Реферат на тему:

Організація партизанського війська

Хто такий партизан

Партизана та військовослужбовця обєднує одне — вони є вояками. Але у
порівнянні з військовослужбовцями партизан має ряд інших особливостей
головним чином психологічного характеру. Як до партизана так і до
військовослужбовця сучасної армії з розвитком сучасних воєн ставляться
однаково високі вимоги то загальнофізичного рівня розвитку, висока
психологічна стійкість до стресових умов та до рівня професійних навичок
у військовому ремеслі.

До партизана як і до військовослужбовця предявляються високі вимоги.
Партизан має бути фізично сильним і витривалим. Специфіка партизанської
війни вимагає від вояка максимальної мобілізації власних сил, діяти в
умовах дикої місцевості при абсолютній недостачі самого необхідного.
Партизан мусить вміти виживати в умовах віддаленості від своїх баз.

Партизан мусить мати відмінну тактичну підготовку: в досконалості
володіти тактикою партизанської війни та тактики загальновійськового
бою. Високі вимоги ставляться також і до професійних знань партизана:
він має володіти всіма видами легкої стрілецької зброї та важкого
озброєння піхоти, надто тих зразків які перебувають на озброєнні
окупаційних військ, мати спеціальні навички та знання з окремих видів
військового ремесла, як-от снайпінг, рукопашний бій, мінно підривна
підготовка, орієнтування на місцевості, тощо.

Партизан мусить бути людиною зі стабільною психікою, яка буде спроможна
в умовах циклопічних фізичних та психологічних навантажень виконувати
поставлене перед ним завдання, залишаючись психічно та емоційно
здоровою, не втрачати самоконтролю.

Проте між військовослужбовцем і партизаном є суттєві відмінності. Перш
за все партизан — це окремий тип особистості, яка має сукупність окремих
емоційних та психологічних ознак.

Партизан відрізняється перш за все тим що він є у більшості випадків
цивільною особою. Найбільша кількість партизан формується з людей які за
жодних обставин не думали ставати кадровими військовими і не планували
брати ло рук зброю. Звичайно це не применшує роль військових
професіоналів які завжди цінувалися у партизанському середовищі проте
основу всіх партизанських армій складали саме цивільні люди. Будь хто з
них до війни міг займатися будь яким ремеслом окрім військового. Серед
партизан трапляються селяни, робітники, службовці, представники вільних
професій, студенти, тощо. Всю цю масу людей обєднує добровільність.
Партизан не є партизаном якщо він не доброволець. Добровільність означає
добровільне зречення від свого попереднього соціального і майнового
статусу, свідомий вибір суворого, повного небезпек життя, яке ставить
перед людиною складні фізичні та психологічні випробування, вибір
реальної та близької можливості бути убитим чи закатованим на смерть.

Що штовхає людей брати до рук зброю? Найпершими серед партизан
опиняються патріоти та націоналісти. Їхня система світоглядних цінностей
базується на принципі абсолютного несприйняття будь яких форм іноземного
поневолення. Такі люди незалежно від свого попереднього соціального і
майнового статусу, належності до певних політичних угруповань чи
прихильності до окремих соціальних ідеологій. В деяких випадках навіть
національний та етнічний фактор відходять на задній план. Всіх їх
об’єднує єдина ідея визволення, виражена у видворенні іноземних
поневолювачів та створенні незалежної держави.

Нерідко у партизанський рух потрапляють авантюристи, які вважають війну
тим середовищем, яке їм найбільш імпонує. Таких людей вирізняє
професіоналізм у військовому ремеслі, але їхня політична та ідеологічна
мотивація є набагато слабшою. Тож при потраплянні в особливо скрутне
становище вони або покидають лави спротиву, або приєднуються до
супротивника.

Найбільш непридатним контингентом є люди, які потрапляють в рух спротиву
через збіг обставин. Таких слід якомога швидше виявити й відсторонити
від активного спротиву. В часи скрути вони не витримують перші, і або
покидають рух, або перебігають на ворожий бік.

З цього слідує висновок — патріоти й ннаціоналісти — найкращі партизани.

Партизан не обтяжує свою свідомість догмами самозбереження,
самокомфорту, матеріальної вигоди, задоволення власних амбіцій. Тому
серед партизан рідко зустрічаються авантюристи, шукачі пригод та гострих
відчуттів, духовно обмежені та асоціальні елементи, адже для всіх них
основною цінністю є їхнє життя, заради якого за певних обставин вони
заради виживання зрікаються всього на світі. Партизан завжди буде
готовий покласти своє життя на вівтар боротьби, якщо стануться
непереборні обставини, які примушують зробити це. Проте
самопожертвування ніколи не має переходити у безрозсудне бажання
загинути. Партизан завжди живе і бореться заради єдиної мети —
звільнення рідної землі. У теперішній час нам, членам
постіндустріалдьного суспільства важко зрозуміти чому саме перед лицем
захоплення в полон наші предки підривали себе гранатою щоб не потрапити
до рук ворога, чи свідомо йти виконувати найскладніші завдання і роками
могли виживати у безлюдних лісах з найменшим контактом з цивілізацією.
Багатьом цього ніколи не зрозуміти. Але саме завдяки таким людям нація
здобуває саме найважливіше — Волю.

Організація партизанського війська прямо залежна від тактики
партизанської боротьби., яка суттєво відрізняється від способів ведення
війни регулярними військами. Організація кожного війська має дві основні
мети – виживання підрозділу на полі бою й виконання поставленого
завдання.

Перш за все партизани відрізняються видозміною структури військових
з’єднань. В незалежності від боєздатності, поточної фронтової обстановки
регулярні збройні сили дотримуються сталого поділу військових з’єднань,
різних за чисельністю, та покликаних вирішувати окремі тактичні,
оперативні та стратегічні завдання (взвод, рота, батальйон, полк,
дивізія, корпус, тощо). Структуру військових підрозділів партизанського
війська адаптовано до специфічної тактики та прямо залежна від фази
партизанської війни та наявних ресурсів. Основними тактичними принципами
партизанської боротьбі є прихованість, рухливість, раптовість.
Прихованість — кожен партизанський підрозділ має залишатися непоміченим,
щоб уникати зустрічного бою з переважаючими силами супротивника.
Рухливість — партизанський загін має постійно пересуватися і довго не
залишатися на одному й тому самому місці. В звязку з переважною
чисельністю ворога та вдосконаленням методик контрпартизанської боротьби
основою виживання партизан є постійний рух. Раптовість — партизанський
загін має здійснювати бойові операції там, де ворог цього очікує
найменше, де він слабший та менш підготовлений до спротиву.

Тому навіть за достатньої кількості добровольців партизани не формують
крупних підрозділів, які по перше є уразливими у відкритому, не
забезпечують прихованості, маневреності та які відносно легко знайти.

Армійська структура можлива лише у випадку: перетворення самої
партизанської армії на регулярну армію, приєднання партизан до збройних
сил власної країни, або під час третьої фази партизанської війни, коли
окупаційні війська є настільки ослабленими що уже не спроможні вести
активних бойових дій чи навіть внаслідок певних обставин перестає
існувати як армія.

В усіх інших випадках партизани не формують крупних підрозділів
армійського типу. Партизанська війна передбачає максимальну маневреність
окремих підрозділів, які діють на всій окупованій території, і завдають
окремих точних ударів по окремим підрозділам та об’єктам супротивника
без втягування у відкрите боєзіткнення. Відповідно для таких дій крупні
з’єднання просто недоцільні, тому основною бойовою одиниці є загін
чисельністю рівний взводу чота (армійський взвод — 30 вояків) або рідше
сотня (армійська рота — максимум 90 вояків) причому для виконання
окремих завдань чоти й сотні можуть ділитися на менші підрозділи для
виконання окремих бойових операцій. Саме така структура дозволяє
забезпечити партизанам маневреність та прихованість на марші. У випадку
проведення операції проти великих підрозділів ворожих військ чи крупних
об’єктів партизани об’єднуються у більш крупні підрозділи, проте при
перевазі сил супротивника моментально розпорошуючись на окремі
підрозділи задля уникнення ураження ворожою артилерією та авіацією.

Іншою характерною особливістю партизанського війська є різний ступінь
професіоналізму вояків а також широка участь народних мас у боротьбі.
Тому у багатьох війнах партизанами застосовувалася „трирівневий” поділ
партизанського руху. Суть в наступному: партизанські формування та інші
учасники визвольного руху поділяються на три категорії в залежності від
професійної підготовленості та поставлених завдань.

До першої групи зараховується неозброєне цивільне населення, яке своїми
діями підтримує партизан. На контрольованій супротивником території
окремі особи та групи осіб забезпечують основну масу партизан укриття та
припасами. Також на осіб, які пройшли спеціальну підготовку покладається
ведення агентурної розвідки. На звільнених територіях та в межах
партизанських країв з чоловіків здатних носити зброю формуються
підрозділи самооборони для підтримки партизанської присутності на певній
території.

Друга група є власне партизанські війська сформоване з вояків партизан,
які володіють способами ведення партизанської війни, оснащені
відповідним до завдань озброєнням і спорядженням. Це основа бойової міці
партизанського руху. Ці підрозділи можуть діяти як в межах окремої
території або здійснювати рейди на інші території.

Третя група являє собою еліту партизанської армії й комплектується за
рахунок самих досвідчених партизан та вояків-спецпризначенців збройних
сил, у розпорядження яких має надходити найкраще озброєння та
спорядження. Вояки об’єднані у малочисельні ударно-диверсійні
призначається для виконання особливо важливих та складних завдань, як-от
здійснення дальніх рейдів задля розгортання партизанського руху на
окупованій території, здійснення диверсійних актів та атак на особливо
важливі об’єкти. Також такі групи за сприятливих обставин здійснюють
рейди на територію держави-окупанта з метою здійснення різноманітних
диверсійних актів на стратегічно важливих військових та господарських
об’єктах. У випадку обставин, які дозволяють діяти партизанам як
регулярній армії у загальновійськовому бою (підтримка регулярних
збройних сил або повному розвалі збройних сил окупанта) партизани
надають безпосередню підтримку в якості розвідувально-диверсійних
підрозділів.

Ця структура не є раз і назавжди усталеною. Під час різних конфліктів
партизанські формування застосовували її з різними варіаціями,
адаптованими до конкретних обставин.

Так само партизанській армії важче налагоджувати постійні зв’язки між
підрозділами. Це не означає що їх нема зовсім. Проте на відміну від
армії, партизани не можуть приймати таку структуру в чистому вигляді.
Більш менш усталені зв’язки спостерігаються у тих формуваннях де провід
бере окрема організована сила (емігрантський уряд, керівництво окремої
партії, команданти армійських підрозділів, тощо). Але часто через
загальне скрутне становище, спричинене окупацією команданти
партизанських підрозділів мають діяти за власною ініціативою. Крім того
налагоджена система зв’язку часто сприяє легшому відстеженню з боку
ворожої розвідки, відповідно дозволяє останній отримувати цінну
інформацію і завдавати сильних, а часто нищівних ударів партизанському
руху.

Як наслідок нерідко трапляється що основною силою, яка забезпечує
єдність та підтримує дисципліну є командант підрозділу. Саме особистість
польового командира відіграє часто вирішальну роль у боєздатності
загону. Нерідко командант призначається або політичною силою, під егідою
якої сформовано підрозділ, або урядом у вигнанні. Але часто трапляється
так що внаслідок невірної оцінки обстановки, помилці при доборі
керівництво загонами переходить до некомпетентних у цій царині осіб. Так
сталося під час розгортання радянського партизанського рузху на
окупованих територіях СРСР. Зігдно пролетарського принципу члени ЦК ВКП
(б)- вважалися найкомпетентнішими в усіх сферах діяльності людьми, тож
на багатьох представників партійного апарату було покладено завдання
організовувати радянські партизанські загони на окупованих територіях.
Нажаль знання ідеологічних основ марксизму-ленінізму аж ніяк не робило
їх досвідченими командирами. В результаті у перші роки
радянсько-німецького етапу другої світової радянські партизанський рух
зазнав дуже високих втрат саме чере непрофесіоналізм свої командирів.

Якщо партизанський загін формується на основі певної етнічної групи, то
часто її організаторами й керівниками стають люди, які в силу певного
соціального статусу мають беззаперечний авторитет у певній спільноті.
Наприклад під час війни в афганістані лідерами опору та командантами
окремих загонів ставали шейхи або духовні лідери певного етносу
(пуштуни, таджики, узбеки) або релігійної громади (сунніти, шиіти).

Проте нерідким є явище виборності командирів вояками підрозділу. В цьому
виражається принцип військової демократії – влади всіх хто спроможний
носити зброю. Така система має свої очевидні переваги й недоліки.
Перевага полягає у тому, що завдяки такій схемі командирами підрозділів
стають досвідчені партизани, які за своїми здібностями та професійними
навичками спроможні виконувати завдання якнайкраще. У армії старшина,
навіть незважаючи на повну невідповідність військовому званню має
можливість його отримати завдяки службовим зв’язкам, освіті чи погонам.
У партизанських формування з „військовою демократією” такий принцип
абсолютно виключений. У випадку некомпетентності на загальних виборах
коменданта знімають, а за згубні дії його можуть просто вбити.

Але якщо завдяки майстерності та особистим якостям комендант здобуває
авторитет серед партизан, його владу можна вважати необмеженою. Так
повелося ще з часів давніх воєн, коли полководці цінувалися за виграні
битви з мінімальними жертвами та особисті характеристики. Відданість
своїм польовим командирам часто робить підрозділи винятково стійкими в
умовах бойових дій.

Узагальнюючи вищесказане можна зробити висновок: специфіка бойових дій
визначає і визначатиме найбільш оптимальну та доцільну організаційну
структуру партизанського війська. за різних обставин вона може мати свої
характерні особливості.

Похожие записи