Романтичне осмислення дiйсностi в романi Вiктора Гюго “Собор Паризької
Богоматерi”
Славетний представник французького романтизму, поет, драматург, романiст
Вiктор Марi Гюго (1802-1885) написав багато чудових творiв. Сам Гюго
стверджував, що людство пройшло три етапи розвитку. Перший – первiсний,
коли людина милується величчю Всесвiту. З цим Гюго пов’язує лiрику.
Другий етап – античний, коли починається соцiальна iсторiя людства. З
цим перiодом Гюго пов’язує епос. Третiй етап – християнська ера. З ним,
на думку Гюго, пов’язана драма.
Гюго написав такi твори, як “Собор Паризької Богоматерi”, “Знедоленi”,
“Трудiвники моря”, “Людина, яка смiється”, “Дев’яносто третiй рiк” тощо.
1831 року Гюго написав визначний твiр “Собор Паризької Богоматерi”. Дiя
вiдбувається в ХV столiттi. Завданням письменника-патрiота було створити
величезний епос, присвячений нацiональнiй культурi французького народу.
Тому так багато мiсця автор вiдводить опису пам’ятникiв середньовiчної
архiтектури i насамперед Собору Паризької Богоматерi, бiля якого
розгораються подiї роману.
Сюжет роману, як i трактування окремих образiв, глибоко романтичний.
Оповiдь розгортається динамiчно i драматично. Гюго використовує
гiперболу i емфазу в епiзодах зустрiчi божевiльної мешканки Щурячої нори
iз загубленою дочкою бiля пiднiжжя шибеницi, на якiй та повинна
загинути, в епiзодi смертi Фролло, якого скинув дзвонар з висоти Собору;
в епiзодi, де описано скелет Есмеральди, знайдений в обiймах другого
скелету з кривим спинним хребтом у склепi Монфокона.
Мотиви, якi покладено в основу сюжету, пiдкреслюють романтич ний
характер твору: це чисте кохання потворного дзвонаря Квазимодо до
прекрасної вуличної танцiвницi Есмеральди, злочинна пристрасть
архiдиякона Клода Фролло, яка призводить до трагiчної загибелi
Есмеральди. Образ Есмеральди – улюбленої героїнi народу – втiлив у собi
в романтичнiй формi чудовi риси народного характеру: вона щира,
правдива, спiвчутлива i людяна. В основi мотивiв роману знаходиться
контраст прекрасного й потворного, свiтла й темряви як Квазимодо, так i
Клода Фролло – романтичнi узагальнення: у Квазимодо божественна краса
духу приховується в незвичайно потворному тiлi; жорстока й злобна душа
Клода Фролло знаходиться в тiлi “божественної” краси. З iншого боку, за
Гюго, аскет Клод i потвора Квазимодо – люди, якi вiдступили вiд законiв
природи, природа мстить їм за це. Любов пробуджує в потворi людину, а у
священика-аскета – звiра.
Клод Фролло, за уявленими свого часу, – людина вчена, має природнi
здiбностi, але виявився морально та iнтелектуально спотвореним тою
схоластичною наукою, всi ступенi якої вiн пройшов у пошуках поживи для
свого розуму. Все людське в ньому виявилося придушеним церквою. Трагiчна
iсторiя дiвчини з народу Есмеральди, яку звинува чують в чаклунствi i
яка стала жертвою релiгiйного фанатизму, який розпалює церква,
передається в романтичному стилi, не суперечить середньовiчнiй
дiйсностi.
Фiнал роману не має, на думку Гюго, песимiстичної iнтонацiї. Свiт для
Гюго – арена боротьби двох початкiв – добра та зла, боротьби, яка
штовхає зло на кiнцеву поразку.
Гюго-романтик малює строкату й анархiчну юрбу, яка населяє “Двiр чудес”
– мешкання бродяг та злочинцiв. Гюго зображує свiт знедолених.
Хай зараз цей народ не пiднiмає повстання проти суддiв палацу i проти
самого короля Людовика ХI. Король радiє з цього, та фламандський
панчiшник Коппеноль каже королю, що прийде час, i народ повстане.
Менi дуже сподобався цей роман i яскравими, незвичайними, подекуди
екзотичними картинами, i пристрастями головних героїв, i боротьбою
народних мас проти феодалiв i католицького духовенства.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
