“Караюсь, мучусь, але не каюсь” – життєве кредо Тараса Шевченка, поета,
людини, революцiонера-демократа
“Караюсь, мучусь, але не каюсь” – пiд цими словами може пiдписатися
кожна мужня людина альтруїстичних переконань, яка здатна на боротьбу i
муки в iм’я щастя для всiх.
I така стiйкiсть, мужнiсть, принциповiсть не дається людинi з
народженням. Все це виховується i гартується протягом життя. Яскравим
прикладом формування такого життєвого кредо є доля i життя Т. Г.
Шевченка.
Жорстоко знущалася над ним мачуха, але малий Тарас не став покiрною
овечкою. Садизм дяка-вчителя не вiдбив у нього охоти до навчання:
У того ж таки дяка
гарненько вкраду п’ятака…
…Куплю паперу аркуш, i зроблю
маленьку книжечку; листками
та вiзерунками з квiтками
кругом листочки обведу
i списую Сковороду.
Iнший дяк, хiромант, глянувши на лiву долоню хлопця, заявив, що
художника з нього нiколи не буде. Гiрко було Тарасовi це чути, але не
вiдступився – шукав iншого вчителя. Тяжко карався (i стусанiв за-знав, i
рiзок) козачок пана Енгельгардта за те, що змальовував картини, якi
висiли у панських покоях. Але знову ж таки не каявся. Потiм потрапив
Тарас у науку до Ширяєва. I тут – виснажлива робота, брутальнiсть
господаря. Не кається молодий художник – бiлими ночами змальовує статуї
у Лiтньому саду.
I в особистому життi не щастило юнаковi: загинула, занапащена
паном-офiцером, його подруга дитячих рокiв, його перша любов Оксаночка,
вiдiбрали у нього iншу дiвчину, до якої вiдчув тепло в душi, покоївку
гликеру. Але i тут не каявся.
Отож протягом всього життя гартувалася у ньому оця здатнiсть каратись,
мучитись, але не каятися, не вiдступати, не йти на компромiси. Таким вiн
був як людина, таким став i як письменник, художник,
революцiонер-демократ.
1844 року у поемi “Сон” Шевченко дошкульно висмiяв царiв i царизм.
Цариця у цьому творi “мов опеньок засушений, тонка, довгонога”, цар –
опухлий вiд похмiлля, “аж посинiв”, як ведмiдь, що виповзає з барлогу i
починає мордобiй тощо. До речi, на мордобої тримається, на його думку,
увесь царизм. Через рiк Шевченко пише другу велику сатиричну поему –
“Кавказ”, де Росiя постає “тюрмою народiв”, а Прометей – фiлософським
образом, що закликав народ до активної дiї i до вiри у перемогу над
самодержавством.
Все сильнiше i вiдвертiше звучить у його творах протест проти iснуючого
ладу. Але одна лише творчiсть не задовiльняє Шевченкову потребу у
боротьбi проти ненависного устрою, вiн все активнiше долучається до
полiтичної революцiйної дiяльностi. 1846 року Шевченко вступає до
таємного Кирило-Мефодiєвського товариства.
За це поет був засланий в Оренбурзькi степи, у каторжну солдатчи ну, але
i тут вiн мрiє “потримати в руках святопомазану чуприну” i проголошує:
Бодай кати їх постинали
Отих царiв – катiв людських!”
(Поема “Царi”)
Саме у засланнi Шевченко обирає за гасло цi слова – “караюсь, мучусь,
але не каюсь”.
Ще 1845 року в “Заповiтi” Шевченко закликав кайдани порвати i “вражою
злою кров’ю волю окропити”, а 1859 року одразу пiсля повернення iз
заслання вiн пише:
…громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить
Хиренну волю.
(“Я не нездужаю…”)
Тодi ж вiн пише “Iсаiя. Глава 35”, сповнену оптимiзму поезiю, де
докладно змальовуються мрiї поета про те, якою має стати Україна, за яку
саме її долю треба боротися – за країну, в якiй не буде нi поневолення,
нi нацiонального гноблення, нi знущання над людьми.
Хiба така мрiя була не вартою жертв?
Отже, щойно звiльнений, хворий i зовсiм старий у свої 43 роки поет i
борець Шевченко не каявся, не корився, не зламався, бо карався i
мучився, щоб здобути лiпшу долю для iнших – не лише для себе – i не
розкаявся в цьому до останнього подиху. Тому i безсмертний вiн. таких
людей не забувають.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
