Фiлософськi роздуми Григорiя Сковороди про людське щастя (II варiант)
Чи є така пташка, яка б змогла прожити без крил, без польоту, без неба?
Чи є на свiтi хоч одна людина, яка з малих лiт не прагнула б вiдшукати в
цьому життi своє земне щастя? Та кожен уявляє його по-своєму. Для одного
це синиця в жменi, для iншого – журавель у небi. А скiльки гiрких
розчарувань буває на схилi лiт, коли розвiюються старi iлюзiї i
приходить прозрiння! I тодi людина, яка досягла всiх земних благ,
почуває себе глибоко нещасною. Якби можна було почати життя заново, вона
прожила б його зовсiм iнакше. А вже пiзно. Бо пiдступила та грань, за
якою на неї чекають тлiн i вiчний морок. А могло б початися безсмертя…
Та душа не прокинулася вчасно, не пiднялась над суєтою буття, не
полетiла до свiтла, не пiзнала справжнього щастя. То ж у яких свiтах
його шукати, як розпiзнати? Над цим вiчним питанням замислювались
найбiльшi мудрецi свiту. Серед них i наш український фiлософ та поет
Григорiй Савич Сковорода.
У своїх фiлософських трактатах, байках, поетичних творах Сковорода
роздумує над природою людського щастя i шляхами, що ведуть до нього. Щоб
бути щасливим, вважає поет, не треба шукати багатства, чинiв, слави, бо
все те скороминуще i тлiнне. Не тiло повинно панувати над людиною,
забираючи її в полон своїх нiкчемних потреб, а дух, що єднає нас iз
Вiчнiстю, з Богом. Часто люди блукають свiтом у пошуках химерного щастя,
страждають i зневiрюються, бо всi їхнi зусилля виявляються марними. А
бути щасливим зовсiм не важко, варто лиш стати мудрiшим i заглянути у
своє серце. Адже Царство Боже в нас самих. То ж пiзнай самого себе!
Щастя – у серцi, серце – в любовi, любов – у законi Вiчного. Всi люди
рiвнi перед Богом, i кожен може досягти щастя. Його не купиш за грошi,
воно дається завжди безкоштовно. Бо цiна його вимiрюється не грошима, а
зрiлiстю душi. Неодмiнною умовою щастя є чесне життя. Той, хто має чисту
совiсть, не боїться смертi.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совiсть, як чистий кришталь.
Кожна людина – то окремий свiт, складний i таємничий. Тiльки пiзнаючи
цей свiт, можна виявити нахили i здiбностi, данi нам Богом, i присвятити
себе справi, яка принесе радiсть i задоволення. “Сродна” праця робить
людину по-справжньому щасливою, бо труд – основа нашого життя. У байцi
“Бджола i Шершень” стверджується думка про те, що “сродна” праця є
потребою душi, а не важким обов’язком. Бджола усвiдомила цю iстину, бо
мудрiша за Шершня, який нiкому не приносить нiякої користi, а тiльки
користується плодами чужої працi. Хiба мало таких пристосуванцiв у наш
час? Наживаються за чужий рахунок i смiються над “дурними”, що потом
заробляють свою чесну копiйку. Вони й не пiдозрюють, наскiльки
обкрадають самi себе, адже не судилося їм пiзнати справжнього щастя.
Хiба може бути щасливою людина, яка не реалiзувала своїх можливостей? Це
як квiтка, що так i не розцвiла, засохла пуп’янком. Щоб цього не
сталося, Сковорода радить виховувати дiтей вiдповiдно до їх здiбностей i
особливостей характеру. У фiлософському трактатi “Алфавiт, чи Буквар
свiту” однiєю з умов щастя проголошується також дружба з людьми,
близькими за iнтересами та переконаннями. Тiльки тодi може прокластися
мiсток вiд серця до серця, коли немає мiж ними глухої стiни нерозумiння.
Важко спiлкуватися людям з рiзним рiвнем духовного розвитку. Проте й
ворожнечi мiж ними не повинно бути. Бо любов до ближнього – то
найголовнiший закон життя нашого. Якщо людина живе за Божими заповiдями,
приборкує свої бажання, прямує до правди, то вона не розминеться зi
щастям. Сковорода проповiдував просте, убоге життя, близьке до природи:
В город не пiду багатий – у полях я буду жить,
Вiк свiй буду коротати там, де тихо час бiжить.
Свою фiлософiю поет пiдтвердив власним життям. Вiн жив так, як учив. Мiг
стати придворним спiвцем, а став мандрiвним учителем. Мiг надбати
багатство, а надбав мудрiсть. Мiг жити в розкiшних палацах, а обрав
замiть них широкi шляхи та зеленi дiброви. Так i мандрував вiд села до
села, щедро даруючи людям скарби свого серця, ведучи таємну розмову з
деревами, квiтами, пташками, творячи тиху молитву до Бога у величному
храмi природи. I всмiхалось до нього ласкаве сонце, i пестили його
шовковi трави, i земля дарувала силу й натхнення. А люди тягнулися до
свiтла, яке вiн випромiнював, вдячно ловили слово iстини i бережно клали
до скарбницi життєвої науки. А щоб невичерпним було джерело мудростi,
фiлософ власноручно викопав цiлющу лiсову криницю. I ось уже два
столiття до її нескаламученої води спрагло припадають чистi серцем i
душею. Може, i їм вiдкривається таємниця людського щастя? I тодi
прозрiлi серця шукають iншi стежки у свiтi, обминаючи пастки життєвих
втiх i насолод, як обходив їх Сковорода, бо то рабство i смерть для
душi… Невiльник не буває щасливим. Тому порви пута рабства i лети до
волi, до щастя, до безсмертя! Таким було слово iстини, яке поет лишив у
спадок своїм близьким i далеким нащадкам.
“Свiт ловив мене, та не пiймав”, – написано на могилi Григорiя
Сковороди. Вiн пiшов iз життя без розпачу i скорботи, спокiйно i
радiсно, бо знав, що за цiєю межею зустрiнеться з Вiчнiстю. Життєвi
спокуси не пiймали його у свої тонкi сiтi, свiтлої душi не порушило зло,
заслiплене сяйвом її чистоти. Кришталевiй совiстi не загрожував страх
смертi i тлiну. Фiлософiя щастя справдилась цiлим життям i своєю
достовiрнiстю приваблює тих, хто дорiс до неї зрiлiстю i чистотою душi.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
