Народний письменник (роздуми про Iвана Котляревського)
Про полтавськi шляхи написано багато, а ще бiльше, мабуть, спiвано. Я це
особливо вiдчула, коли гостювала у бабусi на Полтавщинi.
Грунтовi сiльськi дороги мають особливу принаду, особливу неповторнiсть
i чаруючу силу. Вони прямують через невеличкi гаї, поля, видолинки.
Тiльки побачивши їх, пройшовши ними, можна зрозумiти, чому їх iнколи
порiвнюють зi стрiчками, i не просто зi стрiчками, а стрiчками, що
в’ються. Вони кличуть мандрiвникiв у незвiданi краї, манять якимись
вимрiяними дивами i пiзнанням чогось таємничого, що десь там, ген за
обрiєм.
Мабуть, тими шляхами мандрував колись i Котляревський, заворожений
їхньою принадою пiзнати щось досi незвiдане. Може, мандруючи, теж
задивлявся на птахiв, що витворювали свою пiсню десь у високостях, а,
може, просто приємно було мiряти кроками цю чудесну стрiчку, щоб
насолоджуватися особливими звуками, якi могли враз перетворитися у пiсню
чи в казку. А, може, так краще думалося, коли шлях вiв аж до Трої, до
славного Енея-козака чи звивався аж до порога Наталчиної оселi? Так
приємно було повертатися з таких мандрiвок i записувати свої враження i
думки на паперi, коли виплiталася i вимережувалась то славна iсторiя
троянцiв у запорозьких шатах, то хвилював прекрасний образ простої
дiвчини-селянки, яка своєю духовною красою могла пiднятися до найвищих
вершин досконалостi людини.
Я закохана в Полтавщину, бо там моє корiння: дiдусi i прабабусi вже
понад столiття живуть на полтавськiй землi. Одного разу я звернула увагу
на якусь намальовану картину в покоях прабабусi Марiї. Там були
зображенi козак i дiвчина в українському вбраннi, вони стояли бiля плоту
i розмовляли, над ним свiтив ясний мiсяць i по-особливому освiтлював
охайний двiр, стрiху на хатi i призьбу, де лежало якесь збiжжя. Бiля
тину – висока тополя, посрiблена мiсячним сяйвом. Запитала бабусю Марiю:
“А хто це зображений на картинi? Хто художник? Звiдки у вас ця картина?”
I бабуся з докором вiдповiла: “Як же ти не впiзнала? Це ж Наталка
Полтавка зi своїм Петром. Бачиш, стоять розмовляють перед тим, як Петро
пiшов на заробiтки, бо хто знає – може, й не побачаться бiльше. Бачиш,
якi сумнi обоє? А хто малював – уже й не знаю. У нас колись мало не в
кожнiй хатi були такi картини, бо, кажуть, що насправдi та Наталка iз
нашого села родом, а не з Полтави. I ще старi люди казали, що ходив по
селах якийсь розумний чоловiк i розпитував про гарних i чесних дiвчат, а
тодi писав про них книжки. От, кажуть, i про нашу Наталку з роду
Бондарчукiв написав. А Полтавкою вiн її назвав про людське око, щоб
дiвчинi сорому не завдати, а може, щоб не загордувала. Ось що я знаю про
цю мальовану Наталку та її Петра. Гарнi люди колись були, чеснi,
правдивi.
Я була вдячна моїй прабабусi за цю розповiдь, яка ще раз пiдтвердила мою
думку, що справдi народнi письменники, яким був Iван Петрович
Котляревський, завжди живуть у пам’ятi людей. А ту картину прабабуся
подарувала менi на добру згадку i добру пам’ять.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
