.

Поет i час (громадянська позицiя лiрики Павла Тичини)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 826
Скачать документ

Поет i час (громадянська позицiя лiрики Павла Тичини)

У бурхливе море революцiйних подiй П. Тичина увiйшов справжнiм поетичним
шедевром – iсторико-фiлософською поемою “Золотий гомiн”, що сповнена
пафосом нацiонального вiдродження. Її назва закарбувалась у свiдомiсть
України символом волi й пробудження нацiї. Менi вона здається своєрiдною
ораторiєю, яка проголошує iдею вiчностi українського народу, його
духовної мiцi. У кожному рядку вiдчувається гордiсть автора за свiй
народ i його iсторiю; душу сповнює урочистiсть i святковий настрiй, бо
українська революцiя 1917 року вселяла вiру, пiднiмала духовнi сили
народу, будила його вiд фiзичного i духовного рабства.

…Дзвони Лаври i Софiї пливуть над мiстом, як “потужнi рiки”, а з
глибин вiчностi “падають зерна в душу”, – кожен переймається думами про
Україну, її давнiм, сучасним i майбутнiм життям. Я неначе бачу П. Тичину
серед тих, хто зiбрався на iсторичнiй Софiївськiй площi, щоб виразити
свою вiковiчну волю i мрiю про незалежну Українську державу:

   – Виростем! – сказали тополi.

   – Бризнем пiснями! – сказали квiти.

   – Розiллємось! – сказав Днiпро.

Бо “золотi джерела скресають пiд землю”, “Самоцвiти ростуть у глибинах
гiр”, – перегукується Тичина з народними думами та казками, сповненими
вiри у щасливий кiнець:

   I б’ються в їх серця у такт:

   – Iдуть! Iдуть! –

   Дзвенять немов сонця у такт:

   – Iдуть, iдуть!..

   I всi спiвають, як вино,

   – Я – дужий народ,

   Я молодий.

:

(th силою його уяви. Вона проходить полями країни наодинцi зi своєю
скорботою: “Не буть нiколи раю у цiм кривавiм краю”. Вона не шукає нi
правих, нi винних, їй болить нацiональна руїна, що заподiяна
братовбивчою вiйною. Це її словами говорить сповнений вiдчаю поет: “Як
страшно!.. людське серце до краю обiднiло”. Ще недавно був “золотий
гомiн”, а тепер: “Поглянула – скрiзь тихо. Буяє дике жито. – За що тебе
розп’ято? За що тебе убито?”

“Хто ж це так iз тебе насмiятися смiв?” – гнiвно i з неприхованим
вiдчаєм звертається до України Тичина. Поет справедливо стверджує, що не
може бути гуманною та людська спiльнота, яка грунтується на злобi,
зневажаннi традицiй роду (“курки спустили в матiр i отця”), на обманi та
облудi (“рушимо з ножами у наш край-едем”). I, як логiчне завершення, –
кiнцiвка поезiї, де автор говорить про прозрiння народу, який не хоче
“ще й на волi у кайданах гнить”. Я знову бачу того ж Тичину-патрiота, що
й у “Золотому гомонi”. У художнiй формi вiн ставить тi гострi питання,
якi хвилюють i його, i тисячi його землякiв -українцiв. Вiдповiдi на них
Тичина не дає, та всi її знають:

   Ждали ми героя, а встав свинопас, –

   Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Жодного разу автор прямо не називає винуватця соцiального i морального
зламу українського життя, та його риторичнi питання сумнiвiв у
правильнiй вiдповiдi не викликають:

   Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?

   Хто у твоє серце нiж загородив?

За цими рядками простежується громадянська позицiя митця, який – плоть
вiд плотi рiдного народу.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019