Наскрiзний пафос життєствердження в новелi Григорiя Косинки “В житах”
Тривожним, важким i повним нерозв’язних протирiч – саме таким постає
перед нами час революцiйних та пореволюцiйних подiй в Українi XXстолiття
iз творiв визначних майстрiв слова, дiяльнiсть яких припала на 20-30-i
роки. Новели Г. Косинки про ту бурхливу добу посiдають одне з чiльних
мiсць серед правдивих iсторiй про людину i час, написаних безпосереднiми
свiдками, учасникам тих подiй.
Та попри жахливiсть, нелюдське обличчя часу митцi намагалися у
вiдповiдностi зi своїм свiтоглядом вiднаходити в ньому i позитивнi, або,
сказати б, просякнутi пафосом гуманiзму та життєствердження риси i їм це
вдавалося. Косинчина заслуга у цьому напрямку неабияка. Адже цiлий ряд
його творiв – це гiмн життю, що проростає на обпаленому вiйною полi
наперекiр нищiвнiй силi тваринного в людинi, це утвердження думки, що
навiть, здавалося б, вкрай понiвечена людська душа може i повинна
повернутися у свiй нормальний стан. А цей стан характеризується
наповненiстю серця людини радiстю, людянiстю, любов’ю i закоханiстю в
життя.
Мабуть, найглибшого розкриття у творчiй спадщинi Григорiя Косинки дана
проблематика знайшла у невеличкiй новелi “В житах”.
Заувага про те, що новела досить коротенька за обсягом має досить
суттєве значення, оскiльки саме ця риса є найхарактернiшою у письмi
Косинки: вiн умiв декiлькома фразами, нюансом свiтлотiней, образом або
символом передати найширшу гаму почуттiв, думок, iдей. Недарма ж класик
української новелiстики Василь Стефаник називав Григорiя своїм внуком.
Фабула новели незвичайно простенька: герой, який дезертирував iз
царської армiї, вимушений переховуватися в житах, аби не бути
розстрiляним. Пiд час перебування у сховку з ним вiдбуваються двi
iсторiї: вiн спостерiгає за багатiєм та зустрiчається зi своєю колишньою
коханою Уляною – це, власне, i все, про що розповiв нам Косинка у
новелi. А далi розпочинається розповiдь Корнiя – героя новели, яка
власне не є розповiддю, а це, радше, череда спогадiв, асоцiативний ряд,
вибудовуваний ним на основi протиставлення мирного i повстанського
життя, це глибоке почуття ненавистi до багатiя i так само глибока
закоханiсть у дiвчину. I все це постiйно переплiтається з образом жита.
”
Звичайнiсiнький злак у канвi новели набуває яскраво символiчного
звучання. Житнє поле – єдиний свiдок поневiрянь героя, єдиний друг i
захисник його – перетворюється у спогадах, свiдомостi героя у
своєрiдного повiреного у всi земнi таїни, навiть бiльше: житнє поле стає
самим життям. Життям, яке байдуже, а, може, й з бiллю сприймає смерть
своїх дiтей, i так само спокiйно дивиться на їхнi радощi, Так,
наприклад, поряд з тiнню розстрiляного Корнiєвого товариша, що нiби
проходить житами перед очима героя, з’являється i повна сил i краси
Уляна. I вона не лише не тiнь, а плоть i кров, вона самi соки землi,
саме жито-життя, якi здатнi пробудити, повернути до сприйняття земних
радостей i мертвих, i живих. А саме на пограниччi мiж цими двома станами
перебуває Корнiй, адже для себе вiн живий, а для iнших – мертвий, та й
песимiстично-притлумлене, ледь не тваринне iснування його до зустрiчi з
Уляною скорiше нагадувало смерть, анiж повноцiнне життя. Але почуття
любовi до Уляни врештi перемагає страх за, хай i огидно-плазунське,
життя. Корнiй забуває про небезпеку, що йому загрожує, i пiднiмається з
землi назустрiч любовi, навперейми справжньому життю. I хоч не довгим
було щастя Корнiя та Уляни, та все ж у героєвому серцi назавжди
залишився дух жита i непереможне прагнення жити.
Жито, жити, любити… – це весь Косинка, це його поезiя. Читаючи його
твори, часто просто-напросто забуваєш, що це проза, а не поезiя. Такi цi
новели насиченi образами, мелодiєю, почуттям. То ж i пишучи про них,
несподiвано й сам спостерiгаєш за собою бажання писати ледь не вiршем,
помiчаєш, що Косинчинi образи, художнi засоби, iдеї знаходять вiдгук в
тобi. Та не просто вiдгукуються, а спонукають тебе до спiвтворчостi,
пробуджують думку, почуття i наснажують на життя наповнене сенсом i
гiднiстю…
Часто чуємо фразу: “Вiн – людина епохи Вiдродження”. Так говорять про
iнтелектуалiв, тонкi натури, всебiчно обдарованих тощо. Ще одним сенсом
фрази, гадаю, має бути i характеристика людини-митця, творче кредо якої
не розходиться з власним реальним життям. Такими були бiльшiсть митцiв
20-30-х рокiв, недарма ж той час i тих людей назвали “Розстрiляним
вiдродженням”. Серед них i майстер новели закоханий у жито-життя –
Григорiй Косинка.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
