і 90% були
забезпечені двостороннім регулюванням водного режиму з автоматизованим
його управлінням. Важливе природоохоронне значення мають водозахисні
смуги вздовж рік і водоприймачів, стан яких не завжди задовільний.
Особливу увагу треба зосередити на використанні торфяно-болотних
грунтів. Землі з неглибоким (до 1 м) заляганням торфу доцільно
використовувати під багаторічні трави, з глибиною залягання торфу понад
1 м слід відводити під посів трав 59— 60%, під просапні — 10—15 і під
зернові — 25—30%.

Для зволоження осушуваних земель у маловодні періоди року і запобігання
затопленню при надмірних опадах треба будувати водосховища та інші
джерела зволоження, осушувальні системи, забезпечуючи при цьому
максимальне збереження озер та інших природних водоймищ, а також
екологічну надійність збудованих об’єктів. Для збереження флори і фауни
слід створити всі умови на осушених угіддях. З метою запобігання
негативним наслідкам осушувальної меліорації частину меліоративного
фонду необхідно залишити в первісному вигляді, зберегти в оптимальних
розмірах площу боліт і заболочених лісів. Оптимальне використання боліт
означає максимальне забезпечення їхньої природоохоронної ролі —
стабілізаторів клімату, регуляторів рівня ґрунтових вод, водного режиму
рік і вододжерел.

Для усунення негативних наслідків зрошувальних систем треба зосередити
увагу на їхньому технічному стані, раціональному використанні води і
продуктивності зрошуваних земель. Особливо важливо уникнути
непродуктивного використання води. Сучасні протифільтраційні засоби не
дають змоги повністю усунути фільтрацію води і ліквідувати її негативні
наслідки. До того ж вони вимагають великих капітальних вкладень, а
економічна віддача їх низька.

У раціональному землекористуванні дуже важливе значення має збереження
гумусу, який стимулює розвиток рослин і мікроорганізмів, що беруть
участь у перетворенні мінеральних і органічних речовин у грунтах. При
нинішній паропросапній системі землеробства, недостатньому внесенні
органічних добрив і відносно низькій питомій вазі багаторічних трав у
структурі посівних площ створюються умови для швидкої мінералізації
рослинних решток у
120

грунтах, слабої їх гуміфікації, що супроводжується зниженням загальних
запасів гумусу, виникає загроза деградації грунтів — погіршення фізичних
властивостей, зниження природної родючості й ефективності використання
мінеральних добрив. Вміст гумусу порушується також внаслідок прибирання
гною гідрозмивом. Гноївка за якістю поступається твердому гною, якщо не
застосовуються прогресивні технології використання, вона нагромаджується
у господарствах у величезних кількостях, забруднює і заражує навколишнє
середовище. Через це питання видалення, переробки, знезаражування,
транспортування, зберігання і використання безпідстилкового гною є дуже
важливим.

Бездефіцитний баланс гумусу можна забезпечити, поліпшуючи якість й
ефективність застосування гною для біологізації землеробства, що
визначає виробничу систему, яка частково чи повністю заперечує
використання хімічних речовин (мінеральних добрив, пестицидів,
регуляторів росту). Вона грунтується на використанні таких агротехнічних
прийомів, як сівозміни, застосування гною, сидератів, рослинних решток
та органічних відходів не-сільськогосподарського походження, вирощування
бобових культур, біологічні методи захисту рослин тощо. Прихильники
такого землеробства керуються ідеєю біологічної циклічності органічної
речовини у природі.

Вчені екотоксикологи встановили, що чим вищий вміст у грунті гумусу, тим
менша токсична дія важких металів. У присутності кальцію більшість
важких металів (мідь, цинк, кобальт) переходить у малорухомий стан,
рухомість інших (молібден) зростає. Чим більша ємкість поглинання, тим
менша дія важких металів.

За останні десятиріччя способи внесення добрив майже не змінились. При
мінімальних обробках грунту є потреба у розробці нових методів, які б
забезпечили найвищий коефіцієнт їх використання, знизили витрати на
придбання добрив і запобігли забрудненню навколишнього середовища.
Потребують удосконалення традиційні способи внесення гною врозкид з
наступним приорюванням: навіть при ретельному виконанні усіх операцій
він нерівномірно розподіляється по поверхні ї вглиб орного шару.

Особливо важливим є використання органічних добрив у регіонах, де широко
застосовують .ґрунтозахисну систему землеробства і де неможливо
забезпечити глибоке загортання органічних добрив у грунт.

Регулювати родючість можна з допомогою більш дос- 121

коналої обробки грунту, яка сприяє скороченню темпів мінералізації
гумусу. Наприклад, зменшення глибини розпушування і частоти обробки
грунту спричинює сповільнення темпів мінералізації гумусу, тому потреба
в органічних добривах зменшується при цьому на 25% [ЗІ].

Хімізація не є єдиним засобом інтенсифікації сільського господарства.
Наша країна серйозно відстає від світової науки у розробці біологічних
методів.

Один з основних засобів у біозахисті є трихограма — рід паразитичних
комах родини хальцид, яких успішно використовують у боротьбі проти
совок, метеликів, плодожерок, листокруток. Водночас у нашій країні досі
невідомий повний набір видів цього роду.

У боротьбі з бур’янами використовують рослиноїдних комах,
перспективність яких полягає у високій специфічності відносно
рослин-господарів, що практично гарантують неможливість переходу їх на
інші види. Вже такі комахи (гербіфаги) застосовуються дроти осоту
польового, багатьох видів будяків, васильків, молочаю, хрестоцвітних,
жовтеців, березки, грициків, хвоща, пирію повзучого, гострецю, навіть
амброзії.

Важливим елементом інтегрованого захисту рослин є біологічний метод,
який включає застосування комах і ентомофагів, яких штучно розмножують у
лабораторних умовах та на біофабриках, а також мікробіопрепаратів
промислового і господарського виробництва. У 1993 p. з допомогою
біологічного методу захищено 14% посівів сільськогосподарських культур
відкритого грунту, які підлягали хімічній обробці проти шкідників.
Значно зменшилося застосування хімічних засобів захисту рослин проти
шкідників зернобобових культур. Завдяки застосуванню бактероденциду
проти мишовидних гризунів скоротилося застосування хімічних зооцидів на
15—18%. Облік мікроспоріозу, ентомофторову й ентомофагів на капустяних
метеликах допомагає обгрунтовано відміняти хімічні обробки на
хрестоцвітних культурах. Таку регламентацію хімічного методу проводять
на посівах гороху, пшениці, при прогнозуванні ентомофторову горохової
зернівки і гранульозу сірої зернової совки.

Один із шляхів підвищення ефективності захисту сільськогосподарських
культур від шкідливих організмів і зменшення забруднення навколишнього
середовища пестицидами — використання засобів, створених на основі
біологічно активних речовин, якими є регулятори росту, розвитку,
розмноження і поведінки живих організмів. Проти
122

комах-шкідників винайдено і перевірено в дослідах регулятори росту
(інгібітори синтезу хітину), регулятори розвитку і розмноження
(гормональні та антигормональні препарати), регулятори поведінки
(феромони й антифеданти). З цих речовин на практиці застосовуються
феромони комах, які використовуються для нагляду за шкідниками в садах і
на виноградниках, що дає змогу в 2—3 рази зменшити хімічні обробки. У
масштабах країни скорочення лише на один обробіток внаслідок
застосування феромонних вловлювачів економить значну кількість
інсектицидів, дає змогу визначити найефективніші строки хімічних обробок
або при чисельності шкідників, нижчій за економічну межу шкідливості,
відмінити їх ефективність боротьби за рахунок оптимізації строків
обробок підвищується на 20—30% [ЗІ].

Серед протиерозійних заходів слід виділити новий технологічний спосіб
обробки грунтів, особливості якого полягають у зменшенні кількості і
глибини обробітку, суміщенні деяких операцій за рахунок збереження на
поверхні землі рослинних решток і стерні, змив і втрати поживних речовин
при цьому зменшуються в 5—10 разів. Мінімальна обробка дає змогу
ефективно боротись з ерозією за рахунок зменшення щільності грунту,
підвищення його гумусованості, поліпшення ґрунтового балансу поживних
речовин і вологи. Особливо істотні результати спостерігаються в
засушливих південних районах України. Поряд з удосконаленням процесу
землеробства мінімальний обробіток дає змогу мати економічний ефект:
енергетичні витрати зменшуються в 2—3 рази, собівартість знижується на
15— 20%, підвищується врожайність. Водночас ця технологія поширена
недостатньо. Причиною такого становища є нестача відповідних машин і
механізмів.

Невиправдано різко скоротились земельні масиви, використовувані під пар.
Збільшення площ під пар зумовлене удосконаленням агротехніки, посівів
інтенсивних сортів, зростанням урожайності. Для деяких засушливих
районів приріст урожайності зернових по чистому пару становив близько
80%

Багато цінних угідь вибуває через виділення значних територій під
об’єкти промисловості, інфраструктури міст. За всю історію людське
суспільство втратило 200 млн га природних угідь для аграрного
використання. Нині щороку для несільськогосподарських потреб відводиться
5—7 мли га, для індустріальних цілей вилучено близько 50 млн га,
придатних для сільського господарства. На перспективу
123

для несільськогосподарських користувачів потрібно 19 мли га, в тому
числі 30% сільськогосподарських угідь. Найбільші масиви втрачаються при
будівництві гідроелектростанцій, торфяних і гірничорудних розробках.
Площі таких земель у 100 разів перевищують власне площу, зайняту
розробками. Надалі з сільськогосподарського обороту вилучатиметься ще
більше земель, оскільки зростає видобуток вугілля і руди відкритим
способом, будівництво залізниць і автомобільних шляхів, аеродромів,
сховищ, меліоративних систем тощо. Для забезпечення мінімальних потреб
сільської місцевості в дорогах з твердим покриттям їх треба побудувати
близько 400 тис. км.

Науково-технічний прогрес, розвиток промисловості передбачають
інтенсивне використання природної сировини, збільшення видобутку
корисних копалин, що призводить до вилучення з сільського господарства
значних земельних угідь, видозмінює цілі ландшафти. Ерозія грунтів на
великих земельних територіях особливо велика при відкритому способі
видобутку корисних копалин. Згідно з прогнозами, видобуток цим способом
буде збільшуватись. Відповідно зростає й обсяг рекультивації земель,
тобто відновлення родючого шару грунту, рельєфу території,
гідрогеологічних умов, порушених діяльністю людини. Рекультивація земель
є однією з найважливіших проблем землеробства. З допомогою рекультивації
відновлюються землі, що вийшли з обігу. Значний вплив порушених земель
на навколишнє СереДОВИЩе ПОЯСНЮЄТЬСЯ ТИМ, ЩО На ПОВерХНЮ ВИНОСЯТЬСЯ
токсичні породи, запилюється атмосфера, з.міню-‘ ється режим ґрунтових
вод, включаючи глибокі підземні, утворюються значні маси ґрунтового
шару, що накопичується у так званих відвалах. Причому з
сільськогосподарського обігу вилучаються не лише землі, з яких
безпосередньо добуваються корисні копалини, а й площі для складування
пустої породи. В Україні площа рекультивованих земель з 16,3 тис. га в
1980 p. зросла до 22,0 тис. га в 1986 p. і зменшилась до 19,2 в 1990 p.
та 7,9 в 1993 p. *

Рекультивація земель складається з двох етапів: гірничотехнічного та
біологічного. Гірничотехнічний етап передбачає зняття та складування
родючого шару грунту,. планування поверхні, формування схилів,
спорудження шляхів, гірничотехнічних і меліоративних споруд, а також
покриття спланованої території родючим шаром грунту. Біологічний стан
рекультивації включає комплекс агротех-

*Народне господарство України. 1994. С. 433.

124

нічних і фітомеліоратнвних заходів, спрямованих на відновлення
ландшафтів і відтворення родючості земель для використання їх у
сільському чи лісовому господарстві [10, с. 59J.

Гірничотехнічну рекультивацію здійснюють підприємства, організації та
установи, в розпорядженні яких перебуває земельна ділянка, біологічну
рекультивацію — землекористувачі за рахунок коштів підприємств,
організацій та установ, що виконували на цих землях роботи, пов’язані з
порушенням ґрунтового покриву. Тому насправді роботи з гірничотехнічної
рекультивації земель виконуються, а передбачена сума грошей за
біологічну рекультивацію, згідно з проектно-кошторисною документацією на
будівництво об’єкта, перераховується землевласнику та землекористувачу,
який повинен виконати ці роботи. На практиці дуже часто землевласники та
землекористувачі біологічної рекультивації не виконують, що позначається
на відновленні біологічної продуктивності порушених земель, а отже, й на
терміні окупності рекультивованих земель, який в середньому становить
7—25 років [10, с. 60].

Темпи рекультивації земель в деяких областях України з різних причин
були недостатніми для своєчасного відтворення, що й затримало повернення
їх колишньому землевласнику і землекористувачу для дальшого використання
за призначенням (табл. 3). Наприклад, на гірничо-хімічному комбінаті в
Дніпропетровській області добувається 45% марганцевої руди від
загального її виробництва в нашій країні. Для видобутку руди комбінату
відведено 11,2^тис. га землі, з яких сільськогосподарські угіддя
займають 10,5 тис. га, а рілля — понад 8 тис. га. Марганцева руда
залягає тут на глибині до 80 м, тому на видобуток 1 т руди припадає 17
м3 породи.

Щоб всю порожню породу складати у відвали заввишки 60—65 м, потрібно
буде вилучити з обігу 11 тис. га чорноземних земель. Але, ‘як показав
досвід, втрати родючого грунту можна звести до мінімуму, якщо родючий
чорноземний шар грунту складувати окремо, наступний шар суглинку та лесу
з глибини до 20 м використати для лісонасаджень, а породу найнижчого
горизонту (з глибини 40—80 м), зовсім непридатну .для землеробства,
використати для заповнення порожніх кар’єрів. При цьому застосовують
двоетапну систему рекультивації. Оскільки в засипаних кар’єрах з часом
земля осідає, виникає необхідність проведення другого етапу
рекультивації. Після проведення робіт першого етапу відновлені землі
передаються

125

сільськогосподарським підприємствам у тимчасове користування (3—5 років)
для посіву багаторічних трав. На другому етапі рекультивації площу
повторно планують, -покривають шаром чорнозему товщею 0,5 м. Такий грунт
потребує внесення добрив. Урожайність багаторічних трав на сіно на
рекультивованих землях становить 45 ц/га, однорічних — 27,5, озимої
пшениці — 34,5, кукурудзи на зерно — 38,2, кукурудзи на силос — 287
ц/га. Термін окупності капітальних вкладень на рекультивацію земель—10
років. Отже, цей природозахисний захід є ефективним не лише з
екологічного, а й з економічного боку.

Основні напрями використання порушених земель після проведення
рекультиваційних робіт: 1) сільськогосподарське використання, що
зумовлює необхідність створення нових ділянок ріллі, сіножатей, пасовищ,
багаторічних сільськогосподарських насаджень; 2) лісове використання,
включаючи створення лісів промислового та цільового призначення
(ґрунтозахисні та водоохоронні насадження); 3) водогосподарське
використання (створення водоймищ різноманітного призначення — для
розведення риби та птиці, організації спорту, відпочинку, зрошування
тощо); 4) рекреаційне використання (парки, зони відпочинку тощо); 5)
використання під житлове та промислове будівництво; 6) віднесення цих
земель у держзапас тощо [10,с.59].

Народногосподарський результат рекультивації порушених земель
включає-такі результати:

виробничий — одержання продукції з відновленої площі. При
відшкодувальному природокористуванні він визначається приростом
показника економічної оцінки земельних угідь. Якщо відповідні оцінки
відсутні, розрахунок робиться за відтвореною продуктивністю відповідних
земель внаслідок рекультивації, визначеною в витратах на відповідну
продукцію з рекультивованих земель;

соціально-економічний — створення сприятливих умов для життєдіяльності
людини та функціонування екологічних систем у районі розміщення об’єктів
рекультивації. У зв’язку з різнобічністю проявів соціально-економічних
результатів і різного ступеня їх залежності від напряму рекультивації
вони об’єднуються в дві групи: середовищезахисні та
середовищеполіпiуючі.

Середовищезахисний результат рекультивації, який прирівнюється до
відшкодованого збитку, завданого навколишньому середовищу внаслідок
порушених земель, визначається природно-технічними умовами порушених
земель, їх розміщенням у різних природних зонах, організацією та
засвоєністю території, ускладненням конфігурації господарських угідь
тощо. Територія, що зазнає негативного впливу від. порушення земель —
зона впливу — визначається для кожного об’єкта рекультивації.

Результат поліпшення стану навколишнього середовища регіону при
рекультивації, відповідно до санітарно-гігієнічних, естетичних,
рекреаційних та інших вимог, враховується соціально-екологічним
коефіцієнтом, диференційованим за типами порушених земель, природними
зонами, напрямами рекультивації. Крім того, вноситься поправка на

освоєність території.

Аналогічно народногосподарському визначається госпрозрахунковий
результат рекультивації. Для підприємств, які використовують
рекультивовані землі, госпрозрахунковий виробничий результат
визначається приростом прибутку від реалізації продукції та послуг, що
їх отримують з

цих земель.

Поширенню передових методів рекультивації порушених земель заважає
відсутність науково обгрунтованих _її організаційних, економічних та
юридичних основ. Останнім часом у районах інтенсивного
сільськогосподарського виробництва спостерігається збільшення в
структурі сільськогосподарських угідь питомої ваги ріллі та зменшення
природних земельних угідь. Загальновідомо, що продуктивність ріллі
значно вища, ніж природних кормових угідь. Проте повне розорювання
земель неминуче супроводжується порушенням природної рівноваги, а
природні кормові й лісові угіддя сприяють її збереженню і відновленню.
Забезпеченню оптимальних екологічних умов, захисту грунтів від
руйнування і деградації, які відбуваються під впливом водної та вітрової
ерозії, сприяє дотримання оптимальних пропорцій між ріллею і природними
кормовими угіддями.

128

Проблемою запобігання забрудненню грунтів займається багато
науково-дослідних інститутів. Складено рекомендації щодо вдосконалення
технології розробки покладів корисних копалин і виробництва, а також
сільськогосподарського освоєння встановлених площ, проведено дослідження
з рекультивації порушених територій, однак вони ще не зкоординовані.
Рівень використання відходів промисловості, а отже, збереження значної
кількості продуктивних угідь від їх складування може бути значно вищим.
Потрібно впроваджувати замкнутий цикл технології виробництва з
мінімальною кількістю відходів. Передовий досвід показує, що комплексне
використання відходів, збагачення вугілля і шахтної породи підвищує
економічну ефективність використання видобутої сировини. Пальне, яке
міститься у відходах, можна газифікувати і використовувати з
енергетичною метою, а мінімальну частину — як сировину для виробництва
будівельних матеріалів і добрив.

Проводячи протиерозійні заходи, слід особливу увагу приділяти приміським
районам. Щоб запобігти подальшому погіршенню грунтів, треба знижувати
кількість промислових викидів в атмосферу, особливо в періоди
несприятливої метеорологічної ситуації. Незадовільний стан грунтів у
зонах розсіювання промислових викидів позначається на
сільськогосподарському виробництві. Так, в умовах перевищення
середньорічної гранично допустимої концентрації пилу в повітрі
відповідно в 2 і 5 разів втрати вирощуваної продукції становлять 1,5 і
6,5%.

Слід розв’язувати питання поліпшення роботи цілих заводів з переробки
осадів стічних вод на якісне органічне добриво. Внесення осадів стічних
вод рекомендується під оранку не частіше одного разу на 2—3 роки. У
перший рік слід вирощувати зернові, технічні та інші культури, крім
овочів. Картопля, вирощена в таких умовах, має підвищений вміст міді,
свинцю, нікелю, хрому та ін. Деякі автори пропонують знезаражувати ці
осади внесенням їх у грунт за допомогою гідробуру. Осад попередньо
центрифугують, фугат вносять у грунт, а знезаражену частину піддають
термічній обробці і вивозять на поля. Розміри майданчиків для мулу при
цьому зменшуються до мінімальних. Зрошувану фугатом площу рекомендується
використовувати під сіножаті та пасовища. Новий спосіб зменшує
забрудненість грунту яйцями гельмінтів на 80—100%.

129

Одним із заходів запобігання негативним наслідкам від створення великих
водосховищ є дамбування мілководдя з метою осушення рівних підвищених
ділянок. У зв’язку з цим постає питання, якою мірою затоплені грунти
зберегли свою попередню родючість. Ґрунтовий покрив мілководних ділянок
до затоплення дніпровськими водосховищами був строкатий, хоч переважали
грунти високого і середнього рівня родючості, малородючі грунти займали
лише 25% території. Після затоплення кольматація грунту мулистим
матеріалом спостерігається на дуже обмеженій площі під постійним шаром
води. А по всій осушеній зоні, наприклад, Кременчуцького водосховища,
вона охоплює глибини до 3 м, спостерігаються процеси руйнування
(деградації) грунтів, які супроводжуються виносом мулистого матеріалу,
його компонентів [ЗІ].

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Що означає раціональне землекористування?

2. Що таке охорона земельних угідь?

3. Які основні заходи передбачають раціональне використання і охорона
земель?

4. Що являє собою земля як природний ресурс і засіб виробництва в
сільському господарстві?

5. Що включає єдиний земельний фонд країни?

6. Як розподіляються земельні фонди України за користувачами і за видами
господарського користування?

7. Як впливають природні умови зон України на склад
сільськогосподарських угідь?

8. Як розподіляються в Україні сільськогосподарські угіддя за родючістю
і видами грунтів?

9. Які є основні причини деградації грунтів?

10. Які є основні фактори забруднення земельних угідь у сільському

господарстві?

11. Які є масштаби розвитку меліорації в Україні?

12. Які є небажані побічні наслідки меліорації в сільському
господарстві?

13. Як практично позначається на сільському господарстві ерозія грунтів?

14. Як позначається на сільському господарстві забруднення грунтів

промисловими відходами і викидами?

15. Що відноситься до заходів по поліпшенню використання та охорони
земельних угідь у сільському господарстві?

130

16. Що таке рекультивація земель і з яких етапів вона складається?

17. Якими е основні напрями використання порушених земель після
проведення рекультиваційних робіт?

18. Що включає народногосподарський результат рекультивації порушених
земель?

19. Чим визначається середньозахисний результат рекультивації земель?

20. Що включають виробничий та соціально-економічний результати
рекультивації земель?

21. Які дві групи питань передбачають раціональне використання і охорону
земельних ресурсів?

22. Що таке грунт?

23. Що таке трансформація земельних фондів?

24. Які є відмінності в структурі сільськогосподарських угідь
природно-економічних зон України?

25. Як розподіляється посівна площа щодо використання продукції за
продовольчим і фуражним напрямом?

26. Як впливає на забрудненість сільськогосподарських угідь застосування
різних видів отрутохімікатів?

27. Які є біологічні способи боротьби зі шкідниками та хворобами
сільськогосподарських рослин і тварин?

28. Які є побічні наслідки застосування пестицидів у сільському
господарстві?

29. Шо таке транспортне забруднення грунту?

30. Назвіть економічно доцільні протиерозійні заходи?

31. Що стримує поширення передових методів рекультивації порушених
земель?

7. РАЦІОНАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА ВОДНИХ РЕСУРСІВ

7.1. РОЛЬ І ЗНАЧЕННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ В АГРОПРОМИСЛОВОМУ ВИРОБНИЦТВІ

Розвиток продуктивних сил України супроводжується прискореними темпами
водоспоживання. Так, за 1960— 1993 pp. воно зросло з 15,9 до 36 м3 (або
в 2,3 раза), в тому числі безповоротне — з’5 до 14 км3. Причому слід
підкреслити, що сумарні водні ресурси країни становлять 83,5 км3, у тому
числі в маловодний рік — 49,8 км3. Стік річок, який формується в
Україні, досягає тільки 41,7 км3, у тому числі у маловодний рік —’25
км3. Отже, майже -80% річкового стоку, що формується в Україні,
використовується в народному господарстві. Водночас багато води не можна
використовувати в народному господарстві через її надмірне забруднення.
Щороку до річок і водойм скидається 18—19 км3 відпрацьованої води, з
яких 4—5 км3 недостатньо або й зовсім не очищені. Понад 80% водних
ресурсів України радіоактивне забруднені.

У сільському господарстві залежно від функціонального використання вода
може відігравати як роль предмета праці, так і роль засобів праці.
Людина шляхом створення меліоративної мережі, каналів та інших
гідротехнічних споруд забезпечує водозабір і доведення води до полів.
Тут вода служить предметом праці. На сільськогосподарських угіддях
робітники, використовуючи водні ресурси, формують обсяги і якість
урожаю. В цьому випадку вода

виступає, вже як засіб праці.

На сучасному етапі водні ресурси відіграють все важливішу роль в
аграрному секторі економіки. Це зумовлено багатьма обставинами:
необхідністю збільшення продуктивності сільського господарства,
несприятливими агрокліматичними умовами в багатьох сільськогосподарських
районах, диспропорціями в співвідношенні земельного по-
132

тенціалу і можливостей щодо його забезпечення водними ресурсами та
іншими факторами.

При аналізі сільськогосподарських аспектів використання водних ресурсів
передусім треба звернути увагу на їх взаємодію з землею. Вода входить до
складу грунту і є одним з важливих елементів, що визначають його
родючість. У зв’язку з цим біологічна продуктивність земельних ресурсів
значною мірою залежить від вмісту вологи в грунті.

В більшості регіонів світу і в нашій країні реалізувати земельну
родючість неможливо без додаткової гідрорегуляції, тобто додаткового
залучення води або її відведення. Це стосується насамперед аридних,
засушливих земель. У цих регіонах земля виступає як необхідна, але
недостатня умова ведення сільського господарства. Тільки зрошення в
такому випадку дає змогу виявити закладені в землі природні особливості
як резервуару продовольства. В зв’язку з цим водні ресурси відіграють
все важливішу роль у всій сукупності засобів виробництва, що
функціонують в аграрній сфері і пов’язаних з нею галузях. На значній
частині сільськогосподарських угідь земля і вода виступають як двоєдиний
засіб виробництва.

Зростання значення водних ресурсів для світового сільського господарства
багато в чому пов’язане з негативними природними та антропогенними
впливами. Внаслідок антропогенної діяльності 2 млрд га перетворено в
пустині та несільськогосподарські землі, що перевищує сучасну площу
землі, яка обробляється в світі (1,5 млрд га). З наявних
сільськогосподарських угідь близько 60% потребує зрошення.

Споживання води в сільському господарстві представляє собою тим вагомішу
статтю сумарного водоспоживання народного господарства і населення.
Збільшення витрат водних ресурсів на аграрні потреби за останній час і
настійна необхідність подальшого нарощування водомісткості сільського
господарства зумовили високу динамічність використання водних ресурсів.
У світі загальне водоспоживання зросло за останні 20 років вдвічі.
Передбачається, що до 2000 p. цей показник становитиме 6 тис. км3, що
вдвічі перевищує рівень 1975 p. Найбільший абсолютний приріст
середньорічного водоспоживання спостерігатиметься в 1990—2000 pp. [15,
с. 97—981.

Приблизно 90% аграрного водоспоживання пов’язано із зрошенням
сільськогосподарських культур, решта води витрачається на обводнення
пасовищ, на тваринницьких 133

фермах, в населених пунктах тощо. Площа зрошуваних земель України з 2
млн га в 1980 p. збільшилась до 2,6 млн га в 1993 p.*

Особливістю використання водних ресурсів у сільському господарстві є
значна питома вага безповоротного водопостачання. Цей показник перевищує
80% води, що забирається, тоді як в інших галузях народного господарства
він значно нижчий — наприклад, безповоротне водоспоживання в
комунальному господарстві і в промисловості майже на порядок нижче.

Основним інструментом використання і управління водними ресурсами в
сільському господарстві є меліорація. Вона стала важливим напрямом
поліпшення якості землі. підвищення її родючості. Найпоширенішим типом
меліорації є гідротехнічна — зрошувальні та осушувальні заходи.
Використовуються також хімічна, агролісомеліоративна, культуртехнічна та
інші види меліорації.

У світі меліоративні землі займають близько 425 млн га. В загальній
площі оброблюваних територій питома вага цих земель не перевищує 30%,
однак продукція мелю;

рованих угідь становить майже 3/4 вироблюваної в світі
сільськогосподарської продукції. Особливо швидко в останні роки
зростають площі зрошуваних земель. Вони відіграють провідну роль у
формуванні сільськогосподарського балансу світу; займаючи 17%
оброблюваних земель, вони дають близько 50% світової аграрної продукції.
За даними FAO, близько 70% світових зрошуваних площ зосереджено в Азії,
причому 80% з них знаходиться в трьох країнах: Китаї, Індії, Пакистані.
В Індії зрошувані масиви перевищують 20% всієї оброблюваної землі, в
Китаї — 45%. Великих розмірів набуло використання води в землеробстві в
країнах Північної та Центральної Америки. Зрошувані землі переважно
використовуються під посіви рису — близько 2/3 всіх площ. Загальна площа
зрошуваних

земель досягає 300 млн га.

Меліорація дає змогу елімінувати вплив погодних умов, забезпечити
стабільність урожаїв, залучити в сільськогосподарський обіг нові землі,
що були неперспективними при традиційних технологіях ведення
господарства.

Основною проблемою, що стримує нарощування використання водних ресурсів
у сільському господарстві, є дефіцит води. Зараз у світі для потреб
аграрного виробництва і промисловості знімається 20% стійкої частини
світового 134

Народне господарство України. 1994. С. 181

річного стоку. При цьому в більшій частині США, майже по всій Західній
Європі, в південних районах Східної Європи забір води дорівнює об’єму
річного стоку наявних там рік.

Проблема дефіциту водних ресурсів — це насамперед регіональна проблема.
Як правило, дефіцит води стає най-відчутнішим із підвищенням ступеня
інтенсифікації аграрного виробництва. Якщо в Росії на 1 га
сільськогосподарських угідь припадає 18,3 тис. м3 водних ресурсів, то в.
Україні — 1,2; в Молдові — 0,3, Казахстані — 0,4 тис. м3.

Реалізація програм меліорації передбачає вирішення низки складних
питань, передусім екологічних. Меліоративне будівництво вносить зміни в
екологічний баланс великих природних водних систем. Наслідки таких змін
для навколишнього середовища як регіонів, звідки береться вода, так і
регіонів — споживачів води ще недостатньо добре прогнозуються, а тому
домогтися найближчим часом радикальних позитивних змін водного балансу в
сільському господарстві не вдається. Отже, найважливішим завданням у
найближчі роки стає економія води в цій галузі, її раціональне
використання, пошук альтернативних шляхів меліорації земель. Розрахунки
показують можливість значної економії водних ресурсів шляхом
удосконалення діючих меліоративних систем.

Серед економічних проблем використання водних ресурсів у сільському
господарстві, меліорації земель важливе значення мають інвестиційні
питання. Переважна частина капітальних вкладень на меліорацію
спрямовується на зрошення земель. Порівняння осушувальних меліорацій
показує, що останні вимагають значно більше коштів. Нормативи питомих
капітальних вкладень у меліорацію коливаються в широких межах і мають
значну регіональну диференціацію. В Україні витрати на будівництво
зрошувальних систем на 1 га в 1,8—1,9 раза нижчі, ніж у Вірменії. Менше
вимагається капітальних вкладень для будівництва осушувальних ‘систем,
хоч цей вид витрат також значний. В середньому введення в дію одного
осушеного гектара вимагає в 3 рази менше коштів, ніж зрошеного.

Слід зазначити, що нормативи питомих капітальних вкладень у
водогосподарське будівництво не повною мірою включають у себе витрати,
реально необхідні для одержання високої продуктивності поліпшених
земель. У загальній структурі інвестицій в меліорацію провідне місце
займають вкладення у власне водогосподарське будівни-
135

цтво, а решта витрат припадає на сільськогосподарське будівництво і
освоєння — невиробниче будівництво, буд-індустрію, матеріали,
устаткування тощо. Між тим, як показує практика, одна з причин низької
віддачі меліорованих земель полягає в їх недостатній
сільськогосподарській освоєності, лімітуванні коштів на виробничу та
соціально-побутову інфраструктуру. Наприклад, важко очікувати високої
продуктивності поліпшених угідь без проведення до них якісних доріг,
однак вартість доріг з твердим покриттям досить висока.

Очевидно, поряд з вартістю будівництва власне іригаційних систем у
структурі інвестицій на меліорацію доцільно повніше відображати і
передбачати витрати на сільськогосподарське освоєння. Обсяг капітальних
вкладень в освоєння меліорованих земель може не лише досягти розмірів
витрат на водогосподарське будівництво, але іноді й перевищувати їх.
Особливо значними є капітальні вкладення на ці потреби у господарствах з
садово-виноградарською орієнтацією, що пов’язано з великими витратами на
закладання садів і виноградників.

Потребують уточнення та наукового обгрунтування показники ефективності
капітальних вкладень у меліорацію. Зараз діють такі нормативи: для
господарства овочево-молочної спеціалізації — 0,12;
зерново-тваринницької — 0,07 (в сільському господарстві загалом — 0,07).
Термін окупності меліоративних заходів коливається від 5 до 14 років,
для більшості сільськогосподарських культур поступаючись терміну
окупності інвестицій в сільському господарстві. Однак на практиці ці
нормативи часто перевищуються.

Для підвищення ефективності капітальних вкладень у меліорацію важливе
значення має зміцнення матеріально-технічної бази меліорованих систем, і
насамперед меліоративної інфраструктури — мережі водопровідних та
скидних каналів, приладів та устаткування, що забезпечують автоматизацію
водорозподілу, гідротехнічне регулювання та вимірювання водоподачі тощо.
Меліоративна інфраструктура є найбільш капіталомісткою частиною
меліоративної системи, рівень її розвитку багато в чому визначає
ефективність зрошуваних і осушуваних земель.

За останні роки досягнуто певного прогресу в удосконаленні меліоративної
інфраструктури, підвищився її технічний рівень, що дало змогу збільшити
віддачу меліорованих земель, скоротити витрати води на одиницю площі. В
середині 60-х років лише 2% каналів зрошувальних систем прокладалось з
облицюванням у бетонних жолобах і трубопроводах, тепер цей показник
досягає 92%. Частина закритого дренажу для осушення становила на той час
26%, зараз — 79%.

Незважаючи на досягнутий відносний прогрес, на сучасному етапі багато
проблем меліорації різко загострилось. Однією з головних причин такого
становища є дефіцит водних ресурсів у районах інтенсивного ведення
сільського господарства, де капітальні вкладення в меліорацію дають
найбільший ефект. У даний час площа земель, що потребують додаткової
вологи, приблизно в сім разів перевищує розміри зрошуваних угідь.

Найпрогресивнішими технологіями в меліорації земель, у використанні
водних ресурсів є підґрунтове і крапельне зрошування, двостороннє
регулювання водного режиму, дощування.

Підґрунтове зрошування дає змогу суттєво знизити витрати води на полив
порівняно з іншими способами, забезпечити оптимальний водний режим
грунту, раціональніше використовувати водні та земельні ресурси,
автоматизувати процеси розподілу та дозування зрошувальної води.

При крапельному зрошуванні вода, найчастіше змішана з добривами,
подається безпосередньо до коріння рослин вкладеними в землю
поліетиленовими трубками. Витрати води при такому способі скорочуються в
2—3 рази, попереджується іригідаційна ерозія та замулювання грунту.
Крапельне зрошування вимагає початкове в 1,6—1,9 раза більше витрат
порівняно з традиційними зрошувальними системами. Однак цей вид
зрошування дає змогу одержати і значно більший ефект: різко підвищується
урожайність, скорочуються витрати праці, водних ресурсів, мінеральних
добрив, багатьох матеріально-технічних засобів — металу, труб, бетону.

Перспективним є застосування дощування. Економія води досягається за
рахунок можливостей варіювання режиму поливу в межах, що не допускають
скидання і стоку води, повного її засвоєння рослинами. Використання
напівстаціонарних і пересувних засобів зрошення дає змогу оперативніше
використовувати воду, здійснювати вибірковий полив у місцях
недостатнього зволоження.

Великим резервом розширення використання водних ресурсів у сільському
господарстві є зрошення підземними водами. На планеті на підземний
стійкий стік припадає 12 тис. км3, що становить 31% річкового стоку. В
світі під- 137

земні води широко використовуються в сільському господарстві: на них
припадає 10—15% об’єму зрошуваних вод а решта береться з рік, озер і
водосховищ. У США близько 40%_ водних ресурсів, що використовуються для
зрошення надходить з підземних резервуарів; в Індії — близько 30%, в
Угорщині — 22%. Суперечливий характер меліорації полягає в тому, що для
приведення земель у придатний для вирощування сільськогосподарських
культур стан необхідно порушити встановлені природою взаємозв’язки та
рівновагу, переспрямувати процеси, що відбуваються в екосистемах, часто
в напрямах, протилежних природній еволюції. Це проявляється в змінах
абіотичних факторів і генетичне пов’язаних з ними біоценозів.

Меліоративні роботи за недостатньо обгрунтованими проектами можуть
призводити і часом призводять до небажаних наслідків, що завдає шкоди
народному господарству, поглиблює екологічну напруженість. Це може
відбуватись і тоді, коли в процесі будівництва змінюються науково
обгрунтовані проекти. Але навіть виконана за науково обгрунтованими
проектами меліорація також суттєво змінює ландшафти і біогеоценози, І
все ж вона забезпечує як одержання орнопридатних земель, так і
збереження в розумних межах характерних для природних біогеоценозів
компонентів живої і неживої природи.

Технологія меліорації передбачає не лише регулювання водного режиму
(осушення або зрошення) шляхом будівництва відкритої та закритої
дренажної мережі, а й докорінне поліпшення меліорованого поля. Вона
включає в себе корчування дерев і кущів, переорювання ділянки,
передпосівний обробіток грунту, висівання насіння сільськогосподарських
культур, багаторічних трав із залуженням та інші заходи.

Меліоративні роботи, як правило, провадяться з допомогою потужних машин,
що впливають на грунт: порушують гумусовий горизонт, виходять на денну
поверхню перехідного горизонту, а іноді й неродючого шару грунту,
виносять грунт за межі поля при корчуванні, згрібанні, розпиленні [8, с.
38]. Меліорація супроводжується відведенням земель під меліоративні
споруди — канали, дороги, дамби, водосховища, що практично рівнозначно
зменшенню земельного фонду, втратам корисної площі.

При спорудженні водосховищ як складових ланок меліоративних систем
відбувається затоплення цінних земель, підтоплення прилеглих територій
внаслідок підйому ґрунтових вод, нерідко створюються небажані
мілководдя.

138

Внаслідок зміни водно-повітряного режиму змінюються термічні
властивості грунтів. При зрошенні їх тепломісткість збільшується, а при
осушенні, навпаки, зменшується. Це впливає на агрофізичні властивості
грунтів, терміни їх обробки, догляд за культурами.

При меліорації земель з розробки виключаються запаси таких нерудних
копалин, як торф, пісок, глина, гравій, галька. Меліорація негативно
впливає на природну родючість меліорованих і прилеглих – територій:
ботанічний склад, склад фітоценозів, їх продуктивність. Спостерігаються
суттєві зміни в тваринному світі, з’являються ландшафти антропогенного
походження.

Внесення на осушених або зрошуваних землях сільськогосподарських культур
великих або підвищених доз мінеральних добрив може супроводжуватися
забрудненням водоприймачів. У засушливій зоні надмірне зрошення може
посилювати вимивання добрив і поживних речовин, що містяться в грунтах,
і забруднювати водні джерела.

Механізм осушувальної меліорації полягає в пониженні рівня ґрунтових
вод, створенні в поверхневому шарі потрібного для росту рослин
водно-повітряного режиму, забезпечення його підтримки протягом їх
вегетації. Зниження рівня ґрунтових вод, безумовно, впливає на
гідрологічний режим місцевості. Ці моменти стосуються і зрощення земель,
яке широко застосовується тепер з метою попередження негативних
наслідків посух, забезпечення одержання гарантованих урожаїв
сільськогосподарських культур.

Заміна одного гектара зернових, навіть при врожайності 50 ц/га, гектаром
овочевих чи інших інтенсивних культур дає змогу збільшити вихід валової
продукції в 4— 5 разів. На богарних землях зернові (без кукурудзи)
займають понад 50% сівозмінної площі, а на зрошуваних — лише 10—15%.
Тобто тут основний фактор — не просто,. вода, а зміна структури посівів,
що стає можливим при зрошенні. Однак витрати сільськогосподарських
підприємств півдня України зростають значно швидше, ніж вихід продукції.
Тобто собівартість її збільшується, навіть якщо витрати держави на
будівництво та експлуатацію зрошувальних систем враховувати не повністю.

У більшості господарств кожен центнер продукції, вирощеної із
застосуванням зрошення, є значно дорожчим, ніж без зрошення. А якщо
додати до витрат господарств витрати держави, яка «безплатно» подає їм
воду, то собівартість зерна значно підвищиться.

Крім того, зрошення, справді, стимулює ерозію грунтів, погіршення їх
фізико-хімічного стану, мікробіологічної та енергетичної потенції. В
умовах спекотного літа вона в багато разів підвищує інтенсивність
мінералізації органічної поживи, а це спричиняє втрати гумусу. І ніякі
заходи не допоможуть відшкодувати ці збитки.

Ринок зрошувальної води специфічний — господарства не можуть вибирати
собі постачальника. Тут оптова торгівля водою як засобом виробництва
неможлива.

Що стосується колективного, особлива сімейного підряду на орендній
основі, то можна впевнено сказати: зрошення дощувалками «Фрегат»,
«Кубань», «Дніпро» в них не приживеться. Хто з орендарів погодиться
платити за воду, щонайменше ЗО—40% якої випарується в повітря?

Треба принаймні на 10—15 років припинити нове будівництво зрошувальних
систем і зайнятися реконструкцією існуючих систем, щоб ліквідувати
втрати води і максимально знизити її собівартість, інакше ніякий
госпрозрахунок не буде можливим.

У регіонах з низькою ефективністю меліоративних систем залучення значних
об’ємів нових водних ресурсів може виявитися економічно менш ефективним
у даний момент порівняно з поліпшенням наявних меліорованих земель,
оскільки через недосконалість технологічного процесу значна частина води
може випаровуватись і просочуватись з каналів. Згідно з нормативами
капітальних вкладень, для вдосконалення меліоративних систем вимагається
набагато менше коштів порівняно з новим будівництвом. Залежно від
регіону витрати на введення в дію нових зрошувальних земель перевищують
витрати на реконструкцію на ЗО—60%. Аналогічно і для осушувальних
систем.

Суттєве значення для використання резервів води, її економії має
запровадження прогресивної технології обробітку грунту, вдосконалення
агротехніки. Поряд з ліквідацією ерозійних процесів така технологія
сприяє затриманню в грунті на кожному гектарі додатково ЗО—50 мм
продуктивної вологи. В масштабах держави такий перехід може збільшити
приток водних ресурсів у сільське господарство на десятки кубічних
кілометрів води. Слід врахувати, що ефективність капітальних вкладень у
мінімальну обробку в три-чотири рази перевищує ефективність зрошувальних
меліорацій. Крім того, до багатьох грунтів (наприклад, чорнозему) слід
підходити надзвичайно обережно з позицій-зрошення. Ці грунти швидко
деградують при неправильних поливах. 140

Отже, однією з найважливіших проблем у сільському господарстві є
інтенсифікація використання водних ресурсів, вирішення якої .вимагає
комплексного підходу. В ній можна виділити два взаємопов’язані завдання:
по-перше, зменшення втрат води, яка доводиться до полів, що при
збереженні розмірів водозабору дає змогу підвищити загальну
ефективність; і, по-друге, скорочення витрат води на виробництво одиниці
сільськогосподарської продукції за рахунок впорядкування
водокористування і підвищення врожайності. Інакше кажучи, не підвищуючи
водомісткості сільського господарства загалом, необхідно збільшити
кінцеві результати використання водних ресурсів, що досягається за
рахунок удосконалення технічного рівня меліоративних систем, підвищення
рівня управління та організації водокористування, застосування
прогресивних технологій.

7.2. ПОНЯТТЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ВОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ОСНОВНІ ЙОГО НАПРЯМИ

Раціональне водокористування і охорона водних ресурсів передбачають:

оптимальний розподіл водних ресурсів як по території, так і між галузями
народного господарства та максимальне забезпечення кожної з них водою;

розробку та впровадження науково обгрунтованої системи управління
водними ресурсами та водогосподарськими комплексами в басейнах великих і
середніх рік, й особливо їх якістю, яка б врахувала глобальні і
регіональні закономірності формування водних екосистем;

упровадження науково обгрунтованої системи водокористування і
водоспоживання, яка, з одного боку, максимально забезпечувала б усі
галузі народного господарства водою, а з другого — не допускала таких
змін у водних екосистемах, які б у майбутньому могли призвести до їх
деградації і виснаження;

розробку і впровадження методів регулювання стоку з поверхні
водозабірних басейнів, штучного поповнення підземних вод і водного
режиму грунтів;

розробку і впровадження найдосконаліших методів захисту водних ресурсів
країни від евтрофікації;

створення водоохоронних комплексів у місцях надмірної

концентрації забруднювачів водних об’єктів і впровадження
автоматизованих систем управління водоохоронними комплексами;

розробку і впровадження комплексних систем водопостачання і каналізації
та водоохоронних заходів у масштабах промислових регіонів та цілих
річкових басейнів;

розробку і впровадження безвідходних та безводних технологій,
переведення промислових підприємств на оборотне водоспоживання,
будівництво очисних споруд, застосування нових методів демінералізації
шахтних вод;

розробку і впровадження технічно досконалих меліоративних систем з дуже
високим коефіцієнтом корисної дії, а також зрошувальних і поливних норм,
які б забезпечували сільськогосподарські культури вологою і запобігали
надмірній фільтрації води, заболоченню, підтопленню, затопленню,
засоленню земель;

розробку і впровадження еколого-економічної оцінки водних ресурсів, її
використання при плануванні водоспоживання, водокористування та
здійснення водоохоронних заходів;

раціональне розміщення продуктивних сил з урахуванням водного фактора,
науково обгрунтоване розміщення водомістких галузей народного
господарства, уникнення надмірної концентрації промислових підприємств,
що споживають велику кількість води, в маловодних і безводних районах.

Програма раціонального і комплексного використання, а також охорони
водних ресурсів у територіальному та галузевому напрямах повинна
здійснюватись багатьма міністерствами й відомствами, а також
безпосередньо кожним виробником. Завданням їх повинна стати організація
раціонального використання води, здійснення заходів, що запобігають її
забрудненню; контроль роботи очисних споруд та скидання промислових,
дренажних, комунально-побутових та сільськогосподарських стічних вод;
організація експлуатації міжгалузевих водогосподарських споруд і систем;
розробка проектів перспективних та річних планів розвитку водного
господарства й охорони води, водогосподарських державних балансів і
планів розподілу води між водокористувачами у басейнах річок, облік
споживання та розподілу води; контроль виконання правил експлуатації
водойм тощо.

Обсяг робіт щодо раціонального використання та охорони водних ресурсів
постійно збільшується. Однак економічний, розвиток і зростання
матеріально-культурного рів- 142

ня висувають підвищені вимоги до використання природних ресурсів, у
тому числі й до водоспоживання.

Слід звернути увагу на те, що в останні роки темпи водоспоживання в
Україні перевищують темпи зростання обсягів валового суспільного
продукту і національного доходу, тобто на одиницю кінцевої продукції
витрати води збільшуються. Це пояснюється, зокрема, несвоєчасним
введенням в експлуатацію водоочисних споруд та недостатньою увагою
окремих міністерств і відомств до раціонального використання водних
ресурсів.

7.3. ШЛЯХИ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ І ВДОСКОНАЛЕННЯ ОХОРОНИ ВОДНИХ
РЕСУРСІВ У АГРОПРОМИСЛОВОМУ ВИРОБНИЦТВІ

Як уже зазначалося, найбільшим водоспоживачем у сільському господарстві
є зрошувальне землеробство. За даними УкрНДІГІМ, значна кількість води в
цій галузі втрачається і продуктивно не використовується (табл. 4).

Основними заходами, спрямованими на раціональне використання водних
ресурсів у зрошуваному землеробстві, є облицювання магістральних та
розподільних каналів, будівництво технічно досконаліших закритих систем,
реконструкція діючих застарілих систем. Розрахунки показують, що
внаслідок цього коефіцієнт корисної дії систем збільшується до
0,95—0,98. А це означає, що загальна економія води на кожному гектарі
становить 1,8—2,5 .тис. м3, або в цілому дорівнює 2—2,5 км3.

В Україні 35 тис. га землі зайнято під рисовими системами, для зрошення
яких щороку використовується 3— 3,5 км3 води, з них скидається в море
650—850 млн м3 за рік. її повторне використання також сприяло б
розширенню площі зрошення без додаткового забору води з природних
джерел. Так, внаслідок підвищення коефіцієнта корисної дії існуючих
зрошувальних систем та повторного використання вод рисових систем
кількість води, яка може бути додатково використана для зрошення,
становитиме 2,6— 3,3 км3, чого достатньо для поливу 550—600 тис. га
земель.

Дуже важливою є проблема охорони та раціонального використання водних
ресурсів у зв’язку з проведенням великомасштабних осушувальних робіт у
Поліській низовині. Ця унікальна понижена рівнина з великою кількістю
ат-

мосферних опадів, які акумулюються на торфоболотних грунтах, болотних
масивах, є джерелом живлення густої -мережі великих, середніх та малих
річок. На території низовини формується стік таких річок, як Дніпро та
його притоки Прип’ять, Десна та ін. У їх басейні розміщено понад 12 млн
га боліт і заболочених земель. Вище Києва формується понад 65% стоку
Дніпра.

Багаторічні дослідження показали, що осушення великої кількості боліт у
басейнах річок може призвести до значного зменшення їх стоку, погіршення
гідрологічного режиму територій, які осушуються, а це негативно
позначиться на водогосподарському балансі всієї країни. Зокрема,
виявлено, що після осушення і освоєння сільськогосподарських угідь у
басейнах річок їх стік. зменшився на 26— 56%. Наприклад, стік Остера
зменшився на 56%, Супою — на 47, Березані — на 36, Ірпеня — на 32,
Уборті — на 42%.

Відзначаючи загальне зменшення стоку річок, у басейнах яких проводились
меліоративні роботи, зауважимо, що під час проведення меліоративних
робіт, коли із заболочених і перезволожених територій, скидаються
акумульовані там води, стік у них зростає. Так, у процесі осушення стік
Остера збільшився на 41 %, Березані — на 20, Орелі — на 42, Узини — на
32%. Тому деякі дослідники, які вивчали вплив меліорації земель на
водність річок, дійшли помилкового висновку про те, що меліорація
позитивно впливає– на їх стік. Але як тільки закінчується освоєння
меліорованих земель і починається їх високоінтенсивне використання, стік
різко знижується. І якщо проводити осушувальну меліорацію земель у
запланованих розмірах, може значно зменшитись водність та погіршитись
водогосподарський баланс України.

За розрахунками П. П. Маракуліна, Р. А. Івануха, С. М. Прокопця,
зменшення водності Дніпра на 5—10 км3 може призвести до від’ємного
водного балансу країни. Особливо утрудниться водозабезпечення півдня
України, оскільки там найширше проводиться зрошення земель [15, с. 103]
(табл. 5). Обмеженість водних ресурсів вимагає враховувати приріст
сільськогосподарської продукції та економічний ефект, який можна
одержати при розподілі їх між природними зонами та економічними
районами. На Поліссі використання води для зволоження осушених земель
забезпечує значно менший приріст валової продукції, ніж на півдні
України з його родючішими грунтами, тривалістю вегетаційного періоду і
можливістю вирощувати по 2—3 урожаї на рік.

Однак розвиток зрошувальної меліорації на півдні України не може бути
альтернативою осушення, оскільки і в Степу, і на Поліссі виробляються
необхідні види сільськогосподарської продукції. Однак на Поліссі
зрошення земель повинно проводитись у та”ких масштабах, щоб не допустити
різкого зменшення стоку річок та погіршення водогосподарського балансу
країни. Для цього потрібні оптимальні розміри осушення земель, розробка
науково обгрунтованої системи гідрологічних заповідників, будівництво
регулюючих водосховищ і гребель, забезпечення оптимального поєднання
площ сільськогосподарських і лісових угідь.

Густа мережа осушувальних каналів сприяє швидкому скиданню з
меліорованих земель весняних талих і дощових

вод, що посилює коливання стоку річок протягом року. Навесні він значно
збільшується, а влітку, коли потрібно найбільше води для зволоження і
зрошення земель, — зменшується. Крім того, меліоративне будівництво на
осушених землях відстає від водогосподарського. Нерегульовані русла
річок не вміщають усієї кількості води, що надходить з навколишніх
територій, у результаті чого спостерігаються часті повені.

Отже, в Поліській низовині необхідно узгодити між собою меліоративне і
водогосподарське будівництво, зарегулювати русла річок, укріпити і
обвалувати їх береги, заліснити яри та балки, що прилягають до русел,
поліпшити природні кормові угіддя, розміщені в заплавах. Здійснення
комплексів водоохоронних заходів сприятиме підвищенню ефективності
використання не тільки водних, а й усіх інших природних
сільськогосподарських ресурсів.

Особливістю гідромеліоративного будівництва на сучасному етапі є
згладжування гідрологічних і природних умов між районами зрошення й
осушення, внаслідок чого на зрошувальних системах створюється дренаж, а
на осушувальних практикується зрошення земель. Це свідчить про перехід
на управління гідрологічним режимом меліорованих територій. Впровадження
меліоративних систем з таким управлінням не тільки поліпшує загальне
живлення рослин та підвищує урожайність сільськогосподарських культур, а
й забезпечує економію води з розрахунку на

одиницю продукції.

Однак будівництво дренажу на меліорованих Землях призводить до
забруднення річок, озер, водоймищ водами, які виносять з полів значну
кількість розчинених мінеральних добрив та пестицидів. Для запобігання
хімічному забрудненню водойм велике значення має повторне використання
заакумульованих дренажних вод. Зволоження осушених земель
заакумульованими дренажними водами дає змогу повернути в середньому на 1
га сільськогосподарських угідь 20—70 кг азоту, 15—20 калію, 50—150 кг
кальцію і 300—400 м3 води. Все це сприяє підвищенню врожайності
сільськогосподарських культур, зокрема, урожайність зернових зростає на
4,8 ц/га, цукрових буряків — на 52, картоплі — на 43, капусти — на 126,
сіна багаторічних трав — на 25, зеленої маси однорічних трав — на 66 і
зеленої маси пасовищ — на 83 ц/га ,[15, с’ 106].

У сільському господарстві значна кількість води використовується для
водопостачання тваринницьких ферм та комплексів. В Україні створено
тваринницькі комплекси з відгодівлі свиней (12-—216 тис. голів за рік);
вирощування та відгодівлі великої рогатої худоби (5—10 тис. гол.),
(Обухівський відгодівельний комплекс, наприклад — 15 тис. гол.);
вирощування нетелів (3—6 тис. скотомісць);

виробництва молока (400—2000 корів). У них за добу нагромаджується
250—3000 тис. т гнойових стоків. Один лише свинарський комплекс на 108
тис. гол. дає за рік близько 1 млн м3 стоків. Отже, проблема очищення
гнойових стоків має надзвичайно важливе значення. Головна проблема —
попередження забруднення землі відходами тварин, погіршення якості
поверхневих та підземних вод,. збереження здорових санітарних умов у
місцях .концентрації тварин та за їх межами.

Конструктори і спеціалісти розробили різні схеми очищення гнойових
стоків. За однією зі схем, спочатку здійснюється механічне очищення,
після чого рідка фаза. находить на двоступеневе біологічне очищення,
потім — піщано-гравійні фільтри і далі на поля зрошення або, відкриті
водойми, а тверда йде на термічне та біотермічне знезараження і лише
після цього вивозиться на поля. Інша схема передбачає виготовлення із
стоків торфокомпостів, які вивозяться на поля біотермічного
знезараження. Найпрогресивнішою є третя схема, згідно з якою основу
очистки становлять гноєсховища і ставки-нагромаджувачі, звідки рідка
фаза надходить на поля фільтраційна і після цього у водойми, а тверда
вивозиться на поля. В Україні способом гідрозмиву одержується в рік
близько 60 млн т гною. Після 3—4 місяців зберігання його можна
використати як добриво як в рідкому, так і в розділеному на фракції
стані. Застосування рідкого гною в дозах 60—1ОО т/га забезпечує прирости
врожаїв картоплі 40—50, цукрових буряків—60—90, кукурудзи на
силос—60—100, зернових— З—4 ц/га; в кілька разів збільшуються врожаї
сіяних трав [8,с.127]. На жаль, таке використання рідких стоків
стримується труднощами в їх зберіганні і транспортуванні. Найвигіднішою
є схема транспортування рідкого гною або його рідкої фракції, яка
включає гноєсховище при фермі, трубопровід, .що з’єднує сховище з полем,
дощувальну установку, а при поливі вегетуючих рослин — проміжне
гноєсховище в полі. Однак багато тваринницьких комплексів недостатньо
забезпечені технікою для транспортування і внесення рідких добрив, через
що на господарських дворах нагромаджуються великі маси гною. Деколи
рідка фракція з тих чи інших причин витікає з гноєсховищ, потрапляє в
грунтові води та водосховища. Виникає реальна загроза забруднення грунту
та ґрунтових вод патогенними мікроорганізмами, нітратами та іншими
шкідливими хімічними сполуками. Збагачення водойм біогенними елементами
сприяє швидкому заростанню їх водоростями. Кількість біогенних елементів
залишається досить високою навіть у воді, очищеній з допомогою
двоступеневої біологічної очистки, що дає змогу видалити зі стічних вод
до 60—70% азоту і фосфору, надходження яких у водойми разом з рідким
гноєм сприяє збільшенню первинної продукції водних екосистем, а згодом і
всього трофічного

ланцюга.

Особливо небезпечні випадки інфільтрації рідких фракцій гною в грунтові
води, що використовуються на пиття. Тому розміщення тваринницьких
комплексів на понижених місцях з близьким заляганням ґрунтових вод
цілком недопустиме.

Концентрація тварин на великих комплексах вимагає

розробки надійних методів утилізації відходів, що є цінною сировиною для
підготовки органічних добрив, а також енергетичним матеріалом для
одержання різного виду

палива (біологічного, горючих газів тощо). •

Рідкий гній широко використовують для приготування компостів — з торфом,
соломою, іншими відходами рослинництва. Тонну торфу, наприклад, звичайно
змішують із тонною рідкого гною, тривалість компостування — не менше 2—3
місяців. Можна вносити і сирий торф _ безпосередньо з наступним поливом
його гноївкою по всій площі поля. Використання самого торфу менш
корисне.

тваринницькими комплексами, слід дотримуватись встановлених
санітарно-захисних зон, що відділяють їх від житлових будівель, пляжів,
доріг тощо. Ширина цих зон залежить від виробничого напряму ферми і
поголів’я тварин на ній (табл. 6). Крім того, передбачається
спорудження:

валів і водозабірних каналів для перехоплення забруднюючого стоку, а
також дамб для відведення поверхневого стоку від загонів, створення
механічних заслонів проти потрапляння відходів у вододжерела.

Рідкий гній може бути джерелом інфекцій, тому він потребує знезараження,
для чого існують хімічні, термічні,. фізико-хімічні методи або тривале
витримування в польових гноєсховищах. У рідкому гної, на відміну від
твердого,. не відбувається самозігрівання, тому в ньому довгий час
зберігаються збудники різних захворювань. Для дезинфекції часто
використовують формалін (3 кг формаліну на 1 м3 рідини) або вогневу
стерилізацію. Найдоцільніше на зрошуваних стічними водами тваринницьких
комплексів землях вирощувати багаторічні трави, які йдуть па
приготування трав’яного борошна, силосу, сінажу, а також
використовуються для випасання тварин. Овочі, ягоди, баштанні, що
використовуються в їжу в сирому вигляді, ,на таких землях вирощувати не
можна. При поливах існує небезпека забруднення грунту і продукції
патогенними організмами. При внесенні стоків в дозі 50—100 т/га з
допомогою транспортера РЖТ-16 знезараження грунту відбувається через
чотири місяці, а якщо вносити 50 т/га з наступним заорюванням через один
місяць, знезараження грунту відбувається через місяць після заорювання
[8, с. 132].

Часто гній вносять на замерзлий грунт. Такий прийом є зручним лише з
організаційних міркувань — дає змогу краще використати час і
транспортно-енергетичні потужності господарств. Однак він може викликати
значні втрати поживних речовин з поверхневим стоком: азоту — до 20,
фосфору — до 12, калію — до 14% вмісту їх у гної. Це втрати не лише
економічні, а й екологічні. В таких країнах, як ФРН і Великобританія, та
в деяких інших внесення органічних добрив на замерзлий грунт заборонено
законодавством. Тому рідкий гній найдоцільніше вносити під зяблеву
оранку, а поливи слід проводити лише при 50%-ній вологості грунту в шарі
0,7—1,0 м, щоб запобігти проникненню гноєвих стоків у грунтові води. Не
можна також допускати одночасного використання знезараженого рідкого
гною та побутових стоків.

На всіх тваринницьких комплексах і великих спеціалізованих фермах
обов’язковими тепер повинні бути досконалі каналізаційні мережі та
очисні споруда, які б надійно захищали навколишнє природне середовище, у
тому числі й водойми, від забруднень. Нині широко застосовують такі
способи очищення стічних вод сільськогосподарського виробництва:

повне біологічне очищення за спеціальною схемою і використання для
удобрення грунтів осадів стічних вод;

розділення відходів на тверду та рідку фракції з наступним використанням
води для поливу, а твердого осаду у вигляді добрива;

компостування стоків з торф’яною крошкою та органічними відходами
землеробства в спеціальних сховищах, одержаний таким чином компост
використовують як органічні добрива.

Одним із перспективних напрямів розв’язання проблем охорони
навколишнього середовища та одержання додаткових енергоресурсів і
водночас комплексного використання відходів індустріального тваринництва
можна вважати виробництво з них біогазу. Останній є продуктом переробки
органічних відходів тваринництва за допомогою так званих метанових
мікроорганізмів. Цей газ можна вико
350

ристовувати для підігрівання води та приготування кормів. При одержанні
біогазу без доступу повітря перероблюваний гній повністю зберігає азот в
органічному добриві (тоді як при компостуванні його майже половина азоту
втрачається). Крім того, за таких умов насіння бур’янів, що міститься у
відходах тваринництва, втрачає свою схожість, а хвороботворні мікроби,
яйця гельмінтів тощо знешкоджуються. Нині потужна установка по
виробництву біогазу, або так званий біореактор, проходить
експериментальні випробування.

Для забезпечення економічного використання водних ресурсів велику роли
повинна відігравати боротьба з втратами води при транспортуванні до
водоспоживачів, які досягають 7% всієї забраної води. Найбільші втрати у
зрошувальному землеробстві — 17% [8, с. 15, 106]. Ця вода фільтрується і
є однією з основних причин підтоплення та заболочення грунтів.

Щоб запобігти непродуктивним витратам води та зменшити масштаби
підтоплення земель, доцільно створити штучні запаси підземних вод за
рахунок фільтраційних втрат на територіях, що прилягають до наливних
водосховищ, а також великих магістральних каналів. Внаслідок цього
продуктивність окремих водозаборів підвищується у 27 разів. Значний
ефект дає також облицювання каналів, будівництво закритих водопроводів,
здійснення протифільтраційним заходів.

В Україні важливе значення має охорона підземних водних ресурсів,
особливо у степовій зоні, де вони найбільш інтенсивно використовуються.
У зв’язку з цим широко застосовується метод штучного поповнення
підземних вод. Виявлено, що навіть в умовах дуже обмежених ресурсів
поверхневих і підземних вод методом штучного поповнення на окремих
ділянках їх запаси можна підвищити на 40—200%.

Зауважимо, що штучне поповнення запасів підземних вод за рахунок
поверхневих з наступним їх використанням у народному господарстві має
певні еколого-економічні переваги порівняно з водозабором безпосередньо
з рік і водойм. Насамперед підземні води чистіші, ніж поверхневі, в них
розчинено більше поживних речовин і вони найбільш придатні для
водопостачання великих міст, промислових центрів, сільських населених
пунктів, тваринницьких ферм і комплексів. Нагромадження водних ресурсів
у підземних місткостях зменшує непродуктивні втрати води на
випаровування, дає змогу раціональніше розподіляти і повніше

151

використовувати водні ресурси поверхневого стоку, зберегти значну
кількість родючих земель.

Дуже актуальною є також проблема охорони малих пічок і раціонального
використання їх водних ресурсів. Через зменшення лісистості, водної
ерозії, замулення, -осушувальної меліорації земель та з інших причин за
останнє століття висохло понад 150 маленьких річок, у багатьох вода
забруднюється стічними, дренажними та мінералізованими шахтними водами.

За 1981—1991 pp. для їх поліпшення збудовано 324 водойми і ставки
об’ємом 3,3 млн м3, зарегульовано 13,5 тис. км русел річок, закріплено
462 км берегів, зведено 2,4 тис. р:м захисних дамб, здійснено
водозахисне лісонасадження на площі 236 тис. га. Водночас розроблено
схеми комплексного використання і охорони водних ресурсів річок Самари,
Вовчої, Росі, Ольшанки, Західного Бугу, Тиси, Горині та ін. У
Миколаївській області створено міжвідомчу раду з комплексного
використання і охорони водних ресурсів у басейнах річок Синюхи, Сланцю,
Висуні„ Інгулу, Чичиклії [15, с. 107].

До першочергових водоохоронних заходів, що не потребують великих витрат
праці та коштів, належить створення водоохоронних ‘зон вздовж рік, їх
приток і на територіях, які прилягають до акваторій озер, водосховищ та
інших водойм. Під водоохоронні зони, як правило, відводять заплавні
землі, схили (понад 5°), що прилягають до заплав, а також яри, які
вклинюються безпосередньо у річкові долини. Там, де ріки починаються,
водоохоронна зона повинна включати всю мережу ярів вище витоків. До
водоохоронних зон слід віднести також повністю осушені землі, стік з
яких потрапляє до річкової мережі. Крім того, необхідно впроваджувати
ґрунтозахисні системи обробітку земель, природоохоронні, екологічно
чисті сівозміни на полях, розташованих поряд із заплавами або крутими
берегами річкових долин, ярів, коли поверхневий стік з них значною мірою
впливає на режим твердого стоку та санітарний стан річки. У межах
водоохоронної зони з метою запобігання забрудненню, засміченню,
виснаженню водних ресурсів, замуленню водних джерел впроваджується
спеціальний режим господарської діяльності з суворим її обмеженням у
прибережній смузі.

Залежно від довжини ріки, її повноводності ширина водоохоронної зони
повинна становити від 300 до 400 я, а іноді навіть і 500 м, а
прибережної смуги — не менше 40 і до 100 м, тобто 1/5 частина
водоохоронної зони. На вели-

152

ких водосховищах ширину водоохоронної зони доцільно встановлювати від
1,5 до 2 км; На цій території забороняється застосування мінеральних і
органічних добрив Та пестицидів, скидання забруднених стічних вод від
тваринницьких комплексів і ферм, зрошення стічними водами. Крім того, у
водоохоронних зонах не дозволяється будувати нові тваринницькі комплекси
і ферми або розширювати наявні склади для мінеральних добрив і
пестицидів, організовувати вигони для тварин, стоянки для автотранспорту
і сільськогосподарської техніки.

Велике значення для охорони малих річок має боротьба з водною ерозією та
замуленням, охорона прируслових джерел, створення водоохоронних зон
лісонасаджень та природних кормових угідь, систематичне очищення русел,
збереження болотних масивів у долинах річок, повна відмова від їх
осушення, будівництво гребель, ставків та невеликих водосховищ, які б
регулювали стік.

В умовах постійного збільшення обсягів використання водних ресурсів при
дуже обмежених їх запасах і нерівномірному розподілі необхідна науково
обгрунтована система водного господарства, яка забезпечувала б
оптимальний розподіл водних ресурсів за природно-географічними зонами,
економічними районами і галузями народного господарства, відтворення,
охорону і комплексне використання води як в Україні загалом, так і в
окремих її адміністративно-територіальних одиницях, а також раціональну
систему обліку, планування і управління водогосподарським комплексом.

Раціонального використання водних ресурсів та їх охорони можна
досягнути, регулюючи розвиток і розміщення водомістких галузей народного
господарства, створюючи такі економічні умови, за яких забруднення
поверхневих і підземних вод та їх неекономне використання було б
невигідним.

Особливо дбайливо слід ставитися до водних ресурсів у Донбасі, південних
областях України, на Житомирщині та Рівненщині, де необхідно до мінімуму
обмежити подальший розвиток водомістких та водозабруднюючих виробництв
(хімічна, нафтохімічна, окремі галузі харчової” промисловості).
Передусім це стосується приморських південних районів з їх рекреаційного
базою.

Не менш важливого значення в умовах високоінтенсивного використання
ресурсів, набувають розробка і впровадження економічних стимулів
збереження їх у чистоті та забезпечення економії води. Зокрема, в умовах
безплатного 153

водокористування підприємства економічно не зацікавлені в
економії-води. Настав час розробити і впровадити ефективну
госпрозрахункову систему водокористування в зрошуваному землеробстві.
Необхідно ширше вирішувати питання економічної оцінки водних ресурсів,
визначення втрат від забруднення. Доцільно також розробити і впровадити
нормативи на водокористування та водовідведення.

Значно більшої уваги потребує розробка прогнозів -віддалених екологічних
наслідків водогосподарського будівництва, для чого необхідно поліпшити
якість екологічної експертизи проектів та народногосподарських. планів
реконструкції існуючих й будівництва нових виробничих об’єктів.

7.4. EKOHOMІKO-ЕКОЛОГІЧНА ефективність ВОДОГОСПОДАРСЬКОГО БУДІВНИЦТВА

Загальні розміри втрат природних ресурсів і збитків, завданих
навколишньому середовищу при здійсненні водогосподарського чи
гідромеліоративного проекту, з сумою економічних оцінок окремих
(основних) видів втрат і збитків (Qe), тобто

де Яв і Яз — втрати відповідно водних і земельних ресурсів, крб; Шс, Шт,
Шр, Пв, Пз, Шл, Шр, Ш1н, — шкода, заподіяна відповідно сільському,
лісовому, рибному, мисливському господарству, промисловим підприємствам,
транспорту, рекреаційним умовам та інші види шкоди навколишньому
середовищу, що можуть бути заподіяні внаслідок гідротехнічного та
водогосподарського будівництва і гідромеліорації, крб [5, с. 143—144].

Визначаючи сумарні обсяги одноразових {Кс) і поточних (Сс) витрат,
обов’язково слід врахувати витрати на природоохоронні заходи і
раціоналізацію природокористування, або екологічні витрати, при
розрахунках абсолютної і порівняльної економіко-екологічної ефективності
капітальних вкладень. Щодо загального народногосподарського ефекту,
якого можна досягти, реалізуючи той чи інший гідромеліоративний
(водогосподарський) проект, то він, крім приросту чистої продукції (ЧП),
національного (НД) чи чистого доходу (ЧД) залежно від масштабів будівни-

154

цтва і рівня впливу його на економіку країни, повинен включати також
соціально-екологічний ефект (Fe), тобто додатковий ефект охорони
природного середовища, економії природних ресурсів, збереження
екологічної” рівноваги тощо.

Позитивний соціально-екологічний ефект дає додатковий ;ефект
економічний, який проявляється у зростанні виробництва, продуктивності
праці, поліпшенні якості продукції. І навпаки, негативний
соціально-економічний ефект знижує ефект економічний. Хоча кількісне
визначення соціально-екологічного ефекту гідромеліоративного
(водогосподарського)’будівництва, меліорації земель —проблема надто
складна, все ж деякі його елементи можуть мати грошовий вираз. Так,
підвищення водозабезпеченості та якості води поліпшує природні й
санітарно-гігієнічні умови життя людей, знижує їх захворюваність,
створює сприятливі передумови для відпочинку й оздоровлення населення,
що зрештою сприяє зростанню продуктивності суспільної праці.
• ,

Отже, розрахунки абсолютної та відносної (порівняльної)
економіко-екологічної ефективності капітальних вкладень у
гідромеліоративне (водогосподарське) будівництво, створення великих
іригаційно-меліоративних і водогосподарських комплексів можна визначити
за формулами:

(7.2)

де ек — коефіцієнт комплексної економіко-екологічної ефективності; ЧП —
приріст чистої продукції плюс — податок з обороту на продукцію з
меліорованих земель, крб;

НД — приріст національного доходу внаслідок здійснення
гідромеліоративного чи водогосподарського проекту, крб, /16 Як визначаються загальні розміри втрат природних ресурсів і збитків, завданих навколишньому середовищу при здійсненні водогосподарського проекту? 17 Як обчислюється абсолютна та відносна (порівняльна) економіко-екологічна ефективність капітальних вкладень у водогосподарська будівництво? 18 Чим обумовлюється роль водних ресурсів у сільському господарстві? Яка частка водних ресурсів споживається в сільському господарстві? 19 Що є основним інструментом використання й управління водними ресурсами в сільському господарстві? 20 Яка роль меліорації у виробництві сільськогосподарської продукції? 21 Що собою являє структура інвестицій у меліорацію сільського господарства? 22 Які є нормативи ефективності капітальних вкладень в меліорацію? 23 Що включає, меліоративна інфраструктура? 24 Які є види зрошування? 25 В чому виражається економічна та екологічна ефективність меліорації? 26 В чому полягає взаємозв'язок меліорації земель із прогресивною технологією обробітку грунту? 27 Що повинна включати програма раціонального і комплексного використання та охорони водних ресурсів? В чому специфіка проведення меліоративних робіт у Поліській низовині? 28 Як проводиться меліорація земель на півдні України? Яка роль санітарно-захисних зон в тваринництві? Які головні напрями утилізації гною та гнойових стоків? В чому полягають особливості раціонального використання і охорони підземних вод у Україні? 8. ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧН1 ПРОБЛЕМИ ВІДХОДІВ ТА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ 8.1. ВИХОДИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА ТА ЇХ ПЕРЕРОБКА Раціональне природокористування передбачає не лише зменшення шкідливих викидів у природне середовище, а й комплексне використання природних ресурсів, утилізацію відходів виробництва. Відходи виробництва — це матеріальні залишки виробничого процесу (сировини, матеріалів, засобів виробництва), які втратили свою споживну вартість, не є метою даного виробництва і не можуть бути використані за прямим призначенням через технологічні особливості підприємства. Звичайно відходи класифікують: 1) за сферою утворення; 2) за напрямом використання; 3) за способом. залучення до утилізації. " На відміну від відходів виробництва, відходи споживання є засобами виробництва і предметами споживання, що втратили в процесі споживання (або безвідповідального ставлення) свої початкові властивості і не здатні в такому стані задовольняти потреби суспільства. Проблема методики грошової оцінки відходів ще остаточно не розроблена. Одні спеціалісти вважають, що ціни на відходи повинні -бути пов'язані з ціною основної сировини, другі визначають їх за змінністю, треті — за споживними властивостями. Основна складність тут полягає в тому, що одержання відходів не є метою виробництва, і на їх створення спеціально праця не витрачається. Вони виникають побічно і наперед включаються в собівартість вироблюваної продукції. Саме це і не враховується сьогодні при оцінці відходів. Для підприємства відходи_— це застана вартості продукції. Маловідходність і безвідходність є важливими показниками і факторами зростання продуктивності праці. 159 Вартість відходів для підприємства, користуючись загальноприйнятою термінологією, можна визначити лише через їх мінову вартість. Водночас для суспільства вони мають споживну вартість, оскільки можуть бути використані як сировина на інших підприємствах з іншим технологічним процесом. Тому грошову оцінку відходів можна дати через вартість сировини тих підприємств, де ці відходи використовуються найефективніше теж як сировина. При цьому ціни на відходи повинні бути нижчими від цін на відповідну повноцінну сировину і матеріали як мінімум на величину витрат по доведенню їх до товарного вигляду у виробника і додаткових витрат споживача, пов'язаних і їх використанням; ціни на відходи повинні забезпечити вищу рентабельність виробництва готової продукції з відходів, ніж з повноцінної сировини. Тоді вона стимулюватиме як підприємство-виробник відходів, так і їх споживача. Проблема утилізації відходів виробництва пов'язана з проблемою охорони навколишнього середовища від забруднення. Кінцевою метою раціонального природокористування повинно бути максимальне залучення у виробництво сировини. Чим менша відходомісткість виробництва, тим вищий рівень розвитку продуктивних сил, економічніше виробництво. На сьогоднішній день відходи агропромислового комплексу не завжди знаходять застосування, хоч і є цінною сировиною. В сільськогосподарських підприємствах навіть не плануються показники, які б характеризували їх роботу щодо підвищення родючості грунту, внесення добрив особливо органічних Тому й нагромаджуються на фермах мільйони тонн органічних добрив. Стоки тваринницьких комплексів становлять подвійну небезпеку, оскільки викликають одночасно і хімічне, і біологічне забруднення (мікроорганізмами). Причому забруднюють вони як грунт безпосередньо, так і воду, і повітря. З однієї свинарської ферми на 10—40 тис. тварин за 1 год в повітря надходить до 605 кг пилу 14,4 кг аміаку, 83,4 млрд мікроорганізмів; Безпосередньо в сільськогосподарському виробництві відходів практично немає, якщо підходити до цього питання з точки зору суті сільськогосподарського виробництва і його продукції. За винятком гною (не слід плутати гній і органічне добриво — для того, щоб стати добривом, гній повинен пройти ще певну обробку), практично всі види відходів з сільськогосподарської продукції виділяються якщо не на стадії збирання (солома, гичка), то вже на 160 стадії первинної переробки (полова при обмолоті зерна), не кажучи вже про промислову переробку. Ще один вид відходів у сільському господарстві — це відходи виробництва, пов'язані з використанням сільськогосподарської техніки і тракторів, тобто — нафтопродукти. Основною причиною утворення цих відходів є заміна масел і змазок при технічному обслуговуванні і ремонті машин. Значна частка припадає і на' нафтопродукти, які збираються внаслідок відстою з резервуарів нафтоскладів, а також баків автомашин і тракторів, що передбачено правилами їх технічного обслуговування. Сільськогосподарська продукція, як правило, містить у собі дуже велику кількість різних компонентів, а переробна промисловість традиційно орієнтована на одержання з неї лише основного продукту: цукру — з цукрових буряків, крохмалю —з картоплі і зерна, олії — з олійних культур тощо. При цьому обсяг перероблюваної сировини в кілька разів перевищує вихід готової продукції. Так, на 1 т цукру-піску витрачається близько 8 т цукрових буряків, на 1 т спирту-сирцю потрібно 10—11 т картоплі або 3,0—3,5 т зерна, на 1 т сухого крохмалю потрібно 8—9 т картоплі або близько 2 т кукурудзи, для одержання 1 т рослинної соняшникової олії потрібно переробити екстракційним способом близько 2 т і пресовим — 2,1—2,2 т насіння соняшника. В середньому вихід готової продукції становить 15—30% маси перероблюваної сільськогосподарської сировини. Решта переходить у відходи і побічні продукти. З розвитком науки і техніки, з підвищенням рівня концентрації виробництва промислова утилізація відходів стає економічно доцільною, оскільки зі збільшенням масштабів виробництва зростає також кількість відходів і вартість речовин, що в них містяться. Іноді вартість цих речовин перевищує вартість продукту, при виготовленні якого одержані ці відходи. Так, при виробництві томатного соку і концентрованих томатопродуктів у відходи йде насіння, яке є цінною сировиною для виготовлення томатної олії. вартість якої в 2,5 раза вища від вартості томатного соку. Питання ресурсозбереження, запровадження безвідходних технологій переробки сільськогосподарської сировини є найвужчим місцем переробної промисловості АГІК. Відходи і побічні продукти виробництва і переробки сільськогосподарської продукції є величезним резервом ресурсозбереження, який поки що використовується вкрай недостатньо. Нераціональне використання вихідної сировини, її 161 біомаса, на одержання якої вже було витрачено значну кількість суспільної праці, знижують ефективність функціонування АПК. Крім того, відходи виробництва, потрапляючи в природне середовище, забруднюють його, що в кінцевому підсумку знижує ефективність не лише АПК, а й всього суспільного виробництва через значні екологічні збитки. Невикористані відходи означають скорочення не лише сучасної, а й майбутньої ресурсозабезпеченості суспільства, необхідність додаткових витрат суспільної праці на розвиток сировинної бази переробної промисловості. Очевидно, що розвиток АПК досяг межі, за якою є неминучою безвідходна переробка сільськогосподарської сиро-вини на основі комплексного використання її біомаси і технологічних відходів. 8.2. ВПЛИВ ПЕРЕРОБКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ СИРОВИНИ НА НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ Перехід у переробці сільськогосподарської сировини на безвідходну технологію має два взаємопов'язаних аспекти — економічний та екологічний. Перший аспект відображає розширення ресурсних можливостей за рахунок комплексної переробки сільськогосподарської сировини і одержання на цій основі додаткової кількості продуктів харчування, кормів, добрив. За даними Ю. В. Склянкіна і С. Л. Стичинського, в Україні поточний вихід відходів та побічної продукції переробки лише рослинної сільськогосподарської сировини становить близько 50 млн т на рік. При сучасному рівні розвитку науки і техніки, оптимально використовуючи вторинну сировину, можна додатково одержати 2 млн кормових одиниць, що дасть змогу збільшити виробництво м'яса на 160 тис. т на рік. Крім того, з не-використовуваних відходів переробки щорічно можна виробляти 800—900 тис. т вапнякових та гранульованих органо-мінеральних добрив, десятки тисяч тонн різних сортів рослинної олії, пектину та іншої продукції. В цілому ж організація безвідходної виробничої структури переробки сільськогосподарської сировини поряд з одержанням традиційних продуктів харчування дасть змогу додатково виробляти понад 100 найменувань різної продукції. сьогодні промислової переробки зазнає не більше 22 /о маси відходів [34, с. 5]. 162 Другий аспект проблеми полягає в посиленні впливу екологічного фактора на формування технологічної структури переробки сільськогосподарської сировини в зв'язку з розвитком процесів агропромислової інтеграції. В сучасних умовах інтенсифікації виробництва взаємозв'язок економічних та екологічних факторів принципово змінюється, оскільки з'являється можливість створення екологічно чистих виробництв на основі безвідходних технологічних структур, реальним стає формування безвідходної структури переробки сільськогосподарської сировини та суттєвого підвищення на цій основі не лише ефективності використання природно-сировинних ресурсів, а й кардинального вирішення проблеми екологізації виробництва за відносно менших витрат. Однак умови організації безвідходної переробки сільськогосподарської сировини не реалізуються автоматично, причому не стільки через відсутність відповідних технологій, скільки через недостатню орієнтацію господарського механізму на безвідходний тип виробництва. Запровадження безвідходної переробки сільськогоспо-, дарської сировини сприятиме посиленню горизонтальної і вертикальної інтеграції виробництва продуктів харчування. Очевидно, цей процес матиме і певний екологічний ефект. Так, із зростанням концентрації виробництва питомі капітальні вкладення на очисні споруди будуть знижуватись. Водночас поглиблення процесу інтеграції в розвитку АПК дає змогу перейти до оцінки інтегральних екологічних наслідків виробництва і до добору найбільш екологічно раціональних його варіантів. Окрім прямого впливу, що здійснюється на навколишнє середовище переробними підприємствами харчової промисловості, спостерігається і зворотний вплив, який проявляється в зміні технології виробництва залежно від навколишнього середовища, в обмеженні потужностей підприємства або доборі технології виробництва. Інтенсивність взаємозв'язку і взаємодії харчової промисловості та навколишнього середовища суттєво відрізняється як в галузях, так і на окремих об'єктах навколишнього середовища. За ступенем інтенсивності взаємозв'язків харчової промисловості з навколишнім середовищем (негативного впливу) серед об'єктів навколишнього середовища чільне місце посідають водні ресурси. Найбільш водомісткими галузями є цукрова, консервна, спиртова, крохмало-патокова, пивоварна. В цих галузях середньорічні нормативні витрати води на одиницю переробної сировини становлять від 10 до 40 м3. На підприємствах з оборотним водопостачанням води витрачається більше, ніж переробляється сировини: на 1 т цукрових буряків витрачається 1,8 м3 води, плодів і овочів — 5—7 м3, картоплі на крохмаль — 8,7 м3, кукурудзи на крохмаль — 2,7—12,2 м3, ячменю на солод — понад 20 м3 [34, с. 69). Близько 70% загального водоспоживання в харчовій промисловості України припадає на підприємства цукрової промисловості. А чим вищий рівень витрат води на підприємстві, тим більший об'єм стічних вод, а отже, і нижчий показник раціонального використання води. Стічні води підприємств, що переробляють рослинну сировину, характеризуються високим ступенем забрудненості. Великі їх об'єми становлять значну небезпеку для навколишнього середовища. Причому самі по собі стічні води харчової промисловості не є токсичними, але, потрапляючи в озера, ставки і ріки, вони швидко виснажують запаси кисню, що викликає загибель мешканців цих водойм. Органічні речовини стічних вод підприємств харчової промисловості швидко піддаються бродінню і гинуть. Близько 70% забруднень стічних вод крохмало-патокової, пивоварної, масложирової та цукровобурякової галузей харчової промисловості розкладаються протягом перших діб, тоді як стічні води заводів, що виробляють виноградний сік та солодові, мають дуже малу здатність до біологічного розкладу — за 5 діб розкладається відповідно 14 і 10% усіх забруднень. У результаті гниття білкові речовини розкладаються до амінокислот, вуглекислоти та аміаку. В процесі бродіння цукру, що міститься в стічних водах, утворюються оцтова, молочна, масляна та пропіонова кислоти. Стічні води харчової промисловості, що викидаються на поля фільтрації, в яри та відкриті водойми, швидко загнивають, виділяють неприємні запахи. Ці забруднення розповсюджуються в межах повітряного басейну досить нерівномірно, їх концентрація в повітрі в окремих районах може досягати загрозливих для здоров'я населення розмірів. Крім того, найпоширенішими шкідливими речовинами, що надходять в атмосферу з підприємств харчової промисловості, є органічний пил, двоокис вуглецю, бензин та інші вуглеводні, а також викиди від спалювання палива. Промислова переробка сільськогосподарської сировини, що здійснюється без урахування інтересів охорони природи, призводить до забруднення не лише водних ресурсів і атмосфери, а й грунту, погіршення родючості землі. По-164 близу цукрових, спиртових та інших підприємств харчової промисловості виникають мертві пустирі, забруднені промисловими відходами. Крім того, для стічних вод цукрової, консервної, виноробної і крохмало-патокової галузей характерним є досить високий показник вмісту зважених речовин, кількість Яких перебуває в прямій залежності від забруднення сировини, що надходить на переробку. Основу цих забруднень становлять частинки родючого шару грунту. Згідно з нормами, вміст землі в картоплі, що надходить на картоплекрох-мальні заводи, не повинен перевищувати 1,5%. Однак, як правило, цей показник сягає і 25%. Аналогічне становище і в буряко-цукровій промисловості — рівень забрудненості коренів, що надходять на переробні заводи, досягає 40% [34, с. 75]. Після миття ця земля переходить в осад. Багато підприємств цей осад роками не вивозять, і він нагромаджується у відстійниках і на полях фільтрації, що призводить до переповнення карт полів фільтрації і до попадання стічних вод у відкриті водойми. Така практика утилізації транспортно-мийного осаду обертається для народного господарства втратами родючого шару землі і забрудненням навколишнього середовища. Очищення стічних вод підприємств, що переробляють рослинну сировину, знаходиться на дуже низькому рівні. Більшість підприємств цієї групи галузей харчової промисловості розташована в сільській місцевості і дотепер не має очисних споруд і скидає стоки без необхідної очистки в яри і безпосередньо у водойми і лише в окремих випадках — на поля фільтрації. Поверхневі води можуть очистити досить незначну кількість стоків. При скиданні великих об'ємів забруднень рослинний і тваринний світ поверхневих вод гине Стічні води, що скидаються в яри, не просочуючись у грунт, є причиною неприємних запахів і розмноження комах. Що ж стосується карт фільтрації, то їх використовують багато років, більшість з них перетворилась у накопичувачі стоків глибиною 2—5 м. Та навіть цих недосконалих багато в чому споруд не вистачає для повного очищення стічних вод хоча б від зважених речовин. Зі збільшенням переробки рослинної сировини кількість споживаної води зростатиме. Через обмеженість водних ресурсів в Україні (особливо в південних областях) рано чи пізно виникне необхідність заморожування на якомусь певному рівні об'ємів переробки сільськогосподарської сировини. Тому не можна розглядати екологічне вдоскона- 165 лення технологічних процесів на підприємствах переробної промисловості лише як ширше запровадження очисних споруд, що спрямовано безпосередньо на охорону навколишнього середовища. Очевидно, що на сьогоднішній день екологізація виробництва повинна пов'язуватись не стільки з вирішенням проблем видалення і нейтралізації відходів, скільки з попередженням їх виникнення, що докорінно змінює роль очисних споруд — з кінцевої ланки технологічного процесу вони перетворюються в проміжну, мета якої — підготовка раніше невикористовуваних відходів (твердих, рідких і газоподібних) до виробничого споживання. Водночас екологічне вдосконалення технології повинно бути націлене на економію первинної сировини, що надходить на виробництво. Досягти цієї мети можна насамперед запровадженням технологічних схем його комплексної переробки. При цьому вирішується завдання не лише економного витрачання сільськогосподарської сировини і, в кінцевому підсумку, зниження витрат виробництва, але й попередження забруднення навколишнього середовища технологічними відходами. Економія ж витрачання інших видів сировинних ресурсів багато в чому залежить від обраної схеми комплексного використання сільськогосподарської сировини. Лише по такому ресурсу, як вода, здійснення екологічних заходів на підприємствах по переробці сільськогосподарської сировини пов'язано зі створенням і запровадженням особливої природоохоронної виробничої інфраструктури, оскільки промислова переробка сільськогосподарської сировини — галузь надзвичайно водомістка. Вартість водозабезпечуючих фондів у загальній вартості основних фондів переробних галузей в середньому становить 25%." 8.3. ЕКОЛОГІЧНА ОЦІНКА ТЕХНОЛОГІЙ ПЕРЕРОБКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ СИРОВИНИ Яким би способом не вирішувалась проблема екологі-зації виробництва, без економічної оцінки природного фактора тут не обійтись. Добираючи технологічну схему переробки сільськогосподарської сировини, часто перевагу надають найдешевшим природомістким та багатовідходним структурам виробництва. Природний фактор як зовнішній стосовно виробництва економічної оцінки не одержує. Це 165 означає, що еколого-економічні збитки, що виникають внаслідок функціонування підприємств по переробці сільськогосподарської сировини, до уваги не беруться. Між тим, величина ця реально існує і виражається в додаткових втратах матеріальних, трудових, фінансових і природних ресурсів, яких зазнає суспільство внаслідок виробничої діяльності цих підприємств. Логічно критерієм екологічної оптимальності технологічної схеми переробки сільськогосподарської сировини слід вважати ступінь впливу виробництва на навколишнє середовище де min — оцінка одиниці q-го ресурсу, що споживається; Vq — річний об'єм вироблюваного ресурсу; Sql — втрати і-го природокористувача (виробничого об'єкта) від забруднення та виснаження q-го ресурсу [34, с. 81]. Однак справа ускладнюється тим, що планово-господарські органи не мають відповідної інформації про базовий стан і динаміку впливу на навколишнє середовище діючих і проектних схем переробки сільськогосподарської сировини. Це нерідко спричиняє пріоритетний розвиток тактичних методів екстенсивного природокористування на шкоду стратегічним альтернативам переходу до безвідходної переробки сільськогосподарської сировини. А застосування показників ресурсе-, водо-, землемісткості продукції, хоч й дає змогу певною мірою оцінити ступінь інтенсифікації залучення природно-сировинних ресурсів на основі відповідних технологій, все ж не свідчить про рівень екологічної чистоти виробництва. Критерієм екологізації виробництва може служити рівень безвідходності виробництва, який перебуває в тісному взаємозв'язку і залежності від масштабів споживання при-родноресурсного потенціалу навколишнього середовища і масою розміщених у ньому відходів. Причому оцінка рівня безвідходності повинна грунтуватися на показниках, які характеризують ступінь замкнутості матеріально-технічного потоку на «вході» і на «виході» виробництва відносно навколишнього середовища. Орієнтуватися слід на натурально-вартісні показники, а не на виключно вартісні. Це зумовлюється як відсутністю -надійного інструментарію вартісної оцінки більшості видів природних ресурсів, відходів виробництва, еколого-економічних збитків від їх роз 167 міщення б навколишньому середовищі, так і можливістю дати більш достовірну (незалежну від впливу цін і вартісних структурних зрушень) оцінку рівня безвідходності виробництва. В системі, що пропонується, ступінь замкнутості виробництва щодо навколишнього середовища визначається як відношення маси виробленої продукції до витраченої на її одержання маси матеріально-сировинних ресурсів. У вироблену продукцію входить не лише одержуваний основний і побічний продукт, а й продукція, виготовлена з утилізованих на даному підприємстві відходів, а також маса відходів, що реалізуються на сторону. Враховуючи це, ступінь замкнутості виробництва розраховують за формулою де Кз — коефіцієнт замкнутості виробництва; Vq — фактичні витрати природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива на одиницю виробленої продукції (або сировини, що переробляється); Ак — річний обсяг виробництва продукції (переробки сировини); Онз — річний об'єм невико-ристовуваних відходів і побічних продуктів виробництва. Коефіцієнт екологічності характеризує ступінь безпечності виробництва щодо навколишнього середовища де Ке — коефіцієнт екологічності виробництва; Кв — коефіцієнт відходомісткості виробництва. При цьому коефіцієнт відходомісткості визначається співвідношенням маси відходів, зведеної до одного об'єму з урахуванням відмінностей ступеня їх шкідливосгі (небезпечності) в розрахунку на одиницю продукції (або перероблюваної сировини) де 0'нз — річний об'єм невикористовуваного відходу г-го виду, що розміщується в навколишньому середовищі; Р1 — показник відносної небезпеки відходів і-го виду. Рівень безвідходності оцінюють за показником замкнутості, скоригованим на коефіцієнт екологічності, що дає змогу визначити ступінь збалансованості матеріально-сировинних потоків на «вході» і «виході» виробництва з урахуванням його безпечності щодо навколишнього середовища 168 Залежно від специфіки переробки сільськогосподарської сировини оцінювати рівень безвідходності виробництва слід з урахуванням дії контрольних показників водо-, земле- та енергомісткості технологічних процесів. Для народного господарства важливим є підвищення рівня безвідходності не окремого підприємства, а комплексу галузевих виробництв. Водночас слід мати на увазі, що оцінка екологічності технологій переробки сільськогосподарської сировини є не самоціллю, а засобом розширення вузьких місць виробництва і досягнення на основі оптимального режиму ресур-сокористування максимального госпрозрахункового доходу Тому реалізація принципів оцінки екологічності технологій повинна здійснюватися спільно з перебудовою всієї системи економічного стимулювання. 8.4. ЕКОНОМІЧНІ СТИМУЛИ ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ЕКОЛОГІЗАЦІТ ПЕРЕРОБКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ СИРОВИНИ Відсутність необхідних економічних стимулів, що могли б спонукати підприємства по переробці сільськогосподарської сировини до екологічного вдосконалення виробництва, призводить до того, що природоохоронна робота в галузі здійснюється стихійно, в основному під тиском директивних вказівок, що є не найкращим засобом досягнення природоохоронних цілей. Навіть підприємства з однаковою технічною оснащеністю по-різному реалізують можливості екологічного вдосконалення виробництва. Так, показник водовідведення в розрахунку на 1 т перероблюваного цукрового буряка на Тернопільському (4,4 мт), Вінницькому і Хмельницькому (4,2 мт) виробничих об'єднаннях більш ніж вдвічі вищий за аналогічний показник Полтавського виробничого об'єднання. Пояснюється це просто: використовуючи водні ресурси як безплатний дар природи (плата за водоспоживання, введена 1982 p., є символічною), маючи власні водозабори, за відсутності чіткої системи контролю за водоспоживанням підприємства не прагнуть вдаватися до прогресивних природоохоронних заходів. 169 Реально ситуація складається так, що екологічне вдосконалення виробництва вимагає збільшення витрат на переробку сільськогосподарської сировини, а отже, неминуче призведе до зниження прибутку і рівня фондовіддачі. Тому переозброєння галузі на основі прогресивної екологічно чистої технології в умовах розширення економічних методів господарювання може бути здійснено лише в тому випадку, коли процес екологічного вдосконалення виробництва буде пов'язаний з відповідною системою економічного стимулювання безвідходної переробки сільськогосподарської сировини. Для цього доцільно використати такі економічні важелі, як ціноутворення на природно-сировинні ресурси, ввести в практику господарської діяльності економічні нормативи тривалого користування, що встановлюють взаємозв'язок між збитками від забруднення, завданими навколишньому середовищу, госпрозрахунковим доходом підприємств і фондами матеріального стимулювання. Стосовно вдосконалення ціноутворення вже не викликає сумніву доцільність врахування економічних оцінок природного фактора в господарській діяльності. Врахування цін екологічного фактора пов'язане насамперед з правильним відображенням суспільне необхідних витрат як на використання певних видів природно-сировинних ресурсів, так і на попередження забруднення навколишнього середовища. Підприємства з переробки сільськогосподарської сировини економічної оцінки природних ресурсів до недавнього часу майже не застосовували. Введення 1982 p. плати за воду не можна вважати радикальним методом стимулювання раціонального природокористування через те, що ціна на воду не відповідає суспільне необхідним затратам і ніяк не пов'язана з госпрозрахунковими відносинами підприємств. Однак цей метод дав позитивний результат хоча б тому, що він легалізував витрати на водопостачання промисловості. Подальше вдосконалення економічного стимулювання природоохоронної діяльності на цій підставі пов'язане зі зміною самого механізму стягнення плати на підприємстві, уточненням ставок платежів як за нормативне водоспоживання, так і понаднормативне. КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ 1. Що таке відходи виробництва? 2. Що таке відходи споживання? 170 3. Як можна визначити вартість відходів? 4. Що відноситься до відходів агропромислового виробницгва? 5. Чим обумовлюється доцільність промислової утилізації відходів агропромислового виробництва? 6. Як впливає переробка сільськогосподарської сировини на навколишнє середовище? 7. Що можна вважати критерієм екологічної оптимальності технологічної схеми переробки сільськогосподарської сировини? 8. На чому грунтується оцінка рівня безвідходності виробництва? 9. Як розрахувати ступінь замкнутості виробництва? 10. Як обчислити коефіцієнт екологічності виробництва? 11. Як обчислити коефіцієнт відходомісткості виробництва? 12. Які існують економічні стимули підвищення рівня екологізації переробки сільськогосподарської сировини? 13. В чому полягає складність встановлення ціни на відходи? 14. Який зв'язок між оцінкою відходів і вартістю продукції? 15. Як пов'язуються проблеми утилізації відходів з проблемою охорони навколишнього середовища? 16. Як екологічні фактори впливають на формування технологічної структури сільськогосподарської сировини з розвитком процесів агропромислової інтеграції? 17. В чому полягає значення запровадження безвідходної переробки сільськогосподарської сировини? 18. Як розподіляються ресурси за ступенем інтенсивності взаємозв'язків харчової промисловості з навколишнім середовищем (негативного впливу?) 19. Чим характеризуються стічні води підприємств, що переробляють рослинну і тваринницьку продукцію? 20. Чим зумовлюється необхідність економічної оцінки природного фактора при вирішенні проблеми екологізації виробництва? 21. Що може бути критерієм екологізації виробництва? 9. ЗАГОСТРЕННЯ ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ 9.1. РИНКОВА ЕКОНОМІКА І РАЦІОНАЛЬНЕ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ В умовах переходу до ринку цілком закономірно в сільському господарстві країни виникла і розвивається нова форма організації виробництва — фермерство, основою якого тепер стала приватна власність на землю. Господарями на землі стали люди, яким часто бракує екологічних знань. Усі численні дискусії з приводу форм землеволодіння і землекористування практично не торкалися достатньою мірою такого важливого критерію, як уміння вести господарство на високому культурному рівні, тобто вміння грамотно, раціонально використовувати і берегти землю. Вирішення екологічних проблем набуває особливого значення в агропромисловому виробництві, зокрема у сільському господарстві, яке є своєрідною контактною зоною людини з природою. Близько 50% усіх негативних процесів, які призводять до деградації стану природного середовища, припадає саме на цю галузь. І якщо виходити з позицій екологічного захисту, головна мета зараз повинна полягати в тому, щоб зберегти землю, її якісний стан для майбутніх поколінь. Перехід АПК до ринкових відносин вимагає вироблення концепції екологізації агропромислового виробництва в нових умовах. Основні положення цієї концепції можна сформулювати так: вироблення теоретичної, методологічної і методичної бази екологізації АПК в умовах різних форм власності, узагальнення досягнень практики; створення можливостей для екологізації виробничого потенціалу АПК, вивчення передумов переміщення центру господарських навантажень із природних компонентів на техногенні та економічні; формування фукціонування економічного механізму й фінансування охорони навколишнього сере- 172 довища; раціоналізація розміщення продуктивних сил в АПК з урахуванням можливостей для самовідновлення Природного стану навколишнього середовища; створення передумов для функціонування соціально-екологічної стабільності території та соціально-екологічного захисту населення від інтенсивного впливу АПК; організація ефективної системи екологічного всеобучу як для працівників АПК, так і для людей, що бажають займатися агропромисловою діяльністю відповідно до вимог нових форм господарювання. З точки зору логіки, встановлення ринкових відносин можливе за належного рівня соціальної, економічної та екологічної стабільності. Щоб цього досягти, потрібно, як мінімум, 50 років, а забезпечити державу продовольчими, промисловими товарами, створити відповідні соціальні та екологічні умови нам необхідно вже сьогодні. Прийнятними, на наш погляд, є два варіанти: перший — створення тимчасової «шокової» системи екологічного та соціального захисту, паралельно з якою вестиметься розробка стратегії екологічної та соціальної безпеки населення. За цим варіантом функціонують усі форми власності на територіях, що вважаються екологічно відносно безпечними (визначається цей стан за ступенем деградації природних ресурсів) при переважанні традиційних і поступовому переході до товарних селянських господарств; другий — так званий поетапний варіант, який передбачає державне нормативне регулювання господарської діяльності, визначення найбільш екологічно небезпечних зон і їх інтенсивне відновлення без припинення господарської діяльності, але зі зменшенням інтенсивних навантажень (приведення до екологічно безпечного рівня механізації, внесення мінеральних добрив і пестицидів, здійснення меліоративних робіт та ін.). З точки зору ринкових систем ведення господарства найефективнішим виступає перший варіант, а з точки зору безпеки — другий. Ситуація, що склалася, е сприятливою для функціонування першого варіанта. Очевидно, що екологічний аспект землеволодіння і землекористування є глобальнішим і важливішим, ніж його організащ'йно-економічно-правовий аспект. Селянин, одержавши землю, врешті-решт, виходячи зі своїх можливостей і конкретних умов, самостійно обирає форму діяльності — чи вести господарство самостійно, чи об'єднатися в певні групи з іншими селянами, скажімо, створити кооператив чи асоціацію тощо. Та незалежно від форми метою такого господарювання є виробництво максимальної кількості 173 продукції навіть за рахунок збільшення ступеня інтенсивності навантаження на земельні ресурси. Викликано це, по-перше, майже повною екологічною безграмотністю наших фермерів (до речі — як і більшої частини нашого населення); по-друге, відсутністю належного контролю за станом навколишнього середовища з боку державних органів. Крім того, поширення негативних наслідків фермерського господарювання можливе за відсутності екологічно безпечної техніки. Йдеться не про малогабаритну техніку, про яку точилось багато розмов — це техніка для присадибної чи дачної ділянки, а не для сучасної ферми, — а про потужні, справжні сільськогосподарські машини. Середня маса нашого трактора сягає 8—10 т (К-701 — 13,5 т), тоді як у США цей показник становить 6,3 т. Важка техніка призводить до зміни структури грунту, його переущільнення, погіршення воднофізичних властивостей і повітрообміну. Вагома частина екологічних збитків є наслідком широкої хімізації землеробства, чого не в змозі уникнути і наші фермери, оскільки вони змушені вносити на поля ті мін-добрива, які їм вдається дістати, а не ті, які б хотілося. За рекомендаціями вчених, у середньому в Україні співвідношення між азотом, фосфором і калієм повинно становити 1:1: 0,8. Фактичне співвідношення між цими елементами в добривах, що постачаються сільському господарству, становить 1 : 0,48 : 0,60. Відносний дефіцит фосфору і калію в добривах, що використані в сільському господарстві, становить відповідно 52 і 20%. Недостатньо застосовуються органічні добрива, насамперед гній, торф. Елементарні підрахунки свідчать, що наявний в Україні потенціал органічних добрив використовується не більше як на 40%. Якщо в США на 1 га ріллі вносять-15,5 т органіки, в Англії — 26 т, в Голландії — 76 т, то в Україні в середньому 8,5 т. Не вистачає у нас як техніки, так і технологій утилізації і внесення органічних добрив. Крім того, гній є значним забрудником навколишнього середовища. Стоки з тваринницьких ферм безпосередньо і з місць накопичення гною забруднюють передусім воду, а через неї — і грунт різними хімічними сполуками, а також мікроорганізмами, які можуть бути збудниками тяжких хвороб. Забруднюється і повітря: свинокомплекс потужністю 108 тис. голів худоби виділяє в атмосферу 36 млрд мікробних тіл, 3600 кг аміаку, 350 кг сірководню, 620 кг пилюки, неприємний запах. Важливого значення в умовах ринкових відносин набу- 174 вають питання розподілу сільськогосподарських культур на території держави. Доцільно було б вже зараз провести розрахунки потреб України в продукції високоінтенсивних технічних культур (цукрових буряків, льону-довгунця), оскільки порівняно висока їх питома вага пов'язана зі значно більшим ризиком порушення грунтів і необхідністю вжиття додаткових заходів для відновлення природної родючості. Наступним необхідним заходом є створення чіткої державної системи моніторингу навколишнього середовища, що обов'язково передбачає забезпечення відповідних служб технічними засобами, лабораторіями, комплектування їх висококваліфікованими спеціалістами, оскільки фермер через свою функціональну відособленість не може здійснювати узагальнюючого контролю за станом навколишнього середовища, шкідливістю для природи свого виробництва тощо. Тому за державними органами повинен залишатися пріоритет у визначенні системи економічної оцінки природних ресурсів, розробленні системи оподаткування виробників, рентних платежів з метою створення централізованих фондів для вирішення екологічних проблем, і, виходячи із ситуації, що складається, — системи еколого-елономічних нормативів і показників, у здійснен'ні контролю за екологічними наслідками діяльності підприємств, дотриманні екологічного порядку та екологічної дисципліни. Обов'язковим є також створення постійно діючих органів, здатних вести контроль за ступенем екологіч-ності засобів виробницгва, що використовуються в сільському господарстві, а також продукції, що в цій галузі виробляється. Кожна партія продукції, що надходить на ринок, повинна мати сертифікат, який засвідчує її екологічність і впливає на рівень цін, які складаються на дану продукцію в результаті співвідношення між попитом і пропозицією. Ринок настійно вимагає формування нового типу екологічної свідомості як споживача, так і виробника. Тому, з одного боку, слід усіма способами намагатись організувати екологічний всеобуч населення, впровадивши екологічні дисципліни в систему вищої та середньої освіти. З другого боку, особливі вимоги в цьому плані слід висувати до фермерів, які в недалекому майбутньому можуть стати одним з основних виробників сільськогосподарської продукції в нашій державі. Тому, очевидно, перш ніж довірити ділянку землі фермеру під сільськогосподарське використання, слід пересвідчитись у наявності в нього необхідних знань з 175 екології, вміння раціонально використовувати природні ресурси. Раціонально — це значить економічно вигідно та Екологічно безпечно. -Великого значення при переході на нові форми господарювання й ринкові відносини набувають питання екологізації виробничого потенціалу, формування і функціонування економічного механізму, фінансування на охорону навколишнього середовища. В умовах ринкових відносин екологізація виробничого потенціалу повинна виступати як основа раціонального природовикористання. У цьому контексті важливо встановити рівень інтенсифікації виробництва з метою забезпечення необхідного обсягу продукції при максимальному ресурсозбереженні і зменшенні негативного впливу на навколишнє середовище. Суть економічного аналізу природокористування полягає в тому, щоб перевести його в дійовий функціональний режим. Найбільше значення для цього має ефективність використання матеріально-технічної бази і капіталовкладень. Економічний механізм раціонального природокористування в умовах ринку передбачає вжиття певних заходів з метою екологічної та економічної оцінки як усього комплексу виробничого потенціалу, так і його природних складових — земельних і водних ресурсів. Неправильна грошова оцінка природних ресурсів спричиняє вилучення зі сільськогосподарського обігу певної частини земельних угідь, що завдає господарству України великих економічних збитків. Тому необхідні нові підходи до визначення грошової оцінки земельних ресурсів. Сьогодні це роблять різними методами: шляхом встановлення рівня додаткових витрат на вивільнення одиниці площі, які можуть компенсувати одержання продукції із вилучених площ; капіталізація земельної ренти; прямого виконання даних земельного кадастру та ін. Наявні методики грошової оцінки землі вже на перших порах функціонування ринку призведуть до стрімкого відторгнення сільськогосподарських угідь для непрямих потреб. Скажімо, чого варта ціна 1 га землі у 1800крб, яку встановив колишній Держагропром СРСР. Це фікція. При грошовій оцінці земельних угідь повинні бути використані можливості рентної оцінки в прямому її розумінні, а не в заідеологізованому. За розрахунками Ради по розміщенню продуктивних сил України, ціна 1 га землі на 1986— 1990 pp. повинна була становити 120 тис. крб. Введення плати за землю, як і за інші види природних ресурсів, саме і ставить своєю основною метою зниження ресурсомісткості 176 виробництва, перенесення центру ваги з природних ресурсів на інтенсивні екологічні фактори. Формування економічного механізму управління охороною навколишнього середовища у сфері АПК. при переході до ринкових відносин має орієнтуватися на створення системи платності природокористування й системи оподаткування природокористувачів; забезпечення правового захисту економічних обмежень та економічної доцільності навантажень на природний потенціал, а також економічної відповідальності за порушення. Система платежів за природокористування повинна стимулювати ефективність експлуатації природних ресурсів і забезпечити розширене відтворення природно-ресурсного потенціалу. В умовах ринкових відносин концепція екологізації передбачає широке використання політичних, організаційних, економічних, соціальних, психологічних методів управління. Для надання динамічності і конкретності роботі необхідна відповідна програма організаційних науково-інженерних заходів щодо охорони природи й використання ресурсів. Головну увагу слід звернути на те виробництво, яке випускає екологічно шкідливу продукцію і є економічно невигідним. На підставі чинного законодавства й розробки відповідних нормативних актів для конкретних територій з'являється можливість впливу на підвищення рівня природоохоронної роботи. Місцеві Ради та органи з охорони природи разом з іншими організаціями можуть здійснювати функцію контролю за станом атмосферних, водних, земельних ресурсів (при короткотривалій оренді землі) на основі фонду екологічного захисту і періодичних відрахувань до нього. Дуже важливу роль відіграє і сам процес створення фонду екологічного захисту, який передбачає встановлення частки платежів відповідних підприємств у цей фонд. Най-оптимальнішим критерієм для визначення суми, яку необхідно перерахувати до фонду, є ступінь господарського навантаження на природноресурсний потенціал і ступінь безпечності діяльності підприємства для нормального екологічного стану території (внаслідок чого можна закрити підприємство або звузити поле його діяльності). Як показують дослідження, така політика сприяє формуванню відповідної екологічної інфраструктури підприємств, що займаються сільськогосподарською діяльністю або спільністю екологічної інфраструктури кількох підприємств, розташованих на певній території. Раціоналізація структури управління в умовах переходу до ринкових відносин потребує також вироблення нової концепції господарського підходу до природокористування, комплексу можливих дій як адміністративних органів, так і господарських одиниць. Екологічна криза, що невблаганно насувається, вимагає формування не лише екологічного мислення, а й екологічного світогляду. Всі життєві процеси у всіх державах повинні розглядатися насамперед з точки зору екології. Зробити реальними ці процеси непросто, але в тому єдиний вихід. Важливішого завдання сьогодні у людства немає, оскільки від його вирішення залежить, бути чи не бути людині на Землі. 9.2. ВПЛИВ ЕКОНОМІЧНОЇ СТРУКТУРИ НА НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ: ПІДХІД «ВИТРАТИ — ВИПУСК» Забруднення навколишнього середовища є побічним продуктом кожної нормальної економічної діяльності — у будь-якій зі своїх численних форм воно пов'язане з певними процесами виробництва і споживання. Так, випуск забрудненої води в озера і річки залежить від рівня виробництва продукції в усіх галузях, а кількість брудної води в кожному випадку визначається технологічними характеристиками кожної галузі. Залежність між виробництвом і забрудненням навколишнього середовища в умовах ринкової економіки досить грунтовно аналізується моделлю Леонтьєва «витрати— випуск». Такий аналіз описує і пояснює рівень виробництва в кожній галузі народного господарства через зв'язок з відповідними рівнями в усіх інших галузях. Підхід «витрати—випуск» у своєму складному динамічному варіанті дає змогу пояснити просторовий розподіл виробництва і споживання різних товарів, а також їх зростання або зниження в динаміці, враховуючи вплив на навколишнє середовище. Із системою зв'язків, що регулюють повсякденне функціонування економіки, окремо пов'язане утворення небажаних побічних продуктів, звичайно непомітних або ігнорованих (а також дуже цінних, але «безкоштовних» природних ресурсів). Технологічна залежність між рівнем випуску корисних і шкідливих продуктів може бути описана за допомогою структурних коефіцієнтів, подібних до тих, що використовуються в міжгалузевому аналізі. Фактично ця залежність може описуватись і аналізуватись 178 як складова частина ширшої системи зв'язків. Аналіз «витрати—випуск» може дати конкретні відповіді на деякі реальні фундаментальні питання, відповідь на які потрібно одержати перш ніж шукати практичне вирішення проблем, викликаних небажаним впливом сучасної технології і не-контрольованим економічним ростом. Аналіз вказаних залежностей доцільно проводити на прикладі деякої спрощеної економіки, яка складається з двох виробничих галузей — сільського господарства та обробної промисловості — і домашніх господарств. Кожна з галузей споживає частину своєї продукції сама, частину спрямовує в іншу галузь, а решту постачає споживачам, тобто домашнім господарствам. Обсяги валової продукції двох галузей і витрат відповідних видів продукції, яка споживається кожною з них, залежать від а) обсягів продукції сільського господарства і обробної промисловості, призначеної для постачання кінцевим споживачам, тобто домашнім господарствам; б) коефіцієнтів поточних витрат двох галузей, які визначаються їх специфічними технологіями. Припустимо, що для виробництва центнера пшениці сільському господарству потрібно 0,25 одиниці його власної продукції і 0,15 одиниць продукції обробної промисловості, тоді як для обробної промисловості для виробництва 1 м тканини потрібно 0,50 одиниць продукції сільського господарства і 0,15 одиниць продукції обробної промисловості (табл. 8). «Рецептуру» виробництва для двох галузей В. Леонтьєв рекомендує подати у формі компактної таблиці (табл. 9). Це «структурна-матриця» економіки, причому числа, які містяться в першій графі,'є технологічними коефіцієнтами витрат сільського господарства, в другій — коефіцієнти витрат обробної промисловості. Ці технологічні коефіцієнти дають змогу визначити обсяг річної валової продукції сільського господарства і промисловості за умови, що задовольняються не лише попит Таблиця 8 Макроекономічна таблиця «витрати—випуск», натуральних одиниць кінцевих споживачів на кожен з двох типів продукції, а й потреби проміжного споживання, які, своєю чергою, залежать від рівня випуску в кожній з цих двох виробничих галузей. Формалізований запис цієї залежності має вигляд: або (9.1) де Х1, Х2— валове виробництво відповідно сільськогосподарських і промислових товарів; у1, у2 — задані кількості сільськогосподарської і промислової продукції, що надходить на кінцеве споживання. Ці два лінійні рівняння з двома невідомими х1 та х2 можна розв'язати, виходячи з невідомих у1 та у2. Тоді загальний розв'язок цієї системи рівнянь запишемо: Підставивши у систему рівнянь для нашого випадку (див. табл. 8) у1 == 25; у2 = 70. можна переконатись, що Х1 та Х2 рівні валовому виробницгву сільськогосподарських (100 одиниць) і промислових (100 одиниць) товарів. Матриця системи рівнянь (9.2) 1,511 0,266 0,889 1,334 (9.3) називається «оберненою» до матриці, що включає коефіцієнти вихідної системи (1). 0,75 -0,15 (9.4) -0,50 0,85 180 Будь-яка зміна в технології як сільського господарства, так і промисловості, яка відобразиться в зміні значень коефіцієнтів витрат в табл. 9, викличе відповідні зміни в структурній матриці (9.4) і в оберненій матриці. Навіть якщо кінцевий попит на продукти сільського господарства (г/і) і промисловості (г/г) залишиться незмінним, валове виробництво продукції в цих галузях повинно змінитися, щоб зберегти баланс між валовим виробництвом і витратами обох видів продукції. Водночас, якщо при незмінній технології рівні кінцевого попиту г/і і г/2 змінюються, то відповідні зміни у валовому випуску х\ та Хч можуть бути визначені з того ж загального розв'язку (9.2). При вирішенні реальних економічних задач одночасно враховують як вплив зсувів у технології, так і вплив очікуваних змін обсягів поставок кінцевим споживачам. Структурні матриці, що використовуються в таких розрахунках, містять вже не дві, а сотні галузей, але аналітичний підхід залишається той же. З метою спрощення числових обрахунків забруднення, пов'язане з діяльністю домашніх господарств та інших кінцевих споживачів, не враховується. Загалом забруднення та інші небажані результати господарської діяльності, які впливають на навколишнє середовище, з метою практичного їх врахування повинні розглядатися як частина економічної системи. Кількісна залежність кожного різновиду цього зовнішнього «випуску» (або витрат) від рівня економічної діяльності в одній або кількох основних галузях повинна описуватися відповідними технологічними коефіцієнтами. І всі ці коефіцієнти слід включати в структурну матрицю досліджуваної економіки. Припустимо, що технологія у промисловості призводить до викидів в атмосферу 0,40 г твердої забруднюючої речовини на одиницю вироблюваної продукції, тоді як технологія сільськогосподарського виробництва додає ще 0,50 г на одиницю валового виробництва. Позначивши через їз поки що невідому загальну кількість «зовнішнього випуску», можна включити у вихідну систему з двох рівнянь (9.1) третє: (9.5) Перша складова останнього рівняння показує забруднення, яке здійснюється сільським господарством залежно від валового виробництва цього сектора. Друга складова аналогічно описує забруднення, які створюються обробною промисловістю, як функцію від Хч. Загалом рівняння констатує, що хз, тобто загальне забруднення даного типу, причиною якого є вся економічна система, дорівнює сумі забруднень, спричинених всіма окремими галузями. Якщо задані розміри кінцевого попиту уі і у системи (9.1)
полягає в тому, що розв’язок розширеної системи виходить з трьох, а не з
двох рівнянь, і матриця, обернена структурній матриці (9.4), буде мати
розмірність 3Х3, а не 2Х2.

Хід обернення розширеної структурної матриці можна розділити на два
етапи. На першому, використовуючи матрицю (9.3), обернену до вихідної
матриці нижчого рангу, одержуємо з системи (9.2) обсяг виробництва
сільськогосподарських (л’і) і промислових (хч) продуктів, необхідний для
задоволення будь-якої комбінації кінцевого попиту на продукцію двох
секторів уі та Уг. На другому етапі, підставляючи в останнє рівняння
системи (9.5) одержані таким чином величини х\ та хТаблиця 11 Макроекономічна таблиця «витрати—випуск» із включенням витрат праці Звичайна структура таблиці «витрати—випуск» на рівні окремого регіону містить рядок «добавлена вартість». Вона відображає в грошовому вираженні заробітну плату, амортизаційні відрахування, податки та інші витрати, які понесла кожна виробнича галузь додатково до платежів за продукти, одержані з інших виробничих галузей. Більшу частину цієї добавленої вартості становлять витрати використаної робочої сили, капіталу та інших первинних факторів виробництва і вона залежить від фізичного розміру витрат цих факторів та їх цін. Наприклад, фонд заробітної плати галузі рівний загальній кількості людино-годин, помножений на ставку заробітної плати з розрахунку на одну людино-годину. У табл. 11 у вихідну макроекономічну таблицю «витрати—випуск» включено рядок «витрати праці». В опис «рецептури» виробництва з табл. 10 можна, таким чином, включити коефіцієнти витрат на робочу силу обох галузей, виражених як в людино-годинах, так і в грошовій формі. Вище було показано, як загальний розв'язок вихідної системи рівнянь «витрати—випуск» (9.2) можна використати для визначення валового виробництва сільськогосподарської і промислової продукції {х\ та х^}, необхідної для задоволення будь-якої заданої комбінації поставок цих продуктів кінцевим споживачам (уі та і/з). Витрати на робочу силу можна одержати шляхом множення відповідних коефіцієнтів трудових витрат {ті та /Па) на валове виробництво кожного сектора. Сума цих добутків і дає витрати на робочу силу у всій економіці Прийнявши сгавку заробітної плати рівну одній грошо-184 Таблиця 12 Витрати на одиницю продукції (випуску) вій одиниці за годину* (далі — гр. од.), знаходимо (табл. 12), що платежі за первинні фактори у розрахунку на одиницю валового виробництва продукції становлять 0,90 гр. од. у сільському господарстві і 20 гр. од. в промисловості. Це означає, що ціни одиниці сільськогосподарської продукції (zi) і одиниці промислової продукції (za) повинні бути такими, щоб після покриття всіх витрат, пов'язаних з витратами сировини, матеріалів тощо, які визначаються відповідною «рецептурою» виробництва, сільське господарство і промисловість принесли добавлену вартість (у розрахунку на одиницю продукції) відповідно Після розв'язання цієї системи для невідомих цін, виходячи із заданих значень добавленої вартості Аі і Аг, система матиме наступний загальний вигляд: (9.8) Для Аі=0,90 гр. од.; А2=2,0 гр. од. одержуємо рі= =1,9 гр. од., р2=3,5 гр. од. Перемноживши кількості одиниць сільськогосподарської і промислової продукції у першому і другому рядках табл. 11 на відповідні ціни, можна одержати відому таблицю «витрати—випуск», в якій всі операції показані в грошових одиницях. * Оскільки в прикладі розглядається умовна економіка, то й грошові одиниці умовні. У межах описаної відкритої системи «витрати—випуск» «будь-яке зменшення або збільшення «випуску» забруднюючих речовин відбувається за рахунок або змін кінцевого попиту на товари і послуги, або змін технологічної структури однієї або кількох галузей економіки, а також за рахунок певної комбінації цих двох факторів. За допомогою моделі «витрата-випуск» економіст може пояснити і навіть передбачити вплив будь-яких змін технології на «випуск» забруднюючих речовин (так само як і на випуск усіх інших товарів і послуг). Він може визначити, як зі зміною технології змінюється попит на первинні фактори виробництва у різних галузях і масштабах всієї економіки. Більше того, економіст може, використовуючи задані коефіцієнти добавленої вартості, оцінити вплив таких змін на ціни різних товарів і послуг. Якщо розглядати взяту для прикладу спрощену економіку з. двома галузями в світлі поставлених питань і прийняти, що почався якийсь процес переробки забруднюючих речовин (або попередження їх утворення), і що цей процес вимагає витрат в 2 людино-години праці (або 2 гр. од. добавленої вартості)' і 0,20 одиниць промислової продукції на 1 г попередженого викиду забруднюючих речовин будь-якої з названих галузей, комплексна структурна матриця набуде нового вигляду (табл. 13). Балансові співвідношення витрат і випуску для розширеної таким чином системи можна описати наступними чотирма рівняннями: 0,25 Х[—0,50 -^2=(/і (сільське господарство); —0,15 д-і+0,85 л-2—0,20 Хз=уг (промислова продукція); 0,50 Хі+ 0,40 Хг—Хз=Уз (забруднюючі речовини); (9.9) —0,90 Хі—2 д-2—2 лсз+АЇ=г/4 (праця). Змінні: Хі — випуск валової продукції сільського господарства; л-2 — випуск валової продукції промисловості; Хз — загальний обсяг перероблених забруднюючих речовин; М — відпрацьований робочий час у виробничих галузях і секторах кінцевого попиту; Уі — кінцевий попит на сільськогосподарські продукти; (/з — кінцевий попит на промислові продукти; Уі — загальний обсяг неперероблених забруднюючих речовин; (/4 — час, відпрацьований у домашніх господарствах та інших секторах «кінцевого попиту». Прийнято, що г/4=0. Таблиця 13 Макроекономічна структурна матриця Тепер замість опису повної переробки всіх забруднюючих речовин третє рівняння містить у своїй правій частині г/з — обсяг неперероблених забруднюючих речовин. На відміну від інших елементів заданого вектора кінцевого споживання, на забруднюючі речовини не існує «попиту», в кращому випадку можна сказати, що їх терплять. У системі (9.5), яка описує утворення забруднюючих речовин, але абстрагується від процесів їх переробки, змінна Хз означає загальний обсяг неперероблених забруднюючих речовин, який в системі (9.9) позначається як уз. Загальний розв'язок цієї системи рівнянь для невідомих х, виходячи з заданих у, запишеться наступним чином: хі= 1,498 г/і+0,625 г/г— 0,154 г/з+0,000 г/4 (сільське господарство); Х2= 0,461 г/і+1,412 г/2— 0,291 уз+ 0,000 г/4 (промисловість); Jf3==0,77 г/і+0,637 t/2—1.094 у з +0,000 г/4 (забруднюючі речовини); М=4,037 г/,+7,014 (/2—3,276 г/з+1,000 г/4 (9.10) (праця). Квадратна матриця коефіцієнтів системи рівнянь (9.10) обернена до матриці коефіцієнтів системи рівнянь. Перше рівняння показує, що кожна додаткова одиниця сільськогосподарської продукції, яка постачається кінцевим споживачам (тобто домашнім господарствам), викличе збільшення валового випуску сільського господарства (л-і) на 1,498 одиниць, тоді як поставка кінцевим споживачам додаткової одиниці промислової продукції — збільшення валового випуску сільського господарства на 0,825 одиниць. Наступний елемент того ж рівняння описує зв’язок між валовим випуском сільськогосподарських продуктів (л:і) і обсягом неперероблених забруднюючих речовин, які дістаються кінцевим споживачам, тобто уз. Коефіцієнт 0,154 означає, що зменшення загального обсягу забруднюючих речовин, який дістається кінцевим споживачам, на 1 г потребує збільшення сільськогосподарського виробництва на 0,154 одиниць. У цілому третій стовпчик коефіцієнтів структурної матриці (кожен з яких перемножується з (уз) показує, яку ціну доводиться платити за зменшення кінцевого виходу забруднюючих речовин. Про сільське господарство вже була мова. Промисловість повинна буде виробити 0,291 одиниці продукції. Галузь, що переробляє забруднюючі речовини, повинна буде додатково переробити 1,094 г забруднюючих речовин, щоб знизити рівень їх кінцевого виходу на 1 г (оскільки галузі, які беруть участь у переробці забруднюючих речовин, насправді самі забруднюють навколишнє середовище). Перший і другий коефіцієнти в правій частині третього рівняння показують, як загальний обсяг переробки забруднюючих речовин Хз залежить від обсягу сільськогосподарських і промислових товарів, які купують кінцеві споживачі, за умови, що обсяг неперероблених забруднюючих речовин (уз) не змінюється. Нарешті, останнє рівняння показує, що повні витрати праці (прямі і непрямі), необхідні для зниження г/з на 1 г, становлять 3^75 людино-років. Відповідно витрати на забезпечення додаткової поставки кінцевим споживачам одиниці сільськогосподарської продукції становлять 4,037 людино-годин, а ще однієї одиниці промислової продукції — 7,014 людино-годин. Визначивши всі необхідні технологічні коефіцієнти «витрати—випуск», процеси утворення і переробки всіх виді» забруднюючих речовин можна аналізувати як с,кладову частину економічних процесів, якою вони і є. Ці процеси можуть, таким чином, враховуватися в до--слідженнях регіональних і багаторегіональних економічних систем, багатогалузевих економічних прогнозах і, зокрема, при оцінці впливу очікуваних змін у технологіях, як і в усіх інших видах аналізу з використанням моделі «витрати—випуск». 9.3. ШЛЯХИ ПОЛІПШЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ СИТУАЦІЇ Надзвичайно високий рівень сільськогосподарської осво-єності території України, деградацію земельних угідь і збідніння агроландшафтів, обмеженість у зв'язку з цим придатних для ведення сільського господарства земель слід розглядаїи як головні фактори, що зумовлюють можливе падіння врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності праці чи навіть стагнацію цих показників на найближчі 10—15 років. Це зумовлює необхідність розробки і впровадження в усіх зонах країни екологобезпеч-них інтенсивних систем землеробства, розрахованих на одержання високої віддачі при мінімальних витратах енергетичних та інших ресурсів, а також реалізації системи заходів по оптимізації структури сільськогосподарських угідь та консервації їх значної частини з метою оздоровлення природного середовища. Для нашої країни надзвичайно важливими в умовах переходу до ринку є проблеми економного і високоефективного витрачання всіх виробничих ресурсів (зокрема — енергетичних), різкого підвищення техніко-технологічного рівня сільськогосподарського виробництва. Ці питання мають бути в центрі уваги сучасної науково-технічної політики. Проблема загострюється зараз кризою забезпечення енергоносіями, яка має як економічний, так і екологічний аспекти. Так, низька ефективність використання енергетичних потужностей сільського господарства зумовлена значною мірою необгрунтованою практикою формування, їх складу. Результати проведених досліджень свідчать про те, що, наприклад, трактор Т-150К понад 50% часу в рік використовується на транспортних роботах, де забезпечується його завантаження в середньому на 40—50%. Протягом року лише на транспортних роботах перевитрати палива одним трактором становлять понад 1 т на умовний еталонний гектар. А трактор К-700 взагалі проектувався як військовий тягач, але чомусь потрапив у сільське господарство. Із 60 найменувань шлейфу робочих машин у задовільній кількості в сільськогосподарських підприємствах є машини 5—6 найменувань, які можуть бути агрегатовані з трактором К-700. Звичайно, про раціональне використання такого потужного трактора, як і про ощадливе використання ним палива, не може бути й мови. Тим більше не потрібна така техніка і переважній більшості фермерів, у господарствах яких економічно вигідніше використовувати трактори класу МТЗ-80 і нижче. На виконанні цілої низки операцій в сільському господарстві, особливо на дрібних фермах, застосування тракторів є взагалі невигідним через неможливість завантажити їх на повну потужність і високі ціни на паливо. Суттєву роль у вирішенні вказаної проблеми може відіграти живе тягло. Як малогабаритний самохідний засіб кінь має значно вищий коефіці-єнт корисної дії, ніж трактор. Використання коней на певних операціях у сільському господарстві навіть в 10—15 разів економічно вигідніше, ніж тракторів, особливо енергонасичених. Перевищення сукупних експлуатаційних витрат маши-но-тракторних агрегатів визначається двома основними елементами: витратами на паливно-мастильні матеріали; ремонт і технічне обслуговування. Так, вартість паливно-мастильних матеріалів перевищує вартість кормів на 25%, а витрати на ремонт і технічне обслуговування машино-тракторних агрегатів на 130—160% вищі, ніж витрати, пов'язані з використанням гужового транспорту. Використання кінної тяги в тваринництві сприяє зберіганню прифермських доріг. Крім того, немає гуркоту двигуна, загазованості повітря, а це, своєю чергою, відчутно сприяє підвищенню продуктивності тварин. Розрахунки показують, що для великого сільськогосподарського підприємства оптимальною кількістю коней є 1—1,5 голови на 100 та ріллі. Що стосується фермерських господарств, то кожне з них повинно мати хоча б двоє коней. Тим більше, що потреба в кормах для коней не перевищує 2% загальної потреби в кормах для продуктивного поголів'я тварин. Стримуючим фактором забезпечення сільського господарства таким видом енергетичних ресурсів є скорочення в недалекому минулому поголів'я коней. Крім того, серйозною проблемою є забезпечення коней технічним інвентарем — хомутами, сідлами, упряжжю. Важливим лімітуючим фактором є також неукомплектованість господарств кваліфікованими кадрами, що не випадково — з усіх сільськогосподарських вищих навчальних закладів лише в одному є кафедра конярства. Практично ці інститути не готують спеціалістів-конярів. Перспективним для сільського господарства є розвиток малої гідроенергетики. Інтерес до використання гідроенергетичних ресурсів малих і середніх річок за останнє десятиріччя зріс у всьому світі, що викликано помітним вичерпанням ресурсів великих рік, загостренням вимог до підтримання екологічної рівноваги і охорони навколишнього середовища, труднощами енергопостачання до ізольованих та віддалених від магістральних електромереж споживачів. Починаючи з 60-х років в Україні інтерес до малих гідроелектростанцій був втрачений, велика кількість їх була законсервована як нерентабельні. Проектування і будівництво таких ГЕС (МГЕС — малі гідроелектростанції, потужністю 50 кВт — 80 мВт; мікроГЕС — потужністю до 50 кВт) було практично припинено, промисловість перестала випускати для них агрегати. Це призвело до втрати нами позицій в області проектування, будівництва і експлуатації МГЕС порівняно з іншими країнами — США, Францією, Японією, Великобританією, Китаєм та ін. В Японії, наприклад, 23,4% виробітку електроенергії всіма ГЕС дають МГЕС та мікроГЕС; практично вся вона йде на потреби сільськогосподарських і пов'язаних з ними галузей. У Швеції діє 1200 МГЕС, передбачається побудувати ще близько 250 МГЕС потужністю 100—1500 кВт із загальним річним виробітком 400 млн кВт/год. У Франції сумарна потужність МГЕС одиничною вартістю до 8 мВт оцінюється в розмірі 490 мВт. Розглядається можливість спорудження ще 100 МГЕС. У Непалі за останнє десятиріччя споруджено 600 МГЕС» на яких встановлено дешеві асинхронні двигуни китайського виробництва. За той же час у Китаї збудовано 80 тис. МГЕС. Тут же спроектовано і виготовлено надмалий гідроагрегат потужністю 650 кВт, призначений для задоволення побутових потреб окремої сім'ї у сільській місцевості. Агрегат працює з витратами води 0,025—0,035 їлз/c. Розмір спорядженого регулятором навантаження генератора такого агрегату не перевищує розмірів звичайного термоса. Гідроагрегат інтенсивно експлуатується навіть у США. В Україні зараз експлуатується 58 МГЕС загальною потужністю близько 90 мВт, які виробляють понад 300 млн кВт/год електроенергії, що еквівалентно економії близько 150 тис. т вугілля, однак цього замало як з точки зору потреб, так і потенційних можливостей. Обсяг гідроенергетичних ресурсів, які можуть бути використані на МГЕС в нашій країні, за наближеною оцінкою становить майже 800 млрд кВт/год (при сучасному використанні лише 0,6 млрд кВт/год). У результаті досліджень при порівнянні МГЕС з іншими джерелами децентралізованого енергопостачання виявлено такі їх економічні переваги: дешевизна самого обладнання і суттєва економія органічного палива; доступність і поновлюваність дешевого джерела енергії; безпосередня •наближеність до споживача, що виключає необхідність у протяжних лініях електропередач; тривалий термін експлуатації; відносна дешевизна 1 кВт електроенергії; простота експлуатації, що включає можливість повної автоматизації обслуговування; мінімальний негативний вплив на навколишнє середовище. Отож, в умовах ринку їх застосування є обгрунтованим і найдоцільнішим. У США 1,6% потреби в енергії покривається за рахунок біогазу (суміші метану — до 70%, водню та азоту), у Швейцарії — 2,9%, в Індії — 20%. Теплота згоряння біогазу в середньому — 24,7 МДж/кг, що становить близько половини теплоти згоряння чистого біометану. В Україні поки що біогазове устаткування використовується в окремих випадках, а біогаз дорожчий за природний через незначне його виробництво і використання. Найперспектив-яішою областю використання біогазу в сільському господарстві є теплонагрівні процеси. Значна частина території України належить до зони середньої інтенсивності сонячної радіації. Це дає змогу використовувати для отримання електроенергії геліоустановки. В теплий період року геліоустановки з плоскими колекторами можуть працювати 4 місяці на півдні України та в Криму, 3,5—4 місяці — в центральній, південно-східній та степовій зонах, 3 місяці — в західній та північній частинах. Ефективними, як свідчить досвід, є геліоустановки з досить значною — до 60 м2 площею приймальної поверхні. Аналіз вартісних та конструктивних характеристик діючих установок показує, що основною областю застосування геліоустановок поки що слід вважати гаряче водопостачання на одноконтурних установках сезонної дії. Стримує використання геліоустановок для одержання енергії в Україні відсутність їх серійного вітчизняного виробництва. Для паралельної роботи з енергосистемами і електропостачання автономних споживачів економічно доцільно використовувати вітроустановки. Розрахунки свідчать, що з варіантів водопостачання, які передбачають централізовану систему електропостачання, дизельні двигуни, пересувне насосне устаткування на базі автомашин та вітроенергетичні установки, останній варіант є найекономнішим. Застосування одного комплекту дає змогу зекономити близько 400 л бензину, або 1200 кВт/год електроенергії. Отже, в умовах дефіциту в Україні традиційних джерел енергії потреби сільського господарства в ній значною мірою можуть бути задоволені за допомогою нетрадиційних енергоносіїв, використання яких, до того ж, значно знизить навантаження на природне середовище, поліпшить економічну ситуацію. Розглядаючи проблему екологізації суспільного виробництва і його структурної перебудови в умовах ринку, не можна не звернути увагу на вдосконалення структури сільськогосподарського виробництва. Йдеться про оптимізацію та раціоналізацію співвідношення між рослинництвом і тваринництвом, а також про структурні зрушення в останньому. З точки зору антропотехногенних навантажень на природу тваринницькі галузі (особливо — свинарство і скотарство), за даними В. Трегобчука, в теперішньому їх вигляді є eкологодестабілізуючими, надто природоресурсомісткими. Вони забруднюють водойми і повітряний басейн, прискорюють деградацію земель і, по суті, належать до найбільш загрозливих. Для виробництва тваринницької продукції, яка сьогодні має досить невелику питому вагу в харчовому раціоні населення України, використовується майже дві третини посівних площ і 7 млн га пасовищ і сінокосів, що разом становить 68% всіх сільськогосподарських угідь і 54% загальної території України. Сумарні витрати енергії на виробництво одиниці свинини є в 15 разів, а яловичини — в 10—11 разів більшими, ніж на виробництво одиниці свіжих овочів чи фруктів. Водомісткість виробництва м'яса у перерахунку на середньодобове його споживання на душу населення майже вдвічі перевищує середньодобову фактичну норму водопостачання на господарсько-побутові потреби населення. Отже, тваринницька продукція є досить землеводо- і енерго-місткою. Пошук шляхів принципових зрушень у стратегії харчування в напрямі зниження питомої ваги тваринницької продукції в структурі продовольчого раціону і рекомендації по обмеженню споживання м'яса є неактуальними. Адже ринок України в цьому плані є абсолютно не насичений. Однак щоб задовольнити попит населення в продуктах тваринництва і забезпечити екологічні параметри ведення галузі, необхідно її інтенсифікувати. Для цього доцільно зменшити на 15% середньорічне поголів'я тварин в Україні з одночасним підвищенням їх ефективності. Слід 193 відмовитися від намагання вийти на світові рівні споживання тваринницької продукції, оскільки у високорозвину-тих країнах вже спостерігається зворотна тенденція — підвищення в харчовому раціоні питомої ваги свіжих овочів і фруктів, інших продуктів, що виробляються переважно з рослинницької продукції. Розвиваючи фермерські господарства, необхідно орієнтувати їх на переважне виробництво м'яса птиці і яловичини як менш енерго- і ресурсомістких, на підвищення продуктивності молочного скотарства і збільшення випуску дієтичних молокопродуктів. Необхідно також посилити дію законів про охорону навколишнього середовища. . Переведення сільськогосподарського виробництва на принципово нову економіко-технологічну основу, структурна перебудова його з урахуванням екологічних факторів, законів, вимог і нормативів є обов'язковою і вирішальною умовою успішного подолання екологічної кризи, яка в Україні вразила практично всі сфери й складові її природного середовища. Щорічні втрати України від неефективного, нераціонального природокористування становлять до 20% її національного доходу. Це є наслідком нехтування екологічними законами, факторами, критеріями і вимогами в господарюванні і надмірної експлуатації природних ресурсів. Тепер Україна потребує принципово нової екологічної політики, в основу якої повинна бути покладена вимога обов'язкового дотримання екологічної безпеки життєдіяльності людини. Головною метою такої політики повинно стати забезпечення якнайсприятливіших природних умов життя, раціональне використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення максимальних доходів підприємців, але не будь-якою ціною. КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ 1. Чим зумовлюється підвищення актуальності вирішення екологічних проблем в агропромисловому виробництві на сучасному етапі? 2. Які є основні положення -концепції екологізації агропромислового виробництва в нових умовах? 3. Чим зумовлена актуальність екологічної небезпеки в зв'язку з виникненням і розвитком фермерства? 4. Які функції по охороні природи в ринкових умовах доцільно залишити в компетенції державних органів, а які покласти на суб'єктів ринкової економіки в АПК? 5. Як визначається роль, екологізації виробництва в умовах ринкових відносин? 6. У чому суть моделі Леонтьєва «витрати—випуск» та її зв'язок з економікою природокористування? 7. Чим зумовлюється необхідність розробки і впровадження еколого- безпечних інтенсивних систем землеробства? •. Які основні шляхи поліпшення екологічної ситуації на сучасному етапі? 9. Як поєднується екологічний та організаційно-економічно-правовий аспекти землеволодіння і землекористування? 16. Які екологічні вимоги ставляться до техніки в умовах розвитку фермерства? 11. Як впливає розміщення виробництва продукції високоінтенсивних культур по території України на екологічні аспекти землекористування? 12. В чому суть економічного аналізу природокористування? 13. Якою може бути роль введення плати за землю у вирішенні екологічних проблем? 14. На що повинно орієнтуватися формування економічного механізму управління охороною навколишнього середовища у сфері АПК? 15. Що повинна стимулювати система платежів за природокористування? •'• 16. В чому суть і значення фонду екологічного захисту? 17. Які альтернативні джерела енергії можуть бути в перспективі використані в Україні? 18. Якою є енергетична ефективність виробництва продукції рослинництва і тваринництва? 19. В чому полягає екологодестабілізуючий характер тваринництва? ІЗ* КОРОТКИЙ ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК Абіогенні цикли речовин — комплекс атмосферних, геологічних геохімічних і гідрологічних процесів. Агрегування — об'єднання показників у групи за якоюсь ознакою. Агролісомеліорація — система лісоводних заходів по боротьбі з засухою, суховіями, ерозією грунту та ін. Включає створення захисних лісових насаджень, заліснення пісків, агротехнічні, гідротехнічні, ор ганізаційно-господарські та інші заходи. Агротехніка — система прийомів вирощування сільськогосподарських культур, технологія рослинницгва. Включає сівозміни, обробіток грунту, внесення добрив, підготовку насіння до посіву, посів і посадку, догляд за рослинами, боротьбу з шкідниками, хворобами і бур'янами, збирання врожаю. Антропогенні фактори середовища — внесені в природу людською діяльністю зміни, що впливають на органічний світ. Переробляючи природу, пристосовуючи її до своїх потреб, людина змінює середовище існування тварин і рослин, тим самим впливає на їх життя. Антропогенний ландшафт — частина природного середовища, розвиток якого постійно підтримується людиною. Ареал — область розпорсюдження на земній поверхні певних явищ, тих або інших видів (родів, сімей) тварин і рослин, корисних копалин Атмосфера Землі — газова оболонка, що оточує Землю. Атмосферою прийнято вважати область навколо Землі, в якій газове середовище обертається разом із Землею. Маса атмосфери близько 5,15-Ю15 т. Атмосфера забезпечує можливість життя на Землі і помітно впливає на жигтя людини. Біогеоценоз — однорідна ділянка земної поверхні з певним складом живих (біоценоз) і неживих (приземний шар атмосфери, сонячна енергія, грунт) компонентів і динамічною взаємодією між ними (обміном речовин і енергією). Біологічні цикли речовин — комплекс процесів, що характеризують життєдіяльність організмів: живлення і живильні зв'язки, розмноження і ріст, відмирання, розклад і мінералізація. Біомаса — загальна маса особин одного виду на одиницю поверхні або об'єму місцезнаходження. Біомаса рослин називається фітома-сою, тварин — зоомасою. Біосфера — область активного життя на земній кулі. В біосфері живі 196 організми і середовища їх існування органічно пов язані одне з одним, утворюючи цілісну динамічну систему. Біосфера охоплює нижню частину атмосфери, гідросферу і верхню частину літосфери. Біота — сукупність видів рослин, тварин і мікрооріанізмів, об'єднаних спільною областю поширення. На відміну від біоценозу, може характеризуватися відсутністю екологічних зв'язків між видами. Біотоп — ділянка земної поверхні (суші або водойми) з однотипними умовами середовища, зайнята біоценозом. Відвал — штучний насип із пустих порід, некондиційних корисних копалин тощо. Генетика — наука про закони спадковості та мінливості організмів і методи управління ними. Географічне середовище — частина природного середовища, включена в сферу людської діяльності, необхідна умова існування суспільства, Гідросфера — сукупність усіх водних об'єктів земної кулі: океанів, морів, рік, озер, водосховищ, боліт, підземних вод, льодовиків і снігового покриву. Деградація грунту — процес, що призводить до часткової вірати у грунті нагромаджених органічних речовин. Дифузія — рух часток середовища, внаслідок якого відбувається перенесення речовини і вирівнювання концентрацій або встановлення рівного розподілу концентрацій частинок даного виду в середовищі. Еволюція біологічна — історичний розвиток живої природи, який супроводжується пристосуванням організмів до умов існування, перетворенням біогеоценозів і біосфери. Екологія — наука про відносини рослинних і тваринних організмів, які утворюють спільності між собою і з навколишнім середовищем. Екологізація сільськогосподарського виробництва — об'єктивно зумовлена, планомірно здійснювана система загальнодержавних, галузевих і регіональних заходів, спрямованих на впровадження в практику якісно нових, екологічно безпечним видів техніки, технологій та організації матеріального виробництва, способів і методів функціонування промислових, аграрних та аграрно-промислових комплексів з метою найефективнішого використання природних ресурсів, їх збереження, відтворення і примноження, підтримання динамічної екологічної рівноваїи у навколишньому середовищі. Кінцевим підсумком екологізації розвитку продуктивних сил може бути досягнення (забезпечення) повної гармонізації відносин між суспільством і природою. Екологічний підхід — виявлення і дослідження зв'язків, які існують 197 між об'єктами (процесами), що вивчаються, і навколишнім середовищем. Екологічна ефективність — аналіз ефективності вирішення екологічних економічних або соціальних проблем для досягнення заданих екологічних показників. Екологічна експертиза — особлива комплексна діяльність з ідентифікації негативних впливів виробничої діяльності на навколишнє середовище і природні комплекси з тенденціями економічного розвитку. Екологічні показники — аналітичні величини, що характеризують стан екосистеми та її елементів, включаючи елементи середовища (вода, повітря, земля та ін.). Економіка — сукупність виробничих відносин певної суспільно-економічної формації, економічна основа суспільства або його структурної виробничої одиниці. Екосистема — єдиний природний комплекс, який утворюють живі організми та середовище їх існування. Поняття «екосистема» застосовується до природних об'єктів різної складності і розмірів (весь •океан або невеликий ставок, лісовий масив або ділянка березового гаю). Жива речовина — сукупність живих організмів біосфери, кількісно виражена в елементарному хімічному складі, масі та енергії. Представлена такими організмами: автотрофними (зелені рослини), гетеротрофними (безхлорофільні рослини; все живе, людина), мікросо-профними (які живляться готовими органічними рослинами). Заказник — територія (акваторія), на якій у певний сезон або цілорічне охороняється ландшафт, усі або окремі види тварин і рослин при обмеженому використанні інших ресурсів. Заповідник — територія, яка охороняється і на якій забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні комплекси або загрожує їх збереженню. Землеробство богарне — вирощування переважно зернових (частково — кормових і технічних) культур на неполивних землях в районах зрошуваного землеробства. Землеробство зрошуване — впрошування сільськогосподарських культур в умовах зрошення. Зооценоз — сукупність тварин, що входять до складу біоценозу. Інвестиція — довготермінові вкладення капіталу в галузі економіки. Кадастр — систематизований збір відомостей, який складається періодично або шляхом безперервних спостережень над відповідним об'єктом. Комплексне використання ресурсу — найбільш повне використання всіх 198 компонентів ресурсу. Наприклад, комплексне використання мінеральної сировини при видобутку сланців передбачає одержання із відкритих порід будівельних матеріалів, рідкоземельних елементів, а також використання шахтових виробіток під складські приміщення. Криза екологічна — напружений стан взаємовідносин між людством і природою, що характеризується невідповідністю розвитку продуктивних сил і виробничих відносин у людському суспільстві ресурсно-екологічним можливостям біосфери. Лісовий фонд — сукупність усіх лісів як природного походження, так і штучно вирощених. У складі лісового фонду розрізняють лісові і нелісові площі (сільськогосподарські угіддя, просіки, дороги тощо). Лісові ресурси — запаси деревини, а також хутровини, дичини, грибів, ягід, лікарських рослин тощо в лісах. Ліси займають 3700 млн га, або близько 30% суші земного шару. Літосфера — зовнішня сфера «твердої» землі, включаючи земну кору і частину верхньої мантії (субстрат). Меліорація — сукупність організаційно-господарських і технічних заходів, спрямованих на докорінне поліпшення земель з несприятливими водними і повітряними режимами, хімічними і фізичними властивостями, які піддаються механічній дії вітру або води. Забезпечує стійкі врожаї, сприяє раціональному використанню землі. Види меліорації: осушення, зрошення, хімічна меліорація, агролісомеліорація. Моніторинг — постійне спостереження, аналіз (порівняння з нормативними параметрами) і прогноз стану навколишнього середовища в зв'язку з господарською діяльністю людини. Розрізняють три головні ступені моніторингу: глобальний біосферний, регіональний геосис-темний, або природогосподарський, і локальний біоекологічний, аб» санітарно-гігієнічний. Це один із головних елементів системи управління середовищем. Моніторинг вимагає серйозного обгрунтування складу показників, місця частоти і прийомів їх аналізу та прогнозу, узагальнення, зберігання і передачі інформації. Навколишнє середовище — середовище існування і виробничої діяльності людини. Під цим терміном звичайно розуміють природне середовище, що оточує людину. . Нерідко в це поняття включають елементи штучного середовища (жилі будинки, промислові підприємства, канали, водосховища тощо). З розвитком суспільного виробництва і розширення сфери людської діяльності, яка охоплює майже всю географічну оболонку, стають необхідними комплексні заходи з охорони навколишнього природного середовища. Навколиш- ї99 не середовище — поняття більш загальне, ніж природне середовище існування. Національне багатство — народне багатство, важливий показник економічного стану країни, у вартісному вигляді — сукупність споживних вартостей, створених і нагромаджених суспільством за весь час його виробничої діяльності. Національний парк — заповідник, у який допускаються відвідувачі для відпочинку. Ноосфера — оболонка Землі, в якій виявляється вплив людини на структуру й хімічний склад біосфери. Охорона природи — система заходів, спрямованих на підтримання раціональної взаємодії суспільства і природи, яка забезпечує збереження і відновлення природних ресурсів, попереджає прямі та непрямі негативні впливи діяльності суспільства на природу і здоров'ї людини. Природа — 1) у широкому розумінні — весь світ у розмаїтті його форм; 2) об'єкт природознавства; 3) сукупність природних умов існування людського суспільства; 4) «друга природа» — створені людиною матеріальні умови її існування. Здійснення обміну речовин між людиною і природою — закон, який регулює суспільне виробництво як необхідну умову самого людського життя. Сукупна діяльність суспільства суттєво впливає на природу, що вимагає раціоналізації і регулювання їх взаємодії. Природні ресурси — важливі компоненти навколишнього середовища, які використовуються в суспільному виробництві для задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства. Головні види природних ресурсів — сонячна енергія, внутріземне тепло, водні, земельні, мінеральні, рослинні ресурси і ресурси тваринного світу. Природно-ресурсний потенціал — сукупність природних процесів і явищ, яка впливає на господарську діяльність для одержання певного соціально-економічного результату (ефекту). Природне техногенне середовище — нове утворення, яке поєднує природні і техногенні елементи з певними соціально-економічними функціями. Природокористування — задоволення потреб суспільства в елемента\ природи, може бути прямим і непрямим. Прямим називається без-.посереднє використання ресурсів як джерел сировини і енергії, простору. Продуктивність біологічна — відтворення біомаси рослин, мікроорганізмів, тварин, які входять до складу тієї чи іншої екологічної системи. Звичайно виражається в масі продукції за рік на одиницю площі або .на одиницю обсягу. В більш вузькому розумінні — відтво- 200 рення диких рослин і тварин, які використовуються людиною. Найбільша біологічна продуктивність спостерігається в тропічних лісах. Рекреація — відпочинок, відновлення сил людини, витрачених у процесі праці. В багатьох країнах рекреаційне обслуговування — суттєва галузь економіки. Рекреаційні ресурси — сукупність природних ресурсів (клімат, вода, ліс, мінеральні джерела, земля, рослинність, ландшафти, пам'ятники культури тощо), яка визначає умови (можливості) відпочинку за межами постійного житла. Ресурсний потенціал — характеристика можливості використання певного ресурсу за сучасною технічного рівня розвитку галузей, які провадять його видобуток і переробку. Деякі відмінності трактування і складових частин має аграрний ресурсний потенціал. Сель — грунтові або грунтово-кам'янисті потоки, які раптово виникають у руслах гірських рік внаслідок різкої повені, що викликана інтенсивними зливами, швидким сніготаненням та іншими причинами. Боротьба з селями ведеться переважно шляхом закріплення грунтів і рослинного покриву, будівництва спеціальних гідротехнічних споруд. Система інформаційного забезпечення — сукупність способів і засобів, які забезпечують збирання, зберігання, обробку та надання інформації про стан навколишнього середовища і реалізації запланованих. програм. Має декілька видів класифікації за сутністю, джерелами даних, способами обробки і перевірки. Системний аналіз — це сукупність методологічних і практичних прийомів, які використовуються для підготовки і обгрунтування рішень стосовно складних проблем соціального, економічного, технічного, політичного та іншого характеру. Такий аналіз оснований на застосуванні понять і принципів системи як єдності взаємопов'язаних елементів цілісного для досягнення поставленої мети. Системний підхід — спосіб розв'язання практичних завдань, який полягає в розгляді у єдиній системі вихідних умов, необхідних операцій і засобів їх проведення. Стабільність екосистеми — здатність протистояти будь-яким впливам і повертаїись у початковий стан. Стічні води — води, забруднені побутовими і виробничими відходами^ Усуваються з території населених місць і промислових підприємств системами каналізації. Територіальна комплексна схема охорони природи — передплановин. документ у системі регіонального планування, в якому обгрунтовано 201 комплекс заходів з охорони і раціонального використання, освоєимя та відтворення ресурсів. Туризм — один із видів активного відпочинку в формі подорожей за певними маршрутами з метою пізнання тих чи інших районів, територій. Часто поєднується з елементами спорту. Масштабний і неорганізований туризм може несприятливо впливати на навколишнє природне середовище, пам'ятники історії, культури та мистецтва. Фітоценоз — сукупність видів рослин на однорідній ділянці, які пере-- бувають у складних взаємовідносинах між собою і з умовами навколишнього середовища (ліс, луг, степ тощо), характеризуються певним видовим складом, будовою; частина біоценозу. "Фотосинтез — перетворення зеленими рослинами і фотосинтезуючими організмами променевої енергії Сонця в енергію хімічних зв'язків органічних речовин. Відбувається за участю поглинаючих світло пігментів (хлорофіл та ін.). Список літератури 1. Алимов А. Й., Цемко В. П., Новаторов Й. Й. Зколого-зкономиче-ские аспекти охраньї почв Украннской ССР. К., 1980. 2. Балацкий О. Ф., Вакулюк В. М., Власенко В. М. Зкология й зконо-мпка. К., 1986. 3. Бибьілев С. Н. Зффективность использования природносьірьевих ре-сурсов агропромьішленного комплекса. М., 1987. 4. Бьістраков f0. Н., Колосов А. В. Зкономика й зкология. М., 1988. 5. Веденічев П. Ф., Трєгобчук В. М. Інтенсифікація сільського господарства і охорона природи. К., 1989. С. Волошин В. В., Еетушевский В. А. НТП: человек й природа.. К., 1988. 7. Генсирук С. А. Рациональное природопользование. М., 1979. 8. Гончар М. Т. Зкологические проблеми сельскохозяйственного про-изводства. Львов, 1986. 9. Гутаревич Ю. Ф. Запобігання забруднення повітря двигунами. К., 1982. 10. Гуцуляк Г. Д. Земельно-ресурсний потенціал Карпатського регіону. Львів, 1991. 11. Демина Т. А. Учет й анализ затрат предприятий на природоохран-ную деятельность. М., 1990. 12. Добрав Г. М., Перелет Р. А. НТР й природоохранная политика. К., 1986. 13. Зффективность сельскохозяйственного природопользования/Отв. ред. П. Ф. Веденичев. К., 1982. 14. Животноводческие комплекси й охрана окружающей средьі. М., 1991. 15. Забота о земле — залог рационального природопользования. К., 1986, 16. Іванух Р. А. Охорона і раціональне використання природно-ресурс-вого потенціалу сільського господарства. К., 1985. 17. К.арнаухова Е. С. Дифференциальная рента й зкологическая оценка земли. М., 1977. 18. Кот А. Й. Методические вопросьі определения ущерба, наносимого сельскому хозяйству загрязнением воздушного бассейна//Растения й промьішленная среда. К., 1971. С. Ill—116. 19. Ласкорин Б. Н. Проблеми развития безотходньїх производств. М., 1981. •20. Леонтьев В. Зкономические зссз. М., 1990. 21. Мауль Я. Я. Зкономика й зкология. Алма-Ата, 1989. 22. Методи й практика определения зффективности вложений й новой . техники. Вьіп. 14. М., 1968. '23. Миланова Е. В., Рябчиков А. Й, Использование природних ресурсов й охрана природи. М., 1986. 24. Наше общее будущее: Доклад Международной комиссии по окружающей среде й развитию (МКОСР). М., 1989. 25. Немченко В. В. Хозяйственньїй механизм й поиродопользование. М.. 1988. 203 26. Охрана окружающей средьі й е.е социально-зкономическая зффек-тивность. М., 1980. 27. Песков В. Знаки бедьі//Комсомольская правда. 1989. 28 янв. 28. Песков В. У нас в Америке... Беседа е главою Агентства по охране окружающей средьі Ли Томасом // Комсомольская правда. 1989, 9 февр. 29. Положій В. Дорога вода: Чи вигідно нам розширювати зрошення// Сільські вісті. 1988. 13 верес. 30. Проблеми окружающей средьі й природних ресурсов: Обзорная ин-формация. Вьіп. 11—12. М., 1990. 31. Русин Й. Й., Швецов М. Й. Природоохранная деятельность в стра-нах — членах СЗВ. М., 1988. 32. Руснак П. П. Еколого-економічні аспекти природокористування. К., 1990. 33. Сахаев В. Г., Щербицкий Б. В. Зкономика природопользования if охрана окружающей средьі. К., 1987. 34. Сердобинцева Е. Г. Зкономика •природопользования: Учеб. пособие. Л, 1991. 35. Склянкин Ю. В., Сті^цинский С. Л. Безотходная переработка сель-скохозяйственного сирья: зколого-зкономический аспект. К., 1988. 36. Сорокин В. С., Марьенко О. А. Зкономика природопользования й' охрана окружающей средьі: Учеб. пособие. М., 1991. 37. Струмилин С. О цене «даровьіх благ» природм // Вопросьі зконо-мики. 1967. № 8. С. 60—62. 38. Федоров В. М. Биосфера — земледелие — человечество. М., 1990. 39. Хачатуров Т. С. Зкономика природопользования. М., 1982. 40. Хачатуров Т. С. Зкономика природопользования. М., 1987. 41. Хімізація і агроекологія: 36. наук. праць. К., 1991. 42. Черниченко Ю. Земля, зкология, перестройка//Литературная газета. 1989. 25 янв. ' - 43. Черевко Г. В., Гусак-овський В. С. Проблеми зниження матеріало-місткості сільськогосподарської продукції. К., 1991. 44. Яншин А. Л., Мелуа А. Й. Уроки зкологических просчетов. М., 1991. 45. Яцків М. І. Теорія економічного аналізу. Львів, 1993. Зміст ВІД АВТОРІВ ........... З Л. ЗАВДАННЯ І НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА ........ 5 1.1. Сучасні масштаби впливу людини на природу та актуальність проблеми її охорони . . . . . . . 5 1.2. Поняття природокористування, його соціально-економічна суть і складові частини ...... 10 1.3. Предмет і завдання науки «Економіка природокористування» . . .. ....... 12 1.4. Метод науки та його особливості . . . . .15 1.5. Необхідність екологізації виробництва . , . . 21 -2. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ . . . ........ 24 2.1. Екологічні наслідки науково-технічного прогресу . 24 2.2. Бюлогізація виробництва як шлях зближення економіки та екології . ......... 37 3. ПРИРОДНІ РЕСУРСИ ТА IX ОЦІНКА В СИСТЕМІ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ . . . 46 3.1. Поняття природних ресурсів ...... 46 3.2. Класифікація природних ресурсів ..... 49 3.3. Оцінка природних ресурсів ...... 52 4. ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРИРОДООХОРОННИХ ЗАХОДІВ ........... 66 4.1. Економічна оцінка впливу людини на природу . . 66 4.2. Методика визначення збитків, викликаних погіршенням навколишнього середовища ....... 70 4.3. Економічне стимулювання раціонального природокористування . ......... 74 4.4. Аналіз економічної ефективності природоохоронних заходів . . . . . . . . . . . 81 5. УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ І ОХОРОНОЮ ПРИРОДИ ТА ЇХ ПЛАНУВАННЯ .... 92 5.1. Наукові основи раціонального природокористування . 92 5.2. Структура державного апарату управління раціональним природокористуванням .... ... 94 5.3. Моніторинг ефективності природоохоронної політики . 98 6. РАЦІОНАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ ........ 103 6.1. Поняття і напрями раціонального землекористування 103 6.2. Стан господарського використання земельних ресурсів 104 205 6.3. Забруднення земельних угідь в агропромисловому виробництві . . . ....... ПО 6.4. Поліпшення використання та охорони земельних угідь 119 7. РАЦІОНАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА ВОДНИХ РЕСУРСІВ . . . ...... 132- 7.1. Роль і значення водних ресурсів в агропромисловому виробництві . . . . ..... 132 7.2. Поняття раціонального водокористування та основні його напрями .......... 141. 7.3. Шляхи раціонального використання і вдосконалення охорони водних ресурсів у агропромисловому виробництві 143- 7.4. Економіко-екологічна ефективність водогосподарського будівництва . . . . ...... 154 8. ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ВІДХОДІВ^ ТА IX ВИКОРИСТАННЯ . . . . . . . " . . 159- 8.1. Відходи сільськогосподарського виробництва та їх переробка . . . ........ 159 8.2. Вплив переробки сільськогосподарської сировини на навколишнє середовище . . . . . . - 162 8.3. Екологічна оцінка технологій переробки сільськогосподарської сировини . . . . . . . . 166 8.4. Економічні стимули підвищення рівня екологізації переробки сільськогосподарської сировини . . . . 169 9. ЗАГОСТРЕННЯ ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ ........ 172 9.1. Ринкова економіка і раціональне природокористування 172 9.2. Вплив економічної структури на навколишнє середовище: підхід «витрати—випуск» ....... 178 9.3. Шляхи поліпшення екологічної ситуації . . . . 189 КОРОТКИЙ ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК ..... 196 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ . . ...... 203 НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ ЧЕРЕВКО Георгій Владиславович ЯЦКІВ Михайло Іванович ЕКОНОМІКА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ Допущено Міністерством сільського господарства і продовольства України як навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей Редактор Л. Л. Кирієнко Художній редактор В. І. Лахненко Технічний редактор І. Г. Ф е д а с Коректор О. А. Тростянчин

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter