Про регіональні характеристики преси в умовах унітарної України

Закон “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” [1]
передбачає формування унікального для нашої країни явища багаторівневої
організаційної структури діяльності друкованих мас-медіа в суспільстві.
Феноменом такої організації є 5 ступенів системи функціонування кожного
друкованого органу на інформаційному ринку держави: засновник – видавець
– творчий колектив (редакція) – розповсюджувач – споживач як чинник
аудиторії (див.: [2, 100-113]).

Інша річ, що можливими можуть бути варіанти розподілу “ грунтується”
обов’язків між конкретним структурним представником у цій схемі (про
владні хитрощі детальніше див.: [3, 16-19]). Проте сама легальна
наявність багатоступеневості в діяльності друкованих мас-медіа дає
можливість говорити про цікаві тенденції в практиці функціонування
періодичних видань.

Явище суверенності друкованих мас-медіа безпосередньо пов’язане з її
незалежністю від будь-якого зовнішнього силового впливу. Однак у міру
політичної та економічної індиферентності по відношенню до неї з боку
засновника, видавця та розповсюджувача це поняття стає відносним. Як
частина, як елемент системи демократичних інститутів, друковані
мас-медіа самі зазнають певної регламентації і, в свою чергу, виступають
фіксатором легітимних повноважень інших соціальних структур суспільства.

У перші роки існування України як незалежної держави преса зазнала
по-справжньому революційних змін. Основним джерелом цих змін стала
деструкція старої системи економічного існування друкованих мас-медіа.
Преса, фінансована державою, перетворилась на пресу, фінансовану іншими
суб’єктами суспільства, – насамперед це стосується недержавних
друкованих медіа. Щоправда, із формуванням моделі влади під нині діючого
Президента України ситуація різко змінилася (див.: [4, 59-61]).

Українська преса спроможна віддзеркалювати саме те, про що ніколи не
могла писати преса радянського періоду: настрій і стан своїх споживачів,
різноманітність палітри їхніх уподобань, бажань, інтересів (особливо
наголошуємо, що в цих своїх роздумах ми абстрагуємося від проблеми
владної та політичної структуризації сучасної української преси). Ця
обставина і є першоджерелом усіх змін в українських друкованих
мас-медіа, причому змін як на краще, так і на гірше. Відбулися суттєві
зрушення в усіх сторонах діяльності друкованих видань – від зміни назви,
стилістики макетування, добору шрифтів до самої суті подачі будь-якого
матеріалу.

Натомість варто звернути увагу на те, що при відтворенні змін у
функціонуванні друкованих мас-медіа виробилася стереотипна схема оцінки
суспільно-політичної діяльності конкретної газети чи журналу.
Насамперед, загальновідомою є тенденція ділити періодику на “хорошу” –
державотворчу, українську, і “погану” – російську. При цьому практика
свідчить про те, що сама по собі мова видання не є визначальним фактором
політичної оцінки конкретного представника друкованих мас-медіа
(наприклад, у Харкові: україномовне видання “Слобідський край” стабільно
вміщує матеріали, спрямовані на розвиток СНД, а російськомовні “События”
проводять часто, в досить крайніх формах, антиімперську політику.

рунтуєть кряж”), ніж до деяких тернопільських чи тим паче луцьких газет.
Цікаво, що подібну аналогію можна провести й на “горизонтальному” рівні
періодики: львівська “Молода Галичина” знаходить майже повний
політико-ідеологічний аналог не у “Волині молодій”, а в харківській
газеті “Время”, що взагалі не є молодіжним виданням.

Отже, політичні, типологічні, творчі системи й стилістика друкованих
медіа не можна однозначно ділити на “берег лівий” – “берег правий”.
Поділ відбувається за куди складнішою схемою, визначним грунтується для
якої є соціальна характеристика регіону.

Говорити про поділ за тематичною, типологічною, творчою специфікою
регіональних друкованих мас-медіа в контексті не лише існування, а й
функціонування системи координат “Захід України – Схід України”,
“україномовне видання – російськомовне видання” було б не цілком
коректно, хоч протилежність таких координат за ознакою
суспільно-політичної, громадської орієнтації насправді існує: наприклад,
для друкованих медіа сільськогосподарських регіонів України, які є
антагоністами ідеологічного порядку – при тому, що їхні
творчо-організаційні моменти є близькими.

Щодо мовних показників, то антагонізм навіть манери викладу матеріалу в
різних регіональних видання глибший, ніж за ознакою суто ідеологічною.
Це свідчить про те, що творчо-організаційна специфіка друкованих медіа
лімітована не територіально чи мовно. Доцільніше говорити про лімітацію
власне соціальних характеристик певного регіону.

Творчі характеристики конкретного видання – надто чутливий механізм
реакції на читацький попит, і нові, ринкові умови існування періодики
зазнали найбільше змін саме там, де відбулися найбільші зміни в самих
соціумах. Швидкий розвиток нових ринкових структур, зміна самої системи
зайнятості населення, зокрема, перехід значних груп працездатного
населення до сфери послуг, торгівлі, непрямі виробничі сфери є типовою
рисою саме індустріальних регіонів.

Це явище виплодило зовсім нові читацькі уподобання чи тенденції, новий
попит читацького ринку, що грунтується на двох засадах: інформувати та
розважати. Саме це спонукало регіональну пресу розбудовувати свої
видання за принципом: “Усі Жанри хороші, окрім нудного”. Звідси й
потягнувся ланцюжок творчих та тематико-типологічних експериментів,
напрям яких є принципово однаковим, – незалежно від того, йдеться про
Львів, Донецьк, Одесу чи Харків.

Наслідком таких процесів є формування трьох принципових характеристик
друкованих медіа України. Кожній з них притаманні свій соціальний попит,
свій споживач як чинник аудиторії, своя творча структура.

Література

1. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон
України // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1. – С. 1-15.

2. Фінклер Ю. Українські мас-медіа крізь призму теорії еволюції //
Реалії та перспективи українського книжкового ринку: Збірка статей. –
Львів, 1997.

3. 3Іванов В. Правові рамки діяльності українських засобів масової
комунікації // Українське журналістикознавство. Випуск 1. – К.: Ін-т
журналістики КНУ ім. Т.Шевченка, 2000.

4. Фінклер Ю. Українське книговидання: між суспільною рефлексією та
державним регулюванням // Збірка матеріалів науково-практичної
конференції “Квалілогія книги”. – Львів, 2000.

Похожие записи