.

Матеріальна відповідальність за трудовим правом (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
13 18003
Скачать документ

Реферат на тему:

Матеріальна відповідальність за трудовим правом

План

Поняття матеріальної відповідальності за трудовим правом

Підстави і умови матеріальної відповідальності за трудовим правом

Види матеріальної відповідальності. Обмежена матеріальна
відповідальність робітників і службовців

Повна матеріальна відповідальність

Підвищена матеріальна відповідальність

Порядок визначення розміру шкоди

Порядок відшкодування шкоди

Матеріальна відповідальність підприємств, установ, організацій за шкоду,
заподіяну працівникам

1. Поняття матеріальної відповідальності за трудовим правом

Матеріальна відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну
майну підприємства, визначена ст. ст. 130-138 КЗпП та деякими
підзаконними актами. Встановлена цими актами відповідальність є важливим
засобом виховного впливу на робітників і службовців щодо
дисциплінованого ставлення до майна підприємства, поважного додержання
існуючого правопорядку, забезпечення матеріальних інтересів конкретних
підприємств, трудових колективів і суспільства в цілому. При сприянні
відповідальності досягається мета попередження правопорушення в галузі
охорони власності підприємства.

В той же час матеріальна відповідальність не становить частини
дисциплінарної відповідальності, тому притягнення

працівника до матеріальної відповідальності не виключає можливості
накладення на нього дисциплінарного стягнення.

Матеріальна відповідальність як важливий інститут трудового права
покликана забезпечити відповідність поведінки людей нормам, прийнятим
державою. Ця відповідальність, на відміну від дисциплінарної, є
двосторонньою, оскільки відповідальність несе не тільки працівник перед
власником або уповноваженим ним органом, а й власник перед працівником
за заподіяння шкоди його майну або здоров’ю.

Тому матеріальною відповідальністю за трудовим правом є встановлений
законом обов’язок сторони трудового договору відшкодовувати збитки,
заподіяні іншій стороні протиправними і виновними діями.

2. Підстави і умови матеріальної відповідальності за трудовим правом

Загальні підстави і умови матеріальної відповідальності визначені ст.
130 КЗпП. На відміну від цивільного права, що також визначає умови
майнової відповідальності, трудове право виділяє з цих умов підставу
матеріальної відповідальності — пряму дійсну шкоду. Лише тільки за
наявності цієї підстави — шкоди — можна ставити питання про те, чи може
працівник бути притягнутий до відповідальності, чи є умови цієї
відповідальності.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 грудня 1992 р. № 14
«Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної
підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» роз’яснив, що
під прямою дійсною шкодою слід розуміти втрату, погіршення або зниження
цінності маица, необхідність для підприємства провести витрати на
відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві,
тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов’язків,
грошові виплати.

До прямої дійсної шкоди можуть бути також віднесені й суми незаконно
нарахованої заробітної плати і премії, вартість пального й мастил,
сировини, напівфабрикатів та інших матеріальних цінностей, безпідставно
списаних у зв’язку з викривленням даних про обсяг робіт.

Неодержання підприємством прибутку, який планувався і очікувався, у
зв’язку з неправомірними діями працівника прямої шкоди на створює, тому
немає підстав для притягнення його до матеріальної відповідальності. Це
упущена вигода, а не пряма шкода. Цим моментом матеріальна
відповідальність за трудовим правом відрізняється від майнової
відповідальності за цивільним правом, яким передбачена відповідальність
і за неодержані прибутки. Не можуть включатися до шкоди, що підлягає
відшкодуванню, неодержані або списані в доход держави прибутки з
підстав, пов’язаних з неналежним виконанням працівником трудових
обов’язків, так само як і інші неодержані прибутки.

Шкода повинна бути такою, що реально настала для підприємства. Коли
працівник самовільно використовує для власних потреб техніку —
автомашини, трактори, станки, інше обладнання, — пряму дійсну шкоду
становлять амортизація техніки, витрати пального, мастильних матеріалів,
електроенергії, необхідність найму і використання техніки інших
підприємств.

Пряма дійсна шкода є саме підставою, що зумовлює перевірку умов
можливості настання матеріальної відповідальності працівника. За
наявності шкоди для настання матеріальної відповідальності необхідні ще
три умови: протиправна поведінка працівника, причинний зв’язок між
протиправною поведінкою працівника і результатом у вигляді шкоди, що
настала, і вина працівника.

Протиправними вважаються такі дії чи бездіяльність працівника, які
становлять порушення норм поведінки, встановлені законодавством,
правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовими інструкціями,
наказами і розпорядженнями власника або уповноваженого ним органу.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 грудня 1992 р.
роз’яснив, що при вирішенні питання про покладення матеріальної
відповідальності необхідно визначити, якими неправомірними діями
працівника заподіяно шкоду і чи входили до функцій працівника обов’язки,
неналежне виконання яких призвело до шкоди; в якій конкретно обстановці
заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність
матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними. Якщо шкоду заподіяно
декількома працівниками, необхідно визначити, які конкретно порушення
трудових обов’язків допустив кожен працівник.

Протиправна поведінка може бути вираженою як дія, що заборонена законом,
або як бездіяльність, коли працівник був зобов’язаний вчинити певні дії
внаслідок своїх трудових обов’язків, але не вчинив їх. Тобто протиправна
поведінка працівника може проявлятись у двох формах: протиправної дії
або протиправної бездіяльності.

Законодавство про матеріальну відповідальність не пов’язує протиправну
поведінку працівника з порушенням конкретних правил, які б були
закріплені в нормативних актах. Тому це можуть бути конкретні обов’язки,
передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також
обов’язки, взяті на себе працівниками, трудовим колективом в трудових
договорах, контрактах, колективному договорі.

Відповідно до ч. 4 ст. 130 КЗпП на працівників не може бути покладена
відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального
виробничо-господарського ризику, а також за неодержані підприємством
прибутки, за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої
необхідності.

Нормальний виробничо-господарський ризик повинен погоджуватись з тією
метою, для якої його застосовують; бажаний результат не може бути
досягнутий звичайними, неризикованими діями; можливість шкідливих
наслідків при нормальному ризику завжди повинна бути ймовірною. Там, де
йдеться про свідоме заподіяння шкоди, виправданий ризик відсутній.
Ризикувати можна тільки матеріальними цінностями, а не життям чи
здоров’ям людини. При цьому ризик повинен ретельно готуватися.

Стан крайньої необхідності виключає протиправну поведінку працівника.
Дії визнаються вчиненими у стані крайньої необхідності, коли вони вжиті
для усунення загрози суспільним інтересам, майну підприємства, правам
особи або інших громадян, якщо загроза за даних обставин не могла бути
відвернена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є значно меншою, ніж
та, яку відвернено.

Безспірним підтвердженням протиправності дій чи бездіяльності
працівника, який заподіяв матеріальну шкоду, є притягнення його за це до
кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності. Але
матеріальна відповідальність може бути покладена на працівника не тільки
у випадках, коли його притягнуто до інших видів юридичної
відповідальності. Тому відмова в порушенні кримінальної справи,
адміністративного провадження, а також непритягнення працівника до
дисциплінарної відповідальності не свідчить про відсутність умов для
притягнення його до матеріальної відповідальності.

Протиправна дія чи бездіяльність працівника створює умову покладення на
нього матеріальної відповідальності лише тоді. коли шкода настала не
тільки після протиправних дій чи бездіяльності, але й була заподіяна
саме ними. Між діями чи бездіяльністю працівника і наслідками, що
настали-у вигляді прямої дійсної шкоди, повинен бути причинний зв’язок
Тому

причинний зв’язок є другою умовою для покладення на працівника
матеріальної відповідальності. За відсутності причинного зв’язку між
протиправними діями і протиправною бездіяльністю і наслідкам, що
настали, працівник не може бути притягнений до матеріальної
відповідальності.

Протиправна поведінка працівника і причинний зв’язок є об’єктивними
умовами матеріальної відповідальності, тобто такими умовами, що не
залежать від волі працівника. Тому є неправильними твердження, що у
працівника є протиправна поведінка або він є винним. Вина є третьою
умовою матеріальної відповідальності і становить саме суб’єктивну умову
відповідальності, тобто певний стан волі особи, що вчинила протиправні
дії чи допустила бездіяльність.

Якщо будь-які виновні дії чи виновна бездіяльність працівника, що
викликали заподіяння шкоди майну, будуть одночасно і протиправними, то
далеко не всі протиправні дії чи бездіяльність будуть виновними.

Розрізняють дві форми вини: умисел і необережність. Умисел може бути
прямим і побічним, необережність виражається у недбалості і
самовпевненості. Залежно від форми вини законодавство про матеріальну
відповідальність встановлює в окремих випадках різні види
відповідальності: обмежену чи повну.

Відповідно до ст. 138 КЗпП обов’язок доказування наявності умов для
притягнення працівника до матеріальної відповідальності покладається на
власника або уповноважений ним орган. Відсутність підстави чи хоча б
однієї з умов матеріальної відповідальності виключає можливість
притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

Чинне законодавство про матеріальну відповідальність працівників
встановлює три види матеріальної відповідальності робітників і
службовців: обмежену, повну і підвищену.

3. Види матеріальної відповідальності. Обмежена матеріальна
відповідальність робітників і службовців

Обмежена матеріальна відповідальність при заподіянні шкоди працівником
полягає в обов’язку відшкодувати заподіяну з його вини шкоду в розмірі
прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного
заробітку. Цей вид відповідальності є основним і настає в усіх випадках,
коли чинним законодавством не передбачений більш високий розмір
відшкодування. Названа відповідальність є обмеженою тому, що вона
обмежується розміром середнього місячного заробітку працівника.

Її не можна назвати неповною, оскільки при заподіяні шкоди меншого
розміру, ніж середня заробітна плата працівника, він буде нести
відповідальність у повному розмірі шкоди. Ця відповідальність не є і
частковою, оскільки розмір відшкодування визначається не часткою шкоди,
а залежно від розміру середньої місячної заробітної плати працівника.
Розмір середнього заробітку становить заробітну плату за два останні
календарні місяці роботи працівника, що передували дню виявлення шкоди,
а якщо шкода виявлена після звільнення — дню звільнення. В разі, коли
працівник пропрацював на даному підприємстві менше двох місяців, середня
заробітна плата обчислюється із заробітку за фактично відпрацьований
час.

Обмежена матеріальна відповідальність на підставі п. 1 ст. 133 КЗпП
настає у випадку, коли шкода заподіяна зіпсуттям або знищенням через
недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції) працівником
в ході трудового процесу. На інших працівників з числа службових осіб
(наприклад майстра, технолога), якщо шкода від зіпсуття або знищення
матеріальних цінностей сталася через недбалість, заподіяна внаслідок їх
службових дій чи бездіяльності, матеріальна відповідальність може бути
покладена також у межах середнього місячного заробітку, але не на
підставі п. 1 ст. 133 КЗпП, а на підставі ст. 132 КЗпП. Відповідальність
у тому ж розмірі за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів,
вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів
покладається на працівника, якщо названі цінності були видані йому в
користування в зв’язку з виконанням трудових обов’язків.

На підставі п. 2 ст. 133 КЗпП за шкоду, заподіяну зайвими фошовими
виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи
грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання
простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і
зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей, матеріальну
відповідальність в межах прямої дійсної шкоди, але не більше середнього
місячного заробітку, несуть винні у цьому директори, начальники та інші
керівники підприємств та їх заступники; керівники та їх заступники
будь-яких структурних підрозділів, передбачених статутом підприємства чи
іншим відповідним положенням.

До зайвих грошових виплат відносяться суми стягнених штрафів, заробітної
плати, виплачені звільненому працівникові в зв’язку з затримкою з вини
службової особи видачі трудової книжки, розрахунку, неправильним
формулюванням причин звільнення, а також заробітної плати, виплаченої
працівникові за зайве надані дні чергової відпустки без виключення днів
прогулу. При виявленні безпосередніх заподіювачів шкоди викликаної
виплатою зайвих сум, знищенням чи зіпсуттям матеріальних цінностей, вони
зобов’язані відшкодувати шкоду в межах, встановлених законодавством.
Керівні службові особи в цих випадках несуть матеріальну
відповідальність в межах свого середнього місячного заробітку за ту
частину шкоди, що не відшкодована її безпосередніми заподіювачами. При
цьому загальна сума, що підлягає стягненню, не повинна перевищувати
заподіяну шкоду. На керівних працівників може бути покладена матеріальна
відповідальність у межах середньомісячної заробітної плати, якщо з їх
вини не було своєчасно вжито заходів до стягнення шкоди з безпосередніх
її заподіювачів й таку можливість підприємство втратило.

Працівники, які не є керівниками підприємства і структурних підрозділів
на підприємстві або їх заступниками, за шкоду, заподіяну зайвими
грошовими виплатами, викликаними неналежним виконанням ними трудових
обов’язків, несуть матеріальну відповідальність за ч. 1 ст. 132 КЗпП,
крім випадків, для яких ст. 134 КЗпП передбачена повна матеріальна
відповідальність.

Якщо працівник уклав з підприємством письмовий договір про взяття на
себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості
майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або інших цілей,
але він не від.чоситься до категорії працівників, з якими згідно зі ст.
135′ КЗпП може бути укладений такий договір, матеріальна
відповідальність такого працівника у разі нестачі чи зіпсуття настає в
обмеженому розмірі за умови, що відсутні інші підстави для повної
матеріальної відповідальності.

При заподіянні шкоди приписками та іншими викривленими даними про
виконання робіт до матеріальної відповідальності можуть притягуватись як
працівники, що вчинили ці Дії так і службові особи, через винне невжиття
якими заходів до їх запобігання вони вчинені. Залежно від обставин
заподіяння шкоди в цих випадках матеріальна відповідальність може
настати як в межах середньої місячної плати, так і в повному розмірі (п.
п. З, 6 ст. 134 КЗпП).

4. Повна матеріальна відповідальність

За шкоду, заподіяну підприємству, працівники несуть матеріальну
відповідальність у повному обсязі тільки у випадках, прямо передбачених
законодавством України. Перелік цих випадків дає ст. 134 КЗпП, яка
передбачає вісім випадків такої відповідальності.

1. Матеріальна відповідальність на підставі письмових договорів. Крім
трудового договору між працівником і підприємством може бути укладений
письмовий договір про прийняття працівником на себе повної матеріальної
відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей,
переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Такі письмові договори відповідно до ст. 135′ КЗпП можуть бути укладені
підприємством з працівниками, які досягли вісімнадцятирічного віку, що
займають посади або виконують роботи, безпосередньо пов’язані із
збереженням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або
застосуванням у процесе! виробництва переданих їм цінностей.

Таким чином, повну матеріальну відповідальність несе працівник, посада
якого зазначена в спеціальному переліку, коли з ним укладено договір про
повну матеріальну відповідальність і коли шкода заподіяна
незабезпеченням цілості майна або інших цінностей, що передані йому для
зберігання або для інших цілей. За відсутності цих умов на працівника за
заподіяну шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна
відповідальність, якщо з інших підстав він не несе матеріальної
відповідальності у повному розмірі.

Якщо договір про повну матеріальну відповідальність укладено з
працівником, посада якого або виконувана робота не зазначена у переліку
працівників, з якими можна укладати письмові договори, такий працівник
може нести відповідальність за передані йому цінності або інше майно
лише в обмеженому розмірі, коли відсутні інші підстави для
відповідальності в повному розмірі. Такі ж наслідки настають і тоді,
коли з працівником можна було укласти договір про повну матеріальну
відповідальність, але він не був укладений. При цьому односторонні
зобов’язання працівника щодо відповідальності за збереження матеріальних
цінностей або покладення такої відповідальності наказом або
розпорядженням власника або уповноваженого ним органу правового значення
не мають, оскільки закон вимагає укладення письмового договору, де
повинні бути вказані зобов’язання не тільки працівника, а й власника або
уповноваженого ним органу про створення належних умов для збереження
цінностей.

Пункт 1 ст. 134 КЗпП передбачає повну матеріальну відповідальність
працівника на підставі письмового договору «за незабезпечення цілості
майна або інших цінностей». При розгляді спорів про покладення
відповідальності на працівника за цією підставою виникає питання: чи
може працівник нести відповідальність за наявності майна, але
пошкодженого, такого що втратило свої споживчі якості? На це питання
мімохідь, побічно дав роз’яснення Пленум Верховного Суду України в ч. 1
п. 8 постанови від 29 грудня 1992 р., № 14, зазначивши, що працівник
несе повну матеріальну відповідальність «за незабезпечення цілості майна
та інших цінностей (недостача, зіпсуття)».

Поряд з індивідуальною матеріальною відповідальністю при спільному
виконанні працівниками окремих видів робіт, пов’язаних із зберіганням,
обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі
виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати
матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір
про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватись колективна
(бригадна) матеріальна відповідальність.

Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність встановлюється
власником підприємства за погодженням з профспілковим комітетом.
Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність
може укладатись тільки за згодою кожного члена бригади. Колектив працює
з матеріальними цінностями на підставі взаємної довіри, тому склад
бригади не може бути примусовим. Бригаді надано право відводити окремих
працівників, що рекомендуються в бригаду, чи навіть включені до її
складу.

2. Повна матеріальна відповідальність настає за шкоду, заподіяну
працівниками підприємству у випадках, коли майно або інші цінності були
одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими
разовими документами. Термін «під звіт» означає, що працівники повинні
повністю звітувати перед власником або уповноваженим ним органом за
одержані цінності, тобто подати документи про відправлення вантажу,
здання одержаних цінностей на склад, використання їх на виробництві за
розпорядженням певних службових осіб тощо. Працівник, який одержав
матеріальні цінності і не звітував про них, у разі їх відсутності несе
повну матеріальну відповідальність незалежно від виду майна і мети його
використання.

До разових документів у першу чергу відносяться доручення. Залежно від
змісту повноважень, що містять доручення, вони можуть бути трьох видів:
разові, спеціальні та загальні. Всі вони мають офіційний характер,
оскільки походять від службових осіб, які уповноважені їх видавати від
імені підприємства.

Разові доручення видаються представнику на проведення однієї, разової
дії. Для вчинення певних однакових дій у межах певного відрізку часу
видаються спеціальні доручення. Загальне доручення видається на право
проведення різних дій по управлінню майном.

Повна матеріальна відповідальність настає для всіх категорій
працівників, які не звітували про цінності, одержані за разовими
дорученнями та іншими разовими документами. Спеціальні та загальні
доручення повинні видаватись тільки працівникам, з якими укладено
договір про повну матеріальну відповідальність або які несуть таку
відповідальність відповідно до законодавства.

Працівник, якому видали під звіт матеріальні цінності, не повинен
відноситись до категорії тих, з ким можуть укладатись договори про повну
матеріальну відповідальність. Цінності йому доручаються тимчасово, іноді
на досить короткий термін, наприклад одержати їх від постачальника і
доставити на підприємство. Але оскільки за передані йому матеріальні
цінності на нього може бути покладена повна матеріальна
відповідальність, власник або уповноважений ним орган може видати разове
доручення працівнику лише за його згодою. Відмова працівника від
одержання під звіт цінностей за разовим дорученням не є дисциплінарним
проступком.

Разове доручення повинне видаватись лише працівникам, що перебувають з
даним підприємством у трудових правовідносинах. За відсутності трудового
зв’язку з особою, якій видали доручення, може настати майнова
відповідальність на підставі цивільного законодавства.

Крім разового доручення, документами, за якими працівник одержує під
звіт матеріальні цінності, можуть бути відомість фактура, накладна тощо.
Про одержання матеріальних цінностей працівник ставить свій підпис і тим
самим бере на себе зобов’язання забезпечити їх повну збереженість і
передати власнику або уповноваженому ним органу. При цьому повна
матеріальна відповідальність настає за умови, що працівник мав реальну
можливість зберегти цінності, які він одержав під звіт.

Тому особи, які одержують матеріальні цінності під звіт повинні бути
ознайомлені з правилами прийняття матеріалі них цінностей, порядком
складення акта в разі нестачі, порядком відправлення вантажу тощо.

3. Матеріальна відповідальність у повному розмірі настає також у
випадку, коли шкоду завдано діями працівника, які мають ознаки діянь,
переслідуваних у кримінальному порядку (п. З ст. 134 КЗпП).

Таку відповідальність несе будь-який працівник, незалежно від посади,
яку він займає, або виконуваної ним роботи, який не є матеріально
відповідальною особою, але своїми діями, що мають ознаки кримінального
злочину, завдав шкоди майну підприємства.

Факт вчинення діянь, що переслідуються у кримінальному порядку, повинен
підтверджуватись у порядку кримінального провадження. Це має бути або
обвинувальний вирок суду, ухвала суду в кримінальній справі про
припинення провадження по справі в зв’язку з амністією чи передачею
обвинуваченого на поруки трудовому колективу, передачі справи на розгляд
товариського суду та в інших подібних випадках, або постанови
слідчо-прокурорських органів.

Такою постановою працівник може бути навіть звільнений від кримінальної
відповідальності в зв’язку зі спливом строку давності для притягнення до
кримінальної відповідальності, коли вчинений працівником злочин вже не
становить суспільної небезпеки. Працівник може не нести кримінальної
відповідальності, якщо його звільнили від відбування покарання у зв’язку
із захворюванням, достроково або умовно-достроково звільнили від
покарання, в разі винесення судом обвинувального вироку без призначення
міри покарання тощо.

Таким чином, для покладення на працівника повної матеріальної
відповідальності на підставі п. З ст. 134 КЗпП працівник не обов’язково
повинен бути засудженим до позбавлення волі. Головне, щоб була
відповідна постанова суду або слідчо-прокурорських органів про те, що
дії працівника мають ознаки кримінального злочину. У той же час амністія
не звільняє від обов’язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду,
покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду (ч. 2 ст. 5 Закону
України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в Україні»).
Коли ж справа припиняється за ч. 2 ст. 7 Кримінальниго кодексу України
за малозначністю, підстави для покладення на працівника повної
матеріальної відповідальності відсутні. Малозначним визнається така дія
чи бездіяльність працівника, яка тільки за своєю формою подібна до
злочину, але внаслідок своєї малозначності не становить суспільної
небезпеки.

У випадку, коли при розгляді справи в суді за цією підставою виникає
сумнів у правильності постанови слідчого чи прокурора про наявність в
діях працівника ознак кримінального злочину, суд має поставити перед
відповідним прокурором питання про перегляд цієї постанови. І навпаки,
розглядаючи цивільну справу, суд, виявивши в діях працівника, якими була
заподіяна шкода, ознаки кримінального злочину, повідомляє про це
прокурора або сам порушує кримінальну справу. У цих випадках провадження
по справі зупиняється.

При розгляді справи в суді про матеріальну відповідальність працівника,
що випливає з кримінальної справи, по якій суд щодо працівника
постановив обвинувальний вирок, що набрав чинності, цей вирок для
цивільної справи має значення лише в частині, чи мав місце кримінальний
злочин і чи вчинений він даною особою. Якщо обвинувальний вирок у
кримінальній справі обов’язковий для суду, що розглядає цивільну справу
хоча б у цих питаннях, то постанови прокурорсько-слідчих органів такої
обов’язкової сили не мають. Вони є лише підставою для власника або
уповноваженого ним органу для звернення до суду з позовом про
відшкодування заподіяної працівником шкоди за п. З ст. 134 КЗпП.

:

r

&

r

&

аподіяння шкоди працівником, який був у нетверезому стані, є одним з
найгру-біших порушень трудових обов’язків, тому в цьому випадку не
повинно допускатись зменшення розміру відшкодування.

5. Матеріальна відповідальність у повному розмірі настає також у
випадку, коли шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним
зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі
при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів,
спеціального одягу та інших предметів, виданих працівникові в
користування (п. 5 ст. 134 КЗпП).

Така відповідальність за навмисне завдання шкоди можлива при
встановленні факту, що працівник під час виробничого процесу бажав
заподіяти підприємству шкоду або свідомо допускав її настання.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 грудня 1992 р.
роз’яснив, що таку ж матеріальну відповідальність у повному розмірі
несуть працівники сільськогосподарських підприємств, які займаються
виробництвом сільськогосподарської продукції, за шкоду, заподіяну
нестачею, умисним знищенням або зіпсуттям цієї продукції.

6. Чинне законодавство покладає повну матеріальну відповідальність на
працівника за заподіяння шкоди підприємству навіть у випадку, коли з цим
працівником і не укладався договір про повну матеріальну
відповідальність.

Така відповідальність може бути покладена на працівника за шкоду,
заподіяну викраденням, загибеллю або нестачею великої рогатої худоби,
свиней, вівців, кіз і коней, що належать сільськогосподарським
підприємствам аграрного промислового комплексу; перевитратою пального,
допущеного працівниками автомобільного транспорту; одержанням службовою
особою премій внаслідок проведення з її вини викривлень даних про
виконання робіт і за шкоду, заподіяну викраденням, недостачею,
понаднормативними витратами валютних цінностей та іншими винними діями
(Закон України від 6 червня 1995 р._ постанова Кабінету Міністрів
України від 22 січня 1996 р., п. \і постанови Пленуму Верховного Суду
України від 6 листопада 1992 р.).

Відповідно до п.32 Інструкції про порядок ведення касових операцій у
народному господарстві України, затвердженої постановою Правління
Національного банку України від 2 лютого 1995 р. № 21, касири несуть
повну матеріальну відповідальність за збереження усіх прийнятих ними
цінностей і за будь-яку шкоду, заподіяну підприємству, у результаті як
навмисних дій, так і недбалого або несумлінного ставлення до своїх
обов’язків. Таким чином, хоча п.6 ст. 134 КЗпП вказує на повну
матеріальну відповідальність відповідно до законодавства України, під
законодавством слід розуміти не тільки закони у буквальному смислі цього
слова, а й правові акти, прийняті органами державної виконавчої влади в
межах своїх повноважень. Для усунення цієї суперечності доцільно
визначити перелік працівників і матеріальних цінностей, в разі недостачі
яких повинна наступати повна матеріальна відповідальність саме внаслідок
закону. У даний час така відповідальність фактично настає в разі
підвищеної матеріальної відповідальності.

7. Робітники і службовці, винні у заподіянні матеріальної шкоди
підприємству, з яким вони перебувають у трудових відносинах, але не при
виконанні трудових обов’язків, відповідають за цю шкоду у повному
розмірі (п.7 ст. 134 КЗпП).

Така шкода може бути завдана як протягом робочого часу, коли працівник
не виконував своїх трудових обов’язків, так і у вільний від роботи час.
Вчинені працівником під час роботи дії спрямовувалися працівником не на
виконання трудових обов’язків на користь підприємства, а були
протиправними і не відповідали інтересам цього підприємства. Це могло
статися при використанні працівником техніки, обладнання, станків,
механізмів в особистих інтересах без дозволу на те власника або
уповноваженого ним органу.

8. Повна матеріальна відповідальність передбачена також для службових
осіб, які заподіяли шкоду підприємству незаконним звільненням з роботи
або переведенням працівника на іншу роботу, коли на користь такого
працівника стягується заробітна плата за час вимушеного прогулу.

Матеріальну відповідальність несуть ті службові особи, які підписали
наказ про звільнення чи переведення працівника. У випадку, коли це
звільнення чи переведення визнане неправильним, працівник поновлюється
на роботі, і на його користь стягується заробітна плата.

Керівники структурних підрозділів та інші посадові особи, які готували
матеріали для керівника підприємства, матеріальної відповідальності не
несуть.

Якщо раніше матеріальну відповідальність службові особи несли лише в
разі явного порушення закону, то зараз будь-яке звільнення чи
переведення працівника, визнане незаконним призводить до поновлення на
роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Це є
підставою для покладення на службову особу матеріальної відповідальності
у повному обсязі.

Повну матеріальну відповідальність службові особи несуть й у випадку
затримки виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про
поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу
роботу працівника, якому виплачено заробітну плату за час затримки
виконання рішення.

5. Підвищена матеріальна відповідальність

Досить часто трапляються випадки, коли фактична шкода в разі нестачі чи
зіпсуття цінностей значно перевищує їх номінальну вартість. Тому ст. 135
КЗпП передбачається підвищена матеріальна відповідальність робітників і
службовців за шкоду, заподіяну майну підприємства, коли фактичний розмір
шкоди перевищує її номінальний розмір.

Така відповідальність встановлена Законом України від 6 червня 1995 р.
за шкоду, заподіяну підприємству працівниками, які виконують операції,
пов’язані із закупівлею, продажем, перевезенням, доставкою,
пересиланням, зберіганням, сортуванням, пакуванням, обробкою або
використанням у процесі виробництва дорогоцінних металів і дорогоцінного
каміння, ювелірних, побутових і промислових виробів та матеріалів,
виготовлених з використанням дорогоцінних металів і дорогоцінного
каміння, відходів та брухту, що містять дорогоцінні метали і дорогоцінне
каміння, а також валютні операції, і які є винними у розкраданні,
знищенні (псуванні), недостачі або наднормативних ‘їх витратах (крім
витрат, що сталися у зв’язку з непередбаченими порушеннями
технологічного процесу, якщо вони допущені внаслідок недбалості у
роботі, порушення спеціальних правил, інструкцій).

Заборгованість працівників підприємства у разі неповернення у
встановлений термін авансу, виданого в іноземній валюті на службове
відрядження або господарські потреби, та в інших випадках нездачі
іноземної валюти, одержаної у підзвіт, викликає матеріальну
відповідальність у сумі, еквівалентній потрійній сумі (вартості)
зазначених валютних цінностей, перерахованій на день погашення
заборгованості.

Доказом того, що матеріальна відповідальність у зазначених вище випадках
є підвищеною, може бути ст. З Закону України від б червня 1995 р., якою
передбачено, що стягнені з працівників суми спрямовуються на
відшкодування збитків, завданих підприємству. Решта суми перераховується
до Державного бюджету України. Це ж передбачено і постановою Кабінету
Міністрів України від 20 січня 1997 р. № 34.

Постановою Кабінету Міністрів України віл 22 січня 1996 р. № 116
встановлено, що вартість вузлів, деталей,

напівфабрикатів та іншої продукції, що виготовляється підприємствами для
внутрішньовиробничих потреб, а також вартість продукції виробництво якої
не закінчено, визначається виходячи із собівартості її виробництва з
нарахуванням середньої по підприємству норми прибутку на цю продукцію із
застосуванням коефіцієнта 2.

У разі розкрадання чи загибелі тварин сума збитків визначається за
закупівельними цінами, які склалися на момент відшкодування збитків, із
застосуванням коефіцієнта 1,5.

Продовольчі товари, роздрібні ціни на які дотуються, оцінюються з
додаванням до роздрібних цін суми дотацій.

Розмір збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) бланків
цінних паперів та документів суворого обліку обчислюється із
застосуванням коефіцієнта:

5 — до номінальної вартості, зазначеної на бланках цінних паперів та
документів суворого обліку, або вартості документів суворого обліку,
встановленої законодавством;

50 — до вартості придбання (виготовлення) бланків цінних паперів та
документів суворого обліку, на яких не зазначена номінальна вартість або
вартість яких не встановлена.

У разі розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей,
що підлягають списанню на видатки у міру відпуску їх у виробництво або
експлуатацію (в установах, які утримуються за рахунок бюджетних коштів,
— у міру їх придбання) та обліковуються лише у кількісному виразі,
розмір збитків визначається виходячи з ринкових цін на аналогічні
матеріальні цінності, зменшених пропорційно фактичному зн°” су, але не
нижче ніж на 50 відсотків ринкової ціни.

6. Порядок визначення розміру шкоди

Для визначення розміру суми, що підлягає стягненню з працівника за
завдану шкоду, необхідно встановити дійсний розмір шкоди. Саме розмір
дійсної шкоди становить той критерій, за допомогою якого у подальшому з
урахуванням виду відповідальності, конкретної обстановки, за якої було
завдано шкоду, матеріального стану працівника точно встановлюється сума,
що підлягає відшкодуванню.

Розмір заподіяної підприємству шкоди щодо майна, яке було в експлуатації
і на яке передбачені амортизаційні відрахунки, визначається за
фактичними витратами на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи
з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за
вирахуванням фактичного зносу згідно з установленими нормами, але не
нижче ніж на 50 відсотків від балансової вартості на момент встановлення
такого факту з урахуванням індексів інфляції, які щомісячно визначає
Міністерство статистики України, відповідно до розміру податку на додану
вартість та розміру акцизного збору.

Таким чином, розмір прямої дійсної шкоди спочатку визначається в натурі,
а згодом провадиться грошова оцінка вартості матеріальних цінностей.
Необхідність визначення шкоди в натурі відпадає тільки тоді, коли має
місце нестача грошових сум.

При розкраданні, нестачі, умисному знищенні або умисному зіпсутті
матеріальних цінностей шкода визначається за державними роздрібними
цінами. В разі відсутності на даний вид матеріальних цінностей
роздрібних цін шкода визначається за цінами, що встановлюються
Державними комітетом України по цінах.

Пленум Верховного Суду України в п. 15 постанови від 29 грудня 1992 р.
роз’яснив, що, визначаючи розмір шкоди, суд має виходити з вартості
матеріальних цінностей на день виявлення шкоди, а у випадку зміни цін —
застосовувати ціни, що діють на день прийняття рішення про її
відшкодування.

На підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) і
в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або нестачею
продукції і товарів, визначається. за цінами, встановленими для продажу
(реалізації) цієї продукції і товарів.

При визначенні розміру шкоди, завданої внаслідок псування майна, слід
виходити з розміру зменшення його вартості. Якщо це майно було
відремонтованим, то розмір шкоди становлять витрати на ремонт для
поновлення майна в попередньому стані. Витрати на ремонт, що призвели до
поліпшення стану майна в порівнянні з тим, яким воно було до ремонту,
прямої дійсної шкоди не становлять і не можуть бути віднесені на рахунок
працівника.

Вже зазначалося, що при визначенні прямої дійсної шкоди повинні
враховуватись встановлені норми витрат, що розробляються і
затверджуються відповідними міністерствами і відомствами. Практика
застосування норм природних витрат свідчить, що ці норми не можуть
застосовуватись у випадках, коли доведено, що матеріальні цінності були
вкладені працівником.

При виявленні з вини працівника нестачі одних товарів і лишків інших
нестача підлягає стягненню з винного, а лишки — оприбуткуванню на
користь підприємства. Залік лишків та перекриття ними нестач
допускаються як виняток за один і той же період, що перевіряється, у
однієї і тієї ж матеріально відповідальної особи і відносно
матеріально-товарних цінностей одного і того ж найменування.

Матеріальна відповідальність за трудовим правом — це дольова
відповідальність, при якій кожна особа, яка завдала шкоду, відповідає
тільки за себе і відшкодовує збитки лише у певній частині (долі). Навіть
при колективній (бригадній) матеріальній відповідальності настає дольова
матеріальна відповідальність. Частка (доля) відповідальності кожного
члена колективу (бригади) визначається залежно від терміну роботи в
складі бригади і пропорційно розміру заробітної плати працівника. Члени
бригади звільняються від відповідальності при доведеності вини когось із
членів бригади у заподіянні шкоди або коли встановлений факт крадіжки
матеріальних цінностей сторонніми особами.

Солідарна матеріальна відповідальність застосовується лише за умови,
якщо вироком суду встановлено, що шкода підприємству заподіяна спільними
умисними діями кількох працівників, які мали спільну мету заподіяти
шкоду і винні у вчиненні злочину. Солідарна відповідальність означає, що
особи, винні у заподіянні шкоди, несуть матеріальну відповідальність у
повному розмірі, без визначення частки (долей) кожного. У порядку
цивільного судочинства суд має право зобов’язати цих осіб відшкодувати
шкоду солідарно, якщо при постановленні обвинувального вироку цивільний
позов був залишений без розгляду або коли вирок в частині цивільного
позову скасовано і справа в цій частині направлена на новий розгляд в
порядку судочинства.

Встановлення солідарної відповідальності кількох осіб за заподіяну
підприємству шкоду означає, що ця шкода може бути стягнута з одного із
притягнутих до солідарної матеріальної відповідальності, який пізніше
вимагатиме від інших осіб, які спільно з ним завдали шкоду,
відшкодування в рівних долях, за винятком частини, що припадає особисто
на нього.

Пленум Верховного Суду України в п. 16 постанови від 29 грудня 1992 р.
роз’яснив, що при вирішенні позовів, у яких об’єднано декілька вимог про
відшкодування працівником шкоди, розмір шкоди, що підлягає
відшкодуванню, визначається по кожній з об’єднаних вимог з урахуванням
відповідного їй виду і меж матеріальної відповідальності. Визначена в
такий спосіб сума відшкодування по кожному випадку заподіяння шкоди
включається до загальної суми, яка підлягає стягненню з працівника з
урахуванням передбаченого ст. 233 КЗпП річного строку для заявлення
позову по кожній вимозі й поважності причин його пропуску.

При визначенні розміру матеріальної шкоди, заподіяної працівниками
самовільним використанням в особистих цілях технічних засобів
(автотракторів, тракторів, автокранів тощо), що належать підприємству, з
яким вони перебувають у трудових відносинах, слід виходити з того, що
така шкода, заподіяна не нри виконанні трудових (службових) обов’язків,
підлягає відшкодуванню із застосуванням норм цивільного законодавства,
зокрема ст. ст. 203, 453 Цивільного кодексу України. У цих випадках
шкода відшкодовується у повному розмірі, включаючи і неодержані
підприємством прибутки від використання працівником технічних засобів.

В разі матеріальної відповідальності в межах середнього місячного
заробітку він визначається виходячи із заробітку за два останні
календарні місяці роботи працівника, що передували дню виявлення шкоди,
якщо шкода виявлена після його звільнення. В разі, коли працівник
працював на даному підприємстві менше двох місяців, його заробіток
обчислюється із заробітку за фактично відпрацьований час.

7. Порядок відшкодування шкоди

Законодавство про матеріальну відповідальність надає працівнику, який
завдав шкоду, можливість добровільно відшкодувати збитки повністю або
частково. Це відшкодування працівник може здійснити шляхом внесення
певної грошової суми в касу підприємства або відшкодувати збитки в
натурі. Для останнього необхідна згода власника або уповноваженого ним
органу. Відшкодовуючи шкоду в натурі, працівник може передати власнику
або уповноваженому ним органу рівноцінне майно на заміну втраченого або
відремонтувати пошкоджене.

Якщо працівник добровільно не відшкодував завданих збитків,
законодавством передбачений примусовий порядок відшкодування шкоди
шляхом утримання суми збитків із заробітної плати працівника за
розпорядженням власника або уповноваженого ним органу.

Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього
місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника підприємства
або уповноваженого ним органу шляхом відрахування із заробітної плати.
Керівниками підприємств та їх заступниками покриття шкоди в межах
середньої місячної заробітної плати може здійснюватись за розпорядженням
вищого в порядку підлеглості органу.

Розпорядження власника підприємства або уповноваженого ним органу, а
також вищого в порядку підлеглості органу має бути зроблено не пізніше
двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до
виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові. Ці
сім днів надаються для того, щоб в разі незгоди з відрахуванням або його
розміром працівник міг оскаржити це розпорядження до органу по трудових
спорах: в комісію по трудових спорах, а в разі її відсутності — до
районного (міського) суду.

У випадках, коли розмір шкоди перевищує середню місячну заробітну плату,
її відшкодування провадиться шляхом за-явлення позову до районного
(міського) суду.

Судовому розгляду підлягають заяви власника підприємства або
уповноваженого ним органу до працівника про відшкодування .шкоди в
розмірі, що перевищує середній місячний заробіток. Шкода може
перевищувати й середню місячну заробітну плату, але відповідно до
законодавства працівник може нести відповідальність тільки в межах свого
середнього місячного заробітку. До суду власник або уповноважений ним
орган повинен звертатись також у випадку, коли розмір шкоди не перевищує
середнього місячного заробітку, але відшкодування не може бути проведено
за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу в зв’язку із
закінченням строку на видання розпорядження або у випадку припинення
працівником трудових відносин з даним підприємством.

Питання про відшкодування завданої шкоди може розглядатись судом за
заявою працівника, який не згодний з розпорядженням про відрахування,
зробленим власником або уповноваженим ним органом, чи з розміром цього
відрахування після розгляду його в комісії по трудових спорах або
безпосередньо в суді.

Позов про обгрунтованість розпорядження власника або уповноваженого ним
органу щодо відрахування шкоди працівником може бути заявлений і до
реалізації розпорядження про відрахування. Працівником може бути
заявлений також позов про повернення суми, зайво виплаченої ним
добровільно на відшкодування шкоди, коли відсутні підстави і умови для
матеріальної відповідальності, збитки ним відшкодовані у більшому
розмірі, ніж це передбачено законом, та в інших випадках.

Виходячи з вимог ст. 15 ЦПК України, суд у кожному випадку зобов’язаний
з’ясувати обставини, чи завдані діями працівника матеріальні збитки
підприємству; чи становлять ці збитки пряму дійсну шкоду працівника; чи
заподіяні вони неправомірними діями працівника; чи входять до функцій
працівника обов’язки, належне виконання яких призвело до шкоди; в якій
конкретно обстановці підприємству завдані збитки і чи є в цьому вина
працівника; чи були створені працівнику умови, які б забезпечували
збереження матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними.

За шкоду, заподіяну внаслідок порушення трудових обов’язків. працівник
несе відповідальність перед підприємством з яким перебуває у трудових
правовідносинах. За вимогами інших осіб, що грунтуються на неналежному
виконанні працівником своїх трудових обов’язків, внаслідок статті 441
Цивільного кодексу України відповідає підприємство, перед яким винний
працівник несе матеріальну відповідальність у порядку регресу за нормами
трудового законодавства.

Якщо суд встановить, що шкода заподіяна з вини не лише працівника, до
якого заявлено позов, а й службових осіб підприємства, він повинен
притягнути цих осіб відповідно до ст. 109 ЦПК України до участі в справі
як співвідповідачів.

Для звернення до суду власника або уповноваженого ним органу ст. 233
КЗпП встановлений річний строк з дня виявлення заподіяної працівником
шкоди. Днем виявлення шкоди вважається день, коли власнику або
уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної
працівником. Днем встановлення шкоди, виявленої внаслідок інвентаризації
матеріальних цінностей, ревізії або перевірки фінансово-господарської
діяльності підприємства, слід вважати день підписання відповідного акта
або висновку.

Право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати
підприємством сум третій особі, і з цього часу обчислюється строк на
заявлення регресного позову.

8. Матеріальна відповідальність підприємств, установ, організацій за
шкоду, заподіяну працівникам

Закон передбачає матеріальну відповідальність за завдану шкоду не тільки
працівників, а й підприємств. Така відповідальність на власника або
уповноважений ним орган покладається відповідно до ст. 173 КЗпП при
заподіянні шкоди здоров’ю працівника каліцтвом або іншим ушкодженням,
пов’язаним з виконанням ним своїх трудових обов’язків.

На відміну від дисциплінарної відповідальності матеріальна
відповідальність є двостороннєю: кожна сторона трудових відносин несе
перед іншою відповідальність за завдану шкоду-Особливість
відповідальності власника або уповноваженого ним органу перед
працівником полягає у тому, що небезпечні та шкідливі умови праці можуть
завдати моральної шкоди працівнику, порушити його нормальні життєві
зв’язки і потребують додаткових зусиль для організації свого життя.

Тому власник або уповноважений ним орган може нести перед працівником не
тільки матеріальне, а і моральне відшкодування завданих збитків.

Питання відшкодування заподіяного громадянинові ушкодження здоров’я
цивільне право розглядає також як позадоговірну, деліктну
відповідальність. В юридичній літературі триває дискусія щодо характеру
норм, які регламентують покриття шкоди, заподіяної здоров’ю робітників і
службовців. Зміст цієї дискусії зводиться до того, що цивілісти вважають
ці норми інститутом цивільного права, а науковці в галузі трудового
права — інститутом трудового права. Є третя точка зору, згідно з якою це
«пограничний» між цивільним і трудовим правом інститут.

При вирішенні цього питання ми виходимо з того, що в рамках трудових
правовідносин кожний суб’єкт має визначені законом і взаємною угодою
права і обов’язки. Стаття 153 КЗпП передбачає створення для всіх
працюючих здорових і безпечних умов праці, покладає такий обов’язок на
власника або уповноважений ним орган.

Таким чином, право робітників і службовців на здорові і безпечні умови
праці і обов’язок власника підприємства або уповноваженого ним органу
створити такі умови є предметом регулювання трудового права. Це
положення ні у кого заперечень не викликає.

Але коли власник або уповноважений ним орган порушує свій обов’язок,
внаслідок чого робітнику чи службовцю завдається ушкодження здоров’я,
висловлюються точки зору, згідно з якими відносини по відшкодуванню цієї
шкоди є частиною цивільно-правового інституту зобов’язань, що виникають
внаслідок заподіяння шкоди.

Такі твердження не можна визнати послідовними. Якщо права і обов’язки є
предметом регулювання однієї галузі права, то і невиконання чи порушення
цих прав і обов’язків, правові норми, що визначають наслідки такого
порушення, відносяться до цієї ж галузі права.

Оскільки права і обов’язки щодо створення здорових і безпечних умов
праці визначаються трудовим правом, то і наслідки їх невиконання також
регулюються трудовим, а не цивільним правом.

Порядок відшкодування шкоди, заподіяної робітникам і службовцям,
регулюється Правилами відшкодування

власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним
органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним
з виконанням ним трудових обов’язків, затвердженими постановою Кабінету
Міністрів України від 23 червня 1993 р.

Ці Правила встановлюють порядок розгляду заяв потерпілих або їх
утриманців. Заява подається власнику, з вини якого заподіяна шкода.
Власник протягом 10 днів з дня надходження заяви зобов’язаний розглянути
її та прийняти відповідні рішення. Спори між потерпілими або іншими
зацікавленими особами і власником щодо права на відшкодування шкоди та
її розмір вирішуються в порядку, встановленому для розгляду трудових
спорів. Саме цією вказівкою на порядок розгляду спорів Кабінет Міністрів
України визнав галузь права, якою регулюються ці відносини.

Цивільним правом регулюються ті випадки, коли каліцтво чи інше
ушкодження здоров’я завдано підприємством, яке не зобов’язане
виплачувати за потерпілого страхові внески, тобто тоді, коли між
сторонами відсутні трудові правовідносини.

Розмір відшкодування втраченого потерпілим заробітку встановлюється
відповідно до ступеня втрати професійної працездатності, що визначається
медико-соціальною експертною комісією (МСЕК), і середньомісячного
заробітку, який він мав до ушкодження здоров’я. Втрачений заробіток або
його частина відповідно до ступеня втрати професійної працездатності
виплачується власником в повному розмірі, тобто без урахування розміру
пенсії по інвалідності, а також незалежно від одержуваних потерпілим
інших видів пенсій та заробітку.

Потерпілому від нещасного випадку на виробництві виплачується одноразова
допомога, розмір якої встановлюється колективним договором,
відшкодовуються витрати на медичну і соціальну допомогу, якою вважається
додаткове харчування, придбання ліків, спеціальний медичний та звичайний
догляд, побутове обслуговування, протезування, санаторно-курортне
лікування, придбання спеціальних засобів пересування тощо.

МСЕК може бути встановлена потреба у догляді за потерпілим і характер
цього догляду.

Суми відшкодування шкоди не підлягають оподаткуванню. Обов’язкові
відрахування з них провадяться у тому порядку, що й відрахування із
заробітної плати.

Література

Конституція України.

Кодекс Законів про Працю України.

ЗУ “Про колективні договори та угоди”.

ЗУ “Про підприємства”.

ЗУ “Про власність”.

ЗУ “Про охорону праці”.

ЗУ “Про оплату праці”.

ЗУ “Про державну службу”.

ЗУ “Про господарські товариства”.

ЗУ “Про зовнішньоекономічну діяльність”.

ЗУ “Про зайнятість населення”.

ЗУ “Про порядок розгляду колективних трудових спорів”.

Постанова КМУ “Про затвердження Правил відшкодування власником
підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди,
заподіяної працівникові і ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням
трудових обов’язків”.

В.І. Прокопенко. Трудове право. Курс лекцій. Х.-1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020