Дивосвiт прадавнiх слов’ян
Здавна в Українi, багатiй на хлiб та усяке зело, землi, кожна травинка,
билинка, тварина чи домашня худоба промовляла до людини близькою i
зрозумiлою мовою. Вiд дощу, сонця залежало головне в життi стародавнього
та далекого пращура-слов’янина. Тому й намагалися нашi далекi предки
жити в мирi i злагодi з природою, яку по-справжньому i обожнювали, i
боялися, i боготворили. Тому й надiляли явища природи людськими рисами:
розумом, добротою, злом, пiдступнiстю.
Грози та битви грiзний бог – так можна назвати Перуна. Бога блискавки,
грому та дощу. Його видимими земними символами вважали кремезного дуба,
червону калину, вепра та пiвня-будимира, що проганяв нечисту силу
темряви та пробуджував сонну природу. Сварог був богом небесного вогню.
Вiн “подарував” землеробам ковальське знаряддя, “навчив” їх розпiкати в
горнилi залiзо та кувати з нього зброю. Цим вiн нам нагадує грецького
героя Прометея, який у давньогрець ких мiфах принiс людям вогонь i
навчив ним користуватися. А ще Сварога ми впiзнаємо у казцi про Кирила
Кожум’яку, який оборонив людей вiд страшного змiя, запряг його в плуг i
проорав величезну борозну, слiд вiд якого тягнеться i зараз вiд Києва до
Житомира.
Освячення й боготворiння Сонця збiгалося з пошануванням Дажбога, сина
Сварога. Великої честi заслуговувала людина, яку порiвнюва ли iз сонцем.
Коли ми щедруємо на старий Новий рiк, 13 сiчня, то спiваємо: “ясне
сонечко – то господиня, ясен мiсяць – то господар, яснi зiрки – то його
дiтки”.
Богом живої природи був Ярило, кохання – Лада, що й досi у словi “лад”
уособлює злагоду i мир мiж людьми.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
