Iдея спорiдненостi життя та творчостi, побуту й екстатичностi у творах
Бориса Пастернака
Мистецтво виникає серед буденностi – цю iстину Борис Пастернак
запам’ятав ще з дитинства: йому поталанило з’явитися на свiт у родинi
вiдомого художника та пiанiстки, тож вiн мав змогу переконатися, що
насправдi немає чiткого розподiлу мiж свiтами звичайного життя та
творчостi. Мабуть тому проблеми мистецтва i його мiсця в повсякденностi
не лише стали провiдними в його творчостi, але й дiстали своєрiдне
фiлософське тлумачення. Будь-що може пiдштовхнути творчу людину побачити
прекрасне або навiть глибиннi зв’язки мiж образами та iдеями, мiж
найрiзноманiтнiшими проявами людського iснування та художнiм всесвiтом.
У творах Бориса Пастернака завжди впадає в око зовнiшня випадковiсть
поштовхiв до написання вiршiв. То це краєвид з вiкна дачi, де сусiдять
поле i кладовище, через що виникають думки про недовговiчнiсть життя, то
свiчка, що горить на столi… Змальовуючи суто лiричну ситуацiю або
навiть природу, Пастернак поступово пiдводить до думок фiлософського
плану. Надзвичайно точнi зоровi образи картин, на якi поет нiби змушує
своїми очами дивитися читачiв, часом доповнюються асоцiа-цiями, якi
вражають несподiванiстю. Але буває й навпаки: абстрактна iдея чи поняття
раптом пов’язуються з образами вкрай буденними. Напевне, лише Пастернак
мiг побачити, що “Час подiбний до таргана”.
Це не лише оригiнальнiсть власне стилю, швидше – своєрiднiсть
свiтосприйняття самого поета, яка не могла не вiдбитися у його творах.
Рiк згорiв на керосинi,
Мов мушки, що в лампу впали.
Он, як зорi сiро-синi,
Встав вiн змоклий, встав оспалий.
(“По стiнi збiгали стрiлки”).
Рiк – промiжок часу, але в такому метафоричному зображеннi та ще й у
поєднаннi з бiльш нiж побутовим “керосином”, вiн стає складовою частиною
тiєї ж єдностi великого й малого, безкiнечного (час, вiчнiсть) й
швидкоплинного.
Цей лютий! Час для слiз i вiршiв,
Що не стихають не на мить,
коли гримить, гуркоче хвища
Й весною чорною горить.
†
d/th не у Пастернака. Але попри суперечливiсть, образ лишається
цiлiсним, “несумiснiсть” пiдсилює виразнiсть думки.
Щось подiбне ми можемо зустрiти майже у кожному творi Пастернака.
Наприклад, у зоряному небi люди завжди вбачали щось величне, вище за
земне життя, аж раптом:
Цим зiркам до лиця б реготати,
Але всесвiт – мiстина глуха.
(“Визначення поезiї”).
Отже, те, що iншi звеличують, Пастернак повертає “на землю”. Та
суперечлива єднiсть усього iснуючого має i зворотний бiк: звичайне так
само легко в його творах набуває всесвiтнiх, космiчних масштабiв.
А буревiй мете й мете:
Кiнцi, початки замело.
Згадаю раптом: сонце є,
побачу: свiт не той давно.
Звичайний буревiй постає метафорою неспокiйних часiв першої половини XX
сторiччя, але залишається й стихiйним явищем. Навмиснi повтори
наголошують на безперервностi процесу змiн, та його пiдкреслена
постiйнiсть перетворює його знову на щось iнше, протиставлене та чуже
людям, що спостерiгають за ним через шибку вiкна. I знову, вже в iншому
вiршi: “Мело, мело на всiй землi…” , а десь у кiмнатi на столi горить
свiча, й iде собi за iншими правилами життя лiричних героїв, не менш (а
може й бiльш) багате за внутрiшнiм змiстом i насиченiстю. З
ненав’язливою легкiстю звичайна картина вечора спалахує бурею почуттiв,
натхнення, навiть екстазом, i ось вже:
Схрестились руки i уста,
схрестились долi.
Тут обмежений простiр, маленька свiчка – i глобальна безмежнiсть
особистого всесвiту. Духовна незалежнiсть лiричних героїв дозволяє їм
мати цю безмежнiсть у собi.
На свiчку дихала iмла,
Й спокуси сила
Хрестоподiбно пiдняла,
як ангел, крила.
Буревiй за вiкном не може загасити цю свiчку…
У справжньому життi, в природi є все. Поезiя Пастернака тим i цiкава, що
вiн змiг передати сутнiсть суперечливої єдностi, бо всi переходи вiд
буденного до високого, побутового i духовного, узятi разом i окремо
створюють цей дивовижний i своєрiдно правдивий образ життя.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
