Реферат з журналістики
ПРАВОВІ РАМКИ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ
ЗАСОБІВ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ
Преса, радіо і телебачення України пере-живають глибоку кризу. Сьогодні
в країні майже немає газет і журналів, телекомпаній і радіостанцій, які
мали б справжню економічну незалежність. Еко-номічний успіх видання,
теле- й радіопрограми України – через чинне законодавство, існуючі
правові та економічні регламенти ринку ЗМІ – майже зовсім не залежить
від кількості перед-платників (читачів, глядачів, слухачів). Деякі
газети і журнали в рекламних цілях в кілька разів перевищують свої
тиражі, публікують необ’єктивні рейтинги попу-ляр-ності. Нормою стали
дотації і спонсорські вкладення у ЗМІ за так зване інфор-маційне
забезпечення, ангажованість видань і телерадіопрограм, пору-шення
етичних норм серед журналістів. Зменшення тиражів газет і журналів, що
почалося у 1991 році, не припинилось
Основна частина населення країни близька до того, що скоро буде
позбавлена доступу до дру-кованого слова, а виходить, і до інформації
про со-ціально-економічне, політичне і духовне життя України, про події
за кордоном. Змушені кон-статувати, що наша країна давно перестала бути
“найбільш читаючою”. За рівнем насиченості періо-дичними виданнями на
тисячу осіб населення вона значно (в 5-20 разів) відстає від інших
країни світу.
Друкованих засобів масової інформації нині зареєстровано 7622.
Характерно, що 4311 від цієї кількості, тобто більше половини, – це
видання з місцевою сферою розповсюдження.
Перше місце серед засновників новоутворених видань посідають комерційні
структури. Друге – видання, створені приватними особами, і лише після
них ідуть видання, засновані трудовими колективами підприємств,
організаціями та установами, громадськими організаціями, радами народних
депутатів, іншими державними органами, установами.
Домінуючу позицію в інформаційному просторі держави сьогодні посідають
електронні засоби масової інформації, хоча за кількістю об’єктів
теле-бачення і радіо становлять усього 11,6 відсотка від загальної
кількості об’єктів поширення ін-формації – до Єдиного державного реєстру
під-приємств та організацій України за станом на 20.02.97 р. внесено 752
телерадіоорганізації (з них 28 дер-жавних). На початок 1998 року
Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення видала
ліцензії 516 організаціям, з них 253 теле-організаціям, 211
радіоорганізаціям, 52 телерадіо-організаціям. Причому 109 з них
комунальні, а 383 – недержавні.
Усе більш відкритою стає політична анга-жованість окремих ЗМІ. Війна
компроматів, мані-пулювання громадською думкою, прихована рек-лама
витісняють з екранів та сторінок об’єктивну інформацію, підмінюють
свободу слова, переконань, гласність.
Значних фінансових труднощів зазнають ре-гіональні теле- й
радіокомпанії. Різко скоротилось вітчизняне відеовиробництво.
Погіршується мате-ріальний стан журналістів, особливо регіональних ЗМІ.
Щорічно після закриття газет і журналів сотні журналістів залишаються
без роботи. Одночасно посилюється тиск на журналістів політичними,
еко-номічними і адміністративними методами. Чиняться перепони у
виконанні ними професійних обов’язків з боку владних структур, у тій чи
іншій формі від-роджується цензура. Переслідування журналістів ве-дуться
і в судовому порядку.
Узагалі, рамочні умови діяльності націо-нальної преси, радіо,
телебачення є одним із най-важ-ливіших питань, які треба розв’язати для
ус-пішного розвитку демократичного суспільства в Україні. Треба
зазна-чити, що в законодавстві Ук-раїни при-діляється певна увага цій
проблемі. Хоча Україна посідає одне з перших місць в СНД за кількістю
законів, присвячених діяльності мас-медіа, проте рівень використання цих
законів на практиці, на жаль, залишає бажати кращого.
Головне досягнення наших законів – це за-конодавче скасування цензури.
Ч. 3 ст. 15 Кон-сти-туції так і говорить “Цензура заборонена”.
Але в законодавстві України чимало супе-реч-ностей. Зокрема між ст. 32 і
34 Конституції України. Ч. 2 ст. 32 наголошує: “Не допускається
збирання, зберігання, використання та поширення конфі-денційної
інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і
лише в інте-ресах національної безпеки, економічного добро-буту та прав
людини”. Ці положення утруднюють виконання пресою своїх функцій, на яке
дає право ст. 34. У ч. 2 цієї статті говориться: “Кожен має право вільно
збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно,
письмово або в інший спосіб – на свій вибір”. Це право значно
обмежується ч. 3 даної статті: “Здійснення цих прав може бути обмежене
законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або
громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для
охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей,
для запобігання роз-го-ло-шенню інформації, одержаної конфіден-цій-но,
або для підтримання авторитету і неуперед-женості право-суддя”. Як
ба-чимо, список обмежень досить такі великий. Крім того, недоладність у
дусі Дж.Оруелла містить ч. 1 ст. 34 Конституції України. Вона, зокрема,
гарантує пра-во на свободу думки, що в принципі є особистою справою
людини.
З 4 березня 1995 року почала діяти постанова пленуму Верховного Суду за
№4 “Про відшко-ду-вання моральної шкоди”, в якій ідеться про меха-нізм
виз-начення розміру відшкодування мо-ральних збитків, встановлення їх
межі. Проте необ-хідно від-разу заз-на-чити, що здебільшого під час
розгляду подібних справ на цей документ поси-лаються рідко.
Чекає на своє законодавче вирішення щодо виз-начення розміру моральних
збитків доцільність уве-дення державного мита під час подання такого
позо-ву. Слід визначити його в розмірі 10% від позовної суми. Думається,
у такий спосіб будуть зменшені астрономічні суми, що висуваються
жур-налістам і редакціям і менше буде необгрунтованих скарг.
Сьогодні серед можновладців різних рангів є чимало прихильників
підтримки тільки тих ЗМІ, які ведуть так звану “державницьку політику”.
А від “незручних”, надто сміливих газет і окремих жур-налістів чиновники
від влади та їх підручні нама-гаються у будь-який спосіб позбутися.
Прикладів таких чимало, але головне (і це тривожно!), що ця тенденція
існує ось уже кілька років і ніякі закони поки що її нездатні зупинити.
З огляду на таку ситуацію необхідно підкреслити, що сьогодні має бути
висока взаємовідповідальність органів влади і жур-налістів, преси і
суспільства в цілому, по-перше, і по-друге, незалежне економічне
становище преси. У Законі “Про порядок висвітлення діяльності ор-ганів
державної влади та органів місцевого само-врядування в Україні засобами
масової інформації” нарешті врегульоване питання взаємовідносин ЗМІ і
влади: 1) діяльність владних органів висвітлюється тільки за плату, на
кошти, які окремо мають виділятися у бюджеті, навіть якщо відповідні
владні структури є засновниками того чи іншого органу ЗМІ; 2) якщо
газети фінансуються з бюджету, то на висвітлення відводиться не більше
20% газетної площі; 3) час на телерадіомовленні розподіляється до 3% на
гілку влади.
ичного характеру, тих, які за-сновані за участю осіб, до сфери
діяльності яких входить виробництво і постачання паперу, полі-графічного
обладнання, тех-нічних засобів мов-лення, заснованих міжнародними
організаціями або іноземцями, в яких понад 50% інформаційної про-дукції
закордонних ЗМІ. Кошти на ці пільги йдуть окремим рядком у Державному
бюджеті. Вводять податкові, митні, орендні пільги для всіх ЗМІ. За
законом тариф на доставку періодичних видань має не перевищувати 40% від
їх собівартості.
Нормою ставлення до журналістів стає на-силля. Почастішали випадки
нападу на них, зну-щань і образ. На їхню адресу лунають погрози,
збіль-шується кіль-кість випадків жорстокої розправи над ними, навіть
вбивств.
Це ще раз підтверджує, що працівники ЗМІ належать до групи підвищеного
професійного ри-зику і потребують спеціального правового за-хисту, слабо
забезпеченого кримінальним законо-давством. Ще менш обнадійливою
залишається прак-тика ор-ганів правопорядку. Далеко не всі злочини,
пов’я-зані з журналістами, розкриті. Слідчі органи іноді нама-гаються
знизити суспільну зна-чущість таких подій і згладити їх гостроту,
про-по-нуючи версії, що не пов’язані з професійною діяль-ністю жертви,
зводячи справи до звичайного кри-міналу.
Згідно з Законом “Про державну підтримку за-собів масової інформації та
соціальний захист журналістів” журналістів прирівняли до працівників
правоохо-рон-них органів за рівнем відповідальності за завдання шкоди,
але це не вирішує проблеми.
Що ж потрібно зробити, аби інформаційне зако-нодавство було більш
ефективним, щоб закони, які регламентують діяльність ЗМІ, реально
пра-цювали, захищали як права журналістів, так і права ауди-торії? Як
бачиться, у сьогоднішніх умовах необ-хідна ква-ліфікована юридична
служба, яка нада-вала б кон-сультації журналістам ще до судо-вого
розгляду їхніх справ. Варто було б збирати банк даних щодо по-рушення
судових справ проти преси.
Слід також зупинитися на проблемах до-тримання авторського права в
Україні. Було б помилково ду-мати, що систематично порушуються права
тільки іноземних митців та журналістів (хоча трансляція західних фільмів
та відеокліпів є най-більш поши-реною формою порушення авторського
права). Та-ким же чином, хоча і не в таких мас-штабах пору-шуються права
і наших громадян.
Аналізуючи ситуацію в Україні та порівнюючи її зі станом мас медіа в
розвинених країнах, слід зазна-чити, що українське законодавство на
сьогодні ще не є досконалим і потрібні зусилля як депутатів, так і
журналістів для того, щоб створити для преси, радіо, телебачення, інших
засобів масової кому-нікації при-датні рамочні умови для роботи.
Гострою для суспільства є проблема інфор-ма-ційної відкритості. Доступ
журналістів до ін-формації стає все більш складним. Положення За-кону
України “Про інформацію” в частині права на отримання інформації і
санкцій за відмову в ній практично не працюють.
Засоби масової інформації, виконуючи інфор-маційну функцію, є при цьому
і каналом ви-раження громадської думки, і засобом його фор-мування, й
ін-струментом соціального контролю гро-мадськості над владою і державою.
Тому право на інформацію і доступ до неї мають життєву цінність не
тільки для журналістів. Однак численні факти свідчать, що між правом на
інформацію і реальним доступом до неї – все більш зростаюча дистанція.
Приховування інфор-мації в найвитонченніших формах і з різних причин
стало звичним способом дій усіх гілок вла-ди, органів управління,
чинов-ництва, госпо-дар-ників, фінансових структур, деяких громадських
об’єднань.
Узагалі, суспільству необхiдно точно усві-до-мити, що iнформацiя – утiха
небезкоштовна, а засоби масової комунiкацiї – важливий економiчний
сектор, який повинен давати чималi прибутки своїм власникам. Iндустрiя
iнформацiї має ряд спе-ци-фiчних рис. Продукцiя ЗМІ швидко “псується”,
втра-чає свою цiннiсть. Товарна цiннiсть щоденного ви-дання за деяким
винятком зберiгається протягом кiлькох годин, тижневика – кiлькох днiв.
Обме-женiсть термiну життя iнформацiї обумовлює до-рожнечу її
вироб-ництва i поширення позначається на всiй економiцi ЗМІ.
Фiнансування виробництва iнформацiї в усьому світі здiйснюється
переважно комерцiйним методом. Найбiльшi прибутки при-носить продаж
площi видань і часу рекламодавцям. На жаль, у нас через економічні
труднощі це правило ще не діє. Останнє десятирiччя характерне видiленням
серед журналiстiв нового прошарку. Це фахiвцi з питань управлiння i
економiки пiд-при-ємств, тобто менеджери. Сектор ЗМІ став на-стiльки
великим, що управлiння ним не може вестися iн-шими засобами, нiж
менеджментом, при-чому близь-ким до промислового.
В Україні, як і у Схiднiй Європi, у цiлому, ринок ЗМК пройшов кiлька
етапiв свого розвитку. Для першого етапу змiн був характерним “стихiйний
ентузiазм”. Це стосується розвитку незалежних ви-давничих iнiцiатив на
регiональних ринках преси та органiзацiйної перебудови у старих органах
преси. Вiдбулося швид-ке зростання нових видань, з яких потiм мало хто
вижив. Дався взнаки спад кiлькостi читачiв, їх не-довiра до нової
пропозицiї на ви-давничому ринку. Другий перiод – “уявної
стабi-лiзацiї”. Для нього характерне формування нового порядку на ринку
преси i розширення пропозицiї з боку електронних ЗМК. Полiграфiчнi
видання у цей перiод полiпшили своє оформлення, деякi з них стали
видаватися за кордоном. Знизився iнтерес до суспiльно-полiтичних видань,
а також до релiгiйної та культурної преси. Новiтнiм етапом став етап
“боротьби за ринок”. Тепер уже кожне видання зму-шене вiдбивати свiй
сегмент ринку вiд конкурентiв. Якi ж видання мають най-бiльший шанс
вижити в умовах ринку? Тут, окрiм багатьох рекомендацiй можна видiлити
три вимоги. По-перше, вони по-винні мати солiднi кошти, якi постiйно
попов-нюються за рахунок спонсорiв чи влас-ної ко-мерцiйної дiяльностi.
По-друге, володiння потуж-ними джерелами свiжої iнформацiї, сучасними
за-собами зв’язку i новiтньою полiграфiчною базою. По-третє, основним
чинником, який визначає успiх видавництва, є кадровий склад його
спiвробiтникiв.
Можна констатувати, що реальні умови полі-тичного і
соціально-економічного розвитку країни викликають суперечності між
потребами суспільства в розширенні вільного обміну інформацією і
необ-хідністю збереження окремих обмежень на її по-ши-рення. Адже в
умовах інформаційної відкритості України створюються широкі можливості
для вико-ристання інформаційного простору країни різними закордонними та
вітчизняними організаціями у власних цілях. Їх комерційна та
інформаційна ді-яль-ність часто не узгоджується, а інколи й супе-речить
національним інтересам України.
Без урахування державних інтересів і на-ціо-нальної безпеки відбувається
комерціалізація сфери інфор-маційних послуг, куди без належного
дер-жавного контролю вкладаються кошти як закор-донних, так і
вітчизняних політичних і ділових кіл.
Інформаційна система, що утворюється ук-раїн-ськими мас-медіа, має
обмежений вплив навіть на території України, особливо у східних і
південних регіонах, не кажучи вже про закордонні країни. Основні
причини: інтелектуальна неконкуренто-спро-можність інформації та
переважна орієнтація на традиційні носії інформації.
Аналіз сучасного стану пропагандистського за-безпечення міжнародної
підтримки соціально-по-літичних та економічних реформ в Україні свідчить
про неспроможність відповідних органів на су-час-ному етапі виконувати
на належному рівні пос-тавлені завдання. З одного боку, намагання
про-пагувати за кордоном досягнення України, звертати увагу на її
проблеми на шляху до демократичного суспільства, правової держави та
цивілізованої ринкової реформи є безсистемно-епізодичними. З другого –
наша інформаційна система часто не готова до відповідного реагування
тоді, коли на замовлення тих чи інших сил країна піддається
необ’єктивній критиці.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
