Реферат на тему:

Україна на шляху євроатлантичної військової інтеграції

Державотворення незалежної України розпочалося за умов існування СРСР
та організації Варшавського Договору. 16 липня 1990 року Верховна Рада
Української РСР, виражаючи волю народу, прагнучи створити демократичне
суспільство, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний
і духовний розвиток народу України, ухвалила Декларацію “Про державний
суверенітет України”. У розділі 9 (зовнішня і внутрішня безпека) було
заявлено, що Українська РСР “урочисто проголошує про свій намір стати в
майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у
військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати,
не виробляти і не набувати ядерної зброї” [1, С. 14]. За суттю
Декларація була обов’язковим засобом утвердження на національному
законодавчому рівні засад майбутньої державної незалежності України.

24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР проголосила Україну
незалежною демократичною державою [2, С. 15 — 16]. 6 грудня 1991 року
Президент України Л. Кравчук підписав Закон України “Про оборону
України”, стаття 1 якого проголошує, що Україна “… прагне до
нейтралітету й дотримання неядерних принципів” [3, С. 17]. 8 грудня 1991
року у Мінську Україна уклала угоду “Про Співдружність Незалежних
Держав” (СНД). У другому абзаці статті 6 угоди записано: “Сторони
поважатимуть прагнення одна одної до досягнення статусу без’ядерної зони
і нейтральної держави”. У заяві Верховної Ради України від 20 грудня
1991 року з приводу укладення Україною угоди “Про Співдружність
Незалежних Держав” наголошено: “Україна прагнутиме набуття статусу
без’ядерної держави шляхом знищення усіх ядерних арсеналів під
ефективним міжнародним контролем і на підставі Декларації про державний
суверенітет Україна не входитиме до військових блоків” [4, С. 377].

Проголосивши свою незалежність і шукаючи шляхи гарантування безпеки,
Україна однозначно стала на позицію входження у майбутньому в
європейську систему колективної безпеки. Сьогодні українські політики і
політологи, які обґрунтовують необхідність інтеграції України в НАТО,
стверджують, що вже з перших днів набуття незалежності наша держава
прагнула стати членом Північноатлантичного альянсу, тому ведуть відлік
цього процесу з осені 1991 року, а в якості аргументів наводять приклади
активних контактів України з НАТО протягом 1992 року. Але й у Воєнній
доктрині України, яка була ухвалена Верховною Радою України 19 жовтня
1993 року, у статті 1 підтверджено цей статус: “Україна виступає за
створення всеохоплюючих систем універсальної та загальноєвропейської
безпеки і вважає участь у них важливим компонентом своєї національної
безпеки. Дотримуючись позаблокового статусу, Україна сприяє створенню
надійних міжнародних механізмів та загальноєвропейської структури
безпеки на двосторонньому, регіональному і глобальному рівнях з метою
зміцнення довіри і партнерства на основі прийнятих взаєморозуміння і
відкритості у воєнно-політичній діяльності” [6, С. 4]. Слід відзначити,
що наявність у документі терміна “позаблоковий статус” у подальшому дало
підґрунтя опонентам щодо вступу України в НАТО у їх запереченнях
стосовно курсу євроатлантичної інтеграції.

22 — 23 лютого 1992 року відбувся візит генерального секретаря НАТО М.
Вернера до Києва, який офіційно запросив Україну до участі в РПАС
(членом цієї організації наша держава стала 10 березня 1992 року), а 8
липня 1992 року Президент України Л. Кравчук відвідав штаб-квартиру
альянсу в Брюсселі [5]. Важливою подією у розвитку відносин між Україною
і НАТО стало відкриття у вересні 1992 року Посольства України в
Брюсселі, яке було сполучною ланкою в контактах між нашою державою та
НАТО.

Приєднання України до РПАС (Рада північноатлантичної співпраці) у 1992
році однозначно не може підтверджувати тезу про тогочасне прагнення
нашої держави вступити в НАТО, тому що у цей же день до неї вступили всі
члени СНД.

Прихильники вступу до НАТО відстоюють думку, що у 1993 році була
закладена політико-правова база відносин Україна-НАТО. При цьому вони
посилаються на документ “Основні напрями зовнішньої політики України”,
ухвалений постановою Верховної Ради України 2 липня 1993 року. У
документі, зокрема, зазначено: “В умовах зникнення блокового
протистояння в Європі пріоритетного значення набуває проблема створення
загальноєвропейської структури безпеки на базі чинних міжнародних
інститутів, таких як НБСЄЄ, РПАС, НАТО, ЗЄС. Безпосереднє та повне
членство України в такій структурі створюватиме необхідні зовнішні
гарантії її національної безпеки… З огляду на кардинальні зміни, що
відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне
становище України, проголошений нею намір свого часу стати в майбутньому
нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов
і не може вважатися перешкодою її повномасштабної участі у
загальноєвропейській структурі безпеки” [7, С. 944].

Варто відзначити, що до сьогоднішнього часу цей документ не перероблявся
та не удосконалювався, і залишається чинним. Посилання на нього
прихильників вступу до НАТО, на наш погляд, не зовсім коректне, тому що
в ньому йде мова не конкретно про Північноатлантичний альянс, а про
майбутню структуру загальноєвропейської безпеки. Дійсно, сьогодні НАТО є
такою структурою, але намір нашої держави бути нейтральною або
позаблоковою треба ще “адаптувати до нових умов”.

Серед перших безпосередніх контактів України з НАТО слід відзначити
семінар Північноатлантичної асамблеї “Україна і європейська безпека”,
який відбувся 20 — 23 червня 1993 року у Києві. Асамблея виконує функцію
консультативного органу альянсу. Основний напрямок її діяльності —
створення сприятливих умов європейської безпеки, включаючи військові,
економічні, політичні та екологічні аспекти цієї проблеми. Учасники
семінару обговорювали питання внутрішньої та зовнішньої політики
України, проблеми ядерної зброї, розміщеної на її території, реалізації
економічних та конверсійних програм [8, С. 1].

9 лютого 1994 року міністр закордонних справ України А. Зленко підписав
у штаб-квартирі НАТО рамковий документ програми “Партнерство заради
миру”. А 25 травня того ж року Україна передала Північноатлантичному
альянсу свій презентаційний документ для цієї програми [5, С. 519, 523].

Згідно з рамковим документом програми ПЗМ, співробітництво нашої країни
з альянсом у рамках програми передбачає досягнення таких цілей: сприяння
відкритості у плануванні національної оборони та формування військового
бюджету; забезпечення демократичного контролю над збройними силами;
підтримання здатності та готовності брати участь у межах, дозволених
конституцією, в операціях, здійснюваних під егідою ООН і/або в рамках
відповідальності ОБСЄ; розвиток співробітництва з НАТО у військовій
сфері з метою здійснення спільного планування і військової підготовки та
навчальних маневрів, покликаних підвищити їхню спроможність до виконання
завдань, пов’язаних з миротворчою діяльністю, пошуковими і рятувальними
операціями, операціями з надання гуманітарної допомоги та іншими, про
які згодом може бути домовлено; формування у тривалій перспективі таких
збройних сил, які зможуть краще взаємодіяти із збройними силами
країн-членів НАТО.

Для участі у програмі “Партнерство заради миру” Україна надала,
відповідно до її чинного законодавства, 1291 військовослужбовця, 10
літаків, 6 вертольотів, 2 кораблі та воєнізовані підрозділи цивільної
оборони і два полігони [9, С. 26].

Важливою подією у розвитку співробітництва нашої країни з НАТО стало
започаткування 3 березня 1994 року безпосередніх консультацій з альянсом
у форматі “16+1”, як це передбачено п.8 Рамкового документа програми
“Партнерство заради миру”, з метою вивчення умов налагодження особливих
відносин та встановлення “спеціального партнерства” між Україною і НАТО.
Згідно з адміністративною угодою та угодою у сфері безпеки між Україною
і НАТО були відкриті офіси зв’язку України у штаб-квартирі НАТО і
Координаційному центрі партнерства (КЦП) та були визначені перші офіцери
зв’язку до КЦП та штаб-квартири альянсу [10].

Фактично перша ІПП (індивідуальна програма партнерства) між Україною і
альянсом була прийнята де-юре у червні — липні 1995 року, коли
Генеральний секретар НАТО і Міністр закордонних справ України обмінялися
відповідними листами. 14 вересня 1995 року ІПП Україна — НАТО була
офіційно схвалена на спеціальному засіданні Північноатлантичної Ради
(ПАР) НАТО. За результатами діяльності 1996 року Україна виконала
програму на 38%, взявши участь у 113 з 268 заходів [9, С. 25].

Україна з лютого 1995 року брала участь у першому дворічному циклі
процесу планування та оцінки сил (ППОС, англ. PARP — Planning and Review
Process), які виділяються країнами-партнерами для участі в програмі ПЗМ.
ППОС базується на досвіді НАТО в галузі оборонного планування та являє
собою механізм, за яким всі країни альянсу планують та оцінюють власні
сили, що виділяються для участі у спільних заходах НАТО [11, С. 84].

14 вересня 1995 року відбулося спеціальне засідання Північноатлантичної
ради у форматі “16+1”, за результатами якого було схвалено спільну заяву
України і альянсу для преси, яка проголосила початок “розширених і
поглиблених” відносин між двома сторонами “поза межами РПАС і ПЗМ” [12].
Разом зі спільною заявою України і НАТО для преси керівним органам НАТО
українською стороною було передано документ “Основні параметри угоди про
встановлення відносин спеціального партнерства між Україною та
Організацією Північноатлантичного договору”, який заклав основу для
активного діалогу між Україною і НАТО з метою розробки та укладення між
ними політично зобов’язуючої угоди про спеціальне партнерство.

Протягом січня — березня 1996 року між Україною і НАТО було узгоджено
спільний документ — “Реалізація розширення і поглиблення відносин між
Україною і НАТО”. З квітня 1996 року у рамках реалізації цього документа
відбулося перше планове засідання політичного комітету НАТО та України з
питань архітектури європейської безпеки та безпеки України як держави,
котра добровільно відмовилась від ядерної зброї. Особливе партнерство
для України означало розширення співробітництва України з НАТО на всіх
рівнях і у всіх вимірах — політичному, військовому, економічному,
екологічному, науково-технічному, інформаційному тощо. Україна вважала
такий тип співробітництва однією з основних умов забезпечення своїх
національних інтересів, гарантію уникнення нового поділу Європи і
запобігання формуванню “сфер впливу” чи створенню “сірих зон” безпеки в
Центрально-Східній Європі. Претендуючи на таке особливе партнерство,
Україна виходила з того, що вона, в контексті розширення НАТО, перебуває
в унікальній геополітичній ситуації: на її західних кордонах були
розташовані майбутні члени розширеного альянсу, на східних і північних
кордонах — Росія і Білорусь, позиція яких стосовно розширення НАТО
відрізнялася від позицій інших держав Центрально-Східної Європи [13, С.
390].

У цей час активізувалося партнерство України з НАТО у військовому
вимірі. Якщо у 1994 році військові підрозділи Збройних Сил України брали
участь тільки у двох спільних військових навчаннях на території Польщі
та Нідерландів, то вже у 1995 році представники та підрозділи Збройних
Сил взяли участь у 98 заходах, включаючи 13 військових навчань. У 1996
році представники та підрозділи українського війська взяли участь у 53
заходах, а також провели на своїй території багатонаціональне військове
навчання “Щит миру-96” [9, С. 26].

6 травня 1996 року від імені уряду України були підписані важливі угоди
в рамках програми ПЗМ, якими регулюється статус військовослужбовців
Збройних сил України при перебуванні на навчаннях та інших заходах та
території держав-членів НАТО або країн-партнерів і, навпаки, військових
інших держав, які беруть участь у навчаннях на території України: Угода
між державами, які є сторонами Північноатлантичного договору, та іншими
державами, які беруть участь у партнерстві заради миру, щодо статусу
їхніх збройних сил, а також додатковий протокол до цієї угоди.

З метою зміцнення функцій для координації у сфері партнерства і
співробітництва України з НАТО розпорядженням Президента України 21
травня 1996 року було створено Міжвідомчу робочу групу з питань участі
України в програмі ПЗМ, в 3 квітня 1997 року Президент України підписав
Указ про створення Державної міжвідомчої комісії з питань
співробітництва України з НАТО. Комісія стала дорадчим органом для
підготовки пропозицій з питань співробітництва з керівними та
виконавчими структурами НАТО, з державами-членами альянсу та
державами-партнерами програми ПЗМ, а також пропозицій щодо організації,
координації й контролю виконання прийнятих з цих питань рішень
міністерствами, іншими органами виконавчої влади та державними органами
України.

У серпні 1996 року було також створено посаду головного координатора у
співробітництві України з НАТО і ЗЄС у військовій галузі —
радника-посланника посольства України у країнах Бенілюкс, на яку
призначено першого міністра оборони України К. Морозова.

У першій половині 1997 року відбулися знакові події у відносинах України
з Північноатлантичним альянсом. Так, 20 березня в штаб-квартирі НАТО в
Брюсселі відбувся перший раунд переговорів з альянсом щодо формалізації
відносин Україна — НАТО. У квітні 1997 року в Брюсселі пройшли два
раунди переговорів з НАТО на рівні експертів щодо цього питання.
Черговий раунд переговорів Україна — НАТО із проекту документа відбувся
1 травня під час візиту тодішнього Генерального секретаря НАТО Х. Солани
до Києва, а 29 травня 1997 року на засіданні міністрів закордонних справ
країн-членів НАТО в м. Сінтрі (Португалія) Генеральний секретар НАТО Х.
Солана і міністр закордонних справ України Г. Удовенко парафували
“Хартію про Особливе партнерство між НАТО і Україною” [5, С. 544].

9 липня 1997 року на саміті Північноатлантичного альянсу в Мадриді
Президент України Л. Кучма та Генеральний секретар НАТО Х. Солана
скріпили підписами “Хартію про особливе партнерство між Україною та
організацією Північноатлантичного договору”.

Хартія є основним політичним документом, який регулює відносини України
з НАТО. Вона зафіксувала політичні зобов’язання сторін на найвищому
рівні і визначила необхідність “розвивати відносини особливого і
ефективного партнерства, яке сприятиме більшій стабільності і просуванню
спільних демократичних цінностей у Центрально-Східній Європі” [14, С.
1]. На другому засіданні спільної комісії на рівні міністрів закордонних
справ України та НАТО, створеної згідно з Хартією, 29 травня 1998 року
було проаналізовано стан відносин нашої держави з альянсом.

Варто відзначити, що активізація співробітництва України з альянсом
співпала з дуже важливою подією в життєдіяльності НАТО. 30 травня 1997
року на заміну Раді північноатлантичної співпраці (РПАС) була створена
Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП). РЄАП стала важливим елементом
європейської архітектури безпеки. Її діяльність здійснюється з
урахуванням роботи інших міжнародних організацій і доповнює їх. Рада є
органом, що опікується розвитком діалогу, співробітництва та
консультацій між НАТО і партнерами по співробітництву, забезпечує
підґрунтя для співпраці і консультацій між її окремими членами та
альянсом.

З метою створення в нашій державі чинного механізму імплементації Хартії
з урахуванням пріоритетів у розбудові відносин України з НАТО 4
листопада 1998 року Указом Президента України було затверджено “Державну
програму співробітництва України з НАТО на період до 2001 року”. У
документі підкреслювалося, що “стратегічною метою України є
повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур і
повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки.

Програма була спрямована не лише на активізацію співробітництва у
політичній та військовій сферах, а й на розвиток нових напрямів
співпраці, таких як військово-технічне і науково-технічне
співробітництво, цивільне планування при надзвичайних ситуаціях, спільна
боротьба з поширенням ядерних технологій, міжнародним тероризмом,
організованою злочинністю та нелегальним обігом наркотиків,
стандартизація, інформаційні технології, охорона довкілля, управління
повітряним рухом, спільне використання космічного простору тощо.

Серйозним випробуванням відносин між Україною і НАТО стали події, які
відбулися у березні — червні 1999 року у Союзній Республіці Югославії
(СРЮ). Рушійним фактором цих подій був етнічний конфлікт у Косові
(Південна Сербія). В ході цієї воєнної операції було здійснено 9 300
бойових вильотів авіації альянсу, які були скеровані на ураження 900
цілей, скинуто 24 тис. бомб, причому використовувалися й боєприпаси,
начинені збіднілим ураном. Таке ставлення Північноатлантичного альянсу
до Сербії, надмірна жорстокість до братнього слов’янського народу (адже
не назвеш миротворчістю бомбові удари з повітря, руйнування і смерть
людей не тільки у військовій формі, але й мирних жителів) справили
гнітюче враження на широкі верстви українського суспільства, викликали
різко негативне ставлення до цього законодавчого органу держави —
Верховної Ради України та розширило коло противників інтеграції в НАТО.

23 квітня 1999 року Верховна Рада України ухвалила постанову “Щодо
відносин України і Організації Північноатлантичного договору (НАТО). У
постанові наголошується: “Динамічні зміни геополітичної ситуації у
нинішньому однополюсному світі, складність і нестійкість
військово-політичної ситуації в Європі, тривале внутрішнє кризове
становище України обумовлюють необхідність активізації зусиль,
спрямованих на зміцнення її міжнародних позицій, відстоювання
національних інтересів, забезпечення надійної безпеки і
обороноздатності. Необхідними передумовами цього Верховна Рада України
вважає послідовність, виваженість, передбачуваність зовнішньої політики,
її багатовекторності, розбудову відносин України з іншими державами,
міжнародними організаціями на засадах збалансованості і взаємодопомоги,
рівноправності і взаємовигоди, відкритості і взаємопорозуміння, неучасті
у військових блоках, невтручанні у внутрішні справи — за принципом
“Безпека для себе — через безпеку для всіх”. Цим має визначатися і
позиція щодо участі України у системах регіональної,
загальноєвропейської і універсальної безпеки” [15, С. 2]

Вивчення досліджень суперечливого сприйняття НАТО в громадській думці
України ми вирішили почати з 1996 року, коли країна в основному подолала
внутрішні кризи і її економіка набрала більш-менш сталого розвитку, а це
суттєво вплинуло на сприйняття громадянами нашої країни певних процесів
становлення та державотворення незалежної України. Слід відзначити, що
ці опитування відбувалися напередодні підписання Хартії про особливе
партнерство між Україною та альянсом, через два роки після того, як
Україна розпочала співпрацю в програмі “Партнерство заради миру”. В той
же час слід враховувати, що, за даними соціологічних опитувань 1996
року, спостерігалася певна байдужість українських громадян щодо
інформації у сфері політики й міжнародних справ. 30 відсотків опитаних
(із 1800 осіб) заявили, що політика їх не цікавить, така сама кількість
тих, хто й газет взагалі не читає [16, С. 79].

За результатами загальноукраїнського опитування, яке в грудні 1996 року
провели фонд “Демократичні ініціативи” та фірма Соціс-Геллап, на питання
“Чи треба Україні стати членом НАТО?” — українці відповіли наступним
чином: 15% — “так, і як найшвидше”, 21% відреагували — “так, але
згодом”, 45% — “важко сказати”, 19% — “в жодному разі”. Найбільше
прихильників вступу до НАТО виявилося серед молоді, громадян з вищою
освітою та тих, хто схвально ставився до розвитку приватного
підприємства (бізнесу). Повністю довіряли НАТО 12% респондентів,
“стільки довіряю, скільки й ні” — 28%, “зовсім не довіряю” — 19%, “важко
сказати, довіряю чи ні” — 41%. Таким чином, опитування засвідчило, що
більшість громадян України на той час не визначила свого ставлення до
НАТО [17, С. 11].

Цілеспрямоване соціологічне дослідження в квітні 1996 року, яке
здійснював Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.
Розумкова (УЦПЕД), серед 1003 офіцерів Збройних сил України в усіх
регіонах країни засвідчили, що кістяк української армії, найбільш
освічений і свідомий прошарок цієї силової структури, лише на 12%
підтримує бажання військово-політичного керівництва країни приєднатися
до НАТО, а позаблоковий статус України підтримує 41%. Більшість офіцерів
не бажала брати участь у миротворчих операціях під егідою альянсу [18,
С. 1].

У січні 1997 року фонд “Демократичні ініціативи” провадив опитування
1200 осіб, які репрезентували доросле населення України. Опитування
відбувалося в 11 регіонах, в які було згруповано всі області України з
урахуванням регіональної однорідності чинників формування масової
свідомості.

Згідно з даними опитування, населення України оцінювало НАТО як
міжнародну організацію. І це говорило про те, що громадська думка не
розглядала НАТО як агресивний блок. Агресора у НАТО вбачав лише кожний
шостий громадянин України, на противагу майже половині респондентів, які
вважали альянс оборонною чи навіть миротворчою організацією. Більшість
громадян не лише не вважали НАТО агресивним військовим блоком, а й не
бачили реальної загрози з боку держав-членів альянсу. Серед населення
України було небагато поборників самостійного вступу до НАТО. Тільки 15%
у майбутньому бачили свою країну в блоці з Заходом, тоді як 45% — в
якій-небудь інтеграції з країнами СНД та Росією. В той же час
спостерігалися вельми суттєві регіональні відмінності — від визначеної
прозахідної позиції у Західному регіоні України до такою ж мірою
визначеної “східної орієнтації в Криму, східному, південно-східному,
південному й північно-східному регіонах. Слід визнати чітку
суперечливість позиції чималої частини населення стосовно питання про
зближення з НАТО. Менш чверті опитаних категорично відкидали ідею вступу
України до НАТО. Поряд із невизначеною позицією стосовно вступу в НАТО
(42%) була досить поширена й думка на підтримку якомога скорішого вступу
до НАТО (19%) або ж через певний час (19%).

На підставі опитування дослідники зробили такі висновки:

в Україні в більшості її регіонів на початку 1997 року не склалося
досить визначеної консолідованої громадської думки на підтримку або ж
проти розширення НАТО на Схід й перспективи співробітництва з НАТО;

попри політичні стереотипи часів “холодної війни” НАТО не розглядалося
більшістю населення як агресивна або ворожа організація;

зовнішньополітичний курс України стосовно НАТО на той час загалом не
викликав масових негативних реакцій і не розглядався більшістю населення
як загроза втрати самостійності держави у виробленні політичного курсу.
Водночас поспішний курс на вступ до альянсу міг викликати негативну
реакцію громадської думки в багатьох регіонах.

Результати, які отримав фонд “Демократичні ініціативи”, підтвердилися
опитуванням Кримського центру гуманітарних досліджень, які він
опублікував на початку 1997 року. Більшість респондентів — від 37% до
50% — не визначили свого ставлення до НАТО. У ставленні тих, хто
визначився, переважала позитивна оцінка альянсу. Більшість населення
бачила НАТО “оборонним союзом” (25%) або “миротворчою організацією”
(22%) і лише 15% вважали її “агресивним військовим блоком”. 37% не
відповіли на запитання. Більшість населення вважала, що альянс “сприяє
стабільності в Європі” (38%), на відміну від тих, хто бачив НАТО
“пережитком холодної війни” (17%). Майже половина громадян (45%) не
висловили свою думку. Значна частина громадян вважала, що НАТО є
“гарантом суверенітету України” — 31%, всупереч 19%, котрі сказали, що
“вступаючи до НАТО, Україна втратить незалежність”. 50% не змогли
висловити свою думку з цього приводу.

У всіх наведених соціологічних дослідженнях чітко простежується
невизначеність громадян України щодо ставлення до НАТО та інтеграції
нашої держави в її структури (від 40 до 50%). Це насамперед визначається
непоінформованістю громадськості та політичною байдужістю, наявністю
негативних стереотипів, які стосуються НАТО, — продукту попередніх
десятиліть потужної комуністичної пропаганди, але зрозуміло й те, що
стереотипи є складовою свідомості, яка зазнає змін. До того ж факти
дійсності можуть не тільки руйнувати стереотипи свідомості, але й
зміцнювати їх. Один із способів закріпити підсвідоме неприйняття чогось
— це виявити неповагу до його носіїв.

Питання політичної орієнтації української громадськості, її ставлення до
Північноатлантичного альянсу дуже ускладнюється певною невизначеністю
зовнішньополітичного курсу держави. Звичайному українському громадянину
важко зрозуміти, яка позиція у питанні інтеграції в НАТО у виконавчої
влади.

gd,?

h

??OOO?????????????????E

&

23 країн, які разом з 19 країнами-членами НАТО взяли участь у ювілейних
заходах і, зокрема, в засіданні Ради євроатлантичного партнерства,
тільки Україна мала змогу вийти на окремий, прямий діалог з альянсом.

Саміт Україна-НАТО надав обом сторонам можливість проаналізувати стан
взаємовідносин за той час, що минув після підписання в липні 1997 року
Хартії про особливе партнерство, та розглянути більш масштабне значення
цих взаємовідносин для євроатлантичної безпеки. Було також обговорено ті
завдання, які виконують альянс та Україна, окремо та разом, із подолання
складних проблем щодо євроатлантичної безпеки. У спільній Декларації
глави держав та урядів 19 країн-членів НАТО підтвердили свою підтримку
суверенітету та незалежності України, її територіальної цілісності,
демократичного розвитку та економічного процвітання як ключових чинників
європейської стабільності та безпеки. Країни-члени альянсу підтвердили
своє переконання, що Україна має відігравати дедалі важливішу роль у
справі посилення європейської безпеки. Учасники саміту проаналізували
участь України в програмі ПЗМ та в РЄАП і висловили спільне побажання
стосовно того, що Україна має повністю скористатися тими можливостями,
які існують у рамках цих заходів [19, С. 89 — 90].

Важливу роль у реформуванні військової сфери України та співпраці з НАТО
відіграє діяльність Спільної робочої групи (СРГ) з питань військової
реформи, яка була започаткована для виконання положень Хартії про
особливе партнерство між Україною та альянсом. СРГ є постійно чинним
механізмом консультацій між Україною та НАТО. Її діяльність
спрямовується на забезпечення підтримки процесів реформування оборонної
сфери нашої держави. Робота СРГ фактично охоплює всі аспекти
функціонування українського війська, впровадження цивільного контролю
над ним, проведення під егідою НАТО багатонаціональних навчань та
операцій з підтримки миру, реалізації проектів безпечного зберігання,
утилізації боєприпасів, що містять складні вибухові хімічні речовини,
знищення легких озброєнь і стрілецької зброї [20, С. 7].

В національну систему оборонного будівництва впроваджуються універсальні
механізми планування і розвитку збройних сил, прийняття в НАТО. З цією
метою в Україні було проведено оборонний огляд, активну допомогу в
організації якого надали спеціалісти альянсу. Результатом оборонного
огляду став “Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015
року” [21].

Спеціалісти НАТО надали суттєву допомогу при підготовці важливих
документів оборонного планування України, таких як “Державна програма
реформування та розвитку Збройних сил України на період до 2011 року”,
Закон України “Про демократичний цивільний контроль над військовою
організацією і правоохоронними органами держави”, “Цілі національної
оборонної реформи”, нова редакція Воєнної доктрини України тощо.
Безумовно, все це сприяє процесам можливої інтеграції в НАТО, навіть
враховуючи певні проблеми у взаєминах з НАТО на політичному рівні.

Таким чином, партнерство України з НАТО набрало поступового розвитку,
про що свідчать офіційні дані: у 2001 році співпраця нашої держави з
альянсом охоплювала 23 різні напрямки. У її рамках відбулося близько 500
заходів, стільки ж було заплановано на 2002 рік.

Результати соціологічних опитувань громадян України щодо їхнього
ставлення до НАТО, які проводились спеціалістами Українського центру
економічних і політичних досліджень (УЦЕПД) у червні 2000 року, у
вересні 2001 року та у квітні 2002 року, показали, що, за підсумками
опитувань 2000 — 2001 років, майже половина респондентів вважали НАТО
агресивним блоком (у 2000 році — 46,2%, у 2001 — 48, 1%). Число тих, хто
з різних причин вважав процес розширення НАТО несприятливим, помітно
зросло — з 46,1% у 2000 році до 50,2% у 2001 році. Більша частина
громадян не були обізнані з конкретними напрями співробітництва України
з НАТО, зокрема в рамках програми ПЗМ. Майже дві третини опитаних
(64,4%) не знали або про цю програму взагалі, або про те, що Україна
бере в ній участь. Вельми негативно вплинуло на ставлення українців до
НАТО воєнна операція альянсу на Балканах, більшість громадян України
(56,6%) вважали, що НАТО взагалі не мало права втручатися у внутрішні
справи суверенної країни, навіть для вирішення гуманітарних проблем.

Однак, за результатами соціологічних опитувань, у квітні 2002 року
ставлення наших громадян до НАТО дещо змінилося — стало більш
доброзичливим. У порівнянні з 2001 роком різко (з 48,1% до 32,6%, тобто
на 15,5%) зменшилося число респондентів, що вважали НАТО агресивним
блоком. Дещо збільшилося число тих, хто оцінював блок як оборонний союз
(на 3,1%). Порівняно з попередніми двома — трьома роками помітно
збільшилось і число громадян, які оцінили альянс у цілому більш
позитивно (37,4%), ніж негативно (32,6%) [22].

Згідно з даними опитування, яке провела фірма Соціс-Геллап у червні 2002
року, 38% респондентів підтвердили свою довіру до НАТО, 34% висловили
недовіру, 28% не визначилися. На конкретне запитання — про вступ в НАТО
(точніше — про ставлення до відповідного рішення РНБОУ) — позитивно
відгукнулися тих-таки 38%, негативно — 23%, не визначилися — 39%.
Найцікавіше, однак, що 54% опитаних зізналися, що взагалі уперше чують
про рішення РНБОУ; понад дві третини вперше почули про програму ПЗМ (яка
на той час здійснювалася вісім років) і майже 90% опитаних довідалися
нарешті (завдяки соціологам) про Хартію про особливе партнерство між
Україною й НАТО, п’ятиліття якої на той час відсвяткували у Києві. Ну, а
17% опитаних виявилося, взагалі не знали, що таке Північноатлантичний
альянс.

Наміри України щодо інтеграції в структури Північноатлантичного альянсу
підтвердив Закон України “Про основи національної безпеки України” від
19 червня 2003 року. У статті 8 Основних напрямів державної політики з
питань національної безпеки проголошено, що у зовнішньополітичній сфері
Україна провадить активну міжнародну політику з метою “… набуття
членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного
договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного
партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності
Незалежних Держав, а також іншими державами світу” [23].

Ще більш конкретно наміри України щодо приєднання до НАТО було викладено
у новій редакції “Воєнної доктрини України”, що була затверджена Указом
Президента 15 червня 2004 року. У II розділи — “Воєнно-політичні засади
Воєнної доктрини”, перший абзац пункту 9-го “Умови забезпечення воєнної
безпеки України” викладено наступним чином: “Зміцнення довіри між
державами, послідовне зниження загрози використання військової сили,
проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є
вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки”. Другий
абзац пункту 16-го наголошує: “В умовах сучасної воєнно-політичної
обстановки інтереси національної безпеки України зумовлюють істотне
поглиблення відносин з НАТО і ЄС. Виходячи з того, що НАТО і ЄС є
гарантами безпеки і стабільності в Європі, Україна готується до
повноправного членства в цих організаціях”. А третій абзац того ж пункту
викладено : “ Активізація євроатлантичної інтеграції України з
орієнтацією на вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи
безпеки та пов’язане з цим глибоке реформування оборонної сфери держави
відповідно до європейських стандартів належать до найважливіших
пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики” [24].

28 — 29 червня 2004 року в Стамбулі пройшов черговий саміт НАТО. Це був
сьомий саміт після закінчення “холодної війни”. В ході саміту 29 червня
2004 року відбулося засідання Комісії Україна-НАТО на рівні глав держав
та урядів. Але ніяких кардинальних змін у відносинах Україна — НАТО або
їх активізації вищезазначений захід не вніс.

Президент України своїм Указом від 15 липня 2004 року увів в дію рішення
Ради національної безпеки і оборони “Про подальший розвиток відносин з
НАТО з урахуванням результатів засідання Комісії Україна-НАТО на
найвищому рівні 29 червня 2004 року”. Згідно з Указом у Воєнній доктрині
України було зроблено купюри у пунктах, які визначали вступ до НАТО та
ЄС як кінцеву мету євроатлантичної інтеграції, тобто вилучено ту частину
тексту, яку ми позначили курсивом. Зміни в українській Воєнній доктрині
були відбиттям реальних відносин нашої країни з НАТО і ЄС. Вона зазнала
коректування (удосконалення, корегування). Справа у тому, що Воєнна
доктрина будь-якої країни — один з ключових елементів архітектури
безпеки держави, який враховує воєнні, політичні, стратегічні,
економічні та інші аспекти. Доктрина — це система основних принципів для
розробки стратегії, яка складається із аналізу ситуації, прогнозування
різних сценаріїв розвитку та адекватної відповіді на ці сценарії. Зовсім
логічно, що такий важливий документ, як Воєнна доктрина, повинен містити
коректні положення, які відповідають реальній дійсності. Нові положення
Воєнної доктрини були чітким сигналом щодо готовності України до
глибокої інтеграції з євроатлантичними структурами. Протягом доволі
складного періоду з часу, як 23 травня 2002 року Україна вперше відкрито
заявила про свою мету вступити в НАТО, Київ, долаючи чимало перешкод,
ішов у євроатлантичному напрямку. Празький саміт, де, попри несприятливу
політичну атмосферу, було укладено План дій Україна-НАТО, Стамбульський
саміт, де, незважаючи на очікування, так і не сталося розширення формату
співпраці між Україною і альянсом. Здавалося, що процес євроінтеграції
відбувався швидше наперекір, аніж завдяки: урядовці, які були вірними
реалізації курсу на альянс, становили абсолютну меншість. Знадобилося
три роки, аби за всіма формальними критеріями Україна розпочала шлях до
повноправного членства в НАТО.

В грудні 2004 року в України відбулися президентські вибори на тлі так
званої “помаранчевої революції”. 23 січня 2005 року, склавши присягу під
час інавгурації, новообраний Президент і сформований ним уряд країни
обрали курс на інтенсифікацію євроатлантичної інтеграції держави з метою
прискорити вступ України до НАТО.

У лютому 2005 року країни-члени альянсу запросили В. Ющенка взяти участь
у роботі саміту у штаб-квартирі НАТО. Візит української делегації на
чолі з Президентом України В. Ющенком до Брюсселя, напевно, як ніяка
інша подія останніх років, вплинула на зовнішню політику України.

На засіданні саміту Україна-НАТО В. Ющенко ознайомив альянс з новою
стратегією нашої держави щодо інтеграції в його структури. В
короткостроковій перспективі це було пов’язано зі значними змінами
внутрішньої та зовнішньої політики України. Генеральний секретар НАТО
Яап де Хооп Схеффер відзначив, що “НАТО не може керувати цим процесом.
Відповідальність і тяжкий тягар, що пов’язаний з ним, лежить виключно на
українському керівництві. Але ми можемо допомогти, і ми допомагаємо”.
Він заявив, що альянс залишається відкритим для будь-якої країни, яка
забажає вступити, для цього необхідно виконати вимоги, визначені
демократичним західним суспільством. Тобто для нашої держави залишалося
остаточно виявити свою рішучість інтегруватися до трансатлантичної
системи безпеки та дотримуватися визначеної схеми. Отже, в НАТО
очікували на самовизначеність нашої держави.

Брюссельський саміт погодився започаткувати інтенсифікований діалог щодо
прагнень України до членства в альянсі.

Свою позицію і відданість щодо інтеграції в НАТО політичне керівництво
нашої держави продемонструвало наступним чином — Указом Президента від
21 квітня 2005 року було відновлено першу редакцію Воєнної доктрини,
тобто в тексті документа знову йшла мова про те, що “Україна готується
до повноправного членства в НАТО та ЄС” і “активізація євроатлантичної
інтеграції України з орієнтацією на вступ до НАТО… належить до
найважливіших пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики”
[25].

Другий бар’єр перешкод для намірів України вступити в альянс полягав у
відсутності суспільного та внутрішньополітичного консенсусу в нашій
державі стосовно інтеграції в НАТО, що обумовлювало брак підтримки
євроатлантичної інтеграції з боку населення, попри те, що державна
програма, яка передбачала проведення роз’яснювальної роботи, вже
існувала з 2003 року. Припущення певних посадовців, що Київ може
отримати від НАТО запрошення приєднатися до Плану дій щодо членства вже
у 2006 році та про вступ України в альянс у 2008 році, доволі скептично
оцінив вищезазначений експерт НАТО Джеймс Шерр: “Це цілком можливо. Але
важливим питанням буде, як кожна з країн-членів альянсу оцінює в цілому
прогрес України. І не можна сказати, що нинішня політична криза не
привернула до себе уваги і не стурбувала НАТО. Отже, широкий політичний
і економічний контекст, в якому відбуваються зміни в оборонній галузі та
в секторах безпеки, — надзвичайно важливі для НАТО. Тому результати
виборів у парламент у березні 2006 року і домовленості, які виникнуть,
будуть становити інтерес. Нині непросто дати відповідь… Якщо політична
ситуація розвиватиметься позитивно, то, гадаю, було б реалістично
розраховувати на запрошення до Плану дій щодо членства у 2006 році”.

Питанню ставлення українського суспільства до вступу в НАТО присвячена
досить велика кількість соціологічних досліджень різного ступеня
компетентності — від окремих фірм, громадських організацій, фондів,
редакцій газет до солідних науково-дослідних установ Національної
академії наук України. Ці дослідження відображають думку українських
громадян на різних етапах державотворення країни залежно від віку,
освіти, соціальної групи та регіону мешкання.

Моніторингові соціальні дослідження свідчать, що частка прихильників
НАТО знизилася з 22% у 1999 році до 19% у 2005-му. Аналітики вважають —
це обумовлено воєнними кампаніями НАТО в Югославії, США в Афганістані та
Іраку, внаслідок чого у масовій українській свідомості помітно знизився
рівень позитивного сприйняття Північноатлантичного альянсу.

Дані опитування населення у червні 2006 року засвідчили: якщо у 2000
році 33,5% громадян не підтримували вступ країни у НАТО, в 2004-у — 30%,
то у 2005-у — вже 50,4%, а влітку 2006-го — 64,4%. Таке зростання
кількості противників вступу в альянс відбувалося за рахунок тих, хто
раніше вагався з вибором. Різниця між кількістю симпатиків і противників
вступу до НАТО складала 52%. При цьому антинатовські настрої були не
тільки на сході України і в Криму. У західному регіоні співвідношення
противників і прихильників складало відповідно — 38% і 32%, а у
центральному регіоні виступало проти вступу 57% і тільки 15% дали
відповідь — “так”. Адже “помаранчевий” електорат, і той був проти
альянсу. Наприклад, серед прихильників соціалістів таких було 61%, а у
лавах “Нашої України” — 40%, у БЮТ — 41% [26, С. А-5].

На наш погляд, цікаво, як за допомогою певних питань, що ставляться
перед рядовими військовослужбовцями, визначити їх поінформованість щодо
НАТО. Наприклад, наступних: “У якому році було створено НАТО? Який
найвищий політичний орган у НАТО? Як приймаються рішення в альянсі?
Скільки країн-членів нараховує НАТО? Що означає абревіатура НАТО? В
якому місті розташована штаб-квартира альянсу?”. Те ж саме стосується
здійсненого опитування мешканців Криму, коли вони мали відповісти на
такі питання: “ Як розшифровується абревіатура “НАТО”?, “Скільки країн
входять у склад НАТО?”.

З метою вивчення процесу інформаційного впливу на військовослужбовців та
працівників Збройних сил України, який формує їх ставлення до НАТО,
провели власне дослідження за допомогою контент-аналізу центрального
друкованого органу Міністерства оборони України — газети “Народна армія”
(її наклад у 2006 році становив понад 8 тис. примірників).

Вибір пояснювався тим, що Збройні сили України — це один із
найважливіших інститутів нашої держави, що не тільки обумовлює, а й
впливає на розвиток демократії, вони є важливим інструментом реалізації
зовнішньої політики України і головним виконавцем практичних кроків
нашої держави на шляху до інтеграції в структури Північноатлантичного
альянсу. У Збройних силах України проходять службу до 1% населення віком
від 18 до 50 років. Збройні сили впливають на формування суспільної
думки і, як наслідок, на політику держави. Вони є виокремленою частиною
суспільства, мають чітку структуризацію і спеціальні органи виховної
роботи, які постійно і наполегливо роз’ясняють і впроваджують політику
керівництва нашої країни.

Результати нашого дослідження свідчать про постійну, все зростаючу
інформаційну політику Міністерства оборони України стосовно НАТО, яка
розпочалася з моменту практичних кроків держави на шляху до
євроатлантичної інтеграції і істотно посилилася під час пришвидшеного
процесу вступу в НАТО у 2006 році. Вагання особового складу української
армії щодо вступу в альянс неможливо пояснити лише його
непоінформованістю.

З метою вивчення інформаційної політики держави у цивільних друкованих
засобах масової інформації, яка стосується альянсу, ми за допомогою
пілотного дослідження зробили спробу дослідити, яку позицію стосовно
цього мала щоденна всеукраїнська газета “День” накладом у 62500
примірників у 2005 — 2006 роках. Варто відзначити, що газета основну
увагу приділяє інтеграції України в Європейській Союз, тому практично
кожний 2-й — 3-й її номер обговорює це питання. В той же час не
залишається поза увагою і питання інтеграції держави у
Північноатлантичний альянс, причому практично всі публікації мають
аналітичний характер і висвітлюють думки як прихильників НАТО, так і їх
опонентів.

Результати нашого дослідження засвідчили, що питанням інтеграції України
в альянс у 2005 році відводилося 18% випусків газети, а у 2006 році —
23%. У 2005 році 88% публікацій висвітлювали можливий швидкий вступ
України в альянс, а в 2006 році, коли пристрасті навколо швидкого
приєднання до НАТО дещо вляглися, питанням вступу відводилося лише 25%
публікацій.

Наші дослідження свідчать про те, що неможливо пояснити негативне
ставлення певної частки українського суспільства стосовно НАТО лише
тезою про її непоінформованість.

Інформаційна політика повинна бути компетентною, прозорою і правдивою,
тому що в умовах надзвичайного поширення інформації будь-яка
прихованість або неправдивість викликає лише невизнання, негативне
ставлення, більш того, ворожість, до об’єкта або заходу, у позитивності
якого нас наполегливо переконують. А прикладів безвідповідального,
“лукавого” ставлення українських політиків до свого електорату безліч.

Таким чином, як висновок слід зазначити, що реалії сьогодення свідчать,
що з погляду на наявні транснаціональні загрози на рівні окремої держави
ефективно протидіяти цим викликам досить важко, особливо з огляду на
рівень економічного і технологічного розвитку тої чи іншої країни. Саме
тому членство України в Північноатлантичному альянсі або іншому
військово-політичному блоці може бути оптимальним рішенням у сфері
захисту національних інтересів держави. Оскільки сьогодні НАТО є майже
єдиним активним фактором формування загальноєвропейської безпеки, то,
ставши членом цього військово-політичного блоку, Україна дістане
можливість брати безпосередню участь у прийнятті рішень, які не тільки
стосуються її національної безпеки, але й створюють сучасну архітектуру
безпеки на європейському континенті в цілому. Питання про членство в
НАТО або інших військових організаціях повинно бути не самостійною
проблемою, а вирішувати стратегічні завдання у сфері національної
безпеки держави.

Незважаючи на те, що з моменту набуття Україною незалежності навколишній
світ істотно змінився, зовнішня політика нашої держави здійснюється
відповідно до двополюсного світопорядку. Політичні перетворення в
Україні не набули незворотного характеру, демократичні досягнення перших
років незалежності не отримали подальшого розвитку, тому рішення про
євроатлантичну інтеграцію України не є остаточно усвідомленим та
безповоротним вибором керівництва держави і всього суспільства.

Якщо вважати, що на початку XXI століття українське державне керівництво
визначилося з вибором прозахідного шляху євроатлантичного розвитку
країни, то варто визнати, що воно це зробило без обговорення і
узгодження з громадськістю. Крім того, структури державного управління
майже монополізували сферу проведення політики інтеграції до
Північноатлантичного альянсу. Громадські організації, політичні партії
та рухи практично не залучаються до розробки і реалізації стратегії та
тактики входження України у загальноєвропейські структури безпеки,
зокрема НАТО. Лише коли реалізація політики євроатлантичної інтеграції
стане справою всього суспільства, а не окремих інститутів влади, вона
буде ефективною та сприятиме входженню України у європейські структури
безпеки.

Зовнішньополітична діяльність України вимагає сучасного законодавчого
забезпечення, яке повинно спиратися на детально опрацьовану систему
національної безпеки та адекватні орієнтири зовнішньої політики.
Прийняття оновленого Закону “Про основи внутрішньої і зовнішньої
політики” та корегування Закону “Про основи національної безпеки
України” позбавить державу від невизначеної, а часом і суперечливої,
зовнішньої політики, забезпечить незворотність європейського вибору,
посилить міжнародний авторитет України як прогнозованого партнера у
сфері загальноєвропейської безпеки, зокрема Північноатлантичного
альянсу.

Інформаційне забезпечення політики євроатлантичної інтеграції вимагає
суттєвої модернізації. Сьогодні недостатньо лише інформаційних
повідомлень, газетних статей, телевізійних сюжетів, які висвітлюють
діяльність НАТО і політику держави щодо євроатлантичної інтеграції.
Потрібна не тільки об’єктивна інформація про альянс, а робота з
цільовими групами населення, що враховує й регіональні особливості нашої
країни.

Література:

Декларація “Про державний суверенітет України” // Законодавство України
з питань військової сфери. — К.: Азимут-Україна. — 2003. — С. 12 — 15.

2. Постанова Верховної Ради Української РСР “Про проголошення
незалежності України // Законодавство України з питань військової сфери.
— К.: Азимут-Україна. — 2003. — С. 15 — 16.

3. Закон України “Про оборону України” від 6 грудня 1991 р. № 1934-XII
// Законодавчі акти України з питань військової сфери і державної
безпеки. — К.: Верховна Рада України. — 1992. — С. 17 — 25.

Заява Верховної Ради України від 20 грудня 1991 року з приводу укладення
Україною Угоди “Про співдружність Незалежних Держав”// Відомості
Верховної Ради України. — 1992. — № 13. — С. 376 — 377.

Довідник НАТО. — Brussels: Office of Information and Press, 2001 — 608
p.

Воєнна доктрина України // Законодавчі акти України з питань військової
сфери. Збірник № 8. — К.: МО України, 1994. — С. 3 — 10.

7. Основні напрями зовнішньої політики України // Відомості Верховної
Ради України. — 1993. — № 37. — С. 935 — 948.

8. Книш В. Україна і європейська безпека // Народна армія. -1993. — 24
червня (№ 117).- С. 1.

Співробітництво України з НАТО в рамках програми “Партнерство заради
миру” (інформаційна довідка) // Наука і оборона. — 1998. — № 4. — С. 23
— 32.

Partnership for Peace. NATO summit Brussels 10th January 1994. — NATO
Graphics studio. — 8 p.

Гудим В. Досвід України в миротворчій операції КФОР та участі в програмі
“Партнерство заради миру” / Миротворча діяльність України: кооперація з
НАТО та іншими структурами європейської безпеки. — К.: Стилос, 2002. —
С. 74 — 85.

Спільна заява України і НАТО для преси від 14.09.1995 // Політика і час.
— 1995. — № 10. — С. 81 — 83.

Храбан І.А. Система європейської безпеки і напрями воєнно-політичної
інтеграції України до її структур: Монографія. — К.: Варта, 2005. — 544
с.

Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією
Північноатлантичного договору // Народна армія. — 1997. — 11 липня (№
118). — С. 1, 3.

Постанова Верховної Ради України “Щодо відносин України і Організації
Північноатлантичного договору (НАТО)” від 23 квітня 1999 року № 612-XIV
// Голос України. — 1999. — 27 квітня (№ 76). — С. 2.

Українське суспільство — 1996: думки, оцінки й умови життя населення
України // Політичний портрет України. Бюлетень фонду “Демократичні
ініціативи”. — 1996. — № 17. — С. 73 — 93.

Прес-служба фонду “Демократичні ініціативи”. Чи треба Україні стати
членом НАТО? // Урядовий кур’єр. — 1997. — 30 січня (№ 16 — 17). — С.
11.

18. Николаева А. Военные говорят: кто не был в армии, тот многое
потерял, а кто там был, потерял в два раза больше // Зеркало недели. —
1996. — 15 — 21 июня (№ 24). — С. 1 — 2.

19. Декларація глав держав та урядів країн-учасниць саміту Комісії
Україна-НАТО // Путівник до саміту НАТО у Вашингтоні 23 — 25 квітня
1999року. — Брюссель: Офіс інформації та преси НАТО. — 1999. — С. 89 —
90.

20. Горбулін В.П. Взаємовідносини Україна — НАТО в контексті
євроатлантичних інтеграційних процесів // Національна безпека і оборона.
— 2003. — № 7. — С. 5 — 7.

Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року . — К.:
МО України, 2004. — 103 с.

Поляков Л., Пашков М. Україна — НАТО: Тепло… ще тепліше // Дзеркало
тижня. — 2002. — 11 — 17 травня (№ 17). — С. 1, 3.

Закон України “Про основи національної безпеки України” // Урядовий
кур’єр. — 2003. — 30 липня (№ 139). — газета в газеті Орієнтир. — № 28.
— С. 1 — 6.

Воєнна доктрина України // Народна армія. — 2004. — 23 червня (№ 116). —
С. 3 — 5.

25. Указ Президента України “Питання Воєнної доктрини України //
Стратегічна панорама. — 2005. — № 1. — С. 17.

26. Соціологічна служба “Дня” // День. — 2006. — 4 березня (№ 36). — С.
1.

Похожие записи