Сутнiсть опору Беранже (за п’єсою Ежена Йонеску “Носороги”)
Життя людей сповнене проявiв, якi при уважнiшому розглядi можуть здатися
нелогiчними чи навiть абсурдними. Особливо це вражає, коли йдеться про
явища суспiльного життя, коли кожна окрема людина дiє за законами
особистої логiки, а в поєднаннi виходить щось майже безглузде. Глобальнi
полiтичнi експерименти ХХ сторiччя неодноразово закiнчувалися трагедiями
цiлих народiв, вони здiйснювалися на очах письменникiв, що бачили
протирiччя мiж iдеями та їх втiленням, i були свiдками того, як великi
маси людей, об’єднавшись, робили речi, не сумiснi зi здоровим глуздом,
якi нiколи не вчинили б поодинцi, а потiм наївно жахалися i твердили, що
всi вони нiчого не знали i не розумiли.
Не випадково виник особливий художнiй напрям, що зосередив свою увагу на
висвiтленнi саме цього моменту людського iснування. Театр абсурду, одним
з найяскравiших представникiв якого є Ежен Йонеску, порушує проблеми
суспiльно-фiлософського плану, змушує подивити ся на свiт з цього нового
ракурсу крiзь скло драматургiчних засобiв.
У п’єсах театру абсурду вiдбувається те, чого нiби нiколи не може бути.
Так, у п’єсi Йонеску “Носороги” звичайнi мешканцi пересiчного мiста
починають перетворюватися на носорогiв, але це – лише образ, що дозволяє
узагальнити сам принцип втрати людьми людської подоби, яка, в свою
чергу, є закономiрним результатом тоталiтарного суспiльного устрою. Не
має значення, якого саме: художнiй прийом робить узагальнення
унiверсальним. Коли цю п’єсу було поставлено вперше, бiльшiсть глядачiв
i критикiв вважали, що йдеться про нацiонал-соцiалiзм, але Йонеску
спростовував подiбне спрощене тлумачення. Таких “носорогiв” можна
зустрiти не лише в Нiмеччинi, зображене явище ширше за будь-який окремий
i конкретний випадок. Радше йдеться про загальнi причини та принципи
озвiрiння людей i про пошук шляхiв протистояння, якi в п’єсi презентує
Беранже – одинак, що стихiйно виступає проти тоталiтаризму, проти
колективних iстерiй та епiдемiй (пiд виглядом розуму або iдей), i є, на
думку автора, колективним захворюванням.
Ae
ed*
ed*
ипадково серед них з’являється Логiк, який усi свої силогiзми виводить з
класичними логiчними помилками. У їхнiх прийомах мислення вже
заздалегiдь закодованi можливостi як довести будь-що, так i нелогiчнiсть
пiд маскою логiчностi. Вставна щодо сюжету розмова про котiв (якщо
чотири лапи – це кiт) – образ подiбного мислення.
Носорогiв довго не бажають бачити. Їхнє iснування заперечують, називають
“мiстифiкацiєю”, “пропагандою”, “iлюзiєю”. Для Беранже вони –
реальнiсть, що йому не подобається: “Тупе чотириноге, що не варте й
однiсiнького слова! Та ще й люте…”. Коли носорогiв стає багато,
починають звучати iншi голоси протесту, що лунають або декларативно, або
непереконливо.
Слова Жана перед перетворенням його на тварину висвiтлюють додатковий
змiст образу “носорогiв”, не iдеологiчного плану (що навмисне не
уточнюється), а принцип ставлення до людей: “Я не те що не люблю людей,
вони менi байдужi або ж гидкi, хай лиш не стають менi на дорозi, я
розчавлю їх”, “У мене є мета, i я рвуся до неї”. В такому пiдходi вже є
щось нелюдське.
Iнший персонаж схильний до фiлософських розмiрковувань, Дудар, запитує
риторично: “Хiба можна знати, де зло, а де добро?” i потрапляє у пастку
власних переконань: чому б не долучитися йому до великої “усесвiтньої
родини”, коли у носорогiв бiльшiсть? “Треба йти за часом,” – каже перед
перетворенням на носорога Ботар. “Вибери собi ту реальнiсть, яка тобi
пiдходить,” – радить Беранже Дезi. Вона пропонує йому “Удвох, без нiкого
– бути щасливими”. Але саме спроба втечi в уявний свiт призводить до
того, що вона потiм починає захоплюватися носорогами – “Це вони народ. I
їм добре в їхнiй шкурi”.
Беранже вважає, що сам вiн не пiдкутий у фiлософiї, але вiдчуває
небезпеку серцем. I серце виявляється розумнiшим за “розум”. Саме цим
вiн вирiзняється з свого оточення, i саме здатнiсть вiдчувати,
спiвчувати, страждати через сумлiння дозволяють йому опиратися епiдемiї.
Не вiд сформульованої iдеї вiдштовхується Беранже, але його переконання
виявляються сильнiшими. “Людина вища вiд носорога!” – вiрить вiн, i це
не потребує доказiв. Людина тим i вища, що здатна не чавити все перед
собою, а спроможна на спiвчуття i мати совiсть. Беранже рятується
завдяки тому, що захищає у собi саме цю здатнiсть.
А розгадавши головну сутнiсть опору Беранже, можна зрозумiти й
авторський задум: щоб не допускати “масового психозу”, треба вчитися
зберiгати у собi людянiсть.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
