Двобiй добра i зла у трагедiї Йоганна Вольфганга Гете “Фауст”
Великий нiмецький письменник Йоганн Вольфганг Гете написав трагедiю
“Фауст”, над якою працював понад 60 рокiв. Образ великого шукача iстини
хвилював його все життя. У трагедiї вiн показав двобiй добра i зла як
рушiйну силу розвитку, змiн, динамiки буття.
У пролозi автор ставить питання: що є Людина в цьому величному,
гармонiйному i досконалому всесвiтi? Людина нещасна, вiчно страждає. Їй
жилося б краще, якби не її розум, – iскра Божа. Герой його трагедiї,
скептик i насмiшник Мефiстофель каже, що свiт людини побудований погано:
“Там безпросвiтна темрява i Людинi бiднiй так погано”. Людина мислить,
але вiд цього страждає ще бiльше, бо розумiє безглуздiсть багатьох
соцiальних iнститутiв, законiв, звичаїв, забобонiв, розумiє, що в
соцiальних бiдах винна не природа, не всесвiт, а вона сама Людина.
У фiлософiї Гете iдея дiалектичної єдностi протилежностей є однiєю з
головних iдей. У боротьбi суперечностей створюється гармонiя свiту, в
зiткненнi iдей – iстина. Поет нам постiйно нагадує про це. Два герої
трагедiї – Фауст i Мефiстофель – наочно нам демонструють цю дiалектичну
спорiдненiсть позитивного i негативного.
Образ Мефiстофеля уособлює в собi дух заперечення i руйнування. Але вiн
не може знищити основне – життя. Вiн теж творить через заперечення.
Фауст i Мефiстофель постiйно сперечаються, але цим вони лише взаємно
поповнюють єдину iдею. Гете не завжди стоїть за Фауста i проти
Мефiстофеля. Часто вiн мудро визнає правильнiсть думок i вчинкiв.
У Фауста i Мефiстофеля автор вклав певнi людськi риси. Фауст –
незадоволений, “дiяльний генiй”, пристрасний, готовий палко кохати й
ненавидiти, вiн здiбний робити трагiчнi помилки. Натура гаряча i
енергiйна, вiн дуже чутливий, його серце легко поранити, iнодi вiн
егоїстичний i завжди безкорисний, чуйний, людяний. Фауст шукає. Розум
його в постiйних сумнiвах i тривогах. Страждання Фауста причепливе,
пристрасне прагнення до iстини. Фауст – це жага осягання, вулканiчна
енергiя пiзнання. Фауст i Мефiстофель – два антиподи. Перший голодний,
другий насичений, перший пожадливий, другий ситий досхочу, перший
рветься “за межi”, другий знає, що там немає нiчого, там пустота, i
Мефiстофель грає з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всi
його поривання як на пустощi, примхи, i весело ним потакає – адже у
нього, Мефiстофе ля, договiр iз самим Богом.
Мефiстофель урiвноважений, пристрастi i сумнiви не хвилюють його. Вiн
дивиться на свiт без ненавистi i любовi, вiн зневажає його. У його
колючих реплiках багато сумної правди. Це не тип злодiя. Вiн знущається
над гуманним Фаустом, який губить Маргариту, та в його глузуваннях
звучить правда, гiрка навiть для нього – духа темряви й руйнування. Це
тип людини, стомленої тривалим спостереженням за злом i зневiреної в
доброму початку свiту. Мефiстофель не вiрить нi в добро, нi в зло, нi в
щастя. Вiн бачить недосконалiсть свiту i знає, що вона – вiчна, що нiяк
її не переробити. Вiн смiється над людиною, яка з усiєю своєю
нiкчемнiстю намагається щось виправити у свiтi. Для нього це втiха, i
вiн смiється. Смiх цей поблажливий. Мефiстофель навiть жалiє людину,
думаючи, що джерело всiх його страждань – то сама iскра Божа, яка веде
людину до iдеалу, до досконалостi, недосяжна, як зрозумiло це йому,
Мефiстофелю.
Мефiстофель розумний. Скiльки iронiї, знущання над удаваною вченiстю,
марнославством людським у його розмовi зi студентом, який сплутав його з
Фаустом!
Теорiя, мiй друже, суха,
Та зеленiє життя древо.
Прочитавши трагедiю “Фауст”, можна зробити висновок, що свiт тримається
на протистояннi творчого духу (Фауст) i духу заперечення i руйнацiї,
сумнiву i зневiри (Мефiстофель).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
