Драма втрати iдеалу (за повiстю Iвана Франка “Перехреснi стежки”)
Свiй твiр “Перехреснi стежки” I. Франко друкував на сторiнках
львiвського журналу “Лiтературно-науковий вiсник” упродовж 1900 року.
Кiлька рокiв, що передували роботi над ним i дали авторовi матерiал для
сюжету повiстi, були в його життi надзвичайно драматичними. Одним з
важких випробувань, що випали на долю Франка, був остаточний розрив з
його коханою – Ольгою Рошкевич, листування з якою тривало цiлих двадцять
рокiв. Iсторiя їхнього кохання знайшла своє вiдбиття у показi любовної
драми Рафаловича i Регiни в “Перехресних стежках”.
Постать Євгенiя Рафаловича письменник подає у двох планах: любов i
боротьба. I якщо лiнiя боротьби має обнадiйливу перспективу, то любов
звершується трагiчним фiналом. Спочатку менi було незрозумiло, чому
автор обрав саме таку розв’язку, бо вольовий i чесний Євгенiй вартий
щасливої особистої долi. Але потiм я усвiдомив, що “украдене щастя” – не
для нього. Наслiдуючи високу i чисту мету чесного слу-жiння простому
народовi, молодий адвокат перебуває у станi активної дiяльностi, у
думках про завтрашнiй день. Душевнi ж сили Регiни вичерпалися, знущання
Iтальського стали нестерпними, життя втратило будь-який сенс.
Так, ми можемо заперечити: адже “любов творить чудо”. Але Євгенiй навряд
чи у нього вiрить, хоч i намагається протистояти невблаганнiй долi. Та
це не можливо, бо в його душi вже розгорнулася драма втрати iдеалу.
Рафалович зустрiчає Регiну через десять рокiв пiсля того, як пiзнав
щастя кохання до неї, що пробудило в Євгенiєвi якусь могутню силу,
зробило навколишнiй свiт у його очах яскравiшим i барвистiшим: “Вiн мав
те почуття, що вiднiс якусь велику побiду, здобув щось безмiрно цiнне,
був хвилину в раю”.
n+thепiдвласною часовi та голосовi розуму, сонце в душi Євгенiя не
згасло, а бiль незагоєної рани не вщух: “…той чоловiк носить у своїх
грудях глибоку, ледве загоєну любовну рану”, “що по його серцi пройшла
не скажена буря, а тиха вбiйна змора…”
Несподiвана зустрiч з Регiною стає для Євгенiя великим потрясiнням,
свiдченням якого став його хворобливий сон – марення (“водяна могила”, з
якої виринає тiло утопленої Регiни), а також боротьба почуттiв. Ми
бачимо, як його охоплює бiль i жах: Євгенiй бачить перед собою iншу
Регiну. Нi, не така залишилася вона у його пам’ятi: нiжна, хвилююча!
Теперiшня Регiна вражає його: спокiй на її обличчi надавав їй “виразу
якоїсь тупостi i байдужостi”: “То була якась вблiда, невдатна копiя його
iдеалу”. На це розчарування накладаються брутальнi слова Iтальського,
чоловiка Регiни, кинутi у її бiк. У цю мить Рафалович вiдчуває водночас
i жаль i зло втiхи (“Бачиш, бачиш, ось яке ти обрала!” – говорило в його
душi вороже до неї почуття).
Мабуть, з цього i починається крах кохання. Так на якусь мить Євген
намагається повернути свою любов, пристрасно заклинаючи Регiну покинути
“прокляте гнiздо”. Напередоднi вiн пересвiдчився в чорнiй невдячностi
селян i тому, може, хотiв забутися у коханнi. Та доля вирi-шила
по-своєму, i Регiна вiдмовляє йому. Скоро стане все навпаки, i вже
Регiна буде пропонувати Євгенiєвi “украдене щастя”, але зрозумiє, що
прийшла за давно згаслим вогнем: “…пора наших любощiв минула i нiяка
сила не верне її”, – каже їй Євгенiй. Вона йде з життя, залишив ши по
собi останнiй душевний порух – пожертву на потреби боротьби – незначний
весiльний скарб, розумiючи, мабуть, лише у такий спосiб зможе вiддячити
Євгенiєвi за чисте щастя недовгої любовi.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
