Утвердження любовi як джерела духовностi в повiстi Михайла Коцюбинського
“Тiнi забутих предкiв”
Сюжет повiстi “Тiнi забутих предкiв” перегукується з трагедiєю Шекспiра.
У них можна знайти чимало спiльних рис. Як Монтеккi й Капулеттi
ворогують роди Палiйчукiв i Гутенюкiв. Як i в трагедiї “Ромео i
Джульєтта”, в обох ворогуючих родах є дiти, якi кохають одне одного, –
Iван i Марiчка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкодi. Як i у
Шекспiра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гiмном коханню.
Головна колiзiя в обох творах – смерть героїв, але смерть рiзна. У
повiстi “Тiнi забутих предкiв” лише Iван гине через несилу перенести
смерть коханої, Марiчка ж iде з життя випадково.
h
h
b
його – Палагна не може замiнити коханої. Вiчне таїнство кохання живе в
душi Iвана i спливає “на поверхню” чудовими образами. Час вiд часу туга
за коханою вибиває його iз звичайного ритму життя: “…несподiвано
зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях
сiно, або на глибокий задуманий лiс, злiта до нього давно забутий голос:
Iзгадай мнi, мiй миленький,
Два рази на днину,
А я тебе iзгадаю
Сiм раз на годину…
Тодi вiн кидав роботу i день пропадав”.
I у святий вечiр до нього знову приходили спогади про кохану: “I коли
так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись,
Марiчка…” Вiн марить нею i на яву. Свiдомiсть його двоїлась. Спочатку
Марiчка бачиться Iвановi живою, i вiн дивується, що вона жива i водночас
нiби мертва. I серце його сповнюється радiстю на тлi суворої природи,
яка вiщує недобрий кiнець: “Безжурна молодiсть й радiсть знову водили
його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотнiх, що навiть
лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав у долину шумом потокiв”.
Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичнi образи, як
поступово змiнюється психiчний стан Iвана, як вiн врештi цiлком втрачає
вiдчуття реальностi, як сприйняття казкової природи переходить в
абсолютне марення – зустрiч iз чугайстром.
Вiд самого початку кохання Iвана та Марiчки було трагiчним. I не тому,
що їм на перешкодi стояла давня ворожнеча родiв, а тому, що воно було
бiльшим i сильнiшим за життя. “Не набутися ним”, – сумно кидає ще зовсiм
юна Марiчка те глибоке слово, яке за своїм змiстом дорiвнює всiй
життєвiй дорозi. I коли гине Марiчка, Iван не в змозi пережити своє
кохання, вiн тане на очах. “Поклик кохання i муки” породжує в його душi
й iлюзiї, i фантастичнi образи, i, врештi – решт, призводить до того, що
й Iван, як i Марiчка, втративши пильнiсть, гине вiд зiткнення з дикою
гiрською природою.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
