Реве та стогне Днiпр широкий, щоб розбудити тих, хто спить

Люди – наче рiки.

Малi, ледь помiтнi серед очеретяних та верболозних берегiв. Або великi й
величнi, що гордо несуть свої води до моря, зрошують поля, тримають на
собi пароплави, дають енергiю для електростанцiй.

Однi легко всихають, лишаючи лише русла. Iншi живуть вiками, i здається,
що вони вiчно молодi.

Чи не можна сказати те саме про творчiсть рiзних поетiв?

Кого нагадує Днiпро – символ України на всi часи, могутня i прекрасна
рiка, джерело натхнення для митцiв, рiка хрещення Русi, свiдок героїзму
народу з часiв його виникнення? Чи не славетного Великого Кобзаря
українського народа, Тараса шевченка – людину високої культури i
незламного духу, крiпака-академiка, нiжного тонкого лiрика i
непримиримого борця проти будь-якого гноблення.

Вiн – вiчний.

Вiн – рiзний.

Зворушливий i лагiдний, коли оспiвує “карi оченята”, свiтле i чисте
кохання, працелюбних людей, “садок вишневий коло хати”, коли вiн
милується степами i ланами, над якими “тихесенько вiтер вiє”, вербами,
тополями, взагалi – красою людей, природи i України в цiлому.

Але, як Днiпро, буває похмурим i грiзним, коли “сердитий вiтер завива”
(хоча i в гнiвi вiн прекрасний), так i Шевченко може викривати,
обвинувачити, морально знищувати усе те, що заважає рiдному народу
вiльно жити, i навiть бити на сполох, кликати до боротьби. i саме такого
ми його знаємо i пам’ятаємо.

Чорнi хмари самодержавства нависали над гнобленими народами Росiйської
iмперiї, в якiй “на всiх язиках все мовчить”. Цар “приспав” “хиренну
волю”. Але гучнiше Днiпрових порогiв лунає голос Шевченка:

Кайдани порвiте

I вражою злою кров’ю

Волю окропiте!

Била на сполох бунтiвна муза Кобзаря:

Схаменiться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Його чули. I боролися, i перемагали. Сонце проривало хмари над Днiпром.
Працьовитий i мужнiй народ здобув свободу i незалежнiсть – хай через
багато рокiв пiсля смертi самого Шевченка, що усi свої сили, усе своє
натхнення вiддав визвольнiй боротьбi, за свiт, у якому:

Врага не буде супостата,

А буде син, i буде мати,

I будуть люди на землi.

I сьогоднi актуальним є заклик Тараса Шевченка не бути байдужи ми до
долi рiдної землi. I знову пiд час палких суперечок часом наводять як
доказ рядки з його вiршiв.

Наприклад, таке складне питання, як пошук правильного ставлення до чужої
культури, чужої мудростi. Хтось i досi чекає, що нас навчать якiїсь-то
“нiмцi” – хтось з-за кордону. Iншi, навпаки, не бажають нiчого слухати
про чуже, бачать у ньому лише зло. Але ж Шевченко ще у ХIХ столiттi
закликав:

…Учiтесь, читайте.

I чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Не вичерпати води з Днiпра. Невичерпна Кобзарева мудрiсть.

Багато його пророцтв i мрiй здiйснилося – чи не у цьому зайвий доказ
глибини його розумiння свiту?

I забудеться срамотна

Давняя година.

I оживе давня слава,

Слава України.

Оживає ця давня слава. “Ще не вмерла Україна, нi слава, нi воля” –
спiваємо ми в державному гiмнi.

Живий Днiпро-Славутич. Живий великий Кобзар!

Житиме завжди i йтиме в свiтле завтра народ Ярослава Мудрого i
Володимира Великого, Шевченка i Сковороди, Франка i Лесi Українки,
Довженка i Стуса.