Про перехреснi стежки iнтелiгенцiї (повiсть Iвана Франка “Перехреснi
стежки”)
1900 року I. Франко опублiкував повiсть “Перехреснi стежки”. Саме в цi
роки вiн розгорнув боротьбу за реалiстичну i народну лiтературу, за
реалiзацiю її мети – служiння iнтересам народу. Лiтература повинна
порвати iз схоластичнiстю i шукати нових дорiг, бiльш природних i
вiдповiдних самому життю. Саме таким новатором i став I. Франко в
iдейному змiстi твору. Вiн не iдеалiзує сiльське життя, а показує
страждання, голод, новi форми експлуатацiї галицького селянина. З такою
ж увагою i критичнiстю письменник зображує iншi верстви населення –
безпросвiтнi злиднi народу, знехтування, голод, самогуб ство, звiрячу
грубiсть, з якими доводилось зустрiчатись у життi. Саме цi проблеми
стають визначними у повiстях i романах в перiод 90-х – перших рокiв XX
ст.
Повiсть “Перехреснi стежки” – соцiально-викривальний твiр, в якому автор
намагається художньо вирiшити проблеми служiння демократичної
iнтелiгенцiї своєму знедоленому народовi. Проблематика повiстi
надзвичайно широка. Це проблеми добра i зла, особистостi i народу,
бiдностi i багатства, людської гiдностi i духовної ницостi, людини i
закону.
Сюжет твору розгортається двома лiнiями. Перша – це показ важкого життя
зубожiлого галицького селянства; друга – зображення громадської
дiяльностi адвоката Євгенiя Рафаловича, який постає носiєм головної
проблеми твору. Вiн пробуджує свiдомi почуття солiдарностi у селян,
шукає полiпшення долi народу, невтомно викриває державну бюрократiю
тощо. Євгенiй користується в життi девiзом: “Хто то вкаже тобi дорогу,
хто пiдведе тебе, мiй бiдний народе?”
роя “Перехресних стежок” – “мужичого” адвоката Рафаловича – з Регiною,
жiнкою, яка уособлювала його молодечий iдеал, а тепер виявилася його
блiдою копiєю, зустрiч зi своїм минулим в образi Стальського, цiєї
“скотини в людськiй подобi”, i, зрештою, зустрiч з селянином, який
заблукав недалеко вiд свого села в молодому сосновому лiсi, де “нi
стежки, нi прикмети жодної” – це перехреснi стежки життєвого й
iсторичного випробування радикальної iнтелiгенцiї та її розвитку. Франко
iдеологiчно й символiчно пiдсумував цей шлях як випробування “серед
шляху мiж минулим i будущим видiнням”. Цей перехiд до свiдомого нового
життя вiн намагався аналiзувати в повiстi “Не спитавши броду”, однак
внутрiшня колiзiя характеру лишалася ще не розкритою i письменник
повертається до неї у романi “Лель i Полель”. Серед соцiальних
контрастiв працi та вбозтва, свiтла i темряви, вiри i безвiр’я
“закручуваних” суспiльною машиною i викривлення хворобливою
суб’єктивiстською свiдомiстю кiнця столiття (Баран, Шварц, Шнадельський,
Стальський), формується нова революцiйна свiдомiсть, позбавлена минулої
роздвоєностi.
Таким чином, на рубежi двох вiкiв як надбання XIX ст. Франко пiдносить
революцiйний демократичний iдеал активної особистостi. В образi Євгенiя
Рафаловича показано дiяча радикальної партiї Галичини того перiоду, коли
вона розгорнула роботу по селах i на яку письменник покладав великi
надiї.
В образi селянина Демка Горiшнього, який заблукав у лiсi, Франко
розкриває долю свого народу, що не знає куди йому йти.
В цьому вболiваннi за народну долю – весь пафос повiстi “Перехреснi
стежки”.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
