Реферат з історії журналістики

ГРОНО ЖУРНАЛІСТСЬКИХ ІМЕН

(«Українська хата» та її співробітники)

Після того, як революційні події пішли на спад, із 1909 року почали
з’являтися журнали, що розробляли ідеологічні основи визвольного руху і
національного світогляду. Таким виданням, що до-тримувалося радикального
напряму, став літературно-науково-громадський, економічний
ілюст-ро-ваний місячник «Українська хата» (1909-1914) за редакцією
П.Бо-гацького та безпосередньої участі М.Шаповала.

Навколо альманаху гуртувалася студентська мо-лодь, учителі, письменники,
дрібні урядовці. Саме тут починали діяльність П.Тичина, М.Рильський,
В.Свід-зинський, друкували твори М.Вороний, М.Ко-валенко, Г.Комарова,
Я.Мамонтов, О.Олесь, Г.Чуп-ринка та ін. Поруч із молодими митцями на
сто-рінках «Української хати» друкувалися й імениті, уже знані
журналісти: Микита Шаповал, Павло Бо-гацький, Микола Євшан, Гнат
Хоткевич, Андрій Товкачевський. Ці науковці, критики й публіцисти стали
головним ядром, ру-шійною силою видання.

Постійним і незмінним редактором «Української хати» був П.Богацький
(1883-1962). На сторінках ча-со-пису здебільшого друкувався як
письменник і літе-ратурознавець, підписуючись зокрема ініціалами П.Б.
Усі його дослідження пройняті повагою, толерант-ністю, глибокими
знаннями життя тощо.

Після закриття місячника свій досвід і знання публіцист реалізовував,
співпрацюючи з редакціями часописів «Книгар», «Україна», «Шляхи»,
«Слово», «Подільський шлях», а після еміграції — з польською газетою
«Українська трибуна» і чеським журналом «Но-ва Україна». У якій би
країні П.Богацький не знаходився, він усе своє життя працював на
ук-раїнську ідею, літературу, журналістику. Чимало корисного здійснив на
ниві шевченкознавства, вті-ливши свої роздуми у критико-бібліографічну
монографію «Коб-зар» Т.Шевченка за сто років: 1840-1940″.

М.Шаповал відіграв важливу роль у розвитку національної думки.
Друкувався під власним пріз-вищем, використовував псевдоніми: найчастіше
— М.Сріблянський, М., М.С., М.Ш., Бутенко Михайло, Понурий тощо. У
кожній статті відстоював ідею на-ціонального патріотизму самостійності
України, пока-зував негативне ставлення Російської імперії до
українського народу та його боротьби за неза-лежність. У праці
«Національність і мистецтво» він дає таке визначення української
національності: «Укра-їнська національність, як певний соціальний,
етичний, естетичний зміст, є цілою філософією, ро-зумінням усієї суми
життя, є наш світогляд. І як філософський світогляд він є ідеалом»
(1909). Подібні ідеї простежуються й у статті «Українство і великороси»,
де автор стверджував: «До української ідеї ніколи не ставилися з
повагою, наших письменників завжди критикували і висміювали. Національні
змагання українців ніхто не помічав і сприймав як «провінційні об»яви
граждансько-ро-сійської недозрілості». Росій-ське громадянство і уряд з
неприхильністю ставились до усіх намагань українців брати активну участь
у визвольній бо-ротьбі» (1909. — №2).

O

го питання, зокрема дис-кутуючи з Сергієм і Петром Єфремовими. «Хатяни»
виступали за інди-відуальність, «людину на повен зріст», із яскраво
вираженим «національним об-личчям», боролися з шаблонами, аскетизмом,
обмеженістю думки й чуття в усіх царинах ук-раїнства. Значний внесок
зробив М.Шаповал в осмислення творчості Т.Шевченка, наголошуючи: «…Наче
й багато часу пірнуло в лету після фізичної смерті нашого Кобзаря, але
він і досі живий між нами. Ви чуєте присутність його у всіх думках,
почуттях, бажаннях, замірах, ви бачите його незриму постать скрізь, де
ворушиться тепле ук-раїнське серце, і ця присутність великого духу
на-повнює вас силами, вірою…» (1909. — №1).

Після припинення видання «Української хати» (заборонена влітку 1914 р.
із уведенням воєнного стану в Росії) письменник-публіцист плідно
пра-цю-вав в ім»я України. Був одним з засновників місячника «Шлях»,
друкувався на сторінках «Діла», «Боротьби», «Універсального журналу»,
«Будучності», «Маяка». Окремо стоять великі публіцистичні праці — книги
«Жертви громадської байдужості» (1910), «Шевченко і самостійність
України» (1917), соці-ально-політичні нариси «Село і місто» (1926),
«Стара і нова Україна» (1926) та ін.

До розгляду засад письменства і творчості звертався Микола Євшан
(1889-1919), він також здій-снював переклади з німецької мови. Справжнє
пріз-вище публіциста Федюшка Микола, також дру-кувався під псевдонімами
Лебедик, Явір, М.Ф. У деяких статтях (наприклад, «Дещо про українське
пись-менство в Галичині», «Новини нашої літе-ратури») відчувається
мінорність, інколи навіть песимізм. Критик писав: «В Україні зараз
від-чувається упадок творчості, утрата смислу існу-вання дійсної
культури. Творець мусить мати ши-року артистичну культуру: сильний
культурний грунт, повинен ставитися серйозно до себе і інших» (1910.-
№1). Кілька своїх публікацій М.Євшан присвятив Кобзареві, серед яких
найповажніше місце посідає стаття «Тарас Шевченко», надру-ко-вана у
п’яти номерах журналу за 1911 рік. Поетичний геній народного поета
розкритий усебічно, крізь увесь твір проходить твердження , що це була
«натура свіжа, цікава на життє, спрагла і голодна на його вражіння. Він
був, як звір, замолоду держаний у клітці, якого випускають на волю»
(1911. — №1).

Не менш впливовою особистістю вважався Андрій Товкачевський. Особливо
вражає серія статей, присвячених «Оптимізму і песимізму в ук-раїнському
житті». Автор подавав приклади, чому ж національні прояви у Росії
«уявляють величезну пустиню, хоча й кілька одиниць бореться із сном,
кричить, виступає проти, а решта 30 млн. рабів мовчить і мириться. Через
песимізм навіть укра-їнська інтелігенція від Бога зреклась» (1909. —
№11). Поступово автор робив висновок: «Трагізм ук-раїнської інтелігенції
полягає в тому, що борячись за свободу і в своїм запалі нехтуючи
національною властивістю українського народу, вона однією рукою руйнує
те, що утворює другою: на устах свобода, а на ділі рабство» (1910. —
№10). Проте А.Товкачевський вірив у майбутнє і позитивні зміни
прийдешнього.

Хоча долі провідних митців і публіцистів «Ук-раїнської хати» склалися
по-різному, але їх об’єд-нувала любов до рідного народу, прагнення
під-нести свою державу та її духовні здобутки на вищий щабель, щоб
увійти у коло цивілізованих євро-пейських суспільств.

Похожие записи