Реферат на тему:

Козацтво – збройні сили України

Національно-визвольні війни

Козацтво продовжувало справу Петра Сагайлачного і після його смерті.
Походи із Запорозької Січі на Туреччину і Крим влаштовували майже
кожного року, а починаючи з 1623-го. бувало, і то кілька на рік. Поряд з
тим запорозьке козацтво активно проводило свою власну міжнародну
політику. Зокрема, козаки втрутилися в міжусобну боротьбу між двома
претендентами на ханський трон і підтримали Шагін-Гірея, який хотів
розірвати васальну залежність Криму від Туреччини. Шагін-Прей 24 грудня
1624 року уклав офіційну угоду із Запорозькою Січчю як з окремою
державою, не залежною від Польщі. У цей же час Січ надала притулок
Олександру Ахії, який видавав себе за сина сутана Мухамеда IV і гречанки
з цісарського роду Комнанів. Ахія обіцяв: якщо стане султаном, то
звільнить слов’янські країни. Запорожці відвезли турецького претендента
до київського митрополита Іова Борецького. Потім Ахія поїхав до Москви,
куди на початку 1625 року . прибули і козацькі посланці.

У 1624 році козаки провели три морські експедиції.

Запорозька Січ скористалася з того, що значний турецький флот, зайнятий
татарськими справами, стояв у Кафі, у червні 1624 року Направила свої
війська до Криму, а на море вирядила 80 чайок по 50 запорожців на
кожній. Козаки несподівано виявилися у самому Босфорі. Французький та
англійський посли, які перебували в той час у турецькій столиці і
занотували у донесеннях до своїх урядів перебіг подій, повідомляли, що
козаки спалили вщент околиці Царгорода (Стамбула) по обох берегах
протоки — Буюк-Дере, Ене-Кіой, Стеніо. З великою здобиччю вони відпливли
морем. Сам султан Амурат організував погоню. Козаки зупинилися 1
вишикувались у бойовий порядок. Щоб прийняти бій. Вітер не давав їм
можливості самим перейти в атаку Турки ж не зважилися їх атакувати.
Козаки спокійнісінько повернулися додому.

У липні цього ж, 1624 року козацька флотилія з 150 чайок знову
з’явилася під султанською столицею. Цю козацьку флотилію спробували
загримати ще у Дніпровському лимані, але вона л робилася. Козаки спалили
Форос і ледве не заволоділи арсеналом. Три дні стояли запорозькі чайки
біля берегів Босфору й повернулися з багатими трофеями. Султан
.відкликав свій флот з Криму для оборони столиці. Але козаки у другій
половині серпня втретє вибралися на Стамбул. Спочатку їм не поталанило,
буря затримала на цілий місяць під Очаковом. Але все ж таки вони
добралися до Босфору і знову пограбували найбагатші оселі околиці
султанської столиці — Ене-Кіой.

Розлючений султан загрожував Польщі війною і вимагав від польського
уряду покарання й знищення козацтва.

Незважаючи на грізний наказ з Варщави утриматися від усяких походів на
морі, козаки і в 1625 році з’явилися біля Стамбула, а потім напали на
околиці Трапезунда, спустошивши їх. Турецький флот хотів перерізати шлях
повернення додому і чекав їх біля Дніпрового лиману. Козаки і цього разу
розбили турецький флот, але в запеклих боях, і 270 козаків потрапило до
полону.

У королівській інструкції сеймикам І 625 року знову зазначалося, що
козацька свавільність бере гору. У королівських містах і містечках на
Україні все правління, вся влада перебуває в руках козаків. Вони
захоплюють юрисдикцію, видають закони, забувши про підданство. Створили
собі удільну Річ Посполиту (державу). Вся Україна їм підвладна. Козаки,
не рахуючись з королівськими заборонами, і в 1624-му, і 1625 роках
ходили на море, а у 1624 році наважилися від власного імені укласти
перемир’я з султаном-калгою братом хана).

Ось тоді і вирядився на Україну з шеститисячним військом поліський
коронний гетьман Станіслав Конецпольський для вгамуван-ня козаків». Він
дуже поспішав, хотів встигнути до повернення козаків з походу. До того ж
розпочиналася війна Польщі з Швецією, і Конецпольському були потрібні
надійні тили.

Для запорозьких козаків прихід польських військ був несподіванкою і
поставив їх у скрутне становище, оскільки значна частина їх була в
поході. Тому козаки, які вийшли із Січі на чолі з гетьманом Марком
Жмайлом, ж

встигли по-справжньому стати табором в урочищі Ведмежі Лози на місці
пізнішого міста Крюкова, біля Кременчука, за Куруківськиді озером. Однак
навіть у ході запеклих боїв поляки не змогли взяти козацький табір і
понесли значні втрати вбитими і пораненими. Конецпольський ледве
врятувався втечею.

Не маючи часу на затяжну війну, польський командуючий змушений був
піти на угоду з козаками. За Куруківстькою угодою 5 листопада 1625 року
польському уряду довелося відмовитися від вимоги видати йому козацьких
ватажків, як це бувало раніше. Козакам—учасникам збройного конфлікту
оголошувалась амністія, число реєстрових доводилося до шести тисяч з
виплатою їм 60 тисяч злотих на рік. Така кількість узаконювалася вперше
за всю історію реєстрового козацтва. . Але ж решта козацтва ( понад 40
тисяч) мусила визнати себе кріпаками, позбутися волі. Ця ж
Куруківська угода зобов’язувала козаків попалити чайки і не виходити в
море. Побоюючись зростання міжнародної ролі козацтва, Конецпольеький
добився внесення до Куруківського договору пункту про заборону козакам
діяти зносини з іноземними державами.

Право обрання козацького гетьмана з наступним затвердженням його королем
залишалося за козаками. .Марка Жмайла скинули з гетьманства. Новим
гетьманом козаки обрали, а польський уряд затвердив полковника Михайла
Дорошенка, відважного вояка, учасника Хотинської війни, який
користувався великим авторитетом серед козацтва. Він досить швидко
здійснив акцію, складання реєстру, а виписчикам порадив йти на
Запорозьку Січ. У 1628 році Михайло Дорошенко водив козаків у Крим і там
загинув.

Замість нього реєстровці обрали гетьманом Григорія Чорного, дуже
лояльного щодо польського уряду старшину. А ситуація на Україні в той
час все більше ускладнювалася, загострилися відносини між реєстровцями і
виписчиками. Цьому сприяли події, які відбулися на Україні після
закінчення польсько-шведської війни. Конецпольський розмістив тут на
постої свої війська, які повернулися з війни. Жовніри грабували, чинили
насильства над українським населенням. Виписчики, які брали участь у
шведській кампанії, були обурені тим, що обіцянку вписати їх до
реестру не виконали. Після повернення на Україну їх знову зробили
кріпаками. Тоді понад 40 тисяч виписчиків пішли на Січ. Отже,
загострилися відносини між реєстровцями і Запорозькою Січчю, де
влада фактично переходить до рук виписчиків. Вони й обрали в кінці
1629 року сього гетьмана —Тараса Федоровича Трясила, талановитого
полководця і військового організатора, досвідченого керівника
Запорозька Січ — козацька християнська православна демократична
республіка — опинилася на порозі війни з магнатсько-шляхетською
католицькою аристократичною феодально-кріпосницькою республікою — Річчю
Посполитою. Отже, польсько-козацьке військове протистояння, що
тривало з

1630 до 1638 року, було справжньою війною, яку вели збройні скли обох
держав, хоч досі в радянській історіографії ті події традиційно
визначаються як «селянсько-козацькі повстання 30-х років XVII ст.».

Насправді це була національно-визвольна війна, в якій український народ
виборював волю і незалежність. Війни проти чужоземного панування були
наслідком нових виробничих відносин, що зароджувалися в надрах
феодального суспільства, підвалини якого почали відчутно
розхитуватися

Участь у війнах селянства забезпечувала масовість, надаючи їм
антифеодального характеру. Розвивалися нації, утверджувалася національна
самосвідомість народів. При загальних спільних рисах
національно-визвольних війн кожній країні були притаманні свої
специфічні особливості.

У Речі Посполитій виникли поміщицькі фільварки, що були основані на
обезземелюванні селян і панщині, одній з найтяжчих форм кріпосницької
експлуатації. На Україні пошиирилися фільварки польських та ополячених,
окатоличених українських магнатів. Боплан писав, що життя закріпачених
селян на Україні «гірше за існування каторжників на галерах».

Протест проти феодально-кріпосницького гноблення, проти чужоземного
гніту українського селянства і міщанства виявився у посиленні
унікального, тільки Україні притаманного, історичного процесу
«покозачення».

«Покозачення» по суті було спробою мирним шляхом звільнитися від влади
шляхетської Польщі й одержати право займатися вільною працею на власній
землі. Коли ж соціальне напруження і національно-релігійні конфлікти в
суспільстві досягли межі, вибухнуло повстання. На Україні воно набувало
особливого характеру завдяки добре організованій професійній армії —
Запорозькому Війську, до якого вливалися повстанці. Нерідко повсталі
приєднувалися до Запорозького Війська на закликати та універсали його
панів і полковників. Однак відбувалося це на абсолютно добровільних
засадах принципом самозабезпечення як харчами, так і зброєю, військовим
оснащенням, кіньми та фуражем. Повсталі селяни, приєднуючись до
українських збройних сил, брали участь у бойових діях, одержували
військові навички, засвоювали козацьку стратегію і тактику.

?

o

oe

На Запорожжі формувалися військові загони, які Січ забезпечувала
гарматами і зброєю і які виходили на волость, де до них
приєднувалися городові козаки, повсталі селяни і міщани, а під час боїв
— і реєтрове військо, за винятком окремих старшин. Запорожці у такому
кількісно розширеному козацькому війську були ядром, що складалося з
організованих, військово досвідчених, витривалих вояків. Саме з
їхнього середовища виходили керівники — командири, полководці, що качали
стратегію і тактику війни, вирішували долю окремих битв.
Запорозька Січ забезпечувала тили діючого Запорозького Війська,
яке мало можливість відходити туди у випадках невдач.

Поштовхом до національно-визвольної війни 1630 року, стали такі події.
Гетьман реєстрових козаків Григорій Чорний на початку року послав вимогу
на Січ реєстровцям, що перебували там, йти «на волость для послуг
воєнних» і привезти йому гармати з Січі За те, що реєстровці на Січі
зігнорували його вимогу, Григорій Чорний виписав їх з реєстру. У
відповідь запорожці схопили цього реєстрового гетьмана і як зрадника
засудили на смерть. А у березні 1630 року великий загін запорожців на
чолі з Тарасом Федоровичем вийшов із Запорожжя. Тарас Федорович вирішив
діяти швидко і рішуче, поки не з’єдналися розкидані на Подніпров’ї на
постої польські війська. 4 квітня запорожці дісталися до Корсуня. Там
стояли великий відділ коронного війська і реєстровці, значна частина
яких зразу ж приєдналася до запорожців, покинувши свою
старшину. Козаки оточили польське військо і почали його розгром. На
допомогу козакам прийшли корсунські міщани і взяли участь у цьому
розгромі. Польські вояки мусили втікати.

Тарас Федорович розіслав по Україні універсали, закликаючи всіх до
Запорозького Війська, — «і тих, хто був козаком, і тих, хто ним хоче
стати, щоб вони вольностей козацьких заживали, віру православну
рятували». Гасло боротьби за віру у ті часи багато важило для українців.
Відстоювання православної віри було протистоянням намаганню їх
покатоличити і пополячити. що загрожувало втратою своєї національності.

Конецпольський не встиг зібрати своє розпорошене «на лежах» військо,
однак вислав каральні загони коронного стражника Самійла Ла-ща. відолюгс
своїм грабіжництвом і немилосердним нищенням українського населення.
Навіть шляхта називала його розбійником. Лащ вирізав усіх — і дітей, і
жінок — у містечках Лисянка і Димер.

На заклик універсалів Тараса Трясила волосні козаки, міщани і селяни
відгукнулися не тільки тим, що приєдналися й увійшли до складу
Запорозького Війська. Створювалися окремі повстанські загони, які
самостійно діяли, особливо багато їх виникло на Переяславщині.

Запорозьке Військо розмістило над дніпровим берегом свої застави, потім
оволоділо Переяславом, селяни і міщани якого відразу ж підтримали
козаків. Поблизу міста побудували табір. Місце обрали стратегічно дуже
вигідне. Спираючись на нього, козаки тримали під своїм контролем
переправи через Дніпро. Конецпольський. нарешті зібравши всіх своїх
жовнірів і німецьких найманців, розставив частину як сторожові пости на
правому березі (саме їх громили і знищували селянські загони), а сам з
головними силами переправився через Дніпро й атакував козацький табір
Козаки атаку відбили, табір стояв непорушно. Такий же результат мали
наступні штурми польським військом козацького табору. Козацькі загони
виходили з табору і з свого боку атакували військо Конецпольського, яке
кожного разу зазнавало значних втрат від козацьких ударів. Бої точилися
три тижні.

Якось до козаків перейшли два гайдуки — з польських військ і попередили
Тараса Федоровича, що в польському таборі саме немає Конецпольського, і
настав зручний момент для атаки. Козаки атакували польський табір.
Запекла генеральна битва 15 травня тривала шість годин. Козаки захопили
гармати, гаківниці, розбили польський обоз. Прихід Конецпольського не
поліпшив ситуації для коронного війська Воно було розгромлено.
Тільки сильна злива, що почалася, врятувала польську армію від
цілковитого знищення. Автор Львівського літопису говорить: «Кгдиби не
дощ окрутне великий перешкоди, снать би вшитких і ноги не випустили». У
джерелах того часу зазначалося, що в боях загинуло 300 тільки «вельми
значних панів коронних», а всього втрати польського війська становили
близько 10 тисяч чоловік.

Не тільки головне військо, а й окремі польсько-шляхетські загони були
розбиті під Києвом, Золочевим, Димером та 5н. Коронне військо відрізали
від Дніпра. Байдаки, човни знищили, спалили повсталі селяни і міщани.
Конецпольський опинився у безвихідному становищі і змушений був шукати
перемир’я з козаками. 8 червня 1630 року під Переяславом Конецпольський
і козацька старшина підписали угоду.

Переяславська угода значною мірою повторювала Куруківський договір,
але реєстр був збільшений до восьми тисяч чоловік. Випискою є реєстру
мала зайнятися мішана комісія з реєстровців і «виписників». Тарас
Федорович залишив гетьманство і з частиною запорожців пішов на Січ.
Замість козаки обрали гетьманом Орандаренкз. Ватажків самовільних
походів козаки обіцяли видати Конецепольському, а також попалити човни
Від них також вимагали не мати зв’язків з іноземними державами. Вони
легко давали такі обіцянки, оскільки не тільки на думали їх виконувати,
а й відразу після Переяславської кампанії організували морський похід і
спустошили Чорноморське узбережжя в районі Юлії, Балчика, Варни. У
поході брали участь щойно виписані з реєстру, які пішли на Січ: Частина
«виписників» разом з Тарасом Федоровичем після походу перейшли на
Дон.

Польський сейм 1631 року затвердив Переяславську угоду і записав її у
конституційні книги.

На Україні «виписники», які були рішучими противниками будь-якої угоди з
магнатами, не визнавали договору. Не погоджувалися з Переяславським
договором широкі кола волосного козацтва 1 реєстровців. Відбувалися
бурхливі козацькі ради. Влітку 1632 року біля Маслового Ставу на
Київщині козаки скинули гетьмана реєстровців Кулагу, ставленика
польської шляхти, а пізніше покарали його як зрадника. Були переобрані
також полковники та інша старшина «з людей, котрі де преж сього бились з
поляками під Переяславом»»,— розповідав один з сучасників.

Рада реєстрових козаків, яка відбулася 26 вересня 1632 року, прийняла
рішення захищати свої права від замахів польсько шляхетського уряду. У
тому ж році у Корсуні зібралася третя козацька рада з широким
представництвом від полків Білоцерківського, Чигиринського,
Корсунського, Переяславського, Лубенського, від Києва «та з усіх міст».
Рада засудила угодовську політику частини реєстрової старшини.

Уряд Речі Посполитої, побоюючись нових повстань, збільшив кількість
коронних окупаційних сил на Україні.

У 1631 році шведський король Густав-Адольф продовжив розпочаті в 1629
році переговори з запорожцями. Густа в-Адольф просив козаків вислати
загін на допомогу шведам в їхній війні з Австрією, а також підтримати
його кандидатуру прч виборі на королівський престол Речі Посполитої
після смерті Сигізмунда III. Шведських посланців пропустив московський
уряд, попередивши, що вони мусять звертатися тільки до запорожців, а не
реєстровців. Але саме до реєстрової старшини потрапили посланці, яких та
й видала польському уряду.

У 1632 році помер фанатик-єзуїт король Сигізмунд III, Козацька старшина
послала делегатів на конвакаційний сейм, вимагаючи, щоб їй поряд з
шляхтою надали права обирати короля. Польський уряд відкинув ці вимоги.

У 1633 році зроблені деякі поступки новим королем Владиславом IV. Були
видані так звані «Статті» для заспокоєння українського народу, які
узаконювали існування православної церкви. Православним єпископам і
монастирям було повернуто частину колишніх їхніх володінь. Однак і з
виданням цих «Статей» релігійно-національні гоніння на Україні з боку
польських магнатів і шляхти не припинялися. У 1635 році польський сейм
прийняв рішення про застосування репресій проти каїків, зокрема про
смертну кару для тих, хто не підкоряється реєстровій старшині.

Наступним етапом національно-визвольних війн 30-х років став виступ
запорожців у 1635 році під проводом козацького гетьмана Івана Сулими.
талановитого полководця, прославленого керівника козацьких морських
походів. І на цей раз він з запорозькими козаками повертався з Дону, да
вони зимували після одного з спільних з донцями походів на Азов.

Польща хотіла, щоб Кодак перешкоджав переходам козаків з
волості, а також втечам селян на Січ, і водночас не допускав
козацьких походів на море. Взагалі сподівалися за допомогою цієї фортеці
встановити контроль над Запорозькою Січчю, перерізати всі шляхи і
переправи, що зв’язували її з Україною. Козацьку залогу, що складалася з
німців-найманців, очолював французький офіцер «Маріон.

Іван Сулима з Запорозьким Військом вирішили звільнитися від ненависної
Кодацької фортеці. Несподіваним наскоком вночі захопили її і цілком
зруйнували. Коменданта Марюна Іван Сулима наказав розстріляти, залогу
порубати.

Однак подальший розвиток подій був трагічним, для Івана Сулими і
п’ятьох його товаришів — запорозьких командирів.
Конформістська частина реєстрової старшини, побоюючись погроз
Конецпольського помститися кривавим погромом реєстровому
війську за зруйнування Кодака, а також сподіваючись одержати
різні пільги від короля, зрадницьки схопила Судиму та його
товаришів і видала їх полякам. Закувавши їх у кайдани,
відправили до Варшави. Там їх засудили на смерть.

Похожие записи