Трагедiя закоханого серця в лiричнiй драмi Iвана Франка “Зiв’яле листя”
(II варiант)
Непохитний воїн духу, революцiонер i каменяр, Iван Франко, уявляється
людиною мiцного душевного гарту, залiзної волi, яка затисла в твердий
кулак усякий вияв нiжного почуття. Та прочитавши збiрку “Зiв’яле листя”,
вiдкриваєш для себе iншого Франка: трепетного i вразливого, тривожного i
покiрного, здатного на велику любов i глибоке страждання. Слово поета
набуває нового забарвлення, iншої тональностi. Зiткане з мiсячного
сяйва, хмiльного чар-зiлля, свiтанкових рос, квiткових пелюсток,
таємничого шепоту й нiжного зiтхання, воно дихає свiжiстю, повнотою
життя, вiчною молодiстю душi.
Тiльки чому ж так рано душу торкнув осiннiй холод, чому зiв’яло листя на
деревi любовi? Не радiсною весняною повiнню розливається серце лiричного
героя, а холодними рiками розпачу й туги. I накинуто на ту осiнню любов
чорний серпанок скорботи. Поет приречений на палке, безнадiйне почуття,
яке нiколи не торкнеться холодне серце гордої красунi:
Щось щемить в душi, мов рана:
Се блiдая, горем п’яна,
Безнадiйная любов.
Почуття лiричного героя мiнливi, як осiннiй день: надiя, розлука,
смуток, i знову пориви до щастя. Кохана зневажила цвiт його душi,
згордувала чистим коханням, зруйнувала свiтлу мрiю, та вiн не бажає їй
помсти. Мудрому серцю поета давно вiдомi вселюдськi закони добра i зла,
за якими вбивство любовi карається, як важкий грiх. Вiн знає, що дiвчинi
вiдiллються його гiркi сльози й пекучi муки, та не злорадство, а
спiвчуття й жаль сповнюють його серце:
Та боюсь за тебе дуже,
Бо любов – то мстливий бог;
Як одно її зневажить,
Любить мститься за обох.
Справжня любов завжди великодушна. Герой прощає коханiй усi кривди й
образи i вже готовий зраненим серцем прийняти кару на себе. Особливо го
лiризму й задушевностi вiршам Франка надає поетика народної пiсенної
стихiї. Поезiя “Червона калино, чого в лузi гнешся?” написана у формi
дiалогу, характерного для фольклорних творiв. У народних пiснях червона
калина виступає символом нiжної i вродливої дiвчини. У Франка цей образ
втiлює прагнення до свiтла i сонця, любов до життя i найглибшi людськi
переживання. Кохання – то сонце в його життi, хай i зрiдка воно визирає
iз-за похмурих осiннiх хмар. Блискуча iмiтацiя пiд народну пiсню, її
чаруюча поетика вiдтворена i в поезiї “Ой ти, дiвчино, з горiха зерня”.
Контрастнi народнопоетичнi порiвняння малюють суперечливий образ
коханої, в якому ясна краса поєднується з гордою вдачею:
Ой ти, дiвчино, з горiха зерня,
@
– колюче терня?
Чом твої устоньки – тиха молитва,
А твоє слово гостре, як бритва?
Поезiя вiдтворює драматизм нiжної любовi лiричного героя, для якого
втрачена мила є водночас i радощами, й горем. Лишилась тiльки невгасима
любов, яка ранить його серце. Хоч кохання i принесло поетовi бiль та
розчарування, вiн не проганяє його зi свого серця. У вiршi “Чого
являєшся менi у снi?” лiричний герой, незважаючи на глибоке страждання й
душевнi муки, лелiє чистий образ коханої, що тiльки у снi приходить до
нього. Боляче щемить серце вiд того прекрасного марева, яке нiколи не
стане дiйснiстю. Яснi очi коханої запалюють його душу вогнем почуттiв i
бажань, але вiн змушений щоразу приборкувати своє нерозумне серце. Та
хiба любов пiдвладна волi й розуму? Хвиля почуттiв накочується з новою
силою, i той потiк, ту могутню стихiю вже не зупинити. Покiрно впускає
її лiричний герой у своє серце, щоб хоч у снi зазнати п’янкого щастя
кохання:
Так най те серце, що в турботi
Неначе перла у болотi,
Марнiє, в’яне, засиха, –
Хоч в снi на вид твiй оживає…
У “Третьому жмутку” збiрки любовна драма знаходить своє завершення в
катастрофi-самовбивствi закоханого. Та навiть у найтрагiчнi шому вiршi,
в якому поет малює себе на роздорiжжi, де грiм шле йому дику погрозу, де
сiче його дощ, де ревуть бурi, ми вловлюємо якесь невисловлене почуття
надiї, що врятує героя вiд тлiну смертi. Може, то незгасна його любов,
яка не вмирає з фiзичною загибеллю людини, а дарує душi вiчне життя?
Трагiчнi мотиви збiрки “Зiв’яле листя” дали пiдстави для несправедливих
звинувачень поета у декадентствi. А насправдi перед нами – звичайна
драма закоханого серця, що пiддалося владi нероздiленої любовi. Чи можна
назвати ту любов трагiчною? Якби її не було, на свiт не з’явилися б такi
шедеври поезiї. Те священне почуття пiднесло душу на недосяжнi поетичнi
висоти, до яких долiтають тiльки одиницi. То може, слiд подивитись на
нього iншими очима? I тодi зрозумiєш, що кохання було для поета дарунком
долi, який випадає у життi лише криштально чистим, праведним душам.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
