.

“Книгарь” на барикадах боротьби за Шевченка (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1249
Скачать документ

Реферат з історії журналістики

“КНИГАРЬ” НА БАРИКАДАХ БОРОТЬБИ ЗА ШЕВЧЕНКА

Шевченкова доля і його мистецьке самовираження, а ще більше їхня
публічна інтерпретація, власне, те, що ми називаємо шевченкознавством, в
усі часи залежали від соціальної й політичної природи суспільства.
Імперськошовіністична цензура в дореволюційній Росії брутально нівечила
тексти творів поета, вилучаючи з них усе, що нагадувало їй найменший
натяк на протест проти поневолення і гноблення України Москвою, осуд
злочинів російських царів і цариць проти українського народу та його
культури. Комуністична Росія, власне, нова (в кор-донах попередниці)
імперія, якою був т. зв. “Советский союз”, проголосивши з демагогічною
метою рівність народів, розквіт їхніх культур, а також свобо-ду слова й
відмову від цензури, мусила вдаватися стосовно одвіку незручного
Шевченка до єзуїтської вигад-ливості й еквілібристики, щоб, з одного
боку, створювати враження офіційного шанування Коб-заря, а з другого –
продовжувати практику видання спотворених “Кобзарів”, до того ж у
супроводі лице-мірно брехливих коментарів.

Перехід від самодержавної форми правління до комуністичної не стався без
катаклізмів. Рево-люція 1917 року в Петрограді стала детонатором
соціально-політичних вибухів у багатьох регіонах підгнилої ім-перії, при
чому в місцях компактного проживання інонаціональних спільнот ці вибухи
відразу набули характеру національно забарвлених. Українська національна
революція вже 4 березня 1917 року привела до утворення в Києві
Центральної ради під керівництвом М.Грушевського, В.Винниченка,
С.Петлюри, С.Єфремова та ін, яка очолила національно-визвольний рух
українського народу. У червні 1917 року був створений перший український
уряд – Генеральний секретаріат, а 7 лис-топада того ж року першим
універсалом Центральної ради була проголошена Українська Народна
Республіка. Так розпочалася сувора епопея Національного Відрод-ження
України, що в жорстоких битвах т.зв. “гро-мадянської війни”, а насправді
в боях національно свідомої української людності з військами
біло-гвардійських реставраторів імперії та окупаційними ордами
московського більшовицького режиму тривала аж до першої половини 1920
року.

Цілком природно, що боротьба українського народу за власну державність і
незалежне існу-вання покликала до активної діяльності кращі сили
націо-нально свідомої інтелігенції. За важких умов пер-манентного
воєнного стану, економічної руїни, інших лихоліть постають десятки
періодичних ви-дань, ча-сом недовговічних, але пристрасно пат-ріотичних,
націлених на консолідацію сил нації у боротьбі за суверенну демократичну
Україну. І ве-лике й почесне місце на шпальтах цих видань надавалося
мате-ріалам, що в різних аспектах ін-терпретували проб-леми Шевченкового
феномену, розуміючи, що саме в його житті й творчості нація може черпати
снагу для осягнення своєї великої мети.

Одним з найпомітніших видань цього періоду був критико-бібліографічний
часопис “Книгарь” (Лі-топис українського письменства), який з
неймо-вірними труд–нощами виходив щомісяця протягом усіх років
української революції (1917-1920) у київському ви-давництві товариства
“Час”. У пер-шому номері цього часопису, що вийшов у вересні 1917 року,
редакційна стаття надихала своїх читачів такими оптимістичними рядками:
“Нині, коли вже минули ті тяжкі часи і – хочемо вірити – минули назавше,
коли Україна починає жити повним національним життям, – природно, і наша
видавнича продукція, як най-виразніший покажчик того життя, набирає
небувало широкого масштабу. Щодень народжуються нові періодичні видання,
постають нові спеціальні ви-давництва, громадські та урядові установи
видають книжки українською мовою, з’являється сила при-ватних –
авторських – видань” [1].

Проте вже в лютому наступного 1918 року, за умов більшовицької окупації
Києва, свій черговий, шостий, номер редакція змушена була, вдаючись до
езопівської мови, відкрити таким зверненням до читачів: “Незвичайні
події останнього часу рішучо вибивають з колії людей розумової праці і
не дають їм змоги виконувати творчу роботу. З другого боку – часове
припинення друкарства, безладдя в усіх інших закладах і сферах, що так
чи інакше тор-каються видавництва – все це утворює надто нес-приятливі
умови для літературної й видавничої діяльності. Тому й вихід, а навіть
почасти і самий зміст цього числа “Книгаря” не цілком відповідають
бажанням і намірам редакції та видавців, що й просимо наших шановних
передплатників та по-купців узяти до уваги” [2].

Що то були за “незвичайні події”, кож-ній лю-дині, бодай поверхово
обізнаній в історії ук-раїнської ре-волюції, було відомо, адже саме
напе-редодні ви-ходу у світ лютневого числа часопису, 26 січня 1918 року
до Києва увірвалися – “прийшли на допомогу” учасникам антиукраїнського
січневого повстання ні багато, ні мало “…рад, війська під
командуванням

Ю.М.Коцюбинського, загін робіт-ників Донбасу на чолі з Д. П. Жлобою,
червоно-гвардійці Москви й Пет-рограда, 12-й і 13-й Тур-кестанські
полки, 1-й гвард. кексгольмський полк, загін матросів-чор-но-морців,
очолюваний А.В.Полу-пановим” [3], встано-вивши в Києві в січні – лютому
1918 року режим анти-українського більшовицького терору.

Отак, наче на орелях, ще не раз доведеться працівникам редакції й автурі
часопису переходити зі звичайної мови на езопівську, а тоді знов на
людську. Проте на кожному такому етапі часопис залишався самим собою;
вимушено поступаючись одіжжю ви-сло-ву, вдаючись за несприятливих
об-ставин до іно-мовлення, ніколи не поступався прин–ципами. Кожною
статею, рецензією, бібліо-гра-фіч-ною нотат-кою демонстрував вірність
націо-нальній ідеї, інтересам розвитку національної літератури й
культури.

ен-кознавчих публікацій були Сергій Єфремов – виз-начний публіцист,
літературознавець, критик, гро-мад-сько-політичний діяч (член
Центральної ра-ди, зас-туп-ник її Голови, генеральний секретар з
міжна-ціональних справ), автор понад трьох тисяч опуб-лікованих статей і
рецензій у більш як двох десят-ках періодичних видань, цілої низки
грун-тов-них монографій про письменників переважно ХІХ сто-ліття,
капітальної “Історії українського пись-мен-ства” тощо; Павло Зайцев –
публіцист, літе-ра-туро-знавець і критик, громадсько-політичний діяч
(член Цен-траль-ної ради), автор багатьох розвідок, пере-важно в
га-лу-зі шевченкознавства та ін.

За часів свого співробітництва в “Книгарі” во-ни, природно, не знали,
яка драматична (для П.Зай-цева) і навіть жахливо трагічна (для
С.Єф-ремова) доля чекає на них невдовзі: П.Зайцев змушений був назавжди
залишити батьківщину, і з 1921 року понад сорок років провів у
еміграції; С.Єфремову ж дове-лось стати головним обви-ну-ваченим у
сфаб-ри-кова-ному каральними орга-нами комуністичного ре-жиму процесі
СВУ (Спілка Виз-волення України), го-ловою якої він нібито був, що
призвело до засудження його до смертної кари, заміненої на десятирічне
ув’яз-нення, і загибелі у політізоляторах Росії в 1939 році. Звичайно ж,
такому трагічному фіналові при-страсного ідейного бійця, яким був
С.Єфремов, сприя-ло й те, що його діяльність часів української
ре-волюції “здобула йому славу “сумління України” (І.Ко-шелівець). І
тому було достатньо прикладів. Хоча б такий: у згаданому вище лютневому
номері “Кни-гаря”, що вийшов після захоплення Києва біль-шовиками, була
надрукована передова стаття С.Єф-ремова “Без “Кобзаря”, в якій він
писав: “Іс-торії “Кобзаря” – цієї великої книги битія україн-ського
народу – її виданнів, її цензурних митарств та хожденій по муках, її
періодичних заборон і доз-волів, її пригод під берлом двоголового орла –
цієї історії ще не написано. Ми знаємо тільки, що книга ця пе-ріодично
то пропадала, зникала з гро-мадського обо-роту, то знов знаходилась; то
клалася до схову під сім цензурних печаток, то виходила на люде й
засівала чорну ниву народню волею ясною. Засівала, хоч сама була
покалічена й багато-багато найкращих перлів нашого національного генія в
собі не долічувала… Кожен пароксизм реакції насам-перед позначався на
“Кобзареві” й заганяв його під землю, прибираючи з-перед очей людських,
немов він містив у собі елементи, страшніші за динаміт…” [4].

І далі: “Без “Кобзаря”… Без “Кобзаря” в ми-нулому, без “Кобзаря” й
тепер… Коли минувшину переживали без “Кобзаря”, то нехай хоч
май-бутність стрінемо таки з “Кобзарем” [5].

Видатний український вчений і письменник А.Крим-ський свого часу пишучи
про С.Єфремова, сказав: “…лев’ячу частину праці Єфремова захопив собою
Шевченко”. Це демонструє на своїх шпальтах і часопис “Книгарь”, хоча він
і не був тим виданням, в якому С.Єфремов найбільше друкувався.

Велику частину свого доеміграційного шевчен-ко-знавчого доробку віддав
“Книгареві” й Павло Зайцев. Рецензії на книгу С.Єфремова “Тарас
Шевченко, життя його та діла”, на брошуру-промову А.Луна-чарського
“Великий народний поет. (Тарас Шев-ченко)”, на книгу болгарського
профе-сора І.Шиш-манова “Роль України в болгарськім відрод-женню. Вплив
Шевченка на болгарських поетів перед-визвольної доби”; на “Кобзар”
Т.Шевченка в ре-дакції В.Доманицького, на віденське і львівське (1914
року) видання; на книгу М.Савицької “Тарас Шевченко. Життєпис і вибір з
“Кобзаря” та чимало інших ре-цензій і статей – такий його внесок у
шевченкіану тільки на сторінках “Книгаря”.

Для того, щоб мати враження про ідеологічну позицію П.Зайцева у
розглядуваний неспокійний час (березень 1918 року), варто ближче
придивитися до згаданої в переліку його рецензії на працю-промову
А.Луначарського. Висловивши задоволення з приводу того, що “…цю цікаву
брошуру-промову талано-ви-того критика…. видру-ку-вано й у нас”, автор
зупи-няється “на моменті, що прірвою ділить ідеологію автора від
фактичних експериментів її здійснення на живому тілі України – дорогої
як Шевченкові, так і всім представникам сучасного демократичного
ук-раїнського націо-на-лізму, здобутки якого партія Лу-начарського на
“поток і розграбування” віддала своїм клевретам” [6].

“Події останніх днів, – пише далі П.Зайцев, – показали нам, що
“централістичний “космополітизм” “революційних соціал-демократів” з
Півночі… по-казав хижацькі пазурі “революціонерів”, жорстоких – по
словам Луначарського – якраз через свою гу-ман-ність… Чи ж нашому
великому мученикові, бор-цеві проти насильства, яке знищує революція,
його най-глибшому ніжністю серцю – снилося коли, щоби ідеологи “ніжної
жорстокості” послали своїх наймитів плюндрувати “нашу” і все ж таки, як
і за царських держиморд, так і за часів “інтернаціоналу” – “не свою”
землю?!” [7].

Коментарі, як то кажуть, зайві. Не дивно, що один тільки рік витримав
учений під владою ідеологів “ніжної жорстокості” і віддав перевагу
емі-грації перед тими благами, що їх українському народові готували
“революційні демократи” з мос-ковської півночі. При-наймні він уник
жахливої трагедії свого побратима С.Єфремова.

Тридцять один зшиток часопису “Книгар” випустило у світ видавництво
“Час”. Не так і багато. Але вони вщерть були заповнені високо
пат-ріо-тичними публікаціями, яких у той буремний час так потребувало
суспільство, яке прагло цього нового слова, яке жадало нового життя у
вільній, незалежній Україні. І саме Шевченкове слово в ори-гіналі й
чесній інтерпретації раз у раз приходило до нього зі шпальт “Книгаря”.

1. Книгарь. – К., 1917. – № 1. – С. 1.

2. Книгарь. – К., 1918. – № 6. – С. 297-298.

3. Українська радянська енциклопедія. – К., 1985. — Т. 12. – С. 202.

4. Книгарь. – К., 1918. – №6. – С. 297.

5. Там само. – С. 299.

6. Книгарь. – К., 1918. – № 7. – С. 402-403.

7. Там само. – С. 403.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019