Політична журналістика існувала завжди. Але в різні часи розуміння цього поняття було різним. Так само, як було різним і ставлення до самої політичної журналістики як явища і до політичних журналістів зокрема. А вже “розуміння” і “ставлення” були наслідками (частиною) тих процесів, які відбувалися у нашому суспільстві
У радянські часи політичний журналіст повинен був бути пропагандистом і розуміти, що єдино правильною позицією є позиція партії, інакше дуже легко було перетворитися з політичного журналіста в політичного в’язня. Зрештою, що можна хотіти від часів, коли політику часто вбачали навіть у віршах про кохання, стверджуючи, що вони підривають “моральний устрій радянської держави”.
У часи національно-визвольного руху,наприкінці 80-х – на початку 90-х років, політична журналістика нарешті дістала свою оду слова, а із здобуттям незалежності опозиційні до КПУ видання вийшли з підпілля. Роль підпільної преси, яка з’явилася переважно в той час в Західній Україні (деякі газети друкувалися в Прибалтиці, а потім переправлялися у Львів та Тернопіль), ще варто дослідити. Здебільшого такого типу видання виконували просвітницьку функцію, відкриваючи для читача “білі” плями радянської історії. У той час це теж вважалося політикою, за яку можна було опинитися за гратами.
1991-1992 були роками народження нової журналістики, у тому числі й політичної.Завоювання незалежності змусило тодішніх журналістів переглянути свої позиції, переконання, переосмислити роль засобів масової інформації у суспільстві. Це було нелегко. Найважче давалося розуміння, усвідомлення того, що може існувати свобода слова, що журналіст не повинен звітувати перед жодними партіями, чи сповідувати їхню ідеологію. Усі свободи були задекларовані в Україні. Але задекларувати – не означає усвідомити. Останнього якраз не відбулося. Без усвідомлення необхідності свободи ніколи не буде самої свободи, навіть якщо вона буде записана на папері й про неї багато говоритимуть.
Відомий німецько-американський філософ, психолог, соціолог Еріх Фромм акцентував увагу на дуалістичній природі свободи. Він писав, що “в боротьбі за свободу увага людини завжди була акцентована на безпосередній ліквідації старих форм панування і породженого ним примусу; у результаті такого процесу природним є виникнення відчуття, що, чим більше буде знищено традиційних форм примусу, тим вільнішою буде людина. При цьому ми не можемо або не хочемо побачити, що, позбувшись старих ворогів свободи, людина наживає собі інших; при цьому новими ворогами стають не якісь зовнішні пута чи зовнішній примус, а внутрішні чинники, які повністю блокують реалізацію особистості”.
І далі: “… ми, як зачаровані стежимо за шаленим зростанням свободи від усіляких зовнішніх сил, і, як сліпі, не бачимо всіх тих внутрішніх примусів і страхів, які ставлять під сумнів завоювання свободи, усі її перемоги над вічними ворогами. Як результат, ми схильні бачити суть самої проблеми свободи виключно в забезпеченні себе ще більшою свободою, яку людство вже встигло досягти в період Нової історії; ми наївно вважаємо, що єдине, що нам необхідно зробити – це захищати свободу від тих сил, які важать на неї ззовні. Ми забуваємо одну просту істину – проблема свободи – проблема не тільки кількісна, але і якісна” [1].
Покоління радянських журналістів було захоплено зненацька тими змінами, які відбувалися в суспільстві. Воно так і не змогло, за винятком окремих особистостей, внутрішньо усвідомити необхідність свободи (що дуже добре можна простежити на прикладі регіональних ЗМІ).
Наступне покоління, яке формувалося на стику, на межі фактично двох епох в історії України (кінець 80-х – початок 90-х), страждало психологією борців. Воно вміло боротися “проти” і руйнувати старе. Але цього було замало для творення нової держави, а в цьому контексті й нової української журналістики. Зовсім молоде покоління журналістів, яке вчилося, формувалося в період незалежності, з одного боку, нібито відчуло смак свободи, а з іншого – через свій прагматизм навчилося до непристойності торгувати своїм інтелектом, що означає служити олігарху чи олігархам (усе залежить від того, хто скільки платить).
І тому сьогодні політична журналістика зводиться до слугування олігархічним кланам(за незначними винятками), які у свою чергу вважають політичних журналістів таким собі допоміжним матеріалом для побудови своїх особистих планів, що не завжди збігаються з інтересами держави та її народу.
Яскравим прикладом тих процесів, про які йшлося вище, є трансформація газети “Киевские ведомости”. Спочатку це був чудовий проект. Газета сприймалася як доволі незалежна (на скільки можна бути незалежною у нашому суспільстві). Після чергового переділу в мас-медійному просторі газета стала виразником інтересів певної групи політиків, що чітко простежується в усіх її політичних публікаціях.
Окрім того, поява видань “Політика і культура”, “Влада і політика”, “Бізнес і політика” тощо свідчить не про те, що у нас заполітизоване населення і воно потребує саме таку ж заполітизовану продукцію (соціологічні дослідження показують, що пересічні громадяни цікавляться політикою остільки, оскільки це не є для них першочерговим інтересом). Це свідчить лише про те, що наша політична кон’юнктура бажає самовиразитись і намагається це робити через пресу.
Академік Анатолій Москаленко завжди говорив, що преса ніколи не повинна визнавати правил гри політичної кон’юнктури. Сьогодні ж преса не просто визнає ці “правила”, а є активним учасником “гри”, не завжди чистої і не завжди, як тут уже зазначалося, на користь держави та її народу. Звичайно, це сприяє її вразливості з боку тих, хто задає тон у “грі”. Політичні журналісти завжди зазнавали і зазнають утисків як з боку влади, так і з боку її опозиції.
Свобода політичної журналістики можлива лише в громадянському суспільстві. В Україні його теж розуміють по-різному. Мирослав Попович стверджує, що треба розрізняти спільноту і суспільство. На його думку, “суспільство є сукупність організацій та інституцій, спільнота є невловима цілісність, що характеризується такими туманними рисами, як “ментальність”, “культурно-політична традиція” тощо. Громадянське суспільство є саме суспільство, а не окреслена спільнота” [2].
Свого громадянського суспільства ми ще не маємо. Ми тільки починаємо говорити про необхідність його побудови. З одного боку, є розуміння того, що для побудови громадянського суспільства і для творення модерної української нації потрібно певним чином формувати громадську думку. ЗМІ у цьому мають брати найактивнішу участь (особливо, якщо це стосується піднесення рівня правової та політичної культури населення).
З іншого боку, щоб формувати громадську думку (навіть з найблагороднішою метою), ЗМІ повинні обмежити себе в деяких свободах. Тобто має бути розуміння, що певне питання треба висвітлювати так, але аж ніяк не інакше. Це дуже болісний процес для мас-медіа. Бо нема гарантії того, чи витримають вони ту планку, падіння якої може призвести до перетворення засобів масової інформації у засоби масової пропаганди. Адже “політика-преса-влада” – це те, що повинно підтримувати державність, а не тягнути її у безодню анархії і розбрату” [3].
Те, що політична журналістика завжди знаходиться під прицілом у можновладців, ще раз тільки підтверджує її особливу роль, бо “через неї в найбільш узагальненій і концентрованій формі відображається суть і перспективи розвитку даного суспільного ладу” [4].
Окрім того, політичний журналіст причетний безпосередньо до процесу забезпечення політичних прав і свобод громадян. Право на інформацію (у тому числі політичну) є одним із головних і невід’ємних прав наших громадян. А політичний журналіст дає можливість отримати (або ж не отримати) всю інформацію про політичні процеси в суспільстві, що особливо актуальним є під час виборів, коли від отримання політичної інформації залежить і право вибору кожного громадянина.
Література
1 Фромм Э. Бегство от свободы. – Минск, 1998. – С. 130-131.
- Попович М. Громадянське суспільство України: підсумки ХХ століття // День. – 1999. – 31 грудн.
- Москаленко А. З. Вступ до журналістики. – К., 1997. – С. 265.
- Там само. – С. 49.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
