“В його душi була мета, ясна i проста – народ i Україна…” (гiмн
молодостi у романi Iвана Нечуя-Левицького “Хмари”)
Як вiдомо, цивiлiзацiя розвивається лише тодi, коли кожне наступне
поколiння робить крок уперед, дбаючи про рiдну землю, про свiй народ.
Воно повинно осмислити поклики попередникiв i внести власну часточку в
розвиток свого краю. Це глибоко розумiв Iван Семенович Нечуй-Левицький,
бо сам усе життя трудився для рiдної культури, був справжнiм патрiотом i
подвижником. Вiн був переконаний, що, коли в Українi буде якнайбiльше
освiчених, нацiонально свiдомих i працьо-витих людей, в серцi кожного
українця з новою силою спалахне вогонь нацiональної гордостi й честi.
Генiальний митець вiрив сам i передав нам вiру в те, що Україну
пiднiмуть iз жебрацького становища та духовного занепаду освiчена елiта,
прогресивна молодь, яка не тiльки вболiває за долю рiдного народу, але й
працює для нього.
Сумне буття України породжувало в душi Нечуя-Левицького гострi питання:
як розiгнати тi хмари, що вiками скупчувалися над долею України? Як
переконати народ у необхiдностi вiльного й розумного життя, щоб щастям
сповнювався рiдний край? Вiдповiдь на цi питання вiн дає у романi
“Хмари”, який було надруковано на початку 70-х рокiв. Ми вже звикли до
традицiйних героїв-селян у творах Нечуя-Левицько го, та iз сторiнок
роману несподiвано виходять до нас українськi iнтелi-генти, нова сила
української нацiї, соцiально активна та нацiонально свiдома. Їхнiми
вчинками керував протест проти принизливого становища України, занепаду
давнiх патрiотичних традицiй Петра Могили та його послiдовникiв.
тi. Чим бiльше я вчитувався в роман, тим бiльше переконувався, що цi
образи подаються не паралельно, а нiби доповнюють один одного.
Ось – українець Дашкович, який приваблює до себе козацькою вродою,
чудовим голосом, поетичнiстю душi. Ставши професором i отримавши
запрошення до Московського унiверситету, вiн залишається вiрним своєму
краєвi, повертається до Києва i гуртує навколо себе прогресивну
українську молодь. Але вiн керувався програмою не реформатора, а
просвiтителя – тому не дiйшов до своєї “ясної i простої мети”. У зрiлi
роки Дашкович зрадив iдеали своєї молодостi i “став скоса поглядать на
молодих людей”.
Представником нового поколiння української iнтелiгенцiї 60-х рокiв
минулого столiття постає перед нами Павло Радюк. Своєю програмою та
дiяльнiстю вiн перевершує улюбленого викладача й наставника Дашковича,
що покладався лише на освiту й культуру. Павло уважно вивчає iсторiю
України, разом з однодумцями поширює антицарськi твори Шевченка.
Прагнучи жити чесно, вiн хоче подiлити з народом його долю. Та в
характерi юнака ще замало дiяльної сили, щоб розiгнати хмари над
Україною. Недарма Павлiв батько iронiзує: “О, багацько, сину, поможеш їм
тим, що носитимеш свиту!” Письменник цим наче пiдводить нас до висновку:
одне дiло проголошувати, а iнше – виконувати задумане. I в першу чергу,
коли це стосується долi рiдної країни.
Менi здається, що Нечуй-Левицький, розповiдаючи про дiяльнiсть молодої
елiти свого часу, пильно дивиться в очi нам, юнакам початку третього
тисячолiття. Сьогоднi, коли Україна проголосила свою незалежнiсть,
настала пора новому поколiнню молодих українцiв прийняти естафету вiд
своїх попередникiв. I я думаю, що моя держава може на нас покластися!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
