Трагедiя закоханого серця в лiричнiй драмi Iвана Франка «Зiв’яле листя»
(I варiант)

   Любов до Вiтчизни своєї

   У ньому, як радiсна даль,

   I огнена мука Мойсея,

   Й «Зiв’ялого листя» печаль.

   / В. Сосюра /

«Зiв’яле листя», — так говорить М. Мочульський про лiричну збiрку
Франка, i згадує слова Платона про людськi душї: що Бог розкидав їх
половинки по всьому свiту, i цi половинки шукають одна одну пiд чарiвну
мелодiю скрипки. Коли роз’єднанi половинки зустрiчаються, скрипка
змовкає, але коли вони не можуть знову об’єднатися, зустрiвшись, тодi
починають лунати сумнi журливi мелодiї.

Це сталося i з Франком: нещасливе кохання видобуло з його душi трагiчнi
вiршi збiрки «Зiв’яле листя». Тричi вiн кохав, i тричi не знаходив
вiдповiдi й розумiння. «Тричi менi являлася любов», — пише поет.

«Одна несмiла, як лiлея бiла», — пише поет, згадуючи Ольгу Рашкевич.

   Друга — гордая княгиня,

   Блiда, як мiсяць, тиха та сумна,

   Таємна й недоступна, мов святиня…

Це вже йдеться про Юзефу Дзвонковську, а третьою лiричною героїнею стає
Целiна Зигмунтовська:

   Явилась третя — женщина чи звiр?

Але цi три кохання, можливо, є пошуком одного iдеала жiнки, чи Кохання з
великої лiтери. I тому, мабуть, вiршi збiрки «Зiв’яле листя» попри
автобiографiчнiсть — це вiдображення почуттiв одразу багатьох людей, що
зазнали нещасливого кохання.

Ми звикли сприймати I. Франка насамперед як борця, Каменяра — трагедiя
закоханого серця збiрка «Зiв’яле листя» виявилась несподiванкою.

Складається вона з трьох частин — трьох «жмуткiв», об’єднаних як
тематично, так i лiричним героєм (якого усе ж таки не можна на сто
вiдсоткiв ототожнювати з самим I. Франком, вiн i сам був проти такого
ототожнення) — сильною, мужньою людиною, показаною в момент величезних
душевних страждань. Цей герой майже у вiдчаї, вiн хоче втекти (та не в
могилу), але не робить божевiльних вчинкiв, а виливає тугу у вiршах, бо
має душу художника.

   А чень утечу я вiд лютого болю,

   Що серце моє розриває.

   («Безмежнеє поле…»)

?,thЦе рядки з першого «жмутка», найтрагiчнiшого, написаного у 1886-93
роках, до якого ввiйшли такi поетичнi перлини, як «Так, ти одна моя
правдива любов…», «Безмежнеє поле в снiжному завою…» та «Розвiйтеся
з вiтром, листочки зiв’ялi…» — останнiй вiрш i дав назву збiрцi.

Поет страждає, i його сльози перетворюються на образи надзвичайної сили:

   Як той вогонь, що враз i грiє й пожирає,

   Як смерть, що забива й од мук ослобоняє, —

   Отак, красавице i я тебе люблю.

Заметiль, завивання вiтру з iншого вiрша («Безмежнеє поле в снiжному
завою…») спiвзвучнi стану змученої душi. Не випадково цей вiрш,
перекладений на музику, став чудовою пiснею.

Другу частину-«жмуток» було написано 1895 року. Тут вже бiль трохи
приглушено часом, значна частина вiршiв написана пiд впливом народної
поезiї («Ой, жалю мiй жалю…», «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня…» та
iншi).

Найбiльш характерним з них є вiрш «Червона калина, чого в лузi
гнешся…», дуже близький до народної пiснi. Його настрiй сумний, але
безнадiйностi вже немає. Нiби тиха печать приходить на змiну гострому
болю.

I, нарештi, у третьому «жмутку» (1896 рiк) ми чуємо прощання i з радiстю
i з болем кохання. Повертається мотив з кiнця першого «жмутка», але зi
змiненим трохи настроєм:

   Розвiйтеся з вiтром, листочки зiв’ялi,

   Розвiйтесь, як тихе зiтхання,

   Незгоєнi рани, невтiшенi жалi,

   Завмерлеє в серцi кохання.

Дуже виразно вiн звучить i у вiршах «Пiсне моя, ти пiдстрелена
пташко…» та «I ти прощай…».

Усе закiнчується, все вкрилося снiгом, у душу надходить спокiй, i все
нiби завмирає: думки, почуття… Але не життя, бо це — лише перепочинок,
i все ще може початися знову.

А для нас Франкове «Зiв’яле листя» залишилося зразком прекрасної лiрики,
взiрцем кохання, невiдривного вiд натхнення творчостi.

Тому Сосюра i вiрив:

   I оживе твоє зiв’яле листя

   У свiтлiм шумi нашої весни.

Похожие записи