“Я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого” (образ
Мефiстофеля в трагедiї Йоганна Вольфганга Гете “Фауст”)
Людство завжди намагалося зрозумiти навколишнiй свiт, пояснити природнi
явища i сутнiсть буття. Достатньо згадати бiблiйну оповiдь про Єву, яка
скуштувала яблука з дерева пiзнання, працi алхiмiкiв епохи Вiдродження,
спрямованi на винахiд “фiлософського каменя”, за допомогою якого можна
буде перетворити метал на золото i здобути “елiксир життя”, що повертає
молодiсть i здоров’я.
Але саме в епоху Вiдродження людина пройнялась вiрою у свою
всемогутнiсть, що викликало новий сплеск церковної диктатури i вилилось
у вогнище iнквiзицiї, спрямованих на вияв i знищення демонiв. Тодi
з’явилось безлiч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких i
легенда про доктора Георгiя Фауста, яка у безлiчi перекладiв стала
духовно рiдною цiлiй Європi.
Але Фауст був героєм саме для Гете, бо жив у ньому протягом шiстдесяти
рокiв. За цю трагедiю, яка стала символом всього життя письменника, Гете
брався за рукопис в передсмертнi хвилини i пiд час тяжкої хвороби в
дев’ятнадцять рокiв, пiсля хвороби i короткочасної слiпоти на п’ятдесят
першому роцi i на сiмдесят п’ятому, коли боявся, що не встигне його
завершити. Можливо тому кiнець трагедiї i став своєрiдною сповiддю поета
перед життям. Адже генiй Гете було визнано за життя, тому для нього
“метою життя є саме життя”. I ось саме цьому життю вiн пiдводить
пiдсумок: “Не може вiчнiсть поглинути мої дiла, мої труди”. А оскiльки
Фауст жив у поетовi, то вiн i змiнювався разом з Гете.
Дев’ятнадцятирiчний поет передав своєму героєвi тривоги власної юної
душi i визначив його в особис-тому лiрично-драматичному планi. Можна
навiть розглядати твiр як автобiографiчний, бо в ньому вiдбилась духовна
еволюцiя автора. Герой Гете пройшов самотнiй шлях, хоча прагнув повноти
життя. Але все життя за ним iшла тiнь Мефiстофеля, як його внутрiшнiй
голос, як його друге я:
У мене в грудях двi душi живуть,
Мiж себе вкрай не схожi i ворожi.
Одна впилась жадливо в свiт земний
I розкошує в нiм в любовнiй млостi,
А друга рветься в тузi огневiй
У неба рiднi високостi.
I тут з’являється Мефiстофель як посланець духа землi. Власне, друге Я
Фауста стає зримим. Мефiстофель уособлює всi пориви Фауста, його жагу до
повноти життя. Фауст готовий вiддати душу за цю повноту, за те, щоб
вимовити: “Спинися, мить! Прекрасна ти!”. Але саме Мефiстофель є
уособленням усього зла, що живе в Фаустi. Отже, коли Фауст живе
пориванням, – вiн з Мефiстофелем заодно, а коли його облягають сумлiння,
– вiн розлучається з Мефiстофелем, як з чимось потворним i ганебним.
Мефiстофель тут рiзний: то привабливий, то вiдразливий.
Мефiстофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з
корiнням – у цьому ж його суть. А Фауст подолав дух заперечення i
зневiри творчою працею, в якiй Мефiстофель не бачить сенсу, вважаючи
перемогу за собою. Для Мефiстофеля вся мiра життя людини в тому, щоб
поставити на її душi печать. У боротьбi за душу людини Мефiстофель
постає метушливим i розгубленим. А сцена його боротьби з трояндами
сповнена iронiї i глибокого смислу, адже, забувши про душу Фауста, вiн
висловлює власнi невiдомi почуття до ангелiв.
Отже, друге Я Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою
добра, жагою творчостi i безсмертям людської думки.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
