.

Підприємницька діяльність, її принципи та умови здійснення. Поняття відповідальності в господарському праві (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 2900
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з предмету

“Господарське законодавство”

Підприємницька діяльність, її принципи та умови здійснення

Статтею 1 Закону України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р.
підприємництво визначено як безпосередня самостійна, систематична, на
власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт,
наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та
юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької
діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності юридичної
особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою
діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.

Матеріальну основу підприємницької діяльності становить власність.
Власність як економічна категорія – це відносини між людьми з приводу
речей, які полягають у присвоєнні або в належності матеріальних благ
одним особам і відповідно у відчуженні цих благ від усіх інших осіб.

Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди,
засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові
кошти, цінні папери тощо) для підприємницької діяльності. Власникам
забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству.

Згідно з ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав
усіх суб’єктів права власності та господарювання, соціальну
спрямованість економіки. Всі суб’єкти права власності рівні перед
законом.

Суб’єкти підприємництва. Відповідно до ст. 2 Закону України “Про
підприємництво” суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями)
можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у
правоздатності або дієздатності; юридичні особи всіх форм власності,
встановлених Законом України “Про власність”.

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій
громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду,
державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного
нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані
здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Законом України “Про
державну службу” від 16 грудня 1993 р. та ст. 5 Закону України “Про
боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р. державним службовцям або
іншим особам, уповноваженим на виконання функцій держави, заборонено
займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо, через посередників
або підставних осіб, входити самостійно, через представника або
підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів
підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо,
організацій, спілок, об’єднань кооперативів, що здійснюють
підприємницьку діяльність.

Заборона безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю керівникам,
заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх
структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів,
органів місцевого і регіонального самоврядування встановлена Декретом
Кабінету Міністрів України “Про впорядкування діяльності суб’єктів
підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств”
від 31 грудня 1992 р. Це, однак, не виключає їхнього права отримувати
дивіденди по акціях, а також доходи від інших корпоративних прав (доходи
відповідно до своєї частки майна в статутному фонді господарського
товариства тощо).

Посадовими особами, на яких поширюється дія зазначеного Декрету,
вважаються працівники, діяльність яких пов’язана зі здійсненням
державно-владних повноважень, виконанням організаційних, розпорядчих,
адміністративних і господарських функцій, прийняттям управлінських
рішень. Збереження за цими особами лише права на отримання дивідендів
(доходів) означає, що право на управління належним їм майном (це друга
складова корпоративного права) зазначені в Декреті посадові особи на
період зайняття вказаних посад можуть передавати довіреним особам
відповідно до чинного законодавства.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути
зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду
діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які
мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі
злочини, не лише не можуть бути зареєстровані як підприємці, а й не
можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також
обіймати в підприємницьких товариствах їх спілках (об’єднаннях) керівні
посади та посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.

Свобода підприємницької діяльності. Суб’єкти підприємницької діяльності
(підприємці) мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати
самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.
Проте в деяких видах діяльності у зв’язку з підвищеними вимогами до
безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління
підприємництво застосовуватися не може. Перелік таких видів діяльності
встановлює Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України.

Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Крім обмеження
суб’єктивного складу підприємництва законодавством України, зокрема
Законом України “Про підприємництво”, встановлено певні обмеження” які
стосуються здійснення окремих видів підприємницької діяльності. Ці
обмеження полягають, по-перше, у тому, що окремі види підприємництва
(господарської діяльності) мають право здійснювати лише певні суб’єкти.

Так, діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних
речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону
України “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин,
їх аналогів і прекурсорів”.

Діяльність, пов’язану з виготовленням і реалізацією військової зброї та
боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо
важливих об’єктів права державної власності, перелік яких визначається у
встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність,
пов’язану з проведенням криміналістичних, судово-медичних,
судово-психіатричних експертиз та розробкою, випробуванням, виробництвом
та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з
будь-якою метою, можуть здійснювати тільки державні підприємства та
організації, а проведення ломбардних операцій – також і повні
товариства. Частинами 2-4 ст. 4 Закону України “Про підприємництво”
встановлено також інші обмеження щодо здійснення підприємницької
діяльності.

По-друге, обмеження у здійсненні підприємницької діяльності полягають у
забороні здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлює
Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”
від 1 червня 2000 р.1, без спеціального дозволу (ліцензії). Цей Закон
визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню,
порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері
ліцензування, відповідальність суб’єктів господарювання та органів
ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

Дія Закону поширюється на всіх суб’єктів господарювання, проте
ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності,
ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та
використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної
власності здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих
сферах (ст. 2 Закону).

Відповідно до ст. 9 Закону ліцензуванню підлягають, зокрема, такі види
господарської діяльності:

o пошук (розвідка) корисних копалин;

o виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної
зброї, певної пневматичної зброї, а також торгівля зазначеними видами
зброї та боєприпасами до неї;

o виробництво вибухових речовин і матеріалів (за переліком, що його
визначає Кабінет Міністрів України);

o видобування уранових руд;

o видобування дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння,
дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного
каміння тощо (всього стаття налічує 60 найменувань видів господарської
діяльності, що. підлягають ліцензуванню).

Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид
господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через
уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу
ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

Однією з головних умов здійснення підприємницької діяльності є державна
реєстрація підприємництва.

Заняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації тягне за
собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь
виробництва і сировини чи без такої (ст. 164 Кодексу про адміністративні
правопорушення). Якщо ці дії вчинено протягом року після накладення
адміністративного стягнення за такі ж порушення, фізична особа, винна у
їх вчиненні, може бути притягнена до кримінальної відповідальності у
вигляді штрафу від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
обмеженням волі на той самий строк (ч. 1 ст. 202 КК).

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється
відповідно до ст. 8 Закону України “Про підприємництво” і детально
регулюється Положенням про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької
діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25
травня 1998 р. № 740.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться у
виконавчому комітеті міської, районної в місті ради народних депутатів
або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній
адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання цього суб’єкта,
якщо інше не передбачено законом.

Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи)
на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце
проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою,
що підтверджується договором, який передбачає передачу засновникові у
власність або користування приміщення, частини приміщення (договір
купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безоплатного
користування майном, про спільну діяльність, установчий договір тощо).

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної
особи подаються такі документи:

рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу
про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо
власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є
установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у
випадках, передбачених законом;

статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної
організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності;

реєстраційна картка встановленого зразка, яка є водночас заявою про
державну реєстрацію;

документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до
статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі,
передбаченому законом;

документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію. Громадяни,
які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення
юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, яка
водночас є заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння
ідентифікаційного номера фізичній особі – платнику податків та інших
обов’язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за
державну реєстрацію.

За державну реєстрацію (перереєстрацію) суб’єктів підприємницької
діяльності вноситься плата (реєстраційний збір): для
громадян-підприємців – 1,5, для юридичних осіб – 7 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян; за прискорену (протягом одного дня) державну
реєстрацію (перереєстрацію) суб’єктів підприємницької діяльності –
потрійний розмір відповідного реєстраційного збору; за державну
реєстрацію змін (доповнень) до установчих документів суб’єктів
підприємницької діяльності – 30 відсотків реєстраційного збору.

Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб’єктів
підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені Законом
України “Про підприємництво”.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться за
наявності всіх необхідних документів за заявочним принципом протягом не
більше п’яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов’язані
протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру
суб’єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну
реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним номером
фізичної особи-платника податків та інших обов’язкових платежів.

У п’ятиденний термін від дати реєстрації органи державної

реєстрації надсилають примірник реєстраційної картки з позначкою про
державну реєстрацію відповідному державному податковому органові й
органові державної статистики та подають відомості про державну
реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності до органів Фонду
соціального страхування і Пенсійного фонду України.

Безпосередньо підприємницьку діяльність можуть здійснювати не лише
суб’єкти – юридичні особи, а й створені ними філії, представництва,
відділення та інші відокремлені підрозділи. За загальним правилом, вони
не потребують державної реєстрації (суб’єкт підприємницької діяльності
повідомляє про відкриття зазначених підрозділів орган державної
реєстрації шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної
картки). Виняток становлять представництва іноземних суб’єктів
господарської діяльності, які мають бути зареєстровані відповідно до ст.
5 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” у порядку,
встановленому Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних
суб’єктів господарської діяльності в Україні, затвердженою наказом
Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від 18
січня 1996 р. № 30.

Суб’єкти підприємницької діяльності підлягають внесенню: юридичні особи,
а також їхні філії, представництва, відділення та інші відокремлені
підрозділи – до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій
України, що його ведуть органи державної статистики.

Відповідно до ст. 10 Закону України “Про державну статистику” (в
редакції закону від 13 липня 2000 р.) Єдиний державний реєстр
підприємств і організацій України (ЄДРПОУ) – це автоматизована система
збирання, накопичення та опрацювання даних про всіх юридичних осіб, їхні
філії, відділення, представництва та інші відокремлені структурні
підрозділи, що містяться на території України, а також про всіх
юридичних осіб, їхні філії, відділення, представництва та інші
відокремлені структурні підрозділи, що перебувають за межами України і
створені за участю юридичних осіб України.

ЄДРПОУ забезпечує єдиний державний облік та ідентифікацію всіх
вищеназваних суб’єктів і є основою для проведення державних статистичних
спостережень. Створення і ведення ЄДРПОУ, розробка організаційних і
методологічних принципів його функціонування забезпечуються органами
державної статистики.

Порядок внесення суб’єктів господарювання – юридичних осіб до ЄДРПОУ
визначається Положенням про Єдиний державний реєстр підприємств та
організацій України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів від 22
січня 1996 р. № 118. Орган державної статистики після внесення суб’єкта
підприємницької діяльності до реєстру проставляє у свідоцтві про
державну реєстрацію ідентифікаційний код і дату внесення до реєстру;

фізичні особи – до державного реєстру фізичних осіб – платників податків
та інших обов’язкових платежів, що ведеться органами державної
податкової служби. Порядок внесення визначається Законом України “Про
Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших
обов’язкових платежів” від 22 грудня 1994 р.

Відмова в державній реєстрації може бути оскаржена в судовому порядку.
Як зазначається у Роз’ясненні Вищого арбітражного суду України “Про
деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням,
реорганізацією та ліквідацією підприємств” від 12 вересня 1996 p., якщо
у державній реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності відмовлено
або її не проведено за наявності усіх необхідних для цього документів у
встановлений строк (не більше 5 робочих днів), засновник суб’єкта
підприємницької діяльності, який є юридичною особою, має право
відповідно до ч. 13 ст. 8 Закону України “Про підприємництво” звернутися
до арбітражного суду з заявою про визнання недійсним акта відповідного
органу про відмову в реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності або
про спонукання його провести таку реєстрацію.

При цьому спір про визнання згаданого акта недійсним підпадає під дію ч.
4 ст. 5 Арбітражного процесуального кодексу України, а на спори про
спонукання до проведення державної реєстрації поширюються вимоги щодо
арбітражного врегулювання спорів (розділ II Арбітражного процесуального
кодексу України).

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії додатково надсилають
повідомлення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про
скасування реєстрації випуску інвестиційних сертифікатів інвестиційних
фондів та інвестиційних компаній.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб’єкта підприємницької
діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з
Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати
з громадянами договори про використання їхньої праці. При укладенні
трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов’язаний
забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в
Україні мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи
соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до
чинного законодавства. При втраті працездатності підприємець забезпечує
потерпілому відшкодування витрат у випадках і порядку, передбачених
чинним законодавством.

Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємець зобов’язаний не
завдавати шкоди довкіллю, не порушувати прав та інтересів громадян,
підприємств, установ, організацій і держави, що охороняються законом. За
заподіяні шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену
законом відповідальність.

Суб’єкт підприємництва – юридична особа – може бути визнана арбітражним
судом банкрутом у порядку, передбаченому Законом України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

2. Поняття відповідальності в господарському праві

Відповідальність у господарському праві – це комплексний правовий
інститут, який має свій особливий предмет регулювання – господарські
правопорушення.

Господарське правопорушення – це протиправна дія або бездіяльність
суб’єкта господарських відносин, яка не відповідає вимогам норм
господарського права, не узгоджується з юридичними обов’язками
зазначеного суб’єкта, порушує суб’єктивні права іншого учасника відносин
або третіх осіб. Господарські правопорушення можна класифікувати за
видами і систематизувати в окремі групи за певними критеріями.

Так, залежно від юридичної підстави (тобто які юридичні норми порушені)
розрізняються договірні та позадоговірні правопорушення. В свою чергу
договірні правопорушення поділяються на:

правопорушення на стадії виникнення договорів: порушення строків
укладання договорів; процедури врегулювання розбіжностей, що виникають
при їх укладанні; укладання договорів, що суперечать вимогам закону,
цілям діяльності юридичної особи, або укладання договорів з метою, що
суперечить інтересам держави і суспільства (статті 48, 49 і 50 ЦК);

порушення строків виконання договірних та інших господарських
зобов’язань щодо поставки продукції та товарів (найпоширеніші в
господарській практиці), перевезення вантажів, виконання робіт та ін.

Прострочення виконання зобов’язання загалом тягне за собою сплату
боржником визначеної законом чи договором неустойки, штрафу, пені
(статті 179, 213-215 і 356 ЦК);

порушення господарських зобов’язань щодо якості поставленої продукції
(товарів), виконаних робіт, наданих послуг;

порушення державної дисципліни цін, пов’язані з виконанням договорів.

Закон України “Про ціни і ціноутворення” від 3 грудня 1990 р. і .Закон
України “Про підприємства в Україні” (ст. 23) передбачають, що у разі
порушення підприємством ціни (при реалізації за договором продукції)
надлишкове одержана сума підлягає вилученню в дохід відповідного
бюджету;

порушення у сфері кредитних та розрахункових відносин, пов’язані з
виконанням господарських договорів;

порушення господарських зобов’язань щодо перевезень вантажів:
зобов’язань з планів перевезень (неподача перевізних засобів,
непред’явлення вантажів до перевезення); простій транспортних засобів
під навантаженням і розвантаженням понад встановлені терміни; втрата,
нестача, пошкодження вантажу; прострочення доставки вантажу тощо.

Предметом господарсько-правової відповідальності є також позадоговірні
правопорушення:

порушення законодавства про захист економічної конкуренції
(антиконкурентні узгоджені дії; зловживання монопольним (домінуючим)
становищем; антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого
самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та
контролю);

порушення прав власника як поєднаних, так і не поєднаних з позбавленням
прав володіння тощо.

Вчинення суб’єктом господарських відносин правопорушення тягне за собою
застосування до правопорушника передбаченої або санкціонованої нормами
господарського законодавства відповідальності. Оскільки це
відповідальність за господарські правопорушення (правопорушення, вчинені
у сфері господарської діяльності), санкції за них встановлює
господарський закон. Такий вид відповідальності у теорії господарського
права визначається як господарсько-правова відповідальність.

Господарсько-правовій відповідальності властиві особливі ознаки.

З точки зору форми ця відповідальність є юридичною, тобто являє собою
дію (вплив) кредитора (потерпілого) на правопорушника безпосередньо або
за допомогою арбітражного суду (суду, третейського суду). Юридична
природа такої відповідальності полягає у негативній оцінці поведінки
правопорушника з боку держави і в прямій вимозі або санкції закону
застосувати до нього заходи матеріального впливу у вигляді відшкодування
збитків, сплати неустойки, штрафу, пені тощо. Загальним принципом цієї
відповідальності є державна забезпеченість щодо застосування
передбачених договором чи законом майнових санкцій. Держава гарантує
застосування їх завдяки системі спеціальних і загальних правозахисних
державних органів, функцією яких є саме застосування майнових санкцій.

Щодо змісту господарсько-правова відповідальність загалом є матеріальною
і застосовується у формі певної системи майнових (економічних) санкцій,
передбачених або дозволених нормами господарського законодавства.
Господарюючі суб’єкти як організації можуть нести лише матеріальні
витрати як відповідальність (примусові виплати, неодержання належних
сум, зменшення майна внаслідок відшкодування збитків і т. ін.). Закон
України “Про підприємства в Україні” закріплює принцип повної
матеріальної відповідальності господарюючих суб’єктів аж до банкрутства.
Стаття 24 зазначеного Закону передбачає, що “підприємство несе повну
відповідальність за додержання кредитних договорів і розрахункової
дисципліни. Підприємство, яке не виконує своїх зобов’язань по
розрахунках, може бути оголошено арбітражним судом банкрутом у порядку,
встановленому Законом України “Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом”. Таким чином, найвищою економічною
санкцією згідно із законодавством можна вважати процесуальне
(арбітражне) оголошення господарюючого суб’єкта-боржника банкрутом.

Господарсько-правова відповідальність застосовується лише у разі
правопорушення, тобто на такій юридичній підставі, як об’єктивні
протиправні дії чи бездіяльність правопорушника, і загалом базується на
презумпції його вини.

У функціональному відношенні господарсько-правова відповідальність
покликана стимулювати належне виконання господарських та інших
зобов’язань. Отже, її головною метою є забезпечення правопорядку у сфері
економіки (в господарських відносинах).

Список використаної літератури

Трудове право України: Підручник / За ред. Н.Б. Бо-Т78 лотіної, Г.І.
Чанишевої. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. -564 с.

Зуб И.В. Трудовое право России и Украины: общие проблемы; общие решения
(сравнительное исследование) / / Государство и право. — 1997. — №10. —
С. 33—38.

Пашков А. С. Собственность и труд: правовые аспекты взаимодействия //
Советское государство и право. — 1991. – №11.

Пилипенко Л.Д. Про концепцію трудового права України // Право України. –
1993. – №3. – С. 63-70.

PAGE

PAGE 11

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020