Реферат з історії журналістики

«КНИГАРЬ» НА БАРИКАДАХ БОРОТЬБИ ЗА ШЕВЧЕНКА

Шевченкова доля і його мистецьке самовираження, а ще більше їхня
публічна інтерпретація, власне, те, що ми називаємо шевченкознавством, в
усі часи залежали від соціальної й політичної природи суспільства.
Імперськошовіністична цензура в дореволюційній Росії брутально нівечила
тексти творів поета, вилучаючи з них усе, що нагадувало їй найменший
натяк на протест проти поневолення і гноблення України Москвою, осуд
злочинів російських царів і цариць проти українського народу та його
культури. Комуністична Росія, власне, нова (в кор-донах попередниці)
імперія, якою був т. зв. «Советский союз», проголосивши з демагогічною
метою рівність народів, розквіт їхніх культур, а також свобо-ду слова й
відмову від цензури, мусила вдаватися стосовно одвіку незручного
Шевченка до єзуїтської вигад-ливості й еквілібристики, щоб, з одного
боку, створювати враження офіційного шанування Коб-заря, а з другого —
продовжувати практику видання спотворених «Кобзарів», до того ж у
супроводі лице-мірно брехливих коментарів.

Перехід від самодержавної форми правління до комуністичної не стався без
катаклізмів. Рево-люція 1917 року в Петрограді стала детонатором
соціально-політичних вибухів у багатьох регіонах підгнилої ім-перії, при
чому в місцях компактного проживання інонаціональних спільнот ці вибухи
відразу набули характеру національно забарвлених. Українська національна
революція вже 4 березня 1917 року привела до утворення в Києві
Центральної ради під керівництвом М.Грушевського, В.Винниченка,
С.Петлюри, С.Єфремова та ін, яка очолила національно-визвольний рух
українського народу. У червні 1917 року був створений перший український
уряд — Генеральний секретаріат, а 7 лис-топада того ж року першим
універсалом Центральної ради була проголошена Українська Народна
Республіка. Так розпочалася сувора епопея Національного Відрод-ження
України, що в жорстоких битвах т.зв. «гро-мадянської війни», а насправді
в боях національно свідомої української людності з військами
біло-гвардійських реставраторів імперії та окупаційними ордами
московського більшовицького режиму тривала аж до першої половини 1920
року.

Цілком природно, що боротьба українського народу за власну державність і
незалежне існу-вання покликала до активної діяльності кращі сили
націо-нально свідомої інтелігенції. За важких умов пер-манентного
воєнного стану, економічної руїни, інших лихоліть постають десятки
періодичних ви-дань, ча-сом недовговічних, але пристрасно пат-ріотичних,
націлених на консолідацію сил нації у боротьбі за суверенну демократичну
Україну. І ве-лике й почесне місце на шпальтах цих видань надавалося
мате-ріалам, що в різних аспектах ін-терпретували проб-леми Шевченкового
феномену, розуміючи, що саме в його житті й творчості нація може черпати
снагу для осягнення своєї великої мети.

Одним з найпомітніших видань цього періоду був критико-бібліографічний
часопис «Книгарь» (Лі-топис українського письменства), який з
неймо-вірними труд—нощами виходив щомісяця протягом усіх років
української революції (1917-1920) у київському ви-давництві товариства
«Час». У пер-шому номері цього часопису, що вийшов у вересні 1917 року,
редакційна стаття надихала своїх читачів такими оптимістичними рядками:
«Нині, коли вже минули ті тяжкі часи і — хочемо вірити — минули назавше,
коли Україна починає жити повним національним життям, — природно, і наша
видавнича продукція, як най-виразніший покажчик того життя, набирає
небувало широкого масштабу. Щодень народжуються нові періодичні видання,
постають нові спеціальні ви-давництва, громадські та урядові установи
видають книжки українською мовою, з’являється сила при-ватних —
авторських — видань» [1].

Проте вже в лютому наступного 1918 року, за умов більшовицької окупації
Києва, свій черговий, шостий, номер редакція змушена була, вдаючись до
езопівської мови, відкрити таким зверненням до читачів: «Незвичайні
події останнього часу рішучо вибивають з колії людей розумової праці і
не дають їм змоги виконувати творчу роботу. З другого боку — часове
припинення друкарства, безладдя в усіх інших закладах і сферах, що так
чи інакше тор-каються видавництва — все це утворює надто нес-приятливі
умови для літературної й видавничої діяльності. Тому й вихід, а навіть
почасти і самий зміст цього числа «Книгаря» не цілком відповідають
бажанням і намірам редакції та видавців, що й просимо наших шановних
передплатників та по-купців узяти до уваги» [2].

Що то були за «незвичайні події», кож-ній лю-дині, бодай поверхово
обізнаній в історії ук-раїнської ре-волюції, було відомо, адже саме
напе-редодні ви-ходу у світ лютневого числа часопису, 26 січня 1918 року
до Києва увірвалися — «прийшли на допомогу» учасникам антиукраїнського
січневого повстання ні багато, ні мало «…рад, війська під
командуванням

Ю.М.Коцюбинського, загін робіт-ників Донбасу на чолі з Д. П. Жлобою,
червоно-гвардійці Москви й Пет-рограда, 12-й і 13-й Тур-кестанські
полки, 1-й гвард. кексгольмський полк, загін матросів-чор-но-морців,
очолюваний А.В.Полу-пановим» [3], встано-вивши в Києві в січні — лютому
1918 року режим анти-українського більшовицького терору.

Отак, наче на орелях, ще не раз доведеться працівникам редакції й автурі
часопису переходити зі звичайної мови на езопівську, а тоді знов на
людську. Проте на кожному такому етапі часопис залишався самим собою;
вимушено поступаючись одіжжю ви-сло-ву, вдаючись за несприятливих
об-ставин до іно-мовлення, ніколи не поступався прин—ципами. Кожною
статею, рецензією, бібліо-гра-фіч-ною нотат-кою демонстрував вірність
націо-нальній ідеї, інтересам розвитку національної літератури й
культури.

ен-кознавчих публікацій були Сергій Єфремов — виз-начний публіцист,
літературознавець, критик, гро-мад-сько-політичний діяч (член
Центральної ра-ди, зас-туп-ник її Голови, генеральний секретар з
міжна-ціональних справ), автор понад трьох тисяч опуб-лікованих статей і
рецензій у більш як двох десят-ках періодичних видань, цілої низки
грун-тов-них монографій про письменників переважно ХІХ сто-ліття,
капітальної «Історії українського пись-мен-ства» тощо; Павло Зайцев —
публіцист, літе-ра-туро-знавець і критик, громадсько-політичний діяч
(член Цен-траль-ної ради), автор багатьох розвідок, пере-важно в
га-лу-зі шевченкознавства та ін.

За часів свого співробітництва в «Книгарі» во-ни, природно, не знали,
яка драматична (для П.Зай-цева) і навіть жахливо трагічна (для
С.Єф-ремова) доля чекає на них невдовзі: П.Зайцев змушений був назавжди
залишити батьківщину, і з 1921 року понад сорок років провів у
еміграції; С.Єфремову ж дове-лось стати головним обви-ну-ваченим у
сфаб-ри-кова-ному каральними орга-нами комуністичного ре-жиму процесі
СВУ (Спілка Виз-волення України), го-ловою якої він нібито був, що
призвело до засудження його до смертної кари, заміненої на десятирічне
ув’яз-нення, і загибелі у політізоляторах Росії в 1939 році. Звичайно ж,
такому трагічному фіналові при-страсного ідейного бійця, яким був
С.Єфремов, сприя-ло й те, що його діяльність часів української
ре-волюції «здобула йому славу «сумління України» (І.Ко-шелівець). І
тому було достатньо прикладів. Хоча б такий: у згаданому вище лютневому
номері «Кни-гаря», що вийшов після захоплення Києва біль-шовиками, була
надрукована передова стаття С.Єф-ремова «Без «Кобзаря», в якій він
писав: «Іс-торії «Кобзаря» — цієї великої книги битія україн-ського
народу — її виданнів, її цензурних митарств та хожденій по муках, її
періодичних заборон і доз-волів, її пригод під берлом двоголового орла —
цієї історії ще не написано. Ми знаємо тільки, що книга ця пе-ріодично
то пропадала, зникала з гро-мадського обо-роту, то знов знаходилась; то
клалася до схову під сім цензурних печаток, то виходила на люде й
засівала чорну ниву народню волею ясною. Засівала, хоч сама була
покалічена й багато-багато найкращих перлів нашого національного генія в
собі не долічувала… Кожен пароксизм реакції насам-перед позначався на
«Кобзареві» й заганяв його під землю, прибираючи з-перед очей людських,
немов він містив у собі елементи, страшніші за динаміт…» [4].

І далі: «Без «Кобзаря»… Без «Кобзаря» в ми-нулому, без «Кобзаря» й
тепер… Коли минувшину переживали без «Кобзаря», то нехай хоч
май-бутність стрінемо таки з «Кобзарем» [5].

Видатний український вчений і письменник А.Крим-ський свого часу пишучи
про С.Єфремова, сказав: «…лев’ячу частину праці Єфремова захопив собою
Шевченко». Це демонструє на своїх шпальтах і часопис «Книгарь», хоча він
і не був тим виданням, в якому С.Єфремов найбільше друкувався.

Велику частину свого доеміграційного шевчен-ко-знавчого доробку віддав
«Книгареві» й Павло Зайцев. Рецензії на книгу С.Єфремова «Тарас
Шевченко, життя його та діла», на брошуру-промову А.Луна-чарського
«Великий народний поет. (Тарас Шев-ченко)», на книгу болгарського
профе-сора І.Шиш-манова «Роль України в болгарськім відрод-женню. Вплив
Шевченка на болгарських поетів перед-визвольної доби»; на «Кобзар»
Т.Шевченка в ре-дакції В.Доманицького, на віденське і львівське (1914
року) видання; на книгу М.Савицької «Тарас Шевченко. Життєпис і вибір з
«Кобзаря» та чимало інших ре-цензій і статей — такий його внесок у
шевченкіану тільки на сторінках «Книгаря».

Для того, щоб мати враження про ідеологічну позицію П.Зайцева у
розглядуваний неспокійний час (березень 1918 року), варто ближче
придивитися до згаданої в переліку його рецензії на працю-промову
А.Луначарського. Висловивши задоволення з приводу того, що «…цю цікаву
брошуру-промову талано-ви-того критика…. видру-ку-вано й у нас», автор
зупи-няється «на моменті, що прірвою ділить ідеологію автора від
фактичних експериментів її здійснення на живому тілі України — дорогої
як Шевченкові, так і всім представникам сучасного демократичного
ук-раїнського націо-на-лізму, здобутки якого партія Лу-начарського на
«поток і розграбування» віддала своїм клевретам» [6].

«Події останніх днів, — пише далі П.Зайцев, — показали нам, що
«централістичний «космополітизм» «революційних соціал-демократів» з
Півночі… по-казав хижацькі пазурі «революціонерів», жорстоких — по
словам Луначарського — якраз через свою гу-ман-ність… Чи ж нашому
великому мученикові, бор-цеві проти насильства, яке знищує революція,
його най-глибшому ніжністю серцю — снилося коли, щоби ідеологи «ніжної
жорстокості» послали своїх наймитів плюндрувати «нашу» і все ж таки, як
і за царських держиморд, так і за часів «інтернаціоналу» — «не свою»
землю?!» [7].

Коментарі, як то кажуть, зайві. Не дивно, що один тільки рік витримав
учений під владою ідеологів «ніжної жорстокості» і віддав перевагу
емі-грації перед тими благами, що їх українському народові готували
«революційні демократи» з мос-ковської півночі. При-наймні він уник
жахливої трагедії свого побратима С.Єфремова.

Тридцять один зшиток часопису «Книгар» випустило у світ видавництво
«Час». Не так і багато. Але вони вщерть були заповнені високо
пат-ріо-тичними публікаціями, яких у той буремний час так потребувало
суспільство, яке прагло цього нового слова, яке жадало нового життя у
вільній, незалежній Україні. І саме Шевченкове слово в ори-гіналі й
чесній інтерпретації раз у раз приходило до нього зі шпальт «Книгаря».

1. Книгарь. — К., 1917. — № 1. — С. 1.

2. Книгарь. — К., 1918. — № 6. — С. 297-298.

3. Українська радянська енциклопедія. — К., 1985. — Т. 12. — С. 202.

4. Книгарь. — К., 1918. — №6. — С. 297.

5. Там само. — С. 299.

6. Книгарь. — К., 1918. — № 7. — С. 402-403.

7. Там само. — С. 403.

Похожие записи