Роль мiфа в новелi Томаса Манна “Смерть у Венецiї”
Новела Томаса Манна “Смерть у Венецiї” – складний твiр, сповнений
глибокого символiчного й алегоричного змiсту. Кожен образ нiби має
подвiйну природу: його можна сприймати реалiстично, а можна спробувати
зрозумiти символи i алегорiї, що криються за кожним образом. I тодi весь
твiр набуває глибокого фiлософського звучання. Важливу роль у новелi
вiдiграють мiфiчнi сюжети й образи, що використовує автор.
Люди колись не могли пояснити таких високих i абстрактних понять, як
життя i смерть, кохання i ненависть, добро i зло, прекрасне i потворне i
створити мiфи. Мiфи i сьогоднi вражають яскравою образнiстю. Невипадково
письменники звертаються до мiфiв, розкриваючи найважливiшi проблеми та
своє розумiння свiту.
Але Т. Манн творить свiй мiф новелi “Смерть у Венецiї”, у нього як i в
античних, бiблiйних мiфах, подано образну модель свiту.
’
ue
при всi перепони прагне побачити рiдну землю, щоб хоч вмерти на нiй, i
його повернення – перемога, нагорода за самовiдданiсть i витривалiсть.
“Повернення” Ашенбаха обертається смертю. Вiн не витримує випробування.
Описуючи “венецiанський перiод” життя Ашенбаха, автор використовує
ремiнiсценцiї з античних мiфiв. Саме тут герой вiдкриває для себе красу
свiту й захоплюється цiєю красою, закохується в неї. Юний Тадзiо нiби
втiлює цю красу. Розмовляючи про хлопчика, автор звертається до образiв
i сюжетiв мiфiв про Орiона i Кефала, Аполлона i Зефiра, Семелу i Зевса,
Анелоя i Геракла, Гiансента i Нарциса. Всi цi мiфи про кохання, в якому
чуттєвi пристрастi призводять до смертi когось iз героїв.
Ашенбах теж їде цим шляхом. Пристрасть заслiплює його, вiн ладен
порушити моральнi закони, – i розплата за це неминуща.
Мiф про Троянську вiйну розповiдає про страшну помсту бога Аполлона за
зневагу до себе. На грецьке вiйсько боги наслали страшну хворобу. З цiєї
подiї починається славнозвiсна “Iлiада” . Епiдемiя холери, що охоплює
Венецiю, сприймається як кара за зневагу до моральних i культурних
цiнностей, символiчно зображується у хтивих пристрастях Ашенбаха.
Знесиленому в боротьбi зi своїми пристрастями герою примарюється дiалог
Сократа з учнем, в якому фiлософ “вчить Федру туги за досконалiстю i
доброчиннiстю”. Саме цю тугу втрачає Ашенбах, вiн забуває, що “краса
лише шлях чуттєвого до духу”. Якщо ж пригадати, що Ашенбах – визнаний
письменник, володар думок мiльйонiв читачiв, то висновок Т.Манна дуже
сумний. Людство втрачає духовнiсть, зневажає i нищить духовну спадщину
попереднiх поколiнь.
Останнi сторiнки новели знову примушують нас, читачiв, пригадати
мiфологiчнi образи. Тадзiо, що стоїть на вузькiй смужцi землi посеред
моря, нiби поєднує християнськi i античнi мiфологiчнi символи. Тадзiо
водночас нагадує i Христа, що пройшов по водi, а поза його – i Аполлона.
Тадзiо дивиться на Ашенбаха, i цього погляду герой не витримує.
Такий мiф про сучасну людину творить Манн, нiби попереджує нас,
сучасникiв, про фатальнi наслiдки зневаги моральних i етичних цiнностей.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
