“Червоне – то любов, А чорне – то журба” (Iнтимна лiрика Дмитра
Павличка)
Вже рання творчiсть Дмитра Павличка вабила чистотою слова. З роками
голос поета мужнiв, ширшали обрiї його тематики, звучання його поезiї
ставало все бiльш рiзноманiтним; лiричне переплiталося з iронiєю,
фiлософський роздум – з патетичним осудом; строфи вiдливаються i в
сонет, i в поему, i в лiричну пiсню.
Є у нього чудовий вiрш, що став пiснею, – “Два кольори”. За емоцiйною
палiтрою вiн нагадує пiсню на слова А. Малишка про вишитий руками матерi
рушник. Червоне та чорне – характернi для української вишивки кольори:
Червоне – то любов,
А чорне – то журба.
Журба i любов часто бувають поруч. Наприклад, коли кохання лишається
нероздiленим. Цю тему ми зустрiчаємо у циклi вiршiв “Пахощi хвої…”, що
трошки нагадує “Зiв’яле листя” Франка. Йдеться, звiсно, не про плагiат,
навiть не про наслiдування: дорогою генiального попередника йде
талановитий однодумець, людина спорiдненого, але неоднакового
свiтосприйняття. Схожа глибока пристраснiсть, схована у вiршах i, як вже
згадувалося, тема. Сумна пiсня нероздiленого кохання, бiль юного
пораненого почуттям серця.
Як дуб листочки пожовтiлi
Тримає на своєму гiллi
Аж до травневого розмаю,
Отак i я своє кохання,
Зимою вбите спозарання,
У серцi юному тримаю.
(“Як дуб листочки пожовтiлi…”)
На вiдмiну вiд лiричного героя Франка, юнак з циклу “Пахощi хвої” не
забуває про оточуючий свiт у вирi власного горя. Вiн звертається за
допомогою до матерi, щоб вона врятувала “вирване” серце:
Вона для нього з-помiж трав
Знайде лиш їй вiдомi лiки,
Щоб я забув тебе навiки
I снами долю не карав.
(“Чого ти мною так гордуєш?”)
Вiн звертає увагу i на те, що його кохана зневажає чужий “труд
мозiльний” – байдуже топче колосочки. Розривається серце мiж осудом i
коханням. Знаючи про нелегке життя матерi своєї коханої, вiн говорить:
Тiльки ти не знаєш зовсiм далебi,
Чом цiлую руку їй, а не тобi.
(“В матерi твоєї руки в мозолi…”)
¬
Як кожна людина, лiричний герой циклу мрiє про особисте щастя, яким для
нього є саме кохання, але йому замало мiщанського кубельця, до якого
прагнула дiвчина. Йому хочеться, щоб усi навкруги були щасливi. Хоч
згадуй вислiв Лiни Костенко: “Нерiвня душ – це гiрше, нiж майна”.
Мабуть це й призвело зрештою до трагедiї бiльшої, нiж дрiбнi
розбiж-ностi й непорозумiння – i от вже звучать глибоким болем рядки про
зраджене кохання:
Чи то дружина пiшла на зраду
Чи просто жiнка була вона?
Кажи сьогоднi менi неправду,
Занадто правда твоя страшна.
(“Прийшла i стала посеред кiмнати”)
I хочеться забути зболiлому серцю про цей удар, але:
Тiльки хто ж погасить зумiє
Першi мрiї, першi поривання?
У багаттi другого кохання
Першого завжди iскринка тлiє.
(“Ти мене гуцулом називала”)
А далi дорослiшає юнак, мужнiє поет, але душа його жива, вона не втрачає
здатностi кохати i оспiвувати свої почуття. Щоправда, вже трохи iншi.
Хоча сила пристрастi залишається, якщо не збiльшується, у них
вiдчувається зрiлiсть, поет намагається зрозумiти “греховницю пречисту”,
iнакше дивиться навiть на зраду – лiричний герой не хоче одягати
“вiрностi шлею”. Суто технiчно досконалiшою стає i образна система
вiршiв.
А я тебе кохати буду
За те, що не упала ти
Нi у потворну безвiсть бруду,
Нi у нудоту чистоти.
(“Моя грiховнице пречиста”)
Немає нiчого однозначного в життi. Це розумiння приходить з досвiдом,
часом – з гiрким. Але це так.
Нiщо не забарвлюється в один колiр. Скрiзь нас чекає i радiсть, i
печаль, i любов i журба – червоне та чорне. I хоч “сфера дiї” цього
закону буття значно ширша, нiж кохання, мабуть саме в останньому вiн
виступає найвиразнiше.
I людина, здатна на вiрнiсть, щирiсть i самопожертву в особистому, буде
i добрим громадянином.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter