Одужає i вродить жито!
Кожна людина починається з отчої землi, пускаючи в неї глибоке корiння.
Хтозна, може, буйний вiтер i зла доля занесуть насiння з того дерева на
далеку чужину, та тiльки навряд чи воно там прийметься. I летiтиме
осиротiла душа думами-сльозами, спогадами-мрiями до рiдного лона й
рiдного неба, де яснi зорi кидають свiй чистий вiдблиск у тихi води. Всi
ми серцем приростаєм до свого замрiяного краю. Калинова кров тече в
наших жилах, душа бринить чарiвними пiснями, нiжними i грiзними,
веселими i тужливими, як саме життя. Чи жила б Україна без
кобзи-бандури? А наша лагiдна, пiсенна мова! Такi духовнi скарби, що
своєю красою дивують цiлий свiт, мiг створити народ, позначений Божим
Даром.
Господь благословив цей райський край на творчiсть i любов, а разом з
тим – на муки i скорботу. Цим спiвучим, миролюбним людям засiвати б поле
гречками й хлiбами i творить новi пiснi-перлини, а їм завжди випадало
воювати, боронить Вiтчизну вiд неволi!
Iсторiї ж бо пишуть на столi,
Ми ж пишем кров’ю на своїй землi.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
Пiснями i невольницьким плачем.
I войовничi вигуки, i брязкiт зброї, i тупiт звихрених коней, i
передсмертний стогiн, i голосiння матерi-вдови, i журний спiв слiпого
кобзаря – то все злилось в одну скорботну ноту, урочисту, величну i
могутню, як звук органа, що тривожить душу, проте й освячує, пiдносить
до небес, єднає з Богом. Адже страждання й горе очищають вiд бруду,
суєти, грiха. Отi кривавi бойовища не нами вибранi, бо не з своєї волi
ми кров ворожу проливали в квiтучому, ясному краї. Вони самi прийшли
сюди – не для братання, а щоб украсти, одiбрать багатство, яке одвiку
їхнiм не було: родючi землi, плюскiт хвиль Днiпрових, п’янку,
дорогоцiнну волю. Кого тут тiльки не було: татар, полякiв, туркiв,
нiмцiв, росiян…
Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Україна –
Така її доля!
’
edl}z7
смертельної рани. Мученицька смерть за неньку-Україну, за вiру
християнську була для запорожця найвищою честю. Один конав на гострiй
палi, смiючись над ворогом, другого смерть пiдкошувала в безлюдному
степу, далеко вiд Батькiвщини, вiд друзiв. I лежало непоховане тiло
козацьке бiле, омите дощами, овiяне вiтрами, поки помiж кiсток не
проростала зелена трава… Тож так по смертi вiн єднався з землею
рiдною, їй вiддавав свою любов i силу. I вже та земля, кров’ю вiрних
сердець напоєна, ставала для ворога навiки нездоланною. Скiльки
смертоносних вiтрiв пронеслось над нашим краєм, а вiн знову оживав,
розквiтав, шумiв хлiбним колосом i бринiв пiснями. Та навiть у тих
зажурених пiсень, у того барвистого українського слова були одвiчнi
недруги. То була пiдступна вiйна на невидимому, хоч i не завжди
безкровному фронтi. Аж i тут сонцесяйна рать повстала на захист нашої
нацiональ ної культури, нашої духовностi. Тарас Шевченко, Пантелеймон
Кулiш, Iван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний,
Василь Стус, Лiна Костенко…
Благасловен, кого в Сибiр,
На Соловки, у руднi й пущi
Кривавий бiльшовицький звiр
Тягав за думи невмирущi.
У тяжкi часи духовної руйнацiї не змiлiв народ український, не втратив
високих орiєнтирiв, бо завжди жили на цiй згорьованiй i благословеннiй
землi Iван Орлюк i Лаврiн Запорожець, Микола Баглай i Марко Безсмертний,
Сивоок i Маруся Чурай. I життя їм судилося вiчне, як вiчнi свобода,
творчiсть i любов, як невмируща Україна!
Здавалося, лютi часи назавжди минули. Наш народ дожив до вистражданої
незалежностi, до свiтлого Вiдродження, про яке ще сiм столiть тому мрiяв
мудрий Захар Беркут. Та як важко пiдводитися з руїни! Батькiвщина знову
потребує мужнiх i незрадливих сердець. Проте, на її бiду, їх чомусь так
не вистачає… Куди ж подiлися нащадки Хмельницького, Мазепи, Залiзняка,
Грушевського? Чи втекли за кордон, чи вiдгородилися вiд свого народу
високими мурами кам’яних палацiв? Гнiтючi настрої зневiри беруть у полон
слабкодухих. Тож скрiпiмося духом! Присвятiмо свою працю i своє життя
рiднiй Українi!
Хай запанує дух любовi,
I, може, нива, що вiд кровi
Напухла так несамовито,
Одужає i вродить жито!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
