.

Право людини на працю згідно з законодавством України (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
67 23693
Скачать документ

Курсова робота

Право людини на працю згідно з законодавством України

ПЛАН

Вступ………………………………………………………….
……………………………с. 3

Право людини на працю: поняття, зміст, міжнародні
стандарти………………………………………………………
………………………..с. 6

Соціально-економічна сутність права на
працю………………………………………………………….
…………………………..с. 8

Державні гарантії трудових прав за законодавством
України………………………………………………………..
……………………….с. 14

Висновки……………………………………………………….
………………………с. 30

Список нормативно-правових актів та використаної
літератури……………………………………………………..
………………………с. 31

Вступ.

Продуктивна зайнятість населення – найважливіший фактор економічного
зростання, котрий визначає рівень і якість життя населення. Саме тому
активна політика забезпечення та реалізації права на працю є одним з
головних інструментів вирішення економічних і соціальних проблем
сучасного українського суспільства.

В умовах перехідного періоду така політика держави, по-перше, має бути
узгодженою з пріоритетами і темпами структурної перебудови економіки і
націленою на активізацію вивільнення надлишкової робочої сили, її
перерозподілу в галузі та сфері пріоритетного розвитку. По-друге,
забезпечення зниження рівня безробіття, залучення безробітних до
суспільнокорисної діяльності й надання кожному, хто бажає трудитися,
можливості працевлаштування або здійснення підприємницької діяльності.

Для цього необхідно забезпечити наукове обґрунтування реальних потреб
економіки у трудових ресурсах, належний рівень професійної підготовки
персоналу, надати необхідну підтримку у перенавчанні, перекваліфікації
та працевлаштуванні тих, хто залишився без роботи. Але одна з головних
передумов забезпечення права на працю – це, безумовно, розробка та
реалізація урядової програми розвитку трудового потенціалу України,
Генеральної схеми створення нових робочих місць, галузевих і
регіональних програм зайнятості населення і регулювання ринку праці,
котрі спрямовані на створення нових та ефективне використання наявних
робочих місць.

Пріоритетним напрямком у гарантуванні права на працю вважаємо
працевлаштування найбільш уразливих верств населення – жінок, молоді,
інвалідів, одиноких матерів, єдиних годувальників сім’ї, безробітних,
які тривалий час залишаються без роботи. Ці категорії населення
необхідно надійно захистити законом, вони повинні мати пріоритетне право
наймання на роботу, у тому числі й шляхом надання роботодавцям окремих
податкових і кредитних пільг. Необхідно розробити і здійснити спеціальні
програми професійної реабілітації та забезпечення зайнятості даних
категорій населення.

З урахуванням досвіду розвинених країн, слід поступово переорієнтовувати
соціальну політику на сім’ю, забезпечення її прав і соціальних гарантій.
У зв’язку з цим, уже за умов перехідного періоду, вважаємо за необхідне
забезпечити роботою хоча б одного члена сім’ї, а сім’ям, на утриманні
яких є двоє і більше дітей дошкільного і шкільного віку, – гарантію
зайнятості обом батькам. При цьому розмір внесків у фонд зайнятості
повинен враховувати демографічне навантаження на працівника.

Потребує прискорення пенсійна реформа, що дасть можливість оптимізувати
працю пенсіонерів, зосередити її переважно у галузях з низьким рівнем
безробіття, а також реформа системи освіти, котра спрямована на
підвищення віку початку трудової діяльності. Слід створити дієві стимули
розвитку підприємницької активності населення, малого і сімейного
бізнесу, самозайнятості громадян, особливо у сфері торгівлі й
обслуговування та в аграрному секторі економіки.

Значні можливості розширення продуктивної зайнятості закладені у
розробці й реалізації спеціальних державних програм громадських робіт,
пов’язаних із вирішенням важливих суспільних проблем – розвитком
транспортної інфраструктури і житлового будівництва, благоустроєм
населених пунктів, організацією сезонних сільськогосподарських робіт.

Ми вважаємо за доцільне створення вільних економічних зон з більш
сприятливими економічними умовами для розвитку підприємництва і
господарської діяльності у регіонах з критичним рівнем безробіття,
низьким рівнем життя трудящих, соціальною нестабільністю, складною
криміногенною ситуацією. Особливої уваги потребують, зокрема, шахтарські
реґіони, малі міста і райцентри, де великою є концентрація людей, що не
мають роботи, а також молоді.

Необхідні невідкладні дієві заходи для запобігання подальшої руйнації
трудового потенціалу держави: покращання умов зайнятості й оплати праці
висококваліфікованих фахівців, розширення практики професійної
підготовки на замовлення виробництва, модернізація системи
перепідготовки і перекваліфікації робітників з орієнтацією на оволодіння
спеціальностями, на котрі є попит.

Підготовка високоосвічених і висококваліфікованих фахівців для народного
господарства повинна стати одним з провідних компонентів активної
політики з метою гарантування права на працю, бо саме професіоналізм у
ринкових умовах стає головним засобом успішного залучення людини до
трудової діяльності та його конкурентоспроможності на ринку праці. На
розв’язанні цього завдання має бути зосереджена діяльність державних
центрів зайнятості. Поряд із традиційними функціями працевлаштування,
надання допомоги у випадку безробіття, перепідготовки і перенавчання
робітників такі центри повинні здійснювати дієвий контроль за
безробітними, котрі безпідставно ухиляються від запропонованої їм
роботи, а також за роботодавцями, які надають роботу нелегально.

Повноцінне функціонування ринку праці, ефективна зайнятість неможливі
без створення необхідних правових передумов. При цьому законодавче
закріплення соціально-економічних прав громадян, принципів
підприємницької діяльності має бути доповнене ефективним функціонуванням
ринку житла, надійним соціальним захистом громадян і гарантіями на
випадок безробіття.

1. Міжнародно-правове регулювання права людини на працю.

Право на працю — одне з фундаментальних прав людини, встановлене
міжнародно-правовими актами і визнане усіма державами світу. Це право
належить до групи соціально-економічних прав і в загальному сенсі
відображає потребу людини створювати і здобувати джерела існування для
себе і своєї сім’ї, реалізовувати свій творчий потенціал, виражати свою
особистість.

Право на працю і захист від безробіття проголошено Загальною декларацією
прав людини (ООН, 1948р.). Стаття 22 зазначає, що кожна людина, як член
суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення
необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи
прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою
національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до
структури і ресурсів кожної держави. У ст. 23 передбачено, що кожна
людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і
сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без
будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю.
Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка
забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім’ї, і яка в разі
необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Кожна людина має право створювати професійні спілки і входити до
професійних спілок для захисту своїх інтересів. Крім цього, в даному
міжнародно-правовому документі міститься припис також з приводу того, що
кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на
розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку
[1].

Міжнародним Пактом про економічні, соціальні та культурні права (ООН,
1966 p.), ратифікованим Верховною Радою УРСР у статтях 6 – 9
передбачено, що держави, які беруть участь у цьому пакті, визнають право
на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти
собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно
погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права [2].

На європейському рівні право на працю встановлено Європейською
соціальною хартією (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996р.),
підписаною Україною при вступі до Ради Європи та Конвенціями і
Рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП), 55 з яких
ратифіковано Україною.

Окремі положення щодо трудових прав закріплено в Європейській конвенції
про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950 p.),
ратифікованій Україною.

Закріплення права на працю у згаданих міжнародних актах має юридичне
значення для нашої держави.

Міжнародні акти визначають зміст права людини на працю як можливість
заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно
погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та
культурні права) [2].

Як бачимо, розуміння змісту права на працю досить просте. Необхідно лише
забезпечити людині можливість вільно розпоряджатися своєю здатністю до
праці, обирати собі працю або вільно на таку працю погоджуватися,
обирати професію, рід занять. Але, як засвідчує практика, у сфері
забезпечення цього права виникають чи не найголовніші труднощі, а
проблеми у цій сфері виявилися вагомими і загальними для всіх держав
світу. Сама постановка проблеми прав людини, зокрема права на працю, має
сенс у тому, що обов’язок держави полягає не лише у визнанні цього права
шляхом закріплення в законодавчому порядку, а й, головним чином, у
застосуванні певних заходів щодо його належного забезпечення.

2. Соціально-економічна сутність права на працю.

Право на працю є соціальним правом людини. “Соціальність” — від
французької, означає громадськість, таке, що характеризує спільне життя,
взаємні обов’язки цивільного побуту. “Соціальність” від латинської
(socialis — спільний, громадський) — це назва усього міжлюдського, тобто
пов’язаного зі спільним життям людей, з різними формами їх спілкування,
насамперед стосовно суспільства і громади, що має міжособовий і
суспільний характер.

Визначальними у забезпеченні права на працю є свобода праці й заборона
примусової праці. Принцип свободи праці закріплено у конституціях
держав, які проголосили себе соціальними. Зокрема, в Конституції
Російської Федерації проголошено, що праця є вільною, гарантується право
кожного вільно обирати рід діяльності і професії, забороняється
примусова праця.

Конституція України у статті 43 проголосила: “Кожен має право на працю,
що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно
обирає або на яку вільно погоджується”. Як бачимо, Конституція України
визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів,
свобода праці тепер є одним з основних принципів трудового права України
[4].

Заслуговує на особливу увагу те, що Конституція України встановила право
людини на працю саме як право людини, а не як її обов’язок. Таким чином,
небажання працездатної особи працювати тепер не є підставою для
притягнення її до юридичної відповідальності, як це було за радянської
доби.

Доречно навести з цього приводу конституційні норми зарубіжних держав.
Не всі вони врегульовують таким чином ставлення держави до трудового
статусу своїх підданих. Так, конституції Італії, Франції, Японії містять
не лише право громадян на працю, а й обов’язок працювати. Наприклад,
згідно зі статтею 4 Конституції Італії “кожний громадянин відповідно до
своїх можливостей і за своїм вибором зобов’язаний здійснювати діяльність
або виконувати функції, що сприяють матеріальному або духовному
розвиткові суспільства”. Конституція Японії встановлює: “Всі мають право
на працю і зобов’язані трудитися” (ст. 27). У Преамбулі Конституції
Франції 1985 p., де відтворюється текст Преамбули Конституції 1946 р. і
зазначається наступність її принципів, вказується: “Кожний зобов’язаний
працювати і має право на отримання посади”.

Слід врахувати, що право на працю не єдине у цій сфері, є й багато інших
трудових прав. Як зазначав Р.З. Лівшиць, право на працю має
основоположний, фундаментальний характер, з нього випливають всі інші
трудові права [14, c. 139].

Окрім, власне, права на працю в міжнародних актах і конституціях держав
встановлюється цілий “пакет” трудових прав, цей каталог не є вичерпним і
має тенденцію до збільшення.

У Європейській соціальній хартії (переглянутій), яку Україні належить
ратифікувати, з 31 права людини, передбаченого Хартією, 22 стосуються
сфери праці. З них 6 прав передбачено статтями, які належать до числа
обов’язкових, тобто таких, без взяття державою зобов’язань щодо яких
ратифікація відбутися не може. Це такі права: право на працю (ст. 1);
право на створення організацій (ст. 5); право на укладення колективних
договорів (ст. 6); право дітей та підлітків на захист (ст. 7); право
трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу (ст. 19);
право на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань щодо
працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі (ст.
20). З числа додаткових статей Хартії 16 статей передбачають права у
сфері праці. До таких належать: право на справедливі умови праці (ст.
7); право на безпечні та здорові умови праці (ст. 3); право на
справедливу і достатню винагороду (ст. 4); право працюючих жінок на
охорону материнства (ст. 8); право на професійну орієнтацію (ст. 9);
право на професійну підготовку (ст. 10); права інвалідів на
самостійність, соціальну інтеграцію та участь у громадському житті (ст.
15); право займатися прибутковою діяльністю на території інших сторін
(ст. 18); право на інформацію і консультацію (ст. 21); право брати
участь у визначенні та поліпшенні умов праці (ст. 22); право на захист у
випадках звільнення (ст. 24); право працівників на захист їхніх прав у
випадку банкрутства їхнього роботодавця (ст. 25); право на гідне
ставлення на роботі (ст. 26); право працівників із сімейними обов’язками
на певні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27); право
представників на захист на підприємстві та умови, які мають створюватися
для них (ст. 28); право на інформацію та консультації під час
колективного звільнення (ст. 29) [3].

Якщо класифікувати права людини у сфері праці за суб’єктним критерієм,
можна виділити індивідуальні трудові права (право людини на працю, на
безпечні та здорові умови праці, на розумне обмеження робочого часу, на
справедливу і задовільну оплату праці, на своєчасне її одержання, на
відпочинок, на об’єднання в організації, зокрема у професійні спілки,
для захисту своїх трудових прав та інтересів тощо) і колективні трудові
права (право трудового колективу на укладення колективного договору, на
ведення колективних переговорів, на розгляд колективних трудових спорів,
на страйк, право організацій працівників і роботодавців на об’єднання
тощо). Такий поділ має практичне значення, оскільки знайшов відображення
у відповідних нормативно-правових актах як на міжнародному, так і
вітчизняному рівнях. Виділяються акти, змістом яких є норми, скеровані
на регламентацію індивідуальних трудових відносин, на захист
індивідуальних прав працівника, а також акти, які регламентують
колективні трудові відносини.

У сучасному світі правам людини надається велике значення. У міжнародних
актах вони часто називаються “права та принципи”, тим самим
підкреслюється значення дотримання державами основних прав як принципів
правового регулювання. Таку модель застосовано у Європейській соціальній
хартії (переглянутій), а також у Трудовому кодексі Російської Федерації.

Трудовий кодекс РФ у ст. 2 закріплює цілий комплекс трудових прав як
принципи правового регулювання трудових і безпосередньо пов’язаних з
ними відносин. До їх числа належать такі: свобода праці; право на працю;
право на захист від безробіття і сприяння у працевлаштуванні; право на
справедливі умови праці, в тому числі право на умови праці, які
відповідають вимогам безпеки та гігієни; право на відпочинок, включаючи
обмеження робочого часу, надання щоденного відпочинку, вихідних і
святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки; рівність прав і
можливостей працівників; заборона примусової й обов’язкової праці та
дискримінації у сфері праці; право на справедливу заробітну плату, що
забезпечує гідне людини існування для неї та її сім’ї, не нижчу
встановленого федеральним законом мінімального розміру; право на
отримання заробітної плати своєчасно та у повному розмірі; право на
професійну підготовку та перепідготовку; забезпечення рівних можливостей
без всякої дискримінації у просуванні по роботі з урахуванням
продуктивності праці, кваліфікації і стажу роботи за спеціальністю;
право працівників і роботодавців на об’єднання для захисту своїх прав та
інтересів, включаючи право працівників утворювати професійні спілки і
вступати до них; право працівників на участь в управлінні організацією у
передбачених законом формах; право на участь працівників, роботодавців,
їх об’єднань у договірному регулюванні трудових та безпосередньо
пов’язаних з ними відносин; право на відшкодування шкоди, заподіяної
працівникові у зв’язку з виконанням ним трудових обов’язків;
встановлення державних гарантій щодо забезпечення визнання, додержання і
захисту прав працівників і роботодавців, здійснення державного нагляду і
контролю за їх дотриманням, забезпечення права кожного на захист
державою його прав і свобод, у тому числі в судовому порядку; право на
розв’язання індивідуальних і колективних трудових спорів, включаючи
право на страйк, у порядку, установленому федеральним законом; право
роботодавців вимагати від працівників виконання трудових обов’язків і
дбайливого ставлення до майна роботодавця; право працівників вимагати
від роботодавця додержання його обов’язків стосовно працівників,
законодавства про працю та інших актів, які містять норми трудового
права, в тому числі право представників здійснювати профспілковий
контроль за додержанням законодавства про працю та інших актів, що
містять норми трудового права.

Конституція України також проголосила низку прав людини у сфері
застосування праці: право кожної людини на належні, безпечні та здорові
умови праці; на заробітну плату, не нижче від визначеної законом;
встановила заборону використання праці жінок і неповнолітніх на
небезпечних для їхнього здоров’я роботах; захист від незаконного
звільнення (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право працюючого на
відпочинок, на обмеження максимальної тривалості робочого часу,
встановлення скороченого робочого часу, мінімальної тривалості
відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідних і святкових днів
(ст. 45). Право громадян на об’єднання у професійні спілки для захисту
своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів встановлено ст.
36 Конституції України [4].

Нарешті необхідно зауважити, що в наведених положеннях Конституції
України, які містяться у статтях 43, 44, 45, і згаданих міжнародних
актах йдеться саме про найману працю, оскільки трудова діяльність, яка
відбувається шляхом підприємництва (самостійна трудова діяльність, праця
на себе), має інший зміст, а відповідно, й здійснюється іншими методами
і забезпечується не засобами трудового права, а іншими правовими
засобами. Право на підприємницьку діяльність — самостійне економічне
право людини.

Права людини, проголошені Конституцією, набувають подальшої
конкретизації у галузевому законодавстві. Будучи закріпленим у юридичних
нормах, право людини набуває ознак суб’єктивного права, яке, за
висновком теоретиків, складається з трьох можливостей: самій особі
чинити активні дії (право на свої дії); вимагати від інших суб’єктів
вчинення певних дій (право на чужі дії); звертатися до держави за
захистом, примусовим забезпеченням свого юридичного права (право на дії
держави) [17, c. 63—64]. Право на працю людини в Україні є суб’єктивним
правом особи. Це право забезпечено системою юридичних норм, які
утворюють окрему галузь права, — трудове право. Ці норми також
передбачають певні обов’язки при здійсненні права на працю. Такі
обов’язки покладено на роботодавця, у певних випадках на державні
органи, а також на самого працівника.

Юридичним механізмом забезпечення індивідуальних і колективних трудових
прав виступає трудове право.

Підхід до трудового права в аспекті забезпечення прав людини має велике
методологічне значення. Саме такий підхід дає змогу виявити службову
роль держави у законодавчому забезпеченні трудових прав людини.
Законодавець та інші уповноважені на нормотворчу діяльність органи
держави повинні керуватися в такій діяльності потребами та інтересами
людини, встановлювати ефективний механізм захисту.

Права людини роблять актуальною проблему не лише захисту прав найманого
працівника, а й адекватного захисту роботодавця як обов’язкового
суб’єкта трудових відносин. Має бути забезпечено принцип рівності у
встановленні стандартів та гарантій для обох сторін. У цьому аспекті на
порядок денний виходить проблема юридичного забезпечення соціального
партнерства, досягнення соціальної згоди між соціальними партнерами —
найманими працівниками (їх представниками), роботодавцями (їх
представниками) і державою як найбільш впливовими суб’єктами суспільного
життя.

3. Державні гарантії трудових прав за законодавством України.

Права людини забезпечуються системою гарантій у державі. В теорії права
під гарантіями розуміється система соціально-економічних, політичних,
моральних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів та
способів, що створюють рівні умови особі для здійснення нею своїх прав,
свобод та інтересів [15, c. 168].

Гарантії прав людини також прийнято поділяти на загально-соціальні та
спеціальні. До загальносоціальних відносять економічні, політичні, а до
спеціальних — встановлені державою юридичні норми, які спеціально
скеровані на забезпечення прав людини, а також практичну діяльність щодо
застосування цих норм.

Значною мірою права людини забезпечуються юридичними гарантіями, тобто
правовими та організаційно-правовими засобами і способами, за допомогою
яких забезпечуються реалізація прав та виконання обов’язків,
передбачених законодавством [18, c. 125]. У системі юридичних гарантій
прав людини і громадянина визначальне місце належить конституційним
гарантіям.

У Конституції України передбачаються загальні та спеціальні гарантії
забезпечення проголошених прав. До загальних гарантій належать засоби,
які мають загальне значення і стосуються не лише трудових прав, а й
інших громадянських (особистих), політичних, економічних, соціальних та
культурних прав людини і громадянина. Спеціальні гарантії стосуються
безпосередньо забезпечення трудових прав. Значення загальних гарантій
полягає також у тому, що вони, у свою чергу, слугують гарантіями
додержання спеціальних гарантій, зокрема у сфері праці, без їх реального
існування не може належним чином здійснюватися юридичне забезпечення
права на працю.

До загальних конституційних гарантій належать такі: проголошення України
соціальною державою (ст. 1 Конституції України), а людини — її найвищою
соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають
зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3), принцип
верховенства права; норми Конституції України є нормами прямої дії;
звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і
громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується
(ст. 8), чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України
(ст. 9); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути
скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних
законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод (ст.
22); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними
перед законом (ст. 24); юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі (ст. 124); Конституція України не
може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав
і свобод людини і громадянина (ст. 157). Врахування наведених
конституційних положень набуває особливого значення тепер, коли
відбувається підготовка проекту нового Трудового кодексу України.

У ст. 36 Конституції закріплено право громадян на об’єднання у
профспілки. Громадяни мають право на участь у професійних спілках з
метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

Професійні спілки с громадськими організаціями, що об’єднують громадян,
пов’язаних спільними інтересами за родом їхньої професійної діяльності
та утверджуються без попереднього дозволу на основі вільного вибору
їхніх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Професійні спілки
– це найбільш масові громадські організації. Вони діють у відповідності
з статутами, які вони приймають, і не підлягають реєстрації в державних
органах.

Професійні спілки представляють інтереси громадян в сферах виробництва,
праці, побуту, культури і т. ін. їм надано право здійснювати нагляд і
контроль за додержанням законодавства про працю і правил по охороні
праці, вони контролюють житлово-побутове обслуговування працівників,
утримують санаторії, профілакторії, будинки відпочинку,
культурно-освітні, туристичні та спортивні установи тощо.

Обмеження, які стосуються членства у професійних спілках, встановлюються
виключно Конституцією і законами України.

Спеціальні гарантії (галузеві) містяться у ст. 43 Конституції України.
Зокрема передбачено, що для громадян, які бажають працювати, держава
створює умови для повного здійснення громадянами права на працю,
гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності,
реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і
перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Правове
регулювання такої діяльності здійснюється на підставі Закону України
“Про зайнятість населення” (1991 р.) [8] та положень, інструкцій,
прийнятих для його реалізації.

В ч. 1 ст. 43 закріплене право на працю як можливість заробляти собі на
життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. У
Конституції закріплено державні гарантії щодо забезпечення права на
працю: в ч. 2 ст. 43 передбачено обов’язок держави щодо створення умов
для повного здійснення громадянами права на працю, гарантування рівних
можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації
програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки
кадрів відповідно до суспільних потреб.

Норма про заборону примусової праці, що міститься в ч. 3 ст. 43,
відповідає ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Відповідно до цього конституційного положення змінено порядок
переведення на іншу роботу: нині переведення на іншу роботу, не
обумовлену трудовим договором, може здійснюватися тільки за згодою
працівника за винятком тимчасового переведення на іншу роботу в
особливих випадках згідно з ч. 2 ст. 33 КЗпП Уперше в Конституції в ч. 4
ст. 43 закріплено право кожного на належні, безпечні й здорові умови
праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Посилено
гарантії трудових прав громадян у галузі оплати праці. У ч. 7 ст. 43
закріплено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю
захищається законом. Таким чином, право на заробітну плату, не нижчу від
визначеної законом, і право на своєчасне одержання винагороди за працю
зведено до рангу конституційних прав [5, c. 36].

Вільне обрання праці або вільне погодження на неї проголошене ч. 1 ст.
43 Конституції України у відповідності і» статтею 23 Загальної
декларації прав людини. Вільне обрання праці та цільне погодження на неї
означає, що тільки самій особі належить виключне право розпоряджатися
своїми здібностями до творчої і продуктивної праці. Причому людина може
обрати той чи інший вид діяльності, рід занять. Вона може, наприклад,
працювати по найму за трудовим договором (контрактом) або ж самостійно
забезпечити себе роботою як підприємець, фермер, член кооперативу,
займатись індивідуальною трудовою діяльністю. Право вільно
розпоряджатися своїми здібностями до праці означає і право взагалі не
займатися трудовою діяльністю. Незайнятість особи не повинна
розглядатися як підстава для притягнення її до будь-якої
відповідальності.

Дуже важливою є норма, яка вводиться в дію ч. 2 ст. 43 Конституції. Вона
передбачає обов’язок держави по створенню умов для повного здійснення
громадянами права на працю, гарантуванню рівних можливостей у виборі
професії та роду трудової діяльності, реалізації програм
професійно-технічного навчання і підготовки та перепідготовки кадрів.
Комплекс цих обов’язків держави можна, по-перше, розглядати як певний
механізм забезпечення того права, яке передбачене у ч.1 цієї статті.
По-друге, реалізація вказаних обов’язків може привести до порушення
вкрай актуальних питань про приєднання України до ряду конвенцій МОП,
наприклад Конвенції 156 “Про рівне поводження і рівні можливості
працюючих чоловіків і жінок: працівників з сімейними обов’язками” (1981
р.).

Втім, неможливо не звернути увагу на деяку неузгодженість положень
частин першої та другої даної статті. Справа в тому, що у частині першій
мова йде про право кожного (тобто про право людини). Між тим у частині
другій йдеться про обов’язки держави щодо громадян. Це створює враження,
що принцип рівних можливостей у виборі професії або роду трудової
діяльності, (окрема однакову для всіх можливість просування по роботі на
відповідні більш високі ступені, не торкається іноземців або осіб без
громадянства. Між тим подібне редакційне звуження прана на працю не
відповідає вимогам статей 6 та 7 Міжнародного пакту про економічні,
соціальні і культурні права, ратифікованого Україною.

Заборона примусової праці передбачена у статті 8 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права і знайшла своє відображення в Конституції
України. Термін “примусова чи обов’язкова праця” означає всяку роботу чи
службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою якого-небудь
покарання, роботу, для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх
послуг. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна
(невійськова) служба; праця в умовах надзвичайних обставин (стихійною
лиха, аварії, нещасного випадку); робота, яка виконується за вироком
суду, що вступив в законну силу

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на
належні, безпечні і здорові умови праці в процесі трудової діяльності
визначає КЗпП України (ст. 153 – 173і) та закони про охорону праці від
15 грудня 1993 р. Законодавство про охорону праці регулює відносини між
власником підприємства, установи, організації (або його відповідним
уповноваженим) і працівником з питань безпеки, гігієни праці та
виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони
праці в Україні. Право на заробітну плату не нижче встановленого законом
рівня забезпечується Законом України “Про оплату праці” від 24 березня
1995 р., (окрема розміром мінімальної заробітної плати, яка є державною
соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для
підприємств усіх форм власності і господарювання (ст. 3), обмеженням
розміру відрахувань із заробітної плати (ст. 26) та ін [12].

Положення Конституції щодо праці жінок та неповнолітніх знаходять
відображення у чинному законодавстві у ст. 174, 190 КЗпП України, якими
забороняється застосовувати працю жінок, осіб молодше 18 років на важких
роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а
також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт для жінок
(нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому
обслуговуванню). Забороняється також залучати вказаних осіб до
підіймання і переміщення речей, вага яких перевищує встановлені для них
граничні норми. Переліки цих робіт затверджуються Міністерством охорони
здоров’я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду
за охороною праці [6].

Чинним законодавством, зокрема ст. 232 КЗпП України, передбачається і
судовий захист громадян від незаконного звільнення. Спори працівників
про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового
договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час
вимушеного прогулу, за винятком спорів для деяких категорій працівників,
розглядаються безпосередньо в районних (міських) судах.

Що стосується винагороди за працю, то її захист, строки і періодичність
сплати, а також інші відповідні питання регулюються Законом України “Про
оплату праці” від 24 березня 1995 р.

У сучасний період на міжнародному рівні та у практиці зарубіжних держав
серед трудових прав особливе значення надається забезпеченню рівності
прав і заборони дискримінації. Найбільш поширені випадки дискримінації
за ознакою статі. Конституція України у ст. 24 закріплює рівність прав
чоловіка та жінки, встановлює систему гарантій, що забезпечують таку
рівність: надання жінкам рівних із чоловіками можливостей у
громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і
професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальні заходи
щодо охорони праці та здоров’я жінок, встановлення пенсійних пільг;
створення умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з
материнством; правовий захист, матеріальна і моральна підтримка
материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та
інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Згідно з ч. 5 ст. 43 Конституції України використання праці жінок і
неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється.
Це також є юридичною гарантією. Традиційно в трудовому законодавстві
передбачається підвищений соціальний захист жінки-трудівниці. Між тим у
сучасному світі до цієї гарантії склалося неоднозначне ставлення.

Наприкінці 90-х років XX ст. у законодавстві зарубіжних країн намітилася
тенденція щодо ліквідації гарантій для жінок при використанні їх праці
на важких та шкідливих роботах, на роботах у нічний час, надурочних
роботах. Це пов’язується з тендерним рухом (gender (англ.) — соціальна
стать людини), представники якого вимагають забезпечення рівності між
чоловіками і жінками, аргументуючи це тим, що диференціація праці
розвиває у жінок почуття неповноцінності й позбавляє їх рівних
можливостей у доступі до джерел існування. Процес руйнування системи
правової охорони праці жінок, що склалася історично, найбільше зачепив
США, де більшість законів про охорону праці жінок визнано недійсними.
Спеціалісти передбачають, що таке законодавство взагалі зникне в
розвинених країнах у XXI столітті. Слід зазначити, що Європейська
соціальна хартія (переглянута) змінила акценти щодо охорони праці жінок
порівняно з попереднім варіантом. Якщо Хартія 1961 р. передбачала
необхідність встановлювати норми щодо охорони праці усіх жінок, то
Переглянута хартія вимагає заборонити застосування праці лише вагітних
жінок і жінок, які годують груддю, на підземних роботах і на всіх інших
небезпечних, шкідливих або важких роботах і вжити необхідних заходів для
захисту їхніх трудових прав. Поряд із тим стаття 3 Хартії вимагає
забезпечення права усіх працівників (жінок і чоловіків) на безпечні та
здорові умови праці.

В Україні трудове законодавство поки що не змінюється в напрямку
скасування гарантій у сфері охорони праці жінок. Насправді ж, слід
визнати, що наявність деяких заборон, встановлених як гарантія для
жінок, дійсно обертається обмеженням доступу жінки до праці, а відтак і
до отримання певного доходу. Як свідчить практика, на шкідливих
підприємствах, у відповідь на дії адміністрації щодо вивільнення
працівниць-жінок мають місце протести та скарги від таких працівниць,
які наполягають на продовженні роботи з тим, щоб набути відповідного
пільгового стажу для пенсії, мати додаткові відпустки, підвищену оплату.
Особливе значення має розв’язання цієї проблеми в сучасних умовах, коли
трапляються непоодинокі випадки простоїв підприємств. Також це питання
стоїть гостро в тих місцевостях, де обмежена кількість робочих місць. За
умови ратифікації Хартії Верховною Радою України, очевидно, має бути
врахований новий підхід до проблеми рівності незалежно від статі в
чинному національному законодавстві.

Право працюючого на відпочинок забезпечується низкою спеціальних
заходів. Зокрема, в законодавстві передбачаються вихідні й святкові дні,
обов’язок роботодавця надати працівникові щорічну та інші відпустки; для
певних категорій працівників законом встановлюється скорочена тривалість
робочого часу тощо.

Стаття 44 Конституції містить гарантії щодо здійснення права на страйк:
порядок здійснення цього права встановлюється законом, і заборона
страйку можлива лише на підставі закону. Водночас ніхто не може бути
примушений до участі у страйку. Ці відносини регламентуються Законом
України “Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)”
(1998 p.) [10].

Закріплення Конституцією України права працівників на страйк є
відтворенням в ній положень статті 8 Міжнародного пакту про економічні,
соціальні і культурні права.

Право на страйк належить лише тим, хто працює, і може бути використане
ними для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що
порушуються роботодавцем, в тому числі і державою. Страйк є крайнім
засобом вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Страйк не
допускається, якщо він створює загрозу життю І здоров ю людей, а також
на підприємствах і в організаціях залізничного і міського громадського
транспорту (включаючи метро), цивільної авіації, зв’язку, енергетики,
оборонних галузей (у підрозділах, безпосередньо зайнятих виробництвом
продукції оборонної призначення), у державних органах, па підприємствах
і в організаціях, на які покладено виконання завдань по забезпеченню
обороноздатності, правопорядку і безпеки країни, у безперервно діючих
виробництвах, зупинення яких пов’язане з тяжкими і небезпечними
наслідками.

Конституція не передбачає можливості страйку працюючих з політичними
вимогами. Тому такий страйк буде незаконним і не може бути допущений.

Конституція встановлює основи порядку здійснений права на законний
страйк, вимагаючи урахування страйкуючими необхідності забезпечення
національної Ос піски, охорони здоров’я, прав і свобод громадян Порядок
здійснення цього права регламентується до них нір нормами Закону
колишнього СРСР “Про порядок розгляду колективних трудових спорів
(конфліктів)” від 9 жовтня 1989 р. в редакції від 20 травня 1991 р

Брати чи не брати участь у страйку вирішує кожен працівник добровільно.
За примушення до участі або неучасті в страйку винні особи несуть
відповідальність у передбаченому законом порядку.

Рішення про визнання страйку незаконним приймається судом. Таке рішення
зобов’язує трудові колективи припинити страйк і приступити до роботи не
пізніше наступного дня після вручення копії рішення органові, який
очолює страйк.

Ст. 45 Конституції закріплює право кожного працюючого на відпочинок.

Право кожного, хто працює, на відпочинок проголошено статтею 24
Загальної декларації прав людини та витікає з вимог статті 7
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. У
чинному законодавстві воно знайшло закріплення в ст. 2 КЗпП України. До
речі, цим кодексом досить детально врегульовані положення, які
стосуються гарантій використання зазначеного права.

Нормальна тривалість робочого часу працівників у відповідності із ст. 50
КЗпП не може перевищувати 40 годин на тиждень. Скорочена тривалість
робочого часу встановлюється для працівників, зайнятих на роботах з
шкідливими умовами праці, – не більше 36 годин на тиждень. Скорочена
тривалість робочого часу встановлена також для неповнолітніх, для
окремих категорій працівників (вчителів, лікарів та інших). При роботі у
нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну
годину.

Право на відпочинок забезпечується встановленням у КЗпП України
тривалості перерви між змінами, яка має бути не меншою подвійної
тривалості часу роботи в попередній зміні (ст. 59 КЗпП), а також
наданням перерви для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох
годин (ст. 66 КЗпП), щотижневих днів відпочинку (ст. 67 КЗпП). При
п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на
тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день. Робота
також не провадиться у святкові та неробочі дні, які встановлені ст. 73
КЗпП України [6].

Всім працівникам надаються щорічні відпустки і} збереженням місця роботи
(посади) і середнього заробітку. Щорічна відпустка надається працівникам
тривалістю не менш ніж 15 робочих днів. Працівникам молодше вісімнадцяти
років щорічна відпустка надається тривалістю один календарний місяць.

Чинне законодавство передбачає також щорічні додаткові відпустки, які
надаються працівникам, зайнятим на роботах із шкідливими умовами праці;
працівникам, які зайняті в окремих галузях народного господарства і
мають тривалий стаж роботи на одному підприємстві або в організації;
працівникам з ненормованим робочим днем; працівникам, діяльність яких
відбувається в несприятливих географічних районах та в інших випадках,
передбачених законодавством. Умови та порядок надання щорічних та
додаткових відпусток регулюються ст. 74-84 КЗпП України.

В основу соціального захисту громадян покладено принцип соціальної
справедливості, зі змісту ст. 46 випливає, що держава забезпечує
соціальний захист тим категоріям громадян, які мають у цьому потребу з
об’єктивних причин.

Конституція закріплює право громадян на соціальний захист та встановлює
види соціального забезпечення. Зокрема, закріплюється право на
забезпечення у старості, при втраті годувальника, у разі втрати повної
чи часткової працездатності (перехід на інвалідність), при тимчасовій
втраті працездатності, а також у випадку безробіття, що сталося з
незалежних від громадянина причин. Основні з них передбачає Закон
України “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р.: пенсії за
віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника, за вислугу
років, а також соціальні пенсії, що призначаються і виплачуються
непрацездатним громадянам при відсутності у них права на трудову пенсію.

Закон України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р. визначає
правові, економічні та організаційні основи захисту населення України
від безробіття. Безробітними пишаються працездатні громадяни, які з
незалежних від них причин не мають заробітку або інших доходів через
відсутність підходящої роботи, зареєстровані в державній службі
зайнятості, дійсно шукають роботу і здатні її виконувати [8].

Громадянам України гарантується право на матеріальне забезпечення при
тимчасовій втраті працездатності, на допомогу по вагітності і пологах,
при народженні дитини та по догляду за дитиною, допомогу на поховання.
Соціальний захист непрацездатних громадян також здійснюється шляхом
створення спеціальних державних закладів по догляду за непрацездатними
(будинки-інтернати для одиноких громадян, територіальні центри
соціального обслуговування пенсіонерів і інвалідів тощо).

Що стосується захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської
катастрофи, то він здійснюється шляхом пенсійного забезпечення та
надання їм відповідних компенсацій і пільг (Закон України “Про статус і
соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської
катастрофи” від 28 лютого 1991 р.) [11].

Соціальні права громадян України забезпечуються системою
загальнообов’язкового державного соціального страхування. Джерелом
коштів соціального страхування є головним чином асигнування із
державного бюджету, страхові внески громадян, підприємств, установ і
організацій.

Реалізація та фінансування діючої системи соціального забезпечення
населення України спирається переважно на державне забезпечення і
управління.

Разом з тим поглиблення економічної реформи, свобода підприємництва,
вільний вибір виду зайнятості, лібералізація цін, регулювання оплати
праці через тарифні угоди зумовлюють необхідність вироблення
відповідного механізму соціального забезпечення населення. Концепція
соціального забезпечення населення України, яка схвалена постановою
Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р., виходить з того, що
соціальне забезпечення поширюється на громадян, які працюють за наймом,
членів їх сімей та непрацездатних осіб. На громадян, які самостійно
забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб зайнятих творчою
діяльністю, членів кооперативів, фермерів, поширюються лише ті соціальні
гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь.

Згідно з цією Концепцією соціальне страхування с основним джерелом
матеріального забезпечення громадян. Запроваджуються такі самостійні
види соціального страхування: страхування на випадок безробіття –
створюється фонд сприяння зайнятості населення за рахунок страхових
внесків підприємств, громадян і надходжень із державного та місцевих
бюджетів; медичне страхування – створюється фонд медичного страхування
за рахунок внесків підприємств, громадян та благодійних внесків громадян
і підприємств, інших джерел, не заборонених законом. Медичне страхування
покликано забезпечити право працюючих громадян та членів їх сімей на
кваліфіковане медичне обслуговування, матеріальне забезпечення у разі
тимчасової непрацездатності у зв’язку з хворобою, на допомогу по
вагітності і пологах, допомогу при народженні дитини, по догляду за
хворою дитиною, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку,
санаторно-курортне лікування та відпочинок, допомогу на поховання (крім
поховання пенсіонерів, що здійснюється за рахунок пенсійного фонду);
страхування від нещасних випадків на виробництві – фонд створюється за
рахунок страхових внесків підприємств і спрямовується на виплату пенсій
по інвалідності, що настала у зв’язку з нещасним випадком на
виробництві, професійним захворюванням, та допомоги в разі тимчасової
непрацездатності з тих же причин, відшкодування збитків, завданих
каліцтвом на виробництві, та інших виплат працівникам і членам їх сімей,
пов’язаних з нещасними випадками на виробництві; пенсійне страхування –
фонд створюється за рахунок страхових внесків підприємств та громадян і
направляється на виплати трудових пенсій за віком, за вислугу років, по
інвалідності та в разі втрати годувальника (крім пов’язаних з нещасним
випадком на виробництві і професійним захворюванням, що виплачуються за
рахунок фонду страхування від нещасних випадків), допомоги на поховання
пенсіонерів.

Крім соціального страхування Концепція передбачає виплату соціальної
допомоги непрацездатним, малозабезпеченим громадянам і найменш захищеним
категоріям населення ш рахунок коштів державного і місцевого бюджетів.
Це виплата соціальної пенсії особам, що не мають права на трудову
пенсію, надання допомоги і пільг сім’ям, що виховують дітей,
обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян
у будинках-інтернатах і допомоги вдома, надання натуральної допомоги
малозабезпеченим громадянам шляхом забезпечення безоплатними обідами,
одягом, паливом, пільгами щодо квартирної плати тощо.

Одним із видів матеріального забезпечення громадян є компенсації і
пільги громадянам, які потерпіли від техногенно-екологічних та природних
катастроф. Спеціальний фонд створюється головним чином за рахунок
надходжень із державного та місцевих бюджетів і використовується на
відшкодування потерпілим громадянам шкоди, завданої їх здоров’ю та
надання їм пільг, передбачених законодавством.

Запровадження вказаної системи соціального страхування здійснюється
поступово шляхом запровадження окремих його елементів при дотриманні
необхідної наступності. Спочатку створюються передумови реформування
системи соціального захисту, удосконалюється управління страховими
фондами, започатковується приватне страхування на комерційній основі. По
досягненні стабілізації в економіці країни будуть прийняті відповідні
акти, що закріплюють здійснення реформ соціального страхування.

Пенсії, а також інші види соціальної допомоги, які є основним джерелом
існування, повинні забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового
мінімуму, що встановлюється законодавством (див. коментар до ст. 48
Конституції).

Найважливішою юридичною гарантією прав і свобод є судовий захист. У ст.
55 Конституції закріплено, що права і свободи людини і громадянина
захищаються судом. Оскільки вказані права в цей час є конституційними,
то змінюється механізм захисту цих прав у разі їх порушення. Конституція
надає можливість безпосереднього звернення до суду з питань про захист
трудових прав у разі їх порушення. Раніше майже всі індивідуальні
трудові спори (за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 КЗпП)
спочатку розглядалися в комісіях з трудових спорів.

Ці та інші положення Конституції та законів України мають першорядне
значення для правового регулювання суспільних відносин у сфері праці.

КЗпП України встановлює низку гарантій забезпечення права на працю та
працевлаштування. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно
проживають на території України: вільний вибір виду діяльності;
безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої
роботи і в працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей,
професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надання
підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо
поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних,
професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних
нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі
державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно
до законодавства матеріальних витрат у зв’язку з направленням на роботу
в іншу місцевість; правовий захист від необгрунтованої відмови у
прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у
збереженні роботи.

З 1 січня 2001 р. введено в дію Закон України “Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування на випадок безробіття” від 2 березня
2000р., який передбачає систему прав та обов’язків між застрахованими
особами, страхувальниками і страховиками в рамках такого страхування.
Створено Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування
на випадок безробіття, який здійснює діяльність щодо збору та
акумулювання коштів на соціальне страхування та фінансування соціальних
виплат та послуг безробітним [7].

7 березня 2002 р. Законом України затверджено Державну програму
зайнятості населення на 2001—2004 роки, де вперше на рівні закону
встановлено обов’язок держави щодо створення 1,5 млн. робочих місць і
поступового зменшення чисельності безробітних.

Законом також передбачено додаткові гарантії зайнятості для окремих
категорій населення. Держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо
працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які
потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на
ринку праці.

15 липня 1999 р. прийнято Закон України “Про прожитковий мінімум”, а 5
жовтня 2000 р. — Закон України “Про державні соціальні стандарти і
державні соціальні гарантії”, упровадження яких сприятиме забезпеченню
прав людини, у тому числі у сфері праці. В законі до числа основних
державних соціальних гарантій включено мінімальний розмір заробітної
плати, який поступово має наближуватися до прожиткового мінімуму.

Висновки.

Отже, право на працю належить до групи соціально-економічних прав
людини, і ця подвійність — економічна та соціальна складові — свідчить
про комплексний характер названого права. Воно є економічним правом,
оскільки здійснення права на працю надає можливість людині здобути
засоби до існування. Проблеми у забезпеченні економічної складової цього
права полягають в адекватності оплати праці трудовим затратам, а також у
тому, щоб оплата праці забезпечувала б гідне існування для людини.

Соціальність права на працю виявляється у тому, що здійснюючи його,
особа має можливість отримати від держави допомогу в працевлаштуванні, а
також забезпечити рівень життя, гідний людини, для себе та членів своєї
сім’ї. Соціальність полягає також у тому, що держава встановлює коло
соціальних стандартів і державних гарантій у сфері праці, які мають бути
дотримані будь-яким роботодавцем і не можуть бути знижені; у законі має
бути закріплений обов’язок роботодавця своїми внесками брати участь у
соціальному страхуванні працівника на випадок його непрацездатності,
безробіття, трудового каліцтва, професійного захворювання, старості
тощо; роботодавець повинен виділяти частину прибутку від одержаних
доходів і направляти їх на соціальний розвиток працівників — на охорону
праці, поліпшення соціальних умов праці, забезпечення
соціально-побутових умов, заходів з охорони здоров’я. Нарешті
соціальність також означає, що юридичними засобами має бути встановлено
умови щодо досягнення соціальної злагоди між двома найбільш значними
групами в суспільстві — найманими працівниками і роботодавцями, від
діяльності яких залежить обсяг матеріальних джерел у державі, а відтак —
забезпечення з загальних податків інших ланок соціальної сфери: освіти,
охорони здоров’я, соціальної допомоги непрацездатним тощо.

Список нормативно правових актів та використаної літератури.

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права
(ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII
( 2148-08 ) від 19.10.73)

Європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1961 p., переглянута 3 травня
1996 року)

Конституція України від 28.06.1996.

Коментар до Конституції України.

Кодекс Законів про працю від 10 грудня 1971 року.

Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на
випадок безробіття” від 2 березня 2000р.

Закон України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 року.

Закон України „Про охорону праці” від 15 грудня 1993 р.

Закон України “Про порядок розгляду колективних трудових спорів
(конфліктів)”

Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 р.

Закон України “Про оплату праці” від 24 березня 1995 р.

Болотіна Н.Б. Трудове право України. Підручник. К., „Вікар”. 2003р.

Иванов С.А., Лившиц Р.З. Личность в советском трудовом праве. — М.,
1982.

Мордовец А.С. Социально-юридический механизм обеспечения прав человека и
гражданина. — Саратов, 1996.

Пилипенко П.Д. Трудове право України. Навчальний посібник. К.,
„Видавничий дім”. 2003р.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. — К., 1994.

Скобелкин В.Н. Юридические гарантии трудовых прав наемных работников //
Культура демократии и право. — Новосибирск, 1966.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020