.

Сто вiтрiв в ногах лежить. Мого роду i народу…

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
208 1120
Скачать документ

Сто вiтрiв в ногах лежить. Мого роду i народу…

   “Роде наш красний,

   Роде наш прекрасний! –

   Не цураймося, признаваймося…” –

так говорить народ, так спiвається у пiснi, яку виконує Нiна Матвiєнко –
золотий народний голос України. Як ми розумiємо це слово “рiд”, а вiд
нього – “родина”, “народ”? Якщо “народ” – то, безперечно, – це наша
Україна, наш український народ i ми всi – її дiти. Старi, молодi, зовсiм
юнi й тi, хто тiльки спинається на ноги – всi! Немає для нас землi
дорожчої за нашу землю, де живуть нашi родини. I коли ми говоримо: “Мiй
рiд, моя родина”, то у кожного в душi народжується щось таке тепле,
нiжне, таке рiдне i близьке. Бо ж це, перш за все, най-ближчi та
найрiднiшi люди: тато, мама, бабуся, дiдусь, брати, сестри. Це – рiдна
домiвка: хата, двiр, сад, квiти, криниця з чистою джерелицею. Це – тихi
пiсеннi вечори i сонячнi росянi ранки. Це – вишиванки, це – казки i
легенди, мудре народне слово. З усього цього зiткане наше життя, ми –
частинка, галузка, гiлочка свого великого родового дерева.

Така народна родинна педагогiка, що молодшi повиннi знати, шанувати i
поважати старших, бо вони – це початок нас i наше продовження. Мудрiсть
народна вчить нас цьому: “Колись старих людей, якi уже нiчого не могли
робити, спускали у провалля: щоб дарма хлiб не їли. А один чоловiк дуже
любив свого батька i, не виконавши жорстокого наказу, заховав його у
хлiвi i таємно годував. Через деякий час трапився недорiд: нiчим людям
сiяти. Старий звернув увагу на те, що син зажурений, i запитав , а потiм
порадив зняти снопи iз стрiхи, щоб ще раз обмолотити i засiяти. Так син
i зробив. Зiйшов у нього хлiб найкраще, i найбiльша нива була засiяна.
Всi допитувалися, як до такого додумався, i синовi нiчого не залишалося,
як признатися, що так зробити йому порадив батько”. З того часу люди
стали шанувати старих до глибокої старостi, бо вони ж мудрi, життям
битi, розуму навчать. Так, так, бо починаємося ми з прадавнiх коренiв
нашого роду, де споконвiку шанували працю, хлiб на столi, рушник на
стiнi, бабусину вишиванку, дiдусеву казку, мамину пiсню. А незмiнними
символами були i залишаться упродовж вiкiв – дзвiнка криниця з журавлем,
кущ калини пiд вiкном, яворова колиска у яснiй оселi.

>Cn

звертались поети у своїх поезiях, письменники у своїх оповiданнях,
повiстях i романах. I кого б не згадали: Шевченка чи Марка Вовчок, Лесю
Українку чи Iвана Франка, Михайла Стельмаха чи Олександра Довженка, А.
Малишка чи В. Симоненка – завжди знайдемо у їхнiх творах джерела добра i
людяностi, тепла i щедростi, що йшли до них iз щедрих їхнiх домiвок, вiд
розумних, мудрих їхнiх рiдних. Ось як А. Малишко пише у вiршi
“Материнська”:

   Я знаю, що навiки i вiднинi

   Менi очей старечих не забуть,

   Подвiр’я тихе i дiдiвську хату,

   Казок днiпрових золотi мости,

   Тебе, маленьку, рiдну, сивувату,

   Дано навiки в серцi пронести.

А з якою гордiстю, спростовуючи походження всiх знатних родiв, В.
Симоненко заявляє:

   Я iз древнiшого роду,

   Бо я – полтавський мужик.

Згадаймо, з яким шануванням, теплотою i захопленням О. П. Довженко
розповiдає про своїх дiда i бабу, батька i матiр: “Багато бачив я гарних
людей, а такого, як батько, не бачив. Скiльки вiн землi виорав, скiльки
хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий”.

Рiдна домiвка – виток життя нашого, навчила нас ще змалечку поважати
старших, шанувати батька й матiр, знати i поважати свiй рiд. Бо хiба ж
може порядний син чи донька забути свiй рiд, своїх рiдних, свiй дiм, у
якому вперше збагнув себе? Хоч не одного з нас завела життєва стежка
кудись далеко вiд рiдної домiвки, та завжди, коли випадає вiдвiдати
рiднi мiсця, варто пройти призабутими стежинами пам’ятi, зануритися у
спогади, обсипати щедрими словами вдячностi тих, з кого починалися ми i
наше життя. Варто пройтись знайомими стежинками, бо тут кожен кущик,
кожен видолинок чи пагорб зберiгає живу пам’ять дитинства i юнацьких лiт
нетлiннi слiди наших предкiв, батькiв, односельцiв, якi немарно прожили
на свiтi, якi дали нам життя i навчили бачити “зорi щастя навiть у
буденних калюжах на життєвих шляхах”.

I щастям ми наповнюємося через край, коли за столом у батькiвськiй оселi
ллється пiсня:

   Зеленеє жито, зелене,

   Хорошiї гостi у мене.

   Зеленеє жито ще й овес,

   Тут зiбрався рiд наш увесь.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020