“Батько українського театру” (iсторична драматургiя Михайла Старицького)
“Батьком українського театру” назвав Михайла Петровича Старицького Iван
Франко, вiдзначивши його видатну роль у становленнi й розвитку
вiтчизняної драматургiї.
В iсторiю лiтератури вiн увiйшов як поет, прозаїк, видавець, перекладач
творiв росiйських та захiдноєвропейських класикiв, але найяскравiше його
талант проявився в українському театрi, де М. Старицький виступав i
драматургом, i автором, i режисером, i органiзатором театральних труп.
Його перу належать п’єси, в основу яких покладено гострi соцiальнi
конфлiкти, характернi для пореформеної України: “Не судилось” (1881),
“Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi” (1885-1887), “У темрявi” (1892),
“Розбите серце” (1891), “Талан” (1893).
Ще на початку лiтературної творчостi й особливо в останнi роки життя
увагу майстра слова привертали iсторичнi теми. Старицький – автор
багатьох iсторичних романiв i повiстей, а також драм “Богдан
Хмельницький” (1887-1896), “Маруся Богуславка” (1897), “Остання нiч”
(1899), у яких реалiстично зображено минуле українського народу, його
героїчну боротьбу проти турецько-татарських завойовникiв i польської
шляхти.
одночас звичайних реальних людей. З усiх героїв п’єси мене, звичайно,
захопив образ Богдана Хмельницького. При всiй складностi i
суперечливостi постатi гетьмана як державного дiяча, що став на чолi
українського народу в один з найтяжчих перiодiв його героїчної iсторiї,
вiн змальований Старицьким правдиво, з любов’ю i щирою симпатiєю.
До творiв, побудованих на фольклорному матерiалi, належить i драма
Старицького “Маруся Богуславка” (1897), в якiй автор змалював низку
правдивих картин з iсторiї українського народу, пов’язаних з його
боротьбою проти турецьких загарбникiв. Перед нами постають нашi
спiввiтчизники, полоненi турецьким пашою та його пiдручними, що жорстоко
з ними поводилися. Їхню непокору в неволi й оспiвав Старицький у своїй
знаменитiй п’єсi. Та головна його увага – Маруся Богуславка, яка, ставши
дружиною Гiрея, заспокоюється на деякий час. Але ми згодом
пересвiдчуємося, що душа її все ж належить Українi, бо жiнка без вагань
звiльняє з рабства козакiв i сама хоче повернутися на Україну.
Розриваючись мiж материнськими почуттями i тугою за рiдною землею, вона
помирає на руках у матерi та Сахрона. У трагiчнiй розв’язцi твору
висловлена думка: той, хто зрадить батькiвщину, зречеться заради
особистого, мусить загинути.
Драма “Оборона Буншi” (1899) змальовує один iз трагiчних моментiв
боротьби українського народу проти шляхетсько-польських загарбникiв уже
пiсля Переяславської ради. П’єса наснажена могутнiм пафосом справжнього
народного патрiотизму, любовi до своєї вiтчизни, бо сам народ бере
найактивнiшу участь у подiях: усi знають, що йдуть на вiрну смерть, але
нiхто не вагається, бо треба допомогти з’єднатися силам Хмельницького i
Богуна. Звертаючись до складних i драматичних перiодiв iсторiї
українського народу, показуючи героїв своїх iсторичних творiв сповненими
сили i душевної краси, Старицький виявив вiру в краще майбутнє України.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
