“Так нiхто не кохав” (художнє вираження iнтимних почуттiв у лiричних
творах Володимира Сосюри)
Цього року я вперше пiзнав глибину поезiї Володимира Сосюри, хоч,
зiзнаюсь, читав його вiршi i ранiше. Але це були поодинокi випадки, тому
i не запам’ятовувалися цi вiршi надовго. Мабуть, усе вимагає саме свого
часу, i сьогоднi я вже сприймаю Сосюринi рядки як вiдверту сповiдь
близького друга. У них – безмежний свiт В. Сосюри, який був поетом
незвичайної щиростi i правдивостi, який не вмiв кривити душею нi перед
iншими, нi перед собою.
Я переконаний, що кожний, хто уважно вчитається у схвильованi рядки,
побачить у них саме свого Сосюру. Мене ж вразила його iнтимна лiрика –
цей гiмн людським почуттям:
Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
Лиш приходить подiбне кохання.
В день такий розцвiтає весна на землi
I земля убирається зрання…
Поет розкриває перед нами ту гаму почуттiв, що розквiтли в серцi
закоханого юнака. I ми йому вiримо, бо вiдчуваємо, як i нашого серця
торкається весна на пробудженiй землi; усе оживає в той час, коли
народжується кохання. За образом весни ми бачимо образ коханої з
щасливими очима, якi бентежать i глибоко западають в душу героя.
0‚
зiях широку гаму людських почувань – радiсних, сумних, драматичних. Вiн
виразно показує зародження кохання, його розквiт, розпач гiркого
розчарування i навiть зраду. Таким є вiрш “Коли потяг у даль загуркоче”,
де чарiвнiсть i неповтор на краса першої любовi заплямовуються зрадою.
Та кохання сильнiше за всi потворнi прояви зла:
Я б забув i образу, i сльози…
Тiльки б знову iти через гать,
тiльки б слухать твiй голос i коси,
твої коси сумнi цiлувать.
А ось – iнша трагедiя:
Я не можу сказать, я боюсь розказать,
що тебе я уже покидаю…
(“Марiя”)
Чи не тому на тлi квiтучих волошок i зеленiючого жита у коханої
заплаканi очi, покiрно похиленi плечi? Думаю, мало хто залишиться
байдужим, уявивши цей дисонанс: природа буяє, а любов приречено одцвiта.
Мене дуже зворушує та теплота, з якою поет малює образ коханої, ретельно
пiдбираючи найнiжнiшi слова. Сосюра неначе навчає читачiв високої етики
ставлення до коханої людини, етики стосункiв мiж близькими людьми.
Розумiєш, що не можна не закохатися в очi, якi схожi на “васильки з-пiд
вiй” (“Васильки”), коли “щастя i тривога на щоках холодних од очей
цвiте…” (“Ластiвки на сонцi”).
Для лiрики В. Сосюри любов, вiрнiсть, вiдданiсть коханiй невiддiльнi вiд
любовi, вiрностi й вiдданостi рiдному краю, Вiтчизнi:
В тебе i губи, i брови твої,
як у моєї Вкраїни…
Ось вона йде у вiнку, як весна…
Стиснулось серце до крику…
В ньому злилися i ти, i вона
в образ єдиний навiки.
У серцi залишається чистий i нiжний слiд вiд зустрiчi з вiршами
Володимира Сосюри, до яких з часом хочеться повертатися знову i знову.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
