Економіка природокористування (підручник)

Економіка природокористування

Навчальний посібник

Черево Г.В., Яцків М.І. та ін.

У посібнику викладено наукові основи раціонального при-родокористування
в умовах науково-технічного прогресу, методику визначення економічної
ефективності природоохоронних заходів та організації управління,
розглядаються економічні проблеми використання та охорони земельних i
водних ресурсів, переробки i використання відходів, екологізації
сільсько-господарського виробництва в умовах ринкової економіки.

1. ЗАВДАННЯ і НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА
ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

1.1. СУЧАСНІ МАСШТАБИ ВПЛИВУ ЛЮДИНИ НА ПРИРОДУ ТА АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ
ЇЇ ОХОРОНИ

Взаємовідносини суспільства і природи полягають у тому, що фактори
економічного зростання — трудові ресурси, засоби виробництва і природні
ресурси — у комплексі використовуються суспільством для розвитку
виробництва. Питання взаємовідносин суспільства і природи та
використання природних ресурсів стають дедалі актуальнішими. І це
зрозуміло, бо з розвитком виробництва вилучаються все нові багатства
природи, зростає вартість сировини, збільшується кількість відходів, що
викидаються у навколишнє середовище. Однак, і це очевидно, було б
неправильно вирішувати проблеми збереження ресурсів і середовища шляхом
припинення росту або навіть скорочення обсягів виробництва. Такі
припущення суперечать закономірностям розвитку людського суспільства і
практично нездійсненні.

Взаємодія людини з природою у процесі виробництва та споживання для
забезпечення існування людства загалом є об’єктивним явищем (рис. 1).

Отже, постають дві взаємопов’язані проблеми: перша — вплив обмеженості
природних ресурсів на їх використання і розвиток суспільного
виробництва, зростаюче забруднення середовища; друга — необхідність
розробки комплексу заходів щодо ліквідації цієї небезпеки для подальшого
розвитку суспільства.

Природокористування має загальний характер, оскільки будь-який вид
діяльності людей викликає зміни природного середовища. Ускладнення
взаємозв’язків у природних, виробничих і соціальних системах, зростання
пріоритету природогосподарських зв’язків викликають необхідність їх
регулювання.

Природне середовище — невід’ємна умова життя людини і суспільного
виробництва, оскільки воно є необхідним середовищем існування людини і
джерелом потрібних йому ресурсів.

Природа в широкому розумінні — це весь світ у ‘багатогранності його
форм, тобто в цьому плані людина є частиною природи, у вужчому розумінні
— сукупність натуральних умов існування людського суспільства.

Під впливом людини відбуваються величезні зміни природного середовища, з
чим пов’язана необхідність його охорони. В XX ст. людина проклала нові
шляхи переміщення енергії і речовини в географічній оболонці, подекуди
значною мірою порушивши екологічну рівновагу.

Величезні масштаби змін, що їх вносить сучасна людина в природні умови
на Землі, передбачив ще на початку сторіччя видатний учений В.І.
Вернадський.

Справді, в природі денудація (руйнування) гранітних скель відбувається
зі швидкістю 1 м за 6 тис. років, а людина з допомогою спрямованих
вибухів і сучасної Техніки змінює рельєф, миттєво. Тільки за один рік
людина при оранці полів, будівельних і гірничих роботах переміщує понад
4 тис. км3 грунту, видобуває з надр Землі близько 100 млрд т руди,
забирає на господарсько-побутові потреби 13% річного стоку, спалює 8,5
млрд т умовного палива, виплавляє 800 мли т різних металів, виробляє
близько 60 мли т невідомих) у природі синтетичних матеріалів, розкидає
на полях понад 500 млн т добрив і 3 млн т різних пестицидів, з яких 1/3
змивається дощами в водойми і затримується в атмосфері.

Щорічно з надр Землі добувається більше елементів, ніж включається в
біологічний кругообіг: кадмію — в 160 разів, ртуті — 110, свинцю — 35,
миш’яку, фтору — 15, урану — 6, олова — 5, міді — 4, молібдену — в З
рази.

За 10 тис. років до неоліту, коли почали розвиватись екстенсивне
тваринництво і підсічно-вогнева система землеробства, людство скоротило
площу лісів удвічі, причому особливо бурхливо цей процес відбувався в
останні 200 років. Освоєні людиною землі (промислові,
сільськогосподарські, лісозаготівельні, транспортні підприємства,
гірничі розробки тощо) становлять 60% поверхні суші. Дефіцит земельних
угідь і скорочення площі лісів призвели до того, що запаси фітомаси за
історичний період (особливо за останні століття) знизились більш ніж на
одну чверть.

Глибокі зміни природного середовища під впливом господарської діяльності
порушують рівновагу, що склалася за тривалий період його природного
розвитку. В багатьох регіонах земної кулі подібні зміни призвели до
забруднення середовища, зникнення багатьох видів рослин і тварин,
виникнення антропогенних «бедлендів» тощо.

Людство протягом усієї своєї історії неодноразово вступало в
протиборство з силами природи, що спричиняло кризові ситуації.
Найтиповішими в минулому були продовольчі кризи.

Перші обмеження в ресурсах виникли з настанням льодовикового періоду і
похолодання. Погіршення умов життя на півночі і в горах викликало
міграцію людей в південніші -райони і передгір’я. В цих найсприятливіших
для людини районах щільність населення зросла настільки, що за існуючого
тоді рівня розвитку продуктивних сил це призвело, до відносного
перенаселення. Зникнення великих стадних тварин — основного об’єкта
мисливства, викликало нестачу продуктів харчування і стимулювало
вдосконалення способів мисливства, що ще більше прискорило

виснаження тваринних ресурсів. Виникла так звана криза мисливського
господарства, вихід з ‘якої було знайдено в переході від
привласнювальної форми господарювання до виробничих форм (від мисливства
і збиральства до скотарства і землеробства).

Протягом тривалої і складної історії розвитку людського суспільства в
різних районах земної кулі кризові ситуації виникали ще неї раз, але
люди знаходили з них вихід, розробляючи нові способи виробництва, нові
методи використання енергії, освоюючи нові види природних ресурсів.

Однак сучасна екологічна ситуація є досить унікальна, оскільки значно
зросла інтенсивність і) змінилась сама суть впливу людини на природне
середовище. З 1950 p. населення планети подвоїлось. Років через сорок
воно зможе подвоїтись ще раз і досягне 9—10. млрд. Це потягне за собою
низку проблем, уникнути яких неможливо. Вже сьогодні зростання
виробництва продуктів харчування на Землі зупинилося. За тридцять років
(з 50-х років) «зелена революція» в два з половиною рази збільшила
виробництво зерна. Але подальшого (з 1984 p.) приросту нема. Добрива і
селекція себе вичерпали. В США зменшуються і збори кукурудзи та інших
зернових. Припинився ріст урожаїв у Японії та в Китаї. Країни — колишні
республіки СРСР продовжують безпрецедентні закупки зерна. Кардинально
нових технологій для збільшення виробництва зернових культур наука не
бачить.

Головний фундамент життя — грунти — всюди на Землі деградують,
зменшуються за площею. Не менш драматична ситуація з водою. В засушливих
зонах води не вистачає так само, як і хліба. Швидкими темпами
винищуються ліси. Наприклад, тропічні ліси зменшуються щосекунди на
площу футбольного майданчика. За таких темпів у Південній Америці та
Африці цих лісів не залишиться вже через 40—50 років. Знищення лісів
призводить до ерозії грунтів, планетарних змін клімату, патологічних
змін в рослинному і тваринному світі. Якщо на початку століття зникав
один вид тварин за рік, то зараз один вид тварин зникає . щоденно. І цей
процес прискорюється. В Європі під загрозою зникнення перебувають дві
третини птахів, третина метеликів, більше половини рептилій та
земноводних. Залишитися на Землі лише з воронами, горобцями і тарганами
— перспектива далеко не радісна. Втративши сусідство з розмаїттям форм
життя,

людина багато чого втратить у собі самій, настане неминуча
дегуманізація.

Глобальною є проблема відходів. У широкому розумінні відходи — це все
те, що людина викидає на планету в результаті господарювання, одержання
енергії та всієї життєдіяльності. Це — вихлопні гази автомобілів,
нечистоти промисловості і сільського господарства, побуту,, дим та гази
з труб. Лише вуглекислого газу в атмосферу щоденно викидається 5 млрд т
— по тонні на кожну людину. До відходів слід віднести і нафтові плями,
згубні для життя океанів. На кожен квадратний кілометр океанської площі
припадає 17 т різних відходів суші. Відходами є й важкі метали та
отруйні речовини, які насичують грунт, повітря, воду і харчопродукти.
Відходи — це і паливо атомних; електростанцій, надійно захоронять які
поки що не навчились (а єдиний на території колишнього Союзу могильник
радіоактивних відходів з атомних електростанцій в Краснодарському краї
відмовився приймати відходи 5 України).

Відходи — це пластики, що не розкладаються в землі (в воді їх ковтають
морські тварини і від цього гинуть). Відходи —» це хімікати, що
витікають із звалищ в грунтові води. Велика тваринницька ферма отруює
воду в річці приблизно так само, як місто із 100-тисячним населенням.
Відходи — це і просто побутове сміття. Двадцять років тому звільнитися
від тонни сміття коштувало в США 2 долари, зараз — 100 [26].

Особливе занепокоєння викликає проблема, для якої не існує кордонів —
глобальні зміни клімату. Викиди в атмосферу різних газів створюють
парниковий ефект, знищують навколо планети озоновий шар. Наслідком цього
є всесвітнє потепління — середня глобальна температура в Північній
півкулі за останні 100 років підвищилась на 0,5 °С. Якщо така тенденція
збережеться, найближчим часом почнеться танення льоду в Арктиці. В
сукупності з іншими екологічними проблемами глобальне потепління може
виявитись вирішальним для долі людства. Безсумнівним є зв’язок цих явищ
із життєдіяльністю людини, і не рахуватись з ними неможливо. Досвід
показує, що закликів і побажань вчених, які краще інших усвідомлюють, на
краю якої прірви ми стоїмо, недостатньо. Необхідне пробудження
громадських діячів, політиків, економістів, лікарів, технологів, зрештою
— всіх людей. Усі життєві процеси в усіх державах повинні

розглядатися насамперед з точки зору екології потрібне не просто
екологічне мислення, треба всіма доступними засобами формувати
екологічний світогляд.

1.2. ПОНЯТТЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ, ЙОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТЬ І
СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ

Природокористування включає об’єктивно зумовлений процес залучення
людиною природних ресурсів до виробничої і невиробничої діяльності, Їх
відтворення та охорону.

В сучасних умовах науково-технічного і соціального прогресу поняття
природокористування стає дуже містким і не завжди однозначно,
розуміється. У «Великій Радянській Енциклопедії» природокористуванням
називається сукупність впливів людини на географічну оболонку Землі, що
розглядається в комплексі (на відміну від галузевих понять —
водокористування, землекористування, лісокористування тощо) (т. 20, с.
595—596). Деякі автори розглядають природокористування як соціальний
процес, інші — як соціально-економічний.

Отже, термін «природокористування», адекватно відображаючи досить
складний і багатогранний суспільно-природний процес в об’єктивній
реальності, далеко не однозначний — він вживається, як мінімум, у п’яти
основних значеннях:

1) людська діяльність щодо використання сил і ресурсів природи з метою
виробництва матеріальних благ і різних послуг, тобто як всезагальний
процес праці. В (такому розумінні природокористування рівнозначне
поняттю «суспільне виробництво», а з урахуванням невиробничої сфери
людської діяльності — навіть ширше за нього;

2) раціональне використання ресурсів і умов природного середовища, їх
відтворення та охорона;

3) безпосереднє освоєння, експлуатація, відтворення та охорона природних
ресурсів і умов конкретної території (району, окремої країни, групи
країн, всього світу);

4) освоєння та експлуатація окремих видів природних ресурсів у
локальному, регіональному і глобальному масштабах; У такому розумінні
термін «природокористу-

вання» залежно від виду споживання природного ресурсу часто замінюється
галузевими синонімами, без сумніву, вужчими за обсягом —
водокористування, лісокористування, землекористування тощо;

5) синтетична прикладна наука, що розробляє загальні принципи будь-якої
діяльності, пов’язаної! з користуванням природою.

Така диференціація досить відносна. В кожному окремому випадку
вивчається один і той же об’єкт — процес використання людиною сил і
ресурсів природи, але з різних боків і на різних рівнях галузевої,
міжгалузевої і територіальної спільності. Серед перелічених значень
терміна «природокористування» найширшим за обсягом є поняття, що
відображає процес праці (суспільне виробництво), найвужчим — освоєння та
експлуатація окремого виду природного ресурсу у вузькотериторіальному
(локальному) масштабі.

Класифікація основних видів природокористування можлива з позицій тісно
взаємопов’язаних галузевого, компонентного, функціонального
(комплексного) підходів.

З галузевої системи народного господарства виділяють галузі
природоспоживання (теплоенергетику, видобуток мінеральної сировини,
лісоексплуатацію, металургію, вугленафтогазопереробку тощо),
природокористування у вужчому розумінні (землеробство, тваринництво,
гідро-, вітро-, геліоенергетику, транспорт, будівництво) і
природовідтворення (рекультивацію і меліорацію земель, очищення та
утилізацію відходів, регулювання стоків, перекидання вод, створення
заповідників тощо). За вищого ступеня узагальнення ці види можна
об’єднати в поняття виробничого (промислового і сільськогосподарського)
і невиробничого природокористування.

Функціональний підхід (комплексний) до класифікації природокористування
передбачає виділення п’яти основних блоків найважливіших напрямів
природокористування: ресурсоспоживання, конструктивного перетворення,
відтворення природних ресурсів, охорони природних ресурсів, управління і
моніторингу.

Компонентна класифікація видів природокористування базується на
спільному використанні деякими галузями виробництва одного компонента
природного середовища (наприклад, води, повітря, грунту, лісу тощо),
тобто на міжгалузевому споживанні природного ресурсу в рамках певної
території. Основні види природокористування в

цьому випадку відповідають головним структурним компонентам природного
комплексу — водо-, лісо- і землекористуванню, використанню атмосфери,
надр, тваринного світу. Не слід плутати поняття раціонального
природокористування з охороною природи. Охорона природи — це розробка і
здіснення заходів щодо її раціонального використання, що включають
захист від надлишкових техногенних навантажень і негативних наслідків
втручання людини, активне регулювання природних процесів, відтворення і
поліпшення природного потенціалу ландшафтів.

Стратегічним напрямом природоохоронної діяльності повинні стати більш
повне і комплексне використання природних ресурсів, розробка і
запровадження у виробництво маловідходних і безвідходних технологічних
процесів, які дають змогу помітно скоротити чи повністю виключити
забруднення природного середовища і забезпечити глибшу переробку
первинної сировини.

В окремих випадках використання природних ресурсів служить одним із
способів їх охорони. Наприклад, санітарні рубки сприяють підвищенню
продуктивності лісів, правильно організований промисел звірів поліпшує
їх стадо.

Принцип єдності охорони природи та її раціонального використання —
основний принцип у взаємовідносинах суспільства з природою. При цьому
саме поняття охорони природи набуває ширшого змісту. В такому аспекті
охорона природи є необхідною умовою використання її ресурсів і служить
підтриманню динамічної рівноваги між використанням природних ресурсів, з
одного боку, і відтворювальними можливостями природи — з другого, що
особливо важливо за високої технічної оснащеності сучасного виробництва.

1.3. ПРЕДМЕТ 1 ЗАВДАННЯ НАУКИ «ЕКОНОМІКА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ»

У нашій країні економіка природокористування почала формуватися недавно.
Як і кожна інша економічна наука, вона має об’єктом свого вивчення
виробничі відносини між людьми, в даному випадку відносини, що виникають
у процесі взаємодії між суспільством і природним середовищем.

Економіка природокористування — це наука про раціональне та ефективне
використання природних ресурсів, наука про організацію дійової системи
охорони навколишнього середовища.

У завдання економіки природокористування входить дослідження економічних
закономірностей застосування природних ресурсів людським суспільством з
метою задоволення своїх потреб.

Завдання, які стоять перед економікою природокористування, можна
поділити на три, групи:

розробка методів оцінки природних ресурсів з метою включення в
економічні розрахунки їх вартості;

створення економічного механізму управління раціональним використанням
природних і ресурсів і охороною навколишнього середовища;

розробка методів розрахунку економічної ефективності капітальних
вкладень у раціональне використання природних ресурсів та охорону
навколишнього середовища.

Економіка природокористування як економічна наука спирається на
закономірності, що виводяться іншими науками — геологією, біологією,
ґрунтознавством, лісознавством, метеорологією, демографією. Ці зв’язки
наук потрібні для розробки питань оптимального використання та охорони
викопних багатств, -атмосфери, води, грунту, лісу та інших природних
ресурсів. Економіка природокористування стоїть фактично на межі
перелічених вище та інших наук, але як економічна наука вона тісно
пов’язана з політичною економією і виходить з її основних положень.

У політичній економії процес виробництва розглядається як процес
взаємодії людини і природи. Людина, розвиваючи виробництво, перетворює
природу, пристосовує її до своїх потреб, і чим вищий рівень розвитку
виробництва, чим досконаліші техніка і технологія, тим вищий ступінь
зміни одержуваного природного матеріалу і використання сил природи.

Повна залежність людини від сил природи давно .минула. Сучасна людина не
може протистояти лише тим силам природи, які мають стихійний,
глобальний, катастрофічний характер — землетрусу, вибухам вулканів,
повені, посусі, та й то деякими явищами вона починає оволодівати.
Сучасна людина все більше підкоряє собі сили природи, використовує їх.
Отже, з розвитком суспільного виробництва у взаємодії людини і природи
все більше зростає вплив людини на природу, підкорення нею природи,
вико-

ристання її сил і ресурсів. Вплив людини на природу має більшою мірою
односторонній негативний для природи характер — людина забирає дари
природи, мало що віддаючи.

Звичайно, людина повинна не лише брати! від природи, а й піклуватися про
її охорону, не допускати її погіршення і, виснаження. Природу треба
підтримувати, допомагати їй зберігати рівновагу як системі.

Процес відтворення в біосфері відбувається на основі наявності в ній
рівноваги або з дуже незначними змінами, пов’язаними з зовнішніми для
системи факторами, наприклад, поступовим стійким похолоданням
(потеплінням). Елементи системи взаємопов’язані і зумовлюють один
одного. Одні живі істоти в системі поглинають інші — комахи харчуються
рослинами, плазуни — комахами, хижаки — дрібними тваринами, органічні
залишки йдуть на харч мікроорганізмам, споживаються грибами,
хробаками, живлять коріння рослин. Чисельність кожної популяції залежить
від умов її існування, від тієї кількості їжі, яка є в певній
місцевості. Звідси — вимирання «зайвих») ‘видів чи міграція, навіть
масового характеру. Система саморегулюється наявністю, необхідних для її
відтворення матеріалів і можливостями споживання відходів у середині
системи, що забезпечує її рівновагу. Отже, біологічна система, або
екосистема, має замкнутий характер, вона сама себе підтримує і тим самим
забезпечує власну рівновагу за певних умов співвідношення з неживою
природою.

Інший стан речей у суспільному виробництві. Певною мірою рівновагова
система відтворення саморозвивається в сільському господарстві, де вона
. може мати майже замкнутий характер. Так, при застосуванні
травопільної, плодозмінної, просапної систем землеробства відновлюється
родючість грунту, тваринництво дає хороші добрива, а вирощені кормове
зерно і трава використовуються на корм худобі. Рівновагове відтворення
може стати принципом раціонального ведення лісового господарства, що
передбачає вирубку, збалансовану з лісопосадками і вирощуванням лісу. Як
відомо, це досить тривалий процес.

Сучасне промислове виробництво не має замкнутого характеру, це відкрита
система, до якої надходять маси природних сировинних матеріалів —
вугілля, нафта, руда, будівельні матеріали, сільськогосподарська і
лісова сировина, вода, повітря. Усі матеріали проходять одну або

кілька стадій переробки і потім як кінцевий продукт виходять із системи
і надходять у споживання. Поряд з цим на всіх стадіях їх обробки з
системи викидаються відходи — пуста порода, шлаки, попіл, аерозолі,
гази, пари, пил тощо, які містять різні шкідливі для живих організмів
речовини.

Об’єм відходів нерідко перевищує об’єм кінцевого продукту. Про ступінь
корисного застосування сировини і відносну величину відходів можна
судити з відношення маси кінцевого продукту до маси вихідного матеріалу.

Економіка природокористування охоплює дві групи зв’язаних, між собою
проблем: по-перше, як знайти і найефективніше використати необхідні у
виробництві та споживанні ресурси, і, по-друге, як передбачити або
ліквідувати забрудненість навколишнього середовища. Ці проблеми слід
розв’язувати з урахуванням зміни потреб — особистих і громадських,
споживчих і виробничих.

Майже щоденно на сторінках газет, в радіо- і телепередачах ведеться
розмова про те, що за сучасних умов розвитку суспільного виробництва
будь-які економічні рішення повинні прийматися з урахуванням екологічних
наслідків.

Терміни «економіка» і «екологія» схожі навіть на перший погляд. Слово
«економіка» утворене від грецьких слів oikos і nomos і може
перекладатись як закони господарювання. Слово «екологія» також грецького
походження (oikos і logos—слово, наука) і означає науку про відносини
рослинних і тваринних організмів та їх сукупностей між собою і
навколишнім середовищем.

1.4. МЕТОД НАУКИ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ

Кожна наука користується певними прийомами дослідження, що становлять її
метод або дають змогу розкрити його. Слово «метод» (від methodos)
означає шлях дослідження, вчення. У широкому розумінні слова методом
називають шляхи, способи і засоби пізнання дійсності, сукупності
взаємопов’язаних принципів і способів дослідження процесів, явищ і
предметів у природі та

суспільстві.

Метод науки — це властивий для неї спосіб проникнення у зміст предмета,
що вивчається. Метод економіки

природокористування, теж визначається змістом і особливостями її
предмета як науки, вимогами і завданнями. Якщо предмет науки відповідає
на запитання «що вивчається?», то метод — «як вивчається?»

Добір конкретних способів дослідження визначається методологією
наукового пізнання. Методологія наукового пізнання дійсності є вченням
про принципи побудови, форми і способи науково-пізнавальної діяльності.
Вона визначає принциповий підхід до вивчення явищ господарського життя і
є центральним питанням розвитку кожної науки.

Обсяг змісту науки «економіка природокористування» невпинно зростає,
процес оволодіння нею ускладнюється. Одним із головних шляхів
розв’язання цієї проблеми є посилення уваги до методології дисципліни.

При дослідженні економічних явищ у природокористуванні необхідно
використовувати діалектичні принципи, категорії і закони, згідно з якими
всі сторони життя суспільства як єдиного організму повинні розглядатись
у взаємодії, взаємозв’язку, в процесі розвитку, відмирання старих і
виникнення нових форм зв’язку.

Застосування принципу взаємозв’язку і розвитку явищ об’єктивної
дійсності в економіці означає, що економічні явища треба розглядати не
ізольовано, у відриві від конкретно-історичних обставин, а всебічно — у
взаємозв’язку і розвитку. Наприклад, потрібно аналізувати суттєві
взаємозв’язки рівня розвитку продуктивних сил і ступеня раціональності
використання природних ресурсів, природокористування в сільському
господарстві і в) інших галузях народного господарства, їх підприємствах
та підрозділах, окремих видів природних ресурсів.

Аналізуючи економічні відносини і явища у природокористуванні, треба
керуватися і тим,1 що вони перебувають також у взаємозв’язку з
політичними, юридичними, демографічними, ідеологічними та іншими
соціальними відносинами, явищами природи і технікою (технологією,
агротехнікою, зоотехнікою).

Принцип розвитку вимагає, щоб економічне дослідження велося за схемою:
минуле—сучасне—майбутнє. Щоб зрозуміти суть економічного явища, треба
знати його історію, без цього не можна побудувати теорію. Розглядаючи
перспективи розвитку природокористування, слід орієнтуватися на виявлені
під час дослідження зародки нового, передового, економічно та екологічно
раціонального.

Економічні явища розвиваються відповідно до загального закону
діалектики, перетворення кількісних змін в якісні, які є наслідком
нагромадження кількісних змін. Кожна нова якість, що виникає, створює в
своїх межах простір для нових кількісних змін. Ігнорування цього
принципу в економіці природокористування може призвести до
катастрофічних наслідків — переміщення окремих) видів ресурсів із
розряду відновлюваних у невідновлювані, невичерпних — у вичерпні. А
невідповідність комплексу заходів щодо раціонального використання
певного виду ресурсів відповідному їх розряду може спричинити їх
безповоротне вичерпання.

Економічної науки як такої не може бути без глибокого проникнення в суть
економічної дійсності, яка сама по собі не лежить на поверхні явища.
Інакше кажучи, явище і його суть, як правило, не збігаються. При цьому
суть явища, тобто «нутро» економічної дійсності,) визначає природу цього
економічного явища. Для виявлення цієї суті потрібно зібрати і
опрацювати велику кількість фактів, здійснити складні економічні
дослідження. І ступінь проникнення вчених-економістів у внутрішні
зв’язки економічних явищ слід вважати критерієм глибини економічних
досліджень.

Визначальним для будь-якого предмета є його зміст, в якому виражається
суть і способом існування якого; є форма. При цьому форма залежить від
змісту і активно впливає на нього, стимулюючи або сповільнюючи його
розвиток. Так, зміст попереджувальних і компенсаційних витрат різний при
командно-адміністративній і ринковій системах функціонування економіки.
Тому для поліпшення економічних відносин добір і вдосконалення форм
мають неабияке значення.

Важливою умовою наукового розуміння економічної дійсності в
природокористуванні, прогнозуванні є знання причинно-наелідкових
зв’язків, що існують в економіці природокористування, оскільки воно дає
змогу передбачати і цілеспрямовано змінювати економічні явища. А
висновки про причинно-наслідкові зв’язки в економіці та
природокористуванні можуть вважатися науковими, якщо вони обгрунтовані
економічними факторами і базуються на масових даних.

Саме такий методологічний підхід до економічних явищ і процесів дає
змогу сформулювати і пояснити фундаментальні поняття і принципи
економіки природо-

користування, а також правильно оцінити конкретні моменти розвитку
цього процесу.

Вивчати економіку природокористування не можна без пізнання практики,
постійних зв’язків з нею. При цьому мається на увазі не описове чи
емпіричне пізнання практичних аспектів природокористування.
Першочергового значення набуває наукове обгрунтування практики,
виявлення закономірних тенденцій, обгрунтування перспектив розвитку
галузі. Такий підхід дає змогу впроваджувати в практику все нове,
передове. При обгрунтуванні та поширенні досвіду передового
господарювання слід брати до уваги відмінності в умовах використання
природних ресурсів у різних регіонах.

Використанні фактичного матеріалу при вивченні економіки
природокористування відіграє важливу роль, а власне використання
грунтується на застосуванні різних методів.

Серед методів дослідження розрізняють загальнонаукові та
конкретно-наукові, або спеціальні. Перші застосовуються ширше. Серед них
центральне місце щодо застосування до економічних наук посідає метод
наукової абстракції. Його схематично зображають як рух від конкретного
(від явищ, які спостерігаються безпосередньо, від зовнішніх уявлень про
них) до абстрактного, і потім сходження від абстрактного до конкретного.
Наукове абстрагування полягає у відстороненні від зовнішніх,; несуттєвих
ознак явищ і виділенні в них загальних, суттєвих сторін (ознак), у
пізнанні сутності явищ. Хоча абстрактне уявлення про явище є менш
повним, воно дає змогу глибше зрозуміти в ньому головне, суттєве, дати
наукове визначення явища. Абстрагування лежить в основі формування
економічних понять, категорій. Значна частина, економічних категорій не
може бути виявлена шляхом безпосереднього спостереження, а для
проникнення в область цих явищ потрібне застосування наукового методу.
Якщо прибуток, який одержують у результаті господарської діяльності,
лежить на поверхні явищ, то прибуток від проведення природозахисних
заходів, а тим більше — чистий дохід, виявити, не озброївшись науковим
методом, неможливо.

Це перший ступінь методу наукової абстракції. Другий ступінь полягає у
сходженні від абстрактного до конкретного, яке вже матиме вигляд не
розрізнених поодиноких фактів, а явищ зі спільною суттю і пов’язаних
спільними

рисами з іншими аналогічними явищами і факторами.

Абстрагування може мати більш і менш глибокий характер, але ніколи не
можна абстрагуватися від сутності економічних явищ.

У процесі наукового пізнання економічних явищ широко застосовуються
аналіз і синтез. При аналізі відбувається розчленування економічних
процесів і явищ на складові елементи, причому кожен елемент послідовно
вивчається.: Синтез полягає в уявному об’єднанні окремих елементів
об’єкта.

Прийоми аналізу і синтезу широко застосовують при вивченні структури
явищ, .які спостерігаються: витрат па природоохоронні заходи, виробничих
фондів природокористувачів тощо. Своєрідним вираженням методу
аналізу-синтезу є метод статистичних групувань — статистична сукупність
розділяється на групи, а висновків доходять на підставі всієї
сукупності.

Індуктивний метод — це одержання загального висновку на основі
поодиноких фактів, тобто від фактів дослідник йде до природи об’єктів.
Дедукція передбачає рух дослідження від загального до окремого та
одиничного.

Історичний метод пізнання передбачає дослідження конкретного процесу
розвитку, конкретних явищ в їх історичній послідовності. Логічне —і це
абстрактне, теоретично послідовне викладення процесу розвитку, яке
нерідко не збігається з історичною послідовністю. Логічно процес може
бути охарактеризований на матеріалах зон, галузей,
підприємств-природокористувачів, де він досяг найбільшої зрілості.
Конкретно-історичні дослідження можуть служити підставою для глибоких
теоретичних висновків.

Експеримент є основним методом дослідження для природничих наук, однак в
економічних науках він має допоміжне значення, причому не стільки через
свою суть, як методу, скільки через складність і обмеженість
застосування, адже експериментальний метод в економіці
природокористування пов’язаний насамперед з небезпекою заподіяння
непоправної; шкоди природному середовищу, а можливо, і людям.

Поряд із загальнонауковими методами економіка природокористування як
наука потребує своїх конкретних методів. З усієї сукупності
конкретно-наукових методів, що використовуються в економічних науках,
економіка природокористування застосовує наступні.

Статистико-економічну обробку відомостей про явище, яке
спостерігається. Ці відомості можуть бути одержані за допомогою
спеціальних спостережень, документів, в яких фіксуються кількісні
характеристики економічних явищ. Така обробка інформації включає
складання зведених матеріалів, застосування простих і складних
групо-вань, кореляційно-регресійного аналізу, виробничих функцій тощо.

Статистико-економічна обробка дає змогу:

одержати матеріали, які характеризують розвиток або стан явища;

виявити постійні зв’язки між явищами;

з’ясувати кількісні зв’язки між факторами і результатами використання
природних ресурсів за допомогою кореляційнорегресійного аналізу,
визначити форми зв’язку. На цій підставі є змога розрахувати наприклад,
планові розміри природокористування за відомого рівня забезпеченості
його факторами або потребу в факторах за планового рівня
природокористування, також провадити наукове прогнозування та розв’язати
інші завдання. Застосування виробничих функцій дає змогу прогнозувати
перспективні варіанти використання того чи іншого виду природного
ресурсу за тих чи інших значень факторних ознак.

Методом порівняльних (варіантних) розрахунків може порівнюватись
економічна ефективність різних природоохоронних заходів,
екологобезпечних технологій виробництва Порівняльні розрахунки можуть
призначатися для порівняння нормативних і фактичних витрат з наступним
з’ясуванням причин їх незбігання.

Для координації і взаємозв’язку складових досліджуваного явища,
дотримання збалансованості кількісних пропорцій користуються балансовим
методом дослідження. Цей метод відіграє важливу роль при складанні
народногосподарських координаційних планів.

В економіці природокористування математика застосовується через побудову
економіко-математичних моделей—системи математичних символів і форм, яка
має економічний зміст і покликана висвітлити найістотніші ознаки
досліджуваного об’єкта, полегшити пізнання і визначити шляхи ефективного
розвитку процесу. Математичне моделювання в економіці
природокористування використовується тоді, коли на основі вихідної
інформації за допомогою ЕОМ визначають оптимальні кількісні ви-

раження прогнозованих показників. Застосовуючи математику, слід
пам’ятати, що йдеться не про заміну економічних методів дослідження
математичними, а про вдосконалення математичного апарату і розширення
матеріальної бази економічних методів. Крім того, слід мати на увазі, що
економіка природокористування як наука має справу з нешкалованими
явищами. В багатьох випадках зв’язок між явищами, хоч і є логічно
безперервним, не отримує кількісного вираження. Теоретичний аналіз
економіки природокористування є підставою формування вихідних умов і
пояснення результатів математичного дослідження. і Без нього не можна
з’ясувати, які саме величини і для чого слід обчислювати. Кількісно
вимірювати можна величини лише однакової економічної якості. Достовірну
фактичну базу- для математичного аналізу економічної дійсності в
природокористуванні може мати лише економічна наука.

Отже, методом економіки природокористування є комплексне і
взаємопов’язане дослідження еколого-економічної ситуації з метою
виявлення взаємовідносин людини і природи, впливу виробничої діяльності
на стан навколишнього середовища за допомогою опрацювання інформації
різними науковими способами.

1.5. НЕОБХІДНІСТЬ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА

Саме в процесі праці проявляється органічний зв’язок людини і природи.
Адже практично всі матеріальні блага, що їх споживає людина, є
модифіковані людською працею елементи природи. Відповідно до власної
мети й інтересів людина впливає на природу з допомогою техніки і
технологій, що втілюють відкриті нею закони природи.

Розв’язуючи конкретні виробничі завдання, ми об’єктивно змінюємо
природу. Однак і вона -також здійснює зворотний вплив на розвиток
виробництва і життєдіяльності людей. Не визначаючи повністю
соціально-економічний розвиток, природні фактори впливали і впливають на
життєдіяльність суспільства, є важливою умовою суспільного виробництва,
розміщення продуктивних сил, ефективності виробничого, процесу.

Сучасний стан взаємодії людини і природи характеризується двома
протилежними моментами: 1) науково-

технічна революція створює широкі, можливості для перетворення природи;
2) вони викликають вкрай несприятливі наслідки в природних системах. Ці
наслідки, надзвичайно погіршують умови життя самих людей на Землі.

Суперечність загострюється тим, що суспільне виробництво функціонує на
багатовідходннх технологіях. Це означає, що можливості людської праці
добувати з природного середовища необхідні ресурси поки що значно
перевищують можливості добування всіх споживних вартостей, які закладені
в них. Як наслідок цього виникла суперечність між потребами виробництва
в сировині та виснаженням її запасів.

Учені стверджують, що природа вже не в стані самостійно забезпечувати
нормальні умови для розвитку життя на Землі. Тому людина вимушена не
лише видобувати природні ресурси, а й якнайактивніше допомагати природі
розкривати свої життєві сили. За відсутності ефективних заходів щодо
охорони і відтворення природних умов і ресурсів, належного
компенсаційного впливу людини на природу, використання її як невичерпної
комори може призвести до ще більшого порушення гармонії між суспільством
і. природою.

Причому на сьогодні пріоритетним повинен бути саме екологічний критерій,
порівняно з економічним (умови життя людей, здоров’я). Досвід аварії на
Чорнобильській АЕС показав, що в протилежному випадку суспільство може
зазнати невідновних втрат. Тобто, якщо господарське рішення не
відповідає соціальним цілям і вимогам екологічної безпеки, то, воно не
повинно прийматися незалежно від очікуваного економічного ефекту. Слід
розглядати лише найобгрунтованіші проекти з числа соціальне необхідних і
екологічно допустимих.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. В чому суть взаємовідносин суспільства і природи?

2. Основні проблеми взаємовідносин суспільства і природи.

3. Що розуміють під поняттям «природа»?

4. Чим зумовлюється актуальність проблем раціонального використання
природних ресурсів у виробничому процесі?

5. Чим характеризується вплив людини на природне середовище в процесі
використання останнього у виробничому процесі?

6. В чому полягає унікальність сучасної екологічної ситуації?

7. В чому полягає проблема відходів?

8. Чим’ загрожують глобальні зміни клімату?

9. Чим викликана об’єктивна необхідність у формуванні екологічного
світогляду?

10. Що таке природокористування?

11. В яких значеннях вживається термін «природокористування»?

12. Основні підходи до класифікації видів природокористування і в чому
вони полягають?

13. Що повинно бути стратегічним напрямом природоохоронної діяльності?

14. В яких випадках використання природних ресурсів може бути одним із
способів їх охорони?

15. Що є основним принципом у взаємовідносинах суспільства з

природою? 10. Що є об’єктом вивчення економіки природокористування?

17. Що є предметом економіки природокористування?

18. Основні завдання економіки природокористування.

19. З якими науками тісно зв’язана економіка природокористування?

20. Чим характеризується біологічна система (екосистема)?

21. В чому особливості рівновагової системи відтворення в сільському
господарстві?

22. Основні групи проблем, які висвітлює економіка природокористування.

23. Що означають терміни «економіка» і «екологія»?

24. Що є методом науки?

25. Що є методологією наукового пізнання дійсності?

26. Які діалектичні принципи, категорії і закони необхідно
використовувати при дослідженні екологічних явищ в економіці
природокористування?

27. Загальнонаукові і спеціальні методи в економіці природокористування?

28. В чому особливості застосування експериментального методу
дослідження в економіці природокористування?

29. Як застосовується математика в економіці природокористування?

30. Що дає змогу встановити статистико-економічна обробка даних в
економіці природокористування?

31. В чому полягає об’єктивна необхідність екологізації виробництва?

32. У чому полягає суперечність між людиною і природою?

33. В’ чому суть екологізації виробництва?

2. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

2.1. ЕКОЛОГІЧНІ НАСЛІДКИ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПРОГРЕСУ

Нова техніка і технологія, досягнення медицини, засоби масової
інформації докорінно змінюють умови життя людей (рис. 2). Однак все
частіше постає питання про бажані, небажані та непередбачені наслідки
науково-технічного прогресу.

Особливо гострою є проблема співвідношення НТП і збереження природного
середовища, яке є єдино можливим середовищем життя людини.

Забруднення природного середовища — це таке привнесення в геосистему
різних речовин і сполук, за якого перевищуються граничні концентрації, а
отже, і місткість геосистеми. Тут мова йтиме лише про технологічні
процеси, хоч аналогічні наслідки можуть мати катастрофічні виверження
вулканів, пилові бурі тощо. Отже, мають місце дві проблеми: перша —
безпосереднє забруднення навколишнього середовища; друга — збільшення
масштабів водоспоживання. Видобуток вугілля супроводжується
відкачуванням сотень мільйонів тонн води, нафти — навпаки закачуванням,
а за останніми даними, водоспоживання подвоюється приблизно кожні 10
років, причому найбільша кількість води йде на зрошення (57%).
Промисловість використовує 30%, на побутові потреби населення йде 6%,
сільськогосподарське будівництво споживає 4%, рибне господарство — 3%.
На виробничі потреби 1993 p. в Україні спожито 12,1 млрд м3 води.

Обидві проблеми тісно пов’язані, бо друга викликає першу. Окремі види
забруднень особливо помітно впливають на екологічні системи і залежить
це не лише від масштабів виробництва. Багато технологій розроблено без
урахування екологічного фактора, часто вони мало-

ефективні щодо одержання кінцевого продукту, але завдають значної шкоди
природі.

Прикладом того, як технічний прогрес може обертатись регресом, є
механічний обробіток грунту. Створені потужні трактори, плуги,
культиватори і борони, які можуть обробляти грунт на глибину 27 см і
більше. Виявилось, що підвищення інтенсивності механічного обробітку
грунту порушує його мікроструктуру, негативно позначається на
врожайності і стимулює ерозію.

Застосування потужнішої (а відповідно і важчої) техніки призводить до
збільшення механічного тиску на грунт.

Маса самохідних зернозбиральних комбайнів у розрахунку на 1 м ширини
захвату за, останні ЗО років зросла більш ніж у 1,5 раза.

Сучасна технологія вирощування сільськогосподарських культур передбачає
багаторазовий вплив ходових пристроїв машинно-тракторних агрегатів (МТА)
на грунт.

Наприклад, поле під озимою пшеницею зазнає як .мінімум дворазового
впливу, а поле під цукровим буряком — шестиразового. При інтенсивних
технологіях вирощування зернових кількість проходів МТА помітно зростає.
Багаторазові проходи тракторів та інших сільськогосподарських машин і
агрегатів призводять до ущільнення грунтів, погіршення ;їх найважливіших
агрономічних властивостей, а в результаті — до зниження урожаїв
сільськогосподарських культур. На типовому чорноземі при багаторазових
проходах тракторів різних марок (Т-16М, Т-54В, МТЗ-52, МТЗ-80, Т-74 і
особливо — 150К) в шарі до 10 см щільність грунту може перевищити
критичну для більшості сільськогосподарських культур (1,3—1,4 г/см3). Це
зумовлює зменшення вмісту в ній повітря нижче критичного рівня (15%),
збільшення твердості (20 кг/м2), зменшення водопроникності (до 10—15
мм/год). Такі негативні зміни виявляються до глибини 50—60 см, але
глибше ЗО см вплив ходових систем тракторів постійно послаблюється.

За даними Естонського НДІ землеробства і меліорації, різні машини
впродовж технологічного процесу вирощування сільськогосподарських
культур проходять по полю від 5 до 10—15 разів. У підсумку загальна
площа слідів або гусениць тракторів та інших машин становить 100— 200%
площі поля, 10—20% площі ущільнюється колесами машин від 6 до 20 разів
(на поворотних! смугах) і 65— 80% — від 1 до 6 разів, і лише 10—15%
площі залишається невкатаною. Причому ущільнення грунту досить суттєве:
вихідна щільність у шарі 10—20 см дорівнювала 1,18—1,36 г/см3, а після
проходу тракторів вона збільшилась: Т-34— 1,33—1,44; МТЗ-80— 1,39—1,44;
Т-150К— 1,48—1,51; К-700 — 1,62—1,63 г/см3. В результаті ущільнення
знизилась водопроникність грунту, зменшилась кількість продуктивної
вологи в ній, а в кінцевому підсумку знизились і врожаї. При
чотириразовому вкатуванні грунту урожай ячменю, наприклад, знизився з
38,4 до 17,1 ц/га, вівса — зі 33,3 до 23,6 ц.

Як показують дослідження, наближені межі допустимого навантаження на
грунт при ранньовесняному боронуванні не повинні перевищувати 0,4
кг/см2, при передпосівному обробітку, сівбі та при кочуванні — не більше
0,5—0,6 кг/см2; при літніх та осінніх роботах при вологості грунту не
вище 60% повної польової вологомісткості — 1,0—1,5 кг/см2. Отже,
підбираючи машини та агрегати,

необхідно враховувати їх» вплив на грунт: тиснення коліс, гусениць
тощо. Машини, що випускаються нашою промисловістю, в цьому плані
характеризуються негативно:

тиснення колісних тракторів становить 0,85—1,65, гусеничних — 0,6—0,8,
причепів — 3—4, зернозбиральних комбайнів — 1,8—2,4 кг/см2, зернових
сівалок — 1,2— 2,0 кг/см2, тобто воно, як правило, значно перевищує
допустимі межі [8, с. 72—73]. При інтенсивних опадах вода погано
поглинається ущільненим грунтом і при наявності схилів стікає в нижні
частини гідрографічної сітки, руйнуючи і змиваючи поверхневі шари
грунту. Отже, ущільнення може служити однією з причин посилення процесів
ерозії.

Зменшення пористості значно погіршує повітряний режим грунтів. Це знижує
не лише життєдіяльність коріння і всієї рослини, а й активність
ґрунтової аеробної мікрофлори та фауни — одного з важливих компонентів
ґрунтової родючості. В кінцевому підсумку грунт набуває властивостей, що
не відповідають природним потребам рослин, що також призводить до
зниження їх врожаїв.

Найшвидше грунти ущільнюються при одночасній дії вертикального
навантаження, вібрації, горизонтальних зусиль та динамічного впливу,
які) залежать від марки трактора, режиму його роботи, вирівняності поля.
Динамічні або ударні впливи спостерігаються на погано вирівняних полях,
вони досягають найбільшого значення на підвищених швидкостях руху
ґрунтообробних агрегатів. Отже, вирівнювання поля, дотримання
оптимальної швидкості pyxy можуть сприяти зменшенню ударних деформацій
грунту.

Щільність орного шару приводять до норми з допомогою ґрунтообробних
знарядь, але при вирощуванні польових культур вони ущільнюються всього,
за одну вегетацію.. А оптимальні швидкості МТА, що забезпечують
зменшення; ударних деформацій грунту, не завжди відповідають вимогам
ефективності використання машин (виробіток за одиницю часу). Цю
суперечність слід розв’язувати, очевидно, за рахунок збільшення
швидкості виконання операцій. Вирівнювання ж поля забезпечує не лише
високу якість роботи агрегата, а й сприяє збереженню техніки від
руйнування, зменшенню ударних деформацій грунту. Крім того, ущільнення
грунту вимагає додаткових енергозатрат, а отже, додаткових фінансових
затрат, водночас, додаткове застосування двигунів внутрішнього

згоряння збільшує споживання кисню, забруднює повітря газами. Тому
ущільнення грунту при вирощуванні сільськогосподарських культур — явище
як з економічної, так і з екологічної точки зору небажане. В кінцевому
підсумку воно призводить до зниження урожаїв сільськогосподарських
культур, погіршення стану навколишнього середовища.

Доступними шляхами боротьби з цим явищем є: використання гусеничних
тракторів при обробітку просапних культур; удосконалення гусеничних
тракторів, зокрема застосування пневмогусениць для рівномірного
розподілу тиснення на грунт; розробка напівнавісних машин, що дасть
можливість знизити тиск повітря в колесах з метою зменшення ущільнення
грунту; запровадження систем широкозахватних машин, що дає змогу значно
підвищити коефіцієнт використання тягового зусилля тракторів, їх
продуктивність, зменшити навантаження на грунт; розробка систем
комбінованих машин з багатоцільовими робочими органами, які
виконуватимуть кілька операцій за один прохід; розробка і впровадження)
таких технологій, які звели б до мінімуму кількість операцій, що
виконуються з допомогою ЛІТА; раціональна організація руху при виконанні
виробничих і транспортних робіт; конструювання та виробництво нових
машин і МТА, застосування яких ущільнює невелику площу поля;
вдосконалення в цьому ж напрямі машин, які вже експлуатуються. Вони
повинні бути широкозахватними і комбінованими (суміщати кілька операцій
за один прохід) з багатоцільовими робочими агрегатами. В перспективі
ймовірним є використання так званого мостового землеробства, тобто
переміщення агрегатів по спеціально підготовлених доріжках, прикладом
такого вирішення сьогодні є вирощування зернових за інтенсивною
технологією з тимчасовими коліями для тракторів.

Досягнення науки і техніки вже зараз дають змогу внести корективи в
існуючі технології, а від окремих процесів відмовитись, замінивши їх
іншими. Так, агротехнічні способи боротьби з бур’янами, шкідниками і
хворобами значною мірою замінені застосуванням пестицидів. У комплексі
прийомів регулювання водно-повітряного режиму грунтів важливе місце
повинні посісти дренаж і поливання. Мінеральні добрива, хоч і не цілком,
все ж заміняють собою органічні. Усе це дає змогу в районах з розвинутою
дефляцією грунтів застосовувати принци-

пово нову систему землеробства, основна суть якої полягає в безплужному
обробітку грунту з використанням плоскорізної техніки. В районах
вітрової ерозії безплужна система землеробства включає в себе та«-і
основні ланки: безплужне розпушування грунту з допомогою плоскорізів на
глибину до 16 см;

збереження стерні для попередження видування) розпушеного грунту
вітрами, посів по стерні спеціальними сівалками;

смугове розміщення культур, чергування смуг землі, зайнятих
вітрозахисними культурами (наприклад, багаторічними травами), із
смугами, на яких вирощуються сільськогосподарські культури; застосування
гербіцидів для зменшення кількості бур’янів; хімічний захист посівів від
шкідників та хвороб;

посів високостебельних рослин, які зменшують шкідливість вітру,
затримують сніг від здування, використання інших методів
снігозатримання;

насадження полезахисних лісо-, та кущосмуг [8, с. 79].

Така система землеробства вже застосовується в деяких областях України,
зокрема Полтавській. Як свідчить практика, в поєднанні з протиерозійною
організацією території (запровадження лукопасовищних сівозмін, правильне
чергування культур, нарізка полів перпендикулярно до напряму вітрів,
смугове розміщення культур тощо) вона дає змогу звести до мінімальних
розмірів руйнування грунту, забезпечити раціональне використання землі,
підвищуючи урожай сільськогосподарських культур, оскільки розпушуванню
підлягають лише верхні шари грунту, а основна товща гумусного горизонту
зберігається в стані природного становлення, не деформується, як при
орному обробітку. Досвід роботи землеробів Полтавщини по застосуванню
плоскорізіа для підготовки та обробітку грунту показав доцільність
такого напряму в землеробстві степових і лісостепових районів України.
Потрібна лише інформація в застосуванні цього методу з урахуванням
особливостей грунтово-кліматичних районів. Одна з причин, що стримують
проведення таких досліджень — відсутність комплексу машин, передбачених,
системою землеробства, яка застосовується в районах поширення дефляції,
Саме комплексу, а не окремих машин.

Широке застосування машин і комплексів, потоково-перевалочної і поточної
технології збирання цукрових і

кормових буряків, картоплі, інших корене-бульбоплодів, вивезення з
полів сільськогосподарської продукції в будь-яку погоду, в тому числі в
період перезволоження грунту, коли він легко прилипає до коренеплодів і
робочих органів машин, відсутність додаткового очищення від землі
викопаної продукції — все це в останні роки породило нову проблему:
збереження грунту, попередження вивезення його за межі полів, скорочення
за рахунок цього втрат гумусу (технологічних його втрат). В окремі роки
фізичні домішки в сільськогосподарській продукції з полів досягають 30%
загальної її маси. Практично це означає, їцо при врожайності коренів
цукрових буряків 600 ц/га з кожного) гектара разом з коренеплодами
вивозиться 20 т землі. Багато це чи мало? Зараз на гектар землі у
Львівській області вноситься щорічно близько 12 т органічних добрив,
значна частина яких у процесі мінералізації випаровується у вигляді
сполук азоту і вуглецю (МНз, COg), вимивається, частина споживається
рослинами, а частина фіксується в грунті. Мінеральна складова
гумусованого грунту з органічними добривами практично не вноситься (крім
гноє-земляних компостів). Отже, внесенням органічних добрив компенсувати
втрати родючого грунту за короткий час не можна. При цьому ще слід
врахувати, скільки грунту виноситься на колесах і гусеницях. Все це
призводить до додаткових енергетичних витрат на вивезення продукції з
поля.

Для попередження вивезення грунту з поля слід будувати дороги з твердим
покриттям, що є необхідною умовою також збереження техніки, економії
паливно-мастильних матеріалів. Важливе значення має організація очищення
коренеплодів безпосередньо в полі, причому очищення не обов’язково
механічного, воно може бути і гідравлічним. Селекційна робота повинна
проводитись з урахуванням вимог охорони грунту, тобто характеру поверхні
коренеплодів, їх форми, особливостей будови розетки листків, кількості
корінців на коренеплоді, міцності їх зчеплення та інших морфологічних
особливостей, від яких залежить здатність до забруднення, утримання
грунту на продукції, що вивозиться.

Ще одним наслідком впливу сільськогосподарської техніки на природнії
ресурси є їх забруднення через втрати паливно-мастильних матеріалів та
відходи роботи двигунів. Для запобігання цього негативного впливу
необхідно обладнати машинні двори мийними установками, мас-

лофільтрами для очищення стічної води від нафтодомі-шок; своєчасно і на
високому технічному рівні проводити технічні огляди, поточні та
капітальні ремонти, які забезпечили б попередження витікання масел і
палива;

правильно регулювати паливну апаратуру і запалювання технічних засобів,
ємкості з нафтопродуктами встановлювати під землею, що порівняно з
наземним розміщенням значно зменшує .втрати за рахунок випаровування. Не
можна мити машини на берегах водойм, рік, меліоративних каналів. Слід
посилити контроль за двигунами і паливними системами через регулювання
подачі пального і мастил, не допускаючи його протікання.

Широке використання машинної техніки спричиняє загибель значної
кількості тварин, руйнування гнізд птахів на землі, травмування, дрібних
звірів (зайців, наприклад) під час збирання сіна та зернових комбайнами.
Уникнути цього можна, удосконалюючи-організацію роботи машин і
механізмів, застосовуючи просування збиральних машин від центру загінки
до периферії, човниковий спосіб руху; враховуючи період розмноження
польових птахів і звірів при проведенні польових сільськогосподарських
робіт,

Отже, крім усім відомих благ механізація сільського господарства має ?
негативні наслідки для навколишнього природного середовища. Однак
суперечності в характері процесу індустріалізації не повинні бути
причиною для його стримування, тим більше, що, з точки зору екологів,
він ще не досяг критичних розмірів. Але врахувати ці суперечності
необхідно з метою пошуку шляхів пом’якшення негативних впливів на
середовище, забезпечення розвитку сільськогосподарського виробництва,
комфортних умов для життя людей.

Споконвіку хлібороб мріяв про підвищення врожаїв, для цього постійно
вдосконалюючи обробіток грунту, удобрення, насінництво, сівозміни,
технології вирощування культур. Однак на певному етапі перевага була
надана тотальній хімізації землеробства, оскільки внесення азотних,
фосфорних, калійних добрив ненадовго збільшувало врожай. Одночасно
хімічні засоби стали -частіше використовуватися для боротьби з
шкідниками і хворобами сільськогосподарських культур, бур’янами. При
цьому відходили на задній план такі традиційні напрями відновлення
родючості грунтів, як дотримання сівозмін, використання сидератів,
нагромадження і використання

компостів, гноївки, агротехнічні засоби боротьби з хворобами,
шкідниками і’ бур’янами.

Лише за останні 17 років внесення мінеральних добрив на гектар орної
землі зросло в Україні (в перерахунку на 100%-ний вміст поживних
речовин) з 65,1 до 157,4 кг.

Ще вищими темпами відбувалася хімізація землеробства в країнах Західної
Європи. До речі, найбільш активні пестициди ми купуємо за рубежем,
коштують вони надзвичайно дорого, що відчутно позначається на
собівартості продукції землеробства, а відповідно і продукції
тваринництва.

Однак найбільше тривожить те, що хімізація землеробства призводить до
забруднення навколишнього середовища. Непоодинокі випадки, коли
мінеральні добрива, інші хімічні засоби вносяться непродумане, а інколи
й безвідповідально. Так, розсівання міндобрив на гірські луки і пасовища
Карпат за допомогою вертольотів надзвичайно шкідливе для біосфери.

Нагромадження засобів хімізації в грунті, ґрунтових водах призвело до
надмірного вмісту їх у продукції рослинництва, а через корми — і в
продуктах тваринного походження.. Уже став звичним «металевий»
напівштучний вигляд надмірно захіміченого яблука, картоплі, гігантського
столового буряка тощо. Розрізавши їх, можна навіть неозброєним оком
побачити зони локалізації деструк-тованої тканини, перенасиченої
хімікатами. Вони є сприятливим сере’довищем для розвитку гнильної
мікрофлори. Отже, така продукція погано зберігається. Втрати її інколи
становлять ЗО—35% і більше. Виграш у деякому збільшенні врожаю від
хімізації зводиться нанівець втратами у процесі зберігання.

У боротьбі з бур’янами пріоритет хімічним методам віддано абсолютно
необгрунтоване. Часто доходить до парадоксів. Скажімо, обов’язковим
агротехнічним заходом при вирощуванні зернових за інтенсивною
технологією в рекомендаціях та інструкціях, у підготовці яких беруть
участь і науковці, вважається застосування гербіцидів. І це при тому, що
озима пшениця, інші зернові самі біологічно здатні пригнітити бур’яни.
Що ж до просапних, то тут є багато загальновідомих методів боротьби з
бур’янами без внесення гербіцидів, про які чомусь агрономи останнім
часом геть забули.

Час уже думати не про те, як’ краще використати ті чи інші
отрутохімікати, а як без них взагалі обійтися, швид-

ше переходити на біологічне землеробство, насамперед при вирощуванні
овочів. А там, де не можна обійтися без них, треба докорінно поліпшити
їх використання.

Хімізація сільського господарства породила проблеми, пов’язані з
адаптацією бур’янів і сільськогосподарських шкідників до певних речовин,
а також їх негативним впливом на навколишнє середовище.

Водночас розвиток хімізації в сільському господарстві привів, до
переходу наприкінці 70-х років до безорної технології використання
гербіцидів нового типу. При цьому добрив вноситься 2 кг на 1 га проти
традиційних 300—500 кг. Сівба відбувається спеціальними сівалками на
грунт, вкритий товстим шаром мульчі з бур’янів і відходів минулого
врожаю, утвореним після обробки гербіцидами. В США понад 4 млн га полів
(соєвих бобів, соняшника, бавовника, пшениці і кукурудзи) обробляється
новими гербіцидами. Очікується, що до 2000) p. понад 50% полів США
будуть оброблятися із застосуванням безорної технології, — там, де від
водної та вітрової ерозії в 1982 p. було втрачено 6 млрд т верхнього
шару грунту. Крім того, безорна технологія є енергозберігаючою.

Зворотна сторона нової технології — її надзвичайна токсичність, що
вимагає дотримання певних засобів безпеки. Крім того, гербіциди нового
типу, опріч бур’янів, знищують деякі овочеві культури — шпинат, салат,
турнепс, а при розпиленні з літака їх вітром часом відносить кілометрів
на 15 вбік.

Масове використання техноресурсів при різкому скороченні генетичної
різноманітності культур та тварин і погіршення багатьох біологічних
властивостей рослин (стійкості до хвороб, шкідників, ефективності
фотосинтезу тощо) призвело до збитків у виробництві.

Наслідком розвитку прикладної науки як напряму науково-технічного
прогресу було створення штучних кормів — білково-вітамінних концентратів
(БВК), білково-вітамінних добавок (БВД), білково-вітамінно-міне-ральних
добавок (БВМД) тощо. На захист БВК було висунуто дуже багато аргументів,
які насамперед грунтуються на дефіциті білка в природних кормах, з
одного боку, і високій економічній ефективності їх застосування — з
другого. Однак, згідно з нормативами, в БВК допускається значний вміст —
до 22 г на 1 кг сухої маси— залишкових вуглеводів, а також солей важких
металів:

кадмію, свинцю та миш’яку — дуже сильних канцерогенів. Офіційно Україна
відмовилась використовувати БВК у птахівництві, однак внаслідок
невирішення проблеми поповнення дефіциту білка за рахунок природних
кормів це не зовсім вдалося; здійснити, не кажучи вже про інші галузі
тваринництва. Як виявляється, комбікорми з БВК знижують у тварин
імунітет проти інфекційних захворювань, погіршують їх продуктивність,
підвищують падіж, зменшують міцність шкаралупи яєць птиці.

Використання БВК з парафінів нафти як добавки до корму худоби заборонено
в країнах ЄС (директива Ради ЄС № 82/471 від 21 липня 1982 p.).
Одночасно рішенням КЕС № 35/382 від 10 липня 1985 p. при виробництві
білкових продуктів, у тому числі і БВК, заборонено застосування
дріжджових; препаратів на основі парафінів нафти. В документі
підкреслюється, що деякі види таких препаратів можуть викликати
алергічну реакцію, що кваліфікується як’ ризик для здоров’я людини.

Випробування штучних БВК, які провадились 15 років тому у Швеції,
позитивних результатів не дали. По-перше, через їх високу собівартість.
По-друге, через відсутність чистоти продукту, зокрема наявність у БВК
структур, що провокують розвиток канцерогенних властивостей. Тобто
західні підприємці вважають себе не настільки багатими і не настільки
здоровими, щоб виробляти корми з нафти навіть у малих кількостях.

Наведені приклади свідчать про прямий вплив науково-. технічного
прогресу як форми діяльності людини на природу.

Не менше впливають на природу збільшення населення і процеси
урбанізації. Чисельність міського населення України за 1972—1992 pp.
зросла більш ніж на 2 млн чол. Згідно з прогнозами 00Н, загальна
кількість жителів міст на Землі зросте до 2000 p. порівняно з 1975 p. на
1 млрд. Вже до 1995 p. більшість населення індустріальне розвинутих
країн житиме в містах з населенням 1 млн чол.

Відходи середнього міста становлять ЗО тис. т вуглекислого газу, 450 т
окису вуглецю і 150 т пилу, майже 500 тис. т стічних вод і десятки тисяч
тонн твердих відходів.

До своєрідних забруднювачів навколишнього середовища в містах можна
віднести ще один наслідок НТП.— шум. Допустима санітарна норма шуму — 80
дБ, фізіологічний больовий поріг сприйняття шуму людиною — 140 дБ. Шум
може бути причиною багатьох серцево-судинних захворювань, гіпертонії,
виразок, стресів. Рівень шуму в міській

кімнаті сягає 4 дБ, вулиці’ зі спокійним рухом — 50 дБ, робочий фон у
закладі — 70—80, метро, автобуси — 80—90, від вантажівок, поїздів —
90—100, від пневматичного молотка — 120—130 дБ. Шумова ситуація в світі
має тенденцію до погіршення. У великих містах зростає кількість нервових
захворювань. Усе це має і зворотний вплив на процеси урбанізації в
розвинутих країнах — частина жителів міст, які мають відповідні
матеріальні можливості, переселяються у малонаселені приміські зони.

Навантаження на навколишнє середовище залежить від чисельності
населення, його потреб і засобів їх задоволення. Критичними факторами є
характер і об’єм потреб і їх співвідношення з ресурсами навколишнього
середовища. Потреби, що перевищують біологічні, зумовлюються
соціально-економічними факторами і реалізуються з допомогою розвитку
технології. Технологія може збільшити «віддачу» навколишнього
середовища, але часто при цьому виникає ризик її погіршення, як,
наприклад, у випадках надмірного використання в сільському господарстві
хімічних добрив та отрутохімікатів.

Перенаселення на обмеженій території однієї країни в поєднанні з високим
рівнем розвитку технології і потребами в природних ресурсах може
призводити до зростання «пресу» на навколишнє середовище в інших
країнах. Прикладом може служити Японія, яка впливає на навколишнє
середовище, зокрема, Південно-Східної Азії (шляхом імпорту лісу з
Таїланду тощо).

Отже, залежність між науково-технічним прогресом, демографічними та
економічними факторами набуває міжнародного характеру.

Досвід індустріальне розвинутих країн показує, що в перспективі, слідом
за заходами, спрямованими на зниження смертності, набуває значення
свідоме регулювання рівня народжуваності, внаслідок чого можна досягти
наукової стабілізації чисельності населення. Наприклад, висока
народжуваність у сьогоднішньому Таджикистані (37 народжень на 1000
жителів) нижча, ніж була 80 років тому в. Європейській Росії — 48
народжень на 1000 жителів.

Такі тенденції в країнах, що розвиваються, дали змогу переоцінити
прогнозовану чисельність населення Землі до 2000 p. — 6,1 млрд чол.
порівняно з попередніми передбаченнями в 7,5 млрд чол.

Ситуація, однак, залишається досить напруженою, оскільки одночасно зі
збільшенням населення відбувається

скорочення площі сільськогосподарських земель — в основному через
урбанізацію і деградацію грунтів.

Площа сільськогосподарських земель у розрахунку на душу населення Землі
зменшується з 0,31 га в 1975 p. до 0,15 га в 2000p. За даними ЮНЕСКО,
опустинювання відбувається зі швидкістю 44 га /хв, що при збереженні
цієї тенденції призведе до втрати до кінця сторіччя третини нині
існуючих сільськогосподарських угідь.

Потреби населення починають випереджати можливості зростання
продуктивності біологічних систем. Наприклад, ріст середньорічного
світового виробництва зерна зупинився починаючи з 1984 p., і експерти
00Н очікують, що цей показник може зменшуватись. В кінцевому підсумку це
призводить до втрати екологічної рівноваги і може мати несприятливі
наслідки для людини як біологічного виду.

Проте абсолютизувати негативні тенденції природокористування не варто,
оскільки це протиставляє науково-технічний прогрес і підвищення
добробуту населення збереженню навколишнього середовища. Якщо
науково-технічний прогрес буде орієнтуватись на цілі, вибрані згідно з
критеріями загальнонародної користі і соціальної справед-.ливості, то
цілком можливою стане реалізація формули гармонійного
природокористування — збереження і процвітання.

Об’єктивні передумови цього криються вже в самому механізмі впливу
науково-технічного прогресу на стан навколишнього середовища (див. рис.
2). Розширення масштабів виробництва без розв’язання завдань
раціонального природокористування стає вже зараз технічно й економічно
неможливим, оскільки погіршення природного середовища є також і
погіршенням матеріальних умов виробництва. При цьому не менш важливий
інший, зворотний зв’язок- вплив природного середовища на свідомість
людей, що спонукає формування нових розумних запитів суспільства
орієнтованих на ощадливе ставлення до природи. Отже, основна
економіко-екологічна проблема науково-технічного прогресу в сільському
господарстві й в АПК загалом, яка лежить на перетині суто економічних і
екологічних проблем, полягає тепер у тому, щоб розвиток науки і техніки,
інтенсифікацію використання науково-технічних потенціалів, що їх
обслуговують, підпорядкувати і зосередити на розв’язанні таких
стратегічних завдань:

всебічне підвищення продуктивності суспільної праці та ефективності
функціонування аграрного сектора економіки,

постійне збільшення виробництва землеробської й тваринницької продукції,
поліпшення її якості та умов праці;

створення принципово нових видів техніки і технологій аграрного
виробництва, поліпшення їх якості і зміна складу і структури, підвищення
на цій основі продуктивності, стійкості та ефективності
агрозооекосистем, зведення до мінімуму негативного впливу сільського
господарства на природне середовище;

розробка і впровадження в сільськогосподарське виробництво екологічно
чистих технічних і технологічних засобів, здатних підтримувати на
оптимальному рівні параметри навколишнього середовища та екологічну
рівновагу в ньому.

2.2. БІОЛОГІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА ЯК ШЛЯХ ЗБЛИЖЕННЯ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОЛОГІЇ

Одержання продукції від землеробства, тваринництва, дикої фауни і флори
залежить від природних умов, способів і технічного рівня ведення
господарства. Зараз 88%’ харчової енергії дає людству рілля, близько 10%
припадає на пасовищні екосистеми і близько 2% —на Світовий океан. Тому
будь-які негативні впливи на стан екосистеми достатньо швидко
відбиваються на забезпеченні біологічними ресурсами.

Прогрес у пізнанні живої матерії значною мірою зумовлений інтенсивним
розвитком взаємопов’язаних наукових напрямів, таких, як біохімія,
біофізика, молекулярна біологія, молекулярна *ґенетика, імунологія,
біоорганічна хімія, технічні науки, що сприяло створенню нового
технологічного напряму в громадському виробництві — біотехнології, —
багатопрофільної області діяльності, що грунтується на найновіших
досягненнях науково-технічного прогресу.

У сільському господарстві в широкому масштабі ведуться роботи щодо
використання різних методів прискорення процесу розмноження тварин і
рослин. У тваринництві завдання вирішується головно за рахунок
пересаджування ембріонів елітних тварин менш породистим екземплярам. Цей
напрям дає змогу помітно прискорити ріст високопродуктивного поголів’я,
оскільки від однієї корови протягом її життя можна одержати не 10, а
60—70 телят. Слід

також врахувати можливість створення банку елітних ембріонів у
замороженому стані і поділу їх при пересаджуванні.

У рослинництві виведення нових сортів і їх поширення значно
прискорюється завдяки активному використанню методів вирощування рослин
з клітинних культур. Застосування культур клітин — дуже перспективна
область для сільськогосподарської практики. Вже використовується
унікальна властивість рослинної клітини дати початок цілій рослині, що
дає змогу з допомогою селекції та гібридизації на клітковому рівні
швидко створювати нові високоурожайні та стійкі до хвороб і шкідників
сорти сільськогосподарських рослин.

Одним з важливих завдань, яке може бути вирішено в цій сфері з допомогою
методів генної інженерії, вчені вважають створення рослин, здатних
засвоювати азот з атмосфери.

Важливим фактором поліпшення використання земельних ресурсів могло б
стати науково обгрунтоване планування основних показників роботи
господарства з урахуванням якості угідь. Але з річних звітів колгоспів і
радгоспів вилучені показники, які характеризували роботу господарств
щодо підвищення родючості грунтів, внесення добрив, особливо органічних.
Тому і нагромаджуються біля ферм сотні тисяч тонн органічних добрив —
єдиного джерела збільшення гумусу в грунті. Вміст гумусу коливається від
1,5—2,0% в дерново-підзолистих грунтах, до 10 і більше відсотків у
чорноземах.

Необхідно збільшити внесення в грунт органічної речовини, використовуючи
для цього не лише органіку ферм, а й усі відходи рослинництва,
тваринництва і харчової промисловості.

Ще один приклад поєднання економіки та екології. Концентрація
тваринництва гостро ставить питання про раціональне використання рідких
відходів і гною, що зараз нагромаджується поблизу ферм і комплексів,
утруднює їх нормальне функціонування і забруднює навколишнє середовище.
В період танення снігу втрачається третина річного об’єму органіки, в
тому числі більше третини наявного в ній фосфору і азоту. Тому необхідно
розробити і запровадити ефективні способи обеззаражування і утилізації
відходів.

Століттями відпрацьовувався на практиці безвідходний принцип
сільськогосподарського виробництва. Домашня худоба завжди була джерелом
органічних добрив, які ви-

користовувались в рослинництві. Однак в останні роки зв’язок між
тваринництвом і рослинництвом виявився порушеним. Щоб зробити сучасне
сільськогосподарське виробництво безвідходним, треба поєднати ці
розрізнені сьогодні галузі сільського господарства, пов’язавши їх
сучасним виробництвом органічних добрив і біогазу. Перспективним є новий
прогресивний метод переробки гною — метод зоологічного компостування, в
основі якого — використання деяких видів дощових черв’яків. Це не лише
високоприбутковий, а й екологічний промисел. В 1га польового грунту
міститься 350 кг черв’яків, а в городньому грунті — до 1 т. Близько 100
т землі в рік проходять через їх травний тракт. Розведення земляних
черв’яків — останній «крик» економічної моди, що охопила Італію,
Францію, ФРН, США, Канаду, Японію та інші країни. Виникають нові ферми і
об’єднання. На Заході ведуться розмови про створення нової галузі
господарства.

Крім амінокислот тіло черв’яка більш ніж на 70% складається з білків
(протеїнів). Після очищення і просушування біомасу можна використовувати
(і використовують) як добавки в хліб, бісквіти, макаронні вироби, м’ясну
гастрономію. Вже розроблені і застосовуються рецепти добавляння
переробленої біомаси в м’ясний фарш при виготовленні котлет.

Земляний черв’як — прекрасний механізм, створений самою природою не лише
для очищення ґрунтового покриву, а й для підвищення його родючості. Цей
організм здатний переробити практично всі органічні матеріали.
Вирощування їх з технологічної точки зору зовсім нескладне.
Розмножуються вони на рідкість швидко і фактично кожного місяця
подвоюють свою чисельність, харчуючись при цьому продуктами власного
розкладу і виділення.

Є вже в Україні і певний досвід використання біологічних методів
створення гумусу в грунті. Зокрема, кооператив «Родючість», створений
при облсільгоспхімії Івано-Франківської області, і його філіали в
районах налагодили виробництво нового багатокомпонентного добрива
«Карпати». Вже в 1991 p. в області його використали на 13 тис. га. До
складу високопоживної суміші входять макро-і мікроелементи, ростові
речовини, спеціальні добавки.

Кооператори, серед яких працівники облсільгоспхімії та співробітники
науково-дослідних закладів, розширюють види послуг хліборобам.
Віднедавна тут почали виробляти біогумус. Він сприяє одержанню вільних
від хімікатів продуктів харчування, відновленню родючості виснажених

грунтів, забезпечує значне підвищення врожайності всіх культур.

Задум налагодити виробництво біогумусу народився у спеціалістів
облсільгоспхімії після поїздки до агрокомбінату «Горай» Гожевського
воєводства, що в Польщі. Польські друзі передали прикарпатцям 6 млн
дощових черв’яків каліфорнійського червоного гібриду. Цей штам
черв’яків, виведений у США у 1959 p., характеризується високою
продуктивністю, а в промислових умовах здатний виробляти чимало гумусу.
За добу черв’як споживає таку кількість їжі, яка прирівнюється до маси
його тіла, тобто близько одного грама. Перетравивши органічні відходи,
він виділяє 60% біологічного гумусу, що містить усі необхідні для рослин
поживні речовини в добре збалансованій формі, має високу вологомісткість
і здатний утримувати до 70% води, поживні речовини в ньому розчиняються
повільно і тривалий час «годують» рослини.

Для вирощування каліфорнійських черв’яків і виробництва біогумусу у
Тлумачі при райсільгоспхімії створено експериментальну базу. Тут ведуть
селекційні дослідження із 18 штамами дощових черв’яків, завезених з
Угорщини, Киргизії, Підмосков’я, різних екологічних районів Прикарпаття.

До кооперативу, який взаємодіє із господарствами на договірних засадах,
надходить чимало замовлень і на відновлення виснажених грунтів. Згідно з
розробленою технологією, проводять ці роботи раз на чотири роки, вносячи
на 1 га Зт поживи. За вмістом біологічно активних речовин 1 м3 біогумусу
прирівнюється до 7 тис. м2 грунту.

Дбаючи про якнайшвидше становлення агробіологічної науки — біотехнології
гумусу — кооператори при облсільгоспхімії створили постійно діючу школу
підготовки біо-техніків — спеціалістів з промислового розведення дощових
черв’яків, 70% часу навчальної програми відведено практичним заняттям. З
допомогою науковців і практиків посланці господарств знайомляться з
біотехнологією підготовки субстрату для утримання черв’яків, методами
створення оптимальних умов годівлі та догляду за ними, формування
маточного поголів’я, опановують особливості внесення біогумусу в грунт.
Слухачі школи також переглядають найновіші кінофільми, які розповідають
про досвід ведення цієї справи у США, ФРН, Франції, Італії, Польщі,
інших зарубіжн-их країнах. Усього з початку року тут підготовлено 180
біотехніків.

Розсадники по виробництву дощових черв’яків нині діють у десяти
господарствах області. У Снятинському районі разом з угорською фірмою
«Біотряде» створено спільне підприємство для промислового розведення
дощових черв’яків і виробництва біогумусу. Чимало зроблено і для
організації спеціалізованих філіалів при тепличних комбінатах області.
Це дасть змогу вже через кілька років на городах під плівкою, які
займають 32 га, вирощувати овочі на біогумусі.

Скоординувавши свої зусилля із господарниками на місцях, кооператори
планують щороку мати не менше 700млн дощових черв’яків, а виробництво
біогумусу довести до 1000 т. Тобто буде зроблено відчутний крок вперед у
напрямі утилізації і використання гнойових стоків великих тваринницьких
комплексів, які забруднюють навколишнє середовище. Господарники матимуть
також змогу використати солому, листя, тирсу, мул річок і водоймищ для
виробництва цінного добрива.

Основним засобом боротьби з бур’янами, як відомо, є пестициди. Але
хімічні засоби надають лише тимчасову допомогу, оскільки з часом
сприяють виробленню стійкості до постійно застосовуваних засобів. Це
викликає необхідність використання нових, ще сильніших речовин, які
паралельно посилюють негативний вплив на грунт, воду, повітря, якість
продукції, на корисну флору і фауну, тим самим прискорюючи процес
порушення біологічної рівноваги в природному середовищі. Дослідження
показують, що в посівах кукурудзи майже ЗО видів бур’янів, раніше
чутливих до гербіцидів, набули до них стійкості. Виживаючи навіть після
посиленого обробітку посіву кукурудзи гербіцидами, вони спричиняють
значні втрати врожаю. Зараз налічується понад 400 видів комах і 7 видів
гризунів, включаючи щурів, нечутливих до пестицидів.

Розповсюдження пестицидів у навколишньому середовищі відбувається як
фізичним, так і біологічним шляхом. Перший спосіб — розсіювання з
допомогою вітру в атмосфері та поширення через водотоки. Другий —
перенесення живими організмами по шляху харчування. Із просуванням
організмів до вищих ланок харчового ланцюга концентрації шкідливих
речовин зростають, нагромаджуючись у внутрішніх органах, переважно в
печінці та нирках.

Отже, хімізацію, що інтенсивно розвивається в сільському господарстві,
можна оцінювати з двох позицій — як економічно вигідну і як екологічно
небезпечну для навколишнього середовища і для самої людини.

Біологічні засоби боротьби з шкідниками і бур’янами більш, вибіркові,
ніж хімічні. Сьогодні відомо близько 50 хижаків і паразитів, здатних
знищити певні види шкідників культурних рослин, а також низка
біологічних засобів, що порушують процес відтворення шкідників. Але тут
необхідно мати на увазі: скорочення відтвореная одних популяцій може
сприяти розвитку інших. Так, наявність великої кількості побутових
харчових відходів і відміна заохочень за знищення стимулювали
розмноження міських хижих птахів — ворон, галок. Чисельність їх зараз
досягає 200—400 шт. на 1 км2 лісопаркової- площі. В зимові місяці вона
зростає в ЗО—60 разів порівняно з сільською місцевістю. Перезимувавши
без втрат, птахи влітку летять на гніздування в природний ліс. Там, де
поселились ворони, катастрофічне знизилась чисельність солов’їв,
коноплянок — захисників лісу від комах-шкідників. Отже, заходи,
спрямовані на регулювання чисельності хижаків, є важливими для
збереження багатьох ланок екосистеми.

У боротьбі проти ворогів сільськогосподарських рослин вже зараз
застосовується близько 20 біологічних союзників. Завдяки комплексним
заходам біозахисту з’явилась можливість вирощувати овочі в теплицях,
обходячись без отрутохімікатів.

У польових умовах використовувати біометоди захисту рослин значно
складніше, адже набір сільськогосподарських культур тут значно
різноманітніший, ніж у теплицях, і ворогів у них більше. Крім того, на
відміну від отрутохімікатів, біозахисники — живі організми, і не всі
здатні перенести переселення в інші кліматичні умови. Але закони природи
єдині. Практично в будь-якому районі у шкідників рослин є місцеві,
пристосовані саме до певних умов біологічні вороги. Та ж трихограма
успішно використовується у нас проти приблизно 200 листогризів на
мільйонах гектарів. Це є робота і на екологію, і на економіку.

Біологічні методи ведення сільськогосподарського виробництва як
екологічний напрям науково-технічного прогресу в галузі дали можливість
сформувати біологічний тип сільськогосподарського виріобництва,
технологічними особливостями якого є: повна або часткова відмова від
застосування хімії, стимулювання ґрунтової мікрофлори шляхом особливої
обробки грунту і насіннєоборотів; аеробна обробка, зберігання і внесення
органічних добрив; використання біологічних засобів боротьби з
шкідниками рослин; прогресивний обробіток грунту.

Як свідчить світова практика, успішний розвиток тва-

ринництва можливий лише за умови збалансування раціонів годівлі тварин
за білком. При нормах 105—110 г перетравного протеїну в кормовій одиниці
його вміст не перевищує 91—93 г. З урахуванням же якості кормів та втрат
при їх зберіганні він ще нижчий.

За останні роки дефіцит кормового білка становить. 1,5 млн т, що
призводить до перевитрат 5—6 млн т зернофуражу, недобору 32% продукції
тваринництва, збільшення витрат кормів на виробництво м’яса, молока,
яєць, вовни в 1,4—1,8 раза.

У всіх розвинутих країнах білкову проблему намагаються вирішити
насамперед за рахунок значного збільшення виробництва рослинного білка,
головно сої. Амінокислотний склад білка сої близький до тваринного. За
його вмістом соя майже вдвічі перевищує горох, втричі — пшеницю та овес,
вчетверо — кукурудзу та ячмінь.

Одержаний на зрошуваних землях центнер сирого протеїну сої в сім разів
дешевший горохового, у вісім — люцернового, в двадцять дев’ять разів —
кормових дріжджів та рибного борошна. Крім того, соя збагачує грунт
біологічним азотом, нагромаджуючи його до 120 кг/га.

У розвинених країнах соєвий шрот є основним білковим компонентом
комбікормів. Завдяки цьому витрати їх на 1 ц приросту живої ваги свиней
знижуються до 3—3,5 ц, курчат-бройлерів — до 2—2,5 ц к. од. У нас ці
показники в двічі-тричі вищі.

– Особливо ефективне застосування сої при годівлі свиней, оскільки
високий рівень матеріаломісткості продукції свинарства пояснюється
значною питомою вагою концентратів у структурі згодовуваних кормів.

У радгоспі «Маяк» Черкаської області провели такий експеримент. Одну
групу свиней годували купованими у держави комбікормами, другу — сумішшю
подрібненого зерна кукурудзи власного виробництва і соєвого шроту. В
першому випадку рівень рентабельності виробництва свинини становив 5%, у
другому — 139% [41, с. 128].

В Україні нагромаджено чималий досвід вирощування сої на зерно. У
колгоспі «Росія» Красногвардійського району Кримської області її
урожайність досягає ЗО ц/га і більше. Такі ж урожаї одержують окремі
господарства на Одещині, Херсонщині. Трохи менше (понад 20 ц/га)
збирають її в деяких господарствах Дніпропетровської, Полтавської та
інших областей. Сою успішно можна вирощувати там, де культивують
кукурудзу на зерно, навіть у Київській області, яка належить до групи
північних областей.

Посилання на те, що соя дає низькі врожаї, безпідставне, Низька її
врожайність (9—11 ц/га) пояснюється насамперед ставленням до цієї
культури.

У зв’язку з цим було б доцільно відновити практику стимулювання
вирощування сої шляхом організації зустрічного продажу дефіцитних
кормів, підвищити закупівельну ціну на неї.

Небажання займатися вирощуванням сої пояснюється також тим, що її
переробляють лише два державних заводи — Приколотянський Харківської
області та Полочівський Запорізької. Причому перший розміщений в зоні,
де цю культуру взагалі не вирощують. Тому працюють вони переважно на
імпортній сировині, а господарства обладнують свої кустарні цехи, де,
наприклад, вихід олії вдвічі менший, ніж на державних підприємствах.

Ще одним біологічним джерелом білка для тваринництва є чина. За даними
Красноградської дослідної станції, чина за врожайністю поступається лише
перед горохом, а за виходом білка з гектара перевищує як горох, так і
сою, квасолю, нут, сочевицю, вику. Серед сучасних сортів чини
найврожайнішими є Красноградський 4, районований на Харківщині і
Дніпропетровщині. Цей сорт зерно-кормового напряму характеризується
посухостійкістю. За даними Сахновщинської сортодільниці Харківської
області, врожайність його досягає 45 ц/га, а за даними Павлоградської і
Синельниківської на Дніпропетровщині — 46 ц/га. На корм чину доцільно
вирощувати в суміші з вівсом. Такі кормосуміші продуктивніші від
вико-вівсяних. Ще ефективніші посіви чини з горохом і вівсом; горохом і
соняшником; викою, горохом, соняшником. Посіви чини не потребують
обробки пестицидами проти зерноїдів, а вирощене насіння — газації,
оскільки в ньому відсутні шкідники. Це одне з джерел економії
матеріальних витрат, зокрема пестицидів.

Важливим агротехнічним заходом, що має природоохоронний характер, є
вирощування сидеральних культур, зокрема бобових — люпину, вики та ін. У
регіонах з м’якими зимами доцільно висівати озиму волохату вику, причому
не лише в суміші з зерновими культурами для одержання багатого на
протеїн зеленого корму ранньої весни, а й для захисту грунтів від ерозії
та збагачення їх біологічним азотом. Якщо у весняний період немає
особливої потреби у зелених кормах, то посіви вики наприкінці квітня або
на початку травня обробляють гербіцидами і поле відразу засівають
кукурудзою чи цукровими буряками. У цих випад- ках відпадає потреба в
мінеральних азотних добривах, оскільки завдяки озимій виці в грунті
додатково нагромаджується 150—200 кг/га біологічного азоту.

Отже, вже на сьогоднішній день є багато можливостей біологізувати
науково-технічний прогрес, елімінувати його антиекологічні наслідки з
метою збереження навколишнього середовища для нормальної життєдіяльності
людини.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Що розуміють під забрудненням природного середовища?

2. Наведіть приклади, коли науково-технічний прогрес в сільському
господарстві обертається регресом?

3. Як впливає на грунт його обробіток машино-тракторними агрегатами?

4. Наведіть приклади негативних наслідків застосування техніки в
сільському господарстві?

5. Якими є основні шляхи боротьби з ущільненням грунту?

6. Основні ланки безплужної системи землеробства?

7. Вивезення грунту з поля і боротьба з цим явищем.

8. Як впливають на навколишнє середовище втрати паливно-мастильних
матеріалів та відходи роботи двигунів?

9. Як впливає на навколишнє середовище хімізація сільського
господарства? _10. До чого призводить хімізація годівлі тварин?

11. Як впливають на навколишнє середовище інші своєрідні забруднювачі —
шум, процеси урбанізації, побутові відходи, рівень народжуваності?

12. В чому полягає механізм впливу досягнень науково-технічного прогресу
на навколишнє середовище?

13. Що таке біотехнологія?

14. Основні напрями біотехнології в рослинництві.

15. Основні напрями біотехнології в тваринництві.

16. Основні шляхи перетворення сільського господарства на безвідходне.

17. В чому суть та ефективність методу зоологічного компостування?

18. Біологічні методи створення гумусу в грунті.

19. Чим обумовлюється об’єктивний характер перспективного застосування
систем біогумусу в сільському господарстві?

20. Що стримує застосування біологічних методів захисту рослин?

21. Якими е основні шляхи вирішення білкової проблеми в тваринництві?

22. Що стримує біологізацію годівлі тварин?

3. ПРИРОДНІ РЕСУРСИ ТА ЇХ ОЦІНКА В СИСТЕМІ РАЦІОНАЛЬНОГО
ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

3.1. ПОНЯТТЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Під природними ресурсами розуміють природні тіла, явища і процеси, які
людина використовує в своїй діяльності.

Природні ресурси дуже різноманітні, як і можливості їх застосування в
господарстві і побуті, вони є складовою частиною матеріально-технічної
бази суспільного виробництва.

Природні ресурси – категорія історична, їх використання пов’язане з
розвитком технології виробництва. Був час, коли людина не знала, як
використати кам’яне вугілля, виплавляти метал з руди, одержувати і
використовувати електроенергію. Металургія античності і середніх віків
розвивалась на деревному вугіллі. За створення періодичної системи
хімічних елементів королівство Великобританії нагородило Д. І.
Менделєєва алюмінієвою медаллю, оскільки на той час алюміній був
дорожчий за золото. В епоху НТР з 7 млн відомих хімічних сполук більше
половини використовується у виробництві, медицині, побуті. Сучасне
виробництво здатне не лише переробляти природні ресурси в знаряддя праці
і товари широкого вжитку, а й створювати матеріали з наперед заданими
властивостями синтетичним шляхом замість використання запасів деяких
традиційних копалин, що скорочуються.

Співвідношення між природними ресурсами і природними умовами може бути
представлено за аналогією до співвідношення між засобами праці і
матеріальними умовами трудового процесу. Природні ресурси не можуть
існували і використовуватись поза природними умовами, які є їх
природно-історичною .базою. Причому для виникнення і розвитку ресурсів
необхідні певні природні умови. При-

родні ресурси мають соціальну значущість і корисність і є складною
сукупністю матеріальних елементів і процесів, що постійно розвиваються в
часі та в просторі як точка .дотику людського суспільства і природи,
сфера прикладення розуму і сил.

Оскільки звичайно під природними ресурсами розуміють природні тіла,
явища та процеси, що експлуатуються для задоволення потреб окремих людей
і суспільства загалом, їх можна віднести до категорії речей. Однак таке
розуміння поняття в сучасних умовах є надто вузьким. Адже з розширенням
потреб суспільства все частіше в ролі природних ресурсів виступають не
лише природні об’єкти, які є джерелами сировини і палива, а й
властивості природи, які не мають речового змісту. Наприклад, цінним
ресурсом стають чиста вода і повітря; набувають статусу ресурсу
естетичні властивості ландшафту.

Поняття «природні ресурси» — соціально-економічна категорія. Це означає,
що коли ми оперуємо поняттям «ресурси», то оцінюємо природні тіла і
явища з того чи іншого боку, стосовно можливостей їх використання
людиною. Водночас не можна розцінювати природні ресурси лише з
економічної (господарської) точки зору. Справді, економіка е основою
відносин людини і природи. Ця основоположна тема сприяла поширенню
визначення природних ресурсів як елементів природи, які є засобами
існування людського суспільства і використовуються в господарстві.

Однак ставлення людини до природи не можна зводити тільки до
утилітарного (прагматичного), вбачаючи в природі лише джерело
матеріальних благ. Існують і неутилі-тарні форми, а саме: адаптивна,
інтимна, естетична.

Під адаптивною формою ставлення людини до природи розуміється ставлення
до неї як до звичного життєвого середовища. Люди використовують повітря,
тепло, світло як звичні життєві умови і виявляють своє ставлення до них
лише, коли відчувають нестачу цих благ, коли порушується звичний ритм
життя людини. Інакше кажучи, коли людина відчуває дефіцит чого-небудь
або її зусилля спрямовані на ліквідацію цього дефіциту, то умова життя
(діяльності) може переходити в ресурс. Наприклад, в умовах забрудненого
середовища чисте повітря стає ресурсом (причому життєво необхідним). З
цього випливає, що нема .чіткої межі між природними ресурсами і
природними умовами, за певних об’єктивних умов природні умови переходять
у ресурси.

Інтимна форма ставлення людини до природи (психологічний аспект)
грунтується на любові людини до природи, і вона розцінюється як одна з
основ здорової психіки. Любов до природи не може зводитись лише до її
споглядання, а проявляється в дійовому ставленні до її охорони, е
основою суспільного руху на захист природи.

Естетична форма грунтується на сприйнятті людиною прекрасного в природі,
тобто гармонії, порядку, звуків, запахів, певних визначених форм тощо. В
умовах глобальних масштабів руйнування пейзажів порушується естетика
життєвого середовища, що негативно впливає на психіку.

Аналіз різних «неутилітарних» форм взаємовідносин людини з природою дає
змогу дійти висновку, що природні умови часто переходять у розряд
ресурсів, тому потрібно долати уявлення (одностороннє, традиційне) про
ресурси як тіла і сили природи, що використовуються як засоби і предмети
праці, джерела енергії.

Людина використовувала ресурси (харчі, воду, повітря) з самого початку
свого існування,, однак на перших порах вона не докладала зусиль для їх
відтворення. Наявність ресурсів визначала ареали розселення ранньої
людини. Під ресурсами для простого відтворення доіндустріального
суспільства розуміємо природні продуктивні сили традиційних
багатовікових форм ведення господарства, коли переважно
використовувались речовини, що не зазнали глобальної обробки — камінь,
дерево, натуральні волокна тощо.

Індустріальне суспільство базується на природних ресурсах, потрібних не
стільки для підтримання життя людей, скільки для виробництва товарів і
послуг, що забезпечують більш розвинуті потреби окремих людей і
суспільства. Переважна частина цих ресурсів використовується в процесі
розширеного відтворення. Якщо з ресурсами попереднього типу пов’язане
виділення людини з царства тварин, то використовувані сьогодні ресурси,
насамперед енергетичні, забезпечили людині величезну потужність, ніби
поставили її над природою. Діалектика суспільного розвитку, однак,
полягає в усе більшому «включенні» суспільства в природу, в зрощенні з
природою і послабленні залежності від неї.

Залучення природних ресурсів у суспільне виробництво означає
перетворення їх в складову продуктивних сил суспільства, внаслідок чого
природні продуктивні сили перетворюються в суспільні продуктивні сили.
При цьому одні природні ресурси, які переходять до складу суспільних
продуктивних сил, видозмінюються і втрачають зв’язок з при-

родою (природні ресурси, перетворені в знаряддя праці), інші ж — хоча й
залучаються в суспільне виробництво, але продовжують зберігати свої
первісні зв’язки з природним середовищем (земельні чи водні ресурси).

3.2. КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Великий теоретичний інтерес становить класифікація природних ресурсів,
яка дає змогу оцінити масштаби їх запасів, можливість використання і
комплекс необхідних охоронних заходів (рис. 3). Невідновлювані ресурси
характеризуються обмеженими запасами, використовувати їх можна лише раз.
Поповнення цих ресурсів на Землі практично неможливе через відсутність
умов, в яких вони виникли багато мільйонів років тому, або відбувається
надзвичайно повільно. До таких ресурсів належать насамперед багатства
надр.

Охорона цих ресурсів зводиться до економного витрачання і розвідки нових
запасів, заміни більш дефіцитних ресурсів менш дефіцитними. Причому
економне витрачання передбачає не зменшення видобутку, а його
раціоналізацію — запобігання втрат під час видобутку, транспортування і
при переробці. При раціональному використанні ресурси надр можуть
служити людині практично безконечно. Останнім часом навіть
переглядається питання про вичерпність цих видів ресурсів. Завдяки
прогресу в техніці геолого-розвідувальних робіт і технології видобутку і
обробки руд, а також повторному використанні металів в майбутньому вони,
очевидно, зможуть класифікуватись як невичерпні.

До відновлюваних ресурсів належать: грунт, рослинний і тваринний світ,
деякі мінеральні ресурси, наприклад солі, які осідають в озерах і
морських лагунах. Вони можуть відтворюватись у природних процесах і
підтримуватись у деякій постійній кількості, що визначається рівнем їх
щорічного відтворення і споживання.

Однак іноді при безгосподарному використанні деякі види відновлюваних
ресурсів можуть перейти в розряд невідновлюваних або їх відновлення
потребує порівняно більше” часу. Наприклад, родючість грунтів, яка
підвищується при Їх раціональному використанні, може значно погіршитися
при неправильних методах обробки, а ерозія, яка при цьому виникає, часто
фізично зменшує ґрунтовий покрив. Те ж саме можна сказати і про ресурси
рослинного і тварин-

ного світу. При хижацькому використанні порушується здатність
біологічних систем до самовідтворення, і тоді ці ресурси стають
практично невідновлюваними.

Отже, в багатьох випадках відновлюваність або невiдновлюваність
природних ресурсів залежить від ставлення до них людини.

Головне в охороні відновлюваних ресурсів — забезпечити постійну
можливість їх відновлення, тоді вон-и служитимуть людині практично
безконечно. Можливість невичерпного використання цих ресурсів
забезпечується тим, що в кожний певний відрізок часу (скажімо, за рік)
вон.и розглядаються як обмежені ресурси, користуватися якими слід суворо
регламентовано. В цьому полягає основний принцип їх охорони.

Збереження відновлюваних ресурсів може здійснюватись кількома шляхами,
насамперед раціонально використовуючи ресурси на основі їх планування з
урахуванням швидкості відновлення. Крім того, необхідно постійно
залучати в експлуатацію нові ресурси, а також штучно відновлювати
ресурси (лісопосадки, риборозведення тощо).

До невичерпних природних ресурсів належать водні» пов’язані єдиним
кругообігом, ресурси атмосферного повітря і космічні ресурси. Вони
невичерпні як фізичне тіло. Однак такі ресурси, як вода і повітря,
підвладні впливу технічного прогресу, а при сильному забрудненні можливе
якісне виснаження цих видів ресурсів. Космічні ресурси,. до яких
належать сонячна енергія, енергія морських, припливів, також можуть
змінюватися під впливом господарської активності людини (зокрема, зміна
складу атмосфери може/спричинити зміни площі сонячної радіації), За-

ходи по охороні невичерпних ресурсів повинні бути спрямовані на
попередження і боротьбу з їх якісним виснаженням.

Реальні природні ресурси використовуються у виробництві на певному рівні
розвитку продуктивних сил суспільства. Можна виділити ще таку категорію,
як потенційні ресурси, які, хоч і потрібні суспільству, не можуть бути
залучені з якихось причин, наприклад, через недостатню технічну
оснащеність виробництва. Яскравий приклад тому — водні ресурси. Вода
дефіцитна не тому, що її мало (величезні запаси води містить Світовий
океан), а тому, що не вся вона може бути поки що використана у
виробництві (наприклад, солоні води морів і океанів). Потенційні ресурси
можуть переходити в реальні. Та ж морська вода там, де є опріснювачі,
вже стала реальним ресур. сом. Ліси — реальні ресурси, але в деяких
недоступних районах вони є потенційними. Природні ресурси, залишаючись
величиною постійною, можуть набувати нового значення залежно від зміни
технічного рівня виробництва і з потенційних перетворюватися в реальні.

Природна та економічна класифікація ресурсів. В основі природної
класифікації лежить приналежність ресурсів до того чи іншого компонента
географічної оболонки (копалини, водні, грунтові тощо). В основі
економічної класифікації — їх поділ за характером використання в
основних секторах матеріального виробництва або в невиробничій сфері.
Основними класами ресурсів, за цим принципом, є ресурси матеріального
виробництва’ (промисловості і сільського господарства) і ресурси
невиробничої сфери (прямого і непрямого використання).

Своєю чергою, ресурси промисловості і сільського господарства
поділяються залежно від їх технологічної диференціації. До ресурсів
прямого споживання належать такі види природних ресурсів, як життєві
засоби, а до ресурсів непрямого споживання — елементи природного
комплексу, які важливі для задоволення різноманітних фізичних і
моральних потреб людини (відпочинок, спорт, естетичне сприйняття природи
та ін.), але не використовуються безпосередньо.

Усі види ресурсів пов’язані між собою петлями зворотних зв’язків на
основі термодинамічних принципів (закону збереження маси та енергії).
Нарощування використання якогось з ресурсів понад доцільний норматив
спричиняє різні зміни в інших ресурсних групах і зміни їх інтегральної
сукупності, що завжди супроводжуються втратою яки-

хось ресурсних груп, на які було розраховано господарство. Так,
надмірна експлуатація водних ресурсів річкового басейну не лише
призводить до нестачі води для ведення господарства в розташованих нижче
ділянках і басейнах аж до виснаження рибних та інших ресурсів внутрі
морів, а й різко впливає на рослинність, тваринний світ, навіть клімат
навколишніх територій, що, своєю чергою, погіршує умови життя людей.

Усе це зумовлює необхідність вивчення інтегральної сукупності всіх
ресурсних складових у регіоні, а також проведення інвентаризації всіх
ресурсів за народногосподарськими потребами і складання кадастрів.
Кадастр — це систематичне зведення даних, яке включає якісний і
кількісний опис об’єктів і явищ ресурсного характеру з їх економічною та
соціально-економічною оцінкою. В окремих країнах (Канада, скандинавські
країни та ін.) ведуться роботи з інвентаризації ресурсів і складання їх
кадастрів.

•Зокрема, практикується водний, детеріораційний (зведення відомостей про
погіршення природного середовища), .земельний, ландшафтний, лісовий,
медико-біологічний (ступінь впливу природних комплексів на здоров’я
людини), природних територій та об’єктів під особливою охороною,
ґрунтовий (вужчий, ніж земельний, стосується лише

•орних угідь), промисловий (окремо мисливсько-промисло^-вий, дичини,
водно-біологічної дичини тощо), рекреаційний (ресурсів відпочинку,
лікування), стану навколишнього середовища, фізичного простору та інші
види кадастрів.

.Щоб забезпечити просування вперед у вивченні природних ресурсів,
необхідно володіти різними методами оцінки ресурсів.

3.3. ОЦІНКА ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Багато видів природних ресурсів є не лише предметом праці а й його
результатом. До того ж як предмет праці одні і ті ж ресурси мають багато
корисних властивостей, ефект від використання яких неоднаковий. Тому
існує постійна потреба в оцінці економічного змісту природних ресурсів.

Природні ресурси є часткою природного середовища, яке сформувалось без
участі людини і потім було залучене

в господарський оборот. Елементи природного середовища стають для
суспільства ресурсами лише на певній стадії розвитку продуктивних сил,
коли з’являється потреба в них

і можливість їх використання. Так, вода в природному стані є даром
природи. Вона знаходиться поза всяким господарським обігом і не підлягає
грошовій оцінці. Інша річ, коли вода, взята з джерел зрошення, набуває
нової якості під впливом засобів і праці, вкладеної в процесі
будівництва та експлуатації каналів і споруд. У цьому випадку вона має
певну вартість і є ресурсом для суспільства. Перетворення ж води з
продукту природи в зрошувальну означає перетворення її в засіб
виробництва.

Залучені в господарський обіг природні ресурси є важливим фактором
виробництва і не можуть не враховуватись у національному багатстві.
Природні ресурси, залучені у виробництво, є носієм виробничих відносин і
втілюють у собі єдність споживної вартості та вартості. Все це викликає
необхідність розглядати природні ресурси як економічну категорію.

Як і будь-яка економічна категорія, природні ресурси історичні. Характер
і ступінь використання природного середовища як однієї з умов
виробництва визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих
відносин. Ще 40—50 років тому уранові руди не мали ніякого практичного
застосування, зараз — це енергетичний ресурс. Постає потреба оцінки
природних ресурсів; оскільки продукт господарської діяльності має
вартісну форму.

З позицій формальної логіки всі дії щодо якісної та кількісної
характеристики ресурсів називають оцінюванням, сам же результат дій —
оцінкою. Оцінювання вимагає встановлення певних відносин між суб’єктом
(людиною) і об’єктом оцінки (природними ресурсами). Наприклад, необхідно
знати і оцінювати не лише агрокліматичні умови території, а й ті вимоги,
які до них висуває людина в певній галузі виробничої діяльності (в
нашому випадку це сільське господарство). З цим пов’язана проблема
добору критеріїв (конкретних показників, від найзагальніших до
розгалуженої та складної системи показників), за допомогою яких
відбувається оцінка компонентів природи.

У логіці виділяють чотири компоненти оцінок: суб’єкт, об’єкт, характер і
основа оцінки. Суб’єкт — це той компонент, через який «проводиться» ідея
релятивізму (відносності) в оцінюванні, тобто ідея необхідності
співвідношення кожної оцінки з вимогами суб’єкта. Самі по собі
при-родн’і умови і ресурси ні погані, ні хороші, питання про їх цінність
постає лише, коли людина вступає у взаємодію з ними в процесі
господарської-діяльності. Отже, характер оцінки буде змінюватись залежно
від мети, для якої вона

здійснюється. Не можна, наприклад, оцінити клімат чи природу певного
регіону як сприятливі чи несприятливі. При такому формулюванні
залишається незрозумілим, для якого саме виду діяльності сприятливий чи
несприятливий природний комплекс або який-небудь його компонент.
Правильними будуть такі формулювання: «природні умови несприятливі для
розвитку хімічної промисловості» або «клімат сприятливий для вирощування
озимої пшениці».

Отже, предметом для оцінки є взаємодія «об’єкта» і «суб’єкта» в кожній
конкретній ситуації, а критерії оцінки формуються залежно від її мети.

Оцінки історичні, вони змінюються не лише від суб’єкта до суб’єкта, але
в одного і того ж суб’єкта з плином часу.

Справа не лише в тому, що на різних етапах господарської діяльності може
змінюватися значення, цінність того чи іншого ресурсу. Справа ще й в
системі виробничих відносин. Річ, що оцінюється певним суб’єктом
позитивно, може через деякий час стати для нього зовсім нецікавою, отже,
і не цінною, або навпаки. Тому оцінка природних умов і ресурсів
історично відносна і залежить від цілої низки умов — соціальних,
економічних, природних, науково-технічних, від стану і ступеня
використання самих природних ресурсів і ступеня рівноваги природного
середовища.

Підвищена увага в наш час приділяється економічним оцінкам природних
ресурсів, хоча вони дотепер залишаються ще недостатньо обгрунтованими.

Суспільству важливо знати, скільки потрібно докласти праці, щоб
замістити ті чи інші ресурси, які були вилучені в природі. Отже, оцінка
— це не лише елемент товарного виробництва, вона важлива для будь-якого
суспільства, оскільки дає змогу зберігати працю або попереджувати її
втрати в майбутньому. Оцінка повинна відображати _ не стільки фактичні
витрати, пов’язані з використанням, скільки значущість природних
ресурсів для народного господарства.

В умовах товарно-грошових відносин економічна, оцінка природних ресурсів
повинна виражатись у вартісній формі. Без вартісної оцінки сьогодні ще
неможливо визначати вклад відповідних галузей у сукупні результати
виробництва і відповідно доцільні масштаби вкладень суспільних коштів у
їх розвиток. Правильна ж оцінка ресурсів у тому числі й природних, з
одного боку, забезпечує рівні економічні (госпрозрахункові) можливості
для підприємств, що працюють в різних умовах, з другого — забезпечить
ство- 54

рення ефективного матеріального стимулу до раціонального
природовикористання.

Поряд з грошовою оцінкою суспільство може розрахувати, скільки потрібно
витратити праці для придбання (одержання) тих чи інших елементів
навколишнього середовища (трудова оцінка ресурсів), який їх обсяг у
натуральному вираженні (натуральна оцінка).

Даючи вартісну оцінку елементів природного середовища, необхідно
врахувати багато економічних, технічних, географічних, геологічних
факторів. Можливе багатоцільове використання більшості елементів
природного середовища, що також накладає відбиток на оцінку природних
ресурсів. Вибір напряму використання або їх поєднання визначається, як
правило, не природними, а соціально-економічними факторами. Майже
загальноприйнятим критерієм економічної оцінки всіх видів природних
ресурсів в більшості досліджень, що провадяться в цій області, є
ди-ференційна рента. Цей показник акумулює в собі оцінку таких факторів,
як кількість і місце розташування ресурсів. Дослідження показника
диференціальної ренти відкриває шлях для зіставлення різнорідних
природних ресурсів і встановлення єдиних цін на природну сировину, за
яких чистий дохід буде народногосподарським показником ефективності їх
використання. Однак дискусія з цих проблем ще не завершена, продовжують
висловлюватись точки зору про відсутність диференціальної ренти в наших
умовах і тому безперспективність будь-яких концепцій встановлення цін на
природні ресурси. Це помилкова точка зору, оскільки однакова за
кількістю та якістю праця, вкладена, наприклад, у різні за якістю
земельні ділянки, дає різні економічні результати і за будь-яких умов.
Аналогічні результати одержуються і на земельних ділянках з різним
географічним положенням відносно районів реалізації готової продукції.

Основна ідея рентної оцінки ресурсу полягає в наступному. Рентна оцінка
за своїм значенням дорівнює народногосподарським (не галузевим і не
індивідуальним) додатковим витратам, які можуть виникнути через вибуття
цього ресурсу з експлуатації (наприклад, вичерпання корисної копалини,
затоплення сільськогосподарських земель, заміна рекреаційного
використання лісу на лісоексплуатаційне тощо). Звичайно ресурс, який
вилучається або, навпаки, залучається замість того, що є, називається
замикаючим. Ті ресурси, безповоротна втрата яких не супроводжується
економічними втратами ні в даний момент,

ні в перспективі, одержують нульову оцінку. Позитивну (не нульову)
оцінку мають так звані обмежені ресурси, внаслідок прикладення
суспільної праці до яких виникає диференціальна рента. Отже, обмежені
ресурси — це такі ресурси, для забезпечення необхідної кількості яких
потрібна трудова діяльність.

Методика визначення рентної оцінки ще остаточно не розроблена, відсутні
самі рентні оцінки і плата за ресурси з урахуванням ренти. Останнє часом
призводить до того, що ресурси використовуються нераціонально, між
відомі ствами недостатньо погоджено їх використання.

Ще одним своєрідним підходом до оцінки природних ресурсів є розрахунок
ціни природного ресурсу (землі) на підставі витрат на освоєння угідь.
Однак на відміну від оцінка землі на підставі диференціальної ренти при
такому підході недовраховуються природні, біологічні властивості грунту.
При такому підході н.айвищу оцінку будуть мати угіддя, розташовані в
несприятливих умовах, оскільки їх освоєння потребує капіталомісткої
підготовки. Згідно з першим підходом

де ОПРД.Р. — оцінка природного ресурсу на основі диференціальної ренти;
ДР — диференціальна рента; Ен — норматив ефективності.

Відповідно другий підхід передбачає:

де ОПРВо, — оцінка природного ресурсу за витратами на його освоєння; 2Во
— витрати на освоєння даного природного ресурсу.

Очевидно, найближче до істини буде стояти оцінка природного ресурсу за
агрегатованим показником:

Нагромаджено широкий досвід грошового вираження економічної оцінки.

За розрахунками академіка С. Г. Струміліна, середня оцінка
сільськогосподарських угідь, виходячи із витратна підготовку до
використання 1 га, наприкінці 60-х років становила 135 крб [36, с.
60—62].

За даними С. Д. Черемушкіна, який використовував для оцінки
диференціальну ренту, середня оцінка 1 га сільськогосподарських угідь в
середині 60-х років становила 309 крб. При цьому оцінка землі була
різною в республіках і регіонах (Молдавська РСР — 1780 крб/га, Казахстан
— 112 крб/га [21, с. 89]). Загальна вартість сільськогосподарських угідь
становила 188 млрд крб (вартість основних фондів без землі на 1 січня
1966 p. — 601 млрд крб).

За розрахунками Е. С. Карнаухової, середня оцінка сільськогосподарських
угідь на 1961—1971 pp. .була визначена в 307 крб, а середня оцінка 1 га
орних земель — 710 крб з коливаннями від 187 крб. для Далекого Сходу до
2225 крб для Середньої Азії [16, с. 233, 242].

На 1991 p. вартість освоєння 1 га землі під ріллю в Україні в середньому
становила 4,8—9,5 тис. крб, під кормові угіддя (сінокоси і пасовища) —
3—4 тис. крб/га. При такій оцінці вартість землі як природного ресурсу
перевищила б вартість основних виробничих фондів сільськогосподарського
призначення України в п’ять разів. Це дуже велика сума, однак у цьому є
своя перевага з точки зору екології — чим вищий норматив оцінки, тим
краще він виконує свою функцію щодо охорони аграрних угідь від вилучення
їх на несільськогосподарські потреби, сприяє економії цінних земель.

Оцінка землі як природного ресурсу залежить ще й від її господарського
використання, тобто від функціонального стану на якийсь конкретний
момент. На кінець 1990 p. 1 га землі в центрі середнього міста
оцінювався в 1 млн крб і в 450 тис. на периферії (в Москві — 1,5—2 млн і
600 тис. крб відповідно). Це пов’язано з тим, що використання землі для
несільськогосподарських цілей в багатьох випадках приносить набагато
більшу ренту, ніж у сільському господарстві.

Останнім часом досить широкої популярності набула енергетична оцінка
природних продуктивних сил. Вона грунтується на тому, що природні
ресурси мають певний енергетичний еквівалент, який залежить від їх
внутрішнього потенціалу і попередніх витрат на їх утворення. Тобто під
різнорідні явища підводиться єдина основа, що дає змогу їх порівнювати.

Різниця або відношення між витратами і виходом енергії досить об’єктивно
характеризує продуктивність праці.

Техніка розрахунку оцінки природного ресурсу за енергетичною методикою
зводиться до дії згідно з формулою

де опре — оцінка природних ресурсів енергетична; Ев — енергетичні
витрати на утворення певного виду природних ресурсів; Be. — вихід
енергії, який може бути одержаний з цього виду природного ресурсу при
його використанні.

Оцінка лісових ресурсів провадиться у формі так званої лісової такси
(тарифу). Це ніби ціна деревини дерев, які ростуть в лісі, вона, за
задумом, повинна заміщувати витрати держави на ведення лісового
господарства, на виробництво лісу, вирівнювання господарських угідь
лісових підприємств. Однак вона не виконує цих завдань передусім тому,
що встановлена на недостатньому рівні. Так, у лісах VI поясу -3-го
розряду лісова такса на велику деревину ялинки в 1990 p. становила
всього 60 к. за 1 м3, а на дрібну — 45 к. при собівартості заготівель
15—20 крб. Для IV поясу лісова такса ще нижча: за велику деревину — 35
к., за дрібну деревину — 22, за ялинову деревину — 25 і за березову — 16
к. Оскільки на такі занижені тарифи практично неможливо спиратися при
розробці оптових цін, були розроблені ціни підприємства, побудовані на
основі середніх витрат лісозаготівельних організацій. Але ці ціни не
сприяють використанню гірших лісових ділянок, де собівартість
лісозаготівель вища від середніх витрат, тому на гірших ділянках —
заболочених і низькотоварних — допускається недорубка розрахункових
лісосік, а на кращих, навпаки, — перерубка, що погіршує експлуатацію
лісового господарства. Недостатньою є і диференціація оптових цін
залежно від виду деревини — хвойної та м’яко – листої, крупне- і
тонкомірної, внаслідок чого споживач не зацікавлений у збільшенні
використання гіршої за якістю деревини.

Очевидно, що з точки зору раціонального використання лісових деревних
ресурсів їх оцінка повинна встановлюватись, виходячи з оптової ціни
такого рівня, щоб була вигідною експлуатація і гірших ділянок лісу. Це,
звичайно, може призвести до деякого загального підвищення цін на
лісоматеріали, але сприятиме кращому використанню лісу. Лісова такса
повинна покривати витрати на лісовідновлення — підготовку ділянок,
посадку сіянців, догляд за ними, на боротьбу із заглушенням хвойних
посадок малоцінними швидкоростучими породами :— осикою, березою тощо.

Особливістю процесу лісовідновлення є тривалість періодів достигання.
Так, для хвойних порід вони становлять

80—100 років і більше, а для кедра — 200—250 років. Значно коротші
періоди вирощування м’яколистих порід (берези, осики) до стану
стиглості. До капітальних вкладень, що потрібні для вирощування хвойних
лісових порід, які мають тривалі періоди достигання, пропонується
застосовувати знижені норми дисконтування, наприклад, 0,03. Виходячи із
наявних запасів деревини, собівартості вирощування, норми дисконтування,
алгоритмів Т. С. Хачатурова [38, с. 192], лісові природні ресурси
України можна оцінити (за запасами деревини в лісах, що експлуатуються)
в 52 млрд крб. Це оцінка приблизно половини всього запасу деревини в
країні. Решта може бути оцінена меншою сумою, враховуючи гірший склад за
породами дерев, малу доступність, а точніше — недоступність на сьогодні
цих лісів для заготівель і вивезення з них деревини.

З рентних відносин можна виходити і оцінюючи такий природний ресурс, як
вода. Тут диференціальна рента виникає в умовах обмеженості водних
ресурсів і до певної міри монополії на воду як один із засобів ведення
господарства. При достатку води — в океані, в морі, в річці — в самому
джерелі вона безплатна, подібно до атмосферного повітря, за умови, що
кількість води, що забирається з джерела, постійно компенсується
природним шляхом. Однак використання води і з цих джерел для
господарських, комунальних, побутових потреб вимагає витрат на її
доставку від джерела до місця споживання. Ці витрати — у водозабір і
очисні споруди, у водопровід — визначають капітальні вкладення,
собівартість води, приведені витрати. Крім того, саме джерело може,
потребувати витрат на підтримання його в стані, придатному для
застосування (наприклад, роботи по виправленню русла ріки).

В умовах нестачі води і необхідності її використання для господарських
та інших цілей в дію вступають рентні відносини. Чим більший дохід
господарства від одержуваної для поливу води, тим більша диференціальна
рента, тим вища й оцінка води. Очевидно, повинні бути враховані й інші
фактори, що впливають на оцінку води. З одного боку, оцінка води
визначається, як сказано, витратами на доставку води — по зрошувальних
каналах, трубах тощо, а також витратами на підготовку води до
використання і на її очищення. З другого боку, на обсяг продукції
водо-споживачів впливає не лише водопостачання, а й умови ведення
сільського господарства — наявність машин, застосування добрив,
організація праці. Це, звичайно, не має ніякого відношення до утворення
водної ренти.

59Подібно до того як диференціальна земельна рента залежить від
додаткового доходу, який одержують при неоднаковому використанні землі
(рілля, луки, забудова, дорога тощо), що може відбитися на ціні певної
ділянки, так і диференціальна рента на воду з одного і того ж джерела
(ріки, озера) залежить від напряму її використання, а цим визначається й
оцінка води.

На практиці оцінка води пропорційно диференціальній й водній ренті поки
що не застосовується. Не встановлена і плата за воду з метою зрошення.
Між тим, якби така оцінка існувала, можна було б проводити економічні
розрахунки, порівняння варіантів використання води, порівняння
ефективності розвитку в різних місцевостях тих чи інших культур, які
потребують неоднакової кількості води для поливу і різних технічних
водогосподарських заходів, наприклад, для реконструкції зрошувальної
системи з метою скорочення втрат води чи спорудження гребель і каналів
для збільшення кількості води, що надходить для зрошення.

Для деяких видів природних ресурсів, наприклад для повітря, вартісна
оцінка поки що в принципі незастосовна. Атмосферне повітря у нас
безплатне і поки що не такий дефіцит, щоб встановлювати за нього плату.

Економічна оцінка природних багатств повинна врахувати довгострокові
народногосподарські результати використання природних ресурсів. Щоб
виконати це, необхідно оцінювати всі ресурси на єдиній методологічній
основі; враховувати в оцінці потенціальний (а не фактично досягнутий)
ефект їх використання; з найбільшою повнотою враховувати фактор часу при
проведенні ресурсооцінних робіт. Тому, очевидно, в «змішану» методику
оцінки природних ресурсів слід включати витрати В\, Вч, By, де Ві —
витрати коштів на пошук, освоєння нових гірших ресурсів; B^ — витрати на
розробку способів задоволення потреб у дефіцитних ресурсах за рахунок
вторинної переробки відходів і комплексного використання ресурсів; Вз —
витрати на дослідження можливостей відтворювати ресурси штучним шляхом
або, якщо це неможливо, створювати їх замісники.

Так, в оцінку відновлюваних природних ресурсів, які споживаються, слід
включити витрати не лише на розвідку і видобуток, диференціальний дохід,
одержаний від їх експлуатації, витрати, спрямовані на попередження шкоди
середовищу, а й ва їх відтворення (наприклад, на вирощування лісу). Якщо
ж використовуються невідновлювані ресурси, в оцінку слід включати
витрати на створення

їх замінників. Оцінку родовища ресурсів за «змішаною» методикою можна
н’азвати повними витратами і позначити через г. Тоді оцінка одиниці
природного ресурсу буде розраховуватись за формулою

де ОПРзм — «змішана» оцінка природних ресурсів; zfn — витрати
підприємств (змінні платежі) на використання одиниці природного ресурсу
(а); 5і, By,, Вз — витрати майбутніх періодів, які відносяться
підприємствами і акумулюються державою (постійні платежі) за
використання одиниці природного ресурсу (a); n — розмір запасів ресурсу
в натуральному вираженні (т, кг тощо); t — час, через який виникає
потреба в витратах В\, Вч, В^ [24,’ с. ЗО]. Витрати а будуть
забезпечувати відтворення витрат підприємств і компенсувати шкоду від
експлуатації ресурсів. Витрати а дадуть змогу компенсувати втрату
ресурсу, в якому суспільне виробництво має потребу. В цих витратах
суспільство має постійну потребу. Держава повинна акумулювати витрати е
для вирішення проблем обмеженості ресурсів, їх відтворення тощо.
Звичайно, точно визначити розміри цих витрат досить важко, оскільки вони
ще остаточно не досліджені. З розвитком економічної науки точність
розрахунку витрат в зростатиме. Екологізація ви-рибництва сйриятиме
тому, що витрати а і в врешті-решт стануть нерозривними.

Щоб показати переваги такого методу оцінки природних’ ресурсів,
розрахуємо за умовними даними (табл. 1) вартість сільськогосподарських
угідь різними методами, тис. крб: ,

Витрати на освоєння нових земель можна розділити на три групи:

на освоєння боліт, мілководдя, водойм, чагарників, пісків, кам’янистих
місць, солончаків, ділянок під дорогами, засипання ярів, будівництво
комплексу споруд для захисту земель від ерозії тощо;

на обробіток грунту, хімічну меліорацію, внесення органічних і
мінеральних добрив, посів сільськогосподарських культур тощо;

на будівництво і реконструкцію зрошувальних і осушувальних систем тощо.

В міру вичерпання вільних земель для сільського господарства виникає
необхідність штучного відтворення грунту. Вже сьогодні існують його
замінники (гідропоніка, аеропоніка тощо). Людство в майбутньому буде
ширше вишуковувати можливості для задоволення своїх потреб у харчуванні
за рахунок повноцінних замінників (наприклад, тих, що вирощуються в
морі).

Як видно з наведеного вище прикладу, оцінка освоєних
сільськогосподарських угідь за відтворенням землі зн’ачно вища, ніж
оцінка, розрахована за «витратною», «рентною» або «змішаною» методиками.
Оцінка освоєння гектара землі—47,72 тис. крб *—найбільш реально
відображає витрати суспільства на майбутні 10 років. Така оцінка буде
стимулювати виробника берегти землю, дасть змогу навіть стримувати
розростання міст. Адже включення в кошторисну вартість будівництва
промислового підприємства оцінки сільськогосподарських угідь значно
збільшить витрати на його спорудження. В результаті .суспільство
вишуковуватиме менш цінні землі для будівництва або здійснюватиме
реконструкцію застарілих підприємств, які б задовольняли потреби
суспільства в тій чи іншій продукції.

Чим більше родючих земель, чим менше їх використо вуеться для
несільськогосподарських потреб, тим більший

* В цінах 1990 p.

час їх експлуатації в сільському господарстві і. В цьому випадку
витрати в будуть зменшуватися, що потягне за собою зниження ціни
освоюваного гектара земельних угідь (ОПР). І навпаки, чим менше і, тим
більшою буде ОПР. В нашо’му прикладі при t=l0 оцінка одного гектара
сільськогосподарських угідь становить 42,72 тис. крб, а при t=20
становить 37,72 тис. крб. Крім того, в результаті науково-технічного
прогресу витрати b1, B2, В3 можуть дещо знизитись, що потягне за собою
наступне зниженн-я витрат в, а отже, і ОПР. Водночас з розвитком
технічного прогресу дещо збільшиться диференціальна рента, тому зростуть
витрати й, відповідно і ОПР.

Оскільки у сільськогосподарський обіг залучаються все бідн’іші землі, а
вилучаються частіше родючі (t зменшується), вартість гектара
сільськогосподарських угідь для суспільства буде зростати.

Розрахунок t повинен бути диференційований з урахуванням відтворюваності
ресурсів.

Для відтворюваних ресурсів (ліс, риба тощо) слід врахувати природний
приріст (ПП) і об’єм видобутку (ТP) на рік. При цьому Tр>ПП, інакше
через t років при Тр=const відтворювальний ресурс зникне. В цьому
випадку ів буде розраховуватись за формулою

де У — загальні запаси відтворювального ресурсу.

Для сучасного суспільства характерний другий випадок, коли для деяких
відтворювальних ресурсів Гр<: th t v tn>

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ 1. Що таке природні ресурси? 2. В чому полягає історичність категорії природних ресурсів? 3. Яка різниця між природними ресурсами і природними умовами і який між ними взаємозв'язок? 4. В чому полягає соціально-економічний характер категорії природних ресурсів? 5. Утилітарні і неутилітарні форми ставлення людини до природи — в чому їх суть і значення? 6. Що відносять до ресурсів для простого відтворення доіндустріаль-ного суспільства? 7. В чому особливість використання природних ресурсів в індустріальному суспільстві? 8. Коли природні ресурси перетворюються у складову продуктивних сил суспільства? 9. В чому полягає роль класифікації природних ресурсів? 10. Що відносять до невідтворюваних природних ресурсів? 11. В чому полягають особливості охорони і використання невідновлюваних природних ресурсів? 12. Що відноситься до відтворюваних природних ресурсів? S3. В чому полягають особливості охорони і використання відновних природних ресурсів? 14. За яких умов відтворювані ресурси можуть перейти в розряд невідтворюваних? 15. Що є головним в охороні і раціональному використанні відтворюваних природних ресурсів? 16. Що відноситься до вичерпних природних ресурсів? 17. Що відноситься до невичерпних природних ресурсів? 18. У чому полягають особливості охорони і раціонального використання вичерпних і невичерпних природних ресурсів? 19. Що відноситься до потенціальних природних ресурсів? 20. Що відноситься до реальних природних ресурсів? 21. Що лежить в основі економічної класифікації природних ресурсів? 22. Що лежить в основі природної класифікації природних ресурсів? 23. Яку роль відіграють термодинамічні принципи у взаємозв'язку різних природних ресурсів? 24. Що таке кадастр? 25. Які існують види кадастрів? 26. Що викликає необхідність розглядати природні ресурси як економічну категорію? 27. Що таке оцінювання з позицій формальної логіки? 28. Що таке оцінка? 29. В чому суть ідеї релятивізму в оцінюванні природних ресурсів? 64 30. Що є предметом оцінки в процесі оцінювання? 31. Як формуються критерії оцінки в процесі оцінювання? 32. В чому полягає історичний характер оцінок природних ресурсів? 33. У чому суть економічної оцінки природних ресурсів в умовах товарно-грошових відносин? 34. У чому суть вартісної, трудової, енергетичної оцінок природних ресурсів? 35. В чому суть рентної та витратної оцінок природних ресурсів? Недоліки та переваги кожної з них. 36. Методика розрахунку агрегатованого показника оцінки природних ресурсів. 37. Як впливає функціональний стан землі на її оцінку як природного ресурсу? 38. Як проводиться оцінка лісових ресурсів? 39. Як проводиться оцінка водних ресурсів? 40. Які витрати включаються в змішану методику оцінки природних ресурсів? 41. Як впливає час експлуатації природних ресурсів на їх оцінку? 42. Як розраховується час експлуатації відтворюваних і невідтворюваних природних ресурсів? 4. ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРИРОДООХОРОННИХ ЗАХОДІВ 4.1. ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА ВПЛИВУ ЛЮДИНИ НА ПРИРОДУ Відтворення ресурсів природи, її охорона вимагають суттєвих матеріальних витрат, економічна і соціальна ефективність яких повинна бути достатньо високою для того, щоб суспільство могло їх собі дозволити. В зв'язку з цим виникає проблема економічної та позаекономічної оцінки впливу людини на природу. Проблема ця досить багатогранна, оскільки включає область взаємного проникнення і взаємодії природи і суспільства, а методика оцінки результатів цієї взаємодії ще недостатньо розроблена. Важливою складовою частиною розробки оцінок впливу на природу є значення системи показників, причому розв'язання різнорідних соціально-економічних завдань вимагає застосування різних видів оцінок. Економічна оцінка — це оцінка змін в економіці, що виникають при певному впливі внаслідок порушення основних функцій природи, тобто вона відображає вартість заходів на підтримання оптимального стану природної, соціальної і господарської підсистем та вартість збитків від антропогенних впливів. Об'єктом економічних оцінок мо--жуть бути всі види наслідків господарської діяльності (екологічні, соціальні, господарські), але тією мірою, якою вони здійснюють вплив на економічне життя суспільства. Серед різних видів економічних оцінок стану природного середовища частіше використовується оцінка екологічних витрат, що є сукупністю народногосподарських витрат, викликаних з допущеним рівнем екологічних порушень. Здійснення природоохоронних заходів, як і будь-яких інших соціальних заходів, вимагає витрат, але їх нездійснення також тягне за собою витрати. Ці витрати є двома важливими складовими екологічними втрат. Перша скла- 66 дова — витрати на природоохоронні заходи в місці потенцiйного виникнення екологічних порушень. До них належать витрати на попередження забруднень, ерозійні заходи; тощо. Друга складова — економічні збитки від екологічних порушень, що виникають внаслідок відмови від природоохоронних заходів (або недостатніх масштабів їх здійснення). Вони складаються з витрат на компенсацію сировинних втрат з газами, що відходять, твердими відходами, стічними водами, а також із витрат на попередження і ліквідацію несприятливого впливу на реципієнтів (об'єкти, яким завдаються збитки), і в цілому на природне середовище, що проявляється в зниженні цінності ландшафтів (рекреаційної, середовищезахисної), погіршенні умов роботи людей, підприємств, техніки, втратах робочого часу пов'язаних з підвищеною захворюваністю, погірще;%няіУ[ умов життя і умов утримання комунально-побутового господарства [22,с.232]. Основними реципієнтами забруднення навколишнього природного середовища є:-1) населення; 2) об’єкти житлово-комунального господарства; 3) сільськогосродарськi угіддя; 4) лісові ресурси; 5) елементи основних фондів промисловості і транспорту; 6) рентні ресурси; 7) рекреаційні ресурси. Крім того, можуть виникнути небажанi для суспiльства зміни в структурі і спеціалізації господарств, пiдвищення міграційності населення тощо. Toмy eкономiчна оцiнка екологічних витрат Е обчислюється за формулою Е=Вз+Збф де Вз—витрати на здiйcнeння пpиpoдooxоpoнниx зaxодiв; Збф — фактичні збитки, що завдаються господарству i населенню після проведення або в результаті непроведення природоохоронних заходiв у вартiсному вираженнi. Якщо самі природоохоронні витрати (перша складова екологічних витрат), як правило, функціонально (детерміновано) залежать від масштабів і характеру попереджувальних екологічних порушень i тому визначаються з найбільшим ступенем достовiрностi, то економічні збитки не піддаються однозначному визначенню і розглядаються у вигляді діапазону можливих значень для різних комбінацій параметрів, що характеризують об'єкти, на які діють екологічні порушення (чисельність і віковий склад населення, характер його зайнятості, забезпеченностi харчуванням, вартість основних фондів тощо). Цi витрати можуть не збігатися за місцем і часом, їх виникнення з екологiч- 67 ними порушеннями, що їх викликали. Тому економічні збитки є за своєю природою стохастичною величиною, яка піддається обчисленню лише з тим чи іншим ступенем ймовірності. В цьому полягає головна трудність визначення вказаної компоненти екологічних витрат. Складові економічної оцінки перебувають між собою у функціональній залежності (при збільшенні витрат за однією з цих складових можна добитися зниження витрат за іншою) і взаємно доповнюють одна одну. При цьому залежно від специфіки регіональних умов, наявності трудових, матеріальних ресурсів основні напрями природоохоронної діяльності можуть бути визначені як такі, що закріплюють сучасний стан ландшафтів і використання ресурсів, що допускає зниження якості середовища яа рівні, який не є нижчим за нормативний. Залежно від стратегії виділяють наступні модифікації економічних оцінок. Якщо внаслідок природоохоронних заходів досягнуто нормативної якості середовища, тобто повністю забезпечується відтворення середовищної і ресурсної функції природи, тоді Е=Вз, (4.2) наприклад, при зниженні забруднень внаслідок певних заходів до рівня ГДК або при використанні земельних угідь на рівні гранично допустимого навантаження. У випадку, якщо природоохоронні заходи не проводяться, економічна оцінка збігається з можливими економічними збитками і має вигляд Е=3бмот, де Зб.мож — можливі економічні збитки [22, с. 233]. Якщо природоохоронні заходи є багатоцільовими, то в економічній оцінці враховується додатковий економічний ефект від їх проведення. До багатоцільових належать, наприклад, роботи по лісовідновленню, які не лише збільшують продуктивність лісів та забезпеченість лісовими ресурсами, а й дають змогу, попередити виникнення і розвиток прискореної ерозії. Запровадження маловідходної технології знижує масштаби забруднення середовища і забезпечує більш повну утилізацію матеріально-енергетичних ресурсів. У цьому випадку економічна оцінка має вигляд Е=Зз+Збф—?Е, (4.3) де ?Е — додатковий економічний ефект від природоохоронних заходів, багатоцільових за своїм призначенням [25, с. 233], 68 Економічно оцінити господарські наслідки можна, як правило, лише частково. Так, при погіршенні умов праці ї відпочинку через деградацію ландшафтів можна одержати економічне вираження на основі обліку його непрямого. впливу на суспільну продуктивність праці. Через нероз робленість вартісної оцінки наслідків господарської діяльності недостатньо відображаються в економічній оцінці різного роду зміни в ландшафтах. Наприклад, важко знайти вартісне вираження доцільності збереження певної кількості видів флори і фауни в кожній природній зоні, хоча, безумовно, від цього змінюється такий. показник, як урожайність сільськогосподарських культур. Часто економічна оцінка буває утруднена через значний розрив у часі між впливами і їх негативними наслідками, через невизначеність масштабів і термінів їх прояву, а також через те, що в оцінці не знаходить відображення фактор незворотності руйнування природного середовища, особливо унікальних природних ландшафтів. Крім того, екологічні наслідки набувають звичайно економічної значущості лише при обмеженості природних ресурсів, оскільки природні комплекси виступають не лише як фактор середовища, а й як джерело ресурсів. За таких умов на відтворення ресурсів необхідні додаткові витрати праці. Виходячи з викладеного матеріалу, доходимо висновків: 1) усі види збитків, заподіяних навколишньому середовищу в процесі виробництва, повинні бути заміщені, по можливості їх необхідно передбачати (принцип відтворення навколишнього середовища); 2)крім заміщення уже заподіяних і попередження можливих збитків (просте відтворення), необхідно піклуватися про цілеспрямоване формування і поліпшення навколишнього середовища (розширене відтворення), що також вимагає додаткових витрат. З цих положень випливають такі актуальні питання:-1)питання розмірів збитків і витрат на охорону і формування навколишнього середовища. Питання дуже складне. Збитки, які обчислюються у вартісній формі і завдаються відновлюваним і невідновлюваним природним ресурсам., називаються економічними. Збитки, які завдаються здоров'ю і умовам благополучного існування людей, — це соціальні збитки. Далеко не завжди можна назвати конкретного винуватця і справжній масштаб шкоди (наприклад, винятково складно кількісно виразити шкоду, заподіяну здоров'ю громадян внаслідок споживання забрудненої води або забруднення повітря). В таких випадках слід рахува- 69 тися з можливими помилками у визначенні справжніх збитків або необхідних витрат; 2) хто повинен відшкодовувати фактичні або можливі збитки? Чи це повинен бути виробник, звичайно, конкретний винуватець завданої шкоди,' чи споживач, для якого призначені вироби, і який, до речі, крім самого акту споживання, активно бере участь у забрудненні навколишнього середовища продуктами своєї життєдіяльності? Чи це повинно бути населення конкретного міста, чи регіону, чи суспільство в цілому? Тут не може бути однозначної відповіді. Відшкодовувати збитки (нести витрати) повинен їх безпосередній винуватець, тобто забруднювач, у виробництві — це підприємство. Тим не менше, підприємства не завжди згідні збільшувати витрати на охорону середовища. Суспільство (держава) примушує їх до цього юридич-но або економічно, з допомогою системи стимулів і заохочень. Отже, теоретичного і практичного вирішення вимагають три питання: 1) визначення розмірів заподіяних збитків; 2) розробка систем стимулів і заохочень раціонального природокористування; 3) розробка методики визначення ефективності заходів по охороні природи. 4.2. МЕТОДИКА ВИЗНАЧЕННЯ ЗБИТКІВ, ВИКЛИКАНИХ ПОГІРШЕННЯМ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА Існує низка методика визначення збитків (в основному, пов'язаних із забрудненням) навколишнього середовища. В ких з різним ступенем повноти враховуються витрати, що виникають внаслідок забруднення середовища, пропонуються способи визначення і методи розрахунку в натуральному вираженні, наводяться деякі залежності між ступенем забруднення середовища і розміром шкоди, заподіяної цим явищем. Однак грошовий вираз збитків визначається досить суперечливо — одні методики його пропонують визначати за втратами валової продукції, інші — за приведеними витратами на заходи для ліквідації наслідків забруднення і на відтворення продукції, що втрачається, треті — за зміною економічної оцінки забрудненого ресурсу тощо. 70 В існуючих методиках недостатньо уваги приділяється визначенню ефективності капітальних вкладень. Як уже зазначалося вище, шкоду природному середовищу насамперед завдає виробнича діяльність підприємств. Шкода, якої завдає суспільству, наприклад, забруднення природного середовища, виражається не лише в недоодержанні продукції, втратах основних фондів, але і в нематеріальних цінностях. Неможливо оцінити, чим обернеться для людства втрата мальовничих місць відпочинку, окремих представників фауни і флори. Збитки, яких зазнає суспільство, можна класифікувати за галузями народного господарства; компонентами середовища; елементами процесу праці (предметами праці, знаряддями праці, робітниками). Межі між економічною шкодою та іншими її формами дуже умовні. В кінцевому підсумку будь-якій формі шкоди (моральній, естетичній тощо) можна дати матеріальну оцінку. Зростання витрат часу на лікування, різні види самообслуговування (прибирання, прання тощо) і пересування до місць відпочинку зменшують фонд вільного часу суспільства. Це викликає міграцію населення в екологічно «чисті» райони. Втрати сільського господарства від забруднення природного середовища можуть проявлятися в зниженні урожайності, продук-тивності худоби тощо. Згідно з дослідженнями, проведеними вченими, на землях, забруднених пилюкою (пилом), урожайність основних сільськогосподарських культур знижується на 15—30%, а термін служби устаткування скорочується на 20—30%. Збитків природному середовищу завдають не лише забруднення, а й вирубування лісів, організація судноплавства, інтенсивне ведення сільського господарства та інша виробнича діяльність. Отже, економічні збитки проявляються в багатьох формах на всіх рівнях народного господарства. Є багато визначень і методик визначення збитків. Послуговуючись ними, треба пам'ятати, що не можна соціально-економічні збитки зводити лише до матеріальних. Еколого-економічні збитки відображають можливі народногосподарські втрати від природокористування і є сумою додаткових витрат на відтворення і встановлення окремих видів ресурсів у певному регіоні до рівня, якого вони сягали перед здійсненням природоохоронних заходів. Слід мати на увазі, що збитки — -це не реальні матеріальні блага, не створена вартість, а матеріальні блага і вартість, які могли б бути створені в процесі експлуатації 71 навколишнього середовища. Тому збитки — це не частина сукупного суспільного продукту. Збитків зазнають передусім люди. Виходячи з цього, під еколого-економІчними збитками слід розуміти різницю між сукупним суспільним продуктом, який міг би бути одержаний на основі раціонального використання природного середовища, і сукупним суспільним продуктом, одержаним при нераціональному його використанні. Саме недоодержаний сукупний суспільний продукт суспільство змушене- компенсувати. А збитки на рівні госпрозрахункового підприємства можуть проявлятися у витраті ресурсів, збільшенні витрат, зменшенні чистого доходу, отже, слід розмежовувати збитки суспільству і збитки госпрозрахункового підприємства від нера-ціонального природокористування. Витрати, спрямовані на компенсацію збитків — непродуктивні, а спрямовані на попередження економіко-еколо-гічних збитків — продуктивні. Перші — «пасивні» витрати. Другі — «активні». Добре, якщо активні випереджають пасивні. Відношення збитків (3) від нераціонального природокористування у вартісному виразі до всього створюваного суспільного продукту (ССП) — рівень розвитку охорони навколишнього середовища, а також ступінь негативного впливу виробничої діяльності на природу (К). (4.4) При цьому К залежатиме від структури ССП. Чим менше екологічно небезпечної^ продукції виробляється суспільством, тим менше збитків, а отже, і показник К. В ідеалі К?0. Це стане можливим, коли буде створена принципово нова екологічна технологія. Економіко-екологічні збитки залежать від різного роду факторів, які можуть збільшувати або зменшувати їх. Чим вищий рівень розвитку продуктивних сил, токсич-ніший забруднювач, вищий ступінь використання середовища, тим більше збитків буде завдано вибуттям природного ресурсу. Наприклад, інтенсифікація сільськогосподарського виробництва сприяє підвищенню врожайності культур. Звідси збитки від втрат кожного гектара родючої землі будуть з часом зростати. Збитки залежать і від галузевої структури народного господарства. Так, втрата 1 кВт-год електроенергії для суспільства колись і тепер неоднозначна. Якщо раніше для 72 задоволення енергетичних потреб суспільства добувалось. більше вугілля, газу, то зараз структура енергобалансу інша (збільшується частка гідроатомної енергії). Збитки залежать також від властивостей самого середовища і ступеня його використання. В Азовському морі риби більше, ніж в Чорному, її більше в Азовському морі виловлюється. Тому і збитки від зливу однієї і тієї ж кількості нафти з корабля в Азовському морі більші. Чим триваліший період, протягом якого здійснюється несприятливий вплив на природне середовище, тим біль-'ие збитків завдається суспільству. Велике значення має встановлення конкретного розміру збитків. Методика розрахунку досить недоскон-ала. Економічні збитки завжди є нижчими порівняно з реальними (неврахована частина становить ЗО—40%). Частина їх не враховується через неможливість при сучасному розвитку економічної науки у .вартісній формі виразити всі види натуральних збитків з точки зору витрат майбутньої праці. Не вироблена також методика визначення збитків, що завдаються земельним водним ресурсам. В одних джерелах їх пропонують оцінювати за втратами валової продукції, в других — за приведеними витратами на ліквідацію наслідків забруднення і на відтворення втраченої продукції, в третіх — за зміною економічної оцінки забрудненого ресурсу. Однак загальний розмір економічних збитків, його точний прогноз у майбутньому абсолютно необхідні, — для визначення коштів на заходи з охорони природного середовища в країні, а також для оцінки раціонального природного користування на госпрозрахунковому підприємстві. В основу методики визначення еколого-економічних. збитків слід покласти оцінку природних ресурсів. Адже, ло суті, збитки пов'язані з нераціональним використанням природних ресурсів, а часто і з їх незворотною втратою. Тому і'і оцінку слід ппзпачатп через ціну відтворення втраченого (або такого, що втрачається) ресурсу. Така оцінка може лягти в основу плати за нераціональне природокористування ?З = ЕОС - ЕОН (4.5) При цьому ЕО = ВЗ + ЗбФ, (4.6) де Вз — витрати на здійснення природоохоронних заходів; Збф — фактичні збитки, що завдаються господарству і населенню після проведення або через непроведення природоохоронних заходів, у вартісному виразі. 73 4.3. ЕКОНОМІЧНЕ СТИМУЛЮВАННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ Економічні стимули, які могли б змусит» підприємства турбуватися про охорону природи і зменшення збитків, поки що недостатні. Але й ці кошти спрямовувати на охорону природи підприємствам невигідно, оскільки в результаті їх проведення підвищується собівартість виробництва продукції, зростає обсяг основних фондів. Водночас багато очисних споруд перевантажені, стоки перебувають у незадовільному стані, відбувається їх змішування з різними шкідливими речовинами, що призводить до синергізму і за-труднює очищення. Необхідним є загальне підвищення культури виробництва, поліпшення збереження сировини і матеріалів, правильна експлуатація устаткування. Слід виявити зв'язок між збитками від забруднення навколишнього середовища і забруднювальною діяльністю підприємства. Важливо визначити гранично допустимі викиди, за перевищення яких підприємства і його керівники повинні нести матеріальну відповідальність. Для підприємства гранично допустимий викид — набагато конкретніша норма, ніж гранично допустима концентрація, джерелом якої може бути забруднення середовища з різних підприємств. Плата за забруднення, що знімається з підприємства, повинна бути такою, щоб спонукати його до повного використання як коштів, що виділяються централізовано, так і коштів самого підприємства. Зменшення забруднення середовища повинно бути вигідним підприємству до тих пір, поки викликані цим витрати будуть меншими від плати за забруднення. Значить, плата за забруднення природного ресурсу повинна бути досить високою, виходячи зі збитків, які завдаються народному господарству. Доцільно в цьому плані розрізняти нормативні збитки, які відповідають нормальним умовам виробництва і підлягають усуненню за рахунок виділених централізованих коштів або кошторису самого підприємства, і понаднормативні збитки, які є наслідком недоліків господарювання. Такі збитки повинні відшкодовуватись за рахунок фондів матеріального заохочення. Плата за забруднення середовища або інші форми •псування природних ресурсів повинна виконувати такі •функції: сприяти перенесенню збитків, пов'язаних із забруднен-яям середовища, на винних; 74 узалежнювати розмір прибутку і фондів матеріального заохочення від ефективності природоохоронної діяльності; спонукати підприємства до зниження збитків шляхом ефективного освоєння коштів на спорудження і діяльність природоохоронних об'єктів. Якщо механізм регулювання природокористування базувати лише на директивне встановлених нормативах і державних стандартах, що визначають гранично допустимі норми порушень навколишнього природного середовища, то таке несистемне побудоване управління буде до певної міри прихованою формою субсидіювання безгосподарсько-го природокористування. Адже дотримуючись встановлених середніх «меж», підприємства вже не матимуть ніяких витрат на заміщення збитків, що завдаються навколишньому середовищу. Ці витрати або лягають на плечі невинних у збитках представників народного господарства загалом, або ж не покриваються взагалі. Типовою є ситуація, коли в районах з високою щільністю населення розміщуються все нові і нові підприємства, і хоч кожне з них може дотримуватись санітарних норм та-днших вимог, загальний рівень забруднення навколишнього середовища зростає. Намагання перешкодити виникненню нових виробничих об'єктів часто є безуспішними, оскільки завжди знаходяться аргументи на користь їх створення. Щоб забезпечити ефективність природоохоронної політики, більшу увагу слід приділити орієнтації економічних інтересів природокористувачів на охорону і раціональне використання природних ресурсів. У цьому випадку усувається суперечність між відомчим підходом окремих підприємств та інтересами всього суспільства, а також відносини в природокористуванні піднімаються на рівень, що відповідає вимогам розвинутого суспільства. Стимулювання (в цілому) є засобом пробудження інтересів, формою реалізації економічних відносин між людьми в процесі виробництва і розподілу матеріальних благ, сукупністю розроблюваних суспільством заходів і засобів щодо приведен'ня у відповідність результатів виробництва і винагороди. Чинні правові норми охорони середовища не відповідають сучасним вимогам. Штрафні санкції не вирішують проблеми, — підприємствам часто вигідніше платити штрафи, ніж споруджувати очисні споруди, оскільки суми штрафів покриваються фінансуванням з державного бюджету і не позначаються суттєво на показниках роботи підприємств. Штраф — це насамперед покарання винного, а не 75 відшкодування збитків, завданих природному середовищу. Відшкодовують же збитки природі не ті, хто спричинив їх, а підприємства зовсім інших галузей народного господарства. Суттєвим недоліком штрафних санкцій є також обмежений характер їх дії, оскільки застосовуються вони в екстремальних випадках, а не як елемент регулювання поточної діяльності підприємства. Отже, охорона природного середовища — це складна проблема, вирішувати яку потрібно з допомогою правових,. економічних та інших методів, які будуть ефективними, лише взаємно доповнюючи один одного. При цьому вирішальним є вдосконалення саме форм виробничих відносин, економічних методів управління. Економічні методи — це методи, використання яких забезпечує досягнення поставленої мети шляхом впливу на економічні інтереси. Наприклад, незважаючи на високу ефективність і еко-логічність, біохімічні методи захисту рослин застосовуються поки що обмежено через високі ціни на більшість біопрепаратів. У результаті колгоспи і радгоспи віддають перевагу в боротьбі зі шкідниками сільського господарства .хімічним засобам. Досвід сільськогосподарського будівництва показує, що тут, як правило, використовуються більші площі, ніж потрібно. Наприклад, при дотриманні нормативів забудови площа, зайнята виробничими спорудами в Україні, могла б бути меншою на 187 тис. га. Ці та інші приклади свідчать про те, що підприємства потребують стимулювання діяльності, спрямованої на охорону природи. Для .-того щоб стимулювати виробників не виробляти, а'споживачів не споживати і не застосовувати неекологіч-пу продукцію і технологію, доцільно було б у Договірну ціну виробника екологічної продукції (Де"15) включати поряд з суспільне необхідними витратами (витрати па виробництво та охорону природи в процесі виробництва — СНВ) додаткові витрати на екологізацію продукту (надання йому екологічного вигляду) згідно з експертизою (Е). В такому випадку ціна, за якою виробник буде поставляти споживачу екологічну продукцію, становитиме ЦeПР= СНВ+Е. (4.7) Для тих же трудових колективів, які випускають нееколо-гічну продукцію, договірна ціна (ЦнеПР) повинна становити ЦНЕПР = СНВ - Е. (4.8) 76 Для споживача неекологічної продукції поряд з СНВ необхідно включати в ціну витрати на ліквідацію та попередження збитків від її експлуатації та утилізації в після-експлуатаційний період (Bз). Виходячи з цього, ціна неекологічної продукції (ЦнеПР) повинна становити ЦнеПР =СНВ+Вз. (4.9) При цьому Вз>Е, оскільки витрати н’а ліквідацію та попередження .збитків
у процесі споживання продукції завжди перевищують витрати на
екологізацію продукції при виробництві. Це зумовлено певною мірою тим,
що еколо-гізація продукції передбачає масове виробництво, а отже, вищу
продуктивність праці, менші витрати, ніж при еко-•логізації невеликої
кількості продукції в процесі її споживання, використання.

Важливим джерелом покриття витрат By повинні стати частково фонди
економічного стимулювання споживача. В тих же випадках, коли витрати Вз
досить значні, доцільно для їх покриття використати витрати Е. В такому
випадку споживачу буде невигідно застосовувати в себе не-екологІчну
продукцію, оскільки Це^9 <.>

для обробки результатів опитувань і прийняття остаточного рішення. Один з поширених методів проведення експертних опитувань — метод «Дельфи», розроблений. О. Хаммером і його колегами з фірми «РЕНД-Корпорейшин» (США). Практично він є низкою послідовно здійснюваних процедур, спрямованих на формування групової точки зору щодо досліджуваних питань. Він. включає загальний збір експертів для обговорення прогнозованої проблеми і грунтується на попередній розробці програм для анкетуван'ня і на спеціальному підборі груп експертів. Провадячи екологічну експертизу якості продукції, вкрай важливо враховувати такі її характеристики: 1) рівень матеріалоспоживання (Лїр) (споживання електроенергії, бензину, інших природних ресурсів у, процесі експлуатації) і матеріаломісткості {М) виробництва (витрати природних ресурсів на виробництво одиниці продукції, можливість використання відходів як сировини для виробництва продукції); 2) рівень заподіяная збитків природі (Рз) (прямі збитки в природі від використання продукції, наприклад, отруйні викиди, шум тощо), а також рівень заподіяння збитків від виробництва продукції; (5м) — витрати на попередження та ліквідацію збитків у природі; 3) термін служби і зберігання вироблюваної продукції (і): 4) придатність до використання в післяексплуатаційний період (У) (наприклад, можливість утилізації) і відповідні на це витрати (By). Слід зазначити, що матеріаломісткість і матеріалоспоживання, хоча й близькі за значенням, різняться між собою. І Me і М. характеризують витрати матеріалів. Однак матеріаломісткість відображає витрати матеріалів (у тому числі й природних ресурсів) на виробництво одиниці продукції, а матеріалоспоживання показує витрати природних ресурсів при використанні виробничої продукції. Тому вони не збігаються на рівні окремого підприємства або галузі. Матеріалоспоживання — досить широка категорія. Вона відображає витрати природних ресурсів при споживанні не лише вироблюваної продукції, а й техніки і технології. Застосування ж матеріалоспоживання для експертизи дає змогу вибирати для виробництва ресурсозберігаючу техніку. Використовуючи відходи для виробництва продукції, можна не лише зберегти цінні високовартісні ресурси, а й скоротити збитки природі від відходів. Особливого значення для суспільства набуває придатність продукції для 78 використання в післяексплуатаційний період. Якщо, наприклад, не використати спрацьовані автопокришки, вони завдаватимуть невідновних збитків природі. Необхідно враховувати витрати на утилізацію. Отже, зменшення матеріалоспоживання і матеріаломісткості, збільшення ступеня утилізації продукції після повного використання дають змогу зекономити цінні природні ресурси і зменшити забруднення навколишнього середовища відходами споживання. Тобто, чим економічніше виробництво і споживання продукції, тим воно екологічніше. Зменшення рівня заподіяних природі збитків як характеристики виду продукції сприятиме збереженню природи, економії витрат на ліквідацію і попередження збитків. Екологічним показником продукції є також термін її служби, зберігання. Продовження терміну служби, зберігання виробленої продукції еквівалентне збільшенню її випуску, дає змогу подолати дефіцит багатьох видів товарів, а отже, зекономити значну частину природних ресурсів і праці. Наприклад, продовження терміну служби сільськогосподарської техніки на 10% еквівалентне збільшенню її випуску на ті ж 10%. Арбітражні і контрольні аналізи показують, що 8—10°/о мінеральних добрив випускаються з порушенням стандартів і технічних умов, через що якість 10—12% добрив погіршується при збеоіганні і вони не дають належного ефекту [24, с. 63—641.' ^ Отже, екологічнішими слід вважати ті продукцію, техніку, технологію, які задовольняють наступні вимоги [24, с. 641: Орієнтуючи виробництво на випуск продукції високої якості, особливо важливо привести економіко-екологічну експертизу у відповідність до світового рівня. Питання госпрозрахункового стимулювання охорони природного середовища і раціонального природовикорис-тання широко висвітлюються у науковій літературі. Певний інтерес становить концепція «компенсаційних» платежів, згідно з якою підприємство за заподіяну шкоду 79 повинно сплачувати компенсацію, розмір якої відповідає витратам на заміщення збитків. Але в цілому така компенсація не впливає на основні показники роботи підприємств, а зводиться до перекладання коштів з однієї кишені в іншу. Компенсаційні платежі не в стані підвищувати ефективність природоохоронних заходів вже хоча б тому, що вони безсистемні, тоді як природоохоронна діяльність суспільства вимагає регулярних відрахувань, оскільки охорона природи — це як і виробництво, безперервний процес. Викликає сумнів і спосіб виплати компенсації з прибутку, оскільки збитки можуть значно перевищувати прибуток підприємства. Господарський же механізм покликаний по-лереджувати такі випадки. Іншою поширеною концепцією стимулювання раціонального природокористування є теорія «платності» (природних ресурсів,'забруднення тощо). Це питання не нове, в історії нашої країни вже були періоди, коли існувала, наприклад, плата за воду (1949—1956) або знімався водний збір (20—30-ті роки). Але через погані економічні й технічні результати плата була відмінена. Бажаного результату не було досягнуто, оскільки плата за воду не враховувала врожайності сільськогосподарських культур. Водогосподарські органи були зацікавлені лише в збільшенні постачання води (збільшення виручки), а водокористувачі — в зменшенні використання води (скорочення витрат на зрошення), тоді як система економічного стимулювання повинна, бути орієнтована не на збільшення загального постачання води, а на її економію, найбільш повне задоволення раціональних потреб усіх споживачів. Плата за забруднення середовища або інші форми псування природних ресурсів повинна виконувати такі функції: сприяти перенесенню збитків, пов'язаних із забрудненням середовища, на їх винуватців і ставити розмір прибутку і фондів матеріального заохочення в залежність від ефективності природоохоронної діяльності; спонукати підприємства до зменшення збитків шляхом ефективного освоєння коштів на спорудження і діяльність природоохоронних об'єктів. Створення госпрозрахункового механізму охорони природи вимагає не лише забезпечення матеріальної зацікавленості та відповідальності, а й обліку, контролю, самоокупності й рентабельності витрат на охорону навколишнього середовища, розширення і підвищення ефективності природоохоронної діяльності. Ціна за своїми функціями не може вирішити весь цей комплекс завдань. Стимулювання раціонального природокористування цінами може 80 зацікавити лише в поліпшенні використання одного якогось ресурсу. Ціноутворення повинно взаємодіяти з іншими економічними важелями управління — господарським розрахунком, фінансуванням, економічним стимулюванням. Водночас комплексний підхід не означає стимулювання природоохоронної діяльності за допомогою якогось одного універсального показника, форми. Потрібна система різних форм, що залежать від характеру виробництва, ресурсів галузі, підприємств, елементів природного середовища, в якому функціонує підприємство. 4.4. АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДООХОРОННИХ ЗАХОДІВ Проведення природоохоронних заходів у сільському господарстві, як і в інших галузях народного господарства, зокрема в промисловості, вимагає значних капітальних вкладень (одноразові витрати) та експлуатаційних (поточних) витрат. Зараз потреба в капітальних вкладеннях значною мірою перевищує можливості державного бюджету і витрачати їх слід таким чином, щоб одержати максимально можливу віддачу, дати найбільший економічний ефект. Тому й виникла необхідність у визначенні економічної ефективності природоохоронних заходів. Ефективність природоохоронної діяльності зменшується через недостатню узгодженість госпрозрахункових показників із загальною системою управління виробництвом. Наприклад, для меліораторів довший час головним критерієм був обсяг виконаних робіт, що орієнтувало водогосподарське будівництво на капіталомістку діяльність — освоєння нових земель, угідь низької якості, використання дорогих матеріалів. При цьому інтереси колгоспів чи радгоспів, а також сама мета меліоративного будівництва — максимальне збільшення родючості землі, часто ігнорувались взагалі. Орієнтація на «вал» призвела до різкого подорожчання меліорації на шкоду простим, але ефективним заходам. Такі види робіт, як планування, корчування пнів, прибирання каміння тощо дають змогу підвищити урожайність в 1,5—2 рази і вимагають витрат в 15—20 разів менших, ніж введення нового гектара зрошуваних чи осушуваних земель [24, с. 54]. Виходило, що чим гірше для суспільства, тим краще для підприємства. Тому зараз робота підприємств Мінводгоспу оцінюється не за обсягом вико- 81 наних робіт, а за виконанням договорів на проведення конкретних меліоративних заходів. На різних рівнях господарювання (в масштабі суспільства, галузі, підприємства) виникає необхідність вироблення різних показників ефективності виробництва і охорони природного середовища. Специфіка природоохоронної діяльності полягає в тому, що її ефективність може бути розрахована лише на рівні народного господарства. Це означає, що і відповідний показник повинен бути ефективним не лише з точки зору підприємства або галузі, а насамперед з точки зору народного господарства. Недоврахування цієї вимоги спричиняє загострення екологічної ситуації. Екологічні ж інтереси підприємств через їх відносне відособлення можуть бути певною мірою відмежовані від інтересів суспільства. Тому відносини між суспільством і кожним трудовим колективом з приводу охорони природи повинні будуватися за принципом: те, що вигідно суспільству, повинно бути вигідно підприємству. Тоді підприємство буде поставлено в економічні умови, які змушуватимуть ефективно використовувати природні, матеріальні і трудові .ресурси з метою найкращого задоволення суспільних потреб. Орієнтація сучасного підприємства на природоохоронну діяльність зовсім не означає, що з часом будуть забуті економічні показники, але суттєва різниця полягає в тому, що вони не будуть самоціллю. Для усунення «вузьких» місць господарського механізму (в тому числі вирішення екологічної проблеми) впроваджувалась ціла система додаткових заходів, нові показники, методи і принципи стимулювання та оцінки ефективності раціонального природокористування. Так, починаючи з 1974 p. в колишньому СРСР діяла система державної статистичної звітності в охороні природи і раціональному використанні природних ресурсів, яка включає близько 15 тис. показників, систематизованих за видами природних ресурсів (корисні копалини, земля, ліс, вода, повітря) і стосовно створеного людиною штучного середовища (міські поселення тощо) [24, с. 55]. Однак велика кількість показників значно ускладнює управління, порушує господарсько-оперативну самостійність трудових колективів сільськогосподарських підприємств. Господарський механізм позбавляється мобільності, можливості швидко реагувати на зміни у виробництві. Завдання полягає в тому, щоб створити гнучкий, мобільний господарський механізм, здатний максимально використати всі ресурси, в тому числі й природні. Активна 82 природоохоронна діяльність вимагає екологізації показників основного виробництва, а не винайдення нових. Це допоможе рахуватися з екологічними витратами і підпорядкувати діяльність трудових колективів принципам дбайливого ставлення до природи, основне виробництво і природоохоронну діяльність зв'язати в один господарський механізм. Природоохоронну діяльність у сільському господарстві дуже важко повністю відокремити від функціональних процесів у самій галузі, тому методологічно правильним є визначення економіко-екологічної ефективності функціонування сільського господарства, окремих його галузей, капітальних вкладень у різні напрями їх інтенсифікації, науково-технічного прогресу в кілька етапів: 1) встановлення і кількісна оцінка екологічних наслідків, втрати природних ресурсів, можлива шкода навколишньому середовищу, зумовлена тим чи іяшим видом господарської діяльності, напрямом використання природних ресурсів, видом техніки чи технології; 2) визначення сукупних витрат на функціонування галузі, реалізацію програми чи заходу, включаючи капіталовкладення екологічного призначення і витрати на експлуатацію природоохоронних споруд; 3) виходячи з діючих цін і прийнятих економічних оцінок, розрахунок сумарного ефекту у грошовому виразі і порівняння його з сукупними витратами суспільства із врахуванням економічної (грошової) оцінки безпосередніх втрат природних ресурсів і шкоди, що завдається навколишньому середовищу. При цьому економічна оцінка втрат і шкоди може розглядатися або як потенціальний резерв збільшення сумарного ефекту, або як складова сукупності витрат при порівнянні різних варіантів заходів за показниками приведених витрат і абсолютної ефективності [5» с. 80—89]. До природоохоронних заходів належать усі види господарської діяльності, спрямовані на зниження і ліквідацію негативного антропогенного впливу на навколишнє природне середовище, збереження, поліпшення і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу країни, серед них — будівництво та експлуатація очисних та знезаражувальних споруд і устаткування, розвиток маловідход-них і безвідходних технологічних процесів і виробництв, розміщення підприємств і систем транспортних потоків з урахуванням екологічних вимог, рекультивація земель, заходи щодо боротьби з ерозією грунту, охорони та відтво- 83 рення флори і фауни, охорони надр і раціонального використання мінеральних ресурсів та інші. Природоохоронні заходи повинні забезпечувати: а)дотримання нормативних вимог до якості навколишнього середовища, що відповідає інтересам охорони здоров'я людей і охорони навколишнього природного середовища з урахуванням перспективних змін, зумовлених розвитком виробництва і демографічними зрушеннями; б)одержання максимального народногосподарського економічного ефекту від поліпшення стану навколишнього середовища, збереження і більш раціонального використання природних ресурсів. Ефективність природоохоронних заходів на різних рівнях оцінюється з допомогою показників або результатів — екологічних, соціальних та економічних. Екологічний результат полягає в обмеженні негативного впливу на навколишнє середовище і поліпшенні його стану і проявляється в зменшенні об'ємів забруднень, що надходять у середовище, та рівня його забруднення (концентрації шкідливих речовин у землі, водоймах, атмосфері, рівнів шуму, радіації тощо), збільшенні кількості і поліпшенні якості придатних до використання земельних, лісових і водних ресурсів, у поліпшенні атмосферного повітря. Соціальний результат полягає в підвищенні рівня життя населення, підвищенні ефективності соціального виробництва і збільшенні національного багатства країни. Соціальні результати виражаються в поліпшенні фізичного розвитку населення і в зниженні захворюваності, продовженні трив&#