Поетичнi картини народного побуту i звичаїв у повiстi Михайла
Коцюбинського “Тiнi забутих предкiв”
Протягом 1910-1913 рр. Михайло Коцюбинський побував в “українських
Афiнах” – так жартома називав село Криворiвню на Гуцульщинi. Письменник
захоплювався цим краєм: “Я з головою поринув у Гуцульщину… Який
оригiнальний край. Який незвичайний казковий народ!” Зачарувала його не
лише дивна природа, але й люди – талановитi, гордi, мужнi й вродливi.
Де тiльки не побував письменник, уявою своєю переносячи i нас в зеленi
полонини, на бурхливий Черемош. Разом з ним iз захопленням дивились ми,
як кружляють в танцi молодi легенi з живими рiзнобарвними квiтами, i у
дiвчат – квiти в косах. А ось розквiтає зелена отава царинок, то вздовж
Черемошу пливе рiзнобарвний потiк святочно прибраних гуцулiв. Писанi
кептарi, череси i табiвки, дротянi запаски, черленi хустки – все з
особливою теплотою i любов’ю описано Коцюбинським.
~
помстою, “яка захована серед гуцулiв”, i iнструкцiєю годованцiв, що дає
старим якийсь час пожити безжурно, i вiльна любов… Родова помста. Не
раз звучали трембiти про смерть на подвiр’ї гуцула. Це зiйшлись на
вузькiй дорозi два роди: Палiйчуки та Гутенюки. Знову пролилася гаряча
кров, знову злiсть закипiла в грудях i слiпила очi. Гарячi, завзятi
гуцули у ворожнечi, вiльнi в коханнi.
А на полонинi, високо в горах живуть нявки, у скелях ховається щезник.
Гарної днини виходять з води на берег русалки, щоб спiвати пiсень про
потопленикiв, i сушать своє блiде тiло на каменi.
Разом з героєм повiстi Iванком читач побуває серед вiвчарiв i дiзнається
про їх побут, звичаї, послухає гуцульськi коломийки. “Ось високий ватаг,
наче дух полонини, обходить з вогнем стоїще. Обличчя в нього поважне, як
у жреця, ноги стоять щедро i широко… Вiн серцем чує хiд полонинський,
далеке дихання отари, подих весни, зiтхання землi”. Все в життi гуцулiв
возвеличене i оспiване письменником, вимальова не в деталях.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
