Вiдкриваю свого Павла Тичину
Кажуть, поети розквiтають раз на вiку. Якщо це правда, то Павло Тичина
розцвiв у молодi роки, коли з’явилися “Сонячнi кларнети” (1918),
“Замiсть сонетiв i октав”, “Плуг” (1920), “В космiчному оркестрi”
(1921), “Золотий гомiн” (1922), “Вiтер з України” (1924). Це справдi
неперевершена, видатна поезiя, в якiй переплелись i краса людських
почуттiв, i сприйняття революцiї i громадянської вiйни на Українi як
надiї на соцiальне, нацiональне та духовне визволення, i жорстоке
розчарування дiйснiстю. Мабуть, можна скiльки завгодно говорити зараз
про “непослiдовнiсть” поета, його “роздвоєнiсть”, але, я думаю, спочатку
треба подивитися на тогочаснi подiї очима молодого митця, пропусти їх
через його вразливе серце. I тiльки тодi, усвiдомивши першовитоки
трагедiї Тичини, можна зрозумiти, чому i як в однiй особi поєдналися два
поети. Саме таким побачив я “свого Тичину”.
З одного боку – “Ви знаєте, як липа шелестить”, “Коли в твої очi
вдивлюся”, “Пастелi”, “Пам’ятi тридцяти”, “Загупало в дверi прикладом”.
З другого – “В iм’я людини”, “Партiя веде”, “Комунiзму далi виднi”. Дуже
хочеться вiдповiсти на це питання так, щоб й iншi зрозумiли i полюбили
його, як я.
Ось вiн постає перед нами автором “Сонячних кларнетiв”: молодий
iнтелiгентний талановитий юнак, що уважно вдивляється у свiт i напружено
шукає вiдповiдi на питання: в якому зв’язку перебувають природа i люди,
добро i зло? Що є визначальним? Поет доходить висновку, що все у свiтi
взаємопов’язане. Це вiдкриття сповнює його радiстю, i нею вiн дiлиться з
нами:
Гаї шумлять –
Я слухаю.
Хмарки бiжать –
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душi моїй
так весело.
ив ниви”, “Блакить мою душу овiяла”. Менi здається, що саме вiра в
гармонiю свiту, оптимiзм вирiзняли поета з-помiж його попередникiв i
сучасникiв. А ще – передчуття революцiї. Саме тодi народилися рядки:
Гей, вдарте в струни, кобзарi,
Натхнiть серця пiснями!
Вкраїнськi прапори вгорi –
Мов сонце над степами…
I знову – радiсть, свято, небувале пiднесення у “Золотому гомонi”. Та
з’являється передчуття бiди:
Чорний птах – у нього очi – пазурi!
Чорний птах iз гнилих закутiв душi,
Iз поля бою прилетiв,
Кряче.
Чи це – не генiальна прозорливiсть, яка помiтила ту трагiчну межу, що
проляже мiж людьми, навiть рiдними по кровi (“курки спустили в матiр i
отця”)?
I знову – незважаючи нi на що – життєстверджуючий фiнал, вiра в перемогу
сили добра, в силу народу:
Я – невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвiчний дух.
Вiтай же нас ти з сонцем, голубами.
Я дужий народ! – з сонцем, голубами.
Але мрiя так i залишилася мрiєю. Україна була приречена. Революцiя 1917
року замiсть соцiального визволення принесла на українську землю рiки
кровi. Руйнуються родини, розхитуються вiковi моральнi пiдвалини народу.
Тичина-поет вiрив у революцiю, чекав i боявся її. Звiдси й загострене
сприйняття навколишнього, передчуття бiди, пекучий бiль за Україну, за
свiй народ:
Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?
Хто у твоє серце нiж загородив?
Я майже фiзично вiдчуваю той бiль, яким сповнений кожний рядок вiрша, бо
“рубались, бились рiднiї, свої”; а тi, кого вважали братами, зрадили
Україну. Вiрш закiнчується багатозначним питанням, яке, без сумнiву, є
прозоро-риторичним: вiдповiдi не треба, вона – очевидна:
Хто ж так люто кинув на поталу нас?
Менi здається, що саме тут i мiстяться тi першовитоки “роздвоє ностi”
Тичини, що пiзнiше переросла в трагедiю його таланту. Так, Павло Тичина
– генiальний, але глибоко трагiчний талант. I з цим не можна не
погодитися!
Вiн любив життя у всiх його проявах i навчав цього почуття читачiв. Вiн,
я переконаний, любив людей: iз минулого, сучасникiв i майбутнiх
землякiв. Мабуть, це треба зрозумiти душею i вклонитися генiальному
митцю за його серце i талант.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
