Реферат на тему:

Журналістика як інформаційний простір

Останнім часом у слововжиток міцно увійшло поняття інформаційного
простору, під яким розуміють сукупність територій, охоплених засобами
масової інформації певної категорії (регіональними, національними,
світовими). Найчастіше цей термін вживають у значенні національного
інформаційного простору, який потребує законодавчого врегулювання й
захисту, а його суб’єкти — і державної підтримки.

Більш докладно інформаційний простір характеризують:

1) матеріальні (технологічні) способи підготовки й поширення інформації
по горизонталі, включаючи її передачу, ретрансляцію й отримання;

2) соціально-економічні можливості доступу до інформації населення,
включаючи усі його верстви в даній країні; забезпечення поширення
інформації по вертикалі;

3) існування національної системи інформації та зв’язку з її конкретними
компонентами, що визначають територію поширення інформації;

4) наявність національного законодавства в галузі інформації та зв’язку,
що регулюють функціонування й використання ЗМІ в забезпеченні
національних і державних інтересів;

5) наявність законодавчої бази міжнародного рівня та міжнародних і
регіональних угод в галузі масової інформації, що забезпечують обмін нею
між державами і взаємопроникність національних інформаційних просторів.

Журналістика — це система, що динамічно розвивається, маючи своєю
кінцевою метою максимальне задоволення інформаційних потреб суспільства
і наповнення інформаційного простору якісними, об’єктивними
повідомленнями. За чотириста років існування професійної журналістики в
ній відбулося багато змін. Особливої інтенсивності вони набули в ХІХ-ХХ
століттях. Спочатку журналістика призвела до виникнення усередині кожної
країни національних інформаційних просторів, які мало співвідносилися
між собою.

Але от уже майже два століття тому почав складатися світовий
інформаційний простір, а масово-інформаційна діяльність пережила перший
розподіл праці: між джерелами інформації та її розповсюджувачами
з’явилися посередники — ними стали інформаційні агентства.

Кожній газеті було невигідно тримати власного кореспондента в зарубіжних
країнах, дешевше було купити інформацію в спеціалізованому на її
постачанні агентстві. Вони тоді називалися агентствами преси і, на
відміну від тодішніх газет і журналів, що мали лише національне
поширення, здобули статус світових центрів по збиранню інформації,
по-стачаючи нею передплатників (газети, журнали, а в XX столітті й радіо
та телебачення) у різних державах світу.

Перше інформаційне агентство було засноване в 1835 році у Франції й
називалося Гавас. Під зміненою назвою воно існує до наших днів.

Восени 1940 року після захоплення Франції німецькими військами агентство
Гавас опинилося в руках окупантів. У той же час лондонський відділ
агентства Гавас було перетворене представниками Опору в Незалежне
Французьке Агентство. У 1942 році в Алжирі при Французькому комітеті
національного визволення виникло ще одне інформаційне агентство під
назвою Аванс Франсез де Пресе (Французьке Агентство Преси), яке після
реорганізації у вересні того ж року дістало своє нинішнє найменування
«Франс Пресс». 1944 року в нього влито лондонське Незалежне Французьке
Агентство. Таким чином, Франс Пресс стало спадкоємцем агентства Гавас,
успадкувавши його структури.

Спочатку Франс Пресс було офіційним урядовим агентством і утримувалось з
державного бюджету. Згодам було прийняте рішення відділити його від
державного апарату й надати «кооперативний статус». Згідно з статутом,
прийнятим 10 січня 1957 року, Франс Пресс є «автономним органом, що
користується правами юридичної особи і діє на комерційній основі».

У 1848 році засноване в Нью-Йорку інформаційне агентство США Ассошіейтед
Пресс (АП), яке є кооперативним об’єднанням газетних видавців. Зараз АП
нараховує біля дев’яти тисяч абонентів. Серед них 1400 щоденних газет,
350 тижневих газет та інших видань, а також 466 радіо- й телестанцій у
США і 4500 різних видань і радіостанцій за межами ЗДА. У З’єднаних
Державах членами Ассошіейтед Пресе є приблизно дві третини всіх щоденних
газет. У 100 найбільших містах країни агентство має свої інформаційні
бюро (найбільше у Вашингтоні); володіє власною комп’ютерною мережею, що
зв’язує його штаб-квартиру з 750 містами США. За кордоном діяльність АП
поширена на 73 країни, воно має більш як три тисячі зарубіжні
кореспонденти. Річні прибутки цього інформаційного агентства становлять
100 млн. доларів США.

Одне з найбільших і найстаріших інформаційних агентств Європи Рейтер
засноване в Адені в 1849 році німцем Паулем Юліусом Рейтером. У 1851
році Рейтер перейшов в англійське підданство і переніс до Лондона свою
контору «Рейтер оффіс», яка інформувала про рівень котирування акцій на
біржах західноєвропейських країн. З розвитком телеграфа контора Рейтера
почала подавати й політичну інформацію. З розширенням Британської
імперії розширювалася й діяльність агентства.

У 1915 році агентство Рейтер перестало бути родинною власністю, виникло
акціонерне товариство «Рейтер, лімітед». Зараз акції товариства
належать: Асоціації газетних підприємців (власникам лондонських газет),
агентству Пресе Ассошіейшн (власникам провінційних газет),
австралійському агентству Остреліен Ассошіейтед Пресе і новозеландському
агентству Нью-Зіланд Пресе Ассошіейшн.

Агентство володіє широкою мережею власних кореспондентів, що працюють
майже в усіх країнах світу, і широко використовує послуги так званих
«стрингерів» — позаштатних репортерів, які передають інформацію тільки у
випадку дуже важливих подій у країнах їхнього перебування. Усі
повідомлення стікаються до штаб-квартири агентства в Лондоні, де вони
відбираються, редагуються й відправляються численним клієнтам в Англії й
за кордоном.

У своїй структурі Рейтер має також фотоагентство («ПА — Рейтер фотос»),
бюро комерційної інформації («Комтельбюро») і відділ статей і оглядів
(«ПА — Рейтер фічерс»).

Агентство Рейтер у значній мірі виконує роль офіційного органу
британського уряду, поширюючи по всьому світові його повідомлення, заяви
міністерств. Іноземна клієнтура Рейтер нараховує біля трьох тисяч газет
і велике число радіостанцій. Щоденно Рейтер передає 30-40 тис. слів
міжнародної інформації. Річні прибутки агентства орієнтовно складають 84
млн. ам. доларів.

У 1940-1950-ті роки з розвитком телебачення виникають нові інформаційні
агентства, які згодом увійшли до числа найбільших у світі.

У листопаді 1945 року засноване з центром у Токіо інформаційне агентство
Японії — Кіодо Цусін, яке є об’єднанням японських газет і
те-лерадіомовної корпорації «Ен-Ейч-Кей». Агентство постачає інформацію
японською й англійською мовами, а також фото, кінофільми, радіозаписи,
щоденно надає японським газетам інформацію обсягом 10-12 газетних поліс
японського тексту, а зарубіжним клієнтам — до 45 тис. слів англійською
мовою.

1958 року в Нью-Йорку засноване ще одне інформаційне агентство США —
Юнайтед Пресс Інтернешнл (ЮПІ), яке також є комерційним підприємством.
Утворене шляхом об’єднання двох великих американських агентств: Юнайтед
Пресс Ассошіейшн, що належало тресту «Скріппс-Говард» і хрестового
«Інтернешнл Ньюс Сервіс». Контрольний пакет акцій залишився за компанією
«Скріппс компані оф Цинциннаті». Загальна чисельність персоналу
агентства ЮПІ перевищує 10 тис. чоловік. З них біля шести тисяч працюють
за межами США.

Поруч із звичайними телеграфними повідомленнями ЮПІ постачає на
інформаційний ринок статті, коментарі й огляди з найрізноманітнішої
тематики, передається також багато біржової та економічної інформації.
Радіоінформаційна й телевізійна служби ЮПІ постачають споживачів
спеціально адаптованими для передачі по радіо й телебаченню сюжетами,
текстами й фото дня.

Число клієнтів ЮПІ досягає семи тисяч, з яких дві тисячі знаходяться за
межами США. ЮПІ має річні прибутки біля 64 млн. ам. доларів.

До числа найбільших світових інформаційних агентств належало й
Телеграфне агентство Радянського Союзу (ТАРС). Воно постало як наслідок
тривалого розвитку інформаційної мережі Росії, де першими телеграфними
інформаційними агентствами були: Російське телеграфне агентство (РТА),
засноване в 1866 році, Міжнародне телеграфне агентство (МТА), засноване
в 1872 році, Північне телеграфне агентство, засноване в 1882 році. Усі
вони діяли як приватні підприємства.

У 1904 році засноване перше урядове Санкт-петербурзьке телеграфне
агентство (з 1915 року — Петроградське телеграфне агентство — ПАТ). Із
ПАТу бере свій початок Російське телеграфне агентство (РосТА, 1918),
реорганізоване в 1925 році в Телеграфне агентство Радянського Союзу
(ТАРС), що створювалося як центральний інформаційний орган при Раді
Міністрів СРСР. До ТАРС входили телеграфні агентства союзних республік
(в Україні — РАТАУ — Радіо-телеграфне агентство України, утворене в
1918), а також закордонні представництва чи кореспондентські пункти в
110 країнах світу.

РАТАУ було засноване як центральний інформаційний орган України в 1918
році на правах державного комітету за постановою Всеукраїнського
Центрального Виконавчого Комітету. З 1921 року дістало назву РАТАУ. З
1971 року влите до складу єдиної державної інформаційної системи
СРСР-ТАРС. Головним завданням РАТАУ було збирання інформації про життя
України для органів преси, радіо й телебачення своєї та зарубіжних
країн, а також поширення на території України всесоюзної та міжнародної
інформації, що надходила каналами ТАРС. В усіх областях України РАТАУ
має власних кореспондентів, а в Харкові, Донецьку, Одесі та Львові —
відділення.

Із розпадом СРСР в 1991 році в незалежних країнах на базі структур ТАРС
створено свої державні інформаційні агентства. В Росії воно дістало
назву Російське інформаційне агентство (РІА), в Україні — Державне
інформаційне агентство України (ДІНАУ) «Укрінформ». ДІНАУ «Укрінформ»
забезпечує формування інформаційного простору нашої країни.

У формуванні українського національного інформаційного простору, крім
традиційних ЗМІ, сьогодні активну роль відіграють новітні електронні
ЗМІ, серед яких, на думку сучасних дослідників, найважливішими є такі.

1. Кабельне телебачення, що забезпечується підключенням телевізорів
певного району (регіону) до якогось передавального центру за допомогою
дротового зв’язку. Кабельне телебачення розраховане в основному на
поширення розважальних програм, але може мати й суспільно-політичні за
характером передачі.

2. Відеомагнітофони — апарати, призначені для записування та
відтворення аудіовізуальних програм та інших журналістських матеріалів.
Інформація для них поширюється на касетах і має переважно
культурно-розважальний характер, що не виключає поширення через цей
спосіб ЗМІ всіх інших типів інформації. Різке зростання продажу
відеомагнітофонів у світі розпочалося у 1983 році. У нас — у 1990-х
роках. Відеомагнітофони широко використовуються для реклами.

3. Телеконференції (телемости, телепереклички тощо) — встановлення
зв’язку за допомогою супутникової техніки між двома точками землі
незалежно від відстані та регіону з метою спілкування між групами людей,
участі їх в обговоренні важливих суспільних проблем тощо.

Сьогодні мало не в кожній інформаційній програмі можна спостерігати
використання прийому телемосту. Про нього може йти мова тоді, коли
використовується пряме включення кореспондента, що веде репортаж або дає
свій коментар з місця події для свого.телевізійного каналу. Таке явище
стало звичним і пересічним у нашому інформаційному просторі. І мало хто
сьогодні вже замислюється над тим, що в даному випадку справді маємо
справу з колосальним пришвидшенням надходження інформації від її джерела
до споживачів, що й дозволяє говорити про революційний вплив даного
новітнього виду ЗМІ на інформаційний простір у цілому.

Останнім часом термін «телеконференція» вживається й в іншому значенні.
Так називають спосіб колективного спілкування в системі Інтернет. У
цьому сенсі телеконференція — це своєрідні «дошки об’яв», де кожен
суб’єкт інформаційних відносин може прочитати потрібну йому інформацію,
або розмістити для зацікавлених осіб своє повідомлення. У світі на
сьогодні існує кілька тисяч телеконференцій, присвячених
найрізноманітнішим питанням, починаючи від політики і закінчуючи клубами
за інтересами. Для того, щоб стати учасником певної телеконференції,
необхідно її передплатити. Після цього на адресу користувача будуть
автоматично надходити матеріали конференції і він сам дістане право
голосу на ній.

4. Електронна пошта (e-mail) — спосіб передачі кореспонденції між двома
віддаленими точками негайно за допомогою міжнародної системи
комп’ютерного зв’язку. Надає можливість зберігати повідомлення в пам’яті
комп’ютера, аж поки адресат не ознайомиться з текстом і не віддасть
команду на знищення його. Даний спосіб передавання інформації вигідний
не тільки швидкістю надходження повідомлень, але й тим, що не потребує
хронологічної синхронізації учасників комунікативного процесу. Адресат
може бути відсутнім у момент прийому повідомлення. Це дуже зручно за
умов, коли суб’єкти кореспондують через великі відставні, розташовані у
віддалених годинникових поясах, і розклад дня в них різний. За допомогою
електронної пошти можна здійснювати майже негайну пересилку великих за
обсягом повідомлень, її широко використовують для спілкування з своїми
базовими редакціями кореспонденти, що знаходяться в інших містах і
країнах.

5. Електронні банки даних — це великі комп’ютери, у яких нагро-

маджують і зберігають найрізноманітнішу інформацію, що доступна для
підключених до них через систему ЕОМ абонентів. Банки політичних
(економічних, фахових тощо) даних утворюються внаслідок розміщення
певного типу інформації в пам’яті комп’ютера, де вона зберігається і
поширюється за запитами осіб чи організацій.

6. Лазерна преса — виготовлення газети чи журналу (чи іншої друкованої
інформації) за допомогою лазерних принтерів. Має дуже високу швидкість
роботи і друкує тексти з швидкістю фотокопіювального пристрою. Поскільки
прискорення виготовлення друкованої журналістики за допомогою лазерного
принтера значно скоротило час руху інформації від джерела до споживача,
це теж істотно вплинуло на стан інформаційного простору в напрямку його
активізації, більш повного задоволення інформаційних потреб населення.

7. Відеогазети. У цьому випадку газета виготовляється, але не
віддруковується, а лишається в комп’ютері і стає доступною підключеним
до нього абонентам, які зчитують її з екрана, а потрібні статті можуть
самі віддрукувати на принтері. Усе більше поширюється практика
розміщення електронного варіанту газети чи журнату в системі Інтер-нет.
Це дає можливість мільйонам користувачів переглянути (часто ще до виходу
друкованого варіанту) свіжий номер «The Guardian» чи «New York Times»,
«Daily Telegraph» чи «Der Spiegel». Окрім того, що відео-газети
максимально підвищують оперативність поширення інформації, вони
виконують ще й активну рекламну функцію, пропагують свої друковані
видання через їх електронні версії. Унаслідок цього тиражі друкованої
продукції не скорочуються, а зростають.

Має свій електронний варіант на сторінці Харківського національного
університету ім. В.Н. Каразіна і газета «Харківський університет», що
сприяє зростанню авторитету (в тому числі й міжнародного) нашого
навчального закладу.

На особливе місце в сучасному світовому інформаційному просторі
висунулася комп’ютерна мережа Інтернет. Власне, кілька вже розглянутих
новітніх засобів масової інформації (телеконференції, електронна пошта,
відеогазети) діють лише завдяки налагодженій системі світового
комп’ютерного зв’язку. Це спонукає говорити про Інтернет окремо,
вбачаючи в ньому новий тип журналізму в цілому. Тут доцільно навести
думки авторів підручника «Основи масово-інформаційної діяльності» (К.,
1999). «Саме за допомогою «всесвітньої павутини», — пишуть вони. світ
стає свідком народження нового виду засобів масової комунікації, який
посяде у XXI ст. особливе місце серед традицшних ЗМІ як телебачення,
преса, радіо та який з розвитком техпологій відкриє: для них ноні
небачені досі можливості».

Інтернст — найбільша в світі комп’ютерна мережа, утворена з мстою
нагромадження, обміну і швидкісного поширення інформації.

До склад)’ світової системи Інтернет входять національні мережі багатьох
країн світу, регіональні, локальні мережі та персональні комп’ютери
приватних користувачів.

Далеко не вся інформація, розміщена в Інтернеті, призначена для масового
користування. Тут міститься велика кількість фахових, наукових,
особистіших повідомлень, розміщена ділова документація міністерств,
банків, організацій та установ. Правильною е: думка, що всі матеріали,
які містяться на файлах підключених до Інтернету комп’ютерів, є
інформаційним надбанням цієї системи. Але соціальна інформація,
збирання, обробка й поширення якої складає зміст журналістики, займає в
системі Інтернет левину частку. Це й дозволяє говорити про Інтернет як
про новий тіш журншіізму.

На відміну від традиційних ЗМІ, Інтернет має цілий ряд особливостей, які
можуть бути зведені до такого:

1. Інтернет — децентралізована система, що не має єдиного керівництва та
управлінської вертикалі. Стратегічні питання розвитку комунікаційної
мережі розв’язує «Товариство «Інтернет» («ISOC» — «Internet society»),
яке діє на громадських засадах. Воно ж створює спеціальну «Раду з
структури Інтернет», що забезпечує технічне керівництво та орієнтацію
мережі. Рада («ІАВ — Internet Architecture Board») складається з осіб,
що спеціально запрошені або виявили добровільне бажання брати участь у
її роботі. «ІАВ» затверджує стандарти та розподіляє адреси і більше
ніяких керівних функцій не виконує.

2. Інтернет — найбільш демократична система інформаційного обміну. Вона
не фінансується з державних джерел фінансування і нікому не належить.
Кожен користувач послугами Інтернет оплачує свою ділянку цієї системи і
забезпечує її безперебійне функціонування. Унаслідок цього кожен учасник
інформаційних відносин працює в умовах свободи, а сама система є
зразком унікальної демократичної спільноти громадян різних країн світу.
Над Інтернетом неможливий контроль з боку урядів чи фінансових структур.

3. Інтернет — глобальна інформаційна мережа, яка має можливість
негайного поширення повідомлень та встановлення рівноправного зв’язку
між особами, що знаходяться в різних місцях планети.

Умова отримання повідомлення .шипе одна — підключення персонального
комп’ютера до системи Інтернет. За домомогою мережі може бути передане
як персональне повідомлення в певну точку на Земній кулі, так і
розповсюджена важлива соціальна інформація для мільйонів абонентів в
усьому світі.

4. Інтернет — новіш рівець журналічму як у технічному, так і в
змістовому аспектах. Технічний аспект пов’язаний з швидкістю поширення
масової інформації, використанням мультимедійних можливостей, що
полягають у поєднанні тексту, звуку та анімації. Сучасні технології
дозволяють передавати комунікаційними каналами Інтернет не лише текстову
інформацію, але її твори радіо- й тележурналістики.

Змістовий аспект пов’язаний з цілковитою відсутністю (й засад-ничою
неможливістю) в Інтернеті цензури чи якого б то не було іншого нагляду.
Над автором не стоїть не тільки урядовець, але й власний редактор —
обов’язкова рольова особа в сучасній журналістиці. Зникають усі
опосередковуючі обставини, журналіст (чи просто громадянин, який
виступає в ролі журналіста) напряму здійснює свої інформаційні функції.
Ці умови гарантують масово-інформаційній діяльності максимальну
об’єктивність повідомлень. Все складніше брехати в умовах цілковитої
прозорості інформаційних відносин. Хтось обов’язково знатиме правду і
викриє брехуна.

Існує й інша точка зору на Інтернет, згідно з якою він нічого спільного
з журналістикою не має. Найбільш рішуче її сформулював російський
науковець професор Борис Варецький: «У нинішньому Інтернеті немає нічого
від журналістики, — твердить він. Це швидше все-планетний інформаційний
банк. Повідомлення, що містяться тут, мають подрібнений, стихійний
характер. У силу цього необхідний не тільки професійний відбір і аналіз
інтернетівських матеріалів, але й їхня перевірка, уточнення,
зіставлення, узагальнення. За таких обставин підвищується роль
професійних журналістів, публіцистів, репортерів. Зростає значення
оглядових, аналітичних публікацій». Запам’ятаймо, що, хоча Інтернет
автор до журналістики й не відносить, але з розширенням інформаційного
потоку пов’язує зростання ролі аналітиків у журналістиці.

Саме розвиток новітніх комунікаційних технологій дає підстави говорити
про настання нової інформаційної ери в історії людства. За новітніми
даними, на 2000 рік комп’ютерна мережа Інтернет поширена в 100 країнах
світу і охоплює 230 млн. користувачів, кількість яких щодня продовжує
зростати. До десятки країн-лідерів увіходять США (ПО млн.), Японія
(понад 18 млн.), Велика Британія, Канада, Німеччина, Австрія, Бразилія,
Китай, Франція, Південна Корея (по 5,5 млн. в кожній країні). У Росії на
2000 рік існувало 2,5 млн. споживачів мережі Інтернет. Дані про Україну,
на жаль, відсутні. За оцінками фахівців, кількість телевізорів, Ідо
забезпечують доступ до Інтернет, до 2005 року досягне п’яти мільйонів.

За мовою Інтернет-світ складається на 57% з англомовних споживачів, 29%
розмовляють європейськими мовами. Кількість інформації в Інтернеті
зростає на 9% щомісяця38, тому її використання можливе лише на засадах
вибірковості.

Україна лише починає освоювати для себе Інтернет і заявляти про себе в
його світі. Але чим швидше зроблять крок до опанування цією
універсальною комп’ютерною мережею українські працівники мас-медіа, тим
більш повно будуть задовольнятися інформаційні потреби українського
народу.

Саме поширення новітніх комунікативних технологій, передусім системи
Інтернет, дає підстави говорити про формування в межах земної
цивілізації інформаційного суспільства.

У постіндустріальному світі, що народжується зараз, втрачають
актуальність звичні економічні показники, які використовувалися для
характеристики попереднього етапу розвитку людства — іїадустріаль-ного
суспільства, як-от об’єм виробництва; кількість осіб, безпосередньо
зайнятих у виробництві; зростання виробництва енергоносіїв. Передові
позиції виявляться в тих держав, які спроможні інтенсивно запроваджувати
нові інформаційні технології, висувати й використовувати нові наукові й
технічні ідеї, виробляти якісний і досконалий технічний продукт,
необхідний суспільству. Для розв’язання вказаних технічних і
організаційних завдань необхідний високий рівень освіченості цілого
народу, країни; необхідна значна кількість осіб, які можуть бути
кваліфіковані високим ім’ям МАЙСТРА.

Інформаційне суспільство несе в собі й загрозу людству: ану ж глобальна
інформаційна система опиниться в руках невеликої групи людей, що
переслідують свої, далеко не гуманні цілі. Перед людством стоїть
завдання — впоратися з цією проблемою за допомогою Колективного Розуму.

Академік Російської АН М. М. Моїсеєв, один з дослідників філософських
аспектів майбутньої організації світу, пише так: «Я визначаю
інформаційне суспільство як суспільство, у якому Колективний Інтелект
(Колективний Розум) відіграє у його функціонуванні роль, аналогічну до
тієї яку відіграє розум людини в її організмі, тобто сприяє розвиткові
суспільства і подоланню зростаючих труднощів… І діє на благо всього
людства, формуючи новий гомеостаз!» Причому науковець розглядає
виникнення Колективного Розуму (не плутати з штучним інтелектом) як
природне явище, наслідок складного еволюційного процесу людини й
суспільства.

З появою кроманьйонця, тобто сучасного типу людини, що сталося 300 тисяч
років тому, припинився розвиток мозку, а відтак і індивідуального
розуму. Але зараз людство стоїть на початку нового витка антропогенезу;
саме так слід розуміти процес створення Колективного Розуму. Його
формування нагадує історію розвитку мозку живої істоти, коли збільшення
числа нейронів і ускладнення зв’язків між ними призвело колись до
виникнення свідомості. Зараз відбувається щось подібне: роль окремих
нейронів відіграють індивідуальні уми, що зв’язані через персональні
комп’ютери й інформаційні системи в глобальну світову інформаційну
мережу. Академік М. М. Моїсеєв висуває гіпотезу, згідно з якою одного
разу за законом переходу кількості в якість станеться якісна зміна ролі
Колективного Розуму в житті людства: він посяде центральне місце у
всепланетарній організації сусшльства.

Головне завдання Колективного Розуму — об’єднання людства за допомогою
інформаційного обміну в одну загальнолюдську спільноту. Найважливішу
роль у цьому повинна відіграти й уже зараз відіграє журналістика.
Колективний Розум призведе до якісної зміни соціальної структури
суспільства, системи звичаїв, а найбільш істотне — перетворить «четверту
владу» на складову Колективного Розуму, на найважливіший механізм
самоорганізації сусшльства, що спрямовує його розвиток на формування
нового гомеостазу.

З огляду на грандіозні наслідки цього процесу для всієї земної
цивілізації «особливе значення мусить набути контроль за його розвитком
з боку громадянського суспільства».

Уже зараз цілком очевидно вияскравлюється зростаюча роль журналістики в
житті суспільства. Вона все більш чітко окреслтос свою роль
вертикального соціального інституту, що, здійснюючи інформаційну місію,
забезпечує те, що академік М.М. Моїсеєв називає гомеостазом, тобто
підтримує суспільство в стані рівноваги, забезпечує його
самоорганізацію.

Крім загальнодержавного інформаційного органу та незалежних приватних
інформаційних кампаній, у міністерствах, відомствах, регіональних
органах влади, громадських організаціях створюються прес-центри. У них
працюють професійні журналісти, бо діяльність прес-центрів пов’язана із
збиранням і поширенням інформації.

Завдання прес-центрів зводяться, головним чином, до такого:

1) інформувати органи масової інформації про події в своїй установі,
використовуючи для цього найрізноманітніші канали (прес-конференції,
прес-релізи, власні виступи в ЗМІ, організація виступів у ЗМІ керівників
установи та ін.);

2) збирати зовнішню інформацію про свою установу, інформувати своє
керівництво про висвітлення в ЗМІ роботи установи;

3) готувати для керівництва офіційні виступи з приводу порушених у ЗМІ
питань щодо роботи установи.

В особливо великих установах прес-центри входять до складу відділів
паблік рилейшнз (зв’язків з громадськістю).

Під час роботи сесій, нарад, конференцій, з’їздів чи інших тимчасових
масових акцій в їхній мережі створюються прес-бюро — — редакційний
апарат чи група дпя обслуговування преси.

Прес-бюро називається також тимчасовий чи постійний відділ
інформаційного агентства чи редакції великої газети на значному
будівництві, великому підприємстві, який подає інформацію, ілюстративні
матеріали, статті для свого чи інших видань.

Як бачимо, структура сучасних ЗМІ складна й розгалужена, дає великі
можливості для пошуку адекватної до своїх здібностей та нахилів сфери
діяльності кожному журналістові, забезпечує його саморе-алізацію.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ПАМФЛЕТ (англ. pamjiet від гр. pan — усе, phlego —• палю) — один з
найголовніших .жанрів соціальної критики, злободенний гостросапіиричниіі
твір, викривальний пафос якого спрямований на нещадне осміяння суспільна
шкідливих явищ, організацій і відомих осіб. У памфлетах широко
використовується художньо-образне й науково-понятійне мислення, ідейно
знищується об ‘скт критики, комбінуються різноманітні вияви комічного:
сарказм, іронія, використовуються гіперболи, контрасти, принижу вальна
лексика.

Термін походить від назви популярної, але анонімної, комедії XII
століття «Памфіліус». Жанр памфлету особливого поширення набув в епоху
Просвітництва у творчості Вольтера, Д. Свіфта, Д. Дідро. Відтоді памфлет
використовується як надійна зброя публіцистики. Видатними памфлетистами
були В. Гюго, Г. Гейне, М. Горький, Л. Толстой.

В українській журналістиці памфлети створювали 1. Франка, Леся Українка
(«Голос однієї російської ув’язненої»), С. Єфремов (цикл памфлетів «Під
обухом: Більшовики у Києві», 1918), М. Хвильовий («Камо гряде-ши?»,
«Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія? «),
Я. Галан та ін.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. —
236 с.

2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой
информации и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.
— 119с.

3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз
української преси) // Історична міфологія в сучасній українській
культурі. — К., 1998. — С. 5-67.

4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и
телевидения. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.

5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби
(історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г.
Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут,
1993. — 204 с.

6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского
творчества: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М.
Горького, 1976. —67 с.

7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой
информации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси:
Га-натлеба, 1989. — 672 с.

8. Введение в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263
с.

9. Введение в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П.,
Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.

Похожие записи