Життєвий подвиг матерi (за новелою Василя Стефаника “Марiя”)
Новела “Марiя”, написана В. Стефаником у 1916 роцi – один з найкращих
творiв не лише з-помiж новелiстики письменника, а й з усiєї малої прози
вiтчизняної лiтератури початку ХХ столiття. Вона присвячена пам’ятi
Iвана Франка i являє собою художню iсторiю пiзнання головною героїнею
людей, свiту i себе в ньому. Надзвичайний талант i безмежна любов до
України дали письменнику змогу в цiй короткiй новелi вiдтворити весь
розмах братовбивчої вiйни, плюндрування цiлої нацiї, роздертої помiж
двох ворогуючих у першiй свiтовiй вiйнi iмперiй. Стефаник вiдтворює
художнiм словом прагнення українцiв з’єднати “роз’єднанi в катастрофi”
половини своєї нацiї
Письменник на власнi очi бачив, як цвiт українського народу – найкращi
його сини – кладуть свої голови за її незалежнiсть, соборнiсть i
державнiсть. Цi iсторичнi подiї i лягли в основу новели “Марiя”,
змальовуючи її головну героїню у важкi часи життєвих випробувань. Вона
постає перед нами як символ самої України у вирi тих трагiчних подiй,
якi судилися їй на драматичному шляху iсторiї початку ХХ столiття.
Ми бачимо Марiю у хвилини щастя, якi залишилися у минулому життi, i в
безоднi тяжкого переживання посивiлої за нiч матерi. Цими споминами про
минуле, коли її сини були бiля неї, героїня нiби прагне повернути тi
щасливi днi, щоб не бачити жахливого сьогодення. I це зiставлення вражає
мою уяву: в минулому – вродлива, здорова жiнка, сповнена своїм щастям,
яка випромiнює радiсть i любов. Але подiї абсурдної братовбивчої вiйни
болем i розпачем сповнили її душу – i ось вже вона ладна укоротити вiку
без синiв, та потiм розумiє: бiль утрати не повинен порiзнити її з
патрiотичним вибором синiв. Так через подолання святої материнської муки
жiнка знаходить своє справжнє “я”.
?
вою героїню. Для мене вона – проста селянка, щастя якої – у працi бiля
землi, в любовi до свого чоловiка, у щебетаннi дитячих голосiв. Але ось
починається вiйна – i ми стаємо свiдками саморозкриття материнської
душi, що вражає глибиною вiдчуття неприродностi воєнного стану свiту. I
якщо у ставленнi до своїх дiтей Марiя спочатку керувалася лише своєю
материнською любов’ю, то вже згодом пiд впливом синiв у неї зростає
нацiональна свiдомiсть, яка дає їй змогу серцем i розумом усвiдомити
важливiсть справи її синiв, пишатися ними: її дiти пiшли “добувати
мужицьке право”, були “ласкавi до простого народу, i народ …коло них
цвiв”.
Найповнiше, на мою думку, розкривається духовна велич матерi та глибина
її любовi до дiтей у епiзодi, коли сини Марiї добровольцями вступили до
лав Сiчового стрiлецтва i пiшли здобувати Українi свiй найдорожчий
скарб, як тисячi iнших жiнок, що пожертвували своїми синами задля
України: “Попiд мури мали держали серця в долонях i дули на них, аби не
болiли”, – так передає почуття цих святих українок автор.
Воєннi лихолiття не примушують Марiю зректися тiєї справи, заради якої
проливають кров її дiти. Як найдорожчий скарб береже вона портрет
Шевченка – єдине, що залишилося на згадку про синiв, їхня часточка; вона
тiлом його закриває, а окупанти “кроїли тiло пугами”. Шевченкова пiсня
лiкує Марiїну душу, переносить її до синiв, i вона вже бачить, як
збувається мрiя її дiтей: “Блискотять рiки по всiй нашiй землi i падають
з громом у море, а народ зривається на ноги. Наперед її сини, i вона з
ними йде на ту Україну”.
Твiр прочитано, але збудження в душi не проходить. Мене дуже вразив цей
шедевр творчої спадщини Стефаника, його символiка, його глибина i
патрiотизм. Серце сповнюється почуттям нацiональної гiдностi i гордостi
за славну iсторiю рiдної України, за її героїв – моїх спiввiтчизникiв.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
