“Щоденник” Олександра Довженка – трагiчний, вистражданий документ
“Болить у мене серце день i нiч”
/ О. Довженко /
Олександр Петрович Довженко… Лише називаємо це iм’я – i вiдразу
уявляємо струнку, вродливу, зовнi та внутрiшньо, талановиту людину,
письменника i кiносценариста, автора безсмертних кiноповiстей “Земля”,
“Щорс”, “Повiсть полум’яних лiт”, а “Зачарованою Десною” зачитувались i
дивувались, як-то до щему тепло i захоплююче можна згадувати своє
дитинство, родину, звеличувати людину працi, так майстерно, з
невичерпною любов’ю описувати рiднi мiсця: село, береги Десни, природу
рiдного краю.
Та нещодавно вiдкрився перед нами ще один бiк його обдарованостi –
публiцистика. Ми маємо змогу перегортати i читати сторiнки його
“Щоденника”, а уважно прочитавши, розумiємо, як не просто жилося i
писалося, творилося; напружено, болiсно, часто пiд безпосереднiм
контролем “зверху”, але О. П. Довженко до останнього подиху залишався
справжнiм митцем, патрiотом, людиною.
Тож запрошуємо до обговорення, до роздумiв, чому ж так болiло i вдень, i
вночi серце великого майстра? Бо сама доба не дозволила бути Довженковi
цiлiсною у творчостi, внутрiшньо вiльною людиною. Вiн намагався
протистояти дiйсностi, чинити опiр, але не вистачало власних сил, i
залишався щоденник, де вiн мiг розмiрковувати, страждати, плакати,
молитися, аби не збожеволiти…
Осмисливши прочитане, розумiємо, що хвилювали великого творця, дiйсно,
болючi, дуже важливi проблеми: вiн глибоко усвiдомлює долю України,
рiдного українського народу; письменника бентежить, душу крає йому
вiйна; розмiрковує над своєю долею та долями видатних його сучасникiв;
висловлює своє сприйняття та дає характеристику вождям (Сталiну,
Хрущову, Берiї); осмислює та викриває суспiльнi проблеми (простої
людини, жiнки в суспiльствi, про пам’ятки культури, iсторiї, цвинтарiв,
школи i вчителiв, мови, чиновництва, бюрократiї, посад), i з’ясовує
перспективи своєї творчостi, адже думкою линув у майбутнє, наснажений
був працювати… працювати… працювати…
edo\-8
iн вiйну не сприймав, називав її дурною, а воєначальникiв тупоголовими.
Страждав вiд того, що нiмцi пограбували Україну, вивiзши не тiльки
зерно, паливо, пам’ятки культури, але найцiннiше – людей, дiтей для
онiмечування й роботи, дiвчат – для оздоровлення арiйської нацiї. Вiн
проклинав Сталiна. Стражденно, болiсно роздумує над своєю долею: “Менi
48 рокiв. Моєму серцю – 60. Воно зносилося вiд частого гнiву i обурення,
i туги… Менi хочеться вмерти. Менi здається, що я прожив уже все своє
життя, немов ангели покинули мою душу”… “Я вмру в Москвi, так i не
побачивши України…” У цих рядках – весь Довженко, митець i людина.
Болюче сприймає жорстоку критику кiноповiстi “Україна в огнi”, що
зродилася iз болiсних страждань митця, народу, гiрких втрат. Довженковi
пощастило, його не заарештували, не розстрiляли, але й жити спокiйно не
давали, сталiнське цькування пiдiрвало його здоров’я. Але не змiлiла
душа майстра, i з цього жорсткого двобою вiн виходить переможцем,
людинолюбцем. Тож не випадково серед багатьох проблем, якi порушує О.
Довженко у “Щоденнику” – це роздуми про звичайну людину, адже
“найбiльший скарб всього людства є сама людина”. Вiн вболiвав за
простих, звичайних людей, якi не мають нi чинiв, нi орденiв, бо “багата
держава, яку утворюють бiднi люди, – абсурд! Держава не може будувати
свiй добробут на бiдностi й обдертостi своїх громадян”. Не завадило б
сучасним нашим полiтикам замислитись над цим.
А українських жiнок, що винесли на своїх плечах вiйну, вiн порiвнює з
давньоруською Ярославною, називає жiнку хранителькою нацiї, красою землi
нашої. Скiльки горя, страждання, випробувань випало на їхню долю? А хто
винен? Довженко звинувачує радянську систему. Як ревно ставився
письменник до того, що мало де звучить українське слово, його хвилювало,
як же можна виховати молоде поколiння, якщо в країнi не цiнуються
пам’ятки iсторiї i культури, українська мова, немає поваги до учителя. А
ставлення декого до вiчного пристанища мертвих – кладовища?! Кажуть,
рiвень культури нацiї визначається за її ставленням до вiчного
пристанища: “кладовища – це дзеркало людських взаємин”, тому їхнiй стан
цiлком залежить вiд пошани до людської особистостi, вiд нашого
виховання. Актуальною є ця проблема i зараз, часом бачимо прояви
жорстокого вандалiзму у мiсцях вiчного спочинку наших предкiв. I просто
дивуєшся, чому люди так несамовито прагнуть до посад: “Довгi роки
придивляюсь до людей, що стоять бiля керма… Сумна картина. Спрощенство
обнялося з простотою. Ми дегенеруємо, не помiчаємо цього самi! Бiдний,
убогий, многостраждальний мiй народе, який ти нещасливий! Ведуть тебе
поводирi!”
А скiльки ще було задумiв! Хотiлося працювати, певно було б замало доби.
I пiсля того, як закриваємо останню сторiнку “Щоденника”, подумки
охоплюємо i намагаємося збагнути все: порушенi актуальнi проблеми,
вболiвання за долю України, зривання масок iз вождiв, гостра критика
суспiльства дають пiдстави твердити – цей яскравий зразок Довженкової
публiцистики – трагiчний, вистражданий, болiсний документ доби.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
