Зображення безкорисного почуття кохання у повiстi Олександра Купрiна
“Гранатовий браслет”
О. I. Купрiн – один з останнiх представникiв критичного реалiзму в
росiйськiй лiтературi. Головними особливостями творчостi цього
письменника є психологiзм та реалiстичне зображення побуту. Для нього
характерна цiкавiсть до “пересiчної”, “iнтимної”, “побутової”
психологiї, у зображеннi якої О.I.Купрiн досяг надзвичайно високої
художньої майстерностi, що забезпечила йому видатне мiсце серед
росiйських письменникiв кiнця ХIХ – початку ХХ сторiччя.
Усi згаданi вище особливостi яскраво проявляються i в його творi
“Гранатовий браслет”.
“Гранатовий браслет” – це поетичне оспiвування кохання i водночас
прихований протест проти заяложування цього почуття. Сюжет цього твору
майже традицiйний: нiби то цiлком пересiчна, бiдна людина (до того ж з
майже смiшним прiзвищем Желтков) кохає дiвчину з “вищого свiту”, що
потiм стає княгинею. Але якiсть почуття головного героя, майстерно
зображену автором, традицiйною або пересiчною аж нiяк не назвеш. Не
випадково iнший герой “Гранатового браслету”, генерал Аносов – речник
iдей автора – каже: “Може бути, твiй життєвий шлях, Вiрочко, перетнуло
саме таке кохання, про яке мрiють жiнки”, “Розумiєш, таке кохання, для
якого здiйснити будь-який подвиг, вiддати життя, пiти на тортури, –
зовсiм не труд, а лише радiсть…”, “Кохання повинно бути трагедiєю.
Найбiльшою таємницею в свiтi! Жоднi життєвi зручностi та розрахунки i
компромiси не повиннi її торкатися”.
Желтков пiдтверджує цю тезу i власним життям, i власною смертю. Його
кохання безкорисне i самодостатнє. Образ гранатового браслета водночас є
i образом цього кохання: бiдна людина вiддає єдину коштовнiсть, що має,
старовинну рiч, невiдшлiфованi гранати якої здатнi спалахувати
дивовижним вогнем. “Наче кров” – лякається Вiра, коли бачить цю прикрасу
вперше. Тобто цей браслет, як i його кохання, не має якоїсь зовнiшньої
витонченостi, але ховає у собi надзвичайну силу i виразнiсть.
hZ
hZ
ю, – що мене не цiкавить в життi нiчого, нi полiтика, нi наука, на
фiлософiя, нi турботи про майбутнє щастя людей, для мене усе життя
мiститься лише у Вас”.
Вiн щасливий вже тим, що може кохати i дати коханiй хоч щось. Для нього
бiльше нiчого не iснує.
Проте iснує для iнших: подарунок сприймається родиною героїнi як щось
обурливе, як скандал – її чоловiк i брат iдуть до Желткова з’ясовувати
стосунки, намагаються його залякати. Їхнi розмiрковування ницi та
примiтивнi. Та Желтков сам вiдчуває раптом, що у нього вистачить сили
зустрiти i погрози, i взагалi будь-що, вiн значно вищий морально за
людей, що наївно вважають, що справжнє почуття можна знищити втручанням
полiцiї. Сила його кохання настiльки велика, що навiть князь якоїсь митi
починає це розумiти: “… я вiдчуваю, – каже вiн, – що я присутнiй при
якiйсь величезнiй трагедiї душi, i я не можу тут блазнювати” та “Хiба
вiн винен у коханнi, i хiба можна управляти таким почуттям, як кохання”.
Навiть втративши все, Желтков має значно бiльше, нiж тi, у кого нiби
щось є, але якi не знали подiбних почуттiв. Звiсно, його смерть трагiчна
– але навiть у нiй вiдчувається щось свiтле й величне. Його останнє
речення в листi – “Ваш до смертi i пiсля смертi” – не порожнi красивi
слова. Смерть нiби наближає його до коханої.
Не випадково Вiра виконує його прохання – слухає сонату – i починає
розумiти, що повз неї пройшло велике кохання, єдине на тисячу рокiв. Це
не просто музика – це водночас i гiмн коханню, бiльшому за окремi життя,
i свого роду молитва. Вiрi здається, що вона чує його слова: “…В душi
я кличу смерть, але у серцi повний хвали тобi… I помираючи, я в
скорботний час розставання з життям усе-таки спiваю – слава тобi”, “I я
буду з тобою, тому що ми з тобою кохали одне одного лише одну мить, але
навiки… Менi спати так солодко, солодко…”
I життєствердним акордом звучать наприкiнцi твору її слова, вимовленi
пiсля закiнчення сонати: “Вiн мене вибачив тепер. Усе добре”.
Так, добре, попри всю зовнiшню трагiчнiсть. Кохання Желткова не зникло
намарно – воно осяяло собою iншi життя.
Для самого О. I. Купрiна ствердження значень душевних якостей людини
було закликом до певних iдеалiв. До яких? “Гранатовий браслет” не робить
з цього таємницi – у даному випадку це iдеал свiтлого i чистого кохання,
безкорисного й жертовного, але яке є i найбiльшою з можливих винагород
само собi. Чи може iснувати бiльше щастя, нiж зустрiти в життi почуття,
сильнiше за саму смерть?!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
