З любов’ю до матусi
Я хочу написати про любов. Про любов особливу, яка у кожної людини, наче
життя, єдина i неповторна.
Вона жила в менi ще до моєї появи на свiт, тому що її у мене, ще
ненароджену, вливала моя мама. Ця любов допомогла менi народити ся, тому
що на мене мама чекала. Вона росла в менi i разом зi мною, тому що поруч
була мама, i їй я дарувала цю любов. Та чим бiльше я її вiддавала, тим
бiльше її додавалось. I тодi я раптом зрозумiла: це тому, що я i мама –
єдине, неподiльне! Бо ж невипадково в усьому безкрай ньому Всесвiтi два
наших життя так дивно сплелися: її життя породило моє, а моє – продовжує
життя матусi. Хiба це не чудо любовi?
…Я лежу iз заплющеними очима, а мамина долоня з тривогою торкається
мого лоба: вона весь час непокоїться, щоб я не захворiла. I в цю мить я
вiдчуваю, як у кожну клiтинку вливається мамина любов. Я завмираю, боюсь
поворухнутися, розплющити очi i гаряче благаю серцем усi небеснi сили:
“Господи! Хай нiколи не станеться з матiнкою нiчого поганого! Нехай вона
живе довго-довго! I щасливо!.. А я буду намагатися їй у цьому
допомогти”.
Мабуть, любов – це коли стискається серце вiд нiжностi; коли земля тiкає
з-пiд нiг у днi маминої хвороби; коли виливаєш свої сльози у маминi
долонi – i враз весь свiт стає чистiшим i радiсним. Це – коли можна
промовити: “Без тебе менi – i не дихать, i не жить!..” Та я знаю, що
нiколи цього чомусь не скажу. Але чому? Чому, безмiрно кохаючи своїх
матусь, ми так мало їм про це говоримо? Я думаю, що слова тут зайвi, бо
тут промовляє серце.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
