21

“ воєнна Політика держави та армія”

Війна – породження політики та її метод для досягнення певної
економічної, соціальної, воєнної та іншої мети. Тому-то правомірна теза
про війну як продовження політики іншими, а саме, насильницькими
методами. Політика, що допускає війну або приводить до війни, є політика
війни. Але така політика розкриває тільки верхній, стратегічний зріз, що
характеризує загальне спрямування діяльності держави. Існує спеціальна
галузь, сфера політики, що безпосередньо займається вирішенням
практичних питань підготовки і ведення війни – воєнна політика. Ще в XIX
ст. один з видатних воєнних теоретиків Генрі Жоміні підкреслював, що під
політикою війни розуміються всі взаємовідносини між дипломатичною
діяльністю і війною, тоді як термін воєнна політика означає тільки
військові комбінації уряду і полководця.

Воєнна політика держави: сутність, структура та функції.

Що таке воєнна політика? Воєнна політика – частина загальної політики
певних соціальних сил і спеціально створених ними інститутів влади, що
спрямована на підготовку і використання (навмисне або змушене, військове
або невійськове) засобів збройного насильства для досягнення тих або
інших класових, національних або загальнолюдських інтересів, мети; для
ведення війни або протидії. На рубежі XVIII-XIX ст. воєнна політика
виділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Спочатку керівництво
війною і воєнною справою іменувалося стратегією (великою стратегією),
політичною стратегією, а пізніше утвердилося сучасне поняття – воєнна
політика. Субординацію і координацію понять вдало визначив німецький
воєнний теоретик Адам Генріх Дітрих Бюлов. Розкриваючи суть воєнної
політики як великої стратегії, він відзначав, що політична стратегія
належить до воєнної тому, що воєнна стратегія є найвища. Вперше розкрив
складну діалектику перетворення воєнної стратегії у воєнну політику один
з видатних воєнних теоретиків Карл Клаузевіц. У праці „Про війну”
відзначав, що стратегія „межує з політикою і державознавством або,
вірніше… сама стає і тим й іншим”. Відомий російський воєнний теоретик
Георгій Леєр визнав необхідним підвести під воєнно-політичну діяльність
серйозну наукову основу, відзначивши, що політичні умови на ведення
воєнних дій, коротше, того зв’язку, що існує між війною і політикою, і
має скласти завдання саме воєнна політика.

Англійський військовий теоретик Е. Кінгстон-Маклорі писав: „Національна
політика – це вершина трикутника, основою якого слугує економічна
політика, зовнішня політика і воєнна політика у їх сукупності”.

Воєнна політика – це частина загальної політики певних соціальних сил,
держави, партій та інших соціально-політичних інститутів, спрямована на
створення, розвиток і застосування воєнної організації, засобів
збройного насильства для забезпечення національної безпеки, досягнення
тих чи інших державних або загальнолюдських цілей, для ведення війни чи
протидії її розв’язанню. Воєнна політика – це напрями і форми політичної
діяльності, які виникають на перетині загальнодержавної політики і
воєнної стратегії і забезпечують регулювання суспільних відносин у
військово-політичній сфері. Різновидністю воєнної політики може бути
діяльність антидержавних, опозиційних сил, які прагнуть шляхом збройного
насильства здійснити державний переворот, захопити політичну владу.

Структура воєнної політики

Велике значення для з’ясування сутності воєнної політики держави має її
структура. Структуру воєнної політики держави складають:

v мета воєнної політики;

v суб’єкти воєнної політики;

v об’єкти воєнної політики;

v засоби досягнення воєнно-політичної мети і умови в яких здійснюється
воєнно-політична діяльність;

v воєнно-політична обстановка (хоча і не входить складовим елементом в
структуру воєнної політики, все ж здійснює найбезпосередніший вплив на
процес її функціонування та розвитку).

Воєнна політика України є специфічним самостійним явищем, вона має
системний характер. Система воєнної політики – це впорядкована
сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для
досягнення певної мети і володіє інтегративними якостями, які не
властиві окремим компонентам, що її утворюють. Система воєнної політики
України охоплює мету, об’єктів і суб’єктів політики, функції і сфери
(напрями), засоби, методи, принципи, норми та певну ідеологію. Вона
взаємодіє із зовнішнім середовищем, яким виступають внутрішня і
зовнішня, економічна, соціальна, науково-технічна, демографічна,
культурна, етнічна політика, а також вся сукупність соціальних відносин.

Метою воєнної політики незалежно від особливостей часу і держав є
вирішення двох завдань:

v У внутрішньому політичному просторі – збереження держави, забезпечення
її виживання, цілісності, стабільності, збереження її економічної
системи, конституційного ладу, соціально-класової структури та ін.

v На міжнародній арені – оборона держави, забезпечення воєнної безпеки,
збереження державної незалежності, суверенітету, територіальної
цілісності, відсіч агресії; для деяких держав – звільнення від
іноземного поневолення; або здійснення протилежних, експансіоністських
завдань – захоплення чужих територій, утиснення суверенітету інших
держав, їх колоніальне або неоколоніальне поневолення.

Метою воєнної політики України є забезпечення воєнної безпеки, оборони,
самостійності, суверенітету, територіальної цілісності, конституційного
ладу держави.

Суб’єктами воєнної політики України виступають перш за все народ, вищі
органи державної законодавчої і виконавчої влади, структури військового
керівництва, органи військового управління, місцевих державних
адміністрацій, місцевого самоврядування. До них належать Верховна Рада
України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України,
Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України тощо. В певній
мірі суб’єктами воєнної політики можуть бути політичні партії, рухи та
інші політичні об’єднання громадян, програми і напрямки діяльності яких
охоплюють військово-політичну сферу.

Головними і безпосередніми об’єктами воєнної політики України, як і
інших держав, є військово-політичні відносини між різними соціальними
силами, воєнні організації (збройні сили та всі інші військові
формування), військово-політичні союзи, блоки та коаліції,
військово-економічні структури. До непрямих об’єктів воєнної політики
належить більшість сфер суспільного і політичного життя (економіки,
народонаселення, суспільна свідомість, моральне здоров’я нації та інші).

Зміст воєнної політики України становлять військово-теоретичні
концепції, доктрини ідеї і погляди; військово-політична діяльність;
військово-політичні установи та інститути, які регулюють
військово-політичні відносини та реалізують воєнну доктрину.

Засобами досягнення воєнно-політичної мети виступає збройне насильство,
ядро якого – збройні сили. Армія – безпосередній об’єкт воєнної
політики. Армія визначає можливості держави по захисту країни і
досягненню воєнно-політичної мети на міжнародній арені. Один з воєнних
теоретиків Генріх Жоміні писав, що уряд, який під будь-яким приводом
залишає в зневазі свою армію, годен засудження, тому що підготовляє
приниження своїй країні і своїм військам замість того, щоб, діючи
протилежно, підготувати їх успіх. Зовсім не дотримуємося тієї думки, що
уряд винен жертвувати для армії всім, – це було б нісенітницею. Але все
ж армія повинна бути предметом постійного піклування уряду.

Визначаючи характер впливу воєнної політики держави на систему
міжнародних військово-політичних відносин, можливо класифікувати
особисті види воєнної політики.

Сучасні держави вдаються до різноманітності воєнної політики.

По-перше, один з видів воєнної політики держави – авантюристична,
агресивна. Така політика характерна для держав, де політична влада
захоплена найреакційнішими або ультрареволюційними колами національної
буржуазії, що переслідують реакційну мету, або не відповідає реальним
можливостям держави в системі міждержавних відносин на глобальному або
регіональному рівні, або відверто спрямована проти об’єктивних
закономірностей суспільного розвитку. Для реалізації такої політики
допускається використання таких засобів, форм і методів ведення війни,
що суперечать звичайним нормам, приводять до колосальних втрат, не
забезпечують можливості досягнення політичної мети (типова воєнна
політика фашистської Німеччини періоду другої світової війни).

По-друге, агресивна воєнна політика. Агресія – пряме або побічне
застосування збройної сили однією державою проти політичної незалежності
або територіальної цілісності іншої. Агресія – напад, який здійснюється
якою-небудь державою першою, характеризується ініціативою, наміром або
агресивністю. Агресивна воєнна політика притаманна сучасним державам, де
правлячі кола допускають досягнення певної мети за рахунок обмеження
інтересів інших держав. Прагнення одних держав неминуче зустрічається з
протидією інших. Реалізація агресивної воєнної політики допускає опору
на воєнну силу та її використання у найбільш крайніх формах.

По-третє, непослідовна воєнна політика. Така політика притаманна
більшості сучасних держав, що розвиваються; вони прагнуть, з – одного
боку, до досягнення інтересів панівної національної буржуазії,
реалізація яких в тому або іншому випадку допускає збройне насильство, а
з іншого – змушені брати до уваги об’єктивне становище системи
міжнародних воєнно-політичних відносин. В сучасних умовах реалізація
такої воєнної політики не замикається тільки на використанні засобів
збройного насильства, а допускає широке застосування політичних,
дипломатичних та інших засобів. Однак, як тільки виникає реальна
можливість досягнення політичної мети засобами збройного насильства, як
правило, воєнно-політичне керівництво їх використовує. Витрати на
нарощування воєнної могутності складають левову частку загальних витрат
держав, що розвиваються.

По-четверте, реалістична воєнна політика. Така воєнна політика властива
державам, в основі інтересів яких лежить об’єктивне врахування реального
становища воєнно-політичної обстановки у світі та регіоні, рівень
розвитку засобів збройного насильства, місця та ролі держави у системі
міжнародних відносин і співвідношення сил в ній. Реалістична воєнна
політика допускає рішення політичних завдань здебільшого мирними
засобами, відмову від воєнної конфронтації. Можна однозначно
стверджувати, що реалістичну воєнну політику в сучасних умовах проводять
більшість розвинених європейських держав.

По-п’яте, послідовно миролюбна воєнна (оборонна) політика. Це політика
держав, де передбачається застосування засобів збройного насильства
винятково у період агресії ззовні. Таку воєнну політику реалізують
традиційно нейтральні держави — Швеція, Швейцарія.

Практичними результатами здійснення воєнної політики України є її воєнна
могутність, розумна оборонна достатність, подальше зміцнення
національної безпеки на основі принципів стримування агресії,
без’ядерності, позаблоковості, професійності армії.

Воєнна могутність – це сукупність тих матеріальних і духовних сил і
засобів суспільства, які можуть бути використані державою для досягнення
мети війни або вирішення інших військово-політичних завдань. Воєнна
могутність визначає рівень обороноздатності держави – її здатності до
захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Вона
складається з матеріальних і духовних елементів та є сукупністю
воєнного, економічного, соціального, політичного та духовного
потенціалів у сфері оборони та належних умов для їх реалізації.

Розумна достатність передбачає, що на Воєнну організацію України,
Збройні Сили України потрібно витрачати рівно стільки, скільки необхідно
для забезпечення оптимального стану оборонного потенціалу.

Оборонна достатність для України полягає у створенні та підтриманні
такого мінімального рівня воєнної могутності держави, який, поряд з
повним використанням можливостей національної системи забезпечення
воєнної безпеки щодо мирного врегулювання міждержавних суперечностей,
відповідає рівню прогнозованої воєнної небезпеки та водночас не
позбавляє Україну воєнно-стратегічного паритету стосовно інших держав
регіонального оточення (або їх коаліцій). Оборонна достатність визначає
необхідність та шляхи досягнення такого рівня підготовленості
суспільства, держави, Воєнної організації, Збройних Сил до захисту від
агресії, які гарантують захист від будь-якого агресора.

Національна безпека як стан захищеності життєво важливих інтересів
суспільства, держави, особи визначає кінцеву мету воєнної політики, є
об’єднуючим елементом її системи. Воєнна безпека, як один із видів
національної безпеки, виступає узагальнюючим поняттям, що інтегрує
конкретні предмети військово-політичної діяльності.

Сучасна воєнна політика держав, що утворилися після розпаду СРСР, лише
формується. Та воєнна політика може стати гідною реального буття, якщо
існує її опорний інститут, її основне знаряддя – армія, Збройні Сили.
Світовий досвід сконцентрувався в сучасних умовах в трьох головних
підходах: західному, східному і нейтральному. Західний підхід до
формування і реалізації воєнної політики, будівництва збройних сил (а
такий підхід властивий для США і більшості країн Західної Європи)
характеризується урівноваженістю державного і суспільного контролю за
функціонуванням всієї воєнної організації, жорсткої департизації
збройних сил, домінування концепції політичного реалізму і балансу сил,
послідовний перехід до призначення громадянських осіб на високі
військові посади. Східний підхід, що раніше притаманний СРСР, а в
сучасних умовах Китаю, Північній Кореї та В’єтнаму, характеризується
глибокою і всебічною політизацією військового будівництва, визнанням
керівної ролі в збройних силах однієї політичної партії, закритістю,
розгалуженою і разом з тим досконалою системою виховання
військовослужбовців. Нейтральний підхід до формування і реалізації
воєнної політики (характерний для Швейцарії, Швеції, Фінляндії)
базується на концепції незалежної оборони і незалежності від воєнних
блоків і воєнно-політичних союзів. Підхід увібрав все прогресивне
західного підходу (демократизм, департизація, відкритість для
суспільного контролю) і східного (цілеспрямоване виховання особистого
складу армії). Воєнна політика України повинна бути готовою реагувати на
будь-які повороти історії.

Україна може успішно використовувати досвід скандинавських держав при
розв’язанні наступних проблем: неучасть у воєнно-політичних союзах в
мирний час як засіб збереження нейтралітету під час війн; підтримка
відносно невеликої чисельності збройних сил і зменшення витрат на
оборону; забезпечення ефективної підготовки особового складу збройних
сил; ефективне використання ресурсів суспільства для створення системи
незалежної оборони; врахування військово-політичної ситуації у країнах
СНД та воєнної політики Росії; часткова участь у структурах системи
Європейської колективної безпеки.

Використання світового досвіду воєнної політики є одним із напрямків
діяльності по забезпеченню національної безпеки, реалізації воєнної
політики і Воєнної доктрини України.

Воєнна політика України є засобом реалізації базових концепцій, що
лежать в основі забезпечення воєнної безпеки України. До них належать:

а) концепція воєнно-політичного партнерства, яка спирається на розвинену
економіку з раціональною інфраструктурою, стабільну соціальну сферу й
обґрунтовану воєнну політику, що спрямована на запобігання глобальних
загроз, підвищення стратегічної стабільності в регіоні та зменшення
рівня воєнної небезпеки політичними й економічними засобами;

б) концепція оборонного стримування, за якою в межах оборонної
достатності створюється воєнна організація держави, що здатна звести до
мінімуму ймовірність виникнення воєнного конфлікту за рахунок завдання
можливому агресору неприйнятної шкоди, внаслідок чого він втрачає
стимули для нападу;

в) концепція відбиття можливої агресії, яка спирається на мобілізацію
усіх можливостей і ресурсів країни для протидії воєнному нападу,
завдання агресору поразки та примушення його до припинення воєнних дій.

Ці концепції визначають зміст функцій воєнної політики України,
повноваження її безпосередніх суб’єктів, пріоритетні напрями військового
будівництва в Україні.

Функції воєнної політики

Воєнна політика реалізується з допомогою певних функцій: світоглядної,
методологічної, виховної, організаційної, мобілізаційної,
координаційної, прогностичної, планово-аналітичної.

Світоглядна функція воєнної політики держави формує у громадян, воїнів
уявлення про політичну систему суспільства, його цінності, які необхідно
охороняти і захищати, сприяє генеруванню ідей, поглядів, програмних і
доктринальних настанов, якими керуються суб’єкти воєнної політики.
Існуючі в суспільстві воєнно-політичні погляди відображаються в
Конституції, правових актах і військових документах. Явна їх недооцінка,
слабка наукова розробка і догматична застиглість можуть негативно
відбитися на загальнонаціональній безпеці країни.

Методологічна функція воєнної політики полягає в забезпеченні
правильного наукового розуміння оборонних завдань держави громадськими і
військовими керівниками, всіма військовослужбовцями і громадянами
країни.

Виховна функція воєнної політики допускає формування і закріплення
ідейних переконань воїнів, їх відданість тому суспільству, що захищають,
життєву активність і високі морально-бойові якості.

Організаційно-мобілізаційна і координаційна функції воєнної політики
тісно переплітаються і реалізують мету управління всією сферою оборони
держави для її захисту, координують діяльність всіх гілок влади держави
в різноманітних ситуаціях, мирних або воєнних.

Прогностична і планово-аналітична функції виконують роль оцінки
воєнно-політичної обстановки в різноманітних геополітичних сферах,
тимчасові масштаби, підводить під воєнно-політичну концепцію і воєнну
доктрину держави відповідну інформаційну і аналітичну базу, дає
можливість передбачати перспективу розвитку воєнно-політичних подій та
дій.

Організаційно-управлінська функція, по суті, перетворює в життя прогнози
і аналітичні результати досліджень у воєнно-політичну практику. З її
допомогою втілюється діяльність органів воєнно-політичного управління по
реалізації концепції безпеки країни, воєнної доктрини держави.

Принципи воєнної політики України.

Принцип оборонної достатності забезпечує наукове обґрунтування
необхідності та шляхів досягнення такого рівня підготовленості держави,
її Збройних Сил і всього суспільства до захисту від агресії, які
гарантують надійний захист від будь –якого агресора. Оборонна
достатність складається із матеріальних і духовних аспектів і є
сукупністю воєнного, економічного, наукового, соціального,
духовно-культурного та морально-психологічного потенціалів країни.

Принцип стримування агресії охоплює сукупність політико-дипломатичного,
військового, економічного, інформаційного, морального впливу на
ймовірного агресора шляхом демонстрації сили або залякуванням загрозою
її використання. Метою стримування є воєнна безпека, запобігання
збройним конфліктам та нейтралізація дій потенційного агресора. У
воєнній політиці принцип стримування є основою стратегічної концепції
„оборонного стримування”. В мирний час стратегія стримування повинна
примусити супротивника відмовитися від агресії внаслідок усвідомлення
гарантованої для нього шкоди. У воєнний час завданням стратегії
стримування є не допустити використання агресором зброї масового
ураження, обмежити масштаби та інтенсивність конфлікту, забезпечити
розв’язання його на ранній стадії розвитку на вигідних для України
умовах.

Забезпечення воєнної безпеки України може здійснюватись трьома основними
способами стримування: стримування „упередженням”, стримування
„недопущенням перемоги” і стримування „позбавленням перемоги”.

Стримування „упередженням” може бути застосоване тільки проти військових
формувань, які розгорнуті для вторгнення чи здійснення іншого виду
агресії, або проти тактичної ядерної зброї, якщо противник має намір
вдатися до її застосування. Стримування у такий спосіб передбачає
нанесення обеззброюючих ударів з того часу, як агресія стала фактом.
Застосування збройних засобів стримування здійснюється на стадії, коли
інші форми застосування сили виявляються неефективними і тільки після
офіційного попередження агресора.

Стримування „недопущенням перемоги” полягає у стримуванні агресора на
кордонах держави. Для цього потрібні військові угруповання, здатні не
допустити вторгнення на свою територію. Першочерговими об’єктами при
стримуванні у такий спосіб є військові угруповання, що розгорнуті для
вторгнення та його воєнна інфраструктура. При недостатності таких
заходів удари в обмеженому масштабі наносяться по об’єктах його
військово-економічного потенціалу. Якщо агресор вдається до застосування
тактичної ядерної зброї, удари наносяться безпосередньо по ній.

Стримування „позбавленням перемоги” застосовується тоді, коли агресор
досягає успіхів і захоплює значну частину території. Такий спосіб
передбачає нанесення агресору у відповідь такої шкоди, негативні
наслідки від якої перевищували б його дозовані успіхи.

Принцип та концепція оборонного стримування мають усунути загрози,
пов’язані із зазіханням на територіальну цілісність України,
нарощуванням військових угруповань поблизу кордонів України,
воєнно-політичною нестабільністю у сусідніх країнах.

Принцип без’ядерності включає в себе добровільну відмову України від
ядерної зброї, вимогу усунути ядерну зброю із засобів воєнного
насильства, зобов’язання дотримуватись трьох неядерних принципів: не
приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Принципи позаблоковості воєнної політики України полягає в тому, що
Україна виступає проти блокового воєнного протистояння держав як способу
їх співіснування за наявності воєнної небезпеки. Позаблоковість не
виключає активного двостороннього та багатостороннього військового
співробітництва і партнерства України як з окремими державами, так і з
військово-політичними союзами.

Важливим спеціальним принципом воєнної політики є професійність армії.
Він передбачає комплектування Збройних Сил тільки на контрактній основі,
перетворення служби у них на основну професію, рід діяльності для всього
особового складу. Відносно невелика, але добре навчена, озброєна
сучасною зброєю і бойовою технікою, боєздатна армія України може бути
створена тільки на професійній основі. В зв’язку з відсутністю коштів
для створення повністю професійної армії, певний час буде
використовуватись змішана система комплектування Збройних Сил, тобто як
на основі загальної воєнної зобов’язаності, так і за контрактом.

Розробка теоретичних основ воєнної політики і військового будівництва в
Україні здійснюють на трьох основних рівнях.

Перший рівень – науковий. В ньому слід максимально використовувати
методологію, відобразити процеси, які назрівають у суспільстві,
врахувати велику кількість відомих підходів, воєнно-політичних теорій і
концепцій, узяти для України все найкорисніше і на цій основі розв’язати
проблеми воєнної політики.

Другий рівень – політичний. Його реалізують політики-практики, приймаючи
та реалізуючи корисні воєнно-політичні рішення.

Третій рівень – інформативний. Він здійснюється за допомогою
використання всіх рівнів, здобуття об’єктивних даних, а також за
допомогою засобів масової інформації.

Воєнна доктрина держави

Воєнна політика держави знаходить своє відображення у Воєнній доктрині.
Воєнна доктрина це – сукупність певних принципів, воєнно-політичних,
воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів
на забезпечення воєнної безпеки держави.

Воєнна доктрина України має оборонний характер. Це означає, що Україна
не вважає жодну державу своїм воєнним противником, але разом з тим
вважатиме потенційним воєнним противником державу, або групу держав,
послідовна недружня політика яких загрожуватиме воєнній безпеці України.

Воєнна доктрина України затверджена Указом Президента України „Про
Воєнну доктрину України” 15 червня 2004 року і включає:

I. Загальні положення.

II. Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини;

III. Воєнно-стратегічна складова Воєнної доктрини;

IV. Воєнно-економічна та військово-технічна складові Воєнної доктрини;

V. Прикінцеві положення.

У Загальних положеннях” Воєнної доктрини визначено:

v визначення Воєнної доктрини;

v сутність оборонного характеру Воєнної доктрини.

У „Воєнно-політичних засадах Воєнної доктрини” визначено:

v воєнно-політична обстановка навколо України;

v основні реальні та потенційні загрози національній безпеці України;

v базові концепції, чинники та основні складові забезпечення воєнної
безпеки України;

v основні суб’єкти забезпечення воєнної безпеки України;

v взаємозв’язок України з ООН, ОБСЄ та НАТО.

У „Воєнно-стратегічних складових Воєнної доктрини” визначено:

v мета оборони України;

v форми воєнного конфлікту;

v основні воєнно-стратегічні цілі застосування Збройних Сил України;

v основні завдання Збройних Сил України у мирний час, до початку
агресії, у разі агресії та після відбиття агресії;

v зміст основних завдань керівництва Збройними Силами України в мирний і
воєнний час.

У розділі „Воєнно-економічна та військово технічна складові Воєнної
доктрини” розкривається:

v сутність, принципи, основні напрямки економічного забезпечення воєнної
безпеки держави;

v основні напрямки забезпечення Збройних Сил України озброєнням і
військовою технікою.

У „Прикінцевих положеннях” розкривається:

v шляхи реалізації Воєнної доктрини.

Практичний аспект воєнної політики знаходить втілення у процесах
керівництва воєнною сферою та будівництвом збройних сил, визначенні
кількісних і якісних параметрів воєнної організації держави і особливо
армії, у практиці регулювання військово-політичних відносин з іншими
державами, у практичному керівництві військово-політичними акціями у
державі та за її межами.

Процес становлення та розвитку воєнної політики України можна умовно
розділити на три основні етапи:

Перший етап: 1991-1996 рр. – формування основ воєнної політики та
Збройних Сил України. Характерними ознаками цього етапу було прийняття
політичних рішень про створення Збройних Сил України, створення основ
законодавства з військових питань, прийняття Воєнної доктрини,
реорганізація структур Збройних Сил, створення відповідних систем
управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх
функціонування.

Другий етап: 1997-2000 рр. – розвиток воєнної політики України як
складової частини державної політики національної безпеки, подальше
будівництво Збройних Сил України. Ідеологія та основні напрями воєнної
політики на цей період були викладені в Концепції національної безпеки
України (січень 1997 р.) і Державній програмі будівництва та розвитку
Збройних Сил України до 2005 р.

Третій етап: 2005-2005 рр. – подальший розвиток та реформування Збройних
Сил України.

Воєнна політика у відповідності з Державною програмою будівництва та
розвитку Збройних Сил України здійснювалась за наступними напрямками:

v удосконалення структури та чисельності Збройних Сил;

v створення принципово нової нормативно-правової бази з оборонних
питань;

v теоретичні розробки та практичне освоєння нових форм і способів
застосування Збройних Сил України;

v розробка Державної програми розвитку озброєння та нової техніки;

v виконання Програми будівництва та розвитку Тилу Збройних Сил України;

v реалізація Концепції кадрової політики у Збройних Силах України;

v реформування воєнної науки і освіти;

v докорінне оновлення і піднесення ефективності виховної роботи,
морально-психологічної і політичної підготовки військ;

v подальше вдосконалення системи соціально-правового забезпечення
військовослужбовців та членів їх сімей;

v розвиток міжнародного військового співробітництва та участь у
миротворчих операціях.

Кожен із названих напрямків охоплює різноманітні види діяльності різних
суб’єктів воєнної політики – від Президента держави, Міністра оборони і
до органів місцевого самоврядування.

Воєнна політика України невіддільна від процесів демократизації й
гуманізації у Збройних Силах України. Верховенство права, гласності,
відкритість для громадського контролю, позапартійність – основні
складники демократизації та гуманізації у воєнній галузі. Державна
програма реформування та розвитку Збройних Сил України значну увагу
приділяє створенню реального механізму цивільного контролю.
Передбачається залучення до цивільного контролю широкого кола державних
та громадських організацій з чітким визначенням їх прав і обов’язків,
посилення ролі у цій сфері засобів масової інформації.

Реформування та розвиток Збройних Сил України на сучасному етапі
здійснюється на основі подолання ряду суперечностей, труднощів та
недоліків. До них належать, в першу чергу, суперечності між чітко
визначеними завданнями, цілями воєнної реформи і можливостями їх
реалізації, між державницьким спрямуванням розвитку Збройних Сил і
залишками військово-політичної культури тоталітарного характеру у
окремих представників офіцерського корпусу. Здійснення завдань
будівництва Збройних Сил України гальмується недостатнім їх
фінансуванням, що впливає як на соціальне самопочуття
військовослужбовців, так і на боєздатність військ. Проблемою є помітний
некомплект офіцерів нижчої ланки. Значна частина бойової техніки
належить до застарілих зразків. В окремих випадках допускаються розтрати
військового майна. Виховна робота у військах іноді носить декларативний,
несистемний характер, не враховує запитів воїнів. Вимагає докорінного
поліпшення військово-патріотичне виховання допризовної молоді,
піднесення її освітнього рівня. Адже 30-40 % юнаків призову останніх
років не мають середньої освіти. Основним результатом воєнної політики
України за роки її незалежності є створення Збройних Сил України як
реальної державної структури, здатної до виконання своїх конституційних
обов’язків: оборони держави, захисту її суверенітету, територіальної
цілісності і недоторканності.

Висновок: послідовне проведення активної воєнної політики є важливою
запорукою розвитку України на шляхах самостійності, стабільності і
демократії.

2. Армія як знаряддя воєнної політики.

Армія – орган держави, призначений для проведення його політики засобами
збройного насильства. Армія – політичний інститут у суспільстві,
визначається тим, що в державі – це установа державна, відображає
інтереси певних класів, соціальних спільностей, покликана відображати і
захищати інтереси загальнодержавні. Здійснюючи управління суспільством,
охороняючи його економічну і соціальну структуру, держава має на
світовій арені і всередині країни свої особливі інтереси і завдання,
суть та обсяг яких визначається самою природою держави. Для їх
реалізації держава повинна піклуватися про забезпечення своєї політичної
могутності, без якої саме її існування залежало б від випадку і
підлягало б небезпеці ззовні. Для захисту інтересів і недоторканості
державних кордонів, територіальної цілісності і створюється спеціальна
організація – армія – реальна сила, необхідна опора і знаряддя верховної
влади. Армія – специфічна організація – організація збройна. Армія – це
основна частина воєнної організації держави особливого призначення:
здатна вести війну, збройну боротьбу на всіх рівнях. Все це і
характеризує армію як політичний інститут. Поняття армія охоплює всі
підрозділи збройних сил країни: флот, авіацію, сухопутні війська.

Армія виникла на певному етапі розвитку суспільства. Мабуть, при певних
умовах армія зникне. На сучасному етапі в Україні і за її межами дедалі
більше і більше прихильників завойовує ідея про ненасильницьку
цивілізацію. Логіка розвитку сучасних засобів збройної боротьби привела
людство до висновку про неможливість їх застосування при вирішенні
політичних суперечок і конфліктів. Цивілізація, заснована на насильстві,
переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий тільки на шляхах пошуку
ненасильницьких засобів розв’язування соціальних суперечностей. Армія в
таких умовах з органу насильства повинна трансформуватися в орган
відвернення насильства, вирішення надзвичайних проблем суспільства
(природні катастрофи, ліквідація їх наслідків та ін.). Прообраз такої
армії – війська ООН.

Однак дійсність така, що армії існують і відіграють значну роль в житті
всіх країн і людства, і мають усі принципові риси. Армія – особливий
соціальний інститут насильства. Фрідріх Енгельс відзначає, що армія –
організаційне об’єднання збройних людей, що утримується державою з –
метою наступальної або оборонної війни. Армія – частина конкретного
суспільства. Кожна армія створюється, функціонує і розвивається в
системі конкретних суспільних відносин. Суспільство зумовлює
класово-політичний облік, історичне призначення, соціальні функції
армії, а також її місце серед інших суспільних організацій. Залежно від
зміни типу суспільного ладу і надбудови відбувається зміна типів армії,
її розвиток. Армія – не тільки частина суспільства, але й навмисно,
свідомо створюваний соціальними спільностями, класами, націями,
державами та їх коаліціями суспільний інститут. Це організаційна
структура, не засіб комплектування і озброєння, а соціальне призначення
відображають соціальна-політичну суть армії. Саме соціально-політичний
характер і історичне спрямування суб’єкту, що утворює армію, визначає її
класову суть і функції в суспільстві.

Армія – не тільки частина конкретного суспільства і свідомо створюваний
інститут, але й знаряддя ведення війни. Армія виступає головним
знаряддям насильства політичного, тобто війни, і виконує функції
притаманними тільки їй засобами і методами – бойовими діями. В
суспільстві існують й інші збройні організації (формування держбезпеки,
прикордонні і внутрішні війська, міліція, воєнізована охорона та ін.),
але тільки армія здатна вести тривалу збройну боротьбу в сучасній війні,
зв’язану зі значними матеріальними і людськими втратами.

Армія – це органічна частина політичної організації суспільства. Армія
може бути зрозумілою тільки як компонент організації суспільства,
зумовлений характером політичної влади, засобами її здійснення і
специфікою воєнної політики. Воєнна політика класів і держав відображає
інтерес конкретних класів і служить певній класовій меті, армія
характеризується конкретно класовим характером і призначенням, а її
діяльність має політичне забарвлення. Крім того, армія ще й специфічна
організація. Специфіка армії полягає в тому, що вона є частиною воєнної
організації держави. Воєнна організація – сукупність Збройних Сил
України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України
та військових формувань, створених відповідно до законів України. Армія
призначена для реалізації всіх форм збройного насильства над політичними
супротивниками. Тому до армії належать лише ті збройні політичні
установи, що безпосередньо займаються збройною боротьбою в ім’я
політичної мети класів. Виділення такого критерію дозволяє відокремити
воєнну організацію від інших збройних об’єднань, не зв’язаних
безпосередньо з війною (воєнізована охорона) і від установ, що
забезпечують або сприяють функціонуванню воєнної організації.

Типи армій

В залежності від воєнної політики держав, матеріальних і економічних
можливостей, традицій тощо, кожна держава обирає найбільш оптимальну
форму армії. Ці форми, в основному, зводяться до чотирьох типів армій:
кадрово-призивні, кадрово-міліційні, міліційні, професійні армії.

Кадрово-призивні армії формуються на основі загальної військової
повинності. Обов’язковою є військова служба для всіх молодих чоловіків
(крім хворих, чи звільнених з поважних причин). Офіцерський склад
постійний, але готується і резерв офіцерів (як правило при цивільних
вузах), які призиваються в армію лише під час війни, або при різкому
загостренні воєнно-політичної обстановки. Такі армії найбільш великі
відносно загальної кількості населення. Їх перевага в наявності великих
підготовлених резервів, як рядового, так і офіцерського складу.

Кадрово-міліційні армії. В мирний час – це невеликі збройні сили, в
основі яких – більшість офіцерів-професіоналів. Вони навчають рядовий
змінний склад, що призивається на короткі строки, або добровільно
проходять службу, як правило, в місцях свого постійного проживання.
Отже, відпадає необхідність в будівництві казарм і витрат на іншу
інфраструктуру. Перевага такої армії – великі підготовлені резерви при
невеликих витратах на їх підготовку. Недолік – невисокий рівень
підготовки, особливо навичок володіння зброєю і військовою технікою.

Міліційні армії. Для них характерна відсутність кадрових, військових
формувань. Командні посади займають офіцери, для яких військова служба
не є основним заняттям. Офіцерський та рядовий склад проходить
періодичну перепідготовку. Все це в місцях постійного проживання, без
відриву від сім’ї. В чистому вигляді така армія існує лише в Швейцарії.
Кадрові професійні посади починаються лише з командира дивізії і вище.

Професійна армія. Класичний зразок – армія США. Такі армії існують більш
ніж у 50 державах. Основний принцип – повністю добровільне
комплектування, починаючи з рядового складу. Оплата праці – по
контракту. Переваги такої армії – високий професіоналізм
військовослужбовців. Недоліки – великі витрати на оплату праці,
соціальне забезпечення, великі проблеми з підготовкою резервів.

Фактори взаємовідносин армії і політики

1. Армія завжди знаходилась і знаходиться в центрі політичних подій в
силу того, що вона є найбільш мобільним, організованим, дисциплінованим
інститутом держави, і головне – володіє зброєю.

2. Армія безпосередньо реалізує цілі і завдання воєнної політики
держави.

3. Армія виступає тією силою, що гарантує стабільність політичного
режиму в державі.

4. Армія завжди (або в багатьох випадках) може забезпечувати ті
політичні цілі, які ставляться перспективними для держави (і в мирний і
у воєнний час).

5. Армія у випадках нестабільності, політичних криз завжди приводилась у
повну бойову готовність.

6. Армія – найстабільніший політичний інститут держави.

7. Армія в умовах політичної нестабільності майже завжди перетворювалась
в об’єкт підвищеного натиску.

8. Армія майже завжди підкорялась в загальному плані цивільному
керівництві держави.

Армія має свої функції.

Внутрішні функції армії

v Армія є гарантом політичної стабільності суспільства.

Зовнішні функції армії

v Армія захищає державу від зовнішніх ворогів;

v Армія забезпечує проведення політики своєї держави на міжнародній
арені.

Перспективи розвитку армії

Розвиток і будівництво Збройних Сил України здійснюється в таких
основних напрямках. По-перше, підготовка військових кадрів. Без
достатньої кількості надійних, відданих Батьківщині, освічених і
вихованих на національних традиціях офіцерів неможливо створити
боєздатну регулярну армію. По-друге, оптимізація штатної чисельності.
По-третє, вдосконалення організаційної структури Збройних Сил,
підтримання озброєння і воєнної техніки в стані боєготовності, а в
перспективі – оснащення армії сучасним озброєнням і воєнною технікою.
По-четверте, підвищення ефективності системи управління Збройними
Силами. Досягнути мети можна шляхом створення і розвитку всіх складових
систем управління: органів і пунктів управління, системи зв’язку і АСУ,
а також спеціальних систем; розвиток воєнної науки. В армії доцільно
створити сприятливі умови не тільки для її розвитку, але й щоб
досягнення науки знаходили відображення у воєнній доктрині, концепціях і
програмах будівництва і розвитку Збройних Сил.

Сучасне становище Збройних сил і перспективи економічного забезпечення
їх життєдіяльності диктують необхідність пошуку нових підходів у
будівництві і розвитку Збройних Сил України. В Конституції України
визначено права і обов’язки Збройних Сил: оборона країни; захист її
суверенітету; захист територіальної цілісності і незалежності (ст. 17).
Армія – невід’ємний інструмент політики держави. Історичний досвід
показує, що в моменти глибоких криз суспільства армія може виходити з
підпорядкування законної влади, розпадатися на формування, що
протистоять один одному, претендувати на політичну самостійність,
вирішувати долю політики і політиків. Політична боротьба – закономірне
явище, одне із джерел розвитку суспільства. Але залишена сама на себе,
армія має тенденцію до небезпечного загострення ситуації і вдаватися до
насильства. Розвинені демократичні суспільства встановлюють правові і
моральні обмеження дій армії. Одним з них є юридична заборона військовим
брати участь у політичній боротьбі не тільки тому, що військові мають
виконувати волю лише легітимної державної влади, але й через те, що
залучення до політичних баталій наймогутнішого організованого
згуртованого об’єднання, яким є збройні люди, приводить до мілітаризації
суспільства і утвердження насильства в політичному житті.

У XX ст. домінуючою стала тенденція усунення військових від формування
загальної державної політики, виведення їх з представницьких і
виконавчих органів влади. У багатьох країнах військові не входять до
складу уряду і навіть міністри оборони – громадянські особи. Процес
усунення військових з політичної боротьби повсюдний, хоча й не
рівномірний: в Європі – давно завершився, в Латинській Америці
наближається до повного і незворотного завершення, в Азії набирає темпи
і поширюється. І лише в ряді країн Африки і Ближнього Сходу генерали і
офіцери виступають вирішальною силою в політичному житті, здійсненні
владних функцій. Досвід показує, що військовим варто або носити мундир і
займатися професійною справою, або, включаючись в політику, подавати у
відставку. Саме по такому шляху пішли в деяких колишніх соціалістичних
країнах Східної Європи. В Польщі, наприклад, кадрові військові не можуть
суміщати армійську службу і виконанням обов’язків депутатів і сенаторів.
На період роботи у виборних органах місцевої та центральної влади
військові припиняють службу. Аналогічний закон прийнято і в Україні.

Дестабілізуючий вплив на морально-політичний становище армії може
викликати втягнення військовослужбовців у політичні партії, суспільні
організації та рухи. Багатопартійність суспільства зумовлює внесення
істотних змін у військове будівництво. Департизація армії привела до
ліквідації в ній партійних організацій. За законом України про політичні
партії військовослужбовці не можуть бути членами політичних партій і
рухів. У пошуках розумного взаємозв’язку армії і політичних партій
важливо спиратися на світовий досвід. Взаємовідносини політичних партій
із збройними силами становить послідовну зміну ряду типових форм:
боротьба політичних партій за армію (за вплив і владу над нею); жорстка
монопольна партизація армії політичною правлячою силою; жорстка
департизація; гнучке поєднання елементів партизації і департизації;
плюралістична партизація; конспіративне проникнення в армію політичних
партій тощо. В переломні моменти і періоди масових політичних компаній в
житті суспільства боротьба політичних партій за армію особливо чітко
простежується. На початку 90-х років в Росії, в Україні та інших
державах Співдружності з небаченим розмахом та інтенсивністю політичні
партії використовували всі засоби масової інформації і пропаганди,
відкриті та приховані канали впливу на військовослужбовців. Вищі
партійні інстанції в період виборів Президента Росії прямо ставили
завдання командирам, політпрацівникам про обрання Президентом бажаної
особи. Жорстка монопольна партизація збройних сил, характерна для
тоталітарних держав, означає їх повне політичне, юридичне, ідеологічне,
організаційно-кадрове і морально-психологічне підпорядкування політичній
правлячій партії в обхід або з допомогою держави. Повна департизація, як
тип відносин між армією і політичними партіями, полягає в забороні
діяльності в збройних силах будь-яких політичних партій, в тому числі
правлячих. Військовослужбовцям не дозволяється бути членами політичних
партій, здійснювати будь-яку роботу в їх інтересах будь-коли і в
будь-яких умовах. Такий характер відносин між армією і політичними
формуваннями спостерігається в державах з розвиненою демократією і в
країнах, що здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії.

У правових державах відносини між політичними партіями і армією
регулюються законами згідно з міжнародних пактів про громадянські та
політичні права, що передбачають певні обмеження для військовослужбовців
на членство в політичних партіях і па їх діяльність в армії. Звернення
до такого пакту показує неспроможність тих, хто засуджує департизацію
армії як порушення міжнародного проголошення прав і свобод громадян і
організацій (до речі, військовослужбовцям США в законодавчому порядку
заборонено бути у складі політичних об’єднань і брати участь в
діяльності 300 суспільних і суспільно-політичних організацій, визначених
державою як „підривні”). З іншого боку, політичним партіям і рухам в
демократичній державі забороняється застосовувати в політичній боротьбі
насильницькі засоби, створювати свої збройні формування. Збройні Сили, в
свою чергу, не можуть створювати свої політичні партії або
підпорядковувати собі існуючі. В правових державах жодна політична
партія, включаючи правлячу, не має будь-яких особливих прав в тому, що
стосується впливу на армію. Політичні партії сперечаються, формують
програми, критикують одна одну в підході до військових питань, висувають
законопроекти, але рішення приймають державні органи, що розпоряджаються
збройними силами.

Висновок: воєнна політика – складова і невід’ємна частина політики
будь-якої держави, головна мета якої забезпечення воєнної безпеки
країни. Концентроване відображення воєнна політика знаходить у воєнній
доктрині держави. Воєнна політика лише тоді має реальне буття, коли
існує її опорний соціальний інститут, її основне знаряддя дії – збройні
сили, тобто армія. Армія призначена для завоювання, збереження і
зміцнення політичної влади збройними засобами.

Похожие записи