Мово рiдна, слово рiдне…
Мово моя материнська,
Квiти в душi й на устах.
Ти – мiй рушник український,
Ти – моя доля, мiй шлях.
/ I. Чернецький /
Україна, український народ, українська мова! Якi величнi, незрiвняннi нi
з чим поняття!
Україна, як i українська мова, мають свою iсторiю. Україна… В одному
цьому словi бринить жмуток смутку i краси, величi i слави, країна, де
найбiльше люблять волю i довго не мали її, країна гарячої любовi до
народу i чорної їй зради, вiкової героїчної боротьби за щастя,
рiвноправнiсть, незалежнiсть.
ed@k|3
звитку. На струнах своєї поетичної бандури вiн вiдтворив чудовий мелос
української мови, пiсенний її лад, багатство образних засобiв. Для
Шевченка мова – це найцiннiший дарунок людини, талiсман її долi,
таланту, безсмертя. Для нього мова була материнською пiснею i молитвою
над колискою; шепотом гаю, величчю неба; ревом Днiпра i солов’їною
пiснею, радiстю кохання, вiдчаєм покритки, жертовною любов’ю матерi;
мужнiм покликом до борнi i свободи.
Словом можна вбити, можна повернути до життя:
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – бiльш нiчого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!
Розумiння ролi мови в життi народу визначає й естетичне кредо Лесi
Українки, М. Коцюбинського, М. Хвильового, А. Малишка. А ще П. Тичина та
М. Рильський щедро висiвали добiрнi зерна свого поетичного слова на ниву
української лiтературної мови; зерна проросли, збагатили словник,
сповнили мову новими висловами.
Мабуть, не було жодного видатного поета чи письменника, який би вiд
усього серця не покладав на неї найбiльших надiй, бо долю свого народу в
майбутньому бачив невiдривно вiд долi рiдної мови, адже “найбiльше i
найдорожче добро в кожного народу – це його мова”, – говорив колись
Панас Мирний.
Зараз Україна – незалежна держава. I вона, звiсно, повинна мати свою
мову, повинна вiдродити її з розумом, повагою, вiдродити культуру, не
поспiхом та указами, а серцем i бажанням людей, щоб ми щиро могли
повторити за А. Малишком:
Буду я навчатись мови золотої
У трави-веснянки, у гори крутої,
В потiчка веселого, що постане рiчкою,
В пагiнця зеленого, що зросте смерiчкою.
Адже мова народна – це золотий запас душi народу, з якого виростаємо,
яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися i пишатися рiдним
краєм, повторюючи слова М. Рильського:
Мужай, прекрасна наша мово,
Серед прекрасних братнiх мов.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
