Курсова робота

Cоціальний менеджмент: визначення,основні напрямки та інструментарій

Зміст

ВСТУП 2

1. НАУКОВЦІ ПРО СОЦІАЛЬНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ 4

2. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ СОЦІАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ 9

2.1. Поняття соціальної роботи та головні функції

соціального менеджменту 9

2.2. Соціальна робота та основні напрямки соціального менеджмент 10

3. ІНСТРУМЕНТАРІЙ СОЦІАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ 18

3.1. Соціальна діагностика та її методи 19

3.2. Профілактика в соціальній роботі 20

3.3. Соціальна адаптація 23

ВИСНОВОК 25

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 27

ВСТУП

Соціальна робота в наш час має важливе значення. Соціальний менеджмент
найбільше відповідає вимогам сучасного суспільства, тому вивчення його
функцій та технологій є вкрай потрібним і перспективним завданням. Хоча
родоначальниками соціальної роботи вважають західні країни, в певній
мірі можна говорити і про вплив колишніх країн соціалістичного табору на
організацію соціальної політики і соціальної роботи зокрема. Так, ще до
появи системи соціальної роботи на Заході, в СРСР вже існувала і
достатньо ефективно діяла система соціального забезпечення громадян.
Конституція гарантувала право на працю, відпочинок, освіту, пенсійне
забезпечення, не існувало безробіття, запрала забезпечувала прожитковий
мінімум. Достатньо ефективно працювала система допомоги
малозабезпеченим, інвалідам, сім’ям з дітьми. Проте, соціальна сфера
перебувала під жорстким ідеологічним контролем, функції соціальної
допомоги, соціальної реабілітації, соціальної адаптації виконували
працівники державних та ідеологічний структур (соцзабези, відділи в
міськвиконкомах, партійних органах). Соціальна робота, як правило,
виконувалася професіоналами, проте до неї залучалися і добровольці, які
виконували громадські доручення, що були обов’язкові для кожної
“радянської людини”.

Галузі в яких проводилася соціальна робота:

народна освіта;

громадські організації (профспілки, Червоний Хрест);

органи культури;

медицина;

органи внутрішніх справ.

Головною проблемою формування соціальної політики на сучасному етапі
розвитку української суспільства є переоцінка матеріального чинника,
адже. Не зважаючи на важке економічне становище нашого суспільства, все
ж сподіватися на вирішення соціальних проблем тільки шляхом матеріальних
дотацій також не раціонально.

Крім матеріально-фінансових забезпечень, вимагає індивідуальний підхід
до клієнта, а це вимагає відповідної соціально-професійної та
психолого-педагогічної підготовки соціального працівника.

Ці функції підготовки соціального працівника взяла на себе соціальна
педагогіка.

Характер діяльності вимагає від соціальних працівників знань широкого
кола питань: організація системи соціального забезпечення, відповідного
законодавства, конкретних методів, форм і прийомів індивідуальної роботи
з людьми.

Сфера діяльності соціального працівника є дуже широкою і не завжди може
чітко окреслюватися, тому підготовка майбутніх спеціалістів цієї галузі
обов’язкового передбачає, окрім академічного компоненту, — володіння
науковими знаннями, — обов’язкову практику під керівництвом досвідченого
наставника. Важливе значення надається також формуванню особистих
психологічних якостей, рис соціального педагога і працівника, які
відповідають вимогам професій, а також вміння контактувати, вести
переговори, захищати інтереси клієнтів, співпрацювати з представниками
суміжних професій, бути формальним і неформальним лідером тощо.

Сьогодні державну соціальну політику в Україні у різних сферах
реалізують відповідні міністерства та відомства. У своїй діяльності вони
керуються Конституцією України, законами України, постановами Верховної
Ради України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України.

Маючи достатню інформацію про різні міністерства, відомства та установи,
які повинні чим можуть допомогти людям, соціальні працівники повинні
використати ці ресурси на користь клієнта, а результатом їхніх дій має
бути перш за все професійне уміння застосовувати також різні технології,
серед яких: соціальна діагностика, профілактик, адаптація, реабілітація,
корекція, терапія, соціальна експертиза, прогнозування, соціальне
посередництво, консультування, соціальне забезпечення, страхування,
опіка й опікунство, тощо.

Головним же у цьому має бути, вміння соціального працівника викликати в
людині інтерес до повноцінного життя, підтримати в ній власні сили, і
бажання творити своє життя самостійно. В цьому і проявляється найвища
гуманістична цінність соціально-педагогічної роботи зокрема і соціальної
політики в цілому.

1. НАУКОВЦІ ПРО СОЦІАЛЬНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

На протязі 60-80-х рр. у колишньому СРСР соціальний менеджмент, під яким
розумілося управління суспільством, займало одне з центральних місць у
вузівському гуманітарному утворенні, вважалося одним із ключових
напрямків суспільних наук.

На початку 90-х рр. у зв’язку з переглядом ідей про соціальний
менеджмент багато ВНЗ в терміновому порядку стали використовувати
програми з менеджменту, як запозичення з університетів Заходу.

У 90-і роки в Україні, як і доречі у Росії, спеціальність «Менеджмент»
міцно затвердилася у навчальних програмах не тільки гуманітарних, але і
багатьох технічних ВНЗ. Більш того, багато науковців і викладачі стали
ототожнювати соціальний менеджмент з менеджментом. Однак чи правомірно
таке ототожнення? Чи здатний менеджмент замінити соціальний менеджмент?

Щоб відповісти на запитання, необхідно зрозуміти, чим відрізняється
соціальний менеджмент від менеджменту. Для цього звернемося спочатку до
джерел науки про соціальний менеджмент і менеджмент.

Зачатки науки про соціальний менеджмент виявляються в працях античних
філософів (Аристотеля, Демокрита, Лукреция, Кара, Платона, Сократа), а
також у працях мислителів Древнього Китаю (Лао-цзи, VI-V вв. до н.е.) —
у навчанні про управління державою й Індії (Артхашастра, 3 в. до н.е.) —
древньоіндийської «науці політики». Так, давньогрецький філософ Платон
(V-IV вв. до н.е.) у «Державі» відзначав, що управління (правління) — це
не просте мистецтво, але діяльність, що багато в чому може і повинна
бути упорядкована. Він давав ради для управління людськими спільнотами.
Слідом за Платоном його учень Аристотель вважав, що за допомогою
розумного управління держава може забезпечити соціальний добробут людей.
Як основні функції управління він розглядав законодавчу, виконавчу і
судову.

Подальший розвиток цих ідей, можна простежити по працях Хоми Аквінського
(1225-1274). Нікколо Макіавеллі (1400-1527), Томаса Мору (1478-1535),
Томазо Кампанелли (1568-1639), Томаса Гоббса (1588-1679), Джона Локка
(1632-1704), Жана Жака Руссо (1712-1778), Еммануіла Канта (1724-1804),
Шарль-Луі де Монтеск’є (1689-1755).

Сама ж наука про соціальний менеджмент склалася, очевидно, лише на
початку XIX в., коли А. Ампер, що займався класифікацією наук, дав їй
назву «кібернетики» (від грецького слова «кібернет», що означає
керманича, губернатора, правителя, що керує спільнотою людей).

У 1843 р. польською мовою вийшла книга професора філософії В.
Трентовского «Відношення філософії до кібернетики як мистецтву
управління суспільством», що розглядав суспільство і будь-яку його
частину як суперечливу єдність і з цих позицій вивчав задачі керуючого.
Кібернет (керуючий) повинний уміти примиряти різні погляди і прагнення,
використовувати їх на загальне благо, створювати і направляти діяльність
різних інститутів так, щоб із суперечливих прагнень народжувався єдиний
поступальний рух. Він призивав керуючих до серйозного вивчення свого
об’єкта і вважав, що управління без серйозної теорії подібно лікуванню
без глибокого розуміння медичної науки.

Під вивченням об’єкта управління він розумів, насамперед, вивчення цілей
і устремлінь людей. В. Трентовский стверджував, що, з одного боку,
кібернет повинний уміти спостерігати, аналізувати, вичікувати,
лавірувати, уникати прямого втручання, тобто витягати користь із
природного ходу речей; з іншого боку — він повинний бути активний:
будь-яке його рішення повинне носити вольовий характер і неухильно
виконуватися.

До кінця XIX в. інтерес до кібернетики як науці про управління
суспільством став помітно слабшати через зростання ролі економічної
науки, що проголосила торжество вільної (від державного втручання)
ринкової економіки. У центрі уваги виявилася фірма як основний учасник
ринку. Для її успіху у твердій конкурентній боротьбі знадобилася наука.
З’явився менеджмент як наука управління фірмою.

Засновники менеджменту зовсім інакше поставилися до управління, чим
кібернетики початку XIX в. зокрема, Анрі Файоль [4], що вперше
запропонував класифікацію функцій управління, називає 6 функцій:
передбачення, планування, организація, розспорядницво, узгодження і
контроль. Помітимо, що це істотно відрізняється від законодавчої,
виконавчої і судової функцій.

Як бачимо, наука про соціальний менеджмент і менеджмент мають різне
походження. Позиції кібернетиків початку XIX в. і класиків менеджменту у
відношенні змісту управління істотно розходяться. Розбіжність звичайна
пояснюють розходженням об’єктів управління (суспільство і фірма), однак
воно має більш глибокі корені.

Наприкінці 30-х років, особливо після видання в 1936 р. знаменитої праці
Джона Кейнса, спостерігається повернення до ідеї державного управління
економікою і суспільством. Однак до цього часу світова наукова
громадськість уже встиг забути про кібернетика як науці про управління
суспільством, і коли після війни з’явилася книга Н. Вінера
«Кібернетика», її стали сприймати не як розвиток кібернетики початку XIX
в., а як нову науку про управління. Приблизно в той же час з’явився
системний підхід, що пропонує всі навколишні нас об’єкти розглядати
через призму системи і відносити суспільство і фірму до одного класу
соціальних систем. Завдяки цьому багато сталей розглядати менеджмент як
універсальну науку про соціальний менеджмент.

Проте, незабаром виявилося, що менеджмент, у міру проникнення в нього
ідей системного аналізу і кібернетики, став відходити від рішення
практичних задач і усе більше перетворюватися в «кабінетну» науку. При
цьому кожен великий американський університет намагався розробити свій
варіант теорії управління. У 70-і роки нараховувалося кілька десятків
шкіл і напрямків менеджменту, число яких постійно збільшувалося. Відомий
американський учений Гарольд Кунц, що спеціально займався цим питанням,
особливо відзначив стрімко збільшується пропасти між наукою і практикою
управління, а також та обставина, що «джунглі управлінської теорії»
стають усе більш непрохідними|.

У результаті менеджмент — чисто американський продукт — виявився
несприйнятим саме американськими бізнесменами. Показовим у цьому
відношенні є той факт, що в США й у країнах Західної Європи кадри для
бізнесу беруться зовсім не з бізнес-шкіл, як це впроваджується публіці.
Майбутній бізнесмен чи менеджер спочатку закінчує пуз, потім 10-15 років
працює на різних фірмах, де проходить необхідну практику, перевіряє спій
здатності і лише потім його приймають is якості менеджера в солідну чи
фірму він сам шукає нішу на ринку, створюючи підприємство. Бізнес-школи
на Заході — це щось начебто наших курсів підвищення кваліфікації.

Не сприймає американську систему підготовки менеджерів і Японія, де
узагалі відсутні школи по підготовці професійних бакалаврів і магнетрон
ділового адміністрування. Японські компанії воліють розробляти і давати
власну управлінську освіту, а не купувати її за границею, як це робиться
в нас.

Не знаходить широкого застосування західний менеджмент і на українській
землі. Так, по оцінках фахівців, «західний менеджмент поки не робить
помітного впливу на істоту російського менеджменту». У зв’язку з цим
підтримувана нашим урядом практика підготовки російських менеджерів у
країнах Західної Європи і США представляється помилковою. Доцільно було
б замість «підгодовування» західного менеджменту вкладати гроші в
розвиток вітчизняної науки, головним чином, у створення державних
інститутів соціального управління і відповідних освітніх програм.

Таким чином, розходження природи і змісту соціального управління і
менеджменту (по частковості, розходження змісту функцій управління), а
також академізм і відірваність загального менеджменту від практики
управління, не дозволяють розглядати його як основу, теорії соціального
управління (ТСУ).

Сьогодні в Україні та Росії, ні за рубежем немає адекватної ТСУ. В
умовах відсутності такої теорії керівники держави й організацій різного
рівня змушені спиратися на сформовані традиції, інтуїцію і суб’єктивний
досвід управління, що часто підводять, що нерідко приводить до
негативних наслідків.

Гострий дефіцит кваліфікованих фахівців з управління привів до появи в
останні роки численних факультетів у структурі державного вищого
утворення, різноманітних комерційних шкіл бізнесу, університетів,
орієнтованих на підготовку бакалаврів, фахівців і магістрів в області
управління. Очевидно, що ця міра змушена, тому що Марксистсько-ленінська
парадигма соціального управління здала свої позицій менеджменту, а
нічого іншого в нас немає. Разом з тим очевидна також необхідність
заміни менеджменту на сучасну ТСУ, що має бути створити.

Така теорія необхідна тому, що:

— менеджмент не охоплює питань управління суспільством;

— практика соціального управління ввійшла в суперечність з офіційною
наукою (менеджментом);

— усе частіше стала виявлятися нездатність наших керівників вирішувати
проблеми, що коштують перед суспільством. Якби існувала адекватна ТСУ,
то навряд чи були можливі грубі помилки, що призвели до розпаду СРСР,
приватизації власності, криміналізації суспільства, масовій убогості і
безробіттю.

Перед країнами, що будують нову політичну систему, постає задача
вироблення ТСУ, що відповідає сучасним реаліям. ТСУ повинна служити
інструментом у руках керівників різного рівня й організацій, дозволяючи
їм не тільки прогнозувати зміни соціальних процесів, але і підказувати
способи оптимального впливу на них.

Яка нова парадигма соціального менеджменту може прийти на зміну
класичному менеджменту? Дослідження, що проведені за останні роки
українськими та російськими вченими дозволили виробити досить
універсальну концепцію соціального управління. Суть цієї концепції
складається у наступному.

1. Соціальний менеджмент є властивістю, внутрішньо властивої будь-якої
соціальної організації, тому для розуміння сутності соціального
управління варто виходити зі змісту поняття «соціальна організація».

2. Під соціальною організацією розуміється досить стійка соціальна
цілісність, подібна розумному живому організму, що володіє здатністю
виявляти і вирішувати свої проблеми, завдяки чому вона забезпечує своє
існування. При цьому проблеми організації розглядаються як відхилення
від прийнятих норм існування (формальних чи неформальних). Прикладами є
організації як природного (родини, громади, що історично склалися міста,
поселення, суспільство), так і штучного походження (фірми, концерни,
корпорації, транснаціональні компанії, фінансово-промислові групи).
Подібна точка зору зустрічається у Г. Спенсера, Л. Гоулднера, Т.
Парсонса, Р. Мертона, Л. Тойнби, С. Янга і є подальшим розвитком
організмічного напрямку в соціології.

3. Виявлення і рішення проблем є головними функціями організації, у той
час як цілеполагання і ціледосягнення відіграють допоміжну роль. Мета є
засобом рішення проблем, а не проблеми зважуються для досягнення цілей.

4. Рішення проблем організації полягає в реалізації мір, спрямованих на
усунення відхилень від прийнятих в організації культурних цінностей. При
цьому засоби рішення проблем залежать від їхньої специфіки. Для часто
повторюваних (ординарних) проблем в організації вже існують відповідні
їм інститути, організаційні чи структури інші зразки організаційної
культури (ООК), тому для рішення подібних проблем досить використовувати
існуючі ООК, не створюючи нових. Неординарні проблеми представляють
особливу тривогу для організації. Для їхнього рішення вона мобілізує
вагу наявні в її розпорядженні знання, методи і засоби. Можна виділити
трохи найбільше часто використовуваних практичних способів рішення таких
проблем: уведення нових нормативно-правових актів замість старих;
структурні перетворення (організація створює нові структури замість
застарілих); уведення новацій (винаходів, відкриттів, технологій);
формування і введення нових культурних цінностей; регулювання
межорганизаційних відносин.

Зазначені функції здійснюються у будь-якій організації (інакше вона б не
існувала), включаючи суспільство, розглянуте, подібно Г. Спенсеру, як
живий організм. Однак не всі ці функції виявляються явно, тобто деякі з
них є латентними (але Р. Мертону). Разом з тим вони істотно впливають на
результати діяльності і розвиток організацій. Тому принципово важливим є
інституціоналізація функцій і розробка методів їхнього удосконалювання.

2. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ СОЦІАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

2.1. Поняття соціальної роботи та головні функції соціального
менеджмженту

Термін соціальна робота тісно зв’язаний з функціонуванням ринкової
економіки, оскільки досягнення її ефективності супроводжується
соціальним розшаруванням. Соціальна робота – різновид діяльності, що має
метою сприяння людям, соціальним групам у подоланні особистісних і
соціальних труднощів за допомогою підтримки, захисту, корекції і
реабілітації. В практичному розумінні соціальна робота є видом
професійної діяльності, спрямованої на надання допомоги людям, які її
потребують і не здатні без сторонньої допомоги розв’язати свої життєві
проблеми.

Якщо не створена мережа соціальної підтримки, то загострюються проблеми
в соціальній сфері, виникає соціальна напруженість. У країна з
розвинутою ринковою економікою протягом десятиліть створювалися і досить
успішно діють інститути соціальної підтримки людей. У нашій країні
найбільш актуальною проблемою в галузі соціальної роботи є визнання її
як найважливішої діяльності, що підтверджує ступінь соціальної
захищеності особистості, дотримання основних прав людини, рівень
гуманізації суспільства.

Разом з тим, соціальна робота спрямована не тільки на реалізацію заходів
соціальної підтримки незахищених соціальних груп, але і заходів
соціального захисту всього населення. В кінцевому підсумку вона
спрямована на забезпе-чення мінімально достатніх умов життя та на
задоволення потреб підтримки життєзабезпечення і діяльності людини.

Соціальна робота, як і будь-яка інша діяльність має свою структуру,
кожен елемент якої органічно пов’язаний і взаємодіє з іншими, виконує
особливі функції. В структуру соціальної роботи входить – суб’єкт,
зміст, управління, об’єкт, а також засоби, функції та цілі, які їх
пов’язують в єдине ціле.

Враховуючи зміст соціальної роботи, її можна конкретизувати за двома
напрямками:

Облік і ефективна реалізація основних напрямків (видів) соціальної
ро-боти: соціальної діагностики; соціальної профілактики; соціального
нагляду; соціальної кореляції; соціальної терапії; соціальної адаптації;
соціальної реабі-літації; соціального забезпечення; соціального
страхування; соціальної опіки; соціальної допомоги; соціальної
консультації; соціальної експертизи; соціаль-ного піклування;
соціальних нововведень; соціального посередництва.

Направленість на основні соціальні об’єкти, що потребують соціального
захисту, соціальної допомоги і підтримки, такі як інваліди, безробітні,
учасники війни, одинокі люди похилого віку та одинокі сім’ї, що
складаються з пенсіонерів (по віку, інвалідності, і т. д.), вдови та
матері військовослужбовців, які загинули на війні, особи, які підлягали
політичним репресіям і потім були реабілітовані, біженці, вимушені
переселенці, особи, що постраждали в результаті аварії на ЧАЕС, особи,
що повернулися з місць позбавлення волі особи без постійного місця
прожиття; сім’ї з алкоголіками, наркоманами; сім’ї,що мають дітей
інвалідів; сім’ї, що виховують дітей-сиріт, що залишилися без опіки;
сім’ї з низьким рівнем доходів; багатодітні сім’ї; сім’ї неповнолітніх
батьків; молоді сім’ї (в т. ч. студентські); матері, які знаходяться у
відпустці по догляду за дитиною; вагітні жінки; матері з грудними
дітьми; самостійно проживаючі випускники будинків-інтернатів (які
досягли матеріальної незалежності і соціальної зрілості); сироти або
діти без опіки батьків; діти і підлітки без нагляду; діти і підлітки
девіантної поведінки; діти, які піддаються насиллю, які опинилися в
умовах, що загрожують здоров’ю і розвитку; сім’ї, що розводяться; сім’ї
з неблагополучним психологічним мікрокліматом, конфліктними відносинами,
неосвічені сім’ї; особи з психічними відхиленнями, що піддаються
психологічним стресам, що схильні до суїцидних вчинків.

2.2. Соціальна робота та основні напрямки соціального менеджменту

В залежності від виду соціальної роботи відрізняються і напрямки
соціального менеджменту.

Розглянемо деякі з них.

Соціально-медичні послуги населенню.

Основна ціль соціального захисту – збереження здоров’я і життя клієнтів,
тому це медична задача. Будь-які послуги соціального захисту так чи
інакше захищають здоров’я та життя обездолених осіб,а саме, забезпечення
ночівлею безпритульних, запобігання наркоманії, алкоголізму та інших
пагубних звичок, доставка дров, ліків, пенсій, проявлення простої
участі та інтересу до долі підопічних людей. Це прямо або опосередковано
стосується здоров’я та життя людей. Відомо, що спосіб життя (передусім
побут, його умови) формують 50% здоров’я людини, а на долю інших
факторів, зокрема генетичної спадковості, екології і т. і., припадає
лише 5-15%.

Соціально-медична робота являє собою один з важливих напрямків
діяльності соціальних закладів і займає важливе місце в практиці охорони
здо-ров’я. Соціально-медичний захист потребує багато верст населення,
зокрема, одинокі літні люди, що потребують не лише медичної допомоги, а
й заходів соціально-медичної реабілітації; сім’ї, що мають інвалідів та
важко хворих осіб, а також багатодітні, малозабезпечені та неповні
сім’ї. Забезпечення інвалідів медикаментами по пільгових цінах,
оформлення документів для обстеження хворого теж входить до обов’язків
соціальних працівників. Соціально-медична допомога заключається у
вирішенні медичних, соціально-побутових, психоло-гічних, юридичних
питань.

Соціальний захист сім’ї.

Визначне значення в забезпеченні життєдіяльності сімей має державна
економічна та соціальна політика, від якої залежить зайнятість
населення, забезпеченість сім’ї. На теперішній час склалися чотири
основні форми держав-ної допомоги сім’ям, що мають дітей, а саме:

а) грошові виплати сім’ї на дітей у зв’язку з народженням, утриманням та
вихованням дітей;

б) трудові, податкові, житлові, кредитні, медичні та інші пільги сім’ям
з дітьми;

в) безплатні видачі сім’ям та дітям (дитяче харчування, ліки, одежа та
взуття, харчування вагітним жінкам і т. д.);

г) соціальне обслуговування сімей (надання конкретної психологічної,
юридич-ної, педагогічної допомоги, консультування, соціальні послуги).

Тяжкими демографічними і соціальними наслідками загрожують збільшення
кількості неповних сімей, розширення масштабів злочинності, алкоголізму,
наркоманії, проституції. Велике значення в соціальному захисті сім’ї має
вдосконалення відповідної нормативно-правової бази та формування
соціальних служб сім’ї на місцевому рівні.

Соціальний захист інвалідів.

Соціальні послуги надаються всім громадянам похилого віку та інвалідам
незалежно від статті, раси, національності, мови, походження, майнового
стану, місця проживання, відношення до релігії, переконань.

Соціальне забезпечення здійснюється згідно рішення органів соціального
захисту населення в підвідомчих їм закладах або по договорах, заключених
органами соціального захисту із закладами соціального обслуговування
інших норм власності.

Соціальні послуги надаються винятково із згоди людей, що їх потребують.
Законодавством України передбачаються різні форми соціального
обслугову-вання, в тому числі: соціальне обслуговування дома (включаючи
соціально-медичне обслуговування); напівстаціонарне або стаціонарне
соціальне обслуго-вування в інтернатах, пансіонатах та інших закладах
соціального обслугову-вання; нагальне соціальне обслуговування (як
правило, в невідкладних ситуаціях, – організація харчування,
забезпечення одягом, взуттям, ночівлею); соціально-консультативна
допомога.

Безкоштовно надаються соціальні послуги: одиноким громадянам та
інвалідам, що одержують пенсію в розмірі нижче прожиткового мінімуму;
громадянам похилого віку, що мають родичів, але одержують пенсію в
розмірі нижче прожиткового мінімуму; людям похилого віку та інвалідам,
що проживають у сім’ях, середній дохід яких нижче прожиткового мінімуму.

Соціальне обслуговування людей похилого віку.

Система соціального обслуговування в Україні є важливим елементом
соціального захисту певних груп населення, передусім самотніх людей
похилого віку та інвалідів. У системі соціального обслуговування
протягом останнього десятиліття відбулися значні зміни. Опріч
традиційних будинків-інтернатів, тобто стаціонарних закладів, почали
з’являтися так звані територіальні центри – напівстаціонарні та
нестаціонарні заклади. У 1997 р. були затверджені: “Типове положення про
територіальний центр з обслугову-вання одиноких непрацездатних громадян
похилого віку та інвалідів” і “Типове положення про відділення
соціальної допомоги”. Це дозволило розширити спектр послуг, що надаються
самотнім громадянам похилого віку.

Збільшилась і кількість клієнтів соціальних служб. Це пов’язано як з
демо-графічними змінами в суспільстві, погіршенням стану здоров’я та
фінансового стану літніх людей, так і з переглядом критеріїв надання
різних видів допомоги.

Територіальні центри приймають на обслуговування пенсіонерів, інвалідів
I та II групи незалежно від віку, самотніх непрацездатних громадян та
інших соціально незахищених громадян, які потребують соціально-побутової
та медико-соціальної допомоги, на підставі картки медичного огляду, акту
обстеження матеріально-побутових умов проживання та особистої заяви. До
числа самотніх непрацездатних громадян при цьому зараховують громадян,
які не мають родичів, зобов’язаних за законом їх утримувати. У деяких
центрах почали обслуговувати багатодітні сім’ї та дітей інвалідів.

За даними Міністерства праці та соціальної політики, органами
соціального захисту виявлено і взято на облік 637 тис. самотніх
непрацездатних громадян та інвалідів, які потребують соціальної
допомоги, з них 543 тис. осіб за висновками лікарів потребують
соціально-побутової допомоги вдома. Для організації обслуговування цих
людей у кожному районі і місті створена мережа служб з ж організації
соціально-побутового обслуговування. На початок 2000 р. в Україні діяло
530 територіальних центрів і 890 відділень соціальної допомоги, які
обслуговували понад 500 тис. клієнтів.

У державній системі соціального обслуговування працюють майже 37 тис.
соціальних працівників, які переважно не мають соціальної освіти, але
вже впроваджуються короткотермінові навчальні програми для підвищення
кваліфікації цих працівників.

Типовим положенням про територіальний центр передбачено надання майже 40
видів послуг людям похилого віку, у тому числі: придбання продуктів
харчування та медикаментів; приготування їжі; виклик лікаря; прання
білизни та прибирання житла; сплата комунальних платежів; оформлення
документів на отримання субсидій; влаштування до будинку-інтернату,
пансіонату і т. д.

У державній системі соціального обслуговування функціонує також 276
будинків-інтернатів на 54,7 тис. місць, з них лише 105 збудовані за
типовими проектами, решта – розташовані у пристосованих приміщеннях.
Вважається, що громадяни похилого віку утримуються у них на повному
державному забезпечені, включаючи цілодобове отримання медичної
допомоги. Підопічним виплачується 25% від призначеної їм пенсії. При
інтернатах створено 252 навчально-виробничі майстерні з метою сприяння
соціальній адаптації підопічних. Із загальної кількості інтернатних
закладів 73 (15656 місць) належать до будинків-інтернатів загального
типу, 13 (2651 місце) – до пансіонів, 3 (325 місць) – до спеціальних
будинків-інтернатів, 145 (29352 місця) – до психологічних інтернатів, 58
(9646 місць) – до дитячих будинків-інтерна-тів. Проте через незадовільне
фінансування державою соціальних потреб, більшість цих закладів
знаходяться у жалюгідному стані.

Соціальна робота з безпритульними.

Безпритульність – явище, притаманне людству протягом всього існування.
Але найбільше воно поширюється в періоді соціальних потрясінь та
стихійних бід: війн, голоду, повені, землетрусів і т. д. Сьогодні воно
присутнє як в розвинутих, так і слабо розвинутих країнах.

Основними характерними причинами, що ускладнюють проблему
безпритульності для багатьох країн на сьогодення є: недостатня кількість
місць проживання, дороге житло; безробіття, що обумовлює відсутність
засобів для оплати житла; низький дохід багатьох людей; соціальне
здоров’я суспільства (кількість душевно хворих, наркоманів, алкоголіків,
нездорові відносини в сім’ї); погані можливості реалізації соціальних
програм, направлених на надання матеріальної та іншої допомоги
малозабезпеченим сім’ям, групам ризику, і т. д.

X

?

ae

ue

?

P

R

c

¤

Ue

TH

ae

o

oe

??H?H?????ue

??????????

CHFRI»L?NRT„Yj^?`thdLg?iIm n|n4o‚qos,vAewr}oooooooooooooooooooooooooooo

‘юди, що залишилися без даху над головою , за певних обставин чи
особистих нахилів, пристрастей, являють собою реальну і потенційну
загрозу суспільству, оточуючим. Нерідко і саме суспільство підштовхує їх
до цього. Неможливість одержати квартиру, влаштуватися на роботу
підштовхує частину таких людей на злочини. Особлива проблема – стан
безпритульних дітей. Сьогодні основними формами роботи з цією категорією
є створення різних центрів реабілітації, притулків, місця для ночівлі.

Соціальна робота з молоддю.

Загальна криза українського суспільства торкнулася, безумовно, і молоді.
Для того, щоб допомогти молодим людям вижити у складних
соціально-економічних умовах, уряд України з моменту її проголошення
незалежною дер-жавою провадить певні заходи, затверджує програми,
створює відповідні струк-тури для підтримки та допомоги молоді. З метою
втілення у життя державної політики стосовно молоді та дітей було
створено Міністерства у справах сім’ї та молоді, перетворене 2000 р. у
Державний комітет з такою ж назвою. Теоретичне забезпечення цієї
політики розробляє Український науково-дослідний інститут проблем
молоді. Створено соціальні служби для молоді на обласному, міському та
районних рівнях. Від 1991 р. і до початку 2000 р. їх було утворено вже
по всій країні 457, ще 263 планувалося відкрити.

Юридично систему соціальних служб для молоді було закріплено у
“Декларації про загальні засади державної молодіжної політики в Україні”
та Законів України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку
молоді в Україні”. Затверджено і відповідно Типове положення. Метою цієї
системи є створення умов для позитивної соціалізації молоді. Зміст її
роботи, за визначенням Українського державного центру соціальних служб
для молоді, полягає у:

наданні соціальної, психологічної, правової, освітньої та будь-якої
іншої підтримки молоді;

допомозі реалізовувати право молоді та повноцінне життя;

прищепленні навичок соціально-схвальної поведінки;

навчанні адаптуватися правовими засобами до сучасного світу;

Пріоритетними напрямками діяльності соціальної служби молоді є:

соціальна підтримка молодої сім’ї;

соціальна робота молоді жіночої статі;

соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування
батьків;

профілактика негативних явищ у молодіжному середовищі;

сприяння працевлаштуванню і вторинній зайнятості молоді;

соціальна підтримка дітей та молоді з особливими потребами;

соціальна робота з допризовною та призовною молоддю,
військо-вослужбовцями та членами їх сімей, службовцями за призовом,
молоддю, яка звільняється з лав Збройних Сил України;

служба “Телефон довіри”.

Проте економічне становище країни ще не давало можливості відповідним
чином фінансувати виконання поставлених перед центрами соціальної служби
молоді завдань, реалізувати їхнє гасло “Діяти до кожної молодої людини”,
тому постає проблема розвитку громадських молодіжних об’єднань. Таких,
які за відповідної законодавчої підтримки молодіжних ініціатив могли б
самостійно створювати матеріально-технічну базу для своєї діяльності,
зокрема для реалізації соціальних програм.

Соціальна робота з людьми девіантної поведінки.

Основні види девіантної поведінки – це злочинність і кримінально
безкарні випадки аморальної поведінки, які теж являють суспільну
небезпеку. Зв’язок злочинності та аморальної поведінки є в тому, що
скоєнню злочину передує, як правило, певний різновид девіантної
поведінки у формі пияцтва, наркоманії і

т. д. Девіантна поведінка поділяється на дві групи.

1. Поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров’я, тобто
наявності у людини явної або прихованої психопатології. В цю групу можна
віднести людей, яких умовно можна віднести до третьої зони характерів,
тобто астенінів, шизоїдів, епілептоїдів, та інших психічно ненормальних
людей або людей з психічними відхиленнями, але в допустимих межах.

2. Поведінка, що відхиляється від морально-етичних норм людського
співжиття, що проявляється в різних формах соціальної патології –
пияцтві, наркоманії, проституції і т. д. Подібний вид девіантної
поведінки виражається у формі проступків або злочинів. Якщо ці проступки
незначні, то особи, що їх вчинили, караються згідно норм трудового або
адміністративного права. Правоохоронні органи застосовують до людей
девіантної поведінки міри примусового характеру (адміністративний арешт,
штраф і ін.), а соціальні та медичні служби проводять з ними комплекс
заходів по соціальній та психологічній адаптації.

До основних факторів соціального контролю над людьми девіантної
поведінки можна навести наступні.

1. Методи і засоби соціального контролю повинні бути адекватні
конкретним видам девіантної поведінки. Основним засобом соціального
контролю повинно стати задоволення різних потреб та інтересів осіб,
схильних до “ненормованої поведінки. Ефективність попередження
правопорушень досягається не стільки тимчасовим подавленням девіантної
поведінки, а постійним витісненням соціально одобрюваної та корисної
поведінки.

2. Істотне зменшення репресивних дій. Позбавлення свободи приводить
особистість до соціальної і моральної деградації і може
використовуватися лише як крайня міра. Тому, для молодих правопорушників
допустимо лише зменшення строків позбавлення волі, відстрочка виконання
вироку, умовно-дострокове звільнення, і, основне, зміна умов утримання.

3. Створення гнучкої і розгалуженої системи соціальної допомоги,
включаючи державні, суспільні, благодійні та інші структурні ланки.
Непогано зарекомендували себе суспільні організації за принципом
“самодопомоги” (групи “анонімних” алкоголіків, наркоманів, осіб,
звільнених з-під місць позбавлення волі).

Соціальний захист малозабезпечених верств населення.

Перехід від жорсткого планового способу господарювання до ринкових
відносин, від тоталітаризму до демократії супроводжується серйозними
соціальними негараздами, зокрема різко загострюється соціальна
диференціація населення.

Якщо раніше регулювання рівня життя населення проводилося
централізовано, то зараз дану проблему вирішують новими методами.
Головними з них є індексація і компенсація.

Індексація як механізм корекції доходів частково або повністю повинна
покрити зростання вартості життя. Індексація здійснюється двома
способами:

шляхом збільшення доходів на певний відсоток через визначений час (раз в
рік, раз в квартал);

шляхом корекції доходів відповідно до зростання цін на раніше домовлений
відсоток.

Як правило, індексуються всі види грошових доходів громадян (заробітна
плата, пенсії, дотації, стипендії, інші види соціальних виплат, за
винятком одноразових). Індексації не підлягають доходи від власності
(акції, облігації, нерухомості).

Виплати по індексації здійснюються за рахунок державного та міського
бюджетів, за рахунок засобів суспільних організацій і засобів
підприємств та організацій, що працюють у приватному секторі (що повинно
бути передбачено при підписанні колективних договорів).

Іншим методом регулювання рівня життя людей є компенсація. Вона означає
відшкодування витрат внаслідок наступаючого або очікуваного підвищення
цін, міжнародних конфліктів, катастроф. На відміну від індексації,
компенсація не передбачає постійної, систематичної підтримки людей.
Виконавчі органи надають такого роду соціальну допомогу, виходячи з
наявності фінансових засобів.

Проте, оскільки, держава не в стані організувати підтримку всім
потребуючим групам населення, розвиток вітчизняної благодійності в
соціальній підтримці малозабезпечених має важливе значення. Різноманітні
благодійні організації, фонди, підприємства, установи виділяють немалі
засоби на організацію безоплатного харчування малозабезпечених, для
забезпечення їх одежею, взуттям, та іншим.

Звичайно соціальну роботу розглядають як діяльність, напрямлену на
надання допомоги, підтримки, соціально слабким верствам населення. Однак
соціальну роботу можна (і треба) розглядати як діяльність по запобіганню
негативних наслідків в поведінці, в життєдіяльності окремих
особистостей, груп, прошарків, тобто профілактична робота повинна
зайняти в соціальній роботі в цілому більш важливе місце, чим зараз. На
це повинна направлятися соціальна політика. Потрібно не тільки лікувати
“ соціальні хвороби”, але і запобігати їх. Краще і для суспільства в
цілому, і для людей не надавати допомогу, наприклад, безробітним, а
робити все можливе для запобігання безробіттю, навчання людей, розвиток
промисловості, утворення нових робо-чих місць, перекваліфікування тих чи
інших цехів, підприємств і т. д. Саме в цьому можна бачити зміст
соціальної політики. Саме в цьому проявляється турбота про людей, про
задоволення їх потреб та інтересів. Таким чином соціальна робота повинна
носити опереджуючий, запобігаючий характер.

Таким чином, соціальна політика і соціальна робота тісно взаємопов’язані
між собою. Обидві характеризуються двома взаємообумовленими сторонами:
науково-пізнавальною і практично-організаційною. Соціальна робота – це
своєрідна форма, спосіб реалізації соціальної політики, а соціальна
політика – стержень, орієнтир соціальної роботи. В цьому є їх єдність і
відмінність. Останнє проявляється частково в тому, що соціальна політика
– більш ширше поняття, визначна сторона соціальної роботи. Соціальна
політика орієнтир на тільки для соціальної роботи, але і для розвитку
соціальної сфери в цілому. На відміну від соціальної роботи вона більш
стійка, стабільна. А соціальна робота більш динамічна, багата по своєму
вмісту порівняно з соціальною політикою. Реалізація змісту, форм і
методів останньої цілком і повністю визначається соціальною політикою.
Поряд з тим, соціальна робота – діяльність по соціальному захисту,
підтримці та допомозі соціально незахищених верств та груп, окремих
громадян, населення в цілому не може не відобразитися (в кінцевому
результаті) на орієнтирах соціальної політики, її напрямках, цілях та
задачах.

3. ІНСТРУМЕНТАРІЙ СОЦІАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Соціальні працівники повинні професійно і вміло застосовувати різні
соціальні технології, серед яких: соціальна діагностика, профілактика,
адаптація, реабілітація, корекція, терапія, соціальна експертиза,
прогнозування, соціальне посередництво, консультування, соціальне
забезпечення, страхування, опіка й опікунство, тощо.

Розглянемо деякі технології соціальної роботи: соціальна діагностика,
соціальна адаптація і соціальна профілактика.

Соціальна діагностика – комплексний процес дослідження соціального явища
з метою виявлення, розпізнавання і вивчення причинно-наслідкових
зв’язків і відносин, що характеризують його стан і тенденції подальшого
розвитку.

Ґрунтується на дослідженні за допомогою і системи методів, прийомів і
способів. Соціальна діагностика припускає аналіз соціальної проблеми
шляхом розчленовування її на складові елементи, по яких здійснюється
мінідослідження. Отриманий соціальний діагноз служить підставою
прийняття рішень і практичних дій, спрямованих на попередження і
гальмування негативних тенденцій дослідження соціального явища.

Соціальна адаптація – система методів і прийомів, що мають метою надання
соціальної підтримки людям у процесі їхньої соціалізації чи
пристосування до нових соціальних умов, у зв’язку зі зміною соціального
статусу, життєвих втрат і невдач, а також неадаптованим особистостям.

Соціальна профілактика – сукупність державних, суспільних,
соціально-медичних і організаційно-виховних заходів, спрямованих на
попередження, усунення чи нейтралізацію основних причин і умов, які
викликають різного роду соціальні відхилення негативного характеру й
інші, соціально небезпечні і шкідливі відхилення в поведінці. Її метою є
створення передумов для формування законослухняної, високоморальної
поведінки.

Розглянемо докладно ці соціальні технології.

3.1. Соціальна діагностика та її методи

Соціальна діагностика – це методологічний інструмент, що дає необхідні
знання, на основі яких розробляються різні соціальні прогнози і
проекти, вивчається суспільна думка і морально-психологічний клімат у
суспільстві.

У педагогічному словнику соціальної роботи поняття «соціальна
діагностика» визначається як комплексний процес дослідження соціального
явища з метою виявлення, розпізнання і вивчення причинно-наслідкових
зв’язків і відносин, що характеризують його стан і тенденції подальшого
розвитку.

Соціальний діагноз, як науковий висновок про стан «соціального здоров’я»
розглянутого об’єкта чи соціального явища, заснований на всебічному і
систематичному спостереженні і вивченні, що припускає не тільки
виявлення причинно-наслідкових зв’язків і спонукальних мотивів поведінки
об’єктів чи явищ. Це творчий і трудомісткий процес, що не схильний до
стандартизації. Проте, загальна схема діагностики склалася і її можна
розглядати в якості вихідної, базової моделі. Вона містить у собі ряд
етапів:

· попереднє ознайомлення з об’єктом, що припускає одержання достовірного
уявлення про предмет вивчення, визначення його сильних і слабких сторін,
можливих напрямків зміни й удосконалювання;

· проведення загальної діагностики, тобто постановка задач, виділення
складу діагностованих ситуацій, визначення еталонних (нормативних)
параметрів ситуацій, вибір методів діагностування;

· проведення спеціальної діагностики по кожній з узятих для заглибленого
дослідження проблем, вимір і аналіз усіх необхідних показників;

· побудова висновків, на основі яких робиться висновок.

Соціальна діагностика ґрунтується на ряді принципів:

· об’єктивність полягає в неупередженому розгляді соціального об’єкта,
що виключає будь-які перекручування дійсності або в інтересах, тому що
тільки безсторонній висновок і зроблені по ньому висновки мають реальну
наукову і практичну значимість;

· причинність обумовлена універсальним зв’язком і взаємодією всіх явищ і
процесів у реальному світі, що дозволяє в процесі дослідження не
обмежуватися описом окремих фактів чи явищ, а з’ясувати закономірності
їх виникнення і функціонування;

· комплексний підхід у вивченні соціальних проблем пояснюється тим, що
соціальна сфера являє собою складне переплетення безлічі прямих і
опосередкованих людських учинків, відносин, дій у всіляких проявах, і
виділення окремих можливе лише умовно, для нагромадження яких-небудь
конкретних даних. При діагностиці ці конкретні дані завжди потрібно
погоджувати з усім комплексом проблем;

· наукова обґрунтованість і підтверджуваність особливо важливі, тому що
за кожним рішенням, прийнятим на основі соціального діагнозу, стоїть
життя конкретних людей, їх долі.

У залежності від специфіки діагностованої проблеми чи явища можуть
використовуватися різні методи дослідження, як загальнонаукові, так і
частини.

До першої групи методів можна віднести інтерв’ю, анкетування,
спостереження, аналіз документів, експертні оцінки й ін. Розглянемо
деякі з них.

Методи обробки й аналізу інформації включають: аналіз проблем, аналіз
факторів, що викликають проблему, аналіз взаємного впливу цих факторів,
порівняння різної інформації й ін.

У процесі діагностики потрібно визначити ступінь важливості тих чи інших
проблем і порядок терміновості їхнього рішення. Для цього розроблений
ряд методів. Широке поширення одержав метод ранжирування альтернатив.

Перераховані методи не вичерпують усього різноманіття методичних
способів і прийомів здійснення соціальної діагностики. Важливо
відзначити, що їхнє правильне використання відкриває широкі можливості
для значного підвищення об’єктивності, вірогідності й ефективності даної
технологічної процедури.

3.2. Профілактика в соціальній роботі

Прийняті на основі діагностики рішення і рекомендації реалізуються через
різні процедури технології соціальної роботи. Однією з таких процедур є
соціальна профілактика.

Під профілактикою маються на увазі науково обґрунтовані дії, що вчасно
починаються, спрямовані на:

· запобігання можливих фізичних, психологічних чи соціокультурних
колізій в окремих індивідів групи ризику;

· збереження, підтримку і захист нормального рівня життя і здоров’я
людей;

· сприяння їм досягненні поставлених цілей і розкриття їхніх внутрішніх
потенціалів.

Часто первинна профілактика вимагає комплексного підходу, що пускає в
хід системи і структури, здатні запобігти можливим проблемам чи вирішити
поставлені задачі. Профілактична діяльність, здійснювана на рівні
держави через систему мір підвищення якості життя, мінімізацію факторів
соціального ризику, створення умов для реалізації принципу соціальної
справедливості, називається соціальною профілактикою. Соціальна
профілактика створює те необхідне тло, на якому більш успішно
здійснюються всі інші види профілактики: психологічна, педагогічна,
медична і соціально-педагогічна.

Психолого-педагогічна профілактика – це система запобіжних заходів,
зв’язаних з усуненням зовнішніх причин, факторів і умов, що викликають
ті чи інші недоліки в розвитку дітей. Здійснюється на тлі загальної
гуманізації педагогічного процесу. Однак, досить часто порушуються
елементарні права дитини, що передбачає включення в профілактичну роботу
систему заходів для соціального захисту дитинства.

Соціальний захист дитинства – спеціальні заходи для гарантованого
забезпечення прав неповнолітнім, передбаченим українським законодавством
і Міжнародною конвенцією про права дитини.

Дитина – особа, що не досягла вісімнадцяти років (повноліття). У
практиці соціального і медичного обслуговування в педагогіці виділяються
також грудні діти (від народження до року), діти дошкільного віку (від 1
року до 6-7 років), діти молодшого шкільного віку (від 7 до 10 років),
підлітки (від 11 до 13-14 років) і юнака (від 15 до 18 років).

Профілактика передбачає рішення ще не виниклих проблем. Тому ряд мір
приймається задовго до їх виникнення. Наприклад, багато батьків і
вчителів прагнуть розвинути активність дитини, надають їй волю вибору,
заохочують ініціативу і самостійність, попереджаючи тим самим соціальний
інфантилізм і пасивність.

Інші профілактичні міри приймаються безпосередньо перед виникненням
проблем. Так, при виникненні в дитини пробілів у знаннях, уміннях і
навичках по конкретному предмету вчитель дає йому індивідуальні
завдання, додатково роз’ясняє матеріал, дає поради по організації
домашньої навчальної праці, попереджаючи, таким чином, педагогічну
занедбаність чи неуспішність дитини.

Третя група профілактичних заходів приймається у відношенні уже виниклої
проблеми, але попереджає виникнення нових. Наприклад, педагог працює з
окремими поведінковими недоліками дитини, профілактуючи розвиток
негативних особистісних властивостей.

Перші два підходи можна віднести до загальної профілактики, а третій –
до спеціальної. Спеціальною профілактикою можна називати систему
заходів, орієнтованих на рішення визначеної задачі: профілактика
девіантної поведінки, профілактика неуспішності, профілактика шкільних
страхів і т.п.

В останні роки багато уваги приділяється ранній профілактиці відхилень у
розвитку особистості дитини. Це зв’язано з наступними причинами:

· дитинство є тим періодом, у якому закладається фундамент особистості;

· у дитинстві закладаються моральні і естетичні еталони;

· у дитинстві формуються доцільна до певних правил поведінка і
нормативна діяльність;

· нервова система дитини надзвичайно пластична і здатна до зміни;

· у цьому періоді дитина має підвищену сугестивність, здатність до
копіювання;

· у цьому періоді дитина залежна від дорослих; а батьки і педагоги –
головні авторитети.

Соціально-педагогічна профілактика – це система заходів соціального
виховання, спрямованих на створення оптимальної соціальної ситуації
розвитку дітей і підлітків і сприятливих проявів різних видів її
активності.

Виходячи з розуміння соціальної ситуації розвитку, її об’єктивності
(якою вона реально є) і суб’єктивності (якою вона переживається і
сприймається) аспектів, соціально-педагогічна профілактика спрямована на
зміну різних зовнішніх і внутрішніх факторів і умов соціального
виховання і перебудову їх взаємодії.

Займаючись цим видом профілактики, соціальний педагог (працівник) може
направити свою діяльність на виховний мікросоціум дитини (педагоги,
батьки, група однолітків), змінюючи характер їх відносини, впливу на
дитину. Він також може впливати на його уявлення про навколишні і
взаєминах з ними і супровідні їхні переживання і змінювати їх. Нарешті
він може сприяти зміні позиції дитини стосовно соціуму (сприяння,
протидія, бездіяльність).

Профілактичні заходи важливі у всіх сферах життєдіяльності людей:

· охорона здоров’я населення – викорінювати причини виникнення і
розвитку хвороб, створювати найбільш сприятливі умови охорони здоров’я,
виховання фізично і духовно міцних людей;

· профілактика девіантної поведінки:

а) профілактика самогубств (суїциду) – своєчасне діагностування і
відповідне лікування; активна емоційна підтримка людини, що знаходиться
в депресії; заохочення його позитивної спрямованості з метою полегшення
негативної ситуації;

б) профілактика таких соціальних патологій, як злочинність, алкоголізм,
наркоманія і токсикоманія – основна мета – створення передумов для
формування законослухняного високоморального поводження громадян.

Форми і види профілактичних заходів різноманітні. Виходячи зі стадій
попереджувального впливу вони можуть бути визначені як:

· нейтралізуючі;

· що компенсують;

· попереджуючі вплив обставин, що сприяють соціальним відхиленням;

· ці обставини, що усувають;

· заходи щодо здійснення наступного контролю за проведеною
профілактичною роботою і її результатами.

Профілактика є одним з основних і перспективних напрямків діяльності в
соціальній роботі.

3.3. Соціальна адаптація

Поняття «адаптація» означає пристосування. Найважливіша задача
адаптаційного процесу – це проблема виживання людини, через
пристосування потенцій індивіда з процесами природного і соціального
середовища. Виділяють чотири види адаптації людини: біологічна,
фізіологічна, психологічна, психологічна, соціальна.

Специфікою людської адаптації є те, що цей процес зв’язаний із
соціалізацією людини, із процесом засвоєння соціальних норм поведінки.
Власне кажучи соціальна адаптація є найважливішим механізмом
соціалізації. Соціальна адаптація означає, що у відносно короткий
проміжок часу особистість чи група активно освоює нове соціальне
середовище, що виникає або в результаті соціального чи територіального
переміщення, або при зміні соціальних умов.

Процес соціальної адаптації розглядають на трьох рівнях:

· суспільство (макросередовище) – адаптація особистості і соціальних
шарів до особливостей соціально-економічного, політичного, духовного і
культурного розвитку суспільства;

· соціальна група (мікросередовище) – адаптація людини чи, навпаки,
нестиковка людини із соціальною групою (виробничий колектив, родина,
навчальний колектив і ін.);

· сам індивід (внутріособистісна адаптація) – прагнення досягти
гармонії, збалансованості внутрішньої позиції і її самооцінки з позицій
інших індивідуумів.

Адаптація з’являється різноманітним, комплексним явищем у житті
соціальних суб’єктів. Виділяють чотири основних аспекти розгляду
адаптації: як різновиду соціального відношення, соціального процесу,
соціальної діяльності й інституціональної форми.

Адаптація – двоєдиний процес, у ході якого суб’єкт не тільки випробує
вплив з боку соціального середовища і соціальних інститутів (родина,
система утворення, ЗМІ й ін.), але і сам може активно впливати на
зовнішнє середовище, трансформуючи її у відповідності зі своїми
потребами.

Механізм соціальної адаптації особистості виступає як єдиний процес
діяльності, спілкування, самосвідомості в соціальній діяльності людини,
коли відбувається перетворення його внутрішнього світу, реалізація
прихованих можливостей, що допомагають повноцінно включитися в процеси
соціальної адаптації як активності особистості.

Соціальна самосвідомість особистості виступає як механізм соціальної
адаптації, при якій відбувається формування й усвідомлення своєї
соціальної приналежності і ролі. Існують і такі механізми соціальної
адаптації особистості, як: 1) когнітивний, який включає усі психічні
процеси, зв’язані з пізнанням: відчуття, сприйняття, представлення,
пам’ять, мислення, уява і т.д.; 2) емоційний,
що включає в себе різні моральні почуття й емоційні стани;
3) практичний, поведінковий, що пропонує визначену спрямовану
діяльність людини в соціальній практиці. У цілому, усі ці
соціально-психологічні механізми адаптації особистості складають повну
єдність.

Ефективність, кінцеві результат адаптації визначаються об’єктивними
показниками досягнень і суб’єктивною задоволеністю своїми досягненнями в
тій професійній і соціально-економічній позиції, яку займає людина.

ВИСНОВОК

Сьогодні, коли різко змінилася соціальна ситуація в країні, процеси
загострення соціальних відносин вимагають осмислення, аналізу та
узагальнення. Необхідно виробити науково обгрунтовану концепцію
соціальної роботи з населенням, розробити соціальні технології,
зрозумілі та переконливі прийоми організації і проведення соціального
менеджменту.

Соціальна робота – універсальний соціальний інститут: її носії надають
допомогу всім індивідам незалежно від соціального статусу,
національності, релігії, раси, статі, віку чи інших обставин. Єдиним
критерієм у цьому питанні є потреба в допомозі і неможливість самотужки
справитись з життєвими негараздами.

Особлива увага має приділятися ефективній організації соціального
менеджменту, що є основою менеджменту (управління).

Державні соціальні служби мають різні напрямки діяльності, концентрують
свою увагу на таких категоріях, як сім’я, престарілі, одинокі
пенсіонери, інваліди і діти. Центри проводять соціальну роботу на
засадах гуманізму гармонійного поєднання потреб особистості та інтересів
суспільства, взаємодопомоги, диференціалізаціїції та індивідуалізації,
партнерства з усіма соціальними інституціями.

На сьогоднішній день механізм менеджменту соціальної роботи діє на
такі напрямки: соціально-медичні послуги населенню, соціальний захист
сім’ї, соціальний захист інвалідів, соціальне обслуговування людей
похилого віку, соціальна робота з безпритульними, соціальна робота з
молоддю, соціальна робота з людьми девіантної поведінки, соціальний
захист малозабезпечених верств населення.

Фактично організація менеджменту соціальної робота на даний період є
недосконалою. Управління праці та соціального захисту населення України
активно працює над виконанням поставлених завдань та здійснює пошук
шляхів удосконалення форм та методів роботи по покращенню обслуговування
населення. Досить багато фахівців працюють над пошуком шляхів досягнення
максимальної ефективності та оптимізації роботи у соціальній сфері. У
даній роботі пропонується розроблення нової моделі надання соціальних
послуг, завданнями якої є:

покращення поінформованості населення про соціальну допомогу;

спрощення процедури одержання допомоги шляхом:

підвищення доступності (географічної)

зменшення черг

використання одного пакету документів

поглиблення адресності (надання соціальних допомог тим, хто найбільше їх
потребує);

підвищення ефективності роботи управлінь за наявних ресурсів (людських
та матеріально-технічних).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Давиденко В.К. Соціальний захист в Україні // Соціальна політика і
соціальна робота. ( 2003. (№3. (с.34-36.

Менеджмент социальной роботы: Учеб. пособие для студ. выш. учеб.
заведений. /Под ред. Е.И. Комарова, А.И. Войтенко. ( №:1999. (288с.

Методика социально-психологической диагностики и группы. М., 1990.

Новіков В. Соціальне партнерство. // Соціальна політика і соціальна
робота. ( 2000. (№1.

Социальний менеджмент. Курс лекций. /Под ред. д. ф. н., профессора
Иванова В.Н., д.е.н. профессора Патрушева В.И. (Москва: издательство
МССУ. “Союз”.( 1998. (с.218.

Слепинков И.М., Аверин Ю.П. Основы теории социального управления: Учеб.
пособие для вузов. ( М.: Высш. МК. ( 1990.

Сташків Б. Державні органи України, які здійснюють управління у сфеі
соціального забезпечення інвалідів. //Соціальний захист.( 2000. (№3.
(с.43-47.

Семигіна Т. Інформаційно-консультативні центри в системі соціального
захисту населення.//Соціальна політика і соціальна
робота.(2000.(№1.(с.77-83.

Семигіна Т. Допомога Міністерсва праці та соціальної політики України з
боку Європейського Союзу. // Соціальна політика і соціальна робота. (
2000. (№9. (с.107-112.

Самигіна Т. З досвіду викладання “Основ соціальної політики”. //
Соціальна політика і соціальна робота. ( 2001. (№2. (с.81-85.

Самигіна Т. Соціальні інновації: методологічні аспекти викладання. //
Соціальна політика і соціальна робота. ( 2000. (№3,4. (с.98-112.

Спавочное пособие по социальной работе Алексеева Л.С. [и др]. (под ред.
А.М. Панова, Е.Т. Холостовой. М.: Юристь, 1997. (с.109.

Суслова В. Социальная диагностика: методы и способы ее осуществления.
М., 1993.

Теория социальной работы. /Под ред. профессора Е.И. Холостовой. М.:
Юристь, 2000.

Удальцова М.В. Социология управления. (М. (Новосибирск. (1999. (с.57

PAGE

PAGE 28

PAGE

Похожие записи