Образ Володьки Лободи (за романом Олеся Гончара “Собор”)
Той будує, той руйнує…
Т. Г. Шевченко “Сон”
“Чи свiт iде до того… що на арену виступають тiльки двоє: Руйнач i
Будiвник…” – говорить професор Яворницький у романi О. Гончара
“Собор”.
Будiвники зводять величнi споруди, вирощують сади i хлiб, творять красу,
захищають добро, бережуть собори людських душ. Руйначi нищать природу,
паплюжать красу, прагнуть перетворити людськi душi на купу цегли, або
зовсiм її знищити. Будiвельникiв значно бiльше, тому свiт живе i
розквiтає. А “зайнятий руйнуванням неминуче деградує”.
Яскравим представником Руйначiв виступає в романi О. Гончара “Собор”
“висуванець”, “батькопродавець” i духовний пiгмей Володька Лобода.
Володимир – син старого сталевара, чесної i мудрої людини. Але вiн
потрапляє в абсолютну залежнiсть вiд “наркотику владолюбства, героїну
кар’єризму”, стає своєрiдним Геростратом нашого часу.
Кажуть, що все лiпше пiзнається у порiвняннi. Роман “Собор” “населений”
прекрасними людьми, i саме в порiвняннi з ними ми так виразно бачимо
жалюгiднiсть цього зачiплянського “генiя”, який чого тiльки не вигадував
(i “кiмнати щастя”, i вiкторини, i карнавали, i навiть кольоретки для
цукрових коробок) аби висунутися, догодити начальству! Ця людина, не
маючи власного свiтогляду, постiйно прагне вловити настрiй вищих
iнстанцiй: “… кортiло “генiєвi” наперед вгадати, як той поведеться в
питаннi про собор, щоб i собi вiдповiдно вiдкорегувати паруси”.
Контраст мiж Будiвниками i Руйначем Володькою Лободою вiдчувається в
усьому.
Для перших кохання – основа життя, продовження роду людського. Для
Володьки його нiби не iснує – у дiвчинi вiн бачить красиву рiч, яку ще
треба “шлiфувати” пiд свiй смак.
Будiвники близькi до природи, Лобода-старший закликає кожного посадити
дерево, у той час як Лобода-молодший збирається чи то затопити, чи то
висушити плавнi, байдуже, що саме, аби привернути до себе увагу
начальства.
th ?®
?0thвiкiв”. Iснування ж собору нiби пiдкреслює ницiсть i дрiб’язковiсть
його власної душi.
Важливу роль вiдiграє в життi людини прекрасне. а хiба це здатен
зрозумiти такий-от “висуванець”?
Свiт творять трударi. Старi сталевари в будинку iнвалiдiв не можуть
сидiти склавши руки, i працюють у своєму пiдсобному господарствi. Як до
творчостi ставиться до власної ливарської працi Iван Баглай. Микола
Баглай та Олекса-механiк прагнуть створити димоуловлювачi, щоб люди
дихали чистим повiтрям. Єлька пестить колоски, вирощенi її подругами…
А що робить Володька? Лише метушиться, сьорбає юшку з браконьєрами та
робить капостi порядним людям.
То який же ж слiд залишиться пiсля нього на землi? Хiба що з тих, що їх
хочеться витерти з чистої пiдлоги брудною ганчiркою.
Людину людиною роблять доброта i чуйнiсть. Старий Лобода вiдчуває тяжкий
настрiй незнайомої дiвчини i прагне їй допомогти, у той час, як його
горе-син брутально ображає старого вчителя. Ставлення Володьки до
рiдного батька теж яскраво характеризує його як Руйнача. Спочатку вiн
бере старого Лободу до себе, але – чому? “Бiля мене будете, тату, а то
скажуть, наче у вас i сина нема! А ви ж заслужений металург, з вашою
славою i менi легше…” – пояснює вiн. Та навiть така “добра справа”
виявилась для нього надто складною – невдовзi з вражаючою легкiстю
Володька вiдправляє батька до будинку ветеранiв i навiть майже не
навiдується до нього.
“Казали колись, … що в людини на плечi, i на лiвiм, i на правiм,
сидить невидимий… товариш Дух, так його назвемо. Один пiдказує: роби
добро, а другий у друге вухо нашiптує, пiдбиває на зло…” – говорить у
романi Гончара старий Нечуйвiтер. Питання в тому – кого саме
слухатиметься людина…
Добро i зло споконвiку в двобої. Вiд самого створення свiту виникли
протилежностi: Бог i диявол, Авель i Каїн, любов i ненависть, воля i
рабство, добробут i злиднi, творчiсть i руйнування… Але ми бачимо в
романi, що Будiвникiв усе ж таки бiльше.
Тож давайте прислухатись саме до доброго “товариша Духа”. Не варто
наслiдувати прикладу Володьки-“висуванця”. Тодi нам вдасться зберегти
найпотрiбнiше – собори нашої душi.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
