Пафос поезiї воєнного лихолiття (за творами Володимира Сосюри)
У грiзнi роки Великої Вiтчизняної вiйни “пiд гул кривавий” на бiй з
ворогом йшло й художнє слово, що прирiвнювалося до зброї i дiяло
безвiдмовно. Прозовi й поетичнi твори, народженнi духовним пiднесенням,
надавали захисникам рiшучостi вiдстояти рiдну землю вiд нападника, разом
з бiйцями наближали перемогу.
Дiти йдуть, смiються… Матерi з квiтками
Гей, радiйте, люди, це наш день прийшов.
Вiрю я, так буде, знаю я, так буде,
Снiг стече кривавий, у яри, яри…
Буде це весною навеснi це буде…
Рядки цiєї поезiї Володимир Сосюра написав 10 грудня 1941 року в
найтяжчий час Великої Вiтчизняної вiйни, коли радянськi воїни ледве
стримували натиск лютого ворога. А поет вже пророкував перемогу!
Один за одним вiн створює у листопадi – груднi 1941 року вiршi, сповненi
оптимiзму, вiри в силу свого народу, його армiї, яка здолає ворога. Цi
вiршi увiйшли до збiрки “В годину гнiву”, що з’явилась 1942 року.
У воєннi роки В. Сосюра неодноразово звертався до постатi Тараса
Шевченка, написавши такi твори, як “Шевченко у Донбасi”(1942),
“Син”(1943), “Шевченко з нами”(1943). I це, на мою думку, не дивно:
Тарас Григорович став своєрiдним символом України, його життя – приклад
служiння своєму народовi. Тому кожен українець сприймав великого Тараса
у вiршах Сосюри як свого сучасника, що був на передньому краї лав
воїнiв-визволителiв та партизанських загонiв.
Поет адресував багато вiршiв населенню тимчасово окупованих районiв
України:
О, нене, о, брате, о, мати!
Страшна на Вкраїнi пора…
Дивись… Об сорочку маляти
Катюга ножа витира.
edG†|
Цей вiрш “До помсти за нашу Вкраїну” став iлюстрацiєю до листiвки
“Прокляття i смерть нiмецьким катам!” Та головне, менi здається, у цьому
вiршi – це той оптимiзм i впевненiсть у перемозi, якими палають рядки
поезiї, освiтлюють i запалюють душi спiввiтчизникiв, що знаходилися у
фашистському ярмi:
…Орду розженем ми звiрину,
I край наш засяє у цвiту…
До помстi за нашу Вкраїну,
За страдницю нашу святу!
Образ розтерзаної, але нескореної України, яка палає у пожарищах,
здригається вiд вибухiв бомб, свiтить ребрами зруйнованих будинкiв,
постає з воєнних творiв Сосюри. Серце поета вiдгукувалося болем i
стражданням на муки i смерть спiввiтчизникiв, якi вели двобiй з ворогом.
Картини боротьби вимальованi поетом з такою безмежною силою виразностi,
що менi здається, нiби поет сам був безпосереднiм учасником тих подiй,
про якi розповiдає у своїх творах. Часто прообразами його поезiй стають
реальнi люди, герої-визволителi, яких знав i подвигами яких захоплювався
Сосюра. Показова у цьому планi є поема “Син України”(1942), в якiй
постать головного героя змальовано з реальної людини – радянського
офiцера Михайла Буйвола, з котрим поет не раз зустрiчався й подарував
йому книгу.
Безмежна любов до рiдної України, непримиренна ненависть до ворога,
оспiвування величних подвигiв захисникiв, вiра в перемогу – таким був
пафос творiв Сосюри у грiзну годину вiйни, сповнених життєдай ним
оптимiзмом:
I сонця радiснеє коло
Свiтить нам буде з висоти,
Бо не могла iще нiколи
Зима весни перемогти.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
